<< Главная страница

СЮРПРИЗ ДЛЯ ФЕМIНIСТКИ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Новий рiк! На носi Новий рiк, а перед носом – довгий i темний, мов кишка, коридор, ледь освiтлений природнiм свiтлом при параднiм входi та засидженою мухами лампочкою – при виходi, тобто в самiм кiнцi, бiля туалету. Все решта – морок, отож мусиш просуватися по цiй кишцi обережно, щоб не наскочити на собi подiбного, тобто колегу, i не покалiчитись обом. Таке вже було. Слава Богу, не повбивалися, але довго соромилися... Тож треба бути обачним. Надто сьогоднi, за кiлька годин до Нового року, коли мiсцевий народ нервово блудить-сновигає коридором, чекаючи, коли ж, нарештi, його зберуть i розпустять на довгожданi рiздвянi канiкули, вручивши традицiйний пакет iз пляшкою шампанського i коробкою цукерок Вечiрнiй Киïв. Ти теж не витримуєш i вивалюєшся з облупленого кабiнету у кишку, i, о, а я що казала! – зразу ж за порогом натикаєшся на щось м'яке, кругле, пропахле цигарковим димком. По зблиску очей впiзнаєш: Микола. Решта все, що зветься Миколою, зливається з густим коридорним мороком, приправленим ще крутiшим вуличним смогом, який проникає у всi шпарки i осiдає у ваших легенях. Микола у вашому геронтологiчному пансiонатi, чи то, пардон, обителi високого духу, наймолодший. Отож очi свiтяться з темряви молодечим запалом. Але що вiн робить пiд твоïми дверима? Хоча... яке це має значення, коли буквально за кiлька годин Новий Рiк, а ти ще тут. Зостається лише спитати: – Ну що? I почути: – Та нiчого! Чекаємо! Отака розмова. Боже, яке досадне й буденне це чекання свята! Свята, якого, мов чуда, так хочеться душi... А ще душi хочеться казки хоча б раз у рiк перед Новим роком! Одне слово, сюпрайзу! У своєму колишньому життi ти рiдко мала казку, але свято було. У тих газетах, де ти працювала, зазвичай Новий рiк починався за тиждень. Iз ранку до вечора не вгавали, не зачинялися дверi – з наступаючим вiтали вдячнi читачi i ще вдячнiшi дописувачi: хто словом добрим, а хто пакетом iз тим же традицiйним джентльменським набором: шампусик, коробка цукерок, кава плюс кiло апельсинiв. Траплялася й палка сухоï ковбаси, банка трiсковоï печiнки чи ще якийсь делiкатес. У тi важкi дев'яностi, принаймнi для тебе, це було суттєвою гуманiтарною допомогою. Рекламодавцi були делiкатнiшими – приносили в конвертах. А влада на всiх рiвнях – вiд районноï до обласноï – влаштовувала новорiчнi прийоми, так що обдiлених не було, всiх кудись запрошували, кожного, навiть заядлого опозицiонера-правдоборця, десь хтось вшановував грамотою чи премiєю. Одного разу ти навiть брала участь у новорiчному карнавалi на водоканалi, де тобi так сподобалося, що просилася й на другий Новий рiк, але змушена була йти на фуршет у податкову iнспекцiю, де було ще веселiше. А 30 грудня, за день до зустрiчi Нового року, зазвичай накривали столи в редакцiï газети. О, що то були за столи! У прокурених стiнах божественно пахло такою домашньою смакотою, печеним i смаженим, що життя здавалося суцiльним новорiчним святом, особливо, коли за вiкном тихо падав лапатий снiг... Але це було давно i в провiнцiï, де ще йдуть бiлi снiги, а люди вдячнi i шанобливi, i було те у звичайнiй газетi, а не в патрiотичному столичному часописi Засвiт, куди не заведено йти з шампанським, тим паче з ковбасою. Сюди йдуть з iдеями, iнвективами, фiлiппiками, протестами, манiфестами, ухвалами, вiдозвами, зверненнями, як на барикади, як пiд Верховну Раду чи на революцiйний майдан. Цiлий рiк – рiками течуть. Та за тиждень до Новорiчних свят рiки мiлiють, за три днi – всихають, i в редакцiï Засвiту, нарештi, наступає тиша й благодать. I так буде ще зо два тижнi по Рiздвяних святах. Аж пiсля Маланки, коли заскрипить натужно, як ремiнний пас на молотарцi, сiросвитний будень, знову потечуть до Засвiту ручаями мудрi iдеï, гнiвнi протести, пророчi манiфести, доленоснi ухвали, звернення до влади i вiдозви до народу... I потечуть iз таким свiтлим ентузiазмом, осяянi такою вiрою в перемогу добра над злом, що тобi не розклямчиться писок зiзнатися: у тебе анi вiри вже, анi ентузiазму, бо з такою зарплатою тiльки iдiот може з ентузiазмом у щось вiрити. А якщо й розклямчиться, то твоя сльоза-скарга тут же згорить ясним полум'ям на ватрi патрiотизму. Яка зарплата, жiнко? То в них зарплата, у клятих олiгархiв, зрадливих депутатiв, злочинних чиновникiв i решти ганебникiв, а в патрiотiв лише – щастя боротьби за щастя Украïни! I це кажуть тi, хто на багатостраждальнiй украïнськiй iдеï розжився так, що й правнукам стачить проïдати та пропивати. – Слухай, Миколо, ти наймолодший! Врештi-решт, один функцiонуючий мужчина, пiди i скажи редактору, що нi керiвноï ролi рiдноï компартiï, нi цека, нi тим паче – чека, вже давно нема, що на дворi iнша держава, що пiсля Великоï Жовтневоï вiдбулося ще двi революцiï: Оксамитова й Помаранчева! Скажи, бо може вiн не знає, скажи, що йому нiчого не буде за те, що вiн нас збере i розпустить за кiлька годин до Нового року. Скажи, що до нас давно нiкому дiла нема! Бо якби було, то бодай на зарплату капали б, а не вигонили з примiщення такий важливий нацiєтворчий часопис... Це ти так грубо натякаєш на сучасну суспiльно-полiтичну ситуацiю в державi та наше спiльне недавнє партiйно-радянське минуле, маючи на увазi i таке явище природне, як мiмiкрiя, особливо ïï рiзновид – мiметизм, коли, щоб вижити, зозуля маскується пiд сокола, а якась пiранья – пiд невинного карася. – Вже казав! – безнадiйно махає рукою Микола. – I що? – Е, каже, то вам, молодому-зеленому, тiльки так здається, що нема. А насправдi... о-о-о... воно (а що за воно?) скрiзь... i тiльки пильнує... о-о-о, ви не все знаєте... – Та ти що?! – А то! Тепер сам озираюся... може й справдi... Ти знаєш: страх – живучий! Я часом теж, як згадаю, як мене з унiверситету вигонили... Та ж за Дзюбу! А я ïм кажу: за що, хiба то я писав, оте все? Я лиш читав. Як i всi! А вони кажуть: але ж читали?! Бо пiдсунули, то й читав, – захищаюсь. А чому не повiдомили, мовляв, куди треба? – питають. Та ж ви й без мене знали – Дзюба ж не ховався, – вiдказую. Якщо ви такий розумний, кажуть, то щоб вашого духу нiде не було! I вигнали, i в газету не брали, не те що в якийсь журнал. Дзюбi нiчого, професором став, академiком, друкують, героя Украïни дали. А мене – пiд зад копитом: знай своє мiсце, Миколо, i не патякай, чого нам не треба! О, то вони вмiли! А зараз – вiтаються, руку подають. Тисну, своï ж люди, а страх теж тисне... леге-е-е-енько – за серце, чи що там усерединi... Ну от! Таки наступила на болючий Миколин мозоль – його дисидентське минуле. Завiвся – на годину. Очевидно, його й справдi настрахали добряче в юностi, коли на старiсть той переляк починає перти з чоловiка манiєю переслiдування i фобiєю спецслужб. Боже-Боже, скiльки в нас жертв минулих воєн i революцiй! – думаєш, нiжно жалiючи кожного, бо сама така. Рiзниця тiльки в тому, що носиш пiд жилеткою не страх, а вже згiрклу цiкавiсть: коли ж бо, нарештi, ми виберемося з цiєï темноï кишки, з цього тунелю безпросвiтного – на свiт Божий та ще з нашою ментальнiстю, в буквальному державному розумiннi даноï проблеми? Ти думаєш так тому, що вважаєш нашу нацiональну ментальнiсть найбiльшим нашим нацiональним лихом. I тому, що сама уражена цим поголовним лихом. Адже i в цю патрiотичну дiрку ти потрапила з ментальних причин. Тебе ж, iдiотку, добрi люди запросили – куди? В поважну газету, з окладом 400 гривень по вiдомостi плюс 400 доларiв – у конвертi. Царськi умови: комп'ютер, двоє в кабiнетi, безкоштовнi обiди i дешевий бар. А головне – доступ у найвищi сфери i владнi емпiреï. Щодня по телевiзору показують:­ то з прес-конференцiï в Кабмiнi, то з кулуарiв Верховноï Ради. Рiдна провiнцiя – на вухах: оце злетiла, оце кар'єра! Тiльки працюй, а ти у вiдчаï: дух – не той! I акустика в кабiнетах така, що не встигнеш слово мовити, редактор – у курсi, викликає, научає, хоч ти не знаєш, в чому твоя вина. А вина твоя – твоя довбана украïнська ментальнiсть. Тож одного разу ти не витримала. I спустилась iз державноï високостi на самiсiньку землю, де зостався тiльки сам народ, тобто у патрiотичний часопис Засвiт, де дух – той, але, (i ти швидко це зрозумiла), одним духом ситий не будеш. По-друге, згодом, принюхавшись, запечалилася, бо дух той виявився ще з тим душком! Отож бо й воно, що вiд добра – добра не шукають. Звiсно, щоб геть не розчаруватися, ти заспокоювала себе медитацiями на тему: Нiчого у свiтi немає досконалого. Воно то так, але щоб напередоднi Нового року... Ну от, ти знову заводишся, мiтингуєш, накликаєш на себе немилiсть начальства, замiсть того, щоб тихенько змитися, залишивши по собi добру пам'ять: – А Бо-оже, в мене таке враження, що я досi живу в есесесерi! Та вiдпустiть людину додому, в мене ще – нi ялинки, нi салату олiв'є, пiдлоги не митi, а гостi вже в дорозi. Брат-сестра везуть дiтей у столицю на ялинку, а подруга – внукiв, аж двох, наче та ялинка на Хрещатику бозна-що, а не ялинка. А менi ще встигнути треба бiлизну в пральню закинути, вони до вечора працюють, бо за нашi зарплати дiдька лисого купиш, а не машинку. Нє! Йду звiдси, вiд цих рудиментарних залишкiв печерного патрiотизму, йду к чорту до молодих i спритних, до конформiстiв, бо бачу – пуття не буде! Ми ж усi – о, по вуха там, у минулому! I, взагалi, чого я тут гнию! В цьому патрiотичному закутку, коли моï колеги давно продалися олiгархам... Заробляють тисячi... Ти-ся-чi! При тiм – доларами! Кiльком найкреативнiшим i найчеснiшим олiгархи навiть мiсце у Верховнiй Радi зафрактували. I от тепер вони навперебiй переконують одурiлий вiд правди електорат, що ïхня партiя, i тi, що в нiй, найпатрiотичнiшi, i лиш вони хочуть добра народовi. I хоч би що! А я тут, як iдiотка, за такий щербатий грiш... Господи, що ти городиш!? Знову звинувачуєш iнших у власнiй дуростi. Тебе що, сюди волоком тягнули? Тебе ж заманила сюди твоя нацiональна ментальнiсть. От i питай з неï. Або заткнись i хиляй зустрiчати свiй жебрацький Новий рiк! Але – пiзно мiняти погляди i прапори, бо ще один такий самий раб ментальностi – Микола уже приєднується до очолюваних тобою рiденьких лав протестантiв. На вашi голоси прочиняються дверi кабiнетiв, коридор свiтлiшає, i в нiм уже видно розпливчатi силуети замучених чеканням колег. Тобi ïх жаль. Тобi взагалi шкода чесних, наïвних людей, якi ще вiрять у щось високе i свiтле, чи то пак всiма фiбрами душi хочуть вiрити у щось високе й свiтле. Ти ïх жалiєш, як жалiють невилiковно хворих, як саму себе, теж – слабу на голову... – Якщо я не буду вiрити у щось високе i свiтле, я повiшусь! – каже Нiна-коректор. – А я вже нi у що i нiкому не вiрю! I не хочу вiрити! Бо як мене ще раз обдурять, тодi вже точно повiшуся! – каже друга Нiна, теж коректор. Жiнки стоять плiч-о-плiч у дверному просвiтi i нагадують тобi два боки однiєï медалi. Але це краще, нiж бути однiй людинi такою медаллю на два рiзнi боки. Як оце ти: з одного боку нi у що давно не вiриш, а з другого – хоч убий, хочеш вiрити! До плачу, до iстерики! Але – у що? У Бога. Тiльки у Бога! – дзвенить дзвоном пiднебесним один бiк-сторона. Але ж Вiн не любить мене... – дзвенить сльозою другий бiк-сторона. А далi за цим передзвоном, в душi починається одна метафiзика i паранормальнi явища, в порiвняннi з якими наш темний коридор – нiщо! Точнiше, в тобi прокидається – нi, не душогуб, гiрше: фемiнiстка! I цей рецидив насторожує, оскiльки фемiнiзм iз тебе починає перти не з добра й переважно у хвилини великоï депресiï. – Мужики! – потрясаєш повiтря. – Ну мужики! Довели! I народ, i державу – до ручки! Я взагалi, не можу збагнути, як у такiй кишцi, як оця, в якiй нас ось зараз, в цю мить, квасить начальство i перетравлює епоха, ще народжується, нi, вилуплюється на свiт Божий якийсь журнал, а по-нашому, по-високому – ча-со-пис, натоптаний високими iдеями i роздумами про прекрасне! Бо що може народитися у цiй темнiй кишцi! I чому єдиний часопис, який стоïть на позицiях державотворення, часопис, який утверджує iдеали нацiï... гибiє у таких умовах?! – А до чого тут мужики? Ви, панi балакайте, та не забалакуйтесь! Що, ми не такi самi люди, як ви, жiнки? Нам iще гiрше. Але тiльки що – чоловiки виннi! – перебиває тебе з темряви найстарший з-помiж колег – аксакал-саксаул Жеребовський, у якого, справдi, вiд чоловiчого одне звання зосталося, тобто прiзвище. Правда, тут усi такi, вiд яких одне звання лишилося, та крихти вiри, що хтось iще читає наш ЧА-СО-ПИС. Бiднi, наïвнi лiтописцi-часописцi... Хоча, за великим рахунком, як свiдчить iсторiя, праця деяких усе-таки оцiнена вдячними нащадками... – Та кому ми потрiбнi з нашим високим патрiотизмом, мовою рiдною i чужою державою... нас уже давно нiхто не читає! Заспокойтесь i живiть, як усi, – хихикає ще один рудиментарний залишок колись суцiльно патрiотичноï нацiï Федiр Парасочка. Як нiхто в цiй кишцi, ти розумiєш його гiркий скептицизм. Бо й справдi, найстрашнiший планетарний катаклiзм нiщо проти горя цього чоловiка. Це ж треба звiкувати вiк, прости Господи, Парасочкою! I не звередитись! Не дивно, що в нього й голос пискляво-плаксивий, лише дивно, що грудей не пiдмощує, як Вєрка Сердючка, та квiток на шапку не чiпляє... Хоч i це не страшно, страшно iнше, те, що фемiнiзацiя украïнського поспiльства почалася ще задовго до украïнськоï незалежностi й демократiï! Якщо судити з ветхого Парасочки, то ще iз сiмнадцятого столiття! Якщо не з шiстнадцятого! Отак: однi на Сiч, а другi – за пiч! Тих вибили, а цi, за пiччю, вусатi Парасочки-Парасоньки у запасках, зосталися i розмножились... А лиш-но з-помiж них потроху починали й справжнi чоловiки прокльовуватися, як знову – прополка: революцiя або вiйна! I так iз поколiння в поколiння, аж донинi. I знову, куди не подивись – однi Парасочки! Та невже серед оцих Парасочок не знайшлося жодного чоловiка, якому б захотiлося стати – Парасищем?! А як по-чоловiчому мужньо звучить: Вернипараска чи Поцiлуйпарасочка, а то й просто – Затулипараска чи Любипараско? Невже хромосомнi поломки у генах нашого народу набагато серйознiшi, нiж здається?! Щойно народжена нова версiя староï теорiï катастрофiчно прогресуючоï фемiнiзацiï украïнського чоловiцтва тобi подобається, хоча ще бiльше розтроюджує i так зболену душу. Але твiй новий випад проти начальства випереджає технiчний редактор Катя: – Я тоже возмущаюсь, – каже вона, виставивши голову з комп'ютерного цеху. – У мєня тоже рєбйонок, и мать старая, и я тоже хачу, как нормальниє людi, встретiть Новий год! I то дома, а нє в етой, iзвєнiтє, дирє... От що значать невирiшенi соцiальнi питання! Вони об'єднують народ краще за найкращу iдею! Одним махом! От уже до протестних акцiй нацiонал-патрiотiв долучилися ще й москалi-шовiнiсти! Тепер нема сумнiву: з такою широкою коалiцiєю-опозицiєю – перемога за нами! У цю ж мить вiдчиняються дверi приймальноï редактора i секретарка Лариса Степанiвна, жiнка, гостра, але справедлива i всезнаюча, як i годиться людям ïï професiï: – Ви тут не дуже шумiть iз тою дiрою, бо щоб вам не довелося ще за нею плакати! Дiра завмирає. Освiтленi рiзким електричним свiтлом, що виривається крiзь прочиненi дверi приймальноï, обличчя працiвникiв журналу Засвiт помiтно блiднуть. – Невже таки виселяють? – питає тремтячим голосом Iларiй Христофорович, завiдувач вiддiлу iсторiï культури, який, виявляється, теж чекає в коридорi кiнця ненависного трудового дня. – Ще й як! От саме про це зараз i говорить редактор... Доки ви тут обурюєтесь! Усе чує Лариса Степанiвна – честь i совiсть нашого поточеного злиднями, як шашелем, iдейно й морально нестiйкого колективу. – З ким... говорить? – З тими, хто виселяє. Так що свята не буде, зайдете через секунду в кабiнет, вiзьмете кожен свiй пакет iз шампанським i апельсинами i – по хатах! Дверi приймальноï зачиняються, i в коридорi знову стає досадно, аж моторошно. Хоча лякатися, тим паче жалiти, на твою думку, нема за чим. Хiба що за своïм дурним розумом... Та тiльки не за тими копiйками, якi називалися зарплатою, бо насправдi були милостинею, капнутою в капелюх доброю дiаспорою за нашу вiрнiсть нацiональнiй iдеï! Однак, коли чесно, шкода iдеï... Але ж, як вiдомо, iдеï живуть доти, доки живуть ïхнi носiï... А ïх он скiльки притихло у темрявi передноворiчнiй! Ïм i прапор у руки – хай несуть! А ти, нарештi, вiзьмешся за розум i пiдеш, як усi нормальнi люди, заробляти копiйку, достойну людини, у якусь нормальну росiйськомовну газету, якусь Котлету по-столичному, i заробиш ту копiйку, i купиш десь на околицi квартирку, хай однокiмнатну, хай третьосортну, але свою, але в Києвi... Отож, слава Богу, що нарештi – сталося! Отож, бай-бай, любi колеги, залишаю вам на Боже ваше шампанське, i – з Богом, Парасю, доки люди трапляються, тобто бiжу додому, де мене чекають моï голоднi дiти-студенти i, слава Богу, жодного фемiнiзованого чоловiка. – Боже, як хочеться казки у нiч новорiчну! Боже, як хочеться чуда й дива! Або хоч мацюнького сюрпризу долi! О сюпрайз, сюпрайз! – вигукуєш, як наïвна гiмназистка, щоб перевести думи i розмови у святкове русло. Але твiй романтичний порив недремнi колеги збивають iз траєкторiï польоту, як горобця – шапкою! Бум! Ляп! З пiднебесся – у передноворiчну хляпавку. – Вам треба чоловiка! – строго, як дiагноз, оголошує, прочинивши дверi приймальноï, на весь коридор Лариса Степанiвна. Вона думає, що ти незамiжня. – Замiжнiх жiнок видно за версту: вона тобi копiйки не потратить на помаду чи моднi ганчiрки, – каже Лариса Степанiвна, маючи на увазi себе – взiрець справжньоï шлюбноï жiнки, украïнськоï матерi-берегинi, безгрiшноï, як мати Тереза, витривалоï, мов колгоспна коняка, терплячоï, як соцiальний працiвник... Отака ментальнiсть переважноï бiльшостi украïнок! I цим усе сказано i запрограмованi усi нашi нацiональнi невдачi i поразки! Ти розумiєш, що Лариса Степанiвна метає камiнням у твiй бiк, хоч знає, що у твоïй засмальцьованiй косметичцi: помада – за п'ять, пудра – за шiсть, а дезодорант – за сiм гривень. Дешевших просто не буває! А на тобi – позичений у дочки светр i джинси бозна-якого столiття. Але цей докiр – тобi, за те, що ти, пiдла, посмiла покинути чоловiка напризволяще. В очах Лариси Степанiвни ти – майже гуляща, повiя, фемiнiстка, фе-е-е... Фе! I ще раз – фе! Але ти принципово не хочеш метати анi камiння, анi бiсер у свою опонентку, тобто дискутувати i псувати собi нерви перед таким святом. Тому тiльки рукою махаєш: що з вами говорити! – i гордо повертаєшся у свiй сiрий, наче камера в СIЗО, кабiнет, не помiчаючи, що в душi дискутуєш i псуєш собi нерви, бо, на твою думку, усе навпаки: саме такi добропоряднi, як Лариса Степанiвна, матрони, зацикленi на чоловiках, розбещують суспiльну мораль святим переконанням, що чоловiк, хай навiть завбiльшки з горобця, мусить бути при кожнiй жiнцi, ïздити на нiй, як воша на собацi, пити з неï кров, а вона тим повинна неймовiрно пишатися, хизуватися, вишивати його портрети хрестиком i оспiвувати у пiснях, як безстрашного i безсмертного козака Мамая. Так вони думають, жiнки типу Лариси Степанiвни. Страшнi жiнки, бо це вони – жилавi, роботящi й милосерднi, зiпсували чоловiцтво тим, що нiчого вiд нього не хочуть, не вимагають, усе йому прощають, бо вiн – чоловiк, бо що з нього вiзьмеш, вiн-бо чоловiк, йому треба прощати, пестити-няньчити-плекати, як оту цяцьку тамагочi, що японцi придумали. – Ми контуженi роботою, як риба динамiтом, – думаєш гiрко, бо жадання солодкого щастя не минає, а навпаки – розбуркує в душi приспанi iнстинкти i принишклi єресi. – Навiть те, що зветься у людей сексом, ми глушимо роботою. Скажiть на милiсть, люди добрi, чи ви, йдучи вулицею, в селi чи в мiстi, в будень чи свято, десь бачили в наших краях безтурботну жiнку за тридцять? За двадцять, може, й бачили, але за тридцять!.. Траплялися такi? Тодi то були не нашi краï. Жiнки, може, й нашi, але краï точно не нашi. Або цi розкiшнi жiнки не ходять тими дорогами, що я. Може, лiтають на помелi чи тарiлках iз золотим обiдочком, бо на пещених личках тих, хто виходить царствено з майбахiв чи лiнкольнiв, щось теж мало щастя написано... Одна гризота: як його, цього павука, обдурити, обвести круг пальця, як йому догодити... А ця гризота, повiрте, ще важча, анiж робота на полi, а кар'єра забезпеченоï жiнки, гiрша за каторгу каменяра у гранiтному кар'єрi! I все – через нашу нацiональну ментальнiсть... Однак, усвiдомлюючи це, – не каємось! Замiсть того, щоб, об'єднавшись, взяти верх, i далi ходимо по узвичаєному зачарованому колу: одне дитя – коло цицьки, друге – тримається за подiл, в руках – кайло, а на шиï – його величнiсть – тлустий трутень... – Але – так має бути. Тiльки так i не iнак! Так було вiд Адама, так мусить бути нинi, i прiсно, i на вiки вiкiв, амiнь, iнакше свiт завалиться, – свято переконанi жiнки типу Лариси Степанiвни. Боже, скiльки вони... ми... самi собi наробили зла з тими святими переконаннями! Нi, таки доведеться притягти сюди Шурка. Поставити при входi чи при столi Лариси Степанiвни у приймальнi i хай спiває. Хай i Ларисi буде солодко вiд того спiву солов'ïного, не лишень тобi. – Ти ще не знаєш горя, – каже зазвичай Лариса Степанiвна. – А якби ще й бив? А спiває – хай спiває. А ти й собi пiдтягуй. У два голосочки: Цвiте терен, цвiте терен, а лист опадає. Хто з любов'ю не знається, той горя не знає... – Ти нi з яким не зможеш жити, бо ти нетерпляча, – каже старорежимна твоя мама. Ти дуже багато хочеш вiд чоловiка, – каже практична твоя сестра, теж – жертва споконвiчноï патрiархальноï ментальностi. – Менi важко уявити чоловiка, який би витерпiв усi твоï комплекси i командирський баритон, – каже сучасна з усiх бокiв твоя дочка, аби назолити тобi за свого iнфантильного батька. Ти не сердишся, бо знаєш, що розумом дочка на твоєму боцi, але серцем... Тому вона щоразу додає: – Ну що ти з них хочеш? Думаєш, твiй син лiпший?.. Чи iншi моï ровесники?.. Усi вони, як ти кажеш, жертви нашоï нацiональноï ментальностi... I – материнського виховання. Хiба ти з власного сiмейного досвiду не знаєш, що сини всiх активних, сильних характером матерiв – тюхтiï i пiдкаблучники? – Твiй брат не такий i ти це добре знаєш. Вiн справжнiй мужчина. Вiн весь – у мене. А ти – ти, як твiй татусь – святий спiвучий херувим! Тобi б тiльки менi заперечувати! I звинувачувати! Нiби ти не знаєш, що я ради вас покинула все i приïхала сюди, в Киïв, щоб ви змогли се6е реалiзувати, а не... – Ну от! Почалось! Тобi не можна слова сказати! Хiба я кого захищаю? Я сама не маю за кого замiж вийти у цiй хваленiй твоïй столицi! Однi наркомани й уроди! А ти кричиш! Жодного мужика нормального! – НафiҐ вони нам здалися, тi мужики: годувати та напувати, та служити ïм, ходiмо лiпше самi пиво пити у Два гуся, – каже подруга, яка шанує свободу i жiночу дружбу. Отже, ти зараз, замiсть того, аби псувати собi настрiй передсвятковий звiсткою, що нас викидають, як уже багатьох повикидали, i натомiсть, аби стояти у довжелезних чергах разом з iншими матронами, подзвониш подрузi i пiдете собi удвох пиво пити поряд зi шмаркачами у Два гуся! Ну а як рятуватися?! – У мене за три години потяг, – оголошуєш Ларисi Степанiвнi, знову просочившись у коридор та прочинивши дверi до приймальноï, хоча нiякого поïзда у тебе – анi за три години, анi за двадцять три, але, щоб пом'якшити донос редакторовi про твою втечу (рiшення остаточне), робиш комплiмент червоному намисту секретарки: – Боже мiй, яка ви сьогоднi красива. Вам свято до лиця, як i цi чудовi коралi! Лариса Степанiвна займається рум'янцями, а ти, привiтавши колег з наступаючим (слово ж яке революцiйне!) Новим роком, хапаєш торбешки, замикаєш дверi кабiнету i вискакуєш на вулицю. Бiлу, аж очi слiпить. Тихо падає третiй снiг. Перший був з дощем. Другий швидко розтав. А це – третiй, справжнiй, густий, пiдбадьорений молодим морозцем, поблискує урочисто-новорiчно снiжинками у сяйвi реклами. Звiсно, подрузi не дзвониш, бо немає часу: треба купити по дорозi Киïвський торт, а в ЦУМi – гостинцi своïм студентам, бо в дорогих бутиках – зарплата не дозволяє, а на базарi – смак. Ускакуєш у маршрутку, вискакуєш на Бессарабцi. Бiжиш Хрещатиком, наповненим по вiнця колядками-щедрiвками, бадьорими приповiдками ведучих та батькiвським звернення мiського голови до киян з нагоди засвiчування Новорiчноï ялинки на Майданi Незалежностi. Як мастить! Дорогi батьки та дiточки! А сам викидає на вулицю прогресивнi часописи, вигонить iз роботи порядних людей, патрiотiв, тiльки тому, що котромусь iз вельможних закортiло приплюсувати до своєï нерухомостi i бiзнесу ще один бутик, казино, чи магазин! Що можна розмiстити у вашiй кишцi, не уявляєш, отака примiтивна й обмежена уява iнтелiгента-люмпена, тому й обминає тебе багатство! Бо й справдi, у що тiльки можна перетворити дорогоцiнний метр площi в самому центрi Києва! У кав'ярню, перукарню, пральню, платну сральню, нарештi! Отак думаєш собi, бiжучи, про беззаконня, безкарнiсть та iншi всенародно-державнi проблеми. Аж раптом... зупиняєшся, як вiд удару в груди, i скрикуєш у душi, як та чайка при битiй дорозi: – До бiса проблеми! Боже, як хочеться казки у нiч новорiчну! Як хочеться дива i чуда! Або хоч... отакуського сюрпризу! О, сюпрайз, сюпрайз, хоч однiсiнький сюпрайз!.. – Не спокушай судьбу, – хтось каже за плечима, – не спокушай судьбу. – Та яка це спокуса – новорiчна пригода! – сердишся, й далi намотуючи на ноги кiлометри столичних тротуарiв. Передсвятковий Киïв метушливий, по-столичному зашарпаний, вiдчужений суєтою. Не те що патрiархально статечна, перезнайомлена й порiднена провiнцiя, що, зазвичай, у передсвятковi днi розсипається-посiвається привiтаннями-вiншуваннями... Ностальгiя за такою ще ненависною недавно провiнцiєю, де вiдкантувала понад 20 рокiв, наростає обернено пропорцiйно до того, як притлумлюються першi прекраснi враження вiд столицi i радiсне вiдчуття, що нарештi, хоч на схилi лiт (бо таки 45 – не 25!) ти тут, у самому епiцентрi украïнського життя, а не десь на задвiрках iсторiï. Але минають першi медовi мiсяцi зi столицею у столицi, i починаєш втомлюватись вiд велелюддя, як вiд безконечноï тайги, де ти одна, самотня, нiкому непотрiбна, загублена у власнiй нiкомуневiдомостi. Тобi хочеться слави i популярностi, бодай тiєï, що мала в провiнцiï: тебе впiзнавали на вулицi, з тобою рахувалися, i не тiльки на роботi, а й вище, але в столицi – своï розклади, своя калькуляцiя, своï героï i своï зiрки, з-помiж яких не зовсiм просто протовпитися до слави. Тому ностальгiйно прагнеш назад, у свою провiнцiю, де тебе й досi пам'ятає кожен собака, де ти була поважною i вiдомою, i навiть знаменитою. Але є одне але: там нiхто i нiщо вже тебе не чекає, окрiм хiба що твого фемiнiзованого чоловiка, який знає тiльки ходити по редакцiях, зазирати в чарки та з почуттям спiвати, приклавши до серця руку: Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю. – Якого дiдька ти, з твоïм голосом, не пiшов у консерваторiю, а на журфак, чи бодай зараз не запишешся у церковний хор чи в якийсь ресторанний ансамбль? – допитувалась чоловiка опiвночi, коли вiн повертався додому з гастролей... – Спiвав би собi на здоров'я, а людям на радiсть, i копiйку в хату приносив! Бо я вже не годна! Не годна вас усiх годувати-напувати! Одягати-взувати! Ти не маєш на чоловiка нi жалю, нi зла. Ба! Навiть вдячна йому за те, що, врештi-решт, не витримала, хряснула дверима i – в чiм була – рвонула на Киïв. Усе покинувши: роботу, дiм, Жiночу асоцiацiю... Так, ти не витримала. Просто не витримала i повстала. Тихо, мирно, нiкого не вбивши, нiчого не спаливши. Просто схилила голову, i з шиï сповзло на землю те, що на нiй сидiло, звiсивши ноги, та витьохкувало соловейком, а зголоднiвши, попiкуючи вимогливо, як тамагочi. Ти нiчого не зробила протизаконного, антигуманного – просто пiшла, а скiльки це викликало шуму! Тебе готовi були роздерти усi, навiть твоï соратницi по жiночiй асоцiацiï: як вона посмiла? Ми терпимо, а вона – посмiла! Фемiнiстка, точнiше – хвойда! Що одне i те ж! Четвертувати! Судити! Присудити на довiчне носiння на шиï свого чоловiка! За що? Чому? Адже нiде нiколи i нiкого у свiтi нiхто не судив за те, що хтось позбувся якогось паразита. У ЦУМi людно, не протовпишся. Добре, що хоч якусь зарплату дали. Можна купити синовi светрик. Йому важко вгадати: що б не купила – йде мiняти. Дочка ж мовчки складує у шафi. Ти так само мовчки витягаєш тi лахи, натягуєш на себе, i всiм здається, що ти молодишся. Хтось хвалить, хтось пiдколює. Але тобi, з твоïми статками, до фенi, хто що там собi думає чи говорить. Одне жаль, що в такому прикидi ти не можеш явитися на очi продюсера багатого телеканалу чи редактора олiгархiчноï газетки, претендувати на мiсце прес-секратаря мiнiстра чи помiчника народного депутата. Там потрiбен – гламур. Тому й сидиш у своïй високодуховнiй дiрi, приречена задовольнятися лише високим духом. Правда, якось пробувала протиснутись у ряди столичних фемiнiсток, але вони виявилися настiльки монолiтними, що не знайшлося навiть шпарочки, завтовшки з ниточку, а вже про гранта якогось годi й говорити! I це теж – наслiдки трагiчнi нацiональноï ментальностi! Народ до ЦУМу прибуває, як вода в повiнь. Светри зосталися тiльки дорогi й нiякi, тож береш сорочку вiтчизняного виробника, теракотову. Синовi, на спомин про Помаранчеву революцiю. Дочцi – маєчку, бо наряднi блузки – не по кишенi. Так тобi й треба! Йдуть вибори, люди нормальнi знаходять собi якiсь штаби, якiсь партiï, блоки, заробляють грошi, а ти сидиш у своïй патрiотичнiй ямi, бо всi патрiотичнi вершини давно облiпили молодшi i спритнiшi. I... гламурнi. Ой, цi гламури! Звучить, як лемури. Є такi мавпи... Але даремно ти приндишся та дуриш себе, що тобi байдуже до того, бо ти – вище... Насправдi, проминаючи магазиннi дзеркальнi вiтрини, шукаєш в них своє кохане вiдображення, та, уздрiвши затрапезну, сяк-так одягнену безформну фiгуру, розстроюєшся, як стара гiтара, i обзиваєш подумки те безвiльне дурибало, що ще має статус твого чоловiка, те живе тамагочi, яке, скотившись iз твоєï шиï, й далi собi, мов нiчого не сталося, дивиться у тихе провiнцiйне небо i чорт знає, про що думку гадає, хоч i спiває про це повсюдно, тодi, коли його дiти ростуть сиротами при живому батьковi... Раптом у голову стрiляє безглузда думка: чи не купити якусь новорiчну дрiбничку колезi Миколi? Думка, звичайно, iдiотська! По-перше, тому, що ти побачиш Миколу аж пiсля Рiздва. Навiть якщо редактор не влаштує вам усупереч указу Президента рiздвянi канiкули, ти все одно не вийдеш на роботу. Ти лiпше поïдеш до мами в село i там хоч вiдiспишся. Хоча нi, ти нiкуди не поïдеш, бо там, у тому селi, тi селюки безпардоннi будуть чiплятися, чого ж це ти без чоловiка приïхала та чого без чоловiка?! Вже клич його, спiвуна срiбноголосого, бо нема з ким колядувати, щедрувати, козу водити. Хитрий Шурко, хоч i не зiрка, та встиг пiдкорити своïми талантами не тiльки мiсто, а й село. Виходить на те, що твоє рiдне село чекає не тебе, а твого солiтера, що, виссавши з тебе усi соки, дивиться на небо i пiсню спiває! Просто сказитися можна вiд цього народу з його нацiональною ментальнiстю! Навiть мама, що знає Шурка, як облупленого, i всi твоï муки з ним, i та: – А ти його заставляй, вчи, та все ладком-ладком. Кажи, треба робити, треба дбати, бо дiти ростуть, треба ïх вчити, женити-вiддавати... Вiддавати... яке слово пречудове i багатозначне! Вiддавати – в рабство i то – задурно. Рiдну дитину! Он як тонко, точно i справедливо пiдмiтив народ, що воно за щастя таке – те замiжжя! Але тобi не до етимологiï, коли йдеться про таку серйозну науку як традицiйна народна педагогiка, роздiл: виховання чоловiка. Ну i як далi боротися з нашою гуманною християнською ментальнiстю? – Мамо! Кого вчити? – мало не плачеш. – Я що – Пестелоццi? Чи Левi? Чи Карнегi? Мамо, кого вчити? Та воно ж вiд роботи, – шукаєш зрозумiлi народно­­пiсеннi порiвняння, – тiкає, як воша вiд дусту! Однак мама своєï: – Пасталоця не пасталоця, чи якi ще там карамеги, а вчити треба. Чоловiка треба вчити. Без гуку, крику, потихеньку-помаленьку розказувати... i, дасть Бог, пойме, голова ж то на плечах є. I не дурна голова. – Спiваюча голова... – уточнюєш i накидаєшся на якусь роботу, щоб не луснути вiд досади або не зiрватися на крик. Тобi зле вiд одного спогаду про цi педагогiчнi бесiди. Тож вирiшено: ти не ïдеш в село, нехай ïдуть дiти. Баба скучила. Дiти скучили. Хай побачаться. А ти вiдiспишся i приготуєшся до пошукiв нормальноï роботи. Скiльки в цьому ЦУМi всього, та ще бiльше – всiлякого. А ти не бачиш! Бродиш помiж цих розкошiв, iз сектора в сектор, i не бачиш! Ти вже свiта бiлого не бачиш – за роботою, раз, за своïми не вирiшеними проблемами, два. Тодi скажи, на милiсть, якого ти дiдька рвала пута вiковiчнi, ламала життя собi i ближнiм, перлася сюди, у це столичне пекло, коли у твоєму життi нiчого не змiнилося?! На тобi навiть та сама брунатна куртка. I штани тi ж, i чоботи. Не завадило б купити новi, бо цi протiкають. Але – за що? Нiчого, переходиш у старих. От джинси – здались би! Ой... якi джинси! Вишитi квiтами, стразами, з романтичними оборочками, мальовничими латками i таємничими дiрками на iнтимних мiсцях! Ти нiколи не мала гарних нових джинсiв. Хотiла, але жалiла для себе. Усе – дочцi. Усе – дiтям. Собi – недоноски. А той все на небо дивиться i спiває!.. Страх Божий, як тобi хочеться елегантних джинсiв, вишитих шовком i стразами. Аж до млостi. Але – 200 герене! Доведеться похотiти ще трохи, до тоï пори, коли ти ще раз повстанеш i покинеш до дiдчоï мами цю безхлiбну чесно-патрiотичну писанину, i знайдеш собi продажну, але хлiбну роботу. I будеш продаватися, продаватися, продаватися, аж доки не заробиш стiльки грошей, що вистачить на джинси, шикарну шубу, дорогу косметику, квартиру, машину, путiвку в Сан-Ремо... Чому в Сан-Ремо? А тому, що тобi так хочеться! Така маленька забаганка багатоï, безтурботноï жiнки, яка може купити все, вiд посади президента – до блохи iз золотими пiдкiвками у дiамантi на 200 карат – i почепити собi на шию! Дивiться! Ото б ахнули колеги. Весь Засвiт ахнув би i – згас... Нi, не треба, хай свiтить. Хай присвiчує дорогу темним до свiтлого майбутнього! Жаль, що тебе на той час серед бiдних i жертовних уже не буде... Ти будеш – серед тих, кого показують у нiчнiй казцi для Попелюшок – телепередачi Свiтське життя. Теж будеш так надуватися, викаблучуватися, тертися мiж недолiтками i багатими недоумками, як тi баришнi з росiйськомовних глянцевих журналiв, нести ахiнею, верзти казна-що... А що? Хiба за власнi грошi заборонено власну дурiсть чи то пак ментальнiсть демонструвати на всю краïну? Ти багата, тобi можна, i тобi наплювати, що про тебе подумають зi своєю злиденною ментальнiстю якiсь там мiльйони сiрих i вбогих, що, прикипiвши до телевiзорiв, заздрять на твоє розкiшне свiтське життя, яке минає на показах мод, вечiрках i тусовках по нiчних клубах. I не знатимуть вони, що, повернувшись iз вечiрки, скинувши iз себе срiбло-злото, дороге паризьке манаття, ти будеш тужити за темним коридором i облупленим кабiнетом у часописi Засвiту, i марити ексклюзивним ганчiр'ям iз секонд-хенду... А може й не будеш... Просто помiняє ментальнiсть i вжахнешся: як же ж це я до цього часу жила?! Як... як народ! Простий, бiдний (бо дурний) народ... За що – 300 гривень?! На базарi, на станцiï метро Лiсова, така кофточка – вiд сили 60 гривень. А на ринку на Троєщинi i за 45 вiддадуть... До речi, усi твоï знайомi киïвськi одягаються на мiських ринках. Боже, яка злидота! Ти думала, що належиш до цвiту нацiï, авжеж, лиш до того, що цвiте собi на обнiжках, битий пiдошвами й холодами. Тобто – до iзгоïв-марҐiналiв! I як тут не стали суфражисткою?! Чи то пак фемiнiсткою, хоч це майже одне i теж... Тобто, ображенi, приниженi, але, головне, – обуренi жiнки. А ïх в Украïнi – ого-го! Кожна друга! У Засвiтi теж, окрiм Лариси Степанiвни, однi фемiнiстки. Себто, вдови й розлученi. Обидвi Нiни-коректорки, усi три завiдувачки вiддiлами: Леся Павлiвна, Сорокiна i Люда... I ти... Не колектив, а вдовина слобода. Хоч уже бери й органiзовуй якусь жiночу спiлку. Правда, комп'ютерницi не зовсiм вписуються, бо незамiжнi – не з переконань, а з причин молодостi. Ой, скiльки тут усього, в цьому ЦУМi! Були б тiльки грошi! Може, купити черевички? Пiд брюки. А чим тодi студентiв годувати? Мрiями?! Нi, краще купити помаду, а то вже стидно сiрником длубатись у тюбику... А з iншого боку, де це ти вже так ходиш, по яких бомондах, щоб стидатися? На прес-конференцiях та брифiнгах в УНIАНi та Укрiнформi, як i в редакцiï, нiколи роззиратися. Весь змiïвський народ очей не зводить iз вождiв та iнших достойникiв у президiï, ловить кожне слово та все строчить, записує, знiмає... А по всьому – схоплюється, мов ужалений, i мчить репортажi здавати – у номер, у вечiрнiй випуск теле-новин, радiо-вiстей. А на побачення ти не ходиш... Ти взагалi – не ходиш. Ти – бiгаєш, гасаєш, льотаєш, як каже мама. – Дивись, – каже мама, – он Зоя – вона тобi не пiдбiжить. А все має. I чоловiка, i залицяльникiв. Поволi, нога за ногою, хоч би там горiло-палало, не стрепенеться, а, дивись, дiйде куди треба i не останньою. I дивись, ïï не згорiло... А ти все – бiгом та бiгом. Ти хоч у церкву забiгаєш там, у тому Києвi? А й справдi, чому ти не забiжиш у храм Божий? У Володимирський собор чи в Михайлiвський? Не по дорозi... вiчно не по дорозi... Дожилася, що вже тобi з Богом не по дорозi! Господи, прости, пробач, помилуй... Оце будуть свята, вихiднi, рiздвянi канiкули, нiкуди не поïдеш, не пiдеш – тiльки у храм. А може, купити ту помаду? Нi, задуже яскрава i, ого, аж цiлих 15 гривень! Немалi грошi. Перед святами знадобляться... А колись ти не так думала, рокiв з двадцять тому, коли ще не було у твоєму життi нi Шурка, нi дiтей. Ти думала про себе. I дбала тiльки про себе, нiби вiдчувала, що це швидко скiнчиться... I як у воду дивилася! Звичайно, в людей буває навпаки – з появою принца з'являється i палац, i карета позолочена... Та то в людей. Твiй же ж принц з'явився голим, пiшим i бездомним. Точнiше, його прислали у молодiжну газету за розподiлом, як i тебе, до речi, i теж пiсля закiнчення журфаку. Було таке в странє совєтов: випускникiв вузiв розподiляли i розсилали по всiх городах i вєсях. Як виявилося, Шурка прислали – на твою голову. Через два роки, буквально через два-три роки все у твоєму життi змiниться – в дiтей прорiжуться зубки, а в Шурка – голос, i ти станеш мужененависницею. Так, через два-три роки пiсля вiзиту у загс. Надто швидко, щоб дожити у шлюбi до золотого весiлля... Коли сьогоднi ти бачиш, як по вагонах метро ходять i спiвають спiвцi з народу, ти згадуєш Шурка, i жалiєш, що у вашiй провiнцiï не було метро. Може б, вiн там собi спiвав i хоч щось заробляв. Єдине, що було добре: Шурко, нiколи копiйки iз сiмейного бюджету не пропив, але й не поклав туди. Його неперебутнiй талант годував тiльки його одного. На жаль, вiдспiвавши своє на ювiлеях (весiллях, родинах-хрестинах), куди чоловiка небавом стали запрошувати, зачарованi його голосом незлiченнi друзi, знайомi, куми, колеги i, взагалi, невiдомо хто, а бувало, що й високе начальство, не мав звички, як iншi, згортати у кишенi зi столiв тiстечка й пирiжки. Зате сам нiколи не повертався додому голодним. Ментальнiсть не дозволяла... – Голос має на щось спиратися, – казав, урочисто пiднявши вгору палець. Шуркова ментальнiсть емансипувала тебе. Точнiше, щоб не здурiти вiд неï, ти створила Жiночу асоцiацiю з таких, як сама, незадоволених чоловiчою iнфантильною безвiдповiдальнiстю перед родом, народом i державою. На твоє подивування, незадоволених виявилось бiльше, нiж пiдозрювала. Чверть мiста! Отакий сюрприз! Здавалося, що з такою армiєю однодумцiв, чи то пак, однодумок, гори соцiально-морально-побутових проблем звернеш. На жаль, уже на установчiй конференцiï Жiночоï асоцiацiï впевнилась, що однодумки думали про одне i теж – чоловiкiв, але дуже, а дуже по-рiзному, хоч i однаково примiтивно i зовсiм не у форматi гендерних стосункiв. А саме: замiжнi не знали, як чоловiкiв позбутися, незамiжнi навпаки – як ïх запопасти. – Ой, а чого ж ви не дочекалися! Подарунок на свята отримали б! – назустрiч ескалатор вивозить обох Нiн iз целофановими пакетами. У пакетах – традицiйний святковий новорiчний набiр: просвiчують пляшка шампанського, апельсини, ще щось... – Ой, вернiться, там ще начальство лишилося... Будете мати на Новий рiк чим гостей пригощати. – Яких гостей?! – жахаєшся, забувши, що сама нагородила про брата-сестру з дiтьми та подруг iз онуками, якi вже ïдуть на ялинку. Обидвi Нiни теж лякаються, але ти, все згадавши, лепечеш, що, звичайно, ïдуть, авжеж, але ти злякалася тому, що думала, нiби, не приведи Боже, начальство в гостi ïде... Нi, ти цих гостей не хочеш, тобi досить ïх на роботi! Ви дружно регочете i розходитесь: ти вниз, вони вгору. Внизу – кришталь, фаянс, годинники i дорога бiжутерiя. От зробити б собi, коханiй, маленький подаруночок – дiамантовi сережки. Такий собi невеличкий дiамантовий сюрприз новорiчний... Оце був би сюрприз! Власне, те, чого тобi так не вистачає у столичних буднях. Так, саме сюрпризiв тобi й не вистачає у твоєму новому форматi, як заведено нинi висловлюватись. Сюр-при-зiв! Ранiше ти ïх сама собi робила. Талановито! Ти прикрашала своï провiнцiйнi буднi сюрпризами так майстерно, що вони перетворювались iнодi у суцiльне свято душi. Таким святом була Жiноча асоцiацiя. Коли ти створила ïï, нiхто не здивувався. Тодi якраз, пiсля оксамитовоï революцiï, вiдроджувалися старi громадськi органiзацiï, i створювались новi. Ти встигла створити для великоï справи нацiонального вiдродження кiлька нових громадських органiзацiй i вiдродити кiлька старих, зокрема й Союз украïнок, у якому ще брала участь сто рокiв тому твоя бабця, а для душi придумала собi толерантну Жiночу асоцiацiю. Дивувалися iншому: нащо це тобi, коли в тебе й так купа морок – дрiбнi дiти i чоловiк спiваючий. Homo spivakus! Оте спiваючий у вустах, нi, скорiше – на зубах твоïх знайомих звучало так, як... дефективний чи не сповна розуму, хоч вони i вдавали, що вимовляють те слово з повагою. Але все одно дивувалися: нащо тобi ще якась бабська органiзацiя? Ти вiдповiдала, що це – завдання з центру. I не брала ïх до гурту. Казала собi: Нам рiзнi Химки невiруючi не потрiбнi. Нам треба тих, хто свято вiрить у святу iдею фемiнiзму. I такi знайшлися, але навiть ïм ти не могла признатися, що якби не ця iдея-фiкс iз Жiночою асоцiацiєю, ти б Шурка задушила. Можливо, в ту мить, коли вiн брав верхнє до другоï октави. Отож, знову, як не верти, а все зав'язано, навiть у фемiнiсток, на чоловiках. Тобто – шерше урод... Критики й опоненти обурюються: замiсть того, щоб гордитися чоловiками, фемiнiстки ïх принижують i недооцiнюють... Опоненти мають рацiю, не було у свiтi жiнки, яка б так соромилась таланту свого чоловiка, як ти. Однак згодом, коли ти дiзнаєшся про таланти чоловiкiв своïх посестер по асоцiацiï, тобi вiдпустить. I то так, що перехочеться Жiночоï асоцiацiï. Авжеж, протверезiвши, ти озирнулася-оглянулась: та ж нема бiди, а вже про горе нiчого й говорити! Спiває, хай спiває. Не п'є ж, як Катрин художник, не гуляє, як Мартин начальник, не хапається за нiж, як Тетянин хiрург, не рахує крупинки в супi, як Наталчин бухгалтер, не вистежує по-чорному, як Тамарин офтальмолог, не прижив дитинки з аспiранткою, як Оксанин професор... Воно то так. Але бачили б вони той Шуркiв пiднятий палець i чули б той спiв, та ще коли дiти голоднi! В краïнi розруха, в хатi – дiти голоднi, а вiн спiває! Годинники справдi гарнi. Купити б синовi. На Новий рiк. Як пам'ять... Дорослий хлопець, а не має годинника. Каже, не треба, я маю мобiлку з годинником. Мобiльнi телефони – уся розкiш, яку твоє сiмейство могло собi дозволити. Ти недоïдала, недосипала, писала статтi i розносила по газетах-журналах, щоб за вбогий гонорар купити дiтям мобiли, аби вони не почувалися дебiлами серед однолiткiв, марҐiналами, хоч вони й так жартують, що – бомжi , але з мобiлками. Жарти жорстокi, бо тобi вчувається тонкий натяк, нiби це ти ïх зробила бомжами, хоч за великим рахунком – ти ïх вирвала з провiнцiï, з глухоманi, де для них – жодних перспектив, хiба що – вантажником на базарi. Так, ти була впевнена, що дiтям треба ïхати у столицю, бо, як у кожнiй банановiй краïнi, вона скоро розростеться до мегаполiсу, до якого потечуть з периферiï всi грошi й мiзки. Так i вийшло. Але що тобi з того, що ти в самiй столицi, коли з того кутка, який ти винаймаєш у панельцi на Троєщинi, тебе разом з дiтьми кожноï митi може виселити хазяйка, яку кожноï митi може вигнати полюбовник, в якого вона пiдживає i проживає з трiском грошi з квартирантiв, коли ти працюєш в часописi, який кожноï години може висилити з примiщення той, хто уже, здається, виселив на вулицю всю украïнську культуру разом iз пресою? Боже, як сумно й гiрко! I як хочеться казки, щасливоï, доброï казки зi щасливим кiнцем! Хоч сама собi нафантазуй чуда-дива! А чом би й нi! Iз твоєю фанта-а-а-азiєю... – як любив дорiкати Шурко, коли чiплялася до нього. А й справдi, подаруй сама собi хоч малюсiнький новорiчний сюрприз! О-о-о-о, сюпрайзззз... Може, цю малинову помаду? Чи туалетну воду? Але для кого, якщо нема – для кого? Нi, є! Є! Єгор Михайлович! Але – де вiн у цей вечiр новорiчний? Може теж десь одиноко бродить Хрещатиком... такий самотнiй, елегантний, як старий вiденський рояль... Новий рiк, а на Хрещатику – увесь Киïв. Хто бiгає по магазинах, хто вже готовий зустрiчати пiд ялинкою Новий рiк. Звiсно, це молодь. Якби тобi рокiв з двадцять назад, ти б теж пила з горла шампанське i водила хороводи на морозi круг головноï ялинки Украïни. А так – будеш зустрiчати... I тiльки тепер згадуєш, що мусиш зустрiчати Новий рiк одна! Бо син iще вчора попередив: зустрiчатиме – з друзями. А дочка цим самим порадувала, подзвонивши ополуднi на роботу. Цього варто було чекати. I ти дiтей розумiєш: лiпше вже пiд ялинкою на Хрещатику, нiж у тiй тiснiй дiрi, де за стiною живуть четверо китайцiв, а через коридор – ще гiрше – сiм'я потомствених алкашiв. Китайцi, звичайно, будуть спати, бо що ïм, китайцям, до нашого Нового року, коли у них є свiй, а от вiд загулялих алкашiв доведеться замикатися... Ну от, скажи на милiсть, якого ти лиха рвала з тiєï роботи? Ще б посидiла, в теплi, в порожньому кабiнетi, подзвонила б соратницям по Жiночiй асоцiацiï у рiдну провiнцiю, привiтала б маму... Поговорила б вiд душi за кошт редакцiï... Вернутися чи що?.. Але – пiзно. Людська рiка несете тебе з Хрещатика у метро, i ти разом з нею стiкаєш по ескалатору пiд землю, де за бетонними стiнами, мабуть, теж течуть рiки, але справжнi, запливаєш у вагон, як рибка золота у сiтi рибацькi, i трясешся, вiдганяючи думки про свiтле майбутнє у консервнiй банцi серед таких самих, як ти, тюльок. I вiд туги неноворiчноï ти знову вигукуєш подумки: Єгор Михайлович! Як ти могла зiгнорувати цього Богом посланого тобi лицаря, єдину втiху i надiю серед суцiльного бедламу, безпросвiтноï самотностi, серед чужого бiлого свiту, схожого на тупий кут, на п'ятикутну зiрку на могилi невiдомого олов'яного солдатика? Єгор Михайлович! О луч свєта в тьомном царствє! О, о, о! О-о-о-о... Єгор Михайлович, такий елегантний, сивочолий, такий одиноко-овдовiлий втомлений орел – житель недосяжноï для тебе елiтноï скелi – розкiшного будинку в самiм центрi столицi. Ти саме стояла, роззявивши рота та мiряючи поглядом пiднебеснi блискучi верховини, до яких тобi не видертись нiколи, як вiн вийшов. Вiдкрився Сезам, грот у скелi, i вiн вийшов. Такий красивий ще, такий уже нiчий, що ти навiть рота не встигла стулити. I вiн на це звернув увагу. Була недiля, i вiн, певно, мав час вiльний вiд служби державноï, чи бiзнесу, чи... вiд своєï гордоï сивочолоï самотностi. –Дiвчино, ви когось шукаєте? Ого, зразу аж два комплiменти! Справжнiй полковник, як спiвала Пугачова. Лицар i поет – два в одному, i дуплетом – комплiменти! Хоч ясно, що навряд чи дiвчина у твоєму вiцi когось шукатиме у будинку, де можуть собi дозволити жити тiльки найбагатшi з украïнцiв. Та все одно приємно... I тобi хочеться закрiпити перше гарне про себе враження. – О, так, я шукаю... – i ти називаєш прiзвище вiдомого американського украïнця, який торгує росiйською нафтою, i нiбито десь тут, у цьому, панському районi, мешкає. – Вiн живе в будинку навпроти, – каже несподiвано Єгор Михайлович, i ти розумiєш, що попалася. Або вiн – високий начальник, або чиновник, або полiтик, або... або... Тому спiшиш розiрвати сильце i випурхнути. Але Єгор Михайлович не хоче вiдпускати таку пташечку i запрошує тебе на каву у дорогий бар на розi Хрещатика i бульвару Тараса Шевченка... Ти покiрно згоджуєшся, про всяк випадок подумки перерахувавши гривнi у своєму дiрявому гаманцi. Чорт ïх знає, цих багатих! А потiм... твiй вигляд... закiнченоï фемiнiстки... за таких у ресторанах в Америцi не платять – бояться отримати ляпаса, а то й строк за... сексуальнi домагання. Бiднi американки! Це ж треба, щоб ïх так дiстали ïхнi Джеки i Джони... Ой, вони скрiзь однаковi, тi чоловiки! Але Єгор Михайлович... О, нi! Вiн достеменно випадає iз цiєï бiомаси! Вiн –прекрасне заперечення... Виняток! Але наразi щось тебе стримує, щось муляє, щось... щось... Ти нiтишся, дякуєш, вiднiкуєшся: Нi, нi, спасибi... Iншим разом... поспiшаю... прес-конференцiя... Єгор Михайлович жалкує. Дуже жалкує. Драматично розводить руками. Але ти невблаганна. Iншим разом. Яким iншим разом?! У його вiцi всi рази – єдинi й останнi! Ти це розумiєш, однак заперечуєш: Та що ви! У нас iз вами все ще попереду! I вперто вiдмовляєшся вiд пригощання, натомiсть вибачливо тицяєш нежданому кавалеровi свою вiзитку i кудись мчиш. Куди? Агов, дiвко, зупинися, бо ж i в тебе, як у твого нежданого кавалера, з кожною хвилиною все менше шансiв на те, що зветься iншим разом. Єгор Михайлович розчаровано, а тому сумно усмiхається, зупиняє тебе на льоту, дiстає тремтячими руками записник, ручку, щось там пише i простягає тобi цидулку – з цифрами. Ти не читаєш, не питаєш, i ви розбiгаєтесь. Точнiше ти бiжиш, а Єгор Михайлович залишається дивитися тобi услiд. Бiжучи, гадаєш, скiльки ж це йому може бути рокiв, i робиш висновок, що багато, i, якщо вiн навiть самотнiй, то однаково має купу дiтей i внукiв, i взагалi, нащо тобi цi пригоди, цi запiзнiлi сюрпризи долi? Тим паче, що казки про дiда з бабою завжди закiнчуються трагiчно: як не розбитим золотим яєчком, то розбитим коритом... Минув мiсяць чи два, чи пiвроку з тоï зустрiчi. У суєтi ти забула Єгора Михайловича, геть зовсiм забула, а тепер ось нагадала – перед самим Новим роком, у переповненому метро. I стрепенулась: чом не привiд для пригоди? Невинноï новорiчноï пригоди... Хiба не приємно зустрiти Новий рiк у товариствi поважного, старiючого, iнтелiгентного, самотнього, з квартирою (Боже, скiльки плюсiв!) чоловiка, який вмiє (сподiваємось) цiнувати жiночу дружбу, мудру, тиху, опiвнiчну (новорiчну!) розмову при свiчках i витончену мову жестiв, поглядiв, нiжних мимовiльних доторкiв двох душ на рiвнi астралу, якi нi до чого тiлесного, тобто земного, грубого i матерiального, не зобов'язують, хiба що вранцi разом помити на кухнi бокали i винести удвох смiття – пляшку вiд шампанського i коробку з-пiд цукерок Венецiанська нiч. Нi, це таки справдi чудово – провести Новорiчний вечiр, так, як нiколи! – Станцiя метро Театральна, – оголошує холодно автомат. Слава Богу, недалеко вiд'ïхала. I ти виходиш, i поспiшаєш до ескалатора, порпаєшся в гаманцi – судьба – не судьба... Судьба! Дивом ти знаходиш папiрець iз цифрами. Читаєш адресу: Хрещатик, номер будинку i код – 238, а де – номер квартири? Нема... I розумiєш – забув. Бiдний, вiн у поспiху забув написати номер квартири! I вже на виходi з метро починаєш смiятися: ну, старий склеротик, як же ж ти без номера квартири його знайдеш у тому елiтному палацi, що, вiдкрившись, як Сезам, випустив його просто у твоï обiйми?.. Жарт чи склероз, чи код до розгадки його таємницi? Цiкаво! Дуже цiкаво... Нiчого, ти усе виясниш у консьєржки, староï тiтоньки-плiткарки, для якоï у твоïх бездонних торбах знайдеться i заохочувальний приз – шоколадка. Посутенiлими вулицями весь люд тече, як вода, на осяяний гiрляндами передноворiчний Хрещатик, що гуде колядками, вiтаннями i бадьорою музикою. До Нового року, ого, залишилася година. Треба бодай шампанське купити. Як-не-як, уперше в хату явитися з порожнiми руками якось не личить навiть жiнцi. Слава Богу, цього добра на кожнiм кроцi, в кожнiм кiоску. Запихаєш в одну з торбешок пляшку та шоколадку для консьєржки i повiльно, але впевнено наближаєшся до мети – дверей, до щастя, код якого вiдомий тiльки тобi. По дорозi, слава Богу, маєш час, прокручуєш рiзнi сценарiï на всi випадки, якi тобi може пiдсунути життя. Ху! Тепер ти у всеозброєннi. Наприклад, сюпрайз перший, найнесподiванiший: грубе бабисько консьєржка не впускає тебе в дiм, не хоче називати номер квартири, i хоче викликати мiлiцiю. Ти зверхньо смiєшся, вiтаєш ïï з Новим роком, вручаєш пляшку шампанського, без шоколадки, шоколадка – тобi, як медаль за вiдвагу, i йдеш iз легкою душею i легкою (без важкого бутля шампану) торбою. Сюпрайз другий: консьєржка, втiшена шоколадкою, тебе впускає, готова небо прихилити i дверi його хати вiдчинити, але... Єгора Михайловича шановного – нема! У вiд'ïздi! Зустрiчає Новий рiк на Канарах (Алясцi, в Карпатах). Буде через тиждень (через мiсяць, через рiк, через вiк. Через увесь, вiдведений тобi i йому, вiк)... Ти засмучена, але тiшить усе-таки перспектива зустрiчi. Врештi, ви п'єте з консьєржкою шампанське просто з горла, по черзi, заïдаючи шоколадкою. Ти поспiшаєш у метро, а вона залишається, пообiцявши тобi подзвонити, лиш тiльки-но Єгор Михайлович з'явиться. Сюпрайз третiй, найнесподiванiший: консьєржка, почувши до кого ти притарабанила, перелякано повiдомляє, що вся сiм'я давно в зборi, чекає свого главу, який затримується (на урядовому засiданнi, президентському прийомi, в Бориспiльському аеропорту), але з хвилини на хвилину має пiд'ïхати. Хоча про твiй прихiд ïï не попередили, але ти можеш проходити, якщо вже прийшла... Вiд неприємноï несподiванки ти пiрнаєш iз головою у своï торби, щось там шукаєш, чимось там шарудиш, врештi виринаєш, розчарована, розгублена: – Боже, я ж забула купити (торт, шампанське, мартiнi, коньяк), збiгаю за рiг, доки не пiзно, доки є ще час, бо що ж це за Новий рiк без торта (шампанського, мартiнi, коньяка)? – I вискакуєш, як ошпарена, гукнувши: – Не замикайтесь! – хоча консьєржка гукає тобi вслiд: – Та не треба! Там уже все є! Заходьте, якщо... вас там чекають... Але ти вискакуєш, бо там тебе не чекають, за тим родинним аристократичним столом за пiвгодини до Нового року. I тiкаєш, аби не зустрiти його, гонорового батька гонорового багатого сiмейства, аристократичноï родини потомствених високих урядовцiв, чиновникiв, челядникiв, корiння яких губиться у якомусь глухому селi, мiж столiтнiм корiнням бузку, що розрiсся на руïнах панського палацу, приховавши сором панськоï спальнi чи гонор челядницькоï... Але у Новорiчну нiч, як вiдомо, трапляються ще й не такi сюрпризи, а такi сюпрайзи, що хоч плач, хоч скач, або стiй i смiйся... Смiйся, паяцко, над розбитим коханням, над...ля-ля-ля... Буває таке, що набираєш код чужих дверей, як до власного щастя, уявляючи за ними бозна-що, вiд сварливоï консьєржки – до святого Петра на брамi до раю, набираєш, вiдчиняєш i кажеш... Нi, не кажеш нiчого. Бо не знаєш, що кажуть люди, коли ïм життя пiдсовує свiй варiант сюпрайзу. Тому стоïш i дивишся на Єгора Михайловича, що преспокiйно сидить собi у будцi консьєржки i читає газету, начепивши на аристократичний нiс потомственого урядовця, урядника... зрадника... допотопнi окуляри, не звертаючи на тебе уваги, або через свою глухоту-слiпоту не помiчає, що це – ти, i ти – перед ним... Або за шелестом газети не почув, як ти вiдчинила дверi i стала як стiй, i стоïш, як слуп соляний – на руïнах власноï iлюзiï, на попелищi власноï мрiï, на пустищi сподiваного щастя... I ти вискакуєш на вулицю саме в той момент, коли Єгор Михайлович пiднiмає поверх окулярiв на тебе своï очi (очi б твоï його не бачили нiколи!), i бiжиш Хрещатиком iз такою швидкiстю, нiби за тобою женуться усi консьєржки столицi, i зупиняєшся аж на Майданi, коло ялинки, яка враз спалахує веселими рiзнобарвними вогнями! Ху! Ну й сюрприз! Ну й халепа! Дивуєшся сама з себе, роззираєшся: а людей! Море! I всi щасливi! Радiсть, як шампанське, гейзером б'є! Продавець новорiчних аксесуарiв у костюми П'єро простягає тобi в'язку масок, нiби пропонує змiнити вираз обличчя: з iдiотського на ще дурнiший. Дотепник! I ти смiєшся, i вибираєш маску кумедного песика, чiпляєш на носа i, розчинившись у захмелiлому натовпi, веселiй юрбi, починаєш i собi невiдомо чого нестямно радiти, реготати, пританцьовувати, плескати i горланити разом з усiма: У лiсi, ой, у темному. I тiшишся, що тобi, поважнiй, розчарованiй матронi, справдi весело i вiльно у цьому веселому, хоч i темному, людському лiсi, пiд маскою кумедного бездомного песика... бiля ялинки просто новорiчного неба, що осипається на голову срiбними снiжинками i рiзнобарвним конфеттi... А потiм питимеш у компанiï туристiв iз Коломиï шампанське просто з горла, збрехавши, що ти корiнна киянка, але в тебе з дитинства є така традицiя – зустрiчати Новий рiк на Майданi Незалежностi – бiля головноï ялинки Украïни. А сама думатимеш, бiля якоï ж то ялинки водить зараз хороводи чи то пак козу Шурко i з ким дивиться на небо i думу гадає, чому вiн не сокiл, чому не лiтає... Грiтимешся кавою у переповнених молоддю забiгайлiвках пiдземного переходу, визиратимеш iз натовпу своïх студентiв, а думками бродитимеш кав'ярнями далекого рiдного мiста, шукаючи по кутках свого ясного сокола. I тiльки раз згадаєш недавню халепу i старого ловеласа Єгора Михайловича, але без досади, а з легким серцем, як дотепний прикол, з якого колись, а може, й завтра склепаєш гумореску, або витвориш гостро актуальний есей на тему фемiнiзацiï украïнського суспiльства, чи статтю про серйознi проблеми одиноких старих людей у великому мiстi, або напишеш романтичну баладу про самотнього лицаря печального образу i царицю амазонок, якi зустрiлися... а може, й не зустрiлися нiколи... Нi, краще думу про сучасну Марусю Богуславку, що втекла iз золотого полону пристарiлого мiльйонера... Цiлком в дусi украïнських народних пiсень i волелюбноï ментальностi. А вранцi, коли втомлений святом народ почне розповзатися хто куди iз побляклого враз, пожухлого i збуденнiлого Майдану Незалежностi, подумаєш раптом про те, що навiть невдала новорiчна казка мусить мати закiнчення. Тому, провiвши до метро туристiв iз Балаклави й Марiуполя, повернешся на Хрещатик, сядеш на парапетi напроти будинку з казочкою про вигаданого сивочолого принца, i будеш чекати, коли невигаданий, буденно реальний, стомлений пiсля ночi чергування Єгор Михайлович, здавши змiну напарницi у кролячiй шубцi, пiде пити каву у дорогий бар на розi Хрещатика i бульвару Тараса Шевченка. Але ти не пiдеш слiдом, бо, по-перше, тобi досить на сьогоднi сюпрайзiв, по-друге, ти постарiла на ще одну новорiчну нiч, а це дуже багато у твоєму вiцi, а по-третє... тому, що ти вже зараз, цiєï хвилини дзвониш Шурковi по мобiльному i кажеш на зло своïй фемiнiстичнi ментальностi: – Давай, соколе мiй ясний, приïзди, я знайшла тобi роботу: водити козу по Хрещатику.
СЮРПРИЗ ДЛЯ ФЕМIНIСТКИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация