<< Главная страница

ПИРОГИ ДЛЯ ПОВСТАНЦIВ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Майдан Незалежностi вирував. Гуготiв, клекотiв, палахкотiв жовтогарячим полум'ям прапорiв, як величезне багаття. Вiд маєва усiх вiдтiнкiв сонячно-жовтих барв, вiд радiсного пiднесення багатотисячного натовпу, здавалося, вищало над Києвом густо заткане снiговими хмарами небо i яснiшав сiрий зимовий день. А Хрещатиком, запрудженим автобусами, машинами, зеленими наметами, все текли i текли на Майдан бурхливi людськi рiки. Зiна Микитiвна не встигла вийти з метро, як ïï теж пiдхопив веселий потiк i понiс до Майдану. По дорозi хтось дав ïй жовтогярячу стрiчку, хтось оранжеву кульку, хтось вохристий прапорець з написом Ющенко. Так! Поволi тривога, яка пригнала ïï сюди, минала, натомiсть охоплювало тiло й душу п'янке радiсне збудження. Цiєю радiстю, здавалося, було пронизане, як промiнням, усе: вулицi, будинки, дерева, наметове мiстечко. З людьми, взагалi, творилося щось неймовiрне: заквiтчавшись жовтогарячими стрiчками, наклейками, косинками, вони смiялися, спiвали, читали перед мiкрофонами вiршi, танцювали, скандували: Нас багато — нас не подолати!, Ю-щен-ко!, дудiли на жовтих дудках, били в барабани, у наметовому мiстечку на Хрещатику палили багаття, грiли чай i самi грiлися. Боже, що робиться! Революцiя! Вона таке бачила вперше... А народу, народу скiльки! Одна молодь! Нi, i старших багато...О-ой, багато! Видко, не одну ïï бiда вигнала з дому... Ой, не одну... На Майданi вiд народу тiсно. Але й затишно. Всi стоять, дивляться на сцену i два величезних екрани, встановлених навпроти Будинку профспiлок, слухають, що звiдти спiвають чи говорять молодi хлопцi з команди Ющенка, пiдтримуючи бойовий дух час вiд часу тривалими скандуваннями: Ми не раби, ми – не козли, ми Украïни дочки i сини!, Ю-щен-ко! Наш пре-зи-дент!, Нас багато! Нас – не подолати! Студентiв – на пари! Бандитiв – на нари! Зiна Микитiвна аж заплакала вiд щастя – так ïй сподобався останнiй лозунг. Нарештi! Нарештi з'явився у цiй державi нещаснiй святий чоловiк, i, як той Георгiй-змiєборець, повстав на змiïв лютих, на банду повстав... Вона теж стала скандувати, розмахувати прапорцем i стрiчкою, продираючись крiзь щiльний натовп та шукаючи очима зятя з дочкою i дiтьми. Вони на Майданi уже п'ятий день. Дочка хоч додому ночувати вертається. А зять – нi. Ночує у наметi. Каже: не рушу з Майдану до перемоги. Бо й нема куди вертатися без перемоги... Бандити уб'ють... Треба стояти на смерть, бо все одно виходу нема. Зiна Микитiвна у першi морознi днi сидiла з онуками вдома, пекла пироги для повстанцiв i дочкою передавала. А як спав трохи мороз i дочка поïхала на Майдан з дiтьми, щоб тата побачили, Зiна Микитiвна – слiдом з кошиком пирогiв. Хоч побачити, що там робиться. А що робиться – то робиться!.. Людоньки, скiльки оком кинь, однi люди. Всi святковi, з прапорами, транспарантами... Лиш вона одна з кошиком пирогiв. Але... як же ж ïх роздати? I кому? Наче трохи якось незручно... Хоч по радiо оголошували: приносьте, що маєте, теплi речi, взуття, продукти. От вона й принесла... Треба дочку найти, чи зятя, десь вони тут мають бути серед людей... Зiна Микитiвна ходила зi своïм кошиком помiж людьми, шукала дiтей, радiла, слухала, що люди кажуть, i своє згадувала... ... На другий день пiсля другого туру виборiв, лиш-но оголосили, що Янукович перемiг, зять кудись зник. Нiчого не сказавши, не попередивши. Iз самого ранку. Дочка згадала, що йому вдосвiта хтось дзвонив. Ну все, прибили, – похолола Зiна Микитiвна i теж пiшла з дому. Не могла дивитися дочцi в очi. Бо якщо, не приведи Боже, бiда прийшла, то це вона, стара дурка, ïï накликала. Згадуючи, як вона вчора простирчала на дiльницi цiлiсiнький день безплатним наглядачем, як сварилася iз сусiдами-пенсiонерами, яких з вiдкрiпними талонами возили по дiльницях голосувати, як тих бездумних овець... – О-о-й! Жiнко добра, тобi мало горя? – питала себе Зiна Микитiвна, йдучи свiт заочi вiд рiдноï хати. Сусiди, яких вона вчора чихвостила на чiм свiт, переможно покахикували ïй у спину, але не зачiпали. Хитросракi, причаïлися, не знають, чим все скiнчиться... О-о-й! А якщо вже почали вiдстрiлювати?.. Що тодi? Сироти! Дiти – сироти... Що ж робити? Господи, треба щось робити... Кудись iти... – Ти куди преш, стара калошо? – Хтось гарикнув, як з-пiд землi. I Зiна Микитiвна стала як укопана... Перед пошкрябаним капотом бiлого жигуля. – Скажи спасибi, що це я торохкав, – визвiрився пiдстаркуватий водiй, – а то б з тебе лише мокре мiсце лишилося. А чого дякувати?.. Якби цей старий... знав, що в неï на душi, то не лякав би мокрим мiсцем. Може б, ïй легше було зараз лежати бездиханною... Але крик старого просвiтлив Зiну Микитiвну. Тепер вона знала, що має йти до мера. Вона з ним вчора теж сварилася. А вiн, як фашистюга, лишень зубами скрипiв пiд вусами настовбурченими та пропiкав ïï лютим поглядом. Пiде i скаже: вiдпустiть зятя. Мене берiть, а зятя вiдпустiть. Вiн нiчого не винен. Як i тодi, коли ми у вас правди шукали, як його у лiсi побили i машину вiдiбрали... О-о-й! Це тодi вона, стара калоша, як казав той, що мало ïï не переïхав, здурiла i стала за справедливiсть боротися. Бо ж воно так: доки тебе самого не торкнеться, не впече, тобi байдуже до всього, хай там що. А от як торкне-е-еться!.. Роззираючись на всi боки, Зiна Микитiвна вибралася помiж людьми на найвищу точку Майдану: може звiдти побачить зятя чи дочку. Та де там?! Хiба серед такого моря когось впiзнаєш? I все це тисячоголове море – тi, яких торкнулося, видно, теж... Тож не стояли б з доброго дива всiм народом на морозi... ... Але того дня Зiна Микитiвна до мера не дiйшла. Мiсцева активiстка Паляницька зупинила. Каже: – Куди ти йдеш! До якого мера? Де вже той мер? З переляку, видать, аж в лiси чернiгiвськi забiг. А твiй зять, скорiше всього, уже давно в Києвi, на Хрещатику. Там уже революцiя йде. З усiєï Украïни з'ïжджаються його прихильники, незадоволенi результатами виборiв. На бiк Ющенка вже стали Юля з Морозом. I твiй зять, видно, там, якщо й вас торкнулося... О-ой же ж i торкнулося, торкнулося... Спочатку зятя... Мав роботу, добру – в податковiй мiлiцiï... Роби собi, хлопче, як усi, тихо, у злагодi iз владою. Он його однокласника Миколи Гавера жiнка... таке вже нiяке... ледве той юридичний скiнчило, а поробило рiк юристом у мiськрадi, погодило головi, так он уже дiлянку земельну пiд забудову дав. I в гарному мiсцi. Вже й будується... А земля ж у ïхньому мiстечку, що пiд самим Києвом, дорога, не докупишся. Так замiсть того, щоб думати, як жити (товчемося ж усi в однiй хатi), зять на самого мера замахнувся. Розслiдував, нiби той через пiдставнi фiрми дорогущi землi громадськi продає. Гектарами – будiвельним киïвським трестам, з яких ще неабиякий навар має. I бонзам столичним пiд маєтки, i не де-небудь, а в зонах вiдпочинку. Словом, розворушив зять змiïне гнiздо... Шукав правди – маєш. Вигнали з роботи в три шиï. I нiхто з вищого начальства не заступився. Бо такi самi... От банда! Зiна Микитiвна аж схлипнула, згадавши своïх мiстечкових бандитiв. Дай Боже, щоб прийшов Ющенко до влади i всiх ïх пересадив! Обiцяє ж, що бандити сидiтимуть у тюрмах... Ой дай Боже! Щоб так i було. Народ, бiдний, так вже того хоче, так надi-i-i-ється. Он як кричить: Ющенко та Ющенко – наш Президент... От i зять десь стоïть i кричить. За справедливi вибори бореться. Хоче, бiдний, правди, бо каюк... Нiде ж на роботу не беруть... навiть у Києвi. Резонансне, як зять думає, вiн дiло розкрутив... Тож плюнув та й каже: – Доки влада не змiниться, життя не буде... Чує моя душа. Нiчого, якось переживемо. Молодi, здоровi. Викрутимось... Зараз один бiзнес прибутковий – маршрутнi таксi. Дощ, снiг, зима, лiто, а людям щодня на роботу у Киïв треба ïхати. Ще й року нема, як кум став перевiзником, а вже й кредит сплатив i ще одну маршрутку купив. А чого ми сидимо й не рипаємося?! Я ж класний водiй... Рипнулися, аж репнулися. Взяли кредит, напозичалися в родичiв i знайомих, купили маршрутку. Зять – аж сяє. Каже, зареєструвався скрiзь без проблем, ще й з маршрутом повезло – по добрiй, але ще не освоєнiй дорозi по вiддалених селах примiського району... Рано тiшився. Точнiше до вечора. Бо пiзно ввечерi, як вертався додому, на тiй не освоєнiй лiсовiй дорозi його зупинили двоє пацанiв, десь взялося ще троє в масках, стали бити, кинули в рiв, сiли в маршрутку i поïхали разом з документами на неï i першою виручкою... Знайшли зятя напiвмертвого добрi люди i завезли в лiкарню. I хоч зять, слава Богу, оклигав, у хатi в них по сей день похорон. Кредити треба вiддавати, а з чого? Дочка не працює, з малими дiтьми сидить, вся ïï пенсiя зятевi на лiки йде... А вiн такий вже слабий, такий вже слабий, але не стiльки вiд побоïв, як вiд несправедливостi. Пiшов у мiлiцiю заявляти, що машину вкрали, так там його звинуватили, нiбито вiн сам ïï на запчастини продав якомусь СТО, яких розвелось, мов грибiв пiсля дощу. Оце така мiлiцiя! А здавалося б, колеги, своï хлопцi! Народ вiд бандитiв захищають... А вони – самi банда! От тiльки зять... I де вiн взявся такий чесний на ïхню голову?! Але це ще не все. Каже зять, одного з тих, що в масках його били, коло мiлiцiï бачив. По голосу впiзнав. От i шукай правди... – Ю-щен-ко! Юля! Ю-щен-ко! – раз по раз вибухав Майдан. Зiна Микитiвна прислухалась, намагаючись у стотисячному суголоссi розпiзнати голос зятя. Або дочки. Десь же ж вони стоять i теж кричать... Ой, пироги вже, мабуть, зовсiм задубiли. Зiна Микитiвна роззирнулася. За людьми бiля колони з дiвчиною у вiнку побачила намет. Проштовхнувшись ближче крiзь монолiтнi ряди манiфестантiв, побачила, як у намет, огороджений червоною крайкою, то заходять, то виходять молодi люди. Певно, погрiтися. Покликала того, що на чатах стояв. Нiяковiючи спитала: – Скажи менi, синку, оце ж я чула по радiо, щоб продукти приносили... Дак оце ж я пирогiв напекла, дак не знаю, кому ïх вручить... Чи не пiдкажеш? – Давайте сюди, – сказав охоронець. – Тут студенти з Iвано-Франкiвська ... Вже п'ятий день... Подякують за пироги. – I ти звiдти? – спитала, придивляючись. – Нi, я – iз Закарпаття. – Аж звiдти? – здивувалася. – А що там не патрiоти? I там люди хочуть жити у демократичнiй державi. – Авжеж, авжеж, скрiзь хочуть... Хватить нас баранами робити. Все барани та барани, а баран взяв та й роги показав! – Випалила несподiвано для себе та ще й так голосно, з розмахом, що на неï аж люди заоглядалися. А гурт молодi пiд транспарантом Буковина весело пiдхопив: – Ми – не козли, ми – не барани, ми Украïни дочки й сини! Пiсля такого порозумiння i пироги пiшли в хiд. Випорожнивши наполовину свiй важезний кошик, Зiна Микитiвна з легкою душею i сяючим лицем верткою вивiркою шаснула у людську гущу своïх шукати – та ж зранку голоднi! Тим часом починало сутенiти. На великих екранах, де до цього показували то людей на Майданi, то кiно про Ющенка, з'явився симпатичний молодий чоловiк i оголосив, що доки ми чекаємо на нашого президента Ющенка, який зараз у Верховнiй Радi веде переговори з фракцiями i бесiди з представниками мiжнародних органiзацiй, привiтати нас прийшли артисти i вiдомi люди Украïни. I зразу на сцену вийшов ансамбль i заспiвав давно не чуту Червону калину, а тодi Червону руту, що нагадала Зiнi Микитiвнi ïï молодiсть, коли вона працювала агрономом величезного столичного тепличного господарства i мала зачiску, як у Софiï Ротару. А тепер у неï бандюга-мер через зятя навiть город вiдiбрав, який вона оцими своïми руками плекала-лелiяла, i пiд забудови продав. А щоб вона не кричала, заткнув рота шматком суглинку аж пiд президентськими дачами. Чорну образу на бандитську владу трохи розвiяла украïнська народна пiсня: Гей, наливайте, срiбнiï чари, щоб через вiнця лилося, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в свiтi жилося. – Щоб краще вдома жилося, – пiдправив пiсню за ïï спиною добродушний чоловiчий голос. – У свiтi й так добре живеться. Зiна Микитiвна не оглядаючись засмiялася i з новою енергiєю стала вгвинчуватись у монолiтнi ряди повстанцiв перед самою трибуною. Як тiльки вони тут вистоюють цiлими сутками! – дивувалася з великою повагою до стiйких i незворушних учасникiв помаранчевоï революцiï, як уже охрестили акцiю протесту швидкi на оцiнки тележурналiсти. Але ряди розсувалися важко. Лише часом з'являлася ледь помiтна щiлинка, у яку в мить просочувався живий струмочок у напрямку до трибуни. Зiна Микитiвна, взявши кошик вперед себе, пристроïлась у кiнцi тоï рухливоï людськоï вервечки i через пiвгодини дiсталася до самого турнiкету, що, як дамба, стримував розбурхане, палаюче помаранчевим вогнем, рокiтливе море Майдану. Доки Зiна Микитiвна добралася берега, виступили три колективи. Тепер на сценi гримiли рокери. Що вони спiвали, важко було зрозумiти, але головне – спiвали украïнською мовою. Молодь Майдану ïм пiдкрикувала. Старшi – пiдтупували, тим паче, що пiд вечiр навiть у такiй тiснотi, та не обидi, морозець добряче пробирав... Тож Зiна Микитiвна, поставивши кошик, заквiтчаний оранжевим бантом, на турнiкет, стала й собi притупувати та пiдкрикувати. Радiсний святковий настрiй грiв душу, а ще бiльше – сподiвання, що нарештi, як каже зять, справедливiсть восторжествує. I в цю святу хвилину, коли, стоячи перед самою трибуною, вона чекала появи того, єдиного, хто, як святий змiєборець, мав очистити цю бiдну, цю нещасну Украïну вiд нечистi пiдколодноï, вiд злодiïв-бандюганiв, ведучий радiсно оголосив: – А зараз привiтати героïв помаранчевоï революцiï вийде смiливий, чесний i справедливий мер мiста... Назва мiста i прiзвище мера потонуло у шквалi оплескiв i радiсних вигукiв: Ю-щен-ко! Ю-щен-ка! Мабуть, Омельченко, – подумала приязно Зiна Микитiвна i теж зааплодувала – загукала... I раптом... нiби хтось схопив залiзною п'ятiрнею ïï за горло. Нi крикнути, нi дихнути!.. Просто на Зiну Микитiвну з глибини сцени до мiкрофона йшов у знайомiй коричневiй дублянцi не хто iнший, як... ïхнiй мiський голова, теж Вiктор, лиш – Антоненко... Що вiн кричав, цей злодюга, вона не чула. Бачила тiльки, як перевертається кошик i сипляться у снiгову брудну кашу золотистi пухкi пирiжки з капустою, сиром i картоплею, тi самi, що вона пекла двi доби для повстанцiв... Як перелiзла через загорожу, Зiна Микитiвна не пам'ятає. Але пам'ятає, що на сцену ïï не пустили молодi хлопцi в камуфляжах. Даремно вона рвалася i кричала: – Це ж бандит i злодiй. Перший у нашому мiстi – бандит i злодiй. I перелицьований брехун! Вiн же ж голоси пiдтасовував! На виборах!.. Я – свiдок!.. Нашi люди самi вибрали Ющенка!.. Без нього! Ця ж паскуда просто... примазалась! Нахально примазалась! Але слова ïï безнадiйно потонули у хвилях всенародного вiншуваннi смiливого, чесного i справедливого мiського голови. Тiльки охоронцi, зрозумiвши, що i чого вона кричить, заспокоювали: – Добре, добре, заспокойтеся, ми розберемося... – Що ж ви розберетеся, дiти? I коли ви розберетесь?.. Та й чи розберетеся... – I, дивлячись, як переможно покидає сцену сяючий, як нова копiйка, заквiтчаний помаранчевими бантами, мiстечковий голова, Зiна Микитiвна гiрко заплакала. У той час, коли перелицьований мер в оточенi своïх перефарбованих поплiчникiв i холуïв пробирався Хрещатиком до свого мерседесу, Зiна Микитiвна, обливаючись сльозами, визбирувала iз снiговоï кашi свою випiчку. Найбiльше ïй у цю страшну хвилину було шкода пирогiв. Ними ж могли пiдкрiпитися голоднi-холоднi, до кiсток перемерзлi, але такi щасливi, поки що, повстанцi.
ПИРОГИ ДЛЯ ПОВСТАНЦIВ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация