<< Главная страница

ОДИН НА ТРАСI



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дiмка прокинувся вiд того, що хтось його шарпав i кричав: – Вставай! Вставай у школу! Вставай! Нємєдлiнно вставай! Мама стояла перед ним, напахчена, в короткiй шкiрянiй спiдничцi, в такiй же курточцi. Обличчя ïï пiд товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмiлля. Вчора ввечерi, коли вiн повернувся додому, вона лежала як мертва, пiд пропаленою в кiлькох мiсцях ватною ковдрою на своєму диванi, що займав майже всю площу ïхньоï тiсноï готельки. Дiмка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в iнтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п'яна i жива. Дiмка полегшено зiтхнув i взявся нишпорити по брудному столi, заваленому порожнiми пляшками, шматками хлiба, огризками мокроï рожевоï ковбаси i банками з-пiд рибних консервiв. Проковтнувши все, що було ïстiвне, задоволено заснув на своïй розкладайцi в надiï, що вранцi, коли вiн прокинеться, мами вже не буде. I не буде скандалу. Але мама стояла над ним i з ïï яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка: – Бандюга! Ти чьо в школу нє ходiш?! Вчєра учiлка с хричом какiм-то прiходiла, угрожала мiлiцiєй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! I мiгом в школу! А то в iнтернат здам, урод паганий! Повiдомлення про прихiд учiлки Дiмка пропустив повз вуха – це було вже не раз i зовсiм Дiмку не обходило. Тривожило iнше: мамка лякала його iнтернатом, коли йшла на трасу. А Дiмка траси боявся гiрше iнтернату. Звiдти мамка приходила вдосвiта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. I кожного разу темний вiдчай морозом сковував його нутрощi. Тож i тепер Дiмка дивився перестрашено на маму i не мiг слова вимовити. – У! Урод! – зло матюкнулась мама. – Таращiтся, как даун... Павтаряю: будєш бродяжнiчать, отдам в iнтернат! – I пiшла до дверей. – Ти куда? – хрипло спитав Дiмка. – Опять на трасу? – Пшол вон! – похмуро огризнулась мама. – Мамка, нє хадi! Нє хадi, мамка! – дурiючи вiд жаху, залементував Дiмка. I тут мамку прорвало. Вiдриваючи дитину, що вчепилася в неï мертвою хваткою, вона заверещала: – А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Виродiлся, скатiна, на маю голову! Хоть би здох iлi утоп! Жiзнi нєт от тебя! – Нє хадi, прошу тебя. – Дiмка кинувся до своєï курточки, почав вивертати кишенi. – Вот, на... Возьмi! Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутiй руцi, що копiйки бризками розлетiлися по маленьких сiнцях. Слiдом ляснули вхiднi дверi, i Дiмка, ридаючи вiд розпачу i страху, впав долiлиць на свою розкладайку. Дiмка плакав i згадував село над рiчкою i бабу Валю, в якоï вiн жив – не тужив, навiть один рiк у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собi рудi кучерi i не поïхала на заробiтки в Iталiю. По дорозi в Iталiю баба Валя вiдвезла Дiмку в город до мамки. Дiмку город злякав. Лякав його i величезний похмурий будинок, i тiсна мамчина хата на останньому поверсi, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потiм мама з бабою сварилися i обзивалися, i все, як Дiмка зрозумiв, через нього, бо вiн усiм заважав i жити не давав. Нарештi баба Валя грюкнула дверима, i бiльше Дiмка ïï не бачив, лише часом згадував, коли мамка по п'янi починала лаяти бабу поганими словами за те, що та потащiлась в Iталiю б...ть. Так почалось Дiмчине городське життя. Спочатку вiн дивився на нього з вiкна кухнi, а потiм посмiлiв i почав боязко спускатися зi своєï верхотури у двiр, коли туди виходили погуляти пiсля школи iншi дiти. Мамцi було не до Дiмки. Вдень вона спала, а вночi прiнiмала гостєй. Дiмцi спочатку гостi подобались. Дядьки, якi приходили в гостi, були веселi, приносили iз собою горiлку й ковбасу, вгощали Дiмку, i вiн, наïвшись та хлиснувши пiд схвальнi крики гостей гiркоï рiдини, засинав безневинно на своïй розкладайцi. Але одного разу вiн прокинувся вiд маминого зойку i в темрявi побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на диванi маму. Мамка стогнала i пручалась. Дiмка злякався, закричав i почав бити i дряпати дядька по голих сiдницях. Дядько страшно розлютився, боляче вiдлупцював Дiмку i зачинив у туалетi, пригрозивши: – Пiкнєш – уб'ю! Та найбiльше Дiмку здивувало те, що мамка замiсть того, щоб рятуватися i його рятувати, лише п'яно лаялась у темрявi: – У-у, урод! Такой кайф iспортiл! Вiдтодi Дiмка почав боятися мамчиних гостей, заïкатися i впiсюватися ввi снi. А коли дядьки пiсля п'янки починали душити мамку, накривався з головою i не дихав. Тодi Дiмка ще був малий i дурний, нiчого в життi не розумiв i не дружив з Артиком, який вже в тому собачому життi надивився... Дiмка взагалi тодi нi з ким не дружив. Дворовi дiти цуралися його, думали, що вiн ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дiмка i справдi у своï вiсiм рокiв скидався на п'ятирiчного шмаркача. Спочатку це дуже засмучувало його, але, коли сам почав заробляти собi на хлiб, тiшило: йому завжди подавали щедрiше, анiж iншим, навiть Артику. Згадка про Артика розiгнала в Дiминiй головi сумнi спогади й думки. Тим бiльше, що сонце вже обiйшло ïхню висотку i свiтило привiтно просто у вiкно. Дiмка бадьоро пiдхопився, пошукав по брудному столi, кинув до рота зачерствiлу цiлушку батона, запив водою iз крана i знову був готовий до життя. Страх минув, на душi було легко, а в головi складався план, що ж його далi робити. План Дiмцi сподобався. Накинувши курточку, вiн вибiг з квартири. Обминувши вiчно поламаний лiфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулицi було тепло, сонячно i малолюдно. На зупинцi – теж. А це значило, що до метро Дiмка доïде з форсом – на маршрутцi, що вже стояла в очiкуваннi пасажирiв. – Дядь, можна? – спитав Дiмка молодого водилу. – Ладно... – буркнув той, i Дiмка притулився бiля дверей з радiсним вiдчуттям, що день починається щасливо. На станцiï метро Лiсовiй бiля будки на входi до ескалатора сьогоднi теж сидiла добра тьотька. Дiмка проскочив повз неï, кинувши: Здрастє! – i помчав ескалатором на платформу. Людей в передобiдню пору було мало, поïзди ходили рiдше, i Дiмка разом з усiма став слухати чоловiчка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбiччi автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лiйку. – Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, – кричав чоловiчок, – я вiдмiню педеве, пiдвищу пенсiï i зарплати, вiдкрию новi робочi мiсця... – Хрiн ти вiдкриєш, – не витримав агiтацiï чоловiк з вудками, що стояв поряд з Дiмкою, i Дiмка засмiявся, налаштований i далi веселитися, але тут пiдiйшов поïзд. Вскочивши у вагон першим, Дiмка крiзь вiкно спостерiгав за вивертами враз онiмiлого чоловiчка з лiйкою на фургончику. – Сволоч, – сказав чоловiк з вудкою, що знову опинився поряд з Дiмкою. – Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все ïм мало й мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивцi! При згадцi про грошi Дiмка шарнув по кишенях – порожньо: зостались його грошi розсипаними по хатi. Жаль, бо так не хотiлось йому сьогоднi скиглити, а доведеться... Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, i ïдуть не тi – однi пенсiонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в пiдземних переходах, а хто – у багатi квартали, де в смiттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з iкрою чи огризок черствоï дорогоï ковбаси. Дiмка теж нишпорив по смiттярках ранiше, коли нiчого не вмiв. Але зараз в нього все класно – i в метро, i на вулицi дiтям подають охочiше, нiж старим жебракам, особливо гарно вбранi не дуже старi тьотьки, в яких самих, видко, є дiти. Але в таку пору щедрi чужi мами в поïздах не ïздять... Страх як не хотiлось Дiмцi сьогоднi жебрати, але порожнi кишенi змушували. Тож Дiмка вiдлип вiд дверей, скорчив жалiсну мiну i, вiддихнувши (була – не була!), заскиглив тоненьким жалiбним голоском: – Хочеш сладкiх апєльсiнов... Пенсiонери не ворухнулися – занудна пiсенька Zемфiри не пройняла ïх. Поволi просуваючись вагоном, Дiмка спостерiгав, як кiстлявi мiськi бабцi i товстi сiльськi тiтки, мiцнiше вчепившись у своï торби, роблять вигляд, що не бачать того, хто перед ними спiває з простягнутою рукою. Тiльки в самому кiнцi вагона метушливо зашарудiла в торбинцi молода жiнка у гарному шкiряному прикидi. Дiмка взмиг ока проскочив злиденну та скупу публiку i опинився бiля жiнки. Та вiд Дiмчиноï спритностi розгубилася i, певно, не знайшовши копiйок, тицьнула йому гривню. З тим Дiмка i вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах бики з гiтарами, продавали газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Нi тих, нi iнших не видно було – десь проïдають вранiшнiй улов. I щасливий, що не буде нi в голову битий, нi пограбований, Дiмка вирiшив вибрати iз свого репертуару щось жалiбнiше... Знав, що з пасажирiв метро копiйку разом iз сльозою добре вичавлюють пiснi про Бога й маму. Отож Дiмка вступив у другий вагон, прокашлявся i з почуттям затягнув: Мамо, тобi у ноги поклонюся, Мамо, за тебе Богу помолюся, Бо ти у мене наймилiша, У цiлiм свiтi найрiднiша... Дiмка пiснi добре не знав, тож спiвав, що на душу ляже. I, видно, виходило непогано, бо пенсiонери заворушились, зашморгали носами, занишпорили по кишенях... П'ять вагонiв, п'ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала i срiбно побрязкувала. На станцiï Днiпро Дiмка вирiшив перепочити, подихати свiжим повiтрям i поплювати з мосту на безперервний пiд ним потiк машин. Але, коли вiн, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дiмка похолов, пiд шапкою стрельнуло – рекет! I вiн рвонув що є сили. Але рекет вискочив разом з ним i виявився бородатим мужиком у шкiрянцi. – Хлопче, – спитав борода без базару, – ти хочеш спiвати? На естрадi? З доброго дива Дiмка лише рота роззявив. – Ну, як Асоль, примiром, чи Алiна? – Чiплявся бородань. Дiмка таких не знав – телевiзор вiн не дивився, бо не мав, артистiв бачив лише тих, що виступали на Майданi Незалежностi на всiлякi свята, чув тiльки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було. – Ясно, – все зрозумiв бородань i, полапавши у внутрiшнiй кишенi шкiрянки, витяг звiдти клаптик лискучого паперу i протягнув Дiмцi. – Вiзьми. Хай мама приведе – там адреса написана. Або сам. Надiюсь, Киïв ти знаєш. I читати вмiєш... Мужик щез в останньому вагонi електропоïзда, поïзд щез у темнiм тунелi, а Дiмка все ще стояв i не вiрив своïм очам i вухам: на бiлому квадратику чорним по бiлому було щось написано. Дiмка читати вмiв, як-не-як закiнчив у селi перший клас на однi десятки. Тож, трохи посопiвши, склав докупи дрiбнi лiтери: Арнольд Кармазинський – продюсер. Плювати з мосту на iномарки вiдхотiлось. У вухах застрягло запитання: хочеш спiвати? На яке вiн не знав вiдповiдi. I вiд цього невiдання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити i похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим вiн i приïхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотiв було вiдстебнути на джин-тонiк, але передумав, згадавши ранковий скандал iз мамкою. Наразi стало сумно вiд пiдступностi життя, бо нiколи не знаєш, що тебе чекає. А оскiльки Дiмка вже знав iз власного досвiду, що особисто його нiчого доброго не чекає, то вирiшив забути бороду з його асолями i на повну котушку використати сьогоднiшню удачу. У гастрономi на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються i милосерднi. Добрих людей, чи точнiше жiнок (до чоловiкiв Дiмка не наважувався пiдходити), навчився впiзнавати по виразу обличчя. I майже нiколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? – i почувши: п'йот, – вони, скрушно зiтхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дiмцi перепала ромова баба i ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вiчно голодного Артика), Дiмка заспiшив на Майдан Незалежностi: подивитись кiно на великому екранi, покружляти там та зустрiти когось iз пацанiв. Але то треба було робити ловко, бо останнiм часом ïхнi стрiлки закiнчувались печально – полiцаï влаштовували справжнi облави на нiчиïх дiтей i вiдвозили ïх у дитячi притулки. Перед Новим роком ïх з Артиком так допекли морози, що вони самi здались ментам, прикинулись iногороднiми i цiлий мiсяць до опознанiя лiчностi тусувались з iншими такими ж бездомними в теплi й добрi. Ïх навiть на кiно знiмали, коли приïжджала якась дуже поважна тьотька i ще цiла купа делегацiй з подарунками. Отак вони мiсяць обжирались шоколадками, спали на бiлих простирадлах, дивилися телик, згадували з натугою шкiльну науку, грали в шахи i розповiдали журналiстам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потеплiло на вулицi i до чортикiв захотiлось свободи. Отодi вони й змились, ще раз переконавшись, що кращого кiна нема, нiж клеєне, а у свiтi нiчого немає кращого, як свобода... Але все-таки вирiшили, коли вже сильно дiстане голод чи холод, на мiсяць здаватися в притулок. Сьогоднi вранцi пiсля скандалу з мамкою Дiмцi подумалось, що, либонь, пора. Хотiлось пожити по-людськи – без мамчиних скандалiв, трохи вiд'ïстися, бо вже штани спадали. Однак, пiсля зустрiчi з бородою передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гiрше, що пiшла на трасу... Але тепер усе буде по-iншому... Тепер у нього будуть грошi... Багато, дуже багато, вистачить на хавчик, i мамцi на прикид, i на телевiзор, може, й на тачку... Iномарку, блiн! Тiльки iномарку! Уявивши себе в срiблястiй тачцi, у лискучiй шкiрянцi, як Арнольд Кармазинський, Дiмка щасливо засмiявся i погнав, пiдстрибуючи, на Майдан Незалежностi, що вирував передвиборними мiтингами: бiля колони з дiвкою у вiнку маяли червонi прапори, навпроти, бiля глобуса – жовто-синi, коло крилатого золотого чоловiчка – бiлi полотнища, розмальованi зеленими яблуками, а перед самим Дiминим носом на залiзному конi гарцював Артик iз Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дiмка знав, що братану не до смiху: його мама – ще гiрше – сiла на голку. А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьом мусив сам про себе дбати: i бабки заробляти, i розважатися. Дiмка тихо свиснув, Артик сплигнув з коня i став перед ним у всiй своïй красi – iз темно-лiловим фiнгалом пiд правим оком. – Бля-а-а... – поспiвчував Дiмка. – Мамка? – Нє-а! Бандюги Крота. Мол, крисятнiчаєш, гнiда малая, на чужоє запал... – I чо? Всьо? – Нє-а. Крупняк тiпа п'ятак – припрятав. – I Артик пiдморгнув фiнгалом, а Дiмка ще раз переконався, що сьогоднi йому дуже пощастило: i капусти насшибав, i битий не був. Тут заграла музика i на Майдан з-за човна з мужиками i дiвкою вийшов духовий оркестр, облiплений плакатами. – Давай приколюватись, – запропонував Дiмка. – Нє-а, пацани Бетмана почистили магазин на Оболонi. Менти по всьому городу рищуть. – Красти нехарашо, – сказав Дiмка. – Мамка каже – менти зловлять i вб'ють... – Всiх не вб'ють... А Бетман i не краде, вiн тiпа того... еспрiює, ну, тiпа, своє забирає. Базарить, мол, крутi його обчистили... шакали, блiн, пора джихад об'являть, тiпа, войну... – Ну ти даєш! – засмiявся Дiмка, згадавши обдертого, вiчно голодного i злого Бетмана. – Крутi обiкрали Бетмана! – Чо ти смiєшся? – образився Артем, – Ну, не лиш – усiх... Дак про ето всi базарять, i етi, как ïх, блiн, голiмi депутати – i он, i он, – показав пiдборiддям на галасливi натовпи мiтингуючих. – Пiшли, послухаєш... Дiйсно, про це говорили всi виступаючi, називали якихось олiгархiв i навiть президента бандитами i злодiями. Але палкi промови теж не переконали Дiмку. Вiн нiяк не мiг у своïй головi уявити, що могли багатi вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть... Тут Дiмка згадав бороду i йому страшно захотiлось самому стати багатим. I то вже. I вiн сказав зi старечою досадою: – Та ну ïх усiх, депутатiв. I Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся... Вот в мене... кранти почтi – мамка на трасу пiшла... – Хєрово... – поспiвчував Артик, порився в бездонних кишенях i втиснув Дiмцi в кулачок вогкий клейкий тюбик. – Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла. Дiмка вдячно посмiхнувся: – Не зараз... А в мене ватрушка, хочеш? Менi вобще сьогоднi везе... Бiлий папiрець не справив на Артика враження, як i незрозумiле слово – продюсер. А Дiмка не вмiв пояснити, хоч в глибинi душi здогадувався, що так звуться крутi мужики, якi допомагають розбагатiти бiдним безпритульним хлопцям, а потiм кричать на концертах на Майданi: – А тепер виступає неперевершений... блискучий... Дiмка Безуглий... Вiтайте! Залишатись довго на Майданi Незалежностi було небезпечно, тож, покружлявши серед розпалених боротьбою сердитих мiтингуючих i не знайшовши в тому нiчого цiкавого, хлопцi розбiглись. Артик – пiд готель Днiпро – жебрати, а Дiмка пiрнув у метро, щоб скорiше доïхати додому i розказати мамi про бороду. Всю дорогу, дивлячись на своє вiдображення у темному вiкнi вагона, уявляв себе Дiмка то на залитiй свiтлом сценi у чорному лискучому пiджаку, то за кермом срiблястоï блискучоï тачки... Хоча нi, без тачки вiн поки що обiйдеться... Краще вiн бабки вiддасть мамцi, щоб та не кричала i не ходила на трасу. Мамки вдома не було. Дiмка визбирав розсипанi вранцi копiйки, перерахував разом iз виканюченими в метро – вийшло шiсть гривень 43 копiйки. Якраз на пiвкiло сосисок i батон. Коли повертався з магазину, глянув на вiкна – не свiтилися. Значить, мамка не прийшла... Бiля пiд'ïзду вовтузились пацани, i Дiмка вирiшив у ïхнiй компанiï почекати ïï. Час минав, пацанва розiйшлась спати, а мамки все не було. Темний страх, пережитий вранцi, знову заворушився у серцi Дiмки. Гнаний ним, хлопчик вирiшив iти на трасу. Йти було далеко, але не страшно: автобуси i маршрутки то обгонили його, то летiли навстрiч, ослiплюючи фарами. Вiн зазирав у тьмяво освiтленi салони, але мамки теж там не було. Дiмка йшов i переконував себе, що нiчого страшного не сталося. Мамка часто не ночувала вдома. Вранцi приходила змучена, часом побита i затихала, вкрившись пропаленою цигарками старою ковдрою. А Дiмка сiдав бiля неï i наслухав, чи вона дихає. Нiчого не було незвичного, якби не той волохатий страх, що ворушився в Дiмчинiй душi... До траси хлопчик дiстався, коли ще у придорожнiй корчмi бiля станцiï метро Лiсова горiло свiтло. Вiн зазирнув у вiкно – мамки серед веселоï компанiï не було, i пiшов далi, на трасу, що скидалась на рухливу темну стрiчку, поцятковану свiтлячками. Прихилившись до стовпа рекламного щита на узбiччi, на якому був намальований дядя Ваня – наш чєловєк, коло якого зазвичай часто любила прогулюватись мамка, Дiмка став чекати. А щоб не так сумно було, рахував авта, що пролiтали повз нього зi свистом на шаленiй швидкостi. Скоро вiн зголоднiв, але батон не лiз у горло. Не лiзли й сосиски. Болiли ноги, дошкуляв нiчний холод, але, скований страхом, хлопчик боявся поворухнутися. Нагонив жаху й лiс, що височiв по той бiк траси чорною стiною. До всього, вiд шинку вiд'ïхала кавалькада автомашин, навантажених веселою компанiєю, у вiкнах погасло свiтло i стало зовсiм нестерпно. Вiд втоми i розпачу Дiмка опустився на землю, загадавши собi, що коли повз нього пролетить тридцята машина, вiн зiрветься i пожене додому. Певно, було вже зовсiм пiзно, бо тридцятого авто Дiмцi довелося чекати довго. Нарештi, на трасi зблиснули два маленькi вогники. Вогники бiльшали, наближаючись. За якийсь десяток метрiв авто притишило хiд, погасило фари й безшумно проминуло рекламного дядю Ваню та Дiмку бiля нього. Дверцi так само безшумно вiдчинились, i з них випало щось темне i важке, схоже на мiшок. Авто тихо вiд'ïхало, а далi ревонуло, рвонуло i розтануло в мерехтiннi траси, що вела в напрямку Днiпра. З-за хмари виглянув мiсяць, освiтив те, що випало з машини, але Дiмка i без того вже знав, щ о т о... Страх йому пiдказав, а сам вiдступив у темний лiс. Дiмка вже нiчого не боявся. Вiн вилiз iз свого сховку, скинув курточку i прикрив ними голе тiло мамки. А потiм став на проïжджiй смузi i почав махати руками, лихоманково повторюючи: – Памагiтє... в бальнiцу... мамку... памагiтє... в бальнiцу.. мамку... памагiтє... Але авта не зупинялися. Освiтивши на обочинi траси прикрите тiло i дитину, яка щосили махала руками i щось кричала, вони тiльки прибавляли газу. Мамка пiд курточкою не ворушилась, а машини все пролiтали й пролiтали. Неждано страшна лють, як полум'я, охопила тiло хлопчика, забила в конвульсiях, кинула до землi. Вiн упав i, б'ючи кулачком по холодному твердому асфальту, закричав до тих, що все пролiтали й пролiтали в красивих окатих авто, такi ситi, такi байдужi, такi... – Я уб'ю вас! Уб'ю вас!.. Уб'ю-у-у!.. Дiмка ридав доти, доки не витiк з нього разом зi злими сльозами розпач. Але важка люта ненависть до пiдлого, злого свiту не минула, вона тiльки нiби скам'янiла, нiби застряла в маленькiй, добрiй душi Дiмки важкою розпеченою каменюкою. I, вiд того сам собi чужий, аж страшний сам собi, Дiмка сiв бiля мамки, поклав ïï розкуйовджену голову на колiна й став чекати ранку. Нi про що не думаючи, нi на що не сподiваючись.
ОДИН НА ТРАСI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация