ТИХА ЗАВОДЬ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал – Iн-Ґе! До-цю! Ти знов за своє! Я чую! Чую! От я зараз тобi задеру спiдницю, неслухняне дiвчисько! От я зараз... Будеш знати, як не слухатись!.. Знизу, з подвiр'я, донiсся його голос, а далi, на сходах, що ведуть на другий поверх, почулися й кроки, колись нечутнi, летючi, а тепер втомлено рипучi, обважнiлi. Вона чула, як вони з кожним днем все важчають i важчають, як i дихання. I з легким смутком думала, що вiн втрачає форму, обростає жирком, але тут же дратувалася, бо знала, що то його, жилавого i кiстлявого, молодить, робить сексапiльним i водночас якимсь... надiйно-затишним... Бачила, як задивляються на нього тiлистi мiсцевi молодицi i ревнувала, але зовсiм трiшечки, як ревнують старших балуванi дiти. – IнҐе! Не ховайся, я по димовi чую, де ти! – сходи рипiли вже зовсiм близько i вона, з насолодою затягнувшись п'янким, мов крадений поцiлунок, димком, вистрiлила недопалок щигликом за вiкно, у клумбу з ромашками, i заховалась за дверi. Цей трюк вони повторювали сотнi разiв: вiн заходив, удавав, що шукає ïï, а вона випурхувала поза його спиною в коридорчик i летiла сходами вниз, легка, невловима, вiльна. От i цього разу – вiн зайшов, i вона випурхнула, як пташка з клiтки, шугнула вниз, облетiла вiтальню, на верандi пригальмувала бiля його мольберта, навмання ткнула у палiтру пензликом, вписала у лiсовий пейзаж червоного чортика, порозкидала по пiдлозi тюбики з фарбами i полетiла, смiючись, при самiй землi, при тихiй травi, у темний, таємничий пралiс. Летiла крiзь хащi майже безтiлесна, як Мавка з Лiсовоï пiснi, ïï улюблена Мавка, безгучно смiючись та упиваючись своєю невагомiстю, цiєю божевiльною свободою вiд земноï гравiтацiï, якоï вона так довго досягала, такою гiркою працею на своïх захмарних високостях, i, нарештi, досягла, але, на жаль, спустившись на грiшну землю... Ах, як вона летiла-лебедiла: але вже – не Мавка, а лебiдка чорна i лебiдка бiла... Одетта – Одiлiя, пiдхоплена лиш вихором божественноï музики, вся зiткана з протирiч, роздвоєна-розполовинена, до свого лiсового озера, забувши свого принца у високому замку. Так хiба що вона ще летiла юною Джульєттою до свого Ромео... Я ж казав: вона прекрасна... це ïï партiя... я ж казав... – гули могутнi дерева i шелестiли кущi, мов заздрiснi кулiси. – IнҐе-е-е-е... До-о-оцю-ю... – летiло вслiд за нею, лоскотало приємно слух, i вона смiялася вiд тих лоскотiв, i знову ставала маленькою пустотливою дiвчинкою, улюбленицею долi. Вона танцювала, як божественна Павлова, – напишуть у газетах. Боже мiй, яке дилетанство! – вигукне мама. – Вони пишуть так, нiби бачили, як танцювала божжжественная Павлова! Ïм i в голову не прийде, що цi штампи давно застарiли, як сама Павловоï! Одетта – Одiлiя, Жiзель Iнночки, особливо ж це незрiвнянне па-де-де – просто нi з чим порiвняти! А от i криïвочка, ïï раïвочка... Тут можна й перепочити. Стишити музику – хай доноситься собi здалеку, як передзвiн лiсового джерелечка... За колючою, затканою павутинням гущавиною, пiд старезним дубом, на самiм краю лiска, що обривався крутим берегом рiчки, вона мала свiй таємний сховок – галявинку, завбiльшки з долоню, з якоï ïй вiдкривалися чарiвнi смарагдовi краєвиди, помереженi сiрими дорогами, iнкрустованi бiлими хатками. Звiдси, крiзь гущавину пралiсу, яким у хвилини гри здавався ïй невеличкий лiсок, було видно i ïхнiй палац, а насправдi скромну (поверх з мансардою) дачу, яку Валдiс купив десять рокiв тому, коли ще в них були грошi, у якогось нового украïнця. Але тiльки пiвроку, як вони тут поселилися, i не тому, що... (ах, яке огидне це слово – пенсiя, все одно, що смерть!), а тому, що просто пiшли з театру, щоб прожити ще одне життя, вiльне вiд рабства сцени, вiд каторги щоденних репетицiй, вiд мiськоï i мирськоï суєти, на лонi природи, у злагодi iз собою i свiтом. Отож тепер, коли невтомний Валдiс реалiзовує всi своï мрiï i таланти: рибалить, збирає гриби i малює пейзажi, вона... вона просто танцює зi своєю пущею, як лiсова Мавка, зi своєю свободою, як Кармен, зi своєю таємницею, як лебедиця бiла – лебедиця чорна, пiд музику дерев, i солоспiви птиць. Часом ïй здається, що назирцi за нею бiжить, хекаючи, каштанова душа Джулi, i тодi стає зовсiм добре i зовсiм не самотньо у цьому незвичному для неï, мiськоï дитини, лiсовому царствi. А в тиху погоду, коли прислухатись, то з криïвки не тiльки видно, а й чути, як щось бубонить сам iз собою, ïï шукаючи, стривожений Валдiс, котрий (ну що за чоловiки!) не може прожити без неï й хвилини. Вона ж, навпаки, намагається вивiльнитись вiд нього, випорснути з-пiд його авторитетного... чи то радше авторитарного впливу, впевнена, що саме у цiй незалежностi – оте божественне вiдчуття безтiлесностi, звiльнення вiд земноï гравiтацiï, якого так прагла ïï душа. А Валдiс, не розумiючи, що сам тягне ïï до землi (ну що за чоловiки?!) кричав, що вона товста... Що йому важко ïï пiднiмати, бо важить аж 40 кеге i ще 200 грам... А тепер – пасе очима тих необ'ємних у талiï сiльських молочниць... Але – хай! Ïй не шкода. Ïй тiльки цiкаво, про що може вести бесiду з простими сiльськими жiнками такий аристократ, такий вишуканий дендi, як Валдiс? От i зараз... Вона прислухалась: голосiв було три – два жiночих, третiй – Валдiса. Певно, мiсцевi селянки принесли парне молоко. Тепер Валдiс кликатиме ïï до снiданку, лякатиме, що вона помре з голоду, якщо не ïстиме, нiби вiн не знає, що вона ïсть, як пташка, що ïй взагалi байдуже до ïжi. Вона може бути сита одним цiлющим лiсовим повiтрям, випадково знайденою у травi суничкою, листочком кваску чи стеблинкою лопуцька... Нiби вiн не знає, що в цьому теж... його заслуга. – Ти чула, що сказала Плiсецька, коли ïï спитали в останньому iнтерв'ю, у яких дiєтах секрет ïï потрясноï форми? Сиджу не жрамши ! А ти жереш, наче кiнь! Я ж тебе не двигну! I яка Одетта – Одiлiя з таким задом?! I з кар'єрою – пиши пропало. А я випрошую для тебе Мавку у Цахеса. ( Цахес – головреж театру Давид Петрович Цехмiстро). I Стефано ледве вламав, щоб поставив нас в дуетi у Ромео i Джульєттi... А ти жереш, як кiнь! Ти мусиш перевершити Плiсецьку... Iнакше я тобi жити не дам... I не давав. Плiсецькою i дiєтами. Як у дитинствi мама – балетною школою i Анною Павловою. I мав рацiю, бо в юностi мала такий звiрячий апетит, що якби не Валдiс, стала б коровиськом, як оцi... молочарки, що зараз регочуться з ним на подвiр'ï... Валдiс посадив ïï на однi соки i яблучний оцет, i це... мало не скiнчилося операцiєю. Коли вона, дотанцювавши партiю молодого раба у балетi Спартак, знепритомнiла, не добiгши до лаштункiв, ïï вiдвезла швидка в лiкарню, де мiсяць вiдходжували, бо ïï шлунок вiд голодування став завбiльшки з волоський горiх. Так сказали лiкарi. Але Валдiс не робив з того проблем. Дозволив ïсти вiвсянку, зате прикував до станка у танц-класi, де вона до одурiння вдосконалювала технiку, а вiн лише покрикував, як гарапником ляскав: – I раз, i два! Тягни носок! I три... тримай спину! Кудеп'є! Арабеск... Атiт'юд... А тепер – фуете! Легше! Вище! I раз, i два!.. Легше! Вище! I три, i чотири! I вона злiтала, як сполохана пташка, все вище i легше... Далi нiкуди! Валдiс став ïï хореографом й iмпресарiо водночас. Вибивав ролi, розносив по газетах запрошення на спектаклi за ïï участю, переконував журналiстiв, що вона – друга Плiсецька. Тепер вiн часом каже: – Я з тебе зробив ось цими руками – зiрку. Iнакше б ти до пенсiï проскакала безiменною козою в кордебалетi. Оце була б уся твоя слава i кар'єра... Вона не гнiвається. Тепер. Бо й справдi, навряд чи вистачило б у неï характеру дотанцювати до слави самотужки, без Валдiса, одержимого iдеєю будь-яким коштом вибитися, вирватися з безликого кордебалету в солiсти. Вiн був просто помiшаний на кар'єрi. Але тодi ïï ображало, коли вiн безцеремонно казав: – Розумiєш, ти не Плiсецька, щоб я був тобi цiлий вiк пiдставкою –пiдтримкою, а я – не Серж Лифар i не Баришнiков. Та й Киïв – не Париж i часи не тi, щоб поодинцi виходити на лови слави. Ми мусимо щось вигадати оригiнальне, наприклад, дует, сiмейну пару, i в цьому тандемi прориватися крiзь терня до зiрок. Валдiс, як завжди, мав рацiю. Та все ж... та все ж... шлях до слави ïхнього зiркового дуету облитий лише ïï сльозами, кров'ю ïï розбитих пальцiв, потовчених суглобiв, ïï розтягнутих сухожилок... Ïï! Але вона не винить Валдiса. Бо хiба вiн винен, що балет – це каторга, галера, до якоï ти прикутий навiчно? – Iн-Ґе! Певно, тi молочарки вже пiшли, що Валдiс згадав про неï. Або навмисно гукає, щоб спокутувати вину. Боïться, що вона бачила його загравання iз селянками. Смiшний! Вiн i досi боïться ïï втратити... Звичайно, Валдiс не був iдеальним чоловiком, але про жодну з ïï знайомих актрис нiколи не дбав так жоден чоловiк, як Валдiс про неï. I це правда. Вiн оберiгав ïï, як... коштовну статуетку, як найбiльший свiй скарб. Вiд усього, навiть вiд власних дiтей. Вiн ревнував ïï навiть до згадки про тих дiтей. Вiн ненавидiв ïх, а тому ïх нiколи у них не було... Дiти, очевидно, боялися Валдiса, а тому не чiплялись до неï... Крiм одного єдиного разу, коли вона завагiтнiла за пiвроку до перших ïхнiх закордонних гастролей. Вони якраз (по довгих муках) розкрутилися i були нарозхват. О, тi запаморочливi високостi всенародноï популярностi! Хто не звiдав ïх, той нiколи не зрозумiє ïï. Ну звичайно ж, вона розгубилася, навiть засумнiвалася, чи гастролi вартнiшi дитини, але Валдiс просто таки озвiрiв. Вiн кричав, що вона його пiдло зрадила, пiдвела, i то в таку доленосну годину, що дiти ще будуть, а от гастролi – навряд... Що це – єдиний шанс, i якщо вони ним не скористаються, буде кiнець! Усiм мрiям i зусиллям! Смерть, творче самовбивство!... Через ïï дурiсть, ïï гусячу натуру, бо вона – гуска, гуска, тупа гуска... Вiн як збожеволiв, рвав i метав, готовий убити спочатку ïï, а по тому... Так i казав. I вона пiдкорилася. Хоч по тому не раз жалiла... надто, коли вони були на межi черговоï сiмейноï кризи чи навiть на гранi розлучення. Але – життя не перепишеш заново... А потiм... може це й лiпше – адже вона була єдиною втiхою, єдиною дитинкою, єдиною любов'ю блискучого, неперевершеного Валдiса, дружиною-донечкою, пестункою долi... А яка жiнка не мрiє про таке?.. По той бiк гущавини почулися шелесткi кроки, притишена балачка, голосний жiночий смiх: селянки або по гриби вирушили, або вирiшили вертатися додому навпростець – лiском та через кладку... – Давай тут, тут наче не видко, – пролунало зовсiм поряд, за гущавиною. Стало тихо, далi – непристойний дзюркiт, полегшене зiтхання, смiшок. Запахло сечею. Музика, та чудесна музика, якою щойно був переповнений лiс, знiчено обiрвалася. Фу, корови... Як тi корови..., – гидливо здригнулася IнҐа, ображена таким брутальним оскверненням божественноï музики, пречистоï тишi i ранковоï свiжостi. Скулившись, мов ïжачок, досадливо чекала, аби молодицi чим швидше пiшли собi. Але тi не йшли, ще й бесiду, мов на зло, завели. – Ловкий мужчина! Красивий i крепкий... От би з таким ... – i тут одна з жiнок сказала таке слово, змiст якого дiйшов до IнҐи лиш тодi, коли молодицi вульгарно розреготалися, а друга стала ще вульгарнiше коментувати: – Дак i вiн нiби не проти... По мордi ж видно. А ногами – так i сучить да все за матню хапається! Ой не можу! – Ага, видно, ще... (тут перша таке сказала, що вуха в IнҐи зiв'яли). А ти бачила те чудо болотяне, з яким вiн живе?! Як Баба Яга! Ще й, кажуть, не всi вдома. Лiсом в однiй сорочцi гасає, як скажене! – О-о-й, а курить, кажуть, курить, як паровоз! Iз вiкон дим валить, кажуть, а вiн бiгає та лається, боïться, що хату спалить! – А патлате! Точно Баба Яга на помелi! Я ж, коли ïï в лiсi вперше побачила, лиш-но вони тут поселились, то тiкала, дальше, як бачила! – Ку-у-ме-е-дiя! Десь не чути було ïï сьоднi. Видно, ще з досвiтку лiсами повiялась... Та вже ж стара, а бiгає, як... коза! I зветься, як коза.. Ой, дай Боже пам'ять, як же це вiн ïï зове?.. Ну от – не вспомню, але точно – як козу! – А чо' ïй не бiгати? Шо вона вироблена на полях та городах, як ми! Дак чи ж вона таке життя прожила, як ми за своïми п'яницями? За таким чоловiком, як цей... (видно ж з першого взгляду, що положiтєльний!) можна гасати до ста рокiв! – Да, гарний мужчина! Жаль – не свободний... – А менi то що! Жона не стiна – можна й посунути! Ще й як воно таке порохняве... – Ну, як так, то чого ти мучишся? Вiн частенько отам-о на березi з вудочкою сидить. Дак ти пiдсядь, да поближче, да пощебечи, дак мож' i дiло буде?! I бабери пореготали собi далi, шукаючи стежку, що вела до кладки через рiчку. Та лиш тодi, як стихли у долинi за рiчкою жiночi голоси, до IнҐи дiйшло, про кого тi двi... молочарки так вульгарно пащекували... Скiльки вона просидiла, скам'янiвши, не пам'ятає. Пам'ятає тiльки, що нiяк не могла звестися на ноги, вiдiрвати вiд землi важке, як оловом налите, тiло. Розмова двох селянок за гущавиною прибила ïï, привалила... брудною купою гною... Здавалося, вона вся пропахла скотським похiтливим смородом... Хотiлося скотитися з урвища просто в рiчку, в якiй вiдбивалося таке чисте-пречисте ранкове голубусiньке небо з бiлесенькими лiлiями хмаринок, i нiколи не спливати... Боже, якi страшнi люди! Якi... жорстокi! Якi вульгарнi! Вона ж ïм нiчого не заподiяла поганого, щоб так... Вона не уявляє, бо це просто не можливо уявити, щоб отак хтось про неï говорив з ïï оточення... навiть найлютiший заздрiсник чи ворог! Так... огидно... так пiдло... знущально... I хто? Двi незугарнi брутальнi корови, якi дивляться на чоловiка, як... як на бугая! При тому – на порядного iнтелiгентного чужого чоловiка!.. Народного артиста! Але – що ïм до того! Вони ж навiть не здогадуються, хто такий Валдiс! I що та, як вони обзиваються... Баба Яга – знаменита всесвiтньо танцiвниця! Вони ж нiколи в театрi не були! А ще жiнки... i, певно, дiтей мають... Боже, скрiзь бруд... скрiзь! Навiть у цiм раю!.. – IнҐ-е-е! Де ти, дiвчинко? – покликав Валдiс зовсiм поруч, за метрiв кiлька вiд криïвки. Iшов, роззираючись, стежкою до рiчки, час вiд часу чiпляючи вудками гiлля та чортихаючись. Але вона не озвалася. Пiсля того, що говорили про нього цi вульгарнi сiльськi... розпусницi... iнакше й не скажеш... ïй було гидко навiть думати про чоловiка. Може, вiн i справдi... за ... те саме мiсце соромiцьке (фу!) хапався, як вони казали... Невже в нього цi... коровиська, цi купи дурного м'яса, викликають... нi, вона навiть не хоче про це думати! Вона хоче... пiти свiт за очi. Точнiше, повернутися додому, в мiсто. Геть з цього оскверненого скотами раю! Вигаданого нею, романтичною, наïвною, довiрливою жiнкою! Бо насправдi – його просто нема, як нема на цiй землi нiчого святого! Чистого! Iдеального! I нiкого близького, рiдного, вiдданого... Такого, як Джуля... Єдина душа, яка любила ïï... Справдi любила. Так вiддано... Так нiжно... Рiшення тiкати звiдси, i то вже, допомогло ïй, нарештi, встати. Але кожен крок давався з таким зусiллям, нiби вона йшла по пояс у тягучiй смолi. Пiд горб, на якому височiла дача, взагалi ледве вилiзла. Почувалася побитою, старою, нещасною. Зайшла в дiм, взяла лише сумочку. Тепер головне – якось добратися до траси, а там – попутною маршруткою до Києва... – IнҐе! Де ти ходиш? Годину тому дзвонили Забродськi – ïдуть в гостi. Вони щойно з Америки, везуть вiтання, плiтки та подарунки. Сiдай в машину, скокнемо в село, щось пожувати купимо. Перед нею стояв Валдiс i то такий заклопотаний, що не помiчав анi ïï нещасного вигляду, анi сумочки в руках, якою IнҐа на дачi зазвичай не користувалася. А може й добре, що не помiчав? Iнакше б не уникнути неприємноï розмови. Звiсно, Валдiс вiзьме ïï на кпини, а вона... вона не має сили на всiлякi пристрастi... i не бачить в них сенсу, бо вже пiзно щось виясняти, як i ламати... Краще просто перечекати, i хай буде так, як було... – Краще в райцентр, – сказала вона. Боялася навертатися в село, жителi якого так брутально, так несправедливо плiткують про них обох. Але – Бог з ними! Цi люди – для неï нiхто! Вони – не ïï публiка! Але це теж – не ïï проблеми. Бо якби вони бодай раз побачили ïх з Валдiсом на сценi... Та навiть у тому ж таки колгоспному спектаклi Шестаковича Свiтлий ручай! Чи в Ромео i Джульєттi! Хоча Жiзель усе-таки ïï найкраща партiя... Особливо па-де-де... То вони б, звичайно, не посмiли, або посоромились так брутально... обзивати ïï. Але, на жаль, цi простакуватi тiтки зi своïми неотесаними дядьками назавжди зостануться у примiтивних анекдотах про балет, якими знiмав високу закулiсну напругу в театрi Стефко Забродський, вiн же широко вiдомий у вузьких театральних колах хореограф-постановник Стефано, буквально нашпигований цiєю, як вiн жартував, не санкцiонованою народною творчiстю, яка, до речi, ïï завжди ображала. Анекдоти ïï завжди... коробили. Особливо тупi, недолугi жарти про ïï улюблене Лебедине озеро, дядька i... мокре гузно... – Перепрошую, що – краще? Ти чуєш, питаю, що – краще?!. – перебив ïï думи тривожнi Валдiс. – Кажу, що краще з'ïздити в райцентр. Там бiльший вибiр. – А! Слушно, дуже слушно! Тодi – швидко в машину! – згодився Валдiс, завжди такий авторитарний, i за годину вони вже поверталися з райцентру, навантаженi випивоном-закусоном i щасливi хоч якоюсь змiною у ïхньому тихоплинному здичавiлому дачному раюваннi. Занiсши торби, Валдiс, великий кулiнар, а тепер, пiсля виходу на пенсiю, ще й гурман, як звично, вигнав ïï з кухнi, щоб не заважала, i заходився варити-смажити, до приïзду гостей готуватися. IнҐа ж iз чашкою холодноï кави пiднялася на другий поверх, у свою голуб'ятню, як вони називали ïï кiмнату, i сiла бiля вiкна. Тепер можна було й запалити. Абстрагуватись вiд цiлого свiту i ловити вiд життя подвiйний кайф. Схоже, пiсля сьогоднiшнього неприємного iнциденту в лiсi, кава i цигарка залишились ïï єдиною розрадою. Слава Богу, як дистрофiк-гiпотонiк, вона може каву глушити вiдрами: гiпертонiчний криз та iнсульти з iнфарктами ïй не загрожують. А от цигарка... Вiд неï постiйно дере в горлi, а дощовоï погоди чiпляються бронхiти, i неприємний сухий кашель... – Ти вже кашляєш, як сухотна! Припини негайно палити, а то здохнеш! – кричав Валдiс, який знайшов у собi сили позбутися шкiдливоï звички рокiв двадцять тому. А тепер до неï сiкався. Але... вона не могла позбавити себе останнiх радощiв. I... свободи. Атож! В такий спосiб вона демонструвала свою незалежнiсть. Передовсiм, вiд нього, Валдiса. Незалежнiсть вiд його вiчних повчань, настанов, зауважень i вказiвок – хай навiть цiною здоров'я... Хоча вона не пам'ятає, щоб вiн ранiше вельми переймався ïï здоров'ям. Для нього над усе була – кар'єра. I – слава. Яка й помстилася йому... вiрнiше, ïм обом – блискавичним забуттям. Не встигли вони зiйти зi сцени, як усi забули про ïхнiй зiрковий дует, золоту пару, про них –вiчно юних i закоханих Ромео i Джульєтту... I ось вони тут. У цьому темному лiсi. Постарiлi, збайдужiлi одне до одного, сварливi, як Баба Яга i Кощiй Безсмертний... I нiби там, на тiй блискучiй сценi, ïх нiколи й не було... Де ж тi Забродськi? Скоро вечiр, а, може, вже вечiр?.. Бо сонця не видно, i за лiском на луках чути ревiння худоби, крики пастушкiв: додому корiв женуть. А Забродських нема. Вона не те, що дуже бажала ïх бачити ( Лiля заведеться про невiсток – вже третя, а все одно погана, а Стефано понесе анекдотами). Просто веселi вечiрки у колi друзiв залишалися ще однiєю невинною розкiшшю з минулого життя, яку вони iнодi собi могли дозволити. Але й це було давно. Вiдколи вони пiшли з театру, все обiрвалося, i друзi десь дiлися: однi постарiли, другi, взагалi, уже далєчє, а третi, як Забродськi – виïхали до Америки на заробiтки. I от – приïхали... – Ура! Приïхали! Забродськi приïхали! – закричала IнҐа, побачивши теракотове авто Забродських, що тихо пiдкотило пiд ворота. Вона справдi зрадiла, замахала з вiкна руками i полетiла вниз, вiдчиняти браму. До неï знову повернулася молодiсть, легкiсть – у душi i тiлi. Але Валдiс випередив ïï – у квiтчастiм фартушку, з ножем у руцi, вiдчиняв ворота, горлаючи всiм вiдомий ритуально-офiцiйний марш. Авто в'ïхало, Забродськi – виповзли i на мить лiсок оглушили радiснi вiтальнi вигуки. Доки Стефано з Валдiсом заганяли в гараж авта, жiнки розсипалися в комплiментах, ревниво розглядаючи одна одну, але, врештi, зосталися задоволенi: життя, спасибi йому, певною мiрою щадить ïх... А потiм було все, як завжди, як тисячу разiв: вечеря на верандi пiд повним, як величезне наливне яблуко, мiсяцем, тости, спогади, цього разу бiльше про Америку, де Забродськi три роки горбатились хореографами у якомусь кабаре, i нi слова – про невiсток, очевидно, в життi ïхнього хлопчика настала чергова мiжвесiльна пауза. Коли ж було випито майже все i Стефано понесло анекдотами, IнҐа враз пiдхопилася, закружляла довкола столу, заспiвала, припрошуючи: – Рєбята! Да-а-ава-айтє тан-цевать, под му-узику-у луни, под пє-є-рєзвон напо-о-олнєних бока-лов... Але рєбят ïï порив душевний не зворушив. Навпаки, Стефано з досадою обiрвав анекдот, Валдiс – спохмурнiв, Лiля – спiвчутливо скривилася. Не зважаючи на замiшання за столом, IнҐа професiйним змахом нiжок швиргонула у темряву один за одним своï абукасимовi капцi (як вона називала модне нинi взуття), збiгла схiдцями у двiр i закружляла босонiж по срiблястому вiд роси морiжку: – Ля-лля-ля-лля-лля-лля... на-на-на-на... Ах, какая прєлєсть эта ночь, эта луна! Що ж ви сидите?! На верандi мовчали. – Да так, – нарештi зiтхнув Стефано, – щось не хочеться... Мабуть, вiдтанцювали ми вже своє... рєбята! – Н-да, – крякнув Валдiс, – пора спати... Завтра вдосвiта – на рибалку! Усi до одного! Це такий кайф! Хто його не пережив, той на землi дурно жив! – i заходився прибирати зi столу. – А ми ще посекретничаємо, – змилостивилась над IнҐою, що розгублено стояла посеред подвiр'я, Лiля. – Давай, подруго, пiднiмайся, пiдемо в голуб'ятню. А мужики хай спочивають... Посекретничати не вдалось. IнҐа, ображена на товариство, нервово запалила цигарку i втупилась у темряву за вiкном. Iз лiсу доносились таємничi шерехи, вiяло прохолодою невiдомостi. – Ви живете, як маєтнi американцi: у глушинi, далеко вiд цивiлiзацiï i близько до природи. Але все одно... б-р-р-р! який страшний вночi цей лiс! – здригнулася Лiля, всiдаючись iз цигаркою у крiсло бiля вiкна. – Так i здається, що от-от вийдуть розбiйники... або цi... бандюги у колготках на мордяках! Бр! До речi, чому ви не заведете якогось пса? Бодай кiмнатного, щоб хоч дзявкотiв. Це ж справдi страшно жити в цьому лiсi ще й в наш час! Послухай, а де Джуля? IнҐа мовчала. – Ти що – розсердилась? – здивувалася Лiля. – Ради Бога... Знайшла, чого... Постарiли нашi мужчини... Не хочеться вже ïм нiчого... навiть танцювати... Лiля сумно засмiялась, знайшла у темрявi руку IнҐи, потиснула: – А ти молодець... Менi б хоч трохи твоєï... молодостi... Тож – не здавайся! IнҐа нервово вiдсмикнула руку, вiдповiла з пафосом i не в тему, як ображена гiмназистка-суфражистка: – Джулi нема. I не буде бiльше. Нiколи! Собаки, знаєш, теж, як близькi й дорогi люди – незамiнимi... – Так, твоя правда... собаки бувають часом ближчi, нiж найближчi... – пробурмотiла Лiля. – А менi тут не страшно. Зовсiм. То тiльки на перший погляд здається, що тут глушина, насправдi звiдси до села рукою подати. – Й далi епатувала IнҐа i враз, рiзко перейшовши на дiловий тон, поцiкавилась: – А ви не хочете й собi щось прикупити? От зовсiм поряд, майже в межу з нами, на горi, над лiсом, продається капiтальний будиночок, i не дорого... – Треба подумати... Нам скорiше синовi треба щось купити... А може й справдi: син – у нашу квартиру, а ми – сюди... Треба подумати... На тому секрети й скiнчилися. Лiля пiшла вниз – вкладати спати свого Стефано, а IнҐа ще довго стояла бiля вiкна, спопеляючи цигарку за цигаркою, доки не почало гiрко дерти у горлi i не стих на кухнi дзенькiт посуду, який перемивав акуратний Валдiс. Нарештi на дачi стало тихо, але якоюсь не такою, як завше, а олюдненою, затишною тишею. Образа на рєбят минула. IнҐа безшелесно спустилася вниз, i, блукаючи будинком, думала, як би то було добре, якби Забродськi та купили той дiм на горi. Тодi можна було б ходити однi до одних у гостi. Дружити сiм'ями... Як не є, але правду кажуть, що старий друг, краще нових двох. Бодай є що згадати – життя ж разом прожили. Та й розумiти одне одного навчилися, i спiвчувати одне одному, i прощати... А це так багато значить – вмiти спiвчувати i прощати... Спати не хотiлося. Хотiлося просто нечутно блукати, нiби плавати у темних водах лiсовоï рiчки. Прихопивши теплий плед, що завжди висiв напохватi на вiшалцi у вiтальнi, IнҐа вислизнула на веранду, закутавшись, сiла у старе затишне крiсло, яке вони приволокли з мiста спецiально для таких посиденьок прохолодними ночами. Десь зовсiм поряд у лiсi затьохкав соловейко, так по-рiдному, по-домашньому, що на душi враз стало затишно, нiби зiйшла на неï Божа благодать. Раптом з вiкна другого поверху почулися тихi голоси. Теж не спиться, – усмiхнулась IнҐа, намагаючись абстрагуватись вiд шепоту, як вiд зайвих у цiй гармонiï дисонансiв. Але, почувши своє iм'я, мимоволi прислухалась. – Бедная Инна, она так и не повзрослела...– зiтхнула печально вгорi над нею Лiля. – Она всегда была дурой, и осталась бы такой, если б не Вадик, — роздратовано пробурмотiв Стефено. – Что ты такое говоришь? Вадик! Тоже мне еще талант! Если б не Инна, твой Вадик до сих пор бы в кордебалете козлом прыгал... Он использовал ее! А сам гулял на лево и на право, помнышь эту историю с мальчиком-спальчиком с кордебалету? Фе! Какая гадкая история! А ее, бедную, превратил в это... вечно пригающее недоразумение!.. Ты же посмотри на нее – она как заведенная! Госсссподи, а это претенциозное, вычурное псевдо?! Ин-Ґе Борисоглебская-Куни! Какое Куни? Откуда – Куни? Столько претензий, что они... тобишь эта хвамилия не помещалась на афише! И мне кажется, с этого дурацкого имени все и началось... Недаром же говорять, что мы, крещеные, именем своим к небу привязаны. Разве плохое для сцены было ее настоящее имя: Инна Глибовская?.. Нет! Нам подавай таки-и-ие, ну такие навороты!.. И что? Сначала – слава, популярность... А теперь?! Эта глухомань-глупомань?!.. Бог точно потерял ее из виду, бедную! Страшно же смотреть!.. – А ты не смотри. Ложись спать... И вообще, нашла о чем говорить! Да пусть они тут как хотят, так и обзываются... и прыгают, как кузнечики по лесу... Тебе то что?! Спи! – Жалко Инну... Девочка-старушечка... Почти чеховская попрыгунья... Мне кажется, с ней не все в порядке... Не надо было ей тогда аборт делать! Не надо было... Ладно, спим... Запала така тиша, що було чути, як гримлять у ïï головi уривки щойно почутих фраз: она так и не повзрослела... девочка-старушечка... попригунья... не надо было... аборт..., не все в порядке... I це – Лiля. Але – чому? Що сталося з людьми? Що вона ïм поганого зробила, що вони ополчились на неï... своєю жалiстю, такою огидною, принизливою?! Хай тi баби сiльськi, але – Лiля?.. I взагалi, що за день сьогоднi такий, що ïй вiдкривається те, чого вона не хоче, вперто не бажає знати?! Чому свiт, такий свiтлий, барвистий, повернувся до неï раптом найчорнiшим своïм боком? Бо навiщо ïй знати, що про неï думають люди? Злi, заздрiснi люди! Вiд ïхнiх грубих слiв, вiд ïхнiх дурних балачок вона тiкала у гармонiю душi i тiла – музику i танець. I не втекла... Тепер виходить, що Лiля теж ïй заздрила... Бо сама Лiля так i проскакала все життя в кордебалетi! Как... вечно прыгающее недоразумение... I Стефано, законний чоловiк i головний хореограф, не допомiг. Бо талант – це не вiд Стефано й не вiд Валдiса, а – вiд Бога! Лиш слава – вiд людей, тому вона лукава i минуща... Невже вони цього не розумiють?! А може, всi цi нiбито випадково пiдслуханi розмови – не спроста? Може, якийсь знак?.. Попередження... Або... спонука. Але – до чого? До... до вчинку? Чи переосмислення вчинкiв? А може, життя взагалi?.. Она так и не повзрослела... Але вона не хоче дорослiшати! Точнiше, не хоче в ïхнiй грубий, брутальний, матерiальний свiт! Боже, чого ïм вiд неï треба? I чому – пригающее недоразумение? I хто гулял? I де тут мальчики-спальчики с кордебалета? I де... кузне-чи-ки-и-и...? Сльози текли ручаями, стiкали з носа, булькали в горлi. Вона роззиралася, шукала кузнечиков, шукала вiдповiдi, але сонна тиша мовчала, враз наïжачившись, зловорожа, глуха, темна. I це мовчання, нiби якась тупа сила, виштовхувало, випихало ïï з дому, за ворота, туди де так по-домашньому, по-рiдному вищебечував невтомний соловейко. Вiн кликав ïï i вона пiшла на його щебет... розливаючись сльозами, розсипаючись росою по травi. Вона вже насправдi не боялася нiчного лiсу. Вiн здавався рiдним i близьким, хоча б тому, що його боялися ïï кривдники... тi заздрiснi, безжальнi кривдники, що прикидаються друзями, молочницями, добрими людьми, а насправдi... наспра-а-авдi-i... i-i-i-i...гi-гi-i-i... Ïï розбудив страх. Чи холод? Чи сонце? Напевно, що сонце. Це воно вирвало ïï iз страшного кошмару. З жахливого, кривавого мiсива... Вона нiчого не пам'ятає, крiм... кривавого мiсива. Вона задихалася в ньому i, певно, задихнулася-захлинулася б, якби не сонце! Боже, як добре, що нiч не вiчна, що завжди вранцi сходить сонце!.. I обриває найстрашнiший кошмар... Але ïй i досi – червоно в очах. Навiть листя i трава здаються бурими... Але – чому вона в лiсi? Пiд своïм дубом? У своïй криïвцi... Чому не вдома? Мокрий вiд роси плед... Коробка з-пiд цигарок... Що це означає? Це ранок чи вечiр? Сонце сходить чи заходить?.. Господи, як болить голова... Як страшно болить голова... Приголомшена, ледь жива вiд страху, IнҐа продряпалася крiзь гущавину i побрьохкалась навмання в напрямку дачi мокрою травою пiд росяним дощем, який струшував на неï ранковий лiс. Дача зустрiла ïï похмурою пусткою. Ворота були вiдчиненi навстiж. Дверi будиночка i гаража – теж. Вона роззирнулася – i не знайшла обох автомашин. Гукнула, але нiхто не вiдповiв. Стривожена, пiднялася схiдцями на веранду, поплямовану сонячним свiтлом, i ïй здалося... О Боже! Стiл, крiсла, пiдлога – усе в червоних плямах! Навiть недомальований Валдiсом смарагдовий лiсовий пейзаж на мольбертi... Багрянi вiдсвiти чи плями – на стiнах... Як у тому нiчному кошмарi...На кухнi у вiдрi хлюпалася риба, розбризкуючи по кахельнiй пiдлозi зачервонену воду... Поряд валявся заляпаний кров'ю фартушок Валдiса i... закривавлений нiж, той самий, з яким у руках вiн зустрiчав Забродських... Крик безумного жаху забив ïй подих. Тепер вона зрозумiла, звiдки той нiчний страх, що розбудив ïï разом iз сонцем! Той кривавий кошмар... I кинулася тiкати. Вiд цього страшного будинку! Вiд себе! Вона тiкала вiд самоï себе, невiдомоï, а тому страшноï самiй собi! Дерева, сахаючись ïï, розступалися. Зате кущi, чiпкi, колючi, хапали за руки, волосся, пiдставляли пiд ноги вузлувате корiння, регочучи, як потерчата... До ïхнього смiху домiшалися стривоженi, сердитi людськi голоси. Вони кликали ïï... Йшли стiною, а потiм замкненим колом... Але вона вже не боялася ïх. Вона стала майже невагомою, та коли от-от мала була злетiти з крутого берега у чистесеньке голубусiньке небо, ïï схопили за крило... Валдiс! – IнҐе! Доцю, ти що? На тобi ж лиця нема! Що з тобою?.. Ти вся тремтиш... Де ти була? Ми повернулися з рибалки, а тебе нема... Ми з нiг збилися тебе шукати! Всю Тиху Заводь на ноги пiдняли. Мiлiцiю... Всю околицю об'ïздили! Що за... фокуси? Що з тобою, маленька моя... моя дiвчинко летюча?.. За його спиною у червонястому туманi хилиталися розмитими плямами якiсь незнайомi фiзiономiï, сiрiла скуйовджена борода Стефано, бiлiло перелякане лице Лiлi. – Я же говорила, что это добром не кончится... я же предупреждала... – театрально заохала Лiля. Але IнҐа навiть не глянула в ïï бiк. – Купи менi песика... Такого, як Джуля... Менi дуже самотньо без неï... – схлипнула, тулячись по-дитячому до Валдiса i все ще не вiрячи, що це – не сон.
ТИХА ЗАВОДЬ