<< Главная страница

ПОКО&IUML;ВКА



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Кримiнальний роман Вiорелiя Вiорелiвна пробудилась вiд головного болю i вiдчуття, що вона проспала. Глянула у вiкно – день бiлий! За вiкном – шамрiння, брязкiт вiдер, жiночi притишенi голоси. Встала, пiдiйшла до вiкна: так i є – Мiля пiдмiтає подвiр'я та квiти поливає, щоб свiжiше було. I при тому ледве ноги волочить. Нi, Мiля таки права – вона геть постарiлась i недаремно проситься на пенсiю. Треба шукати ïй замiну... От вже й гомонить сама iз собою... Але ж бо... Придивившись, Вiорелiя Вiорелiвна вздрiла на лавочцi пiд розлогим кущем ясмину довгi засмаглi жiночi нiжки у бiлих модельних босонiжках. А це ще що за новина? Щось на Мiлю не схоже. За довгi роки вiрноï служби Мiля не посмiла привести у ïхнiй двiр навiть улюблену племiнницю, дочку старшоï сестри, в якiй бездiтна Мiля душi не чула. I раптом – ця дiвуля!.. Вiорелiя Вiорелiвна починала нервувати. Позаду була безсонна нiч, тривожне кiлькагодинне забуття з кошмарами на свiтанку, i важка, як баняк, голова, i... все ïï життя – з тiєï недiлi, коли ïï через тиждень пiсля випускного вечора батьки вiддавали замiж за молодого голову ïхнього колгоспу, але вже пiдтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподiване кохання ще не встигло скаламутити ïï дитинну душу, пiдпалити грiховним вогнем ïï цнотливе серце. А тому Вiорiка навiть щаслива була, що виходить замiж на заздрiсть всiм сiльським дiвкам за такого поважного чоловiка, якого навiть ïï тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що ïй найбiльше з усiх сiльських дiвчат повезло. Авжеж, коли порiвняти ïï життя головихи з ïхнiм, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках i сварках iз п'яними чоловiками – тими смердючими ïздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. I Вiорiка була щасливою – покiрною, терплячою жiнкою, що й досi боïться пiдняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос... Та останнiм часом той голос рвався iз неï то нежданим плачем, то iстеричним смiхом, то глухим нарiканням... Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в ïï душi голос назад колом у горло... Одно слово, причин для роздратування було предосить. Отож Вiорелiя Вiорелiвна, навiть не причесавшись, в одному пеньюарi вийшла на балкон i строго спитала згори стару наймичку: – Мiлю, що сталося? Що за галас iз самого ранку?! Мiля пiдняла тiсно запнуту хусткою сухеньку, як макiвка, голiвку i винувато проквилила: – Та же я вам, домно 2, замiну привела... Як i обiцяла... – Менi? Замiну? – не зрозумiла Вiорелiя Вiорелiвна. – Та же як обiцяла, – квилила своє Мiля. Тим часом з-пiд куща винирнула гiнка, чорнява i досить-таки стильна дiвчина. Вона стояла на тлi розквiтлого ясмину, розставивши тонкi довгi ноги, ледь прикритi куценькою спiдничкою, з таким виглядом, нiби ïï фотографували на останню сторiнку якоïсь бульварноï газетки. А що, нiчогенька могла би бути менi замiна. Тодорiцi сподобалася б... – з гiркою iронiєю подумала Вiорелiя Вiорелiвна, збагнувши нарештi, що то Мiля привела замiну собi, тобто нову прислугу. Вже з мiсяць, як Мiля, що вiднаймитувала в них iз Тодорiкою понад тридцять рокiв, квилить вiдпустити ïï, як вона каже, на пенсiю, бо вона вже й сили не має та й нiбито мусить доглядати старшу сестру, яка вже нiц нiчого не годна, навiть з лiжка встати, а замiсть себе обiцяє привести свою непоту3, дiвчину вельми чемну i спритну. От i привела, як обiцяла. Але що та спритна племiнниця годна, окрiм того, що ноги розставляти, як... не при людях будь сказано... Роздратування в душi Вiорiки наростало. Уздрiвши, як враз порожевiло лице Ґаздинi, Мiля злякано заквилила, плутаючи румунськi та украïнськi слова: – Драго домно, не майте гнiву... це моя непота, моя племiнниця Жоржетта... Вона буде вам як я... От побачите... Помiтивши краєм ока, що на квилiння Мiлi, невидимоï за високим парканом, повертають голови поодинокi раннi перехожi i з цiкавiстю починають розглядати на балконi другого поверху ïï, непричесану, в однiй нiчнiй сорочцi, Вiорелiя Вiорелiвна сердито обiрвала бесiду: – Мiлю, Ґата! 4 Абись була за хвилю перед мене! – I щезла за важкими портьєрами спальнi. Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Вiорелiя Вiорелiвна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотiлося перед молодою нахабною дiвкою постати старою, пом'ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цiлому району яка нечипойда та колишня головиха... Iнша справа – Мiля. До Мiлi вона звикла. Авжеж. За тридцять рокiв Мiля була чи не єдиною порадницею i розрадницею в ïï заможному, але бiдному на добрих людей життi. Даремно мама тривожилась, аби Мiля (тодi жвава, весела молодичка, якiй би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою бути, а вона – в наймички) та не влiзла мiж молоде подружжя. Маминi страхи лиш дратували недосвiдчену в життi та безпорадну в господарцi Вiорiчку, для якоï першi роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пiшли дiти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було i няньки, i наймички, i мами рiдноï. А Мiля скрiзь управлялася. А те що Тодорiка до неï прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звiром на заповзятливу прислугу!.. Так Мiля i зостарiлась бiля них, непомiтно перетворившись iз вродливоï, моторноï, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вiчноï провини на пiсному старiючому личку. I цей винуватий вигляд служницi останнiм часом вельми подразнював i без того слабкi нерви Вiорелiï Вiорелiвни, викликаючи в неï самоï... почуття вини не тiльки перед Мiлею, а й цiлим бiлим свiтом. Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Вiорелiя Вiорелiвна починала запiзно дивуватися з Мiлиноï жертовностi. I все частiше згадувати давнi пiдозри матерi. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло... I Тодорiцi давно вже не до них з нещасною Емiлiєю. Вiн на старiсть тiльки в смак входить...Тепер багатому чоловiковi – воля: хоч гарем заводь, нiхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звiльнить з роботи по партiйнiй лiнiï... Нi стиду перед людьми, нi страху перед Богом... Так думала Вiорелiя Вiорелiвна, виходячи у просторий хол на другому поверсi, заставлений дорогими iталiйськими меблями, велетенськими фiкусами та розквiтлими олеандрами. Наймички вже чекали, знiчено тупцюючи пiд вазонами, як загубленi серед лiсу Бабуся з Червоною Шапочкою. Мiля – з винувато-скорботною мiною, втупившись у пiдлогу, а та, друга... нiби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкi та довгi, тримала прикупi i личко робила привiтно-прохальним... Чи, може, то ïй тiльки здавалося?.. Вiорелiя Вiорелiвна сiла в м'яке золотисте крiсло i наймичок запросила, з неприхованою цiкавiстю спостерiгаючи за тим, як вони всiдаються: Мiля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка – зробиш необачний рух, спурхне i вилетить крiзь вiкно... Що б там у них iз Тодорiкою замолоду було чи не було, але, до честi Мiлi, вона нiколи не нахабнiла, нiколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справдi мiж ними нiчого не було, або Мiля велика артистка... А що трималася все життя ïхнього дому, то теж нiчого дивного в тiм нема – хiба на нормах чи на фермi ïй легше було б? А так прожила, як в Бога за пазухою, у теплi та добрi... хоч, як на Вiорiку, за дверима – у щастя-долi... Але сама винна, бо сама собi обрала такий шлях, а могла ж, могла i замiж вийти, i сiм'ю мати, нiхто ж ïï не тримав на прив'язi, нiхто не силував... Зате племiнниця, по всьому видно, не повторить помилки своєï матушi5. Ця своє вiзьме. З горла видере! Он як сiдає на диван, мов кiнозiрка яка, i зразу ж – нога на ногу, спiдниця пiдсунулась пiд саме далi вже нiкуди, волосся пишне розтрусила по плечах, нiби перед нею не Вiорiка, а журi конкурсу краси! Вiорелiя Вiорелiвна прискiпливо вивчала нову прислугу. З цiєï пройди така покоïвка, як з мене космонавт, – врештi зробила невтiшний висновок, але вголос вiдмовляти не поспiшала. Шкода було Мiлi, та й хотiлося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно: – Кажеш, Мiлю, прислугу привела? А що ж вмiє робити твоя непота? Але замiсть Мiлi, що злякано стрепенулася вiд цих слiв, нiби за вiкном гримнули єрихонськi труби (Господи, що з нею зробило життя?!), вiдповiла Жоржетта: – Все вмiю. Я два роки працювала покоïвкою в Iталiï, у багатих мiланських юристiв. Маю добрий вiдгук. Хочете прочитати? – Я iталiйськоï не знаю, – чемно вiдмахнулась Вiорелiя Вiорелiвна. – Звичайно, ви ж у нас французьку викладали... – У вас?! Це... де? – А в Букiвцi, де чоловiк ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, – нагадала Жоржетта. – Але... щось я тебе не пригадую... Та й iменi такого – Жоржетта не пригадую. Здається, серед моïх учнiв не було жодноï Жоржетти... – засумнiвалась Вiорелiя Вiорелiвна. I здивувалась, помiтивши, що тим зачепила дiвчину за живе. Де й привiтнiсть дiлась! Жоржетта зблiдла, а в очах спалахнув i згас холодний злий пломiнь. Ну й ну, з таким характером тiльки в покоïвки! Не в матушу непота, не в матушу... – думала Вiорелiя Вiорелiвна, поглядаючи то на Жоржетту, то на Мiлю, що завмерла на краєчку крiсла ледь притомна з переляку. – Мiлю, то правда? А чого ж ти нiколи не казала, що я твою дорогу племiнничку вчила? – спитала. Мiля сахнулося, спаленiла, затрусила сухенькою голiвкою, ховаючи вiд хазяйки очi: – Та я... та нащо?.. – Таке вже скажете, панi! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам'ятати якесь невмите дiвчисько! – кинулась на виручку розгубленiй Мiлi Жоржетта. – Я ж такою, як зараз, пардон, не була. А була... зачуханою, затюканою нещасною сиротою, сiльською бомжичкою... Авжеж, невмитою бомжичкою, бо моïй мамi, бачите, було все нiколи, бо вона день i нiч гарувала, щоб... – Жето! – зойкнула благально Мiля. – Ну трєбує, Жето! Не треба, прошу тебе! Але Жоржетта, нiби не чуючи, з викликом провадила своєï: – Тож як ви могли мене запам'ятати?! Зате ви були... як кiнозiрка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речi, була у вас закохана, i навiть придумала вам iм'я казкове: Вiо-Вiо-Вiорелi... Не сердьтесь, але я вас так... з любов'ю називала, доки... доки не... – Ж-ж-жето! – застережливо прошипiла Мiля, однак Вiорелiя Вiорелiвна, заскочена несподiваним освiдченням, не звернула на те уваги. – Ну це... та ви що... Вiо-Вiо-Вiорелi... таке придумати... А я й не знала... – знiчено заусмiхалася, i осiклась, знову помiтивши в чорних очах Жоржетти холодний сталевий зблиск ненавистi. Але це тривало якусь долю секунди. А може, ïй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неï з дитячим щирим захватом, хоч i притрушеним гiрчинками образи. – Ну, добре... Але чому ти повернулась? Ну, з тоï Iталiï? Кажуть, там непогано заробляють, – запитала обережно, з осторогою.. – Так хоче мiй наречений. Вiн iз вiруючоï родини i вважає, що дiвчина не повинна ïхати на заробiтки в чужу краïну. Навiть коли вона чесна i ïй непогано платять. Але нам потрiбнi грошi. На весiлля, на квартиру, самi розумiєте... А ви, каже матуша Мiля, добре платите. Матуша Мiля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Вiорелiя задумалась: хоч причини, якi привели Жоржетту до неï, були досить-таки правдивi, але щось ïï насторожувало... I тут Мiля, нiби вiдчувши цю настороженiсть, кинулась нагло Ґаздинi в ноги, ридаючи: – Вiдпустiть мене, драга домно, мус сестрi помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить нiц i не чує, ще впаде – руки-ноги поламає... – Та ти що, Мiлю? Та як не соромно? Та звичайно ж вiдпущу! Хоч менi й тяжко розлучатись iз тобою, бо вже звикла, як до рiдноï, – заметушилась Вiорелiя Вiорелiвна, – та доста ридати! Лiпше покажи Жоржеттi дiм та що робити далi розкажи. Пiднiмаючи з колiн Мiлю, Вiорелiя глянула на Жоржетту i знову (чи здалося?) побачила в ïï поглядi лиховiсний сталевий зблиск. Бог з нею, – подумала. – Така вже прикра, певно, ця дитина виродилась... Як вогонь – то грiє, то палить... Та най ся лишає. Вигнати нiколи не пiзно. Втiшена прислуга покотилася сходами на кухню, а Вiорелiя Вiорелiвна, спустившись слiдом, пiшла в сад. Останнiм часом ïï улюбленим заняттям стало спостерiгати, як вiн зеленiє, цвiте, зав'язує плiд, дозрiває i осипається золотим i червоним листячком. Сад щойно вiдцвiв. Помiж лискучим свiжим листом ховалися дрiбненькi зелененькi бубочки майбутнiх плодiв, ще не скошена густа трава золотiла розквiтлими кульбабками, курячою слiпотою, синiла фiалками. Вздовж стежин буйно цвiли пiвонiï. У густому малиннику цвiрiнькала невидима пташва, сповнюючи душу Вiорелiï Вiорелiвни блаженством. Я б хотiла, щоб мене в цiм раю й поховали, коли умру, – несподiвано для себе подумала з дивною для такоï теми легкiстю, уявляючи пiд густим малинником, в тiнi крислатоï яблунi свою, зарослу хрещатим барвiнком, могилку. Сльози солодкого розчулення набiгли на очi. Готова була розридатися, коли почула голос Мiлi, що кликав ïï, певно, на обiд. Чорба5 з пiвня, золотава пiцца, спечена, як похвалилась Мiля, Жоржеттою за справжнiм iталiйським рецептом, i та вправнiсть, з якою нова служниця накривала на стiл, розвiяли вранiшнi сумнiви Вiорелiï Вiорелiвни, мов легкий туманець. Конозиста шпарка покоïвка починала подобатись газдинi. Пiсля довгого обiду i ще довшого прощання Мiля нарештi пiшла, обiцявши навiдуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишнiй Мiлинiй кiмнатцi на першому поверсi бiля кухнi. Було домовлено, що вона приходитиме двiчi на тиждень, та, при потребi, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустоти6. *** Стомлена минулою безсонною нiччю, денною колотнечею з прислугою, Вiорелiя заснула десь опiвночi, так i не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих вiдряджень, особливо останнiм часом, коли чоловiк ïздив по закордонах за технологiчними лiнiями для ковбасних цехiв, консервного заводу, а тепер ще й для броварнi, яку збирався будувати десь пiд Чернiвцями. Гризло ïï iнше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поïхати ïй до дочки в Букурешт та не забрати на лiто до себе внукiв. Адже ж вiн добре знає, як парко в тому Букурештi влiтку... Як у лазнi. А тут – дiм величезний, розкiшний сад, город до рiчки... З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жiночий приглушений сердитий голос, грюкiт дверима, а по хвилi – шум вiд'ïжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, нiби й не було нiчого або ж ïй причулося. Вийшла на балкон – у дворi теж нiкого, брама зачинена, тiльки в кiнцi вулицi – даленiюче свiтло автомобiльних фар. Але тривога не минала. Вiорелiя сторожко спустилася схiдцями на перший поверх: нiде нiкого. У залитiй голубуватим мiсячним сяйвом вiтальнi – видно, хоч голки збирай. На подвiр'ï теж мiсячно й тихо. Але не завадило б перевiрити, чи скрiзь замкнено. Поторгала параднi дверi: дякувати Богу, замкненi, значить, ïй той шум у домi справдi наснився. Але все-таки про всяк випадок пiшла до чорного виходу. I раптом!.. Вiд одвiрка вiддiлилася чорна тiнь i... кинулась до неï! Вiорелiя з несподiванки звереснула i обiмлiла. – Ради Бога, не бiйтеся, – сказала мара. – Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота. – Якого ще кота? – зчудувалася налякана хазяйка. – Приблудного! Приблудного капосного кота! Хiба ви не чули, який гармидер вiн зняв на кухнi?! – Несподiвано зло вiдрубала Жоржетта. При голубуватому сяйвi мiсяця в темнiй вiтальнi вона скидалась на молоду вiдьму: волосся дибом круг голови, лице блiде, аж синє, очi поблискують лихим вогнем. – Де ж вiн мiг взятися? – белькотiла Вiорелiя: – Дивно, що я його не примiтила... – Забiг удень на кухню. От де взявся! I я – викидала його! – А машина? Менi здалось, що приïхав Тодор... – Звiсно, що здалося, – вже спокiйнiше сказала покоïвка. – Не було нiякоï машини. I Тодора теж. – Це мiй чоловiк, – образилась Вiорелiя Вiорелiвна, приходячи поволi до тями. – Тодор Йонович. Ти мусиш знати.... –Авжеж, я його знаю. – огризнулась Жоржетта. — Ще б менi не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще бiльший пурис 7... Крутий, та ще й депутат... Я сама за нього голосувала... – I, нiби вибачаючись перед господинею, додала: – Але вiн сьогоднi не приïжджав, будьте певнi i не переживайте. Iдiть спати. Коли що, я вас покличу... I не гнiвайтесь, що розбудила... з тим котом. I Жоржетта, мов тiнь, нечутно поснувала до своєï комiрчини. У дверях оглянулась на Вiорелiю, що стояла нi в сих нi в тих посеред вiтальнi, спитала: – Може, вас провести нагору? Нi? Тодi добранiч. Коли за служницею зачинились дверi, Вiорелiя, ще тiпаючись вiд перепуду, подумки обурилась:Ти подивись на неï! Лиш порiг переступила, а веде себе так, нiби не я, а вона тут Ґаздиня! Нi, це щось... не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо – не дiвка! Груба! Невихована! Ще й поночi за котами гасає, спати не дає... Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племiнниця Мiлина... Завтра ж! Аби й духу ïï не було! З цим рiшенцем i почвалала потемки у спальню. Коли пiднiмалась по сходах, здалося, нiби хтось проводжає ïï холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стiнi вимикач – пiд стелею вiтальнi спалахнуло масивне кришталеве панiкадило люстри, золотисте тепле свiтло залило будинок. Оглянулась – порожньо. На душi стало затишнiше, однак сон не приходив i жiнка до свiтанку просидiла бiля вiкна, милуючись природним театром тiней, придуманим вiтром, мiсяцем i деревами, та розмiрковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був i вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був ïï наречений? Чого ж тодi вона не призналася? А може, вiн i досi десь тут... Може, в ïï кiмнатi? I це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Однi бандити й наркомани... За тими думками Вiорелiï Вiорелiвнi свiт став скоро немилий i охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своïй спальнi, наслухаючи кожен шерех у сонному домi. Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку анi шелеснуло. А вранцi, ще й сонце не зiйшло, побачила, як Жоржетта, свiжа i дiлова, мов нiчого не сталося, вийшла на подвiр'я i взялася поливати квiти зi шланга, як ïï навчила вчора матуша Мiля. Помiтивши у вiкнi спальнi Вiорелiю, служниця усмiхнулась i спитала: - Снiданок уже готувати чи пiзнiше? Ховатися за шторами було смiшно, тож Вiорелiя вийшла на балкон i замiсть того, щоб вiдправити наймичку назавжди, сказала, що не треба снiданку, що Жоржетта може бути вiльна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкiсть Мiля. Жоржетта нiби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась i пiшла до хвiртки, виклично вихляючи дрiбненьким задком, настромленим на двi очеретини нiг. Вiорелiя Вiорелiвна, вiдпустивши прислугу, полегшено зiтхнула i вирiшила задзвонити чоловiковi в офiс: все не давав ïй спокою нiчний переполох, а надто шум вiд'ïжджаючого авто. Вона ж його ясно чула. Ïй могло причутися, приснитися казна-що, тiльки не це! За тридцять рокiв подружнього життя Вiорелiя звикла до нiчних повернень чоловiка i звук кожноï з його автомашин впiзнавала за кiлометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше... Бо чого б це Тодоровi було щезати так спiшно, лиш-но на подвiр'я заïхавши?.. Нi, треба до обори пса. Великого, злого, вiвчарку або бультер'єра, чи як ïх там... Або поставити дiм на сигналiзацiю. Ще чого доброго... не дай Боже, i дiм обкрадуть, i ïï зарiжуть. Але Тодоровi байдуже. Йому все байдуже: i хата, i вона, i дiти, й онуки. Вiн знає лиш роботу, лиш свiй проклятий бiзнес... Подумати тiльки, на такий здоровенний дiм – усього один телефонний апарат!.. А скiльки вона його просила за мобiльний! У нього ж кожна сявка тими мобiлками обвiшана... А для неï нема. Тодоровi вона байдуже, хоч би й сьогоднi здохла. Образа на чоловiка розтривожила невиспану жiнку. Вона стрiмко, мов юна, збiгла вниз, зайшла в чоловiкiв кабiнет – найбiльшу кiмнату на першому поверсi, вiкнами у старий тiнистий сад – узялася за слухавку i... Щось ïï вразило, але що? Лiжко акуратно застелене, але... не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам'ятає, ромбиком. А зараз – одна на однiй, як... брикети. Нiчничок вiдсунений на самий краєчок тумбочки, на килимi щось поблискує. Нахилилася – жiноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькi дiвчатка... Де вона могла тут узятися? I чия вона? У кучерявому розпущеному волоссi Жоржетти вона такоï нiбито не примiтила... Що за чортiвня?! Пiсля довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повiдомила панi директорову, що пана директора ще немає, вiн, як панi знає, у вiдрядженнi i повернеться, ймовiрно, завтра вранцi. Тож панi не варто переживати. Вони вже виïхали i вдосвiта будуть на митницi. Хотiла запитати, звiдки вони виïхали, з якоï краïни, але не посмiла, радше, не хотiла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсiм не посвячена в Тодоровi справи. З досадою поклала слухавку i пiдняла шпильку – дешеву iмiтацiю срiбла з дiамантом. Не вiдаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата. Ходила по кухнi, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: Де вона взялася, ця дiвоча цяцька? I хто спав чи сидiв на лiжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його лiжку товклася Жоржетта зi своïм вiруючим нареченим?! Вiд згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони смiли влаштовувати в ïï домi, на чужiй постелi оргiï?! Що за молодь нинi така безсоромна? А ще – вiруючi!.. Тим паче, вона ж дiвчину попереджала – не приводити в дiм!.. Треба буде поговорити з Мiлею... Нi, не говорити, а вигнати ïï непоту в три шиï – от що треба робити! Аби заспокоïтись, Вiорелiя Вiорелiвна вирiшила пройтися мiстом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зi стрiчними знайомими, врештi, пам'ятаючи про приïзд чоловiка, купила на базарi помiдори, зелень та свинину для улюбленоï Тодоровоï печенi в горщечках. Увечерi довго вешталась по садибi, поливала квiти, найрозпуклiшi пишнi пiвонiï зрiзала i складала в букети та квiтчала ними дiм. Найрозкiшнiший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовiм столi в Тодоровiм кабiнетi. Довго, з насолодою аранжувала букета: поправляла квiти, розправляла листя, вдихаючи прiсний трав'янистий запах пишних пiвонiй. Потому сидiла до опiвночi на балконi своєï спальнi, як у ложi театру тiней, i дивилася дивну виставу, яку розiгрували перед нею темнi дерева, легкий вiтерець i блакитний мiсяць уповнi. *** А вночi ïй знову приснився шум, приглушенi сердитi голоси – чоловiчий i жiночий, грюкiт i гул вiд'ïжджаючого авто. Все повторилось, як минулоï ночi, крiм одного – Вiорелiя Вiорелiвна вже не бiгла вниз, не перевiряла, чи там хтось є. Проте все одно не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею вiдбувалося, то виходило одне з двох: або в ïï хатi щоночi твориться щось непевне, загрозливе для них iз Тодорiкою, або ж вона захворiла нервово i в неï почались галюцинацiï. Обидва варiанти були невтiшнi. Iз цими тривогами i спустилась Вiорелiя Вiорелiвна на кухню, де вже, на превеликий ïï подив, поралась Жоржетта. На кухоннiм столi у мисках стояли помитi овочi, зелень, почищена картопля. – Ти що, дитино, ще звечора тут? – спитала вражена Вiорелiя Вiорелiвна, але помiтивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулiнарнi i на гурманськi смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянськiй печi, на вугiллi, а не в мiкрохвилiвцi. Торiк спецiально привозив пiчника iз села, щоб той справжню селянську пiч зi шпарҐатом8 виклав на лiтнiй кухнi. А от дров для печi Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газовоï духовки, що, на ïï думку, одне i те ж. На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазнiсть Жоржетти ще бiльше насторожила хазяйку. Якусь мить вона з острахом спостерiгала, з якою вправнiстю, чи, радше, як ïй здавалося, з хижiстю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочi. Нi, я таки, видно, з глузду з'ïжджаю вiд самотностi... – думала. – Але, як би там не було, лиш приïде Тодорiка, вiдпущу цю дику, незбагненну дiвку, а сама поïду по внукiв... Мiля ж хай вибачає: треба було виховувати племiнницю... За якусь годину стукiт ножiв, брязкiт посуду на кухнi стих. Запахло прянощами i смажениною, а жiнки мовчки заходилися накривати на верандi стiл, позиркуючи у вiкна на шум проïжджаючих вулицею авто. Нарештi дюралюмiнiєва брама розсунулась i на подвiр'я вповз джип iз довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жiнки вискочили навстрiч одночасно, що неприємно вразило Вiорелiю Вiорелiвну, переконану, що прислузi не конче зустрiчати господаря поперед його дружини. Запобiгливiсть Жоржетти здивувала, певно, i Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, вiн став, як стiй, i так стояв, вирячившись та багровiючи, довгенько. Стривожена реакцiєю чоловiка, Вiорелiя Вiорелiвна заспiшила виправити ситуацiю: – Це Жоржетта. Замiсть Мiлi... Мiлина родичка... Мiля пiшла вiд нас, каже, що не годна вже, i от... племiнницю привела... Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув i, навiть не привiтавшись, ринувся в дiм та зачинився у своєму кабiнетi. Присоромлена непривiтнiстю чоловiка, всiєю цiєю, м'яко кажучи, дивною зустрiччю, Вiорелiя Вiорелiвна, по-своєму розцiнивши поведiнку Тодора, сердито напустилась на прислугу: – Жоржетто, прошу тебе, знай своє мiсце i не лiзь поперед батька... – I вмовкла, вражена сталевим зблиском ненавистi в гарячих циганських очах дiвчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усмiхнулась i побiгла на кухню. Вiорiцi, що й досi стояла приголомшена посеред подвiр'я, здалося, нiби з глибини дому донiсся якийсь шум, приглушенi сердитi голоси, грюкiт дверима, але, доки вона ввiйшла, все стихло. Лиш на кухнi завзято перетирала рушником тарiлки та чашки Жоржетта. Видно, в мене щось таки з нервами, – зовсiм розгубилась Вiорелiя Вiорелiвна. – Знову все, як уночi: тi ж голоси, а чоловiчий таки схожий на... але ж його не було! Стефа не брехала б... Тодор Йонович вийшов до столу у свiжiй сорочцi, звично стриманий i поблажливо-зверхнiй, мов нiчого й не сталося. Хоч, власне, нiчого й не сталося. Як кожен розбещений владою i грошима чоловiк, Тодор Йонович мав право на власнi слабкостi i не завжди церемонився з людьми, якi йому чимось не подобалися або не догодили. Очевидно, чимось не сподобалась йому i Жоржетта, думала Вiорелiя Вiорелiвна, милуючись, iз яким смаком чоловiк поïдав свою улюблену печеню з горщечка. Навiть хвалив. Вона хотiла пiд хороший настрiй попросити в нього дозволу поïхати за онуками в Букурешт, вiн-бо знає, як в тому Букурештi парко, аж варко влiтку, як у лазнi. А тримати ïх на курортах Констанци чи на дачi в Сiнаï9 – нi грошей, нi часу в дiтей не стачить. А тут – величезний дiм, сад розкiшний, город до рiчки... Але не наважувалась, потерпаючи, щоб ïï балачка знову не зiпсувала чоловiковi настрiй. Про покоïвку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась. Запиваючи обiд крижаною мiнералкою, Тодор спитав, нiби мiж iншим: – Ти, здається менi, збиралась до дiтей? От завтра-пiслязавтра й поïдеш. А цю... Мiлину родичку, вiдпусти... Тобi потрiбна прислуга твого вiку i така, щоб не страшно було на неï дiм залишити, а не якась... нi до чого не здала дiвка. Ти мене зрозумiла? – Тодорiко, вона менi теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж... Мiля... Менi здається, до неï хтось в ночi приходить... I вчора, й позавчора... Менi страшно... Тодор Йонович уважно подивився на дружину: – Ти впевнена? – Авжеж, я чула голоси, – твердо сказала Вiорелiя Вiорелiвна, боячись, аби чоловiк не запiдозрив у неï нервового зриву. – Це мiг бути, звичайно, ïï наречений... А потiм... Вона хотiла розказати Тодорiцi заразом i про жiночу шпильку для волосся, знайдену в його кабiнетi, але вiн, полегшено зiтхнувши, перебив сердито: – Тим бiльше вижени! I то вже, коли не хочеш, щоб вона накоïла якогось лиха! Одразу ж по обiдi Тодор Йонович вiд'ïхав, пояснивши, що привiз iз Нiмеччини суперсучаснi технологiчнi лiнiï для броварнi, а пiд вечiр мають надiйти рефрижератори зi свининою для ковбасного цеху, тож мусить всiм цим розпорядитися, бо ж без нього нiхто й пальцем не кивне. Прибравши зi столу, Вiорелiя Вiорелiвна пiшла на кухню. У дверях зiткнулась iз Жоржеттою. З виразу обличчя тоï зрозумiла, що покоïвка все чула. От i добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловiка для неï закон. I це всi знають. Отож з легким серцем сказала наïжаченiй прислузi: – Менi прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вiльна. Хоч постривай, я тобi заплачу... – Панi, – неждано для Вiорiки в голосi Жоржетти забринiли сльози, – ради Бога, не проганяйте мене! Я нiчого поганого не зробила! I не зроблю. Не слухайте його... ну, чоловiка свого. Дозвольте менi залишитись хоч на трохи... Менi так потрiбнi грошi... А роботи не знайти, ви ж знаєте... Люба панi, прошу вас... I не бiйтесь чоловiка: я не буду йому на очi попадатись... А сьогоднi... вiн на нiч все одно не приïде... – А ти звiдки знаєш? – зневажливо пiдняла брови Вiорелiя Вiорелiвна. – Знаю, я все знаю. Всi знають... Не я, а вiн вам добра не хоче. Вiн нiкому добра не хоче... I ви в цьому переконаєтесь, тiльки, ради Бога, дозвольте менi зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Мiля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, i ви не пожалкуєте. – Що ти лiпиш, дiвчино?! Що ти мене залякуєш? Тобi сказано йти – iди. Я заплачу тобi за мiсяць наперед, тiльки йди. – Я не можу, – вперлась Жоржетта. – Не можу пiти, бо цiєï ночi вас... мають убити. – Що-о-о? Що ти сказала? – побiлiла Вiорелiя Вiорелiвна. – А те, що чуєте. I має це зробити ваш чоловiк. – Але ж допiру ти сказала, що вiн не прийде на нiч... – Спати не прийде, а вбивати прийде, – товкла й далi покоïвка. – Ти брешеш! Геть з мого дому! – Добре! Я пiду, а ви... здих... вмирайте, коли не вiрите! I Жоржетта, як фурiя, вискочила на подвiр'я i хряснула хвiрткою. А перед Вiорелiєю Вiорелiвною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зiпсований приïздом чоловiка, а тепер ще й поганим карканням чорноротоï покоïвки. Вона вiдгонила навiть спомин про розмову з прислугою, але слова тоï про... страшно подумати... про те, що ïï сьогоднi збирається вбити власний чоловiк, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем пiдповзав до серця, обмотувався круг нього i тиснув, тиснув... Дiм лякав розмiрами i пусткою. Здавалося, в кожнiм кутку причаïлося щось лихе i недобре. Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома ïï не було, а на службi сказали, що вони сiм'єю поïхали чи то до моря, чи то в гори на тиждень. Якщо дiти поïхали, то куди ж тодi ïï вiдправляє Тодор? Не сьогоднi-завтра... Може, ця Жоржетта i правду каже? Чому ж вона не запитала дiвку, звiдки та все знає? I що тепер робити i куди дiтися? Кого покликати на помiч? Незручно навiть комусь розказати... Всi, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволiла... Або з жиру казиться. Зараз така бiда всiм, а вона... в розкошах купається, як сир у маслi, i шукає собi на... одне мiсце пригод. I тут Вiорiка згадала про Мiлю! Добру, вiрну Мiлю! Єдину ïï порадницю i розрадницю... От до кого вона пiде за радою! А заодно i про Жоржетту ïй розкаже, та посовiтуються, як ïм з нею бути. Певно, сама Мiля не вiдає, який прикрий, норовистий характер у ïï непоти! Але де ïï шукати, ту Мiлю? Як на зло, вона не знає адреси Мiлиноï сестри. Нiколи не цiкавилась... Правда, Мiля якось сказала, нiбито хата ïхня на тiй околицi, що зветься Острицею, аж десь пiд Синявським лiсом. Та ж не Нью-Йорк та Остриця, там люди одне одного мусять знати. Пiдкажуть... *** Попервах Вiорелiя Вiорелiвна збиралася пiти в центр, на стоянку таксi, i поïхати на ту Острицю машиною. Але... Боже, ще ж тiльки десята година ранку! До вечора як до Букурешта... Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз пiвдня вона пiхотою до Острицi добиратиметься, а пiвдня – назад... А там, вночi, як вже Бог дасть... З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрiм базару, та й то було там бiльше продавцiв, нiж покупцiв. Все населення розiйшлось по роботах та по городах. Однiй нардеповiй жiнцi, мiльйонершi Чепражисi, скажуть, нiчим зайнятися, от i гуляє з самiсiнького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але... чуже життя – темний лiс! Як i душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цiй пишнiй та гордiй багачцi, то вжахнувся б i нiколи в життi нiкому бiльше не завидував би... Надто заможним i з виду безпечним. Проходячи повз управу мiлiцiï, Вiорелiя Вiорелiвна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Вiн чоловiк тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома... Але це ж буде схоже на те, нiбито вона доносить на власного чоловiка, послухавшись зовсiм невiдомоï, чужоï людини! Та бодай би статечноï, а це – якоïсь приблудноï дiвки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потiм дивитиметься в очi Тодоровi? Дiтям? Людям?! Господи, можна вдурiти! I Вiорелiя Вiорелiвна прискорила крок. Гарна погожа лiтня днина, пiший хiд i враження вiд акуратних садибок робили свою добру справу: поволi тривоги розвiялися, а страхи почали здаватися смiшними i безглуздими, але позаяк вона вже намiрилась знайти Мiлю, то мусить це зробити. Те, що звалося райцентром, себто заасфальтованi вулицi i акуратнi садибки, закiнчилось, i почалося питоме, глухе не то передмiстя, не то село, розкидане по горбистих берегах рiчки. Вiорелiя озиралася, аби когось запитати, де та Мiля живе, але подвiр'я мов вимерли. Тiльки далеко по городах круглiли жiночi зади. Нарештi з одного обiйстя почувся скрип корби i вона побачила за деревами коло криницi старшу жiнку, що набирала воду. Почувши про Мiлю, жiнка якусь мить придивлялась до Вiорелiï, а далi спитала: – А домна, бува, не та головиха, в якоï Мiля наймичкою служила? Оте наймичка неприємно кольнуло Вiорелiю, i , нiби захищаючись вiд чогось небажаного, чого ïй не хотiлось чути, вона збрехала: – Та нi... я ïï знайома. Просто знайома... – Щось я таких... культурних знайомих не помiчала за Мiльою, – сухо зауважила жiнка. – Але про мене Семене... а живуть вони iз сестрою Касандрою у тiй хижi, що о-он на тiм згiрку. Вiорелiя, присоромлена власною брехнею, подякувала i заспiшила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темнiла хатчина, вiдчуваючи спиною недобрий погляд жiнки коло криницi. Чого б то? Хiба ми Мiлю силували у себе... наймитувати? Боже борони! Чого ж тодi ця жiнка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мiлею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б ïï саму спитати... От зараз i спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалiлася... То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у життi – як на довгiй нивi... Вiорелiя майже бiгла, пiдштурхувана в плечi знову ожилими в душi тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жiнка сказала. I справдi – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дiрявою дранкою... Таких хат уже давно немає по цiлiй Украïнi, не те що на багатiй Буковинi. О Господи, невже вона, та Мiля, не могла сказати ïй, в якiй хатi живе? Або Тодоровi? Йому ж нiчого не коштувало ïй палац звести! А так... ну, що ж – сама винна... Скромнiсть скромнiстю, а про себе треба дбати! Аякже, нiхто ж не здогадається, як тобi – зле чи добре, доки сам не скажеш... Ойо-йой, яке запустiння! Нiби тут взагалi не живуть... Хлiвчик поваляний, правда, на його розвалинах кiлька курок порпається... Оце i все Ґаздiвство. Нi пацєти9 тобi, нi кози-дерези. Навiть собаки... Видно, нiчим годувати, та й стерегти нiчого... Вiорелiя сторожко натиснула клямку, перекошенi дверi заскрипiли i важко посунули, орючи низом земляну долiвку. Дверi до кiмнати були прочиненi, Вiорiка переступила порiг i побачила... нi, ïй привидiлись i цi чорнi, зацвiлi грибком, мокрi стiни, i вбоге лiжко з висохлою мумiєю серед брудних драних верет10, i облуплена пiч, у якiй курилось якесь триння, i Мiля коло шпарҐата з бараболиною в руках... Вражена побаченим, не знала нi що казати, нi що робити. Якими... недоречними, надуманими здавалися ïï проблеми поряд iз бiдою, що жила в цiй хатi! Тут вимирають вiд злиднiв, а вона... а ïï нiбито хтось там убити має... рiдний нiбито чоловiк... А Жоржетта — тепер ясно, чого вона до неï прийшла в найми... Звiсно, дiвчинi хотiлося швидше вирватись iз цих злиднiв, цих жахливих, принизливих злиднiв... I тепер ïй, Вiорелiï, ситiй, розкiшнiй жiнцi, рука не пiднiметься вигнати сироту з хати... Що б там не було! Навiть якби ïй довелось терпiти все життя вибрики дикоï Жоржетти. Дивлячись на онiмiлу з переляку Мiлю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Вiорелiя заусмiхалась, плутаючись у словах: – Ой, люба Мiлечко, дякую тобi, сонечко, за племiнничку... файна дiвчина... така розумничка... прийшла подякувати i... ось... – попорпалась у торбинцi, витягла жменю гривень, простягнула задерев'янiлiй Мiлi, далi поклала на припiчок: – Це... за Жоржетту... Але я й дiвчинi заплачу... А ти... ти приходь колись... я баную11 за тобою... Може, сестрицю до лiкарнi... чи лiкаря викликати?.. Але Мiля мовчала. Дивилась на неï повними сухих колючих слiз очима i мовчала. Мовчала на лiжку серед дрантя i чорна мумiя ïï сестри. I Вiорелiя не витримала цього мовчання, що стояло мiж ними, колись близькими людьми, крижаною стiною, ба! чорною зимною прiрвою! i обморожувало обом душi, i перетворювало найтеплiшi слова на холоднi снiговi пластiвцi, що безголосо танули в глухiй тишi хижки. Зрозумiвши, що розмови не вийде, бо ïï нежданий вiзит, узагалi, ïï присутнiсть у цiй вбогiй хатчинi для Мiлi не радiсть, а гiрке приниження, бо ми нещаснi не тодi, коли ми нещаснi, а тодi, коли наше нещастя стоïть, згорбившись, коло чужого щастя, Вiорелiя заметушилась, намагаючись змiзернiти, змарнiти, провалитись крiзь землю, тiльки б скорiше вiд цих колючих, як сухi остюки, слiз Мiлиного приниження. – Пробач... Я на хвильку... Не забувай мене... Приходь... – I, натикаючись на одвiрки, дверi, вона вийшла з хати i пiшла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнiм безтурботним iснуванням. *** З тупою байдужiстю i готовнiстю на все чекала Вiорелiя Вiорелiвна ночi. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грiшниця, хоч i не здогадувалась про це. Певно, так воно i є, iнакше навiщо було ïй сьогоднi пертися в таку даль, шукати Мiлю? Це Бог, це Вiн хотiв ïй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсiм поряд пропадає людина, яка вiддала ïй, Тодору, ïхнiм дiтям все своє життя, молодiстю пожертвувала, красою, щастям жiночим i материнським, а вони?.. Скориставши ïï, викинули майже пiд плiт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсiю заробила б. А так... мiнiмальнi копiйки, за якi нi жити, нi вмерти... А вони з Тодором вiд сала i... грiхiв у шкуру не потовпляться... Та хоч i готова була Вiорелiя на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образi бачила грядущу свою смерть) i душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хатi, все перевiряла, чи надiйнi замки, чи зачиненi щiльно всi дверi i вiкна. А потiм забарикадувала ïх порожнiми вiдрами i каструлями – щоб чути було, коли вбивця в хату лiзтиме. На лiжку у спальнi вимостила пiд ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушцi кучерик лляного, як i в неï, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирiшила коротати нiч у спальнi Даника, закладенiй старими меблями, якi все не могла зiбратись викинути або хоча б вiддати Мiлинiй сестрi. Вiд згадки про Мiлю знову стало прикро i гiрко. Боже, там, в тiй халупi, тiй хижi, стiльця нема, стiл на трьох ногах, лiжко не лiжко, а в неï дiм завалений добротними, нiкому не потрiбними меблями! Чого ж ïй, добрiй, такiй милосерднiй Вiорiцi, та ранiше не пiти було та не подивитись, як там бiдує та сестриця Мiлина?.. Ой Боже, Боже, ой грiхи нашi тяжкi! Коли стемнiло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала пiдступи столами, стiльцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати пiдозру вбивцi, звiсно, якщо ним буде... Тодор, який знає, що Даникова кiмната нiколи не зачиняється. А добратись до неï за шафу буде не просто, i, доки вбивця розгрiбатиме меблевi завали, вона встигне вискочити у вiкно, пiд яким загодя кинула кiлька оберемкiв торiшнього сiна. Хоч i готова на смерть, а за життя чiпляєшся, – думала про себе з гiркою iронiєю. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полiвка в скиртi, незчулася, як втома зморила. Пробудилась вiд... присутностi у домi його, вбивцi! Вiн був тут! Зовсiм поряд. Тихо ступав по килиму, добре орiєнтуючись у темрявi. Дверi ïï спальнi ледь чутно скрипнули, скрикнула мама! прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкi нервовi i вже необережнi кроки наближались до дверей Даниковоï кiмнати, вона похолола i почала читати Отче наш. Убивця шарпнув за клямку, дверi тихо прочинилися i Вiорелiя почула його збуджене голосне дихання... В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусiдськi собаки. I кроки, що було завмерли на порозi кiмнати, прогупотiли i стихли в напрямку сходiв. По ïх важкiй розмашистостi Вiорелiя зрозумiла, що вони належать... чоловiковi... якомусь чоловiковi... Грюкiт у ворота повторився. Далi стало тихо, як у вусi. I моторошно, як на цвинтарi. Вранцi Жоржетта знайшла Вiорелiю Вiорелiвну за шафою напiвживою вiд страху. Побачивши служницю, Вiорiка зовсiм ошалiла i хрипiла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарештi, зрозумiвши, що день бiлий i небезпека минула, хазяйка з допомогою покоïвки вибралась зi схованки. – Як ви тiльки в ту щiлину забились? – дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зi стiльцiв, столiв, тумбочок i дзеркал: – Недарма кажуть, що страх i слона зажене в мишачу нiрку. Вiорелiï було не до жартiв: вона хотiла переконатись, був то сон чи... Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. I те, що побачила: зiм'яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на пiдлозi, – повергло ïï знову в безодню страху. Вона кинулася бiгти – геть, геть з цього дому! – i, певно, розбилася б, зiрвавшись зi схiдцiв, але покоïвка вчасно пiдхопила ïï, приказуючи: – Е нi, вбиватись самiй не треба, ми ще вбивцю не покарали... Нi про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з вiдчаю Вiорелiю Вiорелiвну на подвiр'я, посадила на лавочцi пiд кущем розквiтлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулицi добряче припiкало, i пiшла шукати валер'янку. *** Останнiм часом Тодор Йонович рiдко бував удома. Пiсля розвалу колгоспу i приватизацiï землi кликали його очолити селянську спiлку, але вiн вiдмовився i зайнявся бiзнесом: вiдкрив два ковбаснi цехи, завод мiнеральних вод, а от уже завiз обладнання для броварнi. Ковбаснi цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м'ясо вирiзаноï ним у першi днi так званоï реорганiзацiï всiєï, до хвоста, колгоспноï худоби, починаючи зi свиней i кiнчаючи дiйними коровами та тягловими кiньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землi, зосталися лиш голi стiни колись величезноï тваринницькоï ферми. Збагнувши, що з ними витворив колишнiй батько рiдний домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якiй основi, коли жодним законом не були передбаченi права колишнiх членiв розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в судi, простили i самi вже просили Тодора Йоновича купити за безцiнь ïхнi поросятка та телятка для його ковбасних цехiв. I домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своïм колишнiм крiпакам колгоспним дитячi домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби своï надiли розпайованi обробляти. Адже й технiка вся теж з його легкоï руки невiдомо куди дiлась (але за чималi грошi), i тепер на тракторнiй бригадi лиш вiтер гуляв та пси здичавiлi блукали серед iржавих куп негодящого брухту. Завод мiнеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мiнеральноï води на галявинi Синявського лiсу, отих самих слатин12, з яких навiть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластиковi пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як i народ у чергу став за цiлющо-лiкувальною водою. Майже дармовi грошi рiкою потекли у кишеню пiдприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро вiн за безцiнь купив збанкрутiлий i розкрадений консервний завод в обласному центрi, обладнав його дорогими iмпортними лiнiями i став першим в областi легалiзованим мiльйонером, як i годиться, при шикарнiм офiсi та шестисотiм Мерседесi. Вiорелiя Вiорелiвна нiколи серйозно не цiкавилась чоловiковою роботою анi тодi, коли вiн головував, анi тепер. I не зовсiм через свою жiночу обмеженiсть чи скромнiсть. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днiв сiмейного життя: покладатися цiлковито на нього, свого чоловiка, i знати своє, жiноче, мiсце. Помiчницями собi брав дипломованих економiсток i бухгалтерок, переважно жiнок спритних, ризикових i, як казали в селi, слабких на передок, яких тримав в уздi, як норовистих кобилиць. Про не зовсiм чеснi махiнацiï чоловiка Вiорелiя здогадувалась iз пiдслуханих нехотячи балачок селян, iз уривкiв телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому анi грiха великого, анi переступу проти закону, бо вiрила словам свого мудрого тата, що чесно жити – бiдно жити. То чого мала чiплятися до Тодора? Хiба вiн придумав цей свiт i це життя? Та пiп у церквi не святий. Мала перед очима отця Онуфрiя, iз яким жили в межу. Досi у вухах стоïть хруст свячених крашанок, атож, тих самiсiньких, попом освячених, що ïх люди на Пасху бiля церкви клали у кошики служок, а потому ïх три днi по Великодню хрумали поповi свинi... Але що в тiм поганого – не викидати ж добро! А за радянських часiв у ïхньому селi не було зовсiм убогих чи голодних, i в лiкарнях добре годували. То тепер, коли стiльки нужденних, завели звичай на врочистi свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях... Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були мiсцевi панотцi... хай Бог простить ïï грiшну... А Тодор Йонович, хоч проповiдей не читає, а свого не жалiє убогим i немiчним. Перед кожним святом релiгiйним, як пишуть мiсцевi газети i телебачення показує, офiрує лiкарням, iнтернатам для малих i старих сирiт продукти. А в тiй же Букiвцi, де стiльки вiдголовував, за власнi кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть... Кажуть Вiорiцi добрi знайомi, одверто лестячи. Казала Мiля, забула з якоï притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Вiорелiя спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але вiн тiльки пильно зиркнув на неï i суворо спитав: – А ти, жiнко, нiби дивуєшся? Нiби сама не знаєш, скiльки я добра зробив для людей, з тоï ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов... Згадай, у яких злиднях сама росла... А я колгосп мiльйонером зробив, а ïх, засранцiв, людьми. Газдувати навчив, показав, як на теплицях мiльйони заробляти... Згадай, скiльки в селi за мого головування машин було: в кожнiй хатi... А вони... ще лиш поголос пiшов про реорганiзацiю, як почали за землю битися та на мене плювати! Та... Бог з тим народом... Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму... Тому й на церкву дав, за поману13. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт... Будемо й ми надiятись, що... нє оскудєєт. Тож не переймалася Вiорiка дiяльнiстю Тодора. Тривожило iнше: те, що вiдколи Тодор зайнявся приватним пiдприємництвом, вона майже не бачила чоловiка. В дiм з'являвся рiдко: перепочити мiж постiйними вiдрядженнями за кордон, метанням мiж цехами i заводами, закупкою сировини i вибиванням кредитiв. Бiзнес поглинув його з головою. Даремно Вiорiка намагалась поговорити з ним про сина, який закiнчував юридичний факультет в Букурештi. Ïй не хотiлося, щоб ïï улюбленець, як уже дочка, десь поневiрявся далеко вiд дому. Тим бiльше, що Тодоровi здався б надiйний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професiонала, але пора йому впрягатись у сiмейний бiзнес... I от цей жах... Ïï збиралися вбити! У власнiй хатi... Але хтось знав... все-таки хтось знав... А може, вона, збожеволiла вiд страху, кликала на помiч?!. Бо отой грюкiт у ворота... Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти ïï?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивцi... дихання смертi... Боже, невже це з нею вiдбувалося?.. Усвiдомлення, що вона могла лежати закривавлена i бездиханна зараз на своєму лiжку, потрясло жiнку з новою силою, повергнувши в страх i розпач. Вона заридала, забилась в iстерицi. Прибiгла, нарештi, з валер'янкою покоïвка. Блiда i нiби враз постаршала на рокiв десять, i тим дуже схожа на молоду Мiлю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, спiвчутливо приказуючи дуже схожим на Мiлин голосом: – Поплачте! Виплачте свiй страх, бiль, але образу залиште при собi – вона вам ще пригодиться... Вiорелiя ридала, дзенькотiла по склянцi зубами, розливала по грудях лiки. Нарештi притихла. Пiсля нападу iстерики ïй справдi полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дiтей i внукiв. I цi думки поволi приводили жiнку до пам'ятi. Вона зiгрiлась i вже могла тверезо осмислити нiчну пригоду. Невже це був Тодорiка? Але чому? Навiщо йому було ïï вбивати?! I де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дiм, коли дверi були замкненi на три замки?! Тепер у Вiорелiï Вiорелiвни не залишалось сумнiву, що то Жоржетта розiграла з нею комедiю. Ïй стало враз соромно i бридко... Якась пройда має ïï за круглу дурепу, розiгрує i шантажує. Але скоро цьому кiнець. Зараз вона встане i поïде до Мiлi, але не за тим , щоб ридати над ïï недолею, а спитати, з якою метою вона пiдiслала цю дракулицю? I схопивши Жоржетту за руку, спитала грiзно: – Як ти зайшла в дiм? Вiдповiдай, а то я тебе здам мiлiцiï. – Просто, – спокiйно вiдповiла та. – Ворота i всi дверi в будинку були розчиненi навстiж. Я навiть злякалася, подумала, що вас уже нема i що вiн спецiально залишив усе вiдчиненим, щоб пiдловити на мокрусi мене. – Тебе? Слухай, дiвко, що ти городиш? При чiм тут ти? – А при тому, що вiн боïться, щоб я не вiдкрила вам очi i не розповiла про все... От при чiм... – Про що – розповiла? Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Вiорiка й собi прислухалась: до ворiт пiд'ïжджало авто. – Це вiн! – тихо скрикнула покоïвка. – Швидко у хату. На кухню! Вдавайте, що нiчого не сталося. А я – в саду. Коли що – кричiть! – i щезла у хвiртцi, що вела в сад. Пiдхоплена тривогою, Вiорелiя Вiорелiвна й собi кинулась у дiм, на кухню. Руки в неï тряслись, все тiло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в'ïхав на подвiр'я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловiка в ту мить, коли вiн уздрить ïï, живу i неушкоджену, перемогло страх, i вона стала в порозi кухнi i побачила... Жоден м'яз не здригнувся на обличчi Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабiнету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навiть не привiтавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухнi, байдужий погляд i несподiване для неï запитання: – То ти надумала ïхати чи нi? Бо завтра я знову вiд'ïжджаю за кордон. I буду там довго. Давлячись словами, вона вiдповiла: – Дiтей нема. Поïхали, нiхто не знає куди. Будуть тiльки за тиждень. Так сказали на роботi.... – Тодi чекай. – I зачинив за собою дверi. Точнiсiнько так, як робив це останнi десять чи двадцять рокiв. Спокiйно-байдужий до неï, до цього дому, до дiтей... Сумно, але чоловiкова байдужiсть цього разу втiшила Вiорелiю. Значить, то був не вiн уночi, не Тодорiка!.. Слава Богу! Бо ж яким би вiн не був пiдлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе... А це... такий, як завжди, i все – як завжди... Вона знала, що тепер чоловiк, як завжди пiсля кожного вiдрядження, поспить зо двi години, потiм пообiдає i поïде... Але хто ж тодi?.. Який ще чоловiк зацiкавлений в ïï смертi?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларiв шукають?.. Ïм же, злидням цим, грошi потрiбнi, як та дiвка каже, на весiлля, квартиру... Точно, це був вiн, той вiруючий! Боже, як вона могла послухати якусь пiдлу брехливу дiвку?! I повiрити в ïï брехню на Тодора! Нi, вона таки мусить все чесно розповiсти Тодоровi. Хай що буде! Хай навiть вiн ïï пiсля цього запроторить в психарню! Пора нарештi покласти край цьому чортовинню! Вiорелiя Вiорелiвна не могла дочекатись, доки чоловiк прокинеться. А в тiм, що вiн спав, сумнiвiв не було: крiзь замкненi дверi кабiнету долинав його звичний могутнiх храп. Невже пiсля того, що вiн збирався зробити з нею цiєï ночi – вбити ïï, матiр своïх дiтей, невже Тодорiка мiг так преспокiйно спати?! Де ж його совiсть?! Невже вiн так звироднiв через тi грошi, втратив на старостi лiт все людське? А може, вiн просто вдавав, щоб приспати ïï пильнiсть? Сумнiви i пiдозри терзали Вiорелiю Вiорелiвну, як пси кiстку... Нi, вона все має вияснити! Все розказати i примусити чоловiка бути з нею чесним i одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш... Вона може уступитись... Поïхати до дiтей. Але вiн сам має сказати ïй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять лiт подружнього життя. Нарештi в кiмнатi чоловiка почулося вовтузiння i вiн вийшов, заспаний, недобрий. – Тодорiко, я хотiла поговорити про Даника, – покликала вона з дивана, вiдчуваючи, що не може бути ним одвертою до кiнця i розповiсти про нiчнi жахи. – Рито (вiн називав ïï Ритою), я вже сказав раз i назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурештi. Вiн вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовiй дочцi. Тодi вже точно буде десь при мiнiстерствi. Я його спецiально вiдправив учитись в Румунiю, в столицю, щоб вiн там собi кар'єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зiпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тодi йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку... В мене людей не вистачає. А Дановi, повторюю, нема що тут робити. А менi нема часу на дурницi. Я вже, з цiєï хвилини, у вiдрядженнi. Весь цей довжелезний, як на ïхнi стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозi до ванноï кiмнати i, грюкнувши дверима, поклав крапку. От i поговорили, – з досадою подумала Вiорiка. Але бiльше Тодора не зачiпала. Зачинившись на кухнi, наслухала, як вiн хлюпався у ваннiй, як виходив з хати не попрощавшись. Коли подаленiв гул авто, Вiорелiя вийшла з кухнi, ходила порожнiм домом, вiдчиняла вiкна, дивилася у сад, мимохiть зайшла в чоловiкiв кабiнет, поправила на диванi покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мiнiатюрна сережка: дiамантова слiзка на тоненькому золотому ланцюжку. Знову! Чортовиння не покидало цей дiм. Воно повторювалось, доводячи ïï до безуму! * * * Вiорелiя Вiорелiвна не плакала. Здається, пiсля сьогоднiшньоï ночi вона остаточно отупiла. Чи збожеволiла? Адже ж на власнi очi бачила, що в кабiнет до Тодора нiхто не заходив. Звiдки ж ця сережка? Цi жiночi прикраси... Звiдки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жiнки липнуть до багатих чоловiкiв. До Тодора завжди липли. Завжди вiн гуляв, але ж i ïï мав за жiнку. Але тепер... невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?.. Вона йому нiколи не дорiкала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловiкiв iдеальних не буває. Той – п'є, той – б'є, той – нероба, а той – скупий... Тодорiв недолiк видавався ïй найневиннiшим. Бо хiба вiн винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жiнки любили? Але тепер... Хтось тихо вiдчинив дверi i став за спиною. Вiорiка хутко сховала сережку до кишенi i злякано оберталась: ïй так хотiлося, щоб це був Тодор, щоб вiн повернувся, загризений совiстю... Щоб признався... або... або показав ïй, що то не його кроками ходила по дому вночi ïï смерть. Однак перед нею стояла Жоржетта. – Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? – тихо запитала покоïвка. – Ви ж така красива, достойна, добра... Як ви можете терпiти його зради, його зневагу, його хамство, врештi-решт, садизм цього страшного чоловiка, який сьогоднi вночi лиш тому вас не прикiнчив, що йому завадили?! В голосi Жоржетти бринiло спiвчуття, але Вiорiка не вiрила йому. Вона не вiрила цiй всюдисущiй, схожiй на молоду чортицю, дiвцi. А тому закричала, задихаючись обуренням, готова роздерти це нахабне дiвчисько, що так нагло ввiрвалося в ïï тихе, затишне, благополучне життя i зробило з нього криваву руïну: – Хто ти така? Як ти смiєш?! Таку... таку брехню зводити на мого чоловiка! Але та, замiсть того, щоб знiтитись, покаятись, пiдiбгати хвiст, раптом зблиснула люто очима i пiшло грудьми на хазяйку, карбуючи слова: – Смiю! Ще й як смiю! Бо менi вас жаль. Менi соромно, що всi смiються над вашою терпеливiстю, що всi знають, як вiн вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як ... як ... якусь непотрiб! – А тобi що до того?! – Бо сама таке пережила... – Ти? – Я! Дивлячись на свою нещасну матiр. Так мiй батько знущався над нею, топтав, нищив, доки... доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до ïхнiх лiт. Вiн уб'є вас! Не сьогоднi-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб вiн знищив вас! – Твоя мама – та нещасна, прикута до лiжка жiнка? – Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всi – нещаснi, прикутi до його лiжка iдiотки! – Як ти смiєш! Що ти мелеш?! – Смiю! Ще й як! Бо менi осточортiло дивитися на це... скотство! – Жоржетто, вибач... Менi дуже жаль твою маму, але це не привiд втручатись у моє... у наше з Тодором Йоновичем життя. – А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном – там жiнки знають собi цiну. Тому вони й живуть, як люди, а не як... скотина! Як моя мама прожила! Ïï я не встигла врятувати... то хочу бодай вам допомогти. – Як? Чим допомогти? Плiтками? – Не плiтками – фактами! – Невже? Теж менi адвокат знайшовся! – Не смiйтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте анi чоловiка, анi цього дому, анi гроша за душею. Що ви давно така ж бiдна, як i я. Вiн вiдправив за кордон ваших дiтей, щоб йому не заважали i не претендували на його заводи i фабрики, а тепер хоче вiдправити вас, але ще далi – на той свiт. А у вас розуму не вистачає зрозумiти це! – Замовкни! Бо я викличу мiлiцiю! – такого зухвальства Вiорелiя Вiорелiвна не чекала. Хоч слова Жоржетти дiткнули ïï за живе, злили крижаною водою (Боже мiй, невже це правда?), але вона не могла йти проти своïх власних правил, хоч би там що. А правила ïï були простi, як правда: хочеш мати чоловiка, зберегти сiм'ю, нiколи не слухай анi плiток, анi порад. Бо ж недарма кажуть: не так тiï вороги, як добрiï люди. Замолоду в неï була тисяча причин розлучитись iз Тодором, але що б це дало? Осиротила б дiтей, зосталася б без кола i двора, та й, врештi, що лiпшого знайшла б серед цих чоловiкiв? Якогось п'яничку, чи лайдака? Тому мовчала i терпiла. Тому й зараз вибухнула невластивим ïй гнiвом: – Геть з мого дому! Щоб твоєï ноги тут не було, паршивко! Порадниця... молоко обiтри на губах! Тепер я впевнена, на всi сто вiдсоткiв впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спецiально затiяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навiщо? Що хочеш з того мати? Грошi?! Жоржетта теж, певно, не сподiвалась такоï реакцiï вiд добросердоï, примороченоï нiчною пригодою Вiо-Вiо-Вiорелi, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тодi задки-задки i – за дверi. I вже за порогом з лютим розпачем вилаялася: – Та йдiть ви всi до дракули! Подавiться своïми грiшми, нещаснi! I тут якась сила протверезила Вiорелiю. Гнiв як рукою зняло, натомiсть з'явилась холодна i зла цiкавiсть: а що ж то за факти такi знає це пiдле дiвчисько? I чому це я бiдна? Земля, кажуть, чутками повниться, i не на порожнiм мiсцi... I вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добiгала хвiртки. – Стiй! Я кому сказала: стiй! Ти живою звiдси не вийдеш, доки менi все не розкажеш, як на духу! Жоржетта зупинилась, зло i спокiйно спостерiгаючи, як насувається на неï озвiрiла господиня. Пiдiйшовши майже впритул, Вiорелiя раптом зiв'яла i втомлено сказала: – Я хочу все знати. Все. Я бiльше не годна так жити... Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобi файно вiддячу. А за... вибач. Ти мене дуже, дуже вранила... Якщо це правда... Боже, яка я нещасна!.. – Вибачте, коли так... я не хотiла, – силувано усмiхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Вiорелiï, холодну зловтiху. *** Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Вiорелiя, зачинившись у спальнi, знову дзвонила дочцi, синовi, але ïх не було. Жоржетта теж не лiзла в очi, добряче настрахана вибухом гнiву. Сидiла у своïй кiмнатцi тихо, нiби вiдчуваючи, що... треба чекати. I дочекалася. Господиня покликала ïï пiд вечiр. Наближалася нiч, i Вiорелiя потерпала, що вiзит нiчного вбивцi повториться. Але покоïвка заспокоïла ïï: –Не бiйтеся! Цiєï ночi вiн не прийде. Вiн робить собi алiбi, чекає, доки ви заспокоïтесь, забудете, втратите пильнiсть, i тодi вiн... Кажуть, що вбивцi обов'язково повертаються за жертвою, яку проҐавили за першим разом. Але ваш чоловiк помилки не повторить бiльше. Вiн вас замовить. Кiлеру з колишнiх афганцiв або збiглих чеченцiв. Знаєте, скiльки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрi? – Господь з тобою! Звiдки менi знати! – знесамовитiла вiд такоï iнформацiï Ґаздиня. – Ну, такоï панi, як ви – доларiв двiстi. – Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Вiорелiя. – Як для кого, – продовжувала покоïвка iз завидним знанням справи: – Для вас i Тодора Йоновича – мало, для безробiтного колишнього воïна-iнтернацiоналiста – навiть забагато... А от, наприклад, за мене... нiчого не дадуть. Бо я – нiхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смертi, а тодi пристрiлити, щоб не псувала братвi настрiй розтовченою мордою... – Боже, якi ти речi страшнi говориш, дитино... – Бiльше не буду, а то у вас ще дах поïде... Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви менi дивуєтесь... А нема чому дивуватись – жiнка все витерпить, стряхнеться, як побита кiшка, i – вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокiйнiсiнько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем i його подлой жизнью – чемоданом с двойным дном... Та це буде завтра, а сьогоднi – вiдпочивайте. Поводьтеся так, нiби нiчого не трапилось, або ви цiлком дурна. Повiдчиняйте вiкна, вилазьте на свiй балкон, можете навiть спiвати... Тодор Йонович чоловiк хитрий i лукавий. Зате ми – мудрiшi, бо ми – жiнки. Тож побачимо, хто кого перехитрить. Дивно, але iнструктаж покоïвки пролився бальзамом на душу здичавiлоï за останнi роки самотностi i вдурiлоï за останнi години життя Вiорелiï Вiорелiвни. Вона навiть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дiтей та онукiв. Як би то ïм усiм разом було весело! Чому, чому Тодорiка не збере ïх докупи, не прилучить до свого бiзнесу? Дiти ж розумнi, кмiтливi, вихованi. Не якiсь п'яницi чи шелихвости... Вона не розумiла, як можна бути ворогом власним дiтям?! Добре, нехай вона йому не мила, але ж дiти – рiдна кров... Боже, що це робиться з людьми? Що зробилося з Тодором? Може йому... пороблено? Стiльки нинi тоï чортiвнi повилазило зi шпар... Бо не мiг же, не мiг озвiрiти звиклий до грошей Тодор вiд нового багатства, i то так, щоб ради нього аж занапащати душу свою тяжким грiхом убивства... Ой щось тут не те... Щось не так... I голова ïï розколювалась вiд пекельних думок, а душа, сховавшись у серцi, тенькала жалiбно, як пiдстрелена пташка. Тривожний тупiт Вiорелiï у темнiй спальнi глухо вiдлунював у порожньому домi, як у бочцi, дратуючи i без того знервовану покоïвку. Нiч минула, як на вокзалi. Вiорелiя Вiорелiвна то засинала, нiби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрiзь тривогою. I хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше, було ïй видiння: нiбито Великдень i вони всiєю сiм'єю йдуть до церкви паску святити. I так гарно довкiл, такий свiтанок золотий, а людей iз свiчечками – море свiтляне. I всi вони такi щасливi, такi веселi. Аж раптом знявся смерч, як нiби торнадо, закрутив у чорну лiйку Тодорiку i вже вiд землi вiдриває, а той руку простягає до неï, а вона стоïть як укопана i не хоче руки подати, лиш так спокiйно дивиться, як смерч пiдiймає Тодорiку над землею i несе-несе ще темним небом аж за обрiй. Вранцi невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мiлi, розказати дивний сон. I була вражена, коли Жоржетта точнiсiнько, як Мiля, вислухала ïï i сказала, що сон – не дуже добрий: церква – до тюрми, а смерч... той смерч давно вiдiрвав Тодора Йоновича вiд сiм'ï, так що журитися не варто... Вiорелiя Вiорелiвна погодилась i по якiйсь паузi наказала покоïвцi: – А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обiцяла. Тiльки... правду. I знову холодний зблиск ненавистi спалахнув i згас у гарячих очах Жоржетти. Дiвчина смирно опустила очi i холодно сказала: – Знаю те, що ваш чоловiк давно має iншу сiм'ю, молоду, двадцятилiтню коханку i восьмимiсячного сина, на яких записанi всi вашi будинки, заводи i фабрики, всi його банкiвськi рахунки... Знаю, що вiн присягнувся любасцi в тiм, що вашого Даника чекають жданики. Дочку – теж. Ïх навiть в заповiтi не згадано. – Жоржетто, звiдки тобi це вiдомо? – все ще не йняла вiри Вiорелiя. – Звiдки? Коханка вашого чоловiка – моя подруга. Вона менi все й розповiла. Як на духу. Схоже, покоïвка казала правду, принаймнi витримала грiзний погляд хазяйки, не поблiдла i не почервонiла, i голос не здригнувся. Але Вiорелiя не давалася на вiру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все ïï узвичаєне життя. Якщо ця дiвка думає, що вона марновiрна якась стара дурка, то гiрко помиляється. В неï досить, задосить глузду, аби самiй в усьому розiбратися, – думала Вiорелiя, вiдвернувшись до вiкна, аби покоïвка не могла прочитати на ïï лицi вагання. А потому спокiйно пiдiйшла до прислуги i спокiйно спитала: – Жоржетто, що б ти там не говорила, та все-таки признайся: навiщо тобi було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може... – Може, й грошей... Але якщо вам байдуже, що вас iз вашими дiтьми обiкрав власний чоловiк, то нiчого. Нiчого не хочу. Анi-чо-гi-сiнь-ко! Моя справа вам... повiдомити... А ви вже робiть, як знаєте. А про грошi... що з того, що хтось ïх має... Чи вiн вiд того щасливiший, що сидить на модних дорогих меблях, ïсть балики та iкру, ходить в костюмах з Парижа? Я рiк жила з циганами, бродила по Молдовi, Румунiï, в Криму була i в Середнiй Азiï... Лiто й зиму. В мороз i спеку. Але менi було добре. Я була щаслива серед щасливих людей. Господи, – вжахнулась Вiорелiя, – ця пройда таки хлебнула горя, i вiд неï можна всього сподiватися... Та з усього видно, вона не ликом шита, хоч i бандитка, коли каже, певно, щось-таки знає. Але вголос сказала: — Я не вiрю плiткам, за яку б правду вони не видавались. Я волiю доказiв. Фактiв, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу вiд тебе фактiв. На разi прислуга аж повеселiла: – Будуть вам факти i кiєвскiє вєдомостi! Хоч всi сто. Але попервах скажiть менi, панi, що то за машина у вашiм гаражi? – Моя. Але я не воджу, хоч i маю права. Боюсь. Та й реакцiя в мене вже не та. А що? – А те, що нам машина дуже знадобилася б... До речi, в мене теж є права. – I, помiтивши подив Вiорелiï, уточнила. – Мусила закiнчувати курси водiïв. У Нiмеччинi прислуга має вмiти водити авто. – То ти i в Нiмеччинi була? – Не доïхала. Але зате права маю. Тож iз радiстю вiдвезу вас сьогоднi вночi куди треба, щоб ви на власнi очi переконались... А за машину не переживайте – я нiкуди вiд вас не втечу. Буду доти, доки... не восторжествує справедливiсть... – Жоржетто, ти така вiддана менi чи...? – Не бiйтеся, панi, зi мною все о'кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу... Бодай ради моєï нещасноï матерi, – i дiвчина враз схлипнула, втираючи ряснi щирi сльози. Цi сльози нiби змили пiдозру з душi Вiорелiï. Розчулившись, вона несподiвано для себе пригорнула прислугу. Вiдчуваючи, як на ïï спонтанну приязнь тiло дiвчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тiй довелося сьорбнути гiркого в життi по самi вуха... *** З тiєï хвилини життя в просторому домi Вiорелiï Вiорелiвни змiнилося. Та й вона вже не ходила як сновида по дому, не трусилася вiд страху. Тепер вона знала, що робити. Вiрнiше, вони обидвi знали, що робити. Дiзнавшись по телефону вiд секретарки Стефи, що чоловiк знову у вiдрядженнi, Вiорелiя повеселiла, одягла свою найкращу сукню, причепурилась i пiшла до приватного нотарiуса завiрити довiренiсть Жоржеттi на право користування машиною. Потiм, мов нiчого не трапилось, ходила по магазинах, по базару, розмовляла зi знайомими, пильно вдивляючись в ïхнi обличчя i шукаючи пiдтвердження тому, про що розповiла ïй покоïвка. I справдi (чи то ïй вже починало привиджуватись?) знайомi поводились якось дивно: то очi ховали, то розмовляли обережно, нiби з дружиною важкохвороï людини, але всi до одного вдавали, що страшенно поспiшають. Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають, – думала, вiдчуваючи, як тривога, образа, страх перед пiдступнiстю чоловiка поволi починають точити черв'яком стигле яблуко ïï душевноï рiвноваги i впевненостi у завтрашньому днi. Але десь на самiсiнькiм сподi душi ще теплилась надiя, що все це неправда, що це лиш злiснi наговори... I, може, вперше пожалiла Вiорелiя, що не має подруги. Або хоч би приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жiноче, на чоловiкiв поскаржитись i порадитись. I почути те, чого тобi нiколи нiхто iнший, крiм подруги, в очi не скаже. Хай i вiд заздростi. Одруження з Тодором позбавило ïï розкошiв мати подруг, вiддаливши ïï вiд ровесниць на таку вiддаль, матерiальну i станову, що важко було ту прiрву подолати навiть при найбiльшому бажаннi. А такого бажання Вiорiка не мала, та й часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Мiля. Але незамiжня Мiля на сiмейнi теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча на геолога... з таким рабським захватом i страхом, що Вiорелiï почасти аж незручно було. А тепер i Мiля ïï покинула. I пiдсунула (навмисне чи по глупотi своïй?) цю жахливу скандальну дiвку... яка переколотила все ïï життя, i тепер Вiорiка не вiдає, що з ним робити, iз життям своïм. I шукає якоïсь правди. I вiрить покоïвцi, i не вiрить. I чманiє вiд передчуття бiди. Жоржетта чекала ïï бiля вже накритого на верандi столу пiдкреслено уважна, привiтна i чемна. Лиш трiшечки стривожена. Коли ж Вiорелiя поклала перед нею на стiл довiренiсть на машину, полегшено зiтхнула. На обiд були квасоляна зупа, мiтiтей, перець, фарширований бринзою, i плачинда з гарбузом – улюбленi страви Вiорелiï, якi зазвичай Мiля готувала раз на тиждень, коли хотiла догодити хазяйцi. Видно, колишня покоïвка добре проiнструктувала теперiшню. Але ïсти Вiорелiï самiй не хотiлося. Радше не могла. Вiд нервiв шлунок стискали спазми... – Жоржетто! – звернулась лагiдно до покоïвки, що саме принесла з холодильника мiнералку. – Вiзьми прибор i сiдай зi мною обiдати. Мiля зi мною завжди обiдала, вiрнiше, коли не було Тодора. – Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мiлi як... до собаки, – примружилась на Ґаздиню покоïвка. – Як це?.. Не розумiю. Тодор Йонович поважав Мiлю... – Авжеж, як поважають вiрного пса: то приласкає, то ногою копне... – Це Мiля тобi розказувала? – вражено спитала Вiорелiя. – Та нi. Мiля ж нiма. Ви ж ïï, до речi, i зробили нiмою... Просто... я здогадуюсь. По ставленню до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь iз людьми, як... плантатори з неграми. Бачили кiно по телевiзору Рабиня Iзаура? То це про Мiлю... I про мене було б, якби я у вас залишилася на рiк-два. Але я стiльки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу вам вiрою i правдою трохи, а ви менi за це добре заплатите, та й розiйдемось. Ви ж бо знаєте, що я замiж виходжу? Пора й менi своє гнiздо звити... – Жоржетто, я нiяк не можу звикнути до твоïх... вибрикiв i... нетактовностi. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твоï авантюри, то мушу терпiти i миритись. А поки що сiдай, бо страви холонуть. За обiдом Вiорелiя, покликавши на допомогу весь свiй недовголiтнiй педагогiчний досвiд, намагалася знайти з покоïвкою спiльну мову: розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Iталiю. Спочатку дiвчина вiдповiдала односкладно: так-нi; однак, коли Вiорелiя почала цiкавитись деталями, не церемонячись вiдрiзала, пропалюючи хазяйку гарячими циганськими очима: – Панi, вибачте, але менi i там, i там було так хрiново, що про те не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живiй матерi i виродковi батьковi. Зрозумiйте це! А що може доброго згадати сирота?! Як ïï кожен сучий син не проминав ногою копнути? Вiорелiя знiтилась i вже бiльше нi про що не питала. Та, власне, чого вона причепилась до дiвчини? Видно ж i так, яке вона прожила собаче життя... Така симпатична, навiть вродлива дiвчина, а – суцiльнi комплекси. Та й, врештi, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати ïï сповiдi про нелегке сирiтське життя. Хоча в кого те життя легке? Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в сироти воно найлегше. Принаймнi, не терпиш вiд родичiв, а вiд чужих – не так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: Менi добре. Я сирота... I взагалi, прислуга є прислуга, i вона сама про те Жоржеттi нагадувала не раз... Отож, дообiдали мовчки. Подякувавши та прибравши зi столу, Жоржетта попросила хазяйку дозволити ïй подивитись до машини, бо сьогоднi ввечерi вони поïдуть у мiсто. – Навiщо? – здивувалась Вiорелiя Вiорелiвна. – Тодор же у вiдрядженнi... – Так вам сказала вусата Стефа? – зневажливо запитала Жоржетта. – Та стара верета* бреше, аж гай шумить. I все тому, що вiн ïй добре за це платить! – А ти звiдкiля знаєш Стефу? – насторожилась Вiорелiя. – Що ви все: звiдки та звiдки? – образилась покоïвка: – Я ж вам сказала, що коханка вашого чоловiка – моя подруга. I я з нею часто бувала в офiсi. – Так вiн... Тодор Йонович не криється?! Не приховує своïх... зв'язкiв?! I Стефа це знає?! Жалко було дивитися на бiдолашну Вiорiку: обличчя побуряковiло, налилося кров'ю, от-от шляк трафить. I Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в ïï благороднi плани... – Та ви що, Вiо-Вiо-Вiорелi? Заспокойтесь. Будьте мужньою, iнакше я нiкуди вас не повезу. Менi тiльки вашого iнсульту бракувало! Та ви що! Це вiн... вiн, – обличчя служницi аж перекосило вiд святоï ненавистi, – вiн повинен страждати, мучитися, не ви...така благородна, добра, порядна... Ради Бога, сядьте, заспокойтесь. Боже, – жахалася в думках Вiорiка, вмощуючись при допомозi Жоржетти у фотель, – яке ж вiн падло, який покидьок остатний, коли навiть ця незнайома дiвчина ненавидить його бiльше, анiж я. Який же вiн грiшник i мерзотник, коли обiкрав власних дiтей iз якоюсь... якоюсь хвойдою? Який вiн брехун! Вiн бреше, бреше менi все життя! Захлинаючись валер'янкою, якою заливала ïï завбачлива Жоржетта, Вiорiка ледве стримувала злi сльози обиди. Але справдi, чого це вона розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це вiн, Тодор, має ридати, цiлуючи ïй ноги, вiн землю має гризти, щоб вона простила. Вiн мучитись має... за те все зло, що заподiяв рiдним дiтям... I так буде. Так буде! Хай Бог ïï простить, але вона, добра, безобидна Вiорiка, все зробить, щоб так було! Врештi, вона має на це моральне право, як та вовчиця, на очах якоï божевiльний самець хоче пожерти спiльних дiтей... I Бог чи, Господи прости, хто вже там не є, дасть ïй сили. Тiльки треба взяти себе в руки... – Все. Я спокiйна. Все гаразд, – Вiорелiя рiшуче вiдвела руку Жоржетти iз склянкою, рвучко, мов не вона, встала, наказавши: — А ти йди до машини. До неï нiхто не дивився з минулого лiта, вiдколи Даник поïхав. I жiнки розiйшлись кожна у своïх справах: хазяйка – у спальню зiбратись iз думками (хляками, – подумала Жоржетта), а покоïвка – в гараж (готувати технiку до вiйни, – подумала Вiорiка). *** Iз двору виïхали, коли на мiстечко впали густi бузковi сутiнки. Вулицi були безлюднi, ще темнi. От-от мали спалахнути лiхтарi. Синя, пiдтоптана, як i ïï Ґаздиня, дачiя, легко злившись iз сутiнками, набрала швидкiсть i вилетiла з центральноï вулицi райцентру на трасу, що вела до мiста. Жiнки мовчали, хоч Вiорелiï хотiлося бодай щось сказати, аби розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько водить машину, чи застерегти, щоб ïхала повiльнiше, а то ще чого доброго... Зараз нiхто, надто крута базарна молодь, не дотримується правил. Женуть, як подурiлi, навiть на червоне свiтло. Але слова колом стояли в горлi, зцементованi образою на Тодорiку i на цiлий бiлий свiт. I Вiорелiя лиш слину ковтала, смiшно витягуючи шию, мов курка, що вдавилась кукурудзинкою. Голосне кавкання Вiорелiï i це ïï куряче шарпання шиєю дратували Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпiти ради благородноï мети. I дiвчина мiцнiше стискала кермо, зацiплювала зуби i дивилася вперед, щоб лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, i бiльше нiчого, крiм дороги, що наближала ïх до мiста. За якусь годину вони добрались до околицi обласного центру, якраз в тому районi, де розбудували мiсцевi крутi своє власне царське село. Вiорелiя давно не була в мiстi, тож iз цiкавiстю обзирала залитi свiтлом потужних лiхтарiв дивогляднi вiлли, розфарбованi в рiзнi кольори, вибудуванi за такими фантастичними проектами, що нi в казцi сказати, нi пером описати. Не те що мiй похмурий, як танк, дiм, – подумала. Жоржетта викрутила рiзко кермо, i машина звернула влiво, i в'ïхала в ледь помiтний проïзд у посадцi, що вiддiляла село вiд траси, i поïхала вулицею в глибину масиву. Зупинилися в тiнi мурованоï огорожi, за якою височiв рожевий, як мрiя Попелюшки, палац iз колонами, баштами i башточками, сяючий, мов ялинкова iграшка. – Це той палац, який вiн... – Вiорелiï здалось, що в Жоржетти вiд гнiву перехопило подих, – подарував своïй коханцi, Снiжанi, так ïï звати, в той день, коли ця... народила йому сина. Ублюдка такого ж, як вiн. Лайливий тон покоïвки покоробив Вiорелiю: – Жоржетто, зважай на слова, – зашипiла гнiвно. – Як-не-як, а вiн...Тодор Йонович – мiй чоловiк! – Авжеж! Ваш i тiльки ваш вiрний чоловiк! – зневажливо пхикнула Жоржетта. – I зараз ми в цьому переконаємось! I за яким вiн кордоном, побачимо... Ви таки справдi або свята, або... Але мовчiть. Бо вiн вже ïде, ваш дорогий чоловiчок. – Жоржетта перейшла на шепiт: – Вiн повертається рiвно о дванадцятiй ночi, i вона, ця корова, його чекає, вибiгає на терасу, як принцеса з фiльму: пусi-мусi, ах яка любов, яка любов-ф-ф! I справдi рiвно опiвночi вiд траси до ворiт котеджу пiд'ïхала машина з приглушеними фарами i зупинилась, нiби для того, щоб Вiорелiя впiзнала i Тодорiв джип, i чоловiка свого дорогого, який вийшов iз машини вiдчиняти ворота. Далi Вiорелiï стемнiло в очах, i прийшла вона до тями вiд того, що хтось ïï термосив: – Дивiться, та дивiться ж! Он вона, королева, мать..., та он же, на терасi другого поверху! Вiорiка дивилася на жiнку на терасi другого поверху казкового рожевого палацу, мов крiзь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив ïï Тодорiка, знову знепритомнiла. *** На другий день Вiорелiя Вiорелiвна злягла. Жоржетта задзвонила секретарцi Стефi i, прикривши мембрану слухавки рукою, прогугнявила прохання нiбито вiд сусiдки Надi повiдомити про лихо ïï чоловiка, бо вся прислуга кудись порозбiгалась, в домi нiкогiсiнько i нiкому бiднiй Вiорiцi води подати i лiкаря викликати. Жоржетта ще кудись бiгала, ще комусь дзвонила, а потому радiсно сповiстила Вiорелiю, що є ще шанс, оскiльки Тодор Йонович тiльки-но збирається записати будинок i всю iншу нерухомiсть на коханку i малого. I заповiт вiн ще теж не склав... Так що є ще шанс. Але чекати не треба. Треба кликати Тодора Йоновича. I вона ще раз зателефонувала Стефi i гугнявила про нещасну Вiорiку i кляту прислугу, що ïï покинула. Вiорелiя Вiорелiвна вже не питала покоïвку, звiдки та все знає. Навiть про заповiт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремi, зняло з Жоржетти будь-якi пiдозри. Тепер Вiорелiï Вiорелiвнi навiть совiсно було перед покоïвкою, що так довго не йняла тiй вiри. Що взагалi була така слiпа... Але вiд страху залишитись пiд тином прозрiла. О, тепер вона прозрiла! Аж самiй страшно! Тепер ïï не здурити, не збити з пуття, не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе, нi... Задля своïх дiтей! Бо вона – мати! I Бог бачить це, i простить ïй!.. I чим бiльше Вiорелiя переконувала себе у власнiй правотi, тим чорнiше, лютiше ставало на душi, тим бiльше вона прагла помсти. Увечерi приïхав Тодор Йонович. Вiн застав дружину на диванi у вiтальнi, хвору i всiма покинуту, навiть Жоржеттою. Звiстка, що Жоржетта повiялась невiдомо куди, втiшила Тодора Йоновича. Вiн повеселiв, подобрiв i вирiшив залишитися на нiч. Хоч насправдi Тодор Йонович вирiшив залишитися на нiч, аби вияснити, що тут вiдбувається. Бо з недавнiх пiр, власне, з того дня як покинула дiм Мiля, у звичному спокiйному плиновi ïхнiх iз Ритою подружньо-дружнiх стосункiв почалися перебоï. Рита, спокiйна, врiвноважена, нiколи не втручалась у його чоловiче життя. I вiн шанував ïï за цю просту жiночу мудрiсть, якоï бракувало багатьом, може, й кращим i пристрастнiшим жiнкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дiм пiсля чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита нiколи його нi про ще не питала, нiчого не пiдозрювала, була звично затишна, мов тиха заводь. Вiн так i досi не збагнув, прикидалася дружина чи й справдi жила в якомусь iншому, власноруч стуленому, свiтi, до якого не долiтали плiтки про його походеньки. Але хай би там що, та це ïх обох влаштовувало. Одначе зараз... Кiлька днiв тому застав у сльозах Снiжану, молоду свою дружину, з якою жив, як кажуть, на вiру. Та ридала, що вже збиралася в мiлiцiю дзвонити, казала, що вранцi зателефонувала якась жiнка i сказала, що ïï полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила власна дружина, порiзала на кавалки i закопала в городi, пiд калиною. I тепер ïï, Снiжану, з малим виблядком дiти Тодора виженуть iз будинку i викинуть на смiтник. А вчора гугнявий (певно, що змiнений) жiночий голос перелякав Стефу, повiдомивши, що джип Тодора Йоновича злетiв з моста через рiчку i поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повiдомляти мiлiцiю i водолазiв, щоб виловили його. I от сьогоднi нiбито якась сусiдка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смертi всiма забута. Грiзно наказавши Снiжанi i Стефi не вiрити жiночим голосам, не повiдомляти в мiлiцiю i не шукати його, Тодор Йонович поïхав до староï дружини. I застав ïï справдi хворою. Але, достеменно, з нервiв. Чи, бува, не тероризувала i ïï та невiдома телефонна хулiганка? Тодор Йонович збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоïвку, хоч вже й натякнув ïй, що не подобається йому Мiлина родичка, дуже вже вона агресивна i терта, що лiпше було б Ритi знайти собi в помiчницi жiнку свого вiку. Чомусь йому здавалося, що всi тi дзвiнки телефоннi про його смерть, то робота Ритиноï служницi i потерпав, чи нова покоïвка ще не встигла накоïти бiльшого лиха. Але Рита сказала, що Жоржетта пiшла вiд неï ще позавчора, i Тодор Йонович не став затiвати бесiду на тему прислуги. Та й по привiтному, хоч i кислому, виду дружини зрозумiв, що Жоржетта ще не встигла наколобродити. I добре, iнакше йому довелося б виловлювати ту кляту сучку (де вона тiльки взялось на його голову?!) i затуляти рота, але так, щоб ïй нiколи не свербiло його розтулити. Вiн не любив аферисток i шантажисток. Iз такими пройдами хiба що в лiжку було цiкаво. О, там вони вже давали перцю! Але поза лiжком з ними було марудно. Все норовили урвати чим побiльше i нi перед чим не зупинялись. Жоржетту вiн упiзнав з першого погляду. I це було не вельми приємно: в нього в хатi оселилося те скажене дiвчисько, яке так подряпало йому фацу14, що мусив мiсяць переховуватись вiд людей. От сучка! Але тепер, коли вiн почув, що вона ще й непота Мiлi!.. Ну, твою мать, в нього кендюх опустився! Вiн уперше не знав, що робити з жiнкою! Небезпечною, агресивною, ще й родичкою Мiлi... У цих курварiях дiйсно не знаєш, де тебе що чекає! Звiсно, вiн мiг покоïвку вигнати вже, однак побоювався, що вона вiдомстить йому, розповiвши все дружинi... В пам'ятi Тодора Йоновича знову промайнули дикi сцени в саунi. Драгош, масажист, який постачав хлопцям його вiку i становища молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Двi тьолки, що припали Тодору Йоновичу, бiлява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно, тiльки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освiжившись в басейнi пiсля парноï i чарки, тiльки-но став розмотувати на дiвках простирадла, як чорна кинулась на нього, мов пантера, а бiлявка заплакала, щоб ïï додому вiдпустили. Чорняву охоронцi викинули просто у снiг в чiм мама народила. А бiляву, заспокоïвшись i хильнувши для бадьоростi, вiн вiдвiз додому, але до свого, новозбудованого на околицi обласного центру. А коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останнi рокiв з двадцять на його кавалєрцi такого ще не було: чи то цих дiвок псують ще в колисцi, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди. Вкусивши розкошiв, сiльське дiвча прив'язалось до нього, безтямно закохавшись... Пiсля житейського бруду, ненавистi, кровожерливостi i блуду йому було приємно повертатись до чистоï наïвноï жiнки-дитини, що чимось нагадувала юну Вiорелiю. Вони були навiть трiшки схожi, Снiжана i Рита, обидвi бiлявi, тихi i ласкавi. Як мати й дочка. I обидвi глухi до поговорiв свiту. I його це найбiльше влаштовувало. Аж раптом ця чорна бiсиця-дракулиця! Вона буквально стала переслiдувати його! Вривалася в дiм до Снiжани, каламутила тiй душу... Вiн помiчав змiни в настроях коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки... Вiн повернувся iз закордонноï поïздки на день ранiше, нiж запланував. Отож мав цiлий день, аби спочити по марудних рахубах коло молодоï дружини, як вiн подумки почав називати коханку. А чому б нi? Якось в однiй, м'яко кажучи, нецензурнiй московськiй телепередачi почув думку запрошеного на неï Жириновського, що для багатих людей не грiх було б узаконити многожонство. А чого ж, подумав, як чоловiк може i хоче, то чому б нi? Тим бiльше що й жiнки деякi, особливо юнi й охочi до дармiвщини, не проти... Та коли пiдiйти серйозно, то що поганого в полiгамiï? Примiром, iслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських краïнах i порядку бiльше, i жiнки з дому не тiкають по закордонах, як нашi, i народ не вимирає... Он ïх скiльки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, i Європу, i крiзь нашi кордони просочуються, як вода... Тодор Йонович не мав нiчого проти мусульман, вiрнiше, проти жiнок: вiн ïх любив. Але ще бiльше любив порядок з ними. Однак, коли вiн повернувся на день ранiше до свого рожевого палацу, до свого молодого таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордостi – невеличкого басейну (аж iз Iспанiï фахiвця з дiл басейнових привозив, як колись пiчника iз села), що голубiв латкою неба посеред юного саду, розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чiм мати народила його цнотлива Снiжана i та бiсиця чорна – Жоржетта, до всього ще й хлебчучи, як конi, вино з його французько-iталiйськоï колекцiï. Дiвки були такi п'янi, що не завважили, як вiн у дiм зайшов. Знай хлебтали винце i несли таку нецензурщину, що навiть у бувалого в бувальцях домнула Чепраги вуха моментально почали в'янути, як обiрване листя на сонцi. Отут-то i заграла зелен-вином його оспала кров i розбудила у втомленiм мозку солодку мрiю гаремну... А чом би й нi?! У власнiй фортецi, за високою кам'яною стiною, подалi вiд чужого заздрiсного ока вiн мiг собi дозволити розслабон. Тим паче, що дiвки самi провокували... Особливо ця, чорна дракулиця... чогось-то вона лiзла йому в очi? А вiн все не мiг допетрати, чого ж вона хоче вiд нього?.. Аж ось чого вона хоче... Гучний ляскiт опасистого Тодора Йоновича об голубi води басейну нарештi привернув увагу добряче захмелiлих красунь. Впiзнавши в голому чоловiковi, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Снiжана з радiсним вереском кинулась i собi у збуруненi Тодором Йоновичем хвилi. Але Жоржетта, та клята Жоржетта не поспiшала. Вона навмисно (вiн це вiдчув) стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тiлом, аби завести його, аби звести з розуму агресивною непокорою i зухвалою недосяжнiстю. – Поклич до гурту подругу, – нiби жартома запропонував Снiжанi, пестячи ïï слизьке нiжно-рожеве тiло. I здивувався, коли коханка п'яно загорлала: – Жето! Стрибай! Стрибай до нас! Але та й далi сяяла проти сонця i лиш тодi, коли вiн спопелiв вiд бажання, стрибнула. Не вiдаючи, чого вiд тоï дракулицi сподiятись, Тодор Йонович мимоволi замилувався, як вiльно, мов рибка золота, дiвчина почувалась у водi. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пiрнала i виринала просто перед ним, майже торкаючись своïм тiлом його. Вiн бачив ïï чорнi шаленi очi, повнi вогню i... ненавистi. I це його збуджувало ще бiльше. У лагiднiй, ласкавiй Снiжанi, як i колись у Ритi, не вистачало вогню, отоï справжньоï жiночоï – не родзинки, нi, а скаженинки, що розбуркує пломiнь пристрастi в єствi найледачiщого чоловiка! Ах, якби-то стиснути в обiймах нiжну бiлу лiлiю й колючу палку троянду, – солодко трiпотiв у хитрому нардеповi i цинiчному бiзнесменовi щойно народжений поет. Та тiльки-но трепетний лiрик, влучивши момент, пригорнув до грудей грайливу русалку, як отримав... колiном у пах. Зловтiшно зареготавши, Жоржетта вилетiла, як рибка золота, з басейну, пiдхопила на льоту барвисту сукенку i розтанула за межею володiнь пана Чепраги. Клята дракулиця! Навiщо вона дражнила його? Чого добивалася? Вiн не мiг збагнути. Не знала цього й Снiжана, недалекiсть якоï спочатку вабила його, як несподiвана цнота, але тепер почала дратувати. Бiда, але Тодор Йонович все частiше ловив себе, як злодiя на гарячому, на думцi про Жоржетту. Що за чортiвня! Лаявся, але це не допомагало: йому потрiбна була та чорна вогненна дракулиця! Скоро почав помiчати, що шукає ïï... Ïдучи мiстом, обмацував поглядом усiх перехожих дiвчат. Одного разу навiть пригальмував бiля стрункоï чорнявки... Серце мало з грудей не вискочило... але то була не вона... I раптом, коли вiн вже втратив надiю, побачив дiвчину... у власному домi! Але тепер уже ... поряд iз його першою, його вiрною старою жоною Ритою! Радше, Рити тодi поряд не було. Вона спала у своïй спальнi нагорi, вiдгородившись вiд свiту важкими шторами. А на Ґанку, осяяна мiсячним срiблом, зустрiчала iз далеких мандрiв його, свого пана, юна дракулиця... Спочатку вiн подумав, що йому привидiлось, але вона тихо розсипалась срiбним смiхом, i... Шалене бажання охопила його втомлене довгими переïздами тiло. Збудження затьмарило розум. Втративши обачнiсть, вiн спробував укоськати брикливу лошичку, але всi його безумнi спроби завершились ганебним провалом... Вiн мусив тiкати. Iз власного дому! Але любовний вогонь згас. До цього безумного шалу долучилась тривога: чого хоче вiд нього ця дiвка? Навiщо вона його переслiдує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його переслiдує, але невiдомо, з якою метою). I хто вона така, звiдки взялася на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа... Ще бiльше занепокоïло Тодора Йоновича повiдомлення Рити, що Жоржетта – племiнниця Мiлi, вiдданоï, нiмоï його довголiтньоï наложницi Мiлi! Отоï чорнявоï солоденькоï молодички, що сама прибилася в його дiм, сама стала рабинею його жiнки i дiтей, роками перла замiсть лiнивоï Рити хатню роботу, дiтей доглядала, i роками, як тiнь, безшелесно проникала опiвночi до нього в кабiнет i безшелесно покидала його, сонного i вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку*... Бiдна терпелива Мiля... Де вона зараз? Чому пiшла вiд Рити? Вiн нiколи не питав ïï, де збирається вiка доживати. А могла б вiкувати у тому великому домi, що став уже i ïï, старiтись разом з Ритою, котра, звiсно, нi про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала, боячись втратити i його, i Мiлю... За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де вiн. Кволий голос Рити повернув його до дiйсностi. – Приходила сусiдка Надя, – сказала ледь чутно Вiорiка, – вечерю приготувала. У мiкрохвилiвцi... ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з печi... але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь на тебе. Ти так рiдко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти виглядаєш. Бачу, зовсiм посивiв. I мiшки пiд очима... Багато працюєш? А здалося б i про здоров'я подумати: не двадцять уже... Завелася, старушенцiя: сивий, мiшки пiд очима! Та шiстнадцятки мене ще за гайдука молодого мають, а вона... занила-завила, бля. Нема гiршого, як стара хвора жiнка! Сам коло такоï одубiєш навiки вiд тоски-печалi, – з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це швидше вiдправити Вiорелiю до дiтей, бо якщо та суча чорна бiсиця вже протоптала сюди стежку, то добра не сподiйся... Рити вiн не боявся. Скорiше... хотiв мати фацу, як кажуть у його колишнiй вотчинi – селi Букiвцi, i то не стiльки перед дружиною, як перед дiтьми, для яких був завше взiрцем порядноï людини i доброго, турботливого батька. Не хотiлося б, аби вони дiзнались вiд обдуреноï й обуреноï матерi про його... зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще прийдеться голову прихилити на старiсть... В цьому життi все скороминуще, а найбiльше – грошi. Вони минають i обминають людину, а от старiсть i смерть – тi не обминають, навiть царiв не обминають. Щось квилила хвора дружина, але вiн не чув, зайнятий невеселими думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, i... i ледь вловимим, як перший укол невилiковноï болячки, передчуттям смертельноï небезпеки. Звiдки це погане... незатишне... мульке передчуття? Чи не дiвка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старiсть пiдкрадається пiдступна, якщо почав вiн молодих жiнок побоюватись... – Ходи поïж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який... Прокинувшись вiд невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано дивився на лiтню жiнку, що, лежачи на диванi, намагалась по-дiвочому кокетувати з ним, але виходило це так жалюгiдно, що йому самому було незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому плечу, встав i пiшов на кухню, подалi вiд ïï невмiлого кокетування, жалюгiдного загравання i... чогось незатишного, тривожного, що наразi холодним вiтерцем повiяло в душу. *** Тодор Йонович вечеряв печенею на кухнi, i крiзь вiдчиненi дверi Вiорiка бачила, що ïв зi смаком, видно, молода не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жiнкам не до хукання – ïм кохання подавай. I то щоночi. Он як змарнiв, мiшки пiд очима. Певно, вiаҐру ковтає жменями... Бо звiдки б то у його роки тiй дитинцi взятися, як не вiд вiаҐри? Часто такi чоловiки, що лигаються з молодими, вмирають вiд iнфаркту, або ïх iнсульт розбиває... Ïй навiть жаль стало Тодорiку. Це вчора, переконавшись на власнi очi в його тяжкiй зрадi, вона проклинала i ненавидiла його. Хотiла вбити, на шматки порiзати... I зробила б це, не здригнувшись, якби вiн потрапив пiд руку. Але зараз ïй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грiшми i жiнками. Вiдчуваючи на собi уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз здвигав плечима, нiби хотiв скинути з себе вагу вини перед нею. Наразi вiн позiхнув, вiдсунув горщечок i сказав, нi до кого не звертаючись: – Щось мене на сон клонить. Пiду подрiмаю... I, ледь ногами переставляючи, побрiв у кабiнет i зачинився. За хвилю щось там глухо гупнуло, а iз саду через чорний хiд ввiйшла у вiтальню Жоржетта. – Пора, – сказала, звертаючись до враз посiрiлоï Вiорелiï. I та покiрно встала пiд суворим поглядом покоïвки, i обидвi жiнки зайшли у кабiнет. Тодор Йонович лежав на зеленiй килимовiй долiвцi, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галявi весняних кодрiв*. Жiнки деякий час мовчки дивились на нього, мов зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потiм схрестили, як шпаги, i розвели погляди, побачивши в них тiльки сiрий сталевий блиск запеклоï рiшучостi. Жоржетта присiла навпочiпки, розгорнула пакет iз мiцного полiетилену i спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тiсно скрутивши краï пiд пiдборiддям... Той зашарпався, заклекотiв, як лелека, замахав руками, мов крильми, задихаючись та з усiх сил намагаючись зiрвати з голови пакет. – Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього i тримайте за руки! – зашипiла люто Жоржетта, вiдбиваючись вiд дужих Тодорових п'ястукiв. Але побачивши, що Вiорiка стоïть скам'янiвши, закричала. – Не стiй! Не смiй його жалiти! Вiн тебе не жалiв, вiн не думав про тебе, коли Ґвалтував мене пiд самим твоïм носом, ось на цьому диванi, на цьому килимi! А ти знаходила моï шпильки, моï сережки i не вiрила! На ось, подивись! – I покоïвка рвонула на собi куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у фiолетових покусах i засосах. – Може, хоч тепер повiриш, що твiй чоловiк – чудовисько, яке має здохнути! Бо я... я тебе сама вб'ю! Он воно що! – сахнулась Вiорелiя вiд страшного зiзнання Жоржетти. – От звiдки ця ненависть! А я... А вiн... як вiн мiг... у неï, дружини, пiд боком... Чорна кров ненавистi залила ïï розум, солод помсти розiллявся тiлом, i вона слiпою лютою совою кинулась на свого ворога, на свого тирана, на свого кривдника... Але Тодор Йонович виявився дужчим, анiж думали жiнки. Треноване, плекане тiло не здавалось. З усiх сил напружилось, рвонулось i вирвалось iз трясовини паралiзуючого снодiйного та обiймiв дружини. Вiд несподiванки Вiорелiя заверещала i, пiдхопившись, кинулась до дверей. Тодор Йонович, побагровiвши вiд натуги, перевернувся долiчерева, став навколiшки, а далi – ривком – схопився на рiвнi. Похитуючись на розкарячених неслухняних ногах, обвiв налитими кров'ю очима кiмнату, якусь мить з тупим нерозумiнням розглядав перестрашену Вiорелiю, що обезумiло билася у зачиненi у дверi, i лише тодi побачив Жоржетту. Блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до нiг... Розчепiривши руки, вiн пiшов на покоïвку, як зомбi, повiльно, нахиливши по-бичачому вперед широколобу голову... Де вона взяла цю ключку для гольфа? Я ж ïï тiльки вчора з Францiï привiз... для Снi... – було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович, падаючи вiд пекельного болю у скронi. I вже не чув, як страшно закричала Вiорелiя Вiорелiвна, не бачив, як вона кинулась до телефону, белькочучи: – Швидку, швидку... лiкаря... Але тонка, в срiбних перстнях рука вихопила в неï слухавку. Перед Вiорiкою виросла Жоржетта: – Не поспiшайте, люба панi! Дайте чоловiковi спокiйно вiддати Боговi душу! Йому вже все одно нiхто не допоможе. I заспокойтесь. Ви нiчого поганого не вчинили. Ви лише... захищалися вiд цього розлюченого звiра! Так-так, захищали своє потоптане життя, своïх дiтей i всiх тих жiнок, кого це страховище знищило. – Тодорiко! То-до-орi-ко! – не слухаючи Жоржетту, голосила Вiорелiя, вiд жаху б'ючись головою об одвiрок. – Мiй коханий, мiй нещасний Тодорiко, ради Бога, прокинься... Боже, Боже, що я наробила? Як менi далi жити?! Що менi дiти скажуть?! –Заткнися, стара iдiотко! Бо я тебе навiки заткну! – зашипiла Жоржетта, замахнувшись на хазяйку бiлою ключкою: – I не валуй, як сука в сливах, бо ще люди почують. А менi б не хотiлося вiдповiдати за це падло, як за щось... порядне. Та й тебе шкода... Як–не-як, а ми все-таки друзi по нещастю i трохи... родичi. Вiорелiя здавлено зойкнула i замовкла, вiдчуваючи, як земля тiкає з-пiд неï, як всмоктує ïï в себе чорна, задушлива лiйка смерчу i несе-несе за обрiй... Очумалась у Тодоровiй постелi, просячи в Бога, щоб це був тiльки сон, страшний, та минущий кошмар. Однак це був не сон. На зеленiй пiдлозi лежав бездиханний, залитий кров'ю ïï чоловiк, ïï Тодорiка, а навпроти у крiслi сидiла Жоржетта, виграючи ключкою та патякаючи, як божевiльна манiячка: – Скоро сюди приïде мiлiцiя... Звичайно, вони подумають, що пана Чепрагу отруïли трутою для пацюкiв. Як у кiно. Але чого голова пробита i... кров? Тепер вам, панi, нiхто не повiрить, що вiн вмер вiд iнфаркту чи iнсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там мiсяцiв три санiтаркою працювала. Ледь не зварiювала серед тих жмурикiв. Ви не уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека – однi жертви автокатастроф. Вiдкриття купального сезону – потопельники. Починаються осiннi дощi – самогубцi, переважно вiшальники... Всi як один – депресивнi iнтелiгенти. Крутих бачила лиш прострелених... А щоб задушених целофановим мiшком чи вбитих власною дружиною – таке бачу вперше! – Замовкни, замовкни! – забилась в iстерицi Вiорелiя Вiорелiвна. – Як ти можеш – вiн же... мертвий! Боже, вiн мертвий! Що буде? Що менi дiти скажуть? Що? Що менi робити? Боже, що менi робити?! Що дiтям казати?! – Кажу вам, не валуйте! I запам'ятайте: всiм – i дiтям, i сусiдам, i на судi, якщо, звичайно, до цього дiйде, кажiть, що ви – оборонялись. Вiн на вас напав, хотiв убити, а ви захищались, ось цiєю ключкою. I тодi – вам нiчого не буде. Анiчогiсiнько. Бо ви – жертва... Вас виправдають. Бо ви, захищаючись, покарали зло – от i все. – Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю... а мене мають... Ти... Ти... катюго! – нарештi до Вiорелiï дiйшов змiст Жоржеттиних слiв. Жiнка схопилась на ноги, кинулась у дверi i осiла, як пiдкошена. – Не кричiть на мене! – зло зблиснула очима покоïвка. – Мене тут не було i нема. I нiхто мене тут нiколи не бачив. Чуєте? Так що мовчiть i слухайте. Викликати швидку не раджу. Вас запiдозрять i зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що нi. Отож хай пропадає безвiсти. – Але ж... Стефа... люди... Боже, помилуй! Спаси! – Вiорелiю трясло, як у пропасницi. – Стара вусата Стефа? Та вона не пам'ятає, що з нею хвилину тому було. Тим бiльше коли це таке бувало, щоб вiн, оцей, що розвалився тут, – знущалася Жоржетта, – до вас iз першого поклику ïхав?! Може, до когось iншого i бiг, лиш не до вас. I Стефа це теж знає. I взагалi, пiшла вона до бiса, стара шмата, як вона менi обридла! А ви, панi, давайте вставайте та ходiмте чоловiчка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо пiду! От чесне слово, що пiду. I залишу вас наодинцi з дорогим трупом. Ще й мiлiцiю викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте? Прекрасно. Тодi ходiмо. – Куди? Куди менi йти? – хлипала Вiорелiя, блудячи по кiмнатi божевiльним поглядом. – Ого, так у вас, панi, схоже, дах ïде з переляку? Це менi не подобається... Чуєте? Перестаньте ревiти! Вiн вартий того, що сталося! Байдуже, вбили його ви, чи сам умер. – Я... вбила?! Я – вбила?! Боже! Я?!– знову впала в транс Вiорелiя, до якоï нарештi дiйшов весь жах сподiяного. – А хто? Хто пiдсипав йому снодiйного в печеню, бо вже не годен був терпiти знущання? Хто пiдкупив покоïвку, дурну, наïвну дiвку, щоб та помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокiйнiсiнько бебехнув по головi чоловiковiй ключкою для гольфа, яку вiн щойно iз самоï Францiï привiз для своєï полюбовницi i ще навiть не встиг з машини вийняти?.. Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку вiн збирався залишити голою-босою? Бо, на жаль, прибрати ïï тихо з дороги або просто зарiзати не пощастило... Га? Хто? Але, панi, з мене доста! Бо я тепер теж панi. Тепер я теж – багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз самi, дорога моя вчителько, заплатите менi за мовчання як свiдковi вашого злочину. Це – по-перше. А по-друге, вiдстiбнете кругленьку суму за те, що зробила ваших дiтей багатими спадкоємцями... Авжеж! I добре заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфi, в тому самому, що в спальнi, у стiнi за картиною захований. Я, звiсно, i без вас ïх вигребла б, та ключика не маю... I не робiть таких здивованих очей. I не брешiть, бо менi нема що втрачати... давно нема що втрачати. З колиски. Отож, люба панi, дiставайте ключик... А я за це допоможу ще й вам виплутатись iз прикроï iсторiï... – Та я...Та ти що, клята дiвко? Суко дика! Убивце! – Ще одна образа – i я йду, – попередила холодно Жоржетта, – тож вставайте, дiставайте грошi та притьмом замiтайте слiди, доки за законом пiдлостi сюди не заявився на вогник з пiдроздiлом ментiв ваш кум Петро Олар. Отож берiть за ноги, а я – за руки та й поïхали... А то скоро розвиднятися почне... – Нi, я не можу... – жалiбно заскиглила Вiорелiя Вiорелiвна, все ще сидячи в порозi: – Не мо-о-ожу... – Уб'ю! – спокiйно, але переконливо попередила покоïвка, замахнувшись закривавленою ключкою: – Менi свiдки непотрiбнi. Тим бiльше, невдячнi суки, яких я врятувала вiд смертi i злиднiв, а вони мене за це збираються пiд трибунал пiдвести... Але, матушо, не вийде! Не на ту напоролись. Тож або вставайте, або... вiдлетить ваша душечка, Рито-Дрито, вслiд за Тодорiковою... Те, що було далi, залишилось в пам'ятi Вiорелiï Вiорелiвни мiшаниною з уривкiв страшних кошмарiв. Мов iз потойбiччя. I вона серед тих кошмарiв, у тому пеклi пекельному щось робила, щось несла важке, страшну якусь ношу, кудись iшла, шпортаючись та падаючи пiд тягарем, а потiм... потiм – нiби поïхала... Опiвночi з ворiт садиби Тодора Йоновича Чепраги виïхав його джип i помчав у напрямку рiчки, що огинала районне мiстечко з пiвденного боку. За годину слiдом за джипом, по-старечому чахкаючи, виповзла на вулицю ледь освiтлена дачiя i почухикала у протилежний бiк, на далекi вогнi обласного центру... * * * Позаяк вiльний бiзнесмен i недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав поганоï звички посвячувати спiвробiтникiв, колег i близьких у своï справи i плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом виявилось, навiть найближча до покiйного людина – його секретарка Стефа думала, що вiн десь є: або у Верховнiй Радi, або за кордоном. Пiдозру в мiлiцiï викликала конфiскована в ужгородських циган темно-синя дачiя, яку ïм нiбито, клялись цигани, вiддала без документiв, а тому за безцiнь дружина буковинського циганського барона Марiя, що навiдувалась в Ужгород до своєï тiтки по чоловiковi. На цьому б розслiдування, певно, i завершилося б, оскiльки баронесу Марiю тиждень тому з великим понтом поховали в розкiшному саркофазi на новому цвинтарi в Чернiвцях, якби темно-синю дачiю не впiзнав кум Тодора Йоновича – начальник районного вiддiлу мiлiцiï Iлля Олар. Прояснити ситуацiю з подарованою циганам машиною дружина Тодора Йоновича Вiорелiя Вiорелiвна не могла, оскiльки, на думку сусiдiв, перебувала в даний час у дiтей у Букурештi. Iнформацiя про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила правоохороннi органи почати розслiдування за фактом пограбування будинку народного депутата Украïни Тодора Чепраги. Коли пiсля довгих вагань i пошукiв самого Тодора Йоновича в присутностi понятих мiлiцiя оглянула садибу i дiм, дачiï не знайшли, зате знайшли слiди кровi на пiдлозi у кабiнетi Тодора Йоновича. З огляду на свiдчення Стефи i Снiжани, якi згадали про телефоннi дзвiнки якоïсь божевiльноï, в пошуках пана Чепраги спочатку перекопали весь його сад i город, а далi почали скородити рiчку. Через три днi джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за кiлька кiлометрiв вiд мосту, що викликало немале здивування, як така важка машина могла так далеко заплисти. До розшуку панi Чепраговоï мiсцева мiлiцiя збиралася залучити Iнтерпол. Але не залучила, бо в областi в цей час об'явився серiйний вбивця-збоченець, який полював тiльки на старих дружин бiзнесменiв, якщо зважити на те, що за останнiй тиждень щезли невiдомо куди аж три найбагатшi жони краю. Отож охоронцi порядку всi сили кинули на пошуки озвiрiлого манiяка, першою жертвою якого, вiрогiдно, i стала тиха, безневинна Вiорелiя Вiорелiвна. * * * Мiжнародний потяг Москва-Софiя безтурботно перетинав буйно-зеленi Карпати. Бiля вiкна в коридорi майже порожнього вагона стояли двi жiнки i сумно вдивлялися в миготливi гiрськi краєвиди з полонинами, лiсами й перелiсками. – Перепрошую, ви далеко? – чемно спитала старша. –Та нi, – чомусь усмiхнулась молодша. – Недалеко, лиш до Парижа. – Певно, на показ мод... Ви така гарна, така вся... певно, топ-моделька? – Дякую, панi, за комплiмент. Але, на превеликий жаль, ïду я до Парижа на iншi заробiтки... Чула, що у Францiï ще мало наших, тобто заробiтчан-нелегалiв, то ж, кажуть, у великiй цiнi покоïвки... Навiть у бiльшiй, анiж в Iталiï. А менi так потрiбнi грошi... – Мабуть, на посаг? – спробувала вгадати старша. – Нi, на лiки... Дорогi, закордоннi лiки. Для мами. В неï... рак. – Боже, яке горе! – щиро поспiвчувала старша. – Горе... Але хiба менi однiй зараз горе? Всiм горе... – Ваша правда... До речi, – спохопилася старша, – ви чули ту страшну новину, яку передало украïнське радiо?! Нi?! Та щойно ж передавали! Нiбито в мiстечку Н. загинув в автокатастрофi один з найбагатших людей Украïни, мiльйонер i депутат парламенту якийсь Тодор... е-е, на жаль, далi не розчула. Запам'ятала лиш це рiдкiсне в наш час iм'я. Нiбито його авто зiрвалося з мосту в рiчку. Але ще цiкавiше те, що в його кабiнетi знайшли цiлу калюжу кровi, а в нiй – нiбито невiдому якусь отруту! А ще – на шиï вiдбитки пальцiв дружини, яка нiбито була теж в машинi... Жах, яка заплутана iсторiя!.. Але дружини ще не знайшли. Тiльки знайшли шарф, прив'язаний до спинки сидiння... Отака страшна, заплутана iсторiя... Але я нiяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й задушений та в машинi розбився i в рiчцi утопився? Нiби йому, бiдному, одноï смертi мало було?! – Видно, що мало... – подумала вголос молодша. – Є такi люди, що ïм мало однiєï жiнки, однiєï машини, однiєï квартири, одного мiльйона... Мабуть, i смертi однiєï замало... – Воно то так, але щось не вiриться, щоб виною катастрофи була дружина... Вперше чую, аби на старiсть доходили такого краю... Але чого в життi не буває... – Боже, як нудно... – вдавано позiхнула молодша. – Нудно i бридко... Мiж iншим, ваша правда, його вбила не дружина, а ... дочка. Отак! – Рiдна?! – Позашлюбна. За що? Хтозна... Може, за те, що звiв ïï маму, котра робила в нього покоïвкою i так його кохала, так вiрно служила, що про нагуляну з ним дочку йому не призналась, аби... не вигнав з хати... Але, я думаю, вiн усе добре знав... Не такий вiн чоловiк був, щоб вiд нього могло щось втаïтись чи сховатись... Просто вiн ту жiнку мав за тварину, за чорну рабиню, зрештою, як усiх людей... А може, тiй дочцi гiрко було, що ламаного гроша нiколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозi, котрого лиш лiнивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла i теж улаштувалась до нього покоïвкою, вiн... хотiв ïï... збезчестити, а потiм побив i викинув, як погане щеня, голу на снiг-г-х? – останнє слово прозвучало, як схлип. – Боже, яке... страховисько! – вжахнулась старша. – Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?! – Буває ще й не таке, – гiрко всмiхнувшись, молодша продовжувала. – А може, тому, що всi своï грошi i маєтки вiн хотiв заповiсти молодiй коханцi, подрузi тоï ж таки позашлюбноï дочки?.. Хтозна, що там мiж ними було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довiчне приречення на злиднi i упослiдження сирiтством... i не ким-небудь, а рiдними людьми... А може, то був просто самозахист – те вбивство?.. Просто, вона захищалася... вiд такого батька i всього свого життя паскудного... Та що гадати! Смертi без причини не буває. Помсти – теж. Тiльки от кому вiд того легше?.. – Ви так говорите, нiби все те... бачили? – здивувалася старша. – Неважко уявити... Зате важко уявити, як пiсля того, що сталося, ïй жити, тiй дочцi? Бо вiд того, що сталося, не втечеш нi за якi кордони... Не хотiла б я опинитись на ïï мiсцi... Нi за якi грошi не хотiла б... – То правда, – погодилася старша, – хай Бог милує вiд такого! Але що поробиш, свiт страшний, i на вiку – як на довгiй нивi... таке може приключитися, що й у страшному снi не присниться... Але не журiться. Менi теж часом сниться казна-що... I, печально зiтхнувши, жiнки розiйшлись по своïх купе: потяг наближався до кордону i треба було готуватись до перевiрки паспортiв. Чернiвцi – Бухарест – Сiная 2002 р Словничок дiалектизмiв: 1. Домнул – пан, господар (рум.) 2. Домна – панi (рум.). 3. Непота – племiнниця (рум.). 4. Гата – все, досить (рум.) 5. Чорба – юшка ( нац. рум. страва) 6. Матуша – тiтка (рум.) 7. Пурис – велике цабе (дiал.). 8. ШпарҐат – плита (дiал). 9. Констанца i Сiная – курортнi мiста Румунiï 10. Пацє – порося (дiал.). 11. Верета – ряднина (дiал.). 12. Банувати – тужити (дiал.). 13. Слатина – солоне мiнеральне джерело (дiал.) 14. За поману – на Боже, милостиня (дiал.). 15. Фаца – обличчя (рум.).
ПОКО&IUML;ВКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация