ОСТРIВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вiолеттi Бiретто Жiнка, яка тепер звалася Ольгою, сидiла бiля вiкна безлюдноï, а тому й невеселоï таверни, дивилась на море i чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще мiсяцiв зо два. А, значить, не буде туристiв, а не буде туристiв – не буде роботи, не буде роботи – не буде грошей... Одно слово, нiякоï тобi радостi. Потягнуться довгi, сiрi, безлюднi, пронизанi гострими морськими вiтрами, буднi. Але однаково Арiстотель буде вiдчиняти щоранку таверну, а вона – протирати запиленi столики, чашки-склянки, позирати у вiкно на безлюдну дорогу, але нею не пробiжить жоден собака... Коли ж Арiстотель, не сказавши ïй нi слова, вiд'ïде моторкою на сусiднiй острiв, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жiнка, яка тепер звалася Ольгою, сяде бiля вiкна i чекатиме з моря погоди. Вiрнiше, думати про своє життя i про те, чому воно в неï таке. Останнiм часом Ольга про це часто думає, нiби хоче щось змiнити. Але – що? I як? Хiба вскочити одного ранку в моторку, поïхати до ближнього порту i сiсти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольму ?.. Воно-то можна, хоч вже... Але бiда в тому, що нiде ïï нiчого доброго не жде... Вдома нi життя, нi роботи, хiба що продавати на базарi нiжки Буша не першоï свiжостi або французьку косметику, набовтану в пiдвалi на Молдаванцi. I не жде нiхто добрий... Навiть старий, з вигляду лагiдний Клаус, який виписав ïï через мiжнародне шлюбне агентство, виявився звiром. Пiдлим, смердючим звiром... Старий збоченець... Вiд спогаду про Клауса, його брезкле старе тiло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує... В ротi стає гiрко i противно... Про те, як, за доносом Клауса, полiцiя викидала ïï зi Швецiï, мов дешеву портову повiю, вона не хоче згадувати. Не хоче – i все! А тому встає i йде з таверни. Дверей не зачиняє. Нема вiд кого. На цьому мiнiатюрному, як тарiлка, островi вони з Арiстотелем однi. Решта жителiв острова – пани з тих шикарних вiлл на горбi – перебираються на зиму в Афiни. Колись жiнка, яку тодi звали Тамарою, мрiяла про власний острiв, який подарує ïй, як Жаклiн Кеннедi, якийсь Онасiс... Острiв ïй подарував Арiстотель... байка, що не Онасiс... Але вона навiть не уявляла, що бувають такi мiнiатюрнi острови – горб з трьома вiллами, таверною на березi i загоном для кiлькох кiз. Тодi жiнку звали Тамарою i вона приïхала по туристичнiй вiзi на сусiднiй острiв збирати персики. Ïх тодi чимало приïхало з Одеси, та й з цiлоï Украïни. Там ïï, одягнену лиш у великi гумовi чоботи та рукавицi (вiд змiй), i побачив Арiстотель. Вiн був удiвцем i по трьох роках посту шукав собi щастя-долю серед веселих, роботящих i балакучих украïнок, що пташиними зграйками пурхали по апельсинових садах сусiднього острова. Ользi мовчазний, носатий i чорний, як грак, грек не сподобався. Ще нудило вiд шведа. Але до Арiстотеля на острiв вона поïхала. З нудьги. I печалi... Коли зiйшли на берег, грек хотiв повести ïï на руïни якогось там храму Афродiти, чи що (вона до сих пiр толком не знала), куди валом валили туристи, але вона сказала: ноу! – i Арiстотель повiв ïï до своєï таверни, причепленоï до староï, але ще доброï кам'яницi. Щоб не лягати зразу у лiжко, жiнка, яку тодi звали Тамарою, мила i чистила таверну. Навiть млинцiв напекла пiд ранок. Такою цнотливою i недосяжною i вiдвiз ïï Арiстотель назад, в помаранчевий сад друга Платона. Вона думала – по всьому. Але грек виявився добропорядним християнином, оцiнив ïï цноту душевну та скромнiсть тiлесну i запропонував повiнчатись в православному храмi. Але Ольга, чи пак Тамара, вже знала, чим завершуються шлюби... Мала вже ïх... Перший скiнчився травматологiєю i двома викиднями... Другий – двома дiтьми... Вiд згадки про Шурку-Юрку Ользi аж дух перехопило, а потому занило серце, занило... Що вони там, в тому селi з тою бабою Варкою, роблять? Бабi точно не до них. I ростуть собi Шурка-Юрка як лобода. Бандитами виростуть, це точно... Мабуть, забули, як мама Оксана виглядає... Для синiв вона так i залишилася – мамою Оксаною... Вiд переживання Ольга присiла на великий i вогкий камiнь бiля вiлли iз брунатним дахом i, щоб трохи заспокоïтись, почала думати про ïï хазяïв – спортивного вигляду людей середнього вiку. Чоловiковi, видно, вона подобалась, бо вiн часто заходив у таверну, пив вино i дивився на неï голодними очима. Але – не на ту натрапив. Вона таке вже мала... Жiнка, яку тепер звали Ольгою, вiдчула, як спогад злою енергiєю наповнює ïï тiло. Вона встала i легко, майже з вискоком, пiшла дорогою вниз, до причалу. Вона мала багато чоловiкiв, законних i незаконних, рiзного вiку i рiзних нацiональностей, але всi вони були на один копил, якщо чесно, одна наволоч i бидло. I вони всi ïй так спротивили, що вона витравила з пам'ятi навiть ïх поганi фiзiономiï... Хоч найпiдлiшi мерзотники ïй часом ввi снi ввижалися у всiй своïй красi... гади повзучi... Правда, траплялися ïй i непоганi мужики. Але – дуже мало. Всього кiлька за все ïï життя. Бувало, вона не могла на чоловiкiв взагалi дивитися. Особливо пiсля черговоï пiдлостi котрогось з них або навпаки – проявiв порядностi... Як от пiсля Сулеймана, який ïï, голу-босу пiсля розриву з тим козлом Дiмкою, побиту, як остання дворняжка, витяг, буквально витяг iз лайна, озув-одягнув, дав шматок хлiба – роботу продавщицi у своєму контейнерi на центральному ринку... Вона б досi торгувала шкiряними куртками та пальтами, якби... Ну що в неï за життя таке?! I де взявся на ïï голову той Аркадiй, бiженець з комунiстичноï Молдови? Тири-пири, що ти тут, блiн, горбатишся на турка тупого, я тобi – бабки, шик-блик, Нiмеччину, Бельгiю, стриптиз-бар... А вийшов пшик-брик... Бордель для далекобiйникiв, партизанка в Хорватiï, стометрiвка в Словаччинi, кличка Наташа, далi... А далi – не буде, бо далi була одна велика купа лайна, яку ïй не хочеться розгрiбати. Нi сьогоднi, анi будь-коли! Був людиною, звичайно, i Руслан Захарович, хазяïн супермаркету з Херсона... I, може, ще – Бартоломео... За тим Бартоломео найбiльший в Ольги жаль. Коли, зiбравши на сусiдньому островi всi апельсини, вона мотнула в Iталiю, збрехавши Арiстотелю, що ïде додому питати в мами благословення на шлюб iз ним, Бартоломео був просто сином староï сеньйори, в якоï вона найнялась погодинною покоïвкою. I якби не той поганий пшек, не той Казик Володiєвський, що пiдбив ïï жити з ним разом, вона вже була б дружиною красивого i багатого адвоката Бартоломео... Але ж той Казик... Проклятий поляк! Грiм би його побив, де вiн взявся на ïï голову!... Але, нiде правди дiти, вiн був такий прєлєпотний, такий пєнкний... такий умiлий коханець... Ользi враз стало гаряче вiд споминiв про шаленого Казика, а ще бiльше – вiд його пiдлостi... Хоч i клявся Єзусом i Маткою Боскою, але вона певна, що то вiн продав ïï в найт-клуб череватому Музоллiнi... Через того покидька, того нелегала смердючого Казика ïï потрошило пiв Неаполя! Жiнка, яка звалась тодi Тамарою, хотiла зарiзати Казика, але вiн утiк у свою Польщу... А вона, ледве вирвавшись iз липких рук Музоллiнi, здалась полiцiï, щоб ïï депортували. I ïï депортували. Але ïхати в Польщу шукати продажного Казика вiдхотiлося, лиш-но вона переступила порiг рiдноï квартири: мама спала п'яна, пацани, немитi-нечесанi, борюкались на розтрощеному диванi з прилиплими до пискiв целофановими пакетами з клеєм... Вона мала сякi-такi грошi, дiтей умила, одягла-взула, i вiдвезла до тiтки Варки в село. Тiтка взяла дiтей неохоче, але грошi – охоче, пообiцявши, що, коли Оксана (так звали жiнку з народження) не буде ïй присилати з-за кордону долари, хутко вiдправить байстрюкiв назад у мiсто, до сеструхи Клави. Щось треба було робити... I тодi жiнка згадала Арiстотеля... Помiнявши вкотре за пару сотень зелених в обласному загсi iм'я та прiзвище, а у ВВIРi – закордонний паспорт, жiнка, яку тепер звали Ольгою, вирушила з черговою групою сезонних заробiтчан у Грецiю на оливи. Арiстотель чекав ïï. Коли вона неждано зайшла до його таверни, зашарпав шиєю, забив крильми, ну чисто тобi грак... I жiнка, яку тепер звали Ольгою, зосталась. Через тиждень вони з Арiстотелем повiнчалися в церквi Пресвятоï Богородицi на сусiдньому островi. На свiй острiв повернулись в супроводi друга – Платона та його дружини Марiï. Вiдсвяткували весiлля у власнiй тавернi. За гостей були ïм туристи з Нiмеччини – старi сiмейнi пари – та студенти з Англiï. Господарiв розкiшних вiлл на пагорбi вони не запрошували – Арiстотель вважав себе бiдняком проти них i соромився набиватися в друзi. Того лiта ïм щастило. До причалу одна за одною причалювали бiлоснiжнi яхти, катери i моторки з туристами. Таверна цвiла гiрляндами квiтiв, пахла смачно тушкованою рибою i варениками з сиром та картоплею, якi ночами лiпила Ольга...Того лiта було весело. Щодня в тавернi звучало сиртакi... I Ольга, одягнувши народний грецький стрiй Арiстотелевоï дружини, разом з чоловiком вчила танцювати цей танець захмелiлих гостей. А на свiтанку, провiвши останнiй катер, вона купалася у срiбному вiд мiсячного сяйва морi, а щасливий Арiстотель лепетав щось на своïй, ще мало зрозумiлiй ïй мовi, раз по раз повторюючи: – Афродiта, Афродiта... Лежачи згодом на шлюбному ложi бiля чоловiка, Ользi хотiлось вивчити чимскорiш грецьку, аби дiзнатися бiльше про ту богиню (чи хто вона, та Афродiта?), i про руïни ïï храму на пагорбi за вiллами. Але... не вийшло... Якось одного лiтнього надвечiр'я в таверну завалила компанiя нових русскiх. Змучена мовчанням (жодноï мови, якою ҐелҐотали туристськi зграï, Ольга не знала), душа жiнки розквiтла i полетiла навстрiч знайомiй говiрцi. Росiяни ïй не здивувались: надивились по свiтах на нашiх Наташек. Запросили до компанiï, а потiм... Ольга сама незчулася, як спiвала з ними Очi чорниє i танцювала в гарячих обiймах веселого i крутого Вавiка, чи Вована... Краєм ока бачила насторожений гострий профiль Арiстотеля, але було байдуже. Навiть – наплювати було на все, бо згадала, що молода, дуже молода, що спрагле тiло хоче любовi, що... Звiсно, Арiстотель нiчого не бачив. Вiн вертiвся по тавернi, як бiлка в колесi, коли вони з тим Вавiком, чи Вованом, розпаленi вином i танцями, вискочили з душноï таверни пiд величезнi, як грецькi горiхи, грецькi зорi. Ïх любовний шал був короткий, але вона... запам'ятала його на все життя... Коли вони повернулися в таверну, гулянка була в розпалi. Арiстотель, блiдий i грiзний, як убивця, дивився на неï через людськi голови невидющими очима i вона зрозумiла, що вiн все знає. Забери мене звiдси, – вчепилась Ольга в лiкоть мимолiтного коханця. На що той лиш засмiявся: Iзвiни, Наташа, вас много, а я адiн... Випровадивши гостей, Ольга та Арiстотель довго сидiли мовчки в темнiй тавернi. Спочатку Ользi хотiлось прикинутись дуркою, потiм – закотити скандал ображеноï ревнiстю жiнки, як то було з iншими, але зрозумiла: з Арiстотелем це не пройде... Бiльше вiн до неï не заговорив. Ольга теж мовчала. Отак вони i жили. Влiтку i восени ще нiчого було. Але коли прийшла зима i острiв опустiв... Ольга тяжко зiтхнула. Вона стояла на пристанi i дивилась пильно в напрямку сусiднього острова. Сердите, непривiтне море злегка штормило. Сiрi хвилi здiймалися все вище i вище, люто розбиваючись об кам'янистий берег. Вона шукала очима моторку Арiстотеля у сiрому водяному варевi, i суперечливi почуття розривали ïï. Часом Ользi хотiлось, щоб Арiстотель пропав разом зi своïм човном, щоб втопився, щоб не вернувся на острiв, i щоб нарештi скiнчилося це мовчазне терзання... I тодi б вона зосталася одна, i привезла б з Украïни своïх хлопчикiв, i зажили б вони щасливо серед оливкових гаïв... Але найчастiше ïй самiй хотiлося втекти з цього острова зимового мовчання, хоч в пащеку до череватого Музоллiнi, хоч до того виродка Дiмки, хоч до рудого Клауса... Буря сильнiшала. Почав накрапати дощ, i Ольга почвалала назад до таверни. Замкнула дверi, сiла на лавку бiля вiкна i стала чекати. Шторм шаленiв цiлу нiч, струшуючи острiвком та заливаючи його солоною зимною водою. I ще цiлих три днi. На четвертий стих, але Арiстотель не повернувся. Даремно Ольга його виглядала. На шостий день ïй стало страшно. Вона заридала, i все плакала, i проплакала сьомий, i восьмий, i бозна-який день, з жахом чекаючи кiнця цього кошмару. Вона плакала i кликала Арiстотеля, а коли вiн прийшов, подумала, що вмерла i зустрiлася з ним на небi. I, мабуть, тому цiлувала свого старого носатого грека з такою неземною любов'ю, з такою свiтлою радiстю, як нiколи i нi жодного зi своïх чоловiкiв. А той вiд щастя лепетав щось та лепетав, раз по раз повторюючи: –Афродiта, Афродiта... I не чули вони, як остання штормова хвиля, стрiмка i висока, пiдхопила острiв i понесла у вiдкрите море, незвично синє i привiтне як на цю зимову пору. 2001 р.
ОСТРIВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ