<< Главная страница

НА РОЗЛОМI



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал – I-i-i-i... I якби вiн вчасно не вiдчинив броньованi дверi свого кабiнету, Христя пробила б ïх наскрiзь i вилетiла крiзь вiкно просто на проспект Свободи. Але Зореслав Мирославович i цього разу встиг. Як встигав скрiзь i всюди. Однак не алюром, як оця несамовита фурiя, а поважно-вальяжно. Царствено. Як i годиться статечному чоловiковi. Отож Зореслав Мирославович неквапно, але вчасно розчинив дверi, i Христя пригальмувала, аж iскри порснули з-пiд каблукiв, бiля самого борту масивного редакторського стола. – Христю, ти ж не в лiсi, – зморщився досадливо. – Чого доброго люди подумають, що я вас тут рiжу, або пальцi затискаю мiж дверима... – Та що там люди! Ми – виграли! Виг-ра-ли! О-о ййє-є-є-єссс! Йєс! Йєс! – ще дужче зарепетувала Христя. Точно: з лiсу! Лiсова людина... Ïï по Гiмалаях та Амазонiях шукають, а вона – тут, у моєму кабiнетi. Зореслав Мирославович Колодний, слава Богу, був не глухий i почув про що вереск, однак не поспiшав тiшитись, тим бiльше галасувати: боявся злякати удачу, якщо, звiсно, Христя чогось не наплутала. Як правило, вiн рiдко проявляв на людях своï емоцiï. Тому-то його вважали (так вiн вважав) людиною стриманою, iнтелiгентною i доброю. Та й вигравати невеличкi гранти останнiм часом стало майже нормою для його газети. Але однаково приємно, що понедiлок починався з приємноï дрiбнички. – Во! З Iнтернету витягла! Щойно! – Христя ляснула роздрукiвкою по столу перед самiсiньким його носом. Колодний смиренно зiтхнув i втупився в папiрець. Як i кожен iнтелiгентний чоловiк, а отже глибоко закорiнений еволюцiонiст-пацифiст, Зореслав Мирославович фiзично не переносив крику, шуму, гаму, публiчних виступiв, одно слово, боротьби, всiляких воєн i рiзних революцiй. А найпаче тих, хто весь цей гармидер зчиняв i спричиняв. Любити не любив, але, яко iстинний лiберал, терпiв i на роботу брав. I то – тiльки таких. З багатолiтнього досвiду знав: такi горлохвати наïвнi, за звичай, передбачуванi, а тому безпечнi. Порепетує, повар'ює, все тобi викричить, випустить злiсть, як пару у свисток, i вже на всяку пiдлiсть пiдколодну сили не має. Iнша справа – потайнi. По собi знав: з такими лiпше не заводитись... Але ж... мусив! Бо де вiд себе дiнешся?! Тож над силу стримуючи недобре роздратування, вдавано спокiйно взяв аркуш, а Христi кивнув, щоб iшла з Богом. Але Христя не йшла. Ïï розпирало вiд трiумфальноï радостi, як... Буцефала вiд вiвса. Колодний ледь усмiхнувся: йому сподобалось порiвняння. Взагалi-то, порiвняння, рiзнi аналогiï, паралелi i меридiани – були його слабинкою i незборимою пристрастю. Жовторотим журналiстом вiн ïх нагромаджував купами у своï матерiалах, доводячи вiдповiдальних секретарiв до сказу. Вони безжально викорiнювали тi перлини його юноï творчостi, матюкаючись, що за ними сутi не видно, як за бур'яном – пшеницi на полях колгоспу Шлях до комунiзму. Калiчили юне дарування, але не скалiчили. Навпаки, юне дарування сказало подумки усiм тим... компрачикосам, що калiчили його стиль i талант: пишiть самi, як такi мудрi, а я буду вами керувати. I стало наймолодшим в областi редактором. А тодi, в часи тоталiтаризму, це було не так просто. – Ну як? Як вам наша перемога?! – фонтанувала радiстю Христя, як Везувiй магмою. – Христю, не грузи! Дай розiбратися на самотi... – скривився Зореслав Мирославович, i Христя неохоче вийшла. Хоча, коли бути справедливим, Христя мала повне право на радiсть. Пробiгши очима повiдомлення, зрозумiв, що грант Мiжнародного фонду пiдтримки демократичноï преси отримав саме той проект електронноï версiï газети, автором якого була ця вiртуальна фурiя. Однак, коли вже бути справедливим до кiнця, iдею пiдкинув, звичайно, вiн, аби бодай чимось вгамувати вулканiчну енергiю перестарiлоï дiвки, а отже запеклоï фемiнiстки (хоча, де причина, а де наслiдок – один Бог вiдає), оту саму руйнiвну енергетику, яку вона час вiд часу спрямовувала, нiби лазерний промiнь, на його особу, замислюючи немислимi двiрцевi перевороти i провокуючи постiйне глухе невдоволення членiв колективу, що були водночас й акцiонерами спiльного пiдприємства ГазетаНове життя. Вiн не помилився. I результат не забарився. Але це був результат не гормональних збурень причинноï панни, а його мудрого керiвництва. Тож тепер треба зробити все, аби закрiпити у дiвочiй пам'ятi Христi цю важливу iнформацiю. Назавжди. I то негайно. Думав оцю дурню Зореслав Мирославович навмисно: розтягував трепетне передчуття успiху. Коли ж добiг очима до суми винагороди, ва-а-у!.. Теж мало не заверещав вiд радостi: 50 тисяч євро! Не може бути! Це розiграш. Цього просто не може бути i то з двох причин. По-перше, надто велика плата за кiлька недоспаних Христею ночей, якi вона й так на пропаще пускала за цигарковим димом у нiчному клубiКажан. По – друге... Не може бути, щоб у тому мiжнародному демократичному фондi та не знали, що його газетою, м'яко кажучи, опiкується одна з найпотужнiших нафтових компанiй Росiï, яка, на щастя, займає поки що ключовi позицiï в цьому життєво важливому для Украïни бiзнесi, i яка, на жаль, пiдтримувала на виборах претендента вiд влади. Звiсно, про це... партнерство нiхто, як йому здавалося, у мiстi не здогадувався, але... Хоч як би вiн старався бути i вашим i нашим, однак досвiдчений експерт неозброєним оком вiдстежить, що вже рокiв iз десять колись нацiонально ангажована газетаНове життя свiдомо уникає таких дражливих тем, як мовнi, конфесiйнi, i взагалi всього того, вiд чого тхне нацiональним душком i дєрьмократiєю... Одне слово, не так то просто бiгати помiж дощових крапель, i зоставатися сухим. Та й вдається це далебi не всiм. Проте, перепрошую, вiн нiкому обiтницi не давав бути святiшим за Папу Римського! А тому вiльний робити те, що дає змогу газетi триматися бодай якось та не плаву. Але тихо, не дражнячи всiляких медiйних ос та гнойових мух... Цю здатнiсть без суєти досягати цiлей вiн перейняв вiд батька. Головне – поважний гонор i мудре мовчання, говорив той. Нiхто нiколи не має знати, про що ти насправдi думаєш навiть тодi, коли ти про це нiбито говориш. А батько на вiтер слiв не кидав. Нiколи зроду. I це його врятувало вiд багатьох неприємностей, i найбiльшоï з них – репресiй по вiйнi. Нiхто толком не знав, де i з ким був пiд час вiйни старший Колодний. Бандерiвцi думали, що з ними. Мельникiвцi, що з ними. Совiти – теж. А насправдi, як здогадувався син, i з тими, i з тими, i – нi з ким. Але не засуджував батька. Дуже вже було б неприємно йому з'являтися на свiт бiлий десь у мордовських таборах, чи на магаданах, i повертатись у рiдне мiстечко на Прикарпаттi сином полiтв'язня, як це траплялося iз його ровесниками-земляками. А потому всю свою пiонерсько-комсомольську юнiсть спокутувати тяжко грiхи батькiв i доводити всiляким цекiстам-чекiстам у потi чола свою вiрнiсть тим iдеям та iдеалом, проти яких батьки боролися по лiсових схронах безвусими пiдлiтками. Слава Богу, бiографiя Зореслава виявилась незаплямованою ще до його народження. А це багато що важило... За вiкном загуркотiло, стiни заходили ходором, задзвенiло у шафах скло, нiби проспектом Свободи (колись Червонозоряним) пiшли танки. Насправдi, проïхав переповнений тролейбус. Але Колодний захвилювався не тому, що загуркотiло, (бо гуркотiло постiйно: i тролейбус тарабанив, i старi, ще австрiйськi, стiни редакцiï ходили ходором), а тому, що почув те, чого в години душевного затишшя не помiчав. Отже, душа не на мiсцi... Нiбито й новина приємна, а душа не на мiсцi... Що за життя? Що за часи? Що за люди? Кожне тебе бачить, кожне дiстає, кожному ти щось винен... Яке тобi дiло до мене, а менi – до тебе? Живи собi i дай жити iншому. Так нi! Воно, падло, само не живе, бо нездале, i тобi не дає! Епоха iдiотiв! Засилля покидькiв! Сутенерiв – компрачикосiв! Зореслав Колодний розгорявся мовчазним бунтом супроти бедламу, в якому йому доводиться жити i ще щось робити (!), повiльно, як ватра з мокроï глицi. Так, вiн людина нацiонально свiдома, як i всi захiдняки, але йому чужий печерний нацiоналiзм, як i все печерне... А ще вiн не з тих безличних, що в мент мiняють окрас i портрети вождiв на покутi. От вiн навiть стару, ще радянську назву газетиНове життя не помiняв. Звичайно, з огляду на анекдотично-трагiчний iмператив рiдноï iсторiï: мрiя про нове життя – вiчна, а тому завжди актуальна... Мiж iншим, як i його власне iм'я – Зореслав. З одного боку – традицiйно-украïнське, западенське, з другого – майже князiвське, а з третього – завжди оригiнальне, i завжди – в дусi доби. Зокрема, й недавньоï, червонозоряноï, i нинiшньоï, зореносноï. Одне слово, мудрий його батько народив i недурний його пiп хрестив. Роздуми про таємничу природу мiмiкрiï i ïï роль в суспiльному буттi трохи розраяли Колодного, але не заспокоïли. Адже участь у конкурсi – це одне: на те вiн i конкурс, щоб у ньому всi, кому не лiнь, участь брали. Зовсiм iнша справа – грант. Тобто, це вже – зобов'язання... Звичайно, смiшно думати, що його хочуть перекупити чи задобрити – не така вже поважна його газета та ще й у цiй дiрi. Було б це у столицi чи бодай у якомусь кризовому зрусифiкованому Донецьку, а так... Тодi, що? Тодi точно – це один iз тих квiтневих розiграшiв, якими розважаються в Iнтернетi програмiсти-приколiсти та рiзнi пiарщики. Колодний вiдклав роздрукiвку i задумався: кому з його ворогiв був потрiбен цей недолугий розiграш? Та ще й запущений гуляти в Iнтернет. Саме в цей час, коли стосунки з Росiєю особливо напруженi i саме у питаннi енергетичному, тобто нафтовому... Вiдповiдi не було. Вiн натиснув кнопку селектора i, почувши млосний голос Хрячкiвськоï, сказав: – Зайди! За мить Хрячкiвська вже темнiла непривiтною задавненою плямою на свiжiй снiжно-бiлiй аурi євроремонту. По кваснiй церi зрозумiв: вона знає про виграний грант. Але мовчить. Вiд заздростi до Христi – головноï своєï суперницi. Дуже добре. Йому саме цього й треба. – Що ти на це скажеш? – показав роздрукiвку. – Вiтаю! – витиснула iз себе Хрячкiвська, ще бiльше темнiючи смаглим лицем. – Та ну... я не про це. А про те, чи це не квiтневий жарт?.. – Не думаю, – зам'ялася, i вiн зрозумiв, що вона уже встигла перевiрити iнформацiю по всiх доступних ïй каналах. Ну, пройда!.. Але нiчого не сказав, бо, власне, цього й чекав вiд неï. Хрячкiвська подивилася на крiсло, готова до серйозноï конфiденцiï. Але вiн не запропонував ïй сiсти. I не тому, що був жлобом. Вiн взагалi нiколи нiкого iз колективу, переважно жiночого, не запрошував розсiдатися у своєму кабiнетi. А Хрячкiвську, iз репутацiєю бойовоï подруги усiх попереднiх ïï роботодавцiв, i поготiв. Остерiгався Лялюсi, як злостиво охрестило редакцiйне бабство (контр-епiтет Лялюсi на адресу ворогинь) його дружину. Вона й справдi могла нагрянути будь-коли з перевiркою. Була i ще одна поважна причина – тримав усiх на дистанцiï пiсля того, як акцiонери зачали качати права на газету. Хрячкiвську вiн узяв на роботу недавно, пiсля ïï чергового любовного скандалу iз черговим редактором, але не за чорнi брови та карi очi, а щоб змiцнити своï позицiï безакцiйним пролетарiатом, а дасть Бог, за допомогою ïï чорного рота – ще й очистити редакцiю вiд небажаних спiввласникiв. – Що ж, будемо сподiватися, що це не квiтневий жарт, хоч квiтень на носi... А ти... простеж, будь ласкава, щоб мало хто знав... ну, про грант. Поки не стане очевидним... Ти ж знаєш Христю... – Та знаю... – кисло посмiхнулася Хрячкiвська, пiдкреслено незалежно виносячи з кабiнету дрiбну свою парсуну. Вiн байдуже провiв ïï очима. Худi жiнки не викликали у нього жодних емоцiй. Досить було виснаженоï постiйними дiєтами дружини, що гаркотiла щоночi пiд боком мулькими маслаками. У коридорi знову почувся вереск i в кабiнет знову ввiрвалася Христя, i знову з папiрцем у руцi. Ну, все! Опровєрженiє! – в серединi в Колодного неприємно похололо. На щастя, Христя i цього разу верещала вiд радостi. – Ось! – потрясала папiрцем. – Ось – пiдтвердження! Офiцiйним листом! Ми перемогли! Пишiть!.. Матерiал у номер! Вже! На першу сторiнку! Хай знають усi! Ввау, який трiумф! – Та ти що! – Колодний побуряковiв, забувши про хвалену свою незворушнiсть. – Ти уявляєш, як перекосить вiд заздростi всiх на нашiй Перкалабi?! Тiльки не це! Нiкому не треба... цiєï слави! – Треба! Наприклад, менi! – не вгавала знахабнiла вiд щастя Христя, явно приписуючи собi успiх. I це його неприємно вкололо. Ач, навiжена навiженою, а своє сiче! Вона, певно, вже й грошi подiлила... На тисяч десять євро приза собi хоче! А, може, i на всi двадцять! Якраз на квартиру. Вона ж безквартирна. I все нудить його й нудить:От ви обiцяли, як ми акцiонувалися, що будуть прибутки, квартири куплятимем... А за якi, скажи менi, дiвко, тугрики мем купляти?! I що за совковськi пережитки?! Здорова, молода, ïдь у Туреччину, Нiмеччину, Iталiю, як нормальнi жiнки, дiтей покинувши напризволяще, ïдуть!.. Iди в якийсь бардак, пардон, бордель, де грошi платять, все одно ж по клубах шляєшся нiчних, своï пропиваючи... бо хто на таке, Господи прости, поласиться тут? Зате там, за бугром, за таку дику екзотику ще й грошi платити будуть! Тьху, здається з нервiв вiн заговорив уголос, бо Христя зблiдла i захиталася на тонких ногах, як тинейджерка-суïцидка на карнизi панельноï багатоповерхiвки. I вiн вивернувся, як лис, i, таємниче прискаливши око, попер голосним шепотом на цю причинну з iншого боку: – От якраз тобi цiєï, перепрошую, слави, цього розголосу найменше треба. I саме тепер... з цим шерехом про люстрацiю... Ти, що?! Ворог собi? Яму копаєш здуру та ще й тiшишся! – Чому це? Яку люстрацiю? – Христею знову хитнуло. – А таку, що там, – вiн показав очима на стелю, – хтось уже капнув про нiбито твою спiвпрацю iз сама знаєш ким... На виборах, звiсно... – Мо-о-ю-ю? Та ви що? Може, вашу? – здивувалася Христя. – Наскiльки менi вiдомо... i всiм, що це ви – i нашим, i вашим, i задком, i передком... Думаю, не за дурно, i вже точно не з iдейних... переконань! Сука! – лайнувся подумки Колодний, розгойдуючи лютим поглядом вутле тiло непогамованоï терористки, що виявилася не просто iдiоткою, а ще й сукою! Дивись, як розпащекувалася! Всi знають! Значить, усе-таки знають... I зроблять усе, щоб зганьбити його i лiквiдувати... але поки що – грант... А тодi... i за нього вiзьмуться, заздрiсники!.. Дрискачi! А цiй треба зашити ротяку. По саму сраку! Але вмiло, щоб i пiкнути не встигла. Бо пiвсвiту збiжиться. I зробити це тонко, так, як лиш умiє вiн, Зореслав Колодний... Недаремно ж неприятелi мiж собою прозивають його Пiдколодним, покидьки!.. Тож млосно стуманiвши поглядом, Зореслав Мирославович пристрасно-нiжно, майже еротично, млiючи вiд задоволення, проворкотiв: – Нi, голубко, якраз твою... у-чассс-ть. Бо не я, а ти працювала на них у тiй ïхнiй поганiй газетцi. Пiд псевдо. Я, голубонько, твiй стиль i манеру знаю i розпiзнаю серед темноï ночi iз заплющеними очима... – Та це... це брехня!.. Пiдла брехня! – А ти – доведи... Спокiйно. Можна через суд... – Я нi на кого з тих, на кого ви натякаєте, пiд час виборiв не працювала. Клянусь життям! – Христя задихалася, але вже не вiд гнiву, а з розпачливого усвiдомлення незахищеностi перед страшним наговором. – Я... я не продаюсь! Ну й дурна! – ледь не бовкнув, та вчасно прикусив язика, i, продовжуючи собi садистське задоволення, спитав: – I хто тобi повiрить? У цiй колотнечi? Ну, скажи... Але Христя лише ротом зiпала, як впiймана риба. Ще шляк дiвку трафить, – подумав. Та й, взагалi, цей безглуздий дiалог починав добряче нервувати, тому рiзко змiнив тему й тон: – Заспокойся! Розклялася... Якби не я, довелось би тобi там, – показав на стелю, – клястися! Отож подякуй менi, заспокойся i йди працюй! Ой, якби хто знав, як менi... остобенiло рятувати, захищати усiх вас, нєрвних женщин... Нєт хуже, чем роботать с женщинами, казав мiй перший редактор, покiйний Саливон Саливонович... Однi нєудобства, волнєнiя i вобще – полноє растройство чуйств. Це точно... Колодний хихикнув: самому стало незручно вiд власного лукавства. Адже всi добре знали, а Христя й поготiв, що вiн принципово бере на роботу лише жiнок с трудной судьбой, аби уникнути чоловiкiв-суперникiв. Та й власне, пiсля роздержавлення колишньоï комсомольськоï преси все зробив, аби редакцiю покинули усi бiльш-менш нормальнi хлопцi. Хто – вiд незгоди з новою редакцiйною полiтикою, хто – з iдеологiчних мiркувань, а дехто просто втомившись вiд його дрiб'язкових причiпок, до речi, на якi вiн був великий мастак. Мазнувши себе медом погубах, тобто похваливши, Колодний заспокоïвся. Зате Христя аж клекотiла, готова вибухнути сваркою, як це за звичай робила, коли вiн зумисне допiкав ïï, але... з добрими намiрами – щоб тримати у вуздечцi. Отож i тепер вiн не дав ïй розверзти вулканiчнi своï надра – облив крижаною водою неспростовних аргументiв: – Коротше, я все залагодив. Я ïх переконав, що то не так, як вони собi намислили. Ти нi при чiм... Тож заспокойся – нiхто тебе i пальцем не торкне. – Дякую... – нарештi пробелькотiла ошелешена Христя. – Але ж я справдi не... – Так: усе! Забули! Iди i не дражни бiльше гусей. I в колективi – нiкому. Про грант. Бо як почують, загризуть. Своï ж. Пiдуть потоптом! А лист вiддай... Можеш iти... Але Христя не йшла. Стояла i мiнилась на лицi усiма барвами веселки. I тiльки тодi, коли вiн повторив холодно i твердо: – Можеш iти, – вiдiрвала вiд пiдлоги мешти i почовгала до виходу. От i гаразд! Як вiн видав iз тою люстрацiєю?! На ходу придумав. Дiвка мало не бембнулася, зате тепер вона й писнути на посмiє про грант. А для нього це –головне. Бо ця бабота-босота розтягне той грант собi на колготи. А йому треба нарощувати виробництво, закуповувати папiр, японське обладнання, розширювати територiï. Одне слово, виживати, виживаючи з територiï усiх цих навiсних акцiонерок разом з ïхнiми претензiями... Доки вiн розводив з цими бабами теревенi, сонце вже пiдбилося пiд обiд i тепер слiпило йому очi з молодим весняним нахабством. Колодний устав з-за столу, пiдiйшов, розминаючи задерев'янiле вiд довгого сидiння тiло, до вiкна. Зазирнув з острахом, як у прiрву, за пiдвiконня, на проспект Свободи, що нагадував конвеєрну стрiчку автозаводу, спiшно опустив жалюзi, i помилувавшись приємним затiнком, розвалився у крiслi. Такi короткi люфт­-павзи вiн дозволяв собi, не заради розслабону, а щоб пiдтримати бойовий дух, тобто, подумки пiдбити бабки свого нелегкого життя... Нарештi, за довгi роки бiдування йому вдалося стати на ноги настiльки твердо, що навiть дозволив собi внутрiшнiй євроремонт редакцiï. Щодо зовнiшнього, то вистачило тiльки на косметичний – фасад пiдмалювати. Дверi рипнули i в просвiтку з'явилась зiв'яла постать Христi. – Можна, – спитала, – я пiду додому? Щось дуже голова розболiлася. – Звичайно, Христю! Звичайно! Iди лiкуйся. I не бери нiчого дурного до голови, а важкого до рук. Ти мене зрозумiла! Христя вийшла, тримаючись за одвiрок, як п'яний за слуп. Колодний зiтхнув: слава Богу, обiйшлося! День продовжувався i не так уже й погано. Пора було займатися рутиною, тобто наступним номером газети. За звичай першою перед яснi очi головного з'явилася вiдповiдальний секретар Антося Трохимiвна з течкою матерiалiв i планом номера. Побачивши Зореслава Мирославовича в доброму гуморi, завзято застрекотiла, демонструючи щойно спеченi мудрагелики колег. Однак чим глибше головний знайомився iз тою писаниною, тим бiльше псувався його настрiй, аж доки не вибухнув обуренням. – Жуйка! Одна жуйка! Жодного живого слова! А що це за матерiал номера?! Нудота! Ну що за народ! Лiнується мiзками пошурупати! А зарплати хоче! Премiй хоче! А хто передплатить газету з його дурнею, не думає! Ну я ж просив: закрути, заiнтригуй... Давай сюди цього ... очi б моï його не видiли, цього ... Мудаченка! Антося метнулася за дверi. Зайшов Музиченко – єдиний в редакцiï (крiм Колодного) журналiст чоловiчоï статi. Блiденький, лякливий, iз слабо розвиненим, як у кожного випускника фiлфаку, сформованого у жiночому середовищi, почуттям чоловiчоï агресивноï самовпевненостi. – Що ти пишеш?! Ти, вiчний спiвець блошиного ринку! Кому це зараз треба?! – Я хотiв про нафтову кризу... подорожчання бензину... про реприватизацiю... але ж ви... не хо... – Правильно! Я не хо! Бо ти у полiтицi так розбираєшся, як... як я у твоïх... блохах! А що, крiм бензину, нема про що писати? – Я не знаю... про що писати! Того не треба чiпати, про те – зась! Я не розумiю концепцiï газети! Ïï полiтики... – Якоï такоï в бiса концепцiï?! Якоï полiтики в дiдька?! Пиши матерiали по-людськи, щоб людям було цiкаво читати – от тобi всi концепцiï! I вся полiтика! Подзвони в мiлiцiю, може хтось когось зарiзав... Або я вже не знаю, з чого газету робити!.. Хоч сам лягай! Ти мене чуєш? Жени в мiлiцiю, в прокуратуру, у морг – i щоб до вечора менi був матерiал номера! Стержень номера! Родзинка номера! Вибух номера! А то – концепцiя... Убитий критикою Музиченко похиляв до дверей. Антося ж Трохимiвна набрала повнi груди повiтря, як перед зануренням на морське дно, готова всоте слухати плач головного про те, що нема йому з ким працювати, бо через доброту свою терпить калiк, пенсiонерiв i женщин, замiсть того, щоб розiгнати усiх i набрати нормальних журналiстiв-пiарщикiв... Оскiльки ж ветеран газети Антося Трохимiвна одночасно належала до всiх баластових категорiй (iнвалiдiв, пенсiонерiв i жiнок), то мусила терпiти. I слухати. – До речi, – увiрвав власне голосiння в кульмiнацiйнiй точцi головний, – де Хрячкiвська? Де та, що менi тут пiари-розтабари рiзнi обiцяла?! Смажене-пряжене! Уже клич!.. Антося метнулась за дверi. Хрячкiвська зайшла, нiби на тацi себе внесла. Мовчки розсипала вiялом перед ним на столi з десяток кольорових свiтлин. – Що це? – спитав, здогадуючись, що це. – Знiмки з вечора, на який ви мене самi посилали. Нашоï столичноï гостi... Грандессси... – не знаючи, як вiн прореагує на ïï iнформацiю, прокоментувала Хрячкiвська нейтральним тоном i вмовкла. – I що? Цiкаво було? – запитав, вдавано байдуже розглядаючи фото. – Народ шаленiв, – констатувала, як робот, Хрячкiвська. – Та невже? – в байдужому голосi головного проскочила єхидна нотка. Вчувши ïï, Хрячкiвська полегшено зiтхнула i легенько пiдпустила жовчi у власний: – Ну! Ви ж знаєте наших людей. Для них лиш виïхав за мiсто – вже знаменитiсть... А в столицю... то.... – I влада, бачу, була? – Була, як бачите, – все ще не могла вловити редакторського настрою Хрячкiвська, але вiдчувала, що вiн катастрофiчно псується. Тому непомiтно пiдлила у вогонь оливи: – Я сама не сподiвалася такого... трi-уммм- фу! Колодний похмуро промовчав. Присутнiсть перших осiб областi на вечорi неприємно шкрябнула його, як вiн iнодi дозволяв собi пожартувати, за саме лiбiдо. Адже, коли Нове життя святкувало свiй ювiлей, ïх не було. Прислали клеркiв. Шнуркiв... Справдi, нема пророка у своïй вiтчизнi... – Гм, трiумф, кажеш... Харашо, що трiумф... Другого ми й не ожидали... – демонстрував свою байдужiсть до дрiбних лiтературних успiхiв жiнки на фото. Але Хрячкiвська знала: на базарний суржик рафiнований украïнський iнтелiгент Зореслав Колодний переходить у хвилини душевного сум'яття. Також знала, що колись вони з Грандесою разом починали... трудовий шлях... Колодний теж про це думав. Атож, починали. Вона, до речi, починала так собi. А йому пророкували велике майбутнє. Через отой його дар до всiляких завитушок: епiтетiв-метафор та рiзних зiтхань-порiвнянь у славних традицiях соцреалiзму, якi йому заважали у сухiй i суворiй журналiстицi, а в лiтературi, бач, пригодилися. Але вiн вже тодi, юним пiонером, не уявляв, дивлячись на вбогодухих мiстечкових борзописцiв, яке таке ве-ли-ке майбуття може чекати його в лiтературi... А це було ще в тi часи, коли на ту лiтературу хоч трохи увагу звертали. Книжечки видавали раз у десять рокiв пiд пильним оком цензури, а головне – членам Спiлки письменникiв квартири давали, путiвки щороку у будинки творчостi: дрiбним – в Одесу, бiльшим – в Крим, на Кавказ чи в Прибалтику, i пенсiï гарантували майже персональнi... Але вiн шкурою вiдчув, що все це, цi дрiбнi подачки, минуще. Що перспективи – нiякоï. А коли впала на голови перебудова, а за нею й незалежнiсть, коли тою лiтературою перестало цiкавитись навiть КДБ, взагалi викинув дурне з голови. Приватизував газету разом з волгою, вiдкрив видавництво... Зопалу ледь не збанкрутував, але вчасно знайшлися впливовi благодiйники, якi нiчого вiд нього не хотiли, тiльки б злегка рекламував ïхнi бензоколонки, не розпалював на говерлах (у символiчному i буквальному сенсi) нацiоналiстичних багать i не паскудив дружбу народiв. От i всi умови. Просто i чесно. Як у цивiлiзованих людей ведеться. Вiн, правда, трохи перетрусився на виборах. Але ж – нiхто не вмер, нiде не дiвся, i гуртується в опозицiю, щоб повернутися... А головне те, що з ним щедро розрахувалися... Отож вистачило, щоб помiняти стару волгу (стидно вже було в нiй тарахкотiти брукiвкою) на новий опель, панельну двокiмнатну – на особнячок на затишнiй вулицi Петлюри, а сина вiдправити вчитися до Англiï... За прикладом олiгархiв i очiльникiв держави. Оце – успiх. Який, до речi, вони усi не можуть перетравити. Взяти хоча б той же ювiлеï газети... Якби не органiзував студентiв... дочiкувало б фуршету зо два десятки i то з перекошеними пиками... А тут... ти ба! Таки-ий пошанi-iвок!.. I кому? Другоряднiй... третьосортнiй... i лише тому, що в столицi без року тиждень... Ти тут... камiння вергаєш, землю гризеш... Гарний настрiй, справдi, катастрофiчно псувався. Врештi, вона могла б i задзвонити йому. Як не як, чверть життя поряд прожили... Але ж – о-ой какiє ми столiчниє! Якi недосяжнi! Грандеса! До речi, вiн ïй нiколи не заздрив, але не любив за те, що завжди була на пiвкроку попереду. Хоч вони й починали одночасно у лiтстудiï, але все-таки вона першою видала книжечку вiршiв. I вiн вiдомстив ïй розгромною рецензiєю в обласнiй партiйнiй газетi. Самому було совiсно, боявся на роботу являтись, однак вона вдала, що нiчого не сталося. I коли обком комсомолу запропонував його на посаду головного редактора, нiбито щиро радiла... I навiть агiтувала колектив, що явно його не долюблював i не святкував, пiдтримати його кандидатуру. Певно, сподiвалася на мiсце заступника... То ж вiн не купився на ïï щирiсть i на другий день по призначенню вiддячив у своïй манерi: викликав уже як головний редактор у кабiнет i попередив, щоб нi на що не сподiвалася. Вона засмiялась i сказала, що ïй нiчого не треба вiд нього. Вона тiльки хоче... нейтралiзувати його негативну енергiю (так i сказала: негативну енергiю), i на другий день зiнiцiювала висунення його особи на обласну комсомольську премiю – за громадянську позицiю в журналiстицi. У вiдповiдь вiн перевiв ïï iз посади редактора вiддiлу культури на сiльське господарство, сподiваючись збити у творчому злетi... грудомахою гною. Але ця чортова дiвка через рiк видала книжку оповiдань Сiльськi перехрестя з промовистою присвятою: Моïм ворогам, що не дають менi заскнiти в гординi i лiнощах. Саме за цю книжку (i де лиш ïхнi голови?) ïï прийняли до Спiлки письменникiв. Отак вони й жили – не тужили. Вiн обростав авторитетом i грiшми, вона – видавала своï книжечки. I робила все, щоб вiн зостався на чолi акцiонерного товариства ГазетаНове життя, i не перешкоджала йому стати одноосiбним власником видання. Хоча могла. Коли ж вiн, як Хмельницький пiд Берестечком, стягнув усi своï сили на вирiшальну битву, раптом виïхала до столицi... Втекла з поля бою... Це було так несподiвано, що було... схоже на зраду... А вiн зрад не прощає. Хрячкiвська завмерла, пильно спостерiгаючи, як мiниться звичайно незворушно-мармурове обличчя головного, а руки нервово перебирають фотографiï iз творчого вечора Грандеси. Тепер вони в столицi! – думав Колодний. – Тепер усе преться в ту столицю, як подурiло. Симптоми банановоï республiки... столиця розростається до гiгантського мегаполiса, а провiнцiя переводиться на дохлi пси... Занепадає i безлюднiє... У мiстi ж людей не зосталося – усе, як не за кордон, то до столицi пре... I не пропадає у тому велелюддi! Навпаки! А дехто спливає на поверхню враз, як гiвно в ополонцi. Найбiльше обидно, що тут, на нашiм горбi, було нiким i нiчим, а там – спливло – генiєм! Звар'ювати можна! Наразi стiлець пiд Колодним затремтiв, стiл заходив ходором, загрозливо задзвенiла над головою кришталева люстра: тролейбус знову прогримiв попiд самими стiнами редакцiï. Ну от, маєш! Не сьогоднi-завтра ця пам'ятка європейського зодчества, яку вiн викупив на свою голову, розвалиться i поховає пiд уламками i самого Колодного, i довголiтнi труди його i теперiшню славу! Або – ще гiрше – провалиться разом iз ним у тектонiчний пролом... чи розлом... Колодному аж зашпори в п'яти зайшли: згадав про статтю Христi, яку вiн рiк тому запхав подалi вiд грiха у найнижчу шухляду. I де вона, та навiжена, тiльки розкопала, по яких архiвах таємних винюхала ранiше засекречену iнформацiю, нiбито це мiсто нещасне стоïть на якомусь тектонiчному розломi земноï кори?! А редакцiя, це ж треба такоï пiдлостi, – на самiсiнькiй прiрвi! Лиш тоненька пелюстинка верхнього шару Ґрунту та пiдлоги вiддiляє ïï вiд безоднi розжареноï! Та доста землетрусу у якихось 5-7 балiв з епiцентром десь у румунських Карпатах, щоб вiн, Зореслав Колодний, разом зi своïм крiслом i бiзнесом провалився у самiсiньке пекло! Страх Господнiй! I вона, та несамовита, ще той жах вимагала друкувати!.. Та вiн не дав. Боявся, що з мiста усi повтiкають i не буде кому анi робити, анi читати його газету. Колодному стало зовсiм зле. Мало йому лайна довкола, так ще це провалля пiд ним! Сидить, як на покришцi киплячого котла... Нiде ногою твердо ступити! Лапнув за серце: воно стукотiла так, нiби щойно вiд вовкiв утiкав. – Вам погано? – стривожилась Хрячкiвська. – Може викликати?.. А Боже, ця... кочерга ще тут! То Христя навiжена, то ця... – Нiкого не треба кликати. Всi вже тут, навiть бiльше, як треба, –пожартував кисло. – Поки що займись роботою... я покличу. Хрячкiвська здригнулася пересмаженими на мiсцевих пляжах звабами, виструнчилась i винесла себе, як на тацi курку-гриль. – Ще одна... скласти собi цiни не годна! – Колодний згадав дружину. – Казав же тiй дурцi: тiкаймо, поки ще молодi, з цього... репаного горба! З цього хутора! Так нi! У неï банячок зайнятий одними дiєтами. Вже за... пардон... мордувала тою вiвсянкою рано й ввечерi. Тупа лялька! Часом йому хотiлася гаркнути у зелене, вiчно квасне вiд недоïдання, обличчя ревнивоï Лялюсi: – Дурепо! То ж лиш в коня вiд вiвса хвiст бунчуком стирчить! Але що хотiти вiд жертви власноручного голодомору?! Почне нудити, чiплятися... От тому-то вiн двiчi на тиждень крадькома посеред бiлого дня тiкав у якийсь замiський тихенький бордельєро, як казав незабутнiй герой незабутнього Шукшина, i вiд'ïдався по повнiй програмi i в повному розумiннi цього слова молодою олениною, щоб удома ввечерi не так гидко було давитися слизькою вiвсяноюкашкою, пророслою пшеницею чи вимоченим рисом (ïж, котику, кашку, це корисно). Тьху! Зате в кожнiм замiськiм кафе, лiсовiм ресторанчику ждала його, виглядала трепетною ланню юна офiцiанточка або ж (для рiзноманiтностi) соковита барменша-сорокiвка. А що робити, коли тiльки в такi хвилини i тiльки з цими простими, як... сама природа, жiнками вiн забував про всi тектонiчнi розломи i всi своï фобiï: вiд Лялюсi – до землетрусiв. Приємнi спогадання про чарiвних корчмарок розвiяли страхи Господнi i трохи зсунули з душi кам'яну ваготу невдоволення невдалим провiнцiйним iснуванням. Бо й справдi – не все тут так вже й погано... А iнодi буває навiть зовсiм непогано... Зореслав Мирославович повеселiв i вже в добрiм гуморi взявся розглядати фото Грандеси, як в'ïдливо охрестила ïï Хрячкiвська. О, i цiй, по вдоволенiй фото-пицi видно, не так уже й погано в столицi... I виглядає нiчого... ще нiчого... Хоча, як писав поет,уже, панi, листопада... Та все-таки (у п'ятах знову стрельнуло) навiщо вона це робила... себто у всьому поступалася, сприяла, нiби заманюючи... А чорт! Авжеж! Авжеж, заманюючи у прiрву тектонiчного розлому! До речi, вона про цей жах... про безодню пiд редакцiєю знала! Вона усе знала! Iнакше чого б то так несподiвано здимiти? Це раз, а друге (як же ж вiн досi не здогадався?!) – спецiально проштовхувала його по кар'єрнiй драбинi, щоб усунути як головного суперника в лiтературi! Яка хитрюга! А вiн думав, що вона наïвна i дурна, як Христя! А вона... яка ж пiдла! Вона ж його знищила, як... письменника. Усе! Такого письменника як Зореслав Колодний – нема i нiколи не буде в украïнськiй лiтературi! Вiн уже, уже там – в тому розломi! Колись вона пожартувала... нiбито пожартувала: – Зореносний наш, тебе заïдять грошi, як вошi! О! Вона знала, що казала, i що робила – теж!.. А тепер – от... Колодний сердито пожбурив свiтлинами: його трясло, нiби вже почався землетрус, i раптом... одну iз них, пiднiс до очей i кокетливо захихотiв, мавпуючи захоплення та переходячи на базарний суржик: – Ва-а-у, какая прєлєсть! Просто бютi-фрутi! Ах, какiє ми тут красавиця – нi в сказкє сказать, нi пєром опi-iсса-ать! Чу-до! Чудо! Такою вона i зостанеться в наших вдячних серцях! – I, вiдкинувшись на спинку крiсла, розреготався. – Ах i Хрячкiвська, ах i капосниця рiдкiсна – це ж треба було вибрати з усiх кадрiв – цей! Ветеран ще радянськоï преси, фотокор напiвставки Жора Кокоцький, звичайно, до такого, звичайно, вiд доброти душевноï не додумався б. Це тiльки Хрячкiвська могла... Точно! Що ж! Надо поощрiть харошую женщину внiманiєм... I Зореслав Мирославович, нахилившись над селектором, бадьоро гукнув: – Хрячкiвська, зайди! Хрячкiвська зайшла i завмерла бiля столу в гордому чеканнi. – Як тобi це фото? – по-дiловому поцiкавився Колодний. – Щось в ньому є, – процiдила дипломатично Хрячкiвська, ще не вловлюючи, куди головний хилить. – Знаєш, ти маєш рацiю: щось в ньому є. Динамiка! I енергiя! Позитивна енергiя гарного настрою самовдоволеноï жiнки! Рас-счудєсно! Тiльки... от що... допиши в цьому ж дусi текстi-воч-ку. Невеличку. Фото ж дамо на чверть полоси! Хай люди милуються! Хай заздрять на красу нашу невимовну, живописну! Вiднеси в комп'ютерний! Чорна церя Хрячкiвськоï приємно посвiтлiла. Майже вихопивши з рук головного свiтлину, вона незвично прудко вискочила за дверi. А за мить у кабiнет ввiрвалася розпатлана Христя. Здоровiсiнька. Але по всьому було видно, що пiсля цього вiзиту достеменно зляже. – Ви що?! Як можна ставити це фото?! Де ви його взяли? Ïï так добре приймали... А ви... а ми... Це ж неповага! Є ж якась, врештi-решт, журналiстська етика! Я ж бачила знiмки – там є з чого вибрати! Просто-таки чудеснi фото! А це... жахливо! Просто не розумiю – на-вi-що?.. Вона ж на нас у суд подасть!.. I добре зробить! – Чого б то? – манiрно пiдняв брови Колодний. – Ти що, Христю? Чудове ж фото – в динамiцi... така мiмiка... Ну прєлєсть! Ну трохи рот набiк... Ну очi ... трiшки косять... Зате – яка динамiка! А позитивна енергiя – так i пре! – I розплився у такiй солоденькiй усмiшечцi, що бiдну Христю знудило. – Ви... ви знаєте, хто ви? – Христю аж трясло вiд благородного гнiву. – Ну, i хто ж я? – й далi грав вар'ята безневинного Колодний: – Ну? Ганебник... Ну, нєхароший чєловєк? На, як ще? Рєдiска! Ну, якi ще епiтети ти менi придумаєш? –Компрачикос! Дрiбненький мiстечковий компрачикос! – випалила Христя i задихнулася, зрозумiвши, що прийшла пора кидати на стiл заяву про звiльнення за власним бажанням. Але своïх акцiй вона цьому покидьковi... цьому мiстечковому компрачикосу все одно не вiддасть. Нi за якi грошi! От хто-хто, а вона таки колись та поволоче цього ситого гусака до суду. А зараз... зараз треба просто сказати усе, що накипiло на душi: – Прекрасно! I я теж не бажаю з вами працювати! – Овва! Ну, що ж, Христю, це ти сказала! Сама, – з правдивим жалем повторив вiдомi слова Iсуса Христа Зореслав Колодний. – Шкода, але я перечити не буду. Може, це й на краще... Коли за розлюченою Христею хряснули дверi, прискiпливо вразливий у питаннях самоповаги i субординацiï Колодний задоволено розсмiявся: влучив у самiсiньку десятку! Он як сказилася! А завтра... Вввау, що буде завтра, коли усе мiсто розгорне улюблену (бо чесну i незалежну!) газетуНове життя, побачить на пiв-сторiнки цю... карика... пардон, каракатицю, i... Одно слово, й Кукринiксiв не нада! От вам i матерiал номера! Родзинка! Бiльше – сен-са-цiя! А в наступне число можна й Христин матерiал про розлом тектонiчний дати. На прощання... Пiд завiсу! Хай читають! Матерiал номера... А чого б то вiн сам один мав тремтiти, над прiрвою сидячи? Ночами не спати, мучитись? Хай всi не сплять i мучаться! Разом веселiше... I механiчно потягнувся рукою доСловника iншомовних слiв. Компрачикос... Причому тут компрачикос? Вiн що – дiтей краде й калiчить? Та й нинi це зветься... кiднепiнг... От навiжена нездара! Не могла оригiнальнiше порiвняння придумати! Нi, треба вигонити! Хоча... не так уже все й погано... Могло бути й гiрше... А це – не вартi уваги дрiбницi. Головне: день почався напрочуд вдало. Та й життя, схоже, поволi налагоджується на нашiм тектонiчнiм розломi...
НА РОЗЛОМI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация