ТIНI ЗАБЛУДЛИХ НАЩАДКIВ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Раï Скоп-Вашкiвцян – на згадку про вiчний Єрусалим нашоï молодостi. Жовта палюча смага важкою хмарою висiла над Єрусалимом i в ïï тремкiй, хисткiй тлущi, як у кривому дзеркалi, вiдбивалися священнi руïни i храми, будинки i дерева бiблiйного мiста. У короткi хвилини вiдпочинку Оксен iз верхотури риштувань вдивлявся за тремтливий, текучий обрiй, де починалася давно-предавно пустеля, i з якоï явився Єрусалимовi вродливий чоловiк, довговолосий i бородатий. Вiн вiв на повiдку муругого осла, а за ним слiдом ступали дванадцять ученикiв у сандалiях на босу ногу. I тiльки он за тим останнiм будинком, на розi якого росте притрушена пилом срiбляста олива, чоловiк сяде на посивiлого вiд пилюки осла, i в'ïде в мiсто по рiденькiй веретi iз пальмового листя, яке йому пiд ноги кидатимуть очманiлi вiд спеки i незбагненноï радостi жителi Єрусалиму. – Ксе-нь! – донеслося знизу лiниво-розморене. Оксен неохоче вiдiрвав вiд бiблiйного обрiю очi i скотив ïх на грiшну землю. Внизу, у затiнку риштувань, задерши до неба голови, чекали на нього хлопцi, щоб iти пересидiти в якомусь дешевому кафе пекельну полуденну спеку. Оксен заперечливо (навхрест) замахав руками i хлопцi поволоклися лiнивою вервечкою з будiвельного майданчика, залишивши Оксена вiч-на-вiч iз старозавiтним овидом i сьогоденними грiшними проблемами. Грiшними, бо все частiше замiсть Месiï з-за хилиткого вохристого пругу Iудейськоï пустелi в уявi Оксена поволi виростав верхи на ословi друг його юностi Льоня Шехтер, орючи голими п'ятами гарячий пiсок святоï землi. Був Льоник теж худим i бородатим, теж тридцятилiтнiм, i теж iдеалiстом. Точно таким, яким виïздив на iсторичну свою батькiвщину з батькiвщини справжньоï, тобто з Буковини... Поневiряння по закордонних наймах зробило Оксена побожним i забобонним, тож це перiодичне явлення Льоника та ще й верхи на iшаковi лякало його неймовiрно. Вiн хрестився, ставив свiчки у всiх мiсцевих християнських церквах, ходив до Храму Гробу Господнього, навiть до синагоги, але нiщо не допомагало. Варто було Оксеновi затримати погляд на обрiï, як з пустельного спекотного марева проступав розпливчатий силует блукаючого вершника. Врештi Оксен не витримав i розказав про ману хлопцям iз бригади. – Е-е-е, – затягли тi спiвчутливо дружним хором, – треба тобi, хлопе, i то край у масажний кабiнет. Лiчитись треба, а то шиза скосить... – i зняли такий регiт, якого Єрусалим не чув iще з часiв, мабуть, римськоï окупацiï. Оксен не образився. Бо, може, й справдi хлопцi правду кажуть, але не мiг, не мiг вiн i думати про утiхи плотi, тут, у цьому священному мiстi... Йому здавалося, що над Єрусалимом небо вiдкрите, як вiко на горище, i Бог усе бачить – усi грiшки людськi до найдрiбнiшого, i навiть думки читає... От перебереться бригада кудись у Хайфу чи в Тель-Авiв, отодi й... Може, лиш тодi... Якщо Олена вiдпустить... А то тримає роками коло себе, як цапа на цуҐундерi... Легке роздратування на Олену все частiше переходило у глуху досаду. А це, Оксен по хлопцях бачить, недобре: починають шукати розраду. Хто в чому. Тому Оксен бодай раз на рiк намагається вирватись додому з натоптаним грiшми капшуком, вiджити, набутися з Оленою, поспiлкуватись iз дiтьми. Останнє вдається йому дедалi важче, бо дiти ростуть як iз води, мiняються, i вiн не знає, про що з ними говорити. З Оленою ж одна бесiда – про тi ж грошi i тих же дiтей... Кожного разу на прощання Олена каже нiби жартома: – Дивись менi... Там наших багато... Авжеж, навiть бiльше, нiж треба, тут наших. Та й скiльки того Iзраïлю – чверть Буковини... Видно один одного за версту. Не встигнеш у думках зблудити, як Олена знати буде. Навiть з подробицями... А нащо йому ще й ця гризота?.. Примостившись головою у рiденькому затiнку вiд розпечених залiзних рейок i зеленоï сiтки на витертих дошках риштування, та прикрившись крисанею, Оксен лежав iз заплющеними очима i згадував давно минулi днi, i давно минуле для нього прохолодне, смарагдове вiд свiтла i тiней смерек рiдне мiстечко в передгiр'ï Карпат, i Льоника, з якого усе й почалося. Себто, почалися його, Оксеновi блуди свiтами. А ще точнiше, весною 1997 року, коли спливли у Черемош снiги i запахло гуцулам мандрiвкою на московськi заробiтки, прислав Льоник Оксеновi запрошення в Iзраïль, добре знаючи, яке в Украïнi безробiття. Отож поïхав Оксен нiби в гостi на мiсяць, а зостався на роки. Тiльки оце пiсля Помаранчевоï революцiï збиралися обидва з Льоником, грошей заробивши, повернутися в Украïну. Та... не судилося бiдному Льонику... Судилося Льонику, певно, вiчно орати голими п'ятами гарячi пiски святоï земля, – зiтхнув скрушно Оксен, навiть крiзь мiцно стуленi повiки бачачи, як з тремтливого вохристого марева на небеснiм прузi вигусає-виростає тонкий силует його вiрного друга верхи на вiслюковi. Явлення Льоника Шехтера землякам в особi затовченого наймами Оксена Шкрiбляка, схоже, справдi переростало у болячку останнього. I вiн це розумiв. Отож, щоб не бачити горизонту з одиноким вершником, Оксен спустився на землю i сiв у затiнку недобудованого будинку чекати хлопцiв. Але думки знову повертали його до покiйного Льоника, до тих далеких, майже зiтертих з пам'ятi днiв, коли Льоник скотився до ïхнього мiстечка iз бозна-якого карпатського горба вступати до мiсцевого училища прикладного мистецтва, а закiнчивши його, оселився iз такими ж як i сам талантами з народу у широченнiй, мов кошара, майстернi, став рiзьбити всiлякi ракви, тарелi та люльки-файки на замовлення Художнього фонду. Була така органiзацiя. В тi часи в Радянському Союзi гуцульськi сувенiри, надто рiзьба по дереву та ще з iнкрустацiєю, користувалися неабияким попитом, тож Льоник мав завжди кавалок хлiба, а головне – для нього, пролетаря й iдеалiста, – роботу до душi. Натурою ж був Льоник – опришок опришком: гарячий до бiйки, гострий на слово. А до коломийки!.. Мамко рiдна, вони так i сипались, так i сипались iз його веселого рота! Або як вони Маланку водили?! Та не те що з Чернiвцiв чи Станiслава – з Києва приïздили, аби те чудо вздрiти бодай крайчиком ока! Вiн, Оксен, Василем виряджався, Юра Шмаль – Маланкою, а Льоник – у своïй незмiннiй ролi – Вiчного Жида... Пейсами трясе, горiлкою причащає та смiшить люд православний до рiзачки в черевi. Гуцул гуцулом. А що Шехтер за прiзвищем, то мало хiба гуцулiв ще за Австро-Угорщини австрiяками було пороблено? I раптом нi сiло нi впало, в кiнцi восьмидесятих, коли вже десять рокiв минуло, як усi нащадки хасидiв i з ïхнього мiстечка, i з цiлого краю виïхали хто куди, та ще почав розвалюватися Радянський Союз, вiдповiдно втрачаючи iнтерес до гуцульських сувенiрiв, зiбрався Льоник до Iзраïлю. Справдi – нi сiло нi впало! Гай, мой, хлопе, куди? Чого? Бо азм гебрей, каже Льоник винувато. Товаришi за пупи беруться вiд реготу: та ж до Маланки, чоловiчку, ще пiвроку! Чи в тебе свiй календар? А Льоник своє товче: жид я, хлопцi, як є, чистокровний. Угiй на тебе, батярисько! Признавайся, бахуре, де справку взяв? Чи вженився на кому? А Льоник винувато: а я, хлопцi, справдi єврей. Ще з дiда-прадiда. Ну то й що?! Будь собi хоч турком. Он подивися на Митра – циган циганом, але ж вiн в Iндiю, чи звiдки там прибилися його пращури в нашi землi, не вибирається! Е, каже Льоник винувато, то двi великi рiзницi. Циганам – що, а я маю рятуватися вiд дискримiнацiï. Угiй, якоï ще дискримiнацiï, варiяте? Та же вiд тоï, що ви всi найфайнiших дiвок похапали, а я мус парубочити до сивого чупера! Отака з тим Льоником придибашка! Крiзь в'язку, як патока, полуденну тишу з далекого мiнарету долетiв ледь чутний заклик муедзина до намазу. Саме о такiй порi мав би з'явитися пiд риштуваннями гуцул Льоник, вiн же потомствений єврей Леонiд Шехтер. Але – нема. Нема вже Льоника. Помер. Мiсяць тому. Самотою, як i жив, не запопавши щастя i на землi обiтованiй. Залишилась лише пам'ять про нього, та ще, певно, душа невпокоєна Вiчного Жида, що ввижається Оксену час вiд часу на бiблiйному горизонтi верхи на ослi... I не дає спокою, мучить думками, що от якби зостався Льоник у наших горах тiнистих, був би живий i здоровий. А так – нема. Не витримало серце спекотного клiмату. Оксен здригнувся – так чiтко почув вiд землi гучний, як труби єрихонськi, голос Льоника: – Гей, хто вгорi, варто злiзти, прийшла пора сало ïсти! Де б Оксен iз хлопцями не бували-будували, в якому б кiбуцi Льоник не перебував, а раз на тиждень мав приïхати – причаститися салом, яке украïнськi гастербайтери всiма правдами й неправдами перевозили через усi кордони, як священне джерело енергiï i оберiг вiд усiх бiд, голодоморiв i голокостiв. Оскiльки некошерною ïжею не можна було оскверняти святу землю не те що євреям, а й чужинцям, то Льоник, що за роки проживання на iсторичнiй батькiвщинi перетворився iз стрункого сухореброго гуцула на великого австралiйського коалу, видирався, важко дихаючи, на риштування, i там, високо над землею Давида i Мойсея, вони дружним гуртом причащалися украïнським салом iз цибулею та чорним хлiбом. Чарку вiдкладали на вечiр, коли жара спаде, але головно тому, аби самим не поспадати, захмелiвши, з верхотури. Нема Льоника i так сумно... Так одиноко. Нi з ким душу одвести. Так хочеться чогось рiдного, доброго... лагiдного, як ... та хоча б Олена, його жона вiнчана... Оксен аж застогнав, так йому забракло дружини, ïï кругленького, теплого бочка, гарячого шепоту серед ночi... Тяжка, виснажлива праця на будiвництвi пiд розпеченим небом полуденним, економiя на харчах, не вельми сприяли iнтиму бiдного заробiтчанина. Хоч у цiй делiкатнiй справi теж: у кожного – по-своєму. Однi – як з цепу зриваються, Оксеновi ж найчастiше вiд утоми не те що жiнки – жити не хотiлося. Отак би взяв i пiшов пiшки через пустелi, моря й гори до рiдноï хати. Отак, в сандалiях на босу ногу, як давно колись ходив Iсус Христос i як зовсiм недавно – ходив по землi пращурiв ïх гуцульський нащадок Льоник Шехтер... Тож даремно Олена гризеться ночами, нiбито вiн, Оксен, тут по кобiтах iзраïльських штрикає, та клубастих Сар i Саломей вирлооких нiжить-голубить. Тут так наробляєшся, що сам собi не радий. Стаєш чисто, як той чернець монастирський – все в постах та покутi... I в роботi, лиш у роботi, мов кiнь у борознi... Але найбiльше обридли пики чоловiчi... Однi чоловiчi писки. Як у вiйську чи в тюрмi, хоч волай, як той муедзин... На цiм словi, тягучiм, як рахат-лукум, Оксен i заснув у затiнку будови, прикривши голову солом'яною крисанею. Пробудився вiд тупоту i вiбрацiï перекладин, що, здавалося, гойдалися, наче пiдвiсний мiсток над Черемошем. Сонце повернуло на захiд, i хлопцi верталися до працi. I його будили. Треба було поспiшати: об'єкт – адмiнiстративне примiщення – планували здати за пару мiсяцiв. До якоïсь дати. Тут теж, як у нас. Та й взагалi, свiт однаковий, то лиш на перший погляд здається, що десь вiн кращий. А коли потиняєшся, то виходить, що нiде нема тоï землi обiтованоï. Бо скрiзь однаково бiдному сiромi. Бо, як казав Льоник Шехтер, якщо ти невдаха, то невдаха скрiзь. I, як писав Тарас Шевченко, там лиш добро, де нас нема. I знову над риштуванням загойдались бетоннi панелi, пiдвiшенi за гаки висотних кранiв, замелькали в руках кельми, загукали на всiх мовах будiвельники... Життя ввiйшло у свiй звичний трудовий ритм. *** У душовiй стояв регiт, як у цирку. Хлопцiв з Украïни смiшив Iгор, прозваний Ковбоєм через його чоловiчу невгамовнiсть i охоту побалакати на цю вiчну козацьку тему. Звiсно, байкам Ковбоя про його парубоцькi подвиги мало хто вiрив, але жартували охоче, присолюючи та примащуючи байки товариша крутим слiвцем i солодким власним спомином. Оксен тримався осторонь, мовчки змивав iз себе бруд пiд крайнiм душем, не встрявав у балачку, остерiгаючись бути знов осмiяним, як недавно за Льоника, що мариться йому на горизонтi. Пiсля душу посвiжiлi, ожилi будiвельники висипали на прохололу вечорову вулицю, пристроïлися за Iгорем i дружно рушили до Нового мiста. Пiсля деяких вагань, пiдiгрiтий обiднiми фантазiями, туском за Оленою i страхом перед привидом покiйного Льоника, прилаштувався до гурту й Оксен. По дорозi компанiя непомiтно розсмокталася – хто куди, i вийшло так, що Оксен з Iгорем зосталися удвох, що вельми розвеселило i так веселого Ковбоя. – Невже... того? – спитав Ковбой. – Розв'язав? Ти ж його, того свого... нещасного, кажуть, морським вузлом зав'язав ще вдома. Та ти що собi думаєш, чоловiче?! Тобi край рятуватися треба, а то атрофуєшся! Ковбой реготав на цiлу вулицю, не звертаючи уваги на перехожих, i, головне, на те, що його могли розумiти, бо ж тут всюди – нашi. Очевидно, воно так i було, бо дехто з перехожих або посмiхався, або уважно придивлявся, i Оксену здавалося, що й впiзнавав його, i вже сьогоднi якась добра репатрiантська чи заробiтчанська душа сповiстить Оленi, як ïï вiнчаний ганьбиться на святiй земля, замiсть того, щоб душу рятувати у Храмi Гробу Господнього... Але душевнi страждання Оксена мало обходили вар'ята Ковбоя. Тож, врештi-решт, знiчений Оксен махнув рукою i швидко закрокував у протилежний бiк, до Старого мiста, рятуючись вiд масних жартiв Ковбоя i цiкавих позиркiв перехожих. Зайшов у Яфськi ворота, неквапно проминув Арабський базар, Єврейський квартал i вiд площi Тiферет спустився вниз по вулицi Батей Махасе до Стiни плачу, де у щiлинцi мiж камiнням чекала Божого прочитання i його записка. Потому довго ходив священними вузенькими вуличками, помiж синагог, мечетей i церков, намагаючись розчинити у багатомовнiй, рiзношерстiй юрбi мiсцевих жителiв, туристiв та паломникiв свiй невимовний туск за рiдною, близькою душею, але вiдчуття самотностi тiльки загострювалось, доводило до вiдчаю. Щось треба було робити. Якось рятуватися. Гнаний розпачем, Оксен покинув столицю царя Давида через ворота Iрода, сiв у автобус i поïхав (мов на пропаще!) до Тель-Авiва, що славився своïми найт-клубами i так званими масажними кабiнетами. За хвилин двадцять вiдважно й хвацько (аби не помiтили, що вiн новачок у цiм грiшнiм дiлi) вiдчиняв дверi у перший, що по дорозi трапився, закамуфльований бордельчик. Та варто було побачити пишну панi, що заспiшила навстрiч iз-за скляного бюрка, як вiн знiтився, готовий чкурнути свiт за очi. Але дорiдна вартова масажки зi спритнiстю гiрськоï ланi перетнула йому шлях до вiдступу i дiловито-привiтно запитала росiйською без акценту: – Вы к кому-то?.. А, поняла... Тогда присядьте, пожалуйста, на диванчике. Отдохните. Сейчас я приглашу наших специалистов. Тех, кто не занят... Кто вам понравится, за той и пойдете. Нам главное, чтобы клиент был доволен. I повернувшись знову за бюрко, певно, на щось там натиснула, бо у фойє вийшли невiдомо звiдки три гарненьких дiвчини – двi бiлих, а третя чорна, як нiч, у коротеньких лiкарських халатиках i нiби знiчев'я стали собi проходжуватися. Оксеновi припала до вподоби найстарша, чорнявенька i мiцно збита, схожа чимось на Олену... Наразi згадався теплий бочок дружини, палкий нiчний шепiт... Тож, не довго думаючи, рушив на молодичку i та, сяйнувши усмiшкою, крутнулася на пiдборах i швидко повела його довгим коридором до кабiнету, в якому був лиш застелений свiжим простирадлом тапчан i бiлi жалюзi на вiкнi. Справдi, як у лiкарнi. Мовчки усмiхаючись, молодичка показала на лiжко. – А шляк тi трафит! I шо мав робити: сiдати чи лягати? – спантеличено чортихнувся Оксен, справдi, не вiдаючи, з чого почати. Та ще бiльше розгубився, коли молодичка, видивившись на нього, запитала по-нашому: – Мой, хлопче, а ти часом не з Буковини? – Та нiби... А ти? – Та нiби теж... – А що тут робиш? – А хiба не бачиш? Грошi заробляю. – Та бачу... Пробач... А як... звати? – Та як iще – Марiчка та й шлюс! А ти будь Iванком – та й вийде, як у тiй спiванцi: Ой Iванку, леҐiнику, Йванку – мальованку, Будемо ся цiлювати звечора до ранку... Зажебонiла, вдавано кокетливо поводячи плiчками. Оксен, все ще тупцюючи в порозi, знiчено хихикнув. Запала коротка мулька мовчанка. Обом було незручно, що так по-дурному влипли... з тим земляцтвом... А з другого боку – чого ж не озватись один до одного по-людськи? Не скотина ж вони зовсiм... Хоч, виходить, що... Оксен похолов, збагнувши весь iдiотизм ситуацiï. Це ж треба! Так остерiгатися, постити роками i враз, iз дурноï голови, напоротися на... свою ж, гуцулку! Тепер йому здавалося, що вiн точно десь ïï бачив. I не раз... не даремно ж вона видалася йому схожою на Олену, хоч набагато молодша... Добре, що... не Олена... А то розказували хлопцi з бригади, що й таке буває... Жiнка – нiбито в Iталiю, чоловiк – в Португалiю, а здибались у борделi в Iспанiï. Це ж треба так спублiчитись!.. Вiд думки, що й з ним (свят-свят!) теж могло таке статися, та й не знати, чи вже не сталось, Оксен шарпнувся до дверей: тiкай, хлопче, доки не пiзно... Та не встиг за клямку взятись, як Марiчка, певно, дотумкавши з ким справу має, невесело пожартувала: – Та ти не стидайся, i не ламайся, як житнiй корж. Чи ти перший? Таке життя... А коли... не той, то давай хоч масаж зроблю... До речi, квалiфiкований. Я ж – професiйна масажистка. Вдома в районнiй лiкарнi працювала (тепер Оксен пригадав, де ïï бачив) доки... сам розумiєш... На тi копiйки... I сюди приïхала – поробити за спецiальнiстю... I от... видиш... – Марiчка обвела враз погаслим поглядом кiмнату, – так уже сприкрiло все, так згидило, але – мус... будуємось та й дiти ростуть. Хоч би до осенi дотягти... А ти з дому давно? – Та вже... Вважай, кращi роки... по наймах... – Щирiсть Марiчки отямила Оксена, бо й справдi, чого шарпатись: прийшов, вiдбудь та йди собi... А нє – поговори з такою, як сам... I взагалi, яке тобi дiло до цiєï жiнки, а ïй до тебе? Та й знав же ти добре, чоловiчку, що не до причастя йдеш... Тож чого, як той прикоцаний ДьорҐiй, варҐи розслинив?! Та же будь чоловiком, чоловiчку! Перед тобою, як-не-як, жiнка, файна та й... не зовсiм чужа! I неждано не те що для Марiчки, а й для себе, прикоцаний ДьорҐiй при одвiрку скинув гордо голову, мов на данцi на Великдень, вперся правов руков у бiк, тупнув лiвою ногов об землю i зачав тихенько, але зi смаком виписувати голосом кожне слiвце i колiнце: Йшла гуцулка понад рiчку, пiдоймила ногу, Гуцул думав, що капличка – помолився богу... Марiчка нiби чекала того: в один мент спалахнула навстрiч ясним вогнем коломийки: Ой ти Йванку, ой ти Йванцю, ой ти ж Iваночку, Доки буду – не забуду твою молитвочку... Пiдохочений Оксен, стримуючи в грудях все наростаючий шал гуцулки, гоголем зачав приступатися до молодицi, все ближче i ближче, припрошуючи до роботи: Цiлюй, любко, личко моє, а я буду твоє, Та будемо цiлованi, солодашко, вдвоє. Легко й радiсно вели вони свiй древнiй, як свiт i Карпати, любовний танець, свою пiсенну жартiвливо-еротичну перезву, й не пiдозрюючи, що за скляним бюрком, втупившись у монiтор системи внутрiшнього спостереження, за ними здивовано стежать пишна дама, вона ж чергова адмiнiстраторка Амалiя Рєзнiкович, i два м'язистих охоронцi масажки. Постiйна загроза терактiв змушувала керiвництво навiть такого безневинно-мирного оздоровчо-рекреацiйного закладу стежити за порядком у палатах через прихованi телекамери. I хоч за довгi роки успiшноï дiяльностi у цю теплу калабаньку грiховноï насолоди поки що не впав жоден начинений вибухiвкою палестинський смертник, пильнiсть закладу не шкодила. Навпаки. Охочих служити в його охоронi було бiльше, анiж в iзраïльськiй армiï. Але такого, вибачайте, тут iще не бачили! – Шо такое?.. Какой-то ансамбль ямало-ненецкого военно-шаманского округа?! Що це вони роблять?! – спитала Амалiя Резнiкович, плутаючи з дива iврит iз росiйською. – Да будддтто-о бы таннцую-ют... и ... по-о-ю-ютт, – вiдповiв незворушно охоронець олiм – репатрiант iз Прибалтики. – Все время?! – округлила i без того круглi очi Амалiя Рєзнiкович. – Сделай, пожалуйста, громче... Действительно: поют. Частушки! – Може, це – ритуал якийсь, чи обряд? Перед сексом... – бовкнув охоронець сабра – iз корiнних, не розумiючи, про що мова – Та який там секс! – вiдмахнулась Амалiя Рєзнiкович на iвритi з досадливим скепсисом, притаманним майже всiй радянськiй алiï, тобто iммiграцiï, уважно придивляючись до дiйства на монiторi. Наразi ïй здалося, що вона десь колись уже бачила щось подiбне... цей гордий гарячий танець... i чоловiка з характерним профiлем горянина. – Ах, ну конечно! Я же вижу – что-то знакомое... почти родное... Как же это я раньше не сообразила: они же – Ґуцулы! Ай зохен вей – Карпаты! Ах, незабываемые, неповторимые чудесные Карпаты... – щемка хвиля ностальгiï за далеким i свiтлим накрила Амалiю Рєзнiкович з головою, i вона, заплющивши очi, завмерла, згадуючи Будинок вiдпочинку Зеленi полонини у Карпатах, бiля перевалу Нiмчич, куди щолiта приïздила iз промерзлого, пронизаного протягами Ленiнграда, i культмасовика, мiсцевого гуцула, з дивним iменем, ради якого вона туди щолiта приïздила. – Ах, какой там секс!.. Тут – душа душу встретила... – Може, викинути?.. – не збагнув несподiваного русского лiризму панi Рєзнiкович охоронець сабра. – Та ви що! – вжахнулась та на iвритi. – Хай танцюють!.. Ах, як вони танцюють!... А Сьюзi, Сьюзi!.. Що не кажiть, а в гуцульських мелодiях є щось пронизливо рiдне, трагiчно семiтське... Я давно це помiтила... ще тодi, коли... ах, молодiсть! – I, забувши про охоронцiв, вся в полонi солодких споминiв Амалiя Рєзнiкович i собi стала похитувати у такт коломийкам дебелими раменами. Цi самовпевненi ашкiназiм ведуть себе так, нiби тут усi – марокканцi, хоч самi теж... не далеко втекли зi своєю Європою: он що витворяють замiсть сексу! – образився в душi охоронця сабри патрiотизм споконвiчного аборигена. – I чого вони сюди приперлися, як там було так прекрасно?.. Задовбали!.. Коби ти знав, коханочку, як я тебе люблю, Як ня лишеш, мiй бахуре, то я ся загублю, — спiвала з монiтору Марiчка, по-тутешньому – Сьюзi, а Оксен-Iванко ïй вдавано печально вторив: З великого закохання нi слави, нi вжинку, Нема удень очкам спання, уночi спочинку. I тодi, коли, здавалося, чуття ïхнi сягнули найвищоï трагiчноï ноти, вони раптом обiрвали свiй танок-перезву i, весело регочучи, попадали горiчерева на тапчан. – Ху! Як на храму побував – так наспiвався! – признався, вiддихуючись, розпалений несподiваною забавою Оксен. – Йой, Марiчко! Як менi добре... – Они поют о любви... – зiтхнула мрiйливо-млосно Амалiя Рєзнiкович, зрозумiвши з дуету цих чудних Ромео i Джульєтти три слова: люблю, бахуре i вночi... Ïй знову здалося, що вона десь бачила цього чоловiка, але набагато молодшим. Та по хвилi отямилась i, строго глянувши на охоронцiв (не дай Боже, хазяïну настукають! ), попередила: – Песни-пляски – это, конечно, хорошо, но все-таки проследите, чтобы этот... Нуриев уплатил. – I натиснула кнопку невидимого дзвiнка, який сповiщав клiєнту про завершення сеансу оздоровчого масажу. – Як менi, Марiчко, файно... – повторив замрiяно Оксен. Та саме в цю мить, дзенькнув, наче лютий Дзвiнчук у дверi, невидимий дзвiнок, обiрвавши нагло щиру бесiду. – Йой, любчику солоденький, пора ся прощати... Година вже збiгла... –стрепенулась Марiчка чисто Дзвiнка, заскочена чоловiком iз Довбушем у шлюбних подушках . – Уже? – здивувався Оксен. – Так швидко?.. Я й незчувся... – I я... Але... мус. Ади, як дзiнькоче! Онiмiв би-сь! Вiбачєй, що в плечi виштурхую, але тут о цiй порi... час пiк... – Розумiю... – Оксен рушив до дверей. – А грошi? – нагадала Марiчка. – Якi грошi? – не второпав Оксен. – 500 шекелiв, або 100 долярiв... що маєш... За масаж. Час розплати настав... – пожартувала молодиця, намагаючись пом'якшити неприємну фiнансово-економiчну ситуацiю рiдною говiркою: – Я б, звiсно... але тут з цим... страх як... Та й тебе – шуцмани не вiпустят. Так що – вiбачєй... Таке життє – i шлюс! – От... йойлик! – Оксен знiчено залапав по кишенях. – Ну звiсно ж... Як ти кажеш? Час розплати настав? Ну даєш... Та звiсно ж... i ти вибачай... Звiсно ж... I хоч храмовий настрiй був зiпсутий цинiчною, жорстокою реальнiстю, все одно – рахувати шекелi пiсля такого спiванячка-милуванячка та ще й пiд нетерплячий подзвiн – здалось Оксеновi чистим жлобством. Тож тицьнув у руку жiнцi все, що мав, нiжно стиснув гарячий кулачок i, зазираючи у чорно-синi, як терен, очка, на зло цьому ... такому-перетакому життю, вивищуючись над пiдлою-падлючою реальнiстю, таки договорив, те, що мав на серцi: – Подєкував, Марiчко... Менi й справдi було фист добре... А головно: я так файно i в смак уже рокiв зо десять не спiвав... I душу не тiшив... – То не забувай... Приходь... На полудне тут – нi лялечки... Хоч наспiваємось... – i, знiчено усмiхаючись, подала на прощання руку. – МешiҐiне! – зворушено прокоментувала на ïдиш те церемонне прощання Амалiя Рєзнiкович, знову повертаючись подумки у далекi, як i молодiсть, вечори на перевалi Нiмчич, i культмасовика Будинку вiдпочинку Зеленi полонини, що вчив ïх, туристок-москальок, в тамтешньому рiзьбленому з дерева ресторанi танцювати гуцулку. Та лише ïй однiй казав: залишайся, нащо тобi той Ленiнград... Але був початок сiмдесятих i вона остаточно вирiшила покидати не лиш Ленiнград, а й Радянський Союз. – Ай зохен вей, який усе-таки тiсний свiт... I якi дивнi зиҐзаҐи судьби... – зiтхнула ще важче Амалiя Рєзнiкович, впiзнавши, як ïй здалося, чоловiка. А може, й нi... Однак то вже не мало значення, бо теж було спомином, далеким i романтичним, як молодiсть i все, що в нiй вiдбувалося... Охоронцi тiльки гмикнули на те несподiване резюме i перевели погляди у кiнець коридору, де от-от мав з'явитися чудний клiєнт. ...Оксен повертався до автобусноï зупинки iншою людиною. Iшов шпарко, задихаючись вiд радiсного збудження, мовби пiдiймався на найвищу верховину, звiдки от-от зблисне срiблястий Черемош в долинi, i стане видно найдальшi гори... Вiн не знав, чи зустрiнуться вони ще колись iз Марiчкою, чи – по всьому, а найскорше, що так, бо нащо ïм обом, ще й оцей клопiт, але все одно на душi було легко й молодо, як пiсля файноï забави чи доброï парубоцькоï пригоди сто рокiв тому десь на храму чи в ресторанi Нiмчич. Вперше за довгi роки заробiтчанства не почувався самотнiм, бездомним, причавленим. Вперше не вiдчував вини перед Оленою, i не боявся грiха. Та найголовнiшим було те, що, як не вдивлявся пильно iз вiкна автобуса у червоний, нiби розпечений залiзний прут, небесний пруг, за який недавно сiло сонце, однак так i не побачив над ним скорботного вершника, заблукалого на вiчнiй межi помiж двох батькiвщин... Вперше привид Льоника не явився йому з пустелi. Тож полегшено зiтхнувши, Оксен перехрестився i затих, наслухаючи, як у душi, наче вечоровими Карпатами, перекочується-перегукується мiсячними тiнями, срiбними лунами нiжне, трепетно-терпке, напiвзабуте: – Iва-а-а-а! Марi-i-i-i! Чека-а-а... Iду-у-у! А попереду, над Єрусалимом, височiло бездонне, очищене нiчною прохолодою вiд жовтоï, палючоï i важкоï, мов грiх, полуденноï смаги, вiчне бiблiйне небо.
ТIНI ЗАБЛУДЛИХ НАЩАДКIВ