ТЕАТР НАВПРОТИ ВАРЕНИЧНОÏ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Хоч i з'явився вiн у ïхньому мiстечку вже добрий рiк тому, але появу його обговорюють тут i досi. Звiсно, що i його особу теж. Бо хiба не дивно, що цей показний, ба навiть iмпозантний чоловiк за п'ятдесят, зi слiдами колишньоï вроди i слави на аристократичному виду i в поставi, раптом нi сiло нi впало покидає столицю, поселяється в глухому забитому мiстечку, де й водогону немає, i стає ( що вже зовсiм пiдозрiло) керiвником неiснуючого досi молодiжного театру? Ясно, що попервах дивним прибульцем переймалися заiнтригованi мiстечковi панi i навiть панни, бо не перейматись було просто неможливо, адже, по-перше, такi приємнi за всiма параметрами чоловiки завжди i скрiзь на облiку у мiсцевих дам, крiм того, ïх, як правило, нiхто нiколи нiкуди не вiдпускає, навiть за межi квартири, не те що мiста; по-друге, чоловiки в такому... ну, поважному вiцi за iдеєю, повиннi би мати поважну посаду, бодай пенсiю депутатську, а не шлятися по периферiï в пошуках убогих заробiткiв, яких предостатньо в самiй столицi; по-третє, кому зараз, тим паче в ïхньому мiстечку, потрiбен той молодiжний театр, коли молодь з мiстечка давно виïхала за кордон, i якби не школярi єдиноï в мiстечку школи, то взагалi б воно скидалося на забутий владою i Богом герiатричний пансiонат; по-четверте, з таким iменем (не то Зореслав Свiтозарович, не то Свiтозар Богодарович) жити в провiнцiйному мiстечку... Нi, тут щось не те... Спочатку так вважало тiльки мiстечкове жiноцтво, а вiднедавна так думати став i один з найповажнiших чоловiкiв у мiстечку, власник крихiтноï (два столи, вiсiм стiльцiв) вареничноï i добропорядний сiм'янин Ратушняк. I зовсiм не тому, що по життю дiловий чоловiк Ратушняк недолюблював люмпенiв. А через те, що... Але про все – по порядку. Треба ж було, щоб пiд той нiкому не потрiбний молодiжний театр мiсцева влада вiддала покинуту розвалюху через вулицю, якраз навпроти його вареничноï, а тому дрiбний пiдприємець Ратушняк мимоволi змушений був денно i нощно спостерiгати за розвоєм театрального мистецтва в ïхньому мiстечку. Далекому вiд будь-якого мистецтва Ратушняку важко було спостерегти, куди воно розвивається, але його власний вареничний бiзнес пiшов круто вгору, вiдтодi, як той приблудлий старий дивак Борислав чи Богодар, а коротше – Артист, взяв собi за звичку щодень обiдати в пана Ратушняка порцiйкою-другою вареникiв. То була непогана реклама, i скоро за головним стали бiгати по вареники i дрiбнiшi артисти – учнi старших класiв, яких вчителi силомiць позаписували в театр i тi тепер замiсть того, щоб город полоти чи худобу глядiти, викабелювались та репетували не своïм голосом, аж вiкна в тiй халупi дзенькотiли. Накричавшись, зголоднiлi школярi налiтали на вареники, як сарана на Китай. Тож, милуючись ïхнiм апетитом, пiдприємець Ратушняк вже почав було серйозно подумувати про третiй столик на чотири посадочних мiсця, як тут... За грандiозними бiзнес-планами та буденними клопотами Ратушняк не вгледiв, як його одиначка, його невинне дитя, яке вiн так лелiяв, що не дозволяв навiть посуд мити на кухнi, його золота Лiлiя непомiтно перекочувала з рiдноï вареничноï, де вона часом розставляла по вазах на столах квiти та вазони поливала, у халупу навпроти. Коли дрiбний пiдприємець i добропорядний сiм'янин Ратушняк побачив, як серед бiлого дня, на очах у рiдного батька, Лiля вiдчинила i зачинила за собою дверi молодiжного театру, вiн вперше власним очам не повiрив, подумав, що привидiлось. Але коли Лiля вийшла з театру пiзно увечерi, до того ж – пiсля усiх та ще й у супроводi Свiтозара-Богодара, а коротше – Артиста, i, проминувши вареничну, пiшла з ним, любенько бесiдуючи на очах у всього мiстечка, хтозна-куди, вiн побiг на кухню, де обсипана борошном дружина лiпила вареники, i довго там тупав ногами i кричав, що не дозволить, що видворить старого розпусника за прєдєли, що вона у всьому винна... Така бурхлива реакцiя на театр взагалi-то прогресивного i помiркованого Ратушняка здивувала дружину, але намарне та намагалась пояснити чоловiковi, що дочка не винна, що ïï записали разом з цiлим класом у той театр, що ïй, як найвродливiшiй i найталановитiшiй у мiстечку дiвчинi, дали роль самоï Джульєтти, що... Ратушняк не слухав. Вiн був як шалений i далi тупав ногами i кричав, але не так вiд злостi, як вiд страху. Останнiм часом Ратушняку здавалося, що донька, яка неждано розквiтла небувалою для ïхнього роду вродою, покине i ïх з дружиною, i дiм, i вареничну i нiколи бiльше не повернеться в рiдне мiстечко, схоже на забутий всiма герiатричний пансiонат, що... I враз Ратушняк гiрко заплакав, нiби це сталося вже, сьогоднi. Нарештi до нього дiйшло, що дружина все знає, гiрше – цьому сприяє, що вони його дурять, в той час як вiн жили рве заради них, що... З тiєï хвилини життя власника вареничноï перетворилось у суцiльнi страждання. Вiн почав стежити за дочкою, непривiтно зустрiчати Артиста, коли той приходив по своï вареники. Кiлька разiв навiть поривався з тим одверто поговорити, а то й просто грубо зачинити перед його носом дверi, але бiзнесовi iнтереси брали гору над батькiвськими переживаннями, i Ратушняк вiдкладав розмову на потiм. Тим часом Лiлiя розквiтала, перетворюючись на очах iз гандрабатого дiвчука у довгоноге, золотоволосе, фiалковооке, незвичне для цих мiсць, створiння. Особливо ïï екзотична врода i довершенiсть вирiзнялася на тлi рiдних батькiв. Тож тепер, побачивши ïх разом, рiдко кому не квадратiли очi з дива: як це двом курдюпелям, схожим на опасистi гарбузи, себто Ратушняку з жiнкою, вдалося встругнути таке чудо неземне? Найбiльш нахабнi i невихованi питали в Ратушняка про це вголос, доводячи його до вiдчаю, змiшаного з гордiстю i страхом. Але найтрагiчнiшим було те, що сама Лiлiя починала здогадуватись про свою нетутешнiсть: все частiше задивлялась у дзеркало, зверхньо мiряла поглядом ровесникiв i не зводила захоплених очей iз того старого дженджика навiть тодi, коли вiн ïв своï вареники з таким виглядом, нiби якiсь там анчоуси в дорогому столичному ресторанi. I даремно дочка ховала вiд батька очi, а сама ховалась за шторкою на дверях до кухнi, Ратушняк все те бачив i нетямився з розпачу. Його муки стали просто-таки нестерпними, коли побачив, як той старий розпусник, вдаючи iз себе галантного кавалера, пожадливо цiлує дочцi ручку, тим часом обмацуючи ïï янгольське личко каламутними вiд хiтi очима. I це серед бiлого дня, перед його, батькiвським, носом (вiрнiше, за кiлька метрiв), бiля дверей свого погорiлого театру. А вона аж млiє, аж росте, аж сяє! Все частiше прокидався Ратушняк серед ночi вiд страху, що дочку вкрадуть i зҐвалтують покидьки в чорних окулярах, котрi шастають вже i ïхнiм мiстечком у чорних лiмузинах, або спокусить цей приблудлий, цей непевний старий пройда, бо по ньому видно, що вiн неабиякий мастак крутити голови жiнкам, що... Все частiше поверталась дочка з театру замрiяною, задумливою, далекою вiд вареничноï i обох своïх круглих, схожих на перестиглi гарбузи, батькiв. Тинялась, як сновида, по кухнi, бридливо обзираючи розсипи вареникiв на столах та вiчно киплячi каструлi, а тодi рвучко i зло хряскала дверима i замикалась у своïй кiмнатi на другiй половинi дому. А одного вечора Лiлiя додому не прийшла. Ратушняк спохопився, коли годинник у вареничнiй бамкнув пiвнiч. Кинувся на ту половину будинку, що правила за помешкання, але дочки там не було. Не було ïï на подвiр'ï i в садку. Вибiг на вулицю – вiкна в театрi не свiтилися. I вiн все зрозумiв. I закричав до дружини, що за трьома дверима, на кухнi, домивала посуд: – Де вона? Я питаю тебе, де Лiля? – Звiдки менi знати, де Лiля? – здивувалась дружина. – З подружками десь... – О дванадцятiй годинi ночi?! – Ще тiльки десята... Не перебiльшуй... Ратушняка вразив ïï спокiй, i вiн закричав як несамовитий: – Це я перебiльшую?! Ïй тiльки шiстнадцять... I ти знаєш, з ким вона... Знаєш, що вона знову з тим... Я забороняю ïй ходити в той театр, до того розпусника! Забороняю кривлятися! Це не професiя! Менi проституток вдома не треба! З мене досить! Розбудженi криком сусiди вiдчиняли сполохано вiкна, крутили головами i, побачивши на тротуарi знавiснiлого власника вареничноï, налаштовувалися з цiкавiстю слухати. – Ради Бога, втихомирся... Люди чують... – намагалась закотити Ратушняк до вареничноï жiнка, але вiн вiдбивався, волаючи: – Нехай чують! Хай усi чують! Бо бачили, всi бачать... як вона ходить з ним... за ручки взявшись... Як дивиться йому в очi! Та вiн же ïй у дiди годиться! Мерзотник! Старий розпусник! Я... я застрелю його! Задушу ось цими руками! Я... – За що? – вжахнулась дружина, втрачаючи обачнiсть. – Дитинi просто цiкаво з ним... I ти цього не можеш пережити. Ти ревнуєш ïï до чужоï людини. От що! Слова дружини рiзонули Ратушняка по самiм серцi, вiд чого вiн остаточно втратив над собою контроль, продовжуючи викрикувати в темну нiч всi своï образи i страхи. – Тепер я знаю, хто ïï навчив вiшатись на шию чужим дiдам: ти! Це ти! Ти! Навчила ïï. Сама така була! Думаєш, я забув, не пам'ятаю... Та я... Я уб'ю його! Задавлю ось цими руками... Враз сварка стихла: повз батька-матiр пробiгла заплакана Лiля, проскочила крiзь вареничну, кухню i зачинилась у своïй кiмнатi. Ратушняк кинувся слiдом, волаючи своєï: – Де ти була? Чуєш, де ти була, бо я уб'ю його, того покидька! Темна вулиця й далi здивовано вiдчиняла вiкна, наслухала, де це лаються. Але йому було байдуже. Навпаки, вiн хотiв, щоб всi чули, бо бiльше не мiг бачити, як на нього позирають мов на батька малолiтньоï повiï. I тому вiн бив кулаком у дверi Лiлиноï кiмнати i кричав, щоб усi знали, що вiн добропорядний сiм'янин i строгий батько. I тодi дверi рiзко вiдчинились, i опухла вiд слiз Лiля сказала: – Вiн помер... – Хто – помер? – розгубився строгий батько. – Вiн, Свiтозар Богодарович... – Коли? – Допiру. – Де?! – У себе вдома. – А ти... ти як знаєш?.. – Я там була... – Ти?!. Там?!. Що-о ти-и та-а-ам роби-ила? – Нiчого. Ми програвали сцену смертi Ромео i Джульєтти. – I – що?.. – I вiн... помер, захропiв i – поме-е-ер. – I Лiля заревiла вiд страху i горя. Строгий батько отетерiв: – Хто ще був при цьому? – Нiко-о-о-ого. Лиш я-я-я, – ридала Лiля. – Закрий рота, – несподiвано рiшуче наказала легковажна мама. – Закрий зараз же рота! Тут вже один кричав, що уб'є, задушить, задавить своïми руками... I люди все чули... Тепер ми нiкому нiчого не доведемо... Нiкому й нiчого. У квартирi наступила така тиша, що було чути, як в сусiдньому будинку сопе, навалившись грудьми на пiдвiконня, всевидюча i всечуюча Клавдiя Iванiвна. – Хтось бачив, як ти туди заходила? – нарештi прийшов до пам'ятi i добропорядний сiм'янин Ратушняк. – Сусiдка, баба Зоя, i ще одна баба, i ще... – Так, я пропав. Я пропав, як швед пiд Полтавою. Мене запроторили в тюрягу власна дочка i жiнка. – Знову запанiкував розчавлений непередбаченою ситуацiєю Ратушняк. – З мене досить! Досить! Значить так, я поïхав... вже! На станцiю – о третiй поïзд на Москву... Мене нема. Я в Росiï. Чули? Я в Росiï. I що хочете, те й робiть. Доки його знайдуть, я вже буду далеко. Вам напишу... пiд чужим прiзвищем... Давайте домовимось: Васiлiй Пуговкiн... – Який Пуговкiн? – Пуговкiн – i все. Хiба вам не однаково, що зi мною тепер буде? Пуговкiн. I все! Я пiшов! Задзвонив телефон. Всi заметушились, зашепотiли: – Бери трубку... не бери трубки... мене нема... нас нема... свiтло... вимкнiть свiтло!.. Через хвилину подзвонили в дверi... Тому, хто дзвонив, нiхто не вiдчинив. У вареничнiй як вимерли. Вранцi Клавдiя Iванiвна, яка нiбито прийшла по вареники, побачила на зачинених дверях табличку: переоблiк. На третiй день пiд вареничну пiд'ïхала мiлiцейська машина, дверi вiдчинилися, впускаючи до середини трьох мiлiцiонерiв i двох у цивiльному. Скоро всi вийшли разом iз Лiлею i мамою. Як помiтила Клавдiя Iванiвна, Ратушняка з ними не було. Пiд вечiр мама з дочкою повернулися, самi i пiшки. Але ще до ïх повернення вулиця, а з нею все мiстечко вже знали, що недалеко вiд станцiï, в посадцi, знайшли труп чоловiка, схожого нiбито на Ратушняка. Труп мати й дочка впiзнали, але ховати батька будуть не тут, а в сусiдньому районi, звiдки вони всi родом. За останнiй тиждень це була друга погана новина: три днi тому в лiкарню з iнфарктом потрапив керiвник молодiжного театру, так, так, отой самий iмпозантний, пристарiлий красень, який за цiлий рiк свого побиту в мiстечку не кинув оком нi на жодну молодицю, а все топтав стежку через вулицю до вареничноï Ратушняка, маючи, звiсно, на оцi його малолiтню дочку, аж доки той не вигнав його, але видно, що пiзно, бо чого ж тодi накладав би руки на себе в посадцi коло станцiï?.. А може, й не так все було? Та хтозна, як... Одно слово, мiлiцiя розбереться... Добрий мiсяць вулиця, а з нею й мiстечко нудилися з невiдомостi. А через мiсяць повернулися з похоронiв Ратушняка його жiнка i дочка, продали вареничну разом з хатою i всiм, що в нiй було, i кудись виïхали. Поïхав до своєï столицi, вийшовши з лiкарнi, i враз постарiлий, як казала Клавдiя Iванiвна, Зоредар-Богодар, чи як там його, того Артиста. Мiстечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною iсторiєю, та й забуло. Згадало лише через рiк, коли та сама всезнаюча Клавдiя Iванiвна розказала, що нiбито ïï знайома бачила на Великдень у кафе на Хрещатику в Києвi дочку i дружину Ратушняка разом iз тим старим красунчиком, тим приблукалим колись у мiстечко Артистом – Святославом, чи як там його. Знайома казала, що, якби не молода i той Артист, стару Ратушнячку вона б нiзащо не впiзнала – так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдiя Iванiвна, знайома казала, що нiбито всi троє були дуже веселi, ïли вареники i, що ïï (тобто знайому, та й саму Клавдiю Iванiвну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сiм'я. Але Клавдiя Iванiвна не все розказала. Принаймнi про те, що вже рiк на iм'я Ратушняковоï дружини надходять листи вiд якогось Васiлiя Пуговкiна, в яких вiн скупо сповiщає дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает. А оскiльки Васiлiй Пуговкiн адреси своєï не вказує, а листоноша Люся не знає новоï адреси Ратушнячки (i не хоче мороки зайвоï), то й вiддає листи всезнаючiй Клавдiï Iванiвнi, нiбито для передачi колишнiй сусiдцi. Клавдiя Iванiвна листи бере, береже, i може, колись i передасть Ратушняковiй, якщо колись на Великдень вибереться до Києва i стрiне ту на Хрещатику у вареничнiй.
ТЕАТР НАВПРОТИ ВАРЕНИЧНОÏ