МIЙ ТРЕТIЙ I ОСТАННIЙ ШЛЮБ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Народний роман Дякую Ганнi М. за сповiдь, в якiй не одна впiзнала i своє. . А втор. Я знаю всiх його жiнок. Всiх до одноï. Вiд тоï манiрноï бiлоокоï Бронi чи Слави Шикульськоï чи Микульськоï, в яку вiн був закоханий у десятому класi, аж до того старого стервиська, тоï бабери, Марiï чи Христi, котра дзвонить йому на всi врочистi свята з якоïсь там Iспанiï чи Грецiï, куди вiн вiдрядив ïï заробляти грошi на квартиру, на ïхнє кубельце, звiсно, пообiцявши одружитися. От вона там i гарує п'ятий рiк, горбатиться з дурноï голови, а вiн тим часом мене дурить, чи думає, що дурить, бо мене не так легко водити за носа – не така я вже проста, як вони собi гадають, маю на оцi усiх чоловiкiв. Але я вдаю, що нiчого не бачу, нiчого не чую. Що – щаслива. А надто коли вiн починає стогнати: i там його болить, i тут йому коле. У такi хвилини, а вони повторюються чи не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на мамцю-вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка, запарюю чаï та настоï, розтираю, розминаю, хукаю. Вiд такого догляду мiй бiдолашний чоловiчок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує, що я, трьох народивши, так не вiвкала. Тож, коли бачу, що хвороба затяжна, як той осiннiй дощ, бо чоловiчку моєму хочеться покапризувати, а мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили i терпець менi врветься, бо маю ще купу дiтей та онукiв, та двi роботи, та ливарний свiй цех – розтрипрокляту кухню, тодi я витягаю з таємного сховку товстенний його записник, дрiбно i акуратно змережаний номерами телефонiв його колишнiх розрадниць, розгортаю на першiй-лiпшiй сторiнцi i зачитую цифри. Пригадуєш? – питаю лагiдно. – Ото набери i стогни, бо ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров'я. Спочатку вiн ображався, кричав, багрянiючи лицем, але – помагало. Стогiн стихав, i чоловiк мiй брався лаятись iз телевiзором, бо йому там нiчого не подобалось. А далi зовсiм оживав i висотувався, слава Богу, на роботу, сповнений сил i бажання творити. Правда, опiвночi в хатi мало мiсця було вiд його справедливого гнiву i гiрких розчарувань, та й справдi, що ти натвориш з тими старцями та калiками, якi ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрi? Бо ж усе, що могло рухатись, давно розбiглось по закордонах посуд мити, а те, що ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нiшку, опiрилось i вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевiзору, то диктором в нiчний час на якомусь каналi пристроïлось, а один так взагалi вiдомим шоуменом став, кажуть, бабки чималi заробляє, хатчинку нiбито на самому Хрещатику прикупив. А тут... Пригадую, Господи, ходило ненза нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вiчно голодне, бо нi ролей, нi категорiй не мало. А тепер – звiзда! I це бiсить не лишень мого чоловiка, а й мене. Тому кажу йому: – Чого ти сюди приперся, з провiнцiï у провiнцiю? Ти ж проïжджав через столицю. Не мiг зачепитись за неï хоч мiзинцем? Питаю, хоч вiдповiдь сама знаю: надто чесний вiн i... старорежимний, себто совковорежимний: не вмiє крутитися-вертiтись, як тi, мною згаданi, мухи театральнi у столичнiм окропi. Вiн – гордий. Вiн – мистець. Вiн творить – на вiки. Вiн не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же, пошанувавши, питаю: – На якi вiки i для кого? Для тих трьох засушених залишкiв колишнiх iнтелiгентiв, отих театралiв, якi пам'ятають ще Паторжинського i Бучму i досi захоплюються грою Ужвiй, нiби вона й нинi ходить Хрещатиком? Чи для того лошачого табуна петеушникiв, якi iржуть там, де треба плакати? Чи для обкурених гiмназистiв, що дрiмають, заткнувши вуха навушниками, пiд пiсеньки якоïсь нечесаноï Zемфiри чи того штанькатого Децла? – Звiдки ти ïх усiх знаєш? – питає пiдозрiло, замiсть того, щоб задуматись. – З базару, – вiдповiдаю не моргнувши. – Там всi про всiх знають. Вiн надувається, хоч це свята правда. Вiн думає, що на базарi – однi бариги i тi, в котрих пальцi вiялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути, сiль i цвiт iнтелiгенцiï, правда, уже доволi-таки попсутий, але зранку в будень або по обiдi, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба Останкiно. Кожен демонструє, який вiн мудрий та iнтелiгентний був у минулому життi, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те слухати: таке враження, нiби я десь, бозна-де, серед емiгрантiв, якi тужать по батькiвщинi i мрiють туди ще вернутися. Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада i нинi при владi. Тiльки вже не соромиться i лозунгами високими не прикривається. А робить так, як ïй хочеться... Я сама тужу. За своïм заводом, коли вдосвiта чимчикую на базар попри його велетенську руïну. Як по вiйнi – з вибитих вiкон зграями ворони шугають. П'ять рокiв нам мiзки пудрили, що замiсть танкiв трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Що могли прихватизували, продали, а в примiщеннi парткому ресторан Лас-ВеҐас вiдкрили. Тi ж самi. От вам i конверсiя вiйськово-промислового комплексу. А вiн КалiҐулу зiбрався ставити! Калiкам з калiками про калiку! Вiн шукає iсторичнi паралелi. Вiн хоче показати, як жорстокi бездарнi правителi доводять могутню цивiлiзацiю до загибелi. Вiн митець i має право на самовираження. На протест проти деградацiï. Провал я передбачила ще тодi, коли вiн принiс менi текст почитати. Тодi вiн ще рахувався зi мною. Я вжахнулась: та же вони, тi твоï заслуженi та народнi ще з дореволюцiйних часiв, себто з радянських, не те що не вивчать його напам'ять, а й не вимовлять! Що ти собi думаєш, чоловiче?! I де ти того КалiҐулу вiзьмеш у нашому мiстi, хоч калiк тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий! Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятiших поривань. Вiн i сам знає, що людям, в яких дах ïде вiд нестабiльностi i невпевненостi у завтрашнiм днi, паралельнi всi паралелi, в тому числi й iсторичнi. Сьогоднi нiхто нiкому не вiрить. Сьогоднi людина людинi – шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, у зграï купчаться... Звiсно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрiбнота ще цього не усiкла. Але – я про мистецтво... Пригадую, як вiн розгнiвався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь його еҐо, зрунтала мрiю, обпалила крила... Знову скандал, знову докори, що я така, як всi, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтвi i ненавиджу його. Це його залiзний аргумент – всi його ненавидять. I я в тiм числi. Що ж, нiчого iншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свiй аргумент – його товстий записник, розгорнути i дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то прошу, дзвони, хоч усiм своïм колишнiм, хай зустрiчають. А менi пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, генiального, прогодувати, та ще якiсь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не свiтив голим задом на своïй високiй сценi. I що ж? Як рукою знiмає: стуляє писок i вимiтається з хати. Сам добрий... КалiҐула! Ну й день видався нинi! Спекотище! Нi вiтеречка! Не продихнути! Таке вiдчуття, нiби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу i поволi вiдварює нас разом з нашим ганчiр'ям. Покупцiв – нi лялечки. Тиша. Навiть цигани примовкли, сидять маком по своïх палатках, стiкають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра... Ополуднi – крик, гам. Стало недобре Танi з п'ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, вiддала Боговi душу. Сорок сiм рокiв. Вдома – стара мама, безробiтний чоловiк i син-студент. Валя з десятого ряду збирає грошi на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж iще вчора вигонили Таню з палатки, кричали: – Iдi в школу, дєтєй учi, там твойо мєсто, єслi такая умная i воспiтанная, а нас нє учi – учьониє!.. I нiхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайцi, наляканi зграєю вовкiв. Поховались кожен пiд своïм лопухом i нi пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радiо один депутат. Погано, дуже погано в спеку. Але ще гiрше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозi, на вiтрi цiлiсiнький день. Нi шуби, нi валянки, нi обiгрiвачi не рятують. Спасає лиш горiлка. Хряпнеш гранчак – i тепло, i весело... I жити хочеться... Не люблю зими. Вже нiчого не люблю i нiкого... Немає сил на любов. Стає гiрко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на це вбоге лахмiття, на цi деградованi отупiлi обличчя, настрашенi смертю бiдолашноï Танi... Чого i кого чекати в цьому пеклi? Смертi передчасноï? Ото вже нi-i-i... Тож змотую манатки, спаковуюсь. Усе, лавочка зачинена. Всiм – до побачення. Аж на трасi, за ринком, вiдiтхнула з полегкiстю. Але й тут – пекло, пече немилосердно, асфальт як розм'яклий шербет. Скорiше б у тiнь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрi. Якраз у цей час – репетують КалiҐулу. Що ж, не погордуємо й ми, катуляючи мимо, до храму мистецтв зазирнути... Зайшла тихо, сiла тихо в темнiй ложi i ся див'ю, як каже виконавець ролi КалiҐули, отой пасталака старий Гунька. I треба було, щоб так повезло, – муштрували якраз сцену оргiï. О Боже! I в страшному снi таке не присниться! Гунька, що з усiх сил намагався перевтiлитись у п'яного КалiҐулу, до болю в серцi нагадував мого колишнього знайомого – колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сiльську лазню, напоïли, щоб украсти тим часом трохи комбiкорму. А тi весталки чи вакханки?! Не годна... Чисто доярки, перев'язанi запраними простирадлами... Певно, студентки культосвiтнього училища, що ото лиш i вмiють, що показувати голi пупцi та розставляти тоненькi нiжки. Але, бачу, до однiєï нiчогенькоï панянки з довгим бiлявим волоссячком мiй благовiрний вельми прихильний. Все вибiгає iз зали на сцену, та все щось там поправляє ïй на груденятах, та ставить всiм у взiрець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке нiяке... Пiвкає щось там, як мокре курєтко пiд дощем – головну путану вдає. Хай тобi грець з такою головною! А я сиджу в темнiй ложi та думаю, чого це мене все тягне на так званих творчих чоловiкiв? Нi, щоб пiдчепити якогось багатого турка, якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових рядах шкiрою торгує i до мене на каву бiгає. Або циганського барона вiдбити вiд його дикого плем'я? Так нi ж, однi КалiҐули! Себто не тi, що схожi на римського тирана умом, а... калiцьким горбом. Мiй благовiрний десь читав, що той КалiҐула виродком був. Жорстоким, розбещеним виродком. Це мене не дивує. А чом би й нi, коли все дозволено. Коли – цар! Коли – бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але – менше з тим. Довкруг – не царi, а нормальних в день зi свiчкою не знайдеш. Тепер я пригадую. Тепер я все розумiю. Боже, яка я дурна! Вiн прийшов пiсля репетицiï якийсь мов помiшаний. Це було з мiсяць тому. До цього ходив весь такий пiднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за плечi та вигукував патетично, як його КалiҐула на сценi: – Нарештi, нарештi, я знайшов, що шукав! Вона – неперевершена! Це буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б мiг подумати – в цiй глухiй провiнцiï, в цих... мочарах... раптом – такий талант! Та-ла-ант! Слава Богу, – думала я, – слава Богу, може, й справдi щось у нього вийде путнє з тимКалiҐулою. Може, хоч актриси, якi вони вже там не є, витягнуть, як вiн каже, виставу... Бо того старого пасталаку Гуньку легше вбити, анiж зробити бодай здалеку схожим на iмператора. Я аж серцем прихилилася до тiєï його героïнi. Не питала – хто, але знала, що хтось iз молодих. I добре. Бо вже не годна була дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити про себе якоюсь постановкою, бо вже нашi газети нема-нема та й дзьобають на предмет того, що новий режисер є, а в театрi все по-старому. Стара гризня, старi вистави – Дiдько в бочцi, Ой не ходи Грицю, Наймичка, За двома зайцями... Люди добрi, а де ж вони вiзьмуться, новi спектаклi, коли, як я вже казала, та жменька пенсiонерiв склеротичних нового тексту не годнi запам'ятати, повторюють те, що ще студентами завчили?! Та скоро щось iз тим юним талантом сталося. Що саме – не могла второпати. Бачила лиш, що мiй благовiрний в iстерицi. Вiн – як звередився! Ходив по квартирi, ламав руки бiлi, кривив вуста медовi i питав, несамовито блукаючи каламутним божевiльним поглядом по стелi: – Як вона могла? Як вона могла?... Я ж так вiрив, так надiявся... Вночi я гладила його по головi, а вiн плакав, уткнувшись носом у мою пазуху. Як дитя мале... Тож скажiть, хто б витримав на моєму мiсцi? Яку б дружину не пiрвало зарадити горю? Отож, пiсля безсонноï ночi (пiд ранок вiн нарештi заснув) замiсть того, щоб iти до своєï ятки на базарi, я поторохкала до своєï куми Вiкторiï, знаменитоï на все мiсто шевкинi, що, з хати не виходячи, все про всiх знає, i знає навiть наперед. Воно й не дивно: через ïï хату проходить все наше мiсто, як через Центральний майдан. Вiкторця нiби ждала мене. На столi в кухнi настоювався чай, в обмотаному рушником чайнику, i колода карт. Ворожiнням кума моя приманювала клiєнток бiльше, анiж скромним талантом мiстечкового кутюр'є. I мала, крiм слави, ще й добрий пiдробiток. Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесiду за горнятком чаю на спомин про нашу молодiсть. Тож, як кожна циганка чи дурисвiтка-ясновидиця, Вiкторця спочатку тумана менi перла з дамами хрестовими, червовими та бубновими, а далi, вiдсунувши карти вбiк, розказала все, що знала i як воно було насправдi. Себто про те, як мiй благовiрний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою героïнею, що насправдi була жовторотим дiвчиськом, студенткою культосвiтнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушенi були йому писок бити, а ïï спiшно замiж видавати аж на друге мiсто. Отак! То правда, що жiнка останньою дiзнається про грiшки чоловiка. Спасибi добрим людям, що жалiють! А я, дурна, гладила його по голiвцi, колисала-зiгрiвала на своïх грудях змiя повзучого, КалiҐулу пiдступного! Господи, Пресвятая Богородице, i чого це так виходить не по-людськи, що замiж виходиш нiби за найрiднiшу людину, друга, щоб вiд цього свiту пiдлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється: найлютiший ворог – в рiднiй хатi, пiд боком у лiжку!.. I серце твоє довiрливе вiдкрите для удару пiдступного його ножа... Але – що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрiлi роки не той, що замолоду. I тiльки тому, що вже нiчому не дивуєшся i не намагаєшся перевиховати КалiҐулу клятого. Авжеж! Тож я й далi вдавала iз себе дурну, нiчогонебачачу-i-нечуючу. А вiн думав, що так воно й є. I продовжував руки ламати та жалiтися на бездушну малу сучку. А я й далi гладила ночами його по голiвцi та шмарки витирала, як мама рiдна, живцем зiтлiваючи вiд образи, ревнощiв та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе... Ви чули таке?! I тепер ви скажете, що лихий, отой дiдько лабонатий, не ходить за нами назирцi? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує i пiдсобляє. Не встигла я так подумати, як вiн, себто лихий, вже й подушку пiдсунув. I шепче на вухо: – Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зiпати почав, а потому – з усiєï сили! Раптово! Всi знають, що в нього ядуха. I лiкарi скажуть, що вiд астми задихнувся... Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає вiд пiдлостi душевноï, а коли – з вiдчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинцi з вiдчаєм. I Вiн не залишає. Дає менi розум, розраду якусь посилає i все нагадує, що за терпiння воздасться спасiнням... А ще каже: не ти йому життя дала, не тобi вiдбирати... Хай живе. Вiн своє знайде й без тебе... Вiкторця, кума моя, хоч i водиться з чортами, але в одному зi мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до колiна рiвняти. I здоров'я дорогоцiнне тратити на пусте. I це стосується не лиш пройдисвiтiв римських... I я терплю, i не збираюсь перевиховувати. А тим часом мiй КалiҐула аж зажохався коло тоï голопупоï. Видать, сьогоднi, старий котюга, затримається на роботi. Нехай! Бог iз ним... А я пiду собi подалi вiд грiха, до дiтей своïх та до внукiв навiдаюсь. Тож тихо вислизаю з ложi i навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало! Спека трохи спала, i на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затiнку дерев, пiд зонтами за столиками морозиво ïдять, милуються розквiтлими трояндами. Це б i менi посидiти, бо ноги аж гудуть, розпухли вiд цiлоденного стояння в палатцi, а язик теж спух вiд того остогидлого, принизливого припрошення: – Жiночко, купiть! Купiть, панi, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всiм ринку... Хоч сьогоднi на безлюдному базарi я й рота не роззявила, але язик молотив за зцiпленими зубами своєï... А вони, тi покупцi, лиш ходять, дивляться та мацають. Злiсть бере, хоч розумiю: звiдки в них грошi, в тих, прости Господи, пань? Ото, бiдне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тiло прикрити. Бо тi, що мають грошi, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повiдкривали з такими цiнами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу вiдчуєш свою упослiдженiсть, нiби на тобi написано, що за зарплату свою мiсячну можеш купити хiба що лiфчик i пару панчiх. А прикрити крижi вже не буде за що. Це я на важке економiчне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сценi. Я зверху козирюся, а всерединi – образа поïдом ïсть. Та все через той скандаль на рiвному мiсцi, нi з того нi з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого... Удосвiта нi свiт нi зоря я собi тихо встала, аби його, опiвнiчного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ваннiй до працi. А вiн (i коли тiльки пiдкрався?!) як закричить: – Що це за зачiска?! Що за колiр волосся? Як в староï жидiвки! Що за шмантя на тобi? – I аж труситься вiд злостi та єхидноï iронiï. – В тебе смаку нема! Менi соромно... Я все-таки якийсь риже... режи... – Бачу: спровокував люттю сам собi напад ядухи. Посинiв, очi вилiзли на лоба... Кинулась за iнгалятором – ледь врятувала. Ввечерi повернулася з базару зумисне опiвночi. Вiн знову у крик, вже – де була? Словом, шукає Ґудза. Тодi я пiдiйшла до нього впритул i кажу тихо, як аксакаловi на базарi: – Не кричи бiльше на мене нiколи, бо задушу. Або викину за вiкно iнгалятор... I Ґудза не шукай. Я тобi не актриса голодна. Я собi без тебе на хлiб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, дверi – навстiж i дорiженька – рушником. Це було, здається, позавчора, i ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сценi?.. Першою по дорозi менi – квартира моєï старшоï i єдиноï доньки Мирослави. Ще рокiв з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й рiзниця мiж нами невелика – сiмнадцять рокiв. Атож, привела я ïï в сiмнадцять... I де вiн взявся на мою голову, той Любко, той вар'ят?! Жила собi на околицi мiста (батьки й досi там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студiю мама за ручку водила, мрiяла вступати в художнiй iнститут, бути маляркою. I все було б так, як мрiяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кiномеханiк... Як би мене нинi зло не брало на того вар'ята, але був вiн тодi фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує i вiдвертає! Не було такого кiносеансу, аби вiн з кимсь не бився коло клубу. I все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рiдко, хiба тодi, коли мiсцевi леҐiники гуртом пiдстерiгали його десь поночi та молотили, помщаючись за свою ганьбу. Ох, як же ж вiн менi в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художнiй iнститут... А, стрiвши його, як здурiла. Бiгла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. I вiн мене примiтив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дiвоче розбив, та й жiнку з дитиною, казали, десь мав. Але – що менi було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю! Отож, коли я тремтiла, мов осиковий лист, дивлячись, як вiн квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвiрка дiвку за дiвкою, не минаючи й молодиць, вiн i запримiтив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собi вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вiвкнула i... Авжеж, вгадали – зомлiла! Ото була смiхота! Дiвка зомлiла, приперта колiном! Очумалась я в будцi кiномеханiка. Було темно, по стiнах гуляли вiдблиски фiльму, що демонструвався у залi, трiщав апарат, i пахло густо й гостро жаданим чоловiком. Любчик, помiтивши, що оклигала, накинувся на мене шулiкою та так почав цiлувати мене, нецiловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там вiн мене, у тiй тiснiй халабудi, пiд шум фiльму про вiйну i... На жаль, жодне слово не пiдходить до того, що вiдбулося тодi мiж нами. Гвалтувати не Ґвалтував, бо я вся вiдкрилася йому з таким палом, що вiн, дiткнувшись моєï цноти дiвочоï, здивувався так, що мало сам не зомлiв, але за мить аж розридався вiд щастя i того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тiй тiснiй будцi i не покидало мене довгi роки... навiть тепер, коли його вже нiде немає. Того вечора i зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запальна, як i батько. I вся в нього – висока, чорнява i до любовi охоча. Вже третього помiняла. Але вдало. Моïй дочцi щастить – чим бiльше, тим кращий i багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Лiпше самiй самотою доживати вiка, анiж зi злиднем чи пияком яким. Оце я так собi йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вiтрини магазинiв та у вiкна будинкiв. Ще нiчогенька молодичка. Повнява в мiру, в мiру доглянута. Хоч тiльки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жiнок украïнських, кому чим гiрше, тим лiпше. Така вже в нас iсторiя була складна i доля нелегка вiками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютiм вогнi життя. Отож i я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усмiхаюсь до перехожих i помiчаю зацiкавленiсть в очах стрiчних чоловiкiв. Правда, то вже такi кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай i молодi були б, але нiхто, а нiхто з них нiколи не зрiвняється з моïм Любком. (Це я так тугою за Любомиром КалiҐулi невiрному помщаюсь). Пригадую, я в дитинствi була тиха, боязка, замiсть того, щоб з дiтьми гасати, дрiботiла в церкву, як стара, i дуже любила там свiчки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками... Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пiшла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця – чортиця вискочила, i то так неждано, що батьки моï мало зi свiту не пiшли. Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тiльки не витворяли! Батьки плачуть надi мною, як над мертвою, а я стид згубила, як i цноту, виҐуцую з Любком попiд кущi та в його будцi, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зi мною, стидався в мiй бiк дивитися, мама за коси волочила, а я – водно: Любко та Любко. А вiн, батяр безсоромний, мене осiдлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли пiд будку тато з мамою, мiлiцiонером та свiдком – стрийком Iваном, що вернув допiру звiдтам, до сонце Кармелюку сходило, та вибили дверi, та вздрiли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весiлля, або вiсiм рокiв за зҐвалтування неповнолiтньоï. Звiсно, я, мала, дурна, кричала i дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава – байстрючкою. I то була б ганьба. Для нашоï родини. Колись так було. Власне, зовсiм недавно. А здається, триста рокiв тому, так все перемiнилось за цих кiлька рокiв. Все перевернулось з нiг на голову. Якби в мене були такi кривi та вигнутi ноги, я б повiсилась. А вони, цi дiвки нинiшнi, надивляться по телевiзору парадiв мод з Парижiв, де снують по сценi моделi виснаженi, чисто як по цвинтарю вночi шкарлєти, ганчiр'ям обмотанi, та й собi голодовки влаштовують та обтягують стрейчами своï костомахи... Страх господнiй, нiби з Майданека ïх тiльки-но випустили... I як в тих чоловiкiв, вибачайте, тонус на той добровiльний геноцид пiднiмається?.. Але по дитячих вiзочках, що вряди-годи здибаються на вулицi, видно, що не дуже... Але то все пусте, маю на оцi моду на худих та довгих. Що з того, що я була фiгуриста, як лялька, та квiтуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цуҐундерi вести... То я все про лиху жiночу долю. Так вже ведеться в нiй: не вiддасися зранку – не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рiдко хто покритку чи дiвку-перестарку сватає. Такi вже цi чоловiки. Все серединки золотоï шукають. Або дiдько маму ïх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч вiд жiнок вимагають законослухняностi та страху перед Богом... Та все ж довелося моєму Любковi, що плював на закони всi, як той опришок, шукати десь по свiтах свою останню дружину, розлучатися та вести до загсу мене. Рiк ми з ним були щасливi. Де в нас тiльки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хiба ще так до бiйки тягнуло його! Пригадую, батьки моï боялися по подвiр'ï та городi ходити, бо де б не ступили: в лiтню кухню, комору, гараж, за хату, в садок – а там уже ми з Любком любимося. Менi зараз лице лупиться вiд стиду, а тодi – як вдурiла, рештки розуму втратила... Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до пiдвiконня i вгамуватися не годен... Батьки, що на швидку чекали на подвiр'ï, голови повiдвертали, щоб того всього не бачити... Отаке було жеребище, той Любко. Але тiльки до народження Мирослави. Лиш дитина з'явилась – як вiдрубало! Не любив Любко дiтей, лиш любив робити ïх... Та який чоловiк ïх любить, тих дiтей?! Вони згоджуються на дiтей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцiнностi, себто аби не подумали, що вiн євнух якийсь. Тож i Любко, пискля побачивши, зразу ж знудився, посмутнiв, вiд хати вiдбився, як той кiт марцьовий, почав пропадати у клубi, а далi й зовсiм пропав. Повiявся десь аж у Крим, там його пiд час бiйки i зарiзали. Так казали однi. А другi – нiбито через якусь чергову полюбовницю порiшили. I те, й iнше скидалось на правду. Мене як дружину небiжчика повiдомили вже пiсля того, як котрась iз його коханок поховала мого Любка на цвинтарi аж десь у Джанкоï. Тим i завершився мiй перший шлюб. Зостався лиш спомин – Мирослава. От вона вже й дверi менi вiдчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель iз модного журналу, що рекламує сучаснi меблi та євроремонт у квартирах. Шик i блиск! Ух i круто стоïть моя Мирослава! Але втiхи вiд того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неï... Чоловiка вдома нема – десь, певно, в Китаï чи в Туреччинi. Чи в Нiмеччину за машинами поïхав... Але – не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як i ïï татусь, не терпить, коли втручаються в ïï життя. Навiть розпитуванням. Поïхав, та й годi. Приïде. А ïй треба летiти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалiзатори вчора понапивалися i трахались на товарi цiлу нiч. Падли! Ти ïм шматок хлiба даєш i до хлiба, а воно, бидло, сере тобi в душу! Мирослава слiв не пiдбирає. Ïй нiколи гратися в iнтелiгентного лоха. Ïй треба крутити копiйку. Он уже дiвка вища за неï, закiнчує школу, треба купляти мiсце в якомусь вузi. А де, куди? Чорт знає, тiльки не це дiвчисько. Ïй би тiльки жерти, спати, качати з мами грошi i трахатись у кущах попiд вiкнами! Це моя дочка – про мою внучку Алiнку. Жах! Мирослава лається, як моя сусiдка по ринку циганка Анiца. Далi кричить, маючи на увазi Алiнку: – Чьо мовчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвiта приволоклася, сволоч малая! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! – i, махнувши менi рукою на прощання, хряпає дверима. Лиш по тому з дитячоï висувається заспаний писок внучки Алiнки. Менi не подобається ïï брезкле блiде личко, каламутний погляд, i я кажу строго: – Покажи руки! Негайно покажи руки! – i жахаюся, схопивши одну. – Так i є! Колешся! – Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! – видирається Алiна, намагаючись заховати своï сколенi вени. – Господи, дитино, що ти робиш, чого тобi бракує, нащо ти гробиш своє здоров'я?! Я у вiдчаï, я в страшному вiдчаï! Здається, менi нiколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя – коту пiд хвiст. Нащо цi роботи, цi грошi, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи ïй байдуже? I я бiжу слiдом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхiдних дверей. Але Мирослави нема. I нема машини. Поïхала зачиняти контейнери i розгонити реалiзаторiв. А потiм (менi вже донесли добрi люди з тих самих реалiзаторiв) вона поïде на цiлу нiч на дачу з компаньйоном по бiзнесу Пашою Паханом. Про це знають усi. I Пашуньчина жiнка – теж. I Мирославин чоловiк знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у вiдсутностi чоловiка, кличе Пашуню самого... Жах! Свiт перевернувся! Але жаль дитини. I ноги болять вертатися на другий поверх. – Алiнко! – кричу. – Алiнко! Збирайся та ходи до баби! На балконi майже в чiм мати народила виникає Алiнка i каже так, що чути на третiй вулицi: – Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха вiдєть – он мєня за калєнкi хватаєт. Лiпше б менi було крiзь землю провалитися, нiж таке почути вiд дитини! А щоб тебе, сволоцюго, КалiҐуло проклятий, та калiкою зробило! Хочу бiгти, та як приросла до землi. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче... Господи, що це робиться?! Моï тато з мамою вiк звiкували, як люди, як християни, а я... до чого я опустилася? А дiти моï?!. Iду додому як обпльована. Нiчого не хочеться. Свiта бiлого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригрiла змiю на грудях! Мало йому студенток культосвiтнього... Вiн ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за бiда: покидьок на покидьковi. Кiнець свiта, чи що?! А може, Алiнка вигадує? Вони такi нинi крученi, непевнi якiсь, понадивляються того кiна гидкого по телевiзору про всiляких виродкiв та й брешуть?.. Боже, що за время люте, вже й крiвцi власнiй не ймеш вiри?! Ой, Содом i Гоморра... Ой, горе-горечко... – Куда лєзєш, дура старая! – Господи, стою перед самiсiньким капотом. Ще мить – i було б по всьому. Дивно, як вiн загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але вiн, матюкаючись, кричить: – Прахадi! Слишiшь, мать твою, прахадi! I я проходжу i переходжу на той бiк вулицi. На ватних ногах. I сiдаю просто на тротуарi. Нiхто до мене не пiдходить, обминають i далi спiшать, видно, думають, що баба п'яна. Тепер, аби тобi як було погано, не пiдiйдуть. Здихай на вулицi. I здихають. Але менi ще, певно, жити i жити. Тож встаю i йду далi. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися моï хлопчики – Iгорьок i Ромчик. На цiм балконi сушились ïхнi пелюшки i повзуночки. Тепер висять чужi споднi. Iгорьок виïхав у Бельгiю. Спочатку на заробiтки, портовим вантажником, а потiм прижився, знайшов собi жiночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. I живе. Дитинку вже прижили. Часом приïздить в гостi. Мене кличе. Але – не ïду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Iгорьок не вдався в тата-алкоголiка... А от Ромчик... Де воно, бiднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п'яне або банячить iз своïм татом-пияком. Часом я собi думаю, що неправа була, коли дозволяла пiсля розлучення хлопцям спiлкуватися з Григором. Послухалась, iдiотка, вчителiв, оту класну керiвничку, ту стару бiльшовичку, що вчила мене, як синiв виховувати та з чоловiком жити. Тiльки згодом я довiдалась, що сама вона все життя прожила солом'яною вдовою, i дочки в неï розлученi, i внуки непутящi. А iнших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа! Iгорьок – сильнiший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вiчно п'яного, прокуреного вiтця, що приходив пiд школу пiсля запою, брудний, неголений, i лив над синами своï крокодилячi сльози. А от Ромчик, нiжний, м'який хлопчик, видно було, жалiв пияцюгу. Не мене, в каторжнiй працi, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу! Пригадую, як моï хлопчики комплексували вiд свого безбатькiвства. Пригадую, як вони просили мене вийти замiж за сусiду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син i ïхнiй друг. Менi ледве вдалося ïм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти замiж за чужого чоловiка, в якого є сiм'я. То шукай без сiм'ï, – казали слушно. Але не так то просто було менi, жiнцi з двома бахурами, знайти чоловiка. Для кавалєрки – будь-ласка. Полк. Дивiзiя! А одружуватись – нi. Моï поклонники i не приховували цього, натякаючи фiгурально чи прямо вказуючи на обтяжливi обставини. Один, Господи, досi не йде з гадки, сам метр iз кепкою i табуреткою, що песиком бiгав слiдом, так i вiдреагував на моï скарги на тяжке життя жiноче одиноке: – От хлопцi пiдростуть – буде тобi легше. По цiй розрадi я так врiзала його по миршавiй пицi, що вiн вiдковбасив вiд мене на всю оставшуюся жизнь. Пригадую, як десь у п'ятому класi моï хлопцi перестали дружити з однолiтками, що мали татiв, i стали гратися лиш з такими, як самi, напiвсиротами. Тодi-то Ромчик i почав вчащати до батька в майстерню, нiбито вчитися рiзьбi по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де менi було знати, чого вiн там вчиться... Хоч могла б i передбачити... Не маючи прикладу життя нормального чоловiка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвiдповiдального i безхарактерного татка. Ромчика я любила бiльше за всiх дiтей. До сьомого десь класу вiн був менi, як бальзам на душу. Рятував i захищав вiд вибрикiв Мирослави, що раптово з веселого кмiтливого дiвчатка переросла у капосну, пiдступну пiддiвку. Один спротив – ось що була у своïх п'ятнадцять Мирослава. Спротив менi. Здавалося, в неï одне на умi: як насолити менi, довести до слiз та iстерики. I, хочу сказати, це ïй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю ïï. А тодi, Господи, як вона духопелила хлопчакiв, намовляла ïх проти мене, приходила за пiвнiч, зi школи приносила однi двiйки, перетворювала моє життя в пекло... Не дай Боже зведенюкiв, – казала моя мама i пiсля кожного побоïща в хатi забирала Мирославу до себе. Але та скоро з'являлась. Ïй було, бачте, нудно i не цiкаво з дiдом i бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила замiж i оселилась з першим чоловiком у тих же дiда з бабою. Менi стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проҐавила Ромчика. Чого менi так важко на душi? Стою, дивлюсь на чужi споднi на чужому балконi i не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звiдси – рукою подати. Спитати, де Ромчик? Ромчик пiшов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов КалiҐула. I спитай: чого? Дорослий парубок, сам менi ще недавно чоловiка шукав, батька хотiв, а привела – з дому пiшов. От i вгадай, чого вони хочуть, тi дiти, i спробуй догодити... Менi кажуть жiнки: а ти не годи! Роби, як тобi добре. Ти цiлий вiк робила, аби дiтям було добре. I що маєш? Так мене вчать, а самi? Ой, в кожнiй хатi – по букатi! Тобто, по шматку добрячому лиха. Бiди! I нiхто не навчить, як жити, навiть саме життя. А буде так, як має воно бути. I конем не об'ïдеш долю свою... Не раз питаю себе: чому я вийшла замiж за Григора? Не було за кого? Таж нi – було. Пiсля смертi Любомира я закiнчила бухгалтерськi курси i пiшла працювати у художнiй фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я ïм заздрила i боготворила ïх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотiла, бiля них повештавшись, i собi щось там почати мурзати. В художнiй школi я подавала неабиякi надiï. Менi пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонськоï. А я... гоцим-поцим-первертоцим зi своïм Любчиком... Ой, де мiй розум був?! Десь грає музика. Мабуть, на Центральнiй майданi. Мало мене з нiг не збивши, погналася туди i зграйка дiвчат: ноги по сiднички – голi, пупи голi, груденятка свiтяться крiзь прозорi блузочки. Все на виду. Не треба хлоповi роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дiвки пiшли... Мами давно ïх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви... вiд головного болю... Стою, дивлюся вслiд дiвкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь i згадую. Ади, шматою драною повис на парканi церковному ще один святий та божий... на дiдька лисого схожий: поïдом ïсть очима сикух, слина – по бородi тече, й бубонить... Агiй! Матюкається, старе рам'я! Йо-о-ой! Не годна витримати! – Пане Митре, – кажу, приступивши ближче та впiзнавши колишнього обласного начальника вiд культури i першого курваря перестройки Дмитра Харитоновича, прiзвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткi? Та й зубiв катма вже... Встидалися б! Та й, засмiявшись, пiшла собi. Бо чого менi з ним до бесiди ставати, грiховодником старим? Хiба що нагадати, як викликав мене на ковйор у вiддiл культури... Слина так само текла, лиш не матюкався... Тьху! Як згадаю... А я ще дiвок теперiшнiх обсуджую! Наче забула, який вiн короткий – вiк дiвочий! Як роса вранiшня. До обiду. Та й вже. Далi – мрак i сумерки, як моя кума Вiкторця каже. I кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, того та дiвка i впадає у сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою: не довго, ой не довго музика ïй на толоцi гратиме? Нi, дiвка – то страшна стихiя. Спустошлива, непередбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щолiта. Це вже потiм, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це бiда! Часом менi хотiлося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась вiд грiха, згадуючи себе в ïï вiцi. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати... Чого тiльки моя мама зi мною не натерпiлася! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарештi взялась за розум, стала бухгалтером i пiшла на роботу. Пригадую, була чемною з рiк чи пiвтора. По Любчиковi жалобу носила, нiкого видiти не хотiла. Але молодiсть брала своє. Скоро я ввиклась i вжилася у веселу козацьку вольницю художникiв – i по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажнi романи, а в результатi – тяжке похмiлля... При свiтлi сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало своï принади, спадали чари i з майстрiв пензля та рiзця. Одне було добре, що я таки не марнувала час геть зовсiм, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – лiпити, коло третього – сувенiри робити. Дiйшло до того, що на виставках iз нагоди рiзних там свят з'являлися i моï твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навiть хвалили. Двiчi про мене як про талант, що надiï подає, в газетi писали. I хтозна, може, врештi i вийшло б iз мене якесь пуття, якби... Атож, вгадали: якби не Григiр. Вiн прийшов у Худфонд (була така колись органiзацiя – художнiй фонд) пiсля художнього iнституту, був неодруженим i безквартирним. Йому треба було прописки. Менi – чоловiка. Отож нас i подружили вiчно п'янi колеги. I весiлля справили, тут таки, в найбiльшiй майстернi, i столи накрили, i гуляли три днi. Згодом жартували, що страх як випити ïм усiм хотiлось, а до зарплати далеко було, от i повiнчали нас iз Григором. Але ми тi жарти сприйняли серйозно. Принаймнi я. Iнакше чи ризикнула б дiтей народжувати? Ризикнула. Народила. Зразу двох. I все – пiшло-поïхало навскосяка. Я так спочатку тiшилася Григором – тихим, спокiйним, затишним, зовсiм несхожим на вар'ята Любчика. I кохання з ним було iнше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пiснi, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як снiг березневий коло тихого солодкого багаття. Я була найщасливiша з усiх щасливих. I намагалася з огидою забiлити на полотнi життя усi своï попереднi шури-мури, викреслити з пам'ятi всi випадковi залицяння i затискання серед запилених старих полотен, слоïкiв iз фарбами i мiшкiв iз гiпсом. I думала, що й моï залицяльники викреслили мене зi своïх спискiв... Мало в кого з ким що було?! Аж нi!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповнiла, розквiтла пiсля пологiв, вони як показилися: перепиняли мене та тягнули кожен у свiй закамарок, ображаючись на моє цiлком справедливе обурення. А коли я не витримала i, втративши вiд лютi обережнiсть, садонула гнилозубого гiвнюка Гущу тим, що пiд руку попало (а потрапив пiд руку уламок якогось гiпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п'янцi i розтовк), Григiр бiльше додому не прийшов. У майстернi жив, пив, щось там робив. I грошей на дiтей не давав. Нi копiйки. Якби не мама з татом, поздихали б... Даремно я, забувши про гордiсть, вривалась до його майстернi, плакала-просила, погрожувала... Григiр не реагував. Сидить, мовчить, на мордi – скорбь мировая. Як пороблено... Пригадую тi деньочки. О, тодi я зрозумiла, що то таке – чоловiча пiдлiсть! А ще: чим чоловiк вдає iз себе бiльшого пуриса, себто – велике цабе, генiя, не дай Боже, тим вiн пiдступнiший i мерзеннiший... А коли ще й при грошах... Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись вiд цього не можливо. Чоловiк може простити жiнцi все, крiм вiдмови, самi розумiєте в чому... Отакi вони всi падлючi. Здихати буде, але не простить тобi, що не вiддалася йому сто рокiв тому. Жах! Кошмар суцiльний мого життя! От i стає ясно, чим вони всi думають, яким органом. Дiдько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пiмстливi. Як згадаю!.. Чого я тiльки не натерпiлася через них та через свою дурну голову! Я дiтей колишу вдома, а вони за чаркою вповiдають Григоровi небилицi. Звiсно, що прибрiхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище... От, нарештi, до Григора добралася! Дверi в майстерню прочиненi, за немитими вiкнами – темно. Так i є: сплять. I Григiр, i Ромчик. Набралися ще з досвiтку, мабуть. I такий менi жаль стиснув горло, що нi ввiйти, нi вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти мiг промiняти сiм'ю на чарку? Через якихось покидькiв так зруйнувати наше життя, i от ще тобi мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тодi не подався, в келiï не зачинився хрiн свiй поганий сушити, а пропив з дружбанами i мене, i дiм, i синiв? I що доброго знайшов? Яку таку святу та божу пiд вiнець повiв? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би тебе вже тою горiлякою! – Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечi дитя своє напiвживе, – прокидайся, ходiмо з мамою, я геть кiбенiматерi вижену з хати того лайдака, того КалiҐулу, i будемо жити як родина, як колись жили, i буде нам добре, синочку мiй... Але Ромчик не ворушиться. Зате Григiр розлуплює баньки своï зизi i каже нахабно: – З тобою, лярвою, проживеш... Тобi лиш би курварiю водити, та горiлку пити, та... – I знову випадає в осад. Жах! Оце вiн таке синовi на мене каже! Таку неправду! Я свiта бiлого за роботою не бачу, а вiн таке верзе на мене дитинi! I той слухає. I вiрить. I ненавидить мене, нiби я не маю права на особисте життя. На добре слово?! Пригадую, якими закоханими очима дивилися моï хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цiлували мене своïми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тодi я говорили гордо всiм: я найщасливiша на свiтi жiнка – в мене закоханi двоє найкращих у свiтi чоловiкiв – моï сини-янголи. Боже, чому все добре так борзо минає ?! Тепер я плачу, бо знаю, що один син мене жалiє, а другий – ненавидить, iнакше б вiн не покотився слизькою стежкою слiдом за своïм батечком. Не пив би менi на зло... Витягаю з торби шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочi, якi прикупила для свого КалiҐули, кладу на стiл, завалений тюбиками з фарбами, рiзцями, рубанками, причиняю добре за собою дверi, щоб бродячi пси чи коти не покрали харч, i, трохи струсивши камiння з душi, йду додому. – Ганно, Ганно, – хтось гукає мене. Роззираюсь. Так i є. Ще один... поклонник... трясця його матерi! Схоже, на старiсть у мене бiльше кавалерiв, анiж замолоду було. Атож, тодi вони щастя i чинiв шукали, тепер – няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку – поплакатись на предмет радикулiту-простатиту, кольок у лiвому боцi та хронiчного безсоння. Видно, я якраз пiдходжу для такоï благородноï ролi. Добра, весела, роботяща, при копiйчинi. Ще й собою нiчого. А головне – дiти повиростали. Крiм того – чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть, смак! Але котрому з них так гiренько жiночого спiвчуття забракло, думаю, спостерiгаючи, як з обох бокiв чешуть до мене два лисих красенi: Олег Павлович, викладач економiки, i, здається, Степан Iллiч, журналiст на пенсiï. Вельми поважнi i достойнi пани i претенденти на руку й серце, бо дружина першого як поïхала десять рокiв тому на зарiбки в Америку, та й по сей день, а другого – померла перед Рiздвом вiд раку. На обох написана печальна повiсть про ïхнє нелегке бурлацьке життя, а з душi рветься волання позбутися чим скорiш нiкому вже непотрiбноï свободи, бодай за дармову вечерю. Бiднi, бiднi... Вони або не знають, що я втретє вийшла замiж, або думають, що то плiтки, iнакше чого б це стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дiвку на толоцi? Пригадую, вони шкрябались у моï дверi пiсля розлучення з Григором. Але так собi, задля розваги. Пута Гiменея зв'язували тодi туго ïм руки-ноги. А тепер ось – вiльнi козаки, хоч зараз до шлюбу. Але, Боже, що зробило з ними життя! – заледве впiзнала. I те, що те життя нiкого не милує i не щадить, а надто чоловiкiв, мене сьогоднi особливо тiшить. Отак втiшаючись та лукаво усмiхаючись, чекаю, коли ж вони нарештi доторохкають. Тепер я рiдко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дiм – базар. I сиджу на тiм базарi, як миша в соломi. I трушуся вся з нервiв. Бо на базарi – як на базарi: гризня, мов у псарнi. Зятенько мене до свого бiзнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не хоче, аби я свого носа пхала до ïхнього проса. Тож я собi сама знайшла пiдприємця, колишнього педiатра з дитячоï лiкарнi, бiльш-менш нормальну жiнку, що сама спiзнала злиднi, та й пiдрядилась у палатку продавцем. Але що я маю! Довкола однi цигани та лiца нєздєшнєй нацiональностi. Нахабнi, пiдступнi, готовi за копiйку вдушити. А тоï копiйки – кiт наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, вiддаю товар за цiну хазяйську, а собi й на хлiб не зароблю. Мене в мiстi багато хто знає, i знає з гарного боку, тож, забачивши серед розвiшаних лахiв, спiшать, надiючись, що геть зовсiм лайна якогось не пiдсуну. Я й стараюся брати пiд реалiзацiю добротнi речi, переважно есендiвського виробництва, примiром, бiлоруський трикотаж, львiвське взуття, одеський жiночий верхнiй одяг. Та варто тiй людинi пiдiйти, як цигани кидаються ïй навперейми, волочуть до своєï палатки, тицяють в руки зотлiле давно ганчiр'я, а на мене кричать, що то я людей дурю. Часом до бiйки доходить. Було й таке, що палатку перевернули i товар у болото втоптали. Ходила жалiтись у мiлiцiю, в мiську раду – все даремно. А головний ïхнiй аксакал базарний сам навiдався до мене i тихо так почав питати: – Кто ти такой? Ти – бедний нешасний женшин. Вот i знай свой мєсто. А я чарку с начальнiк мiлiцiя п'ю. У меня, панимаєшь, денгi. Много. Как захачу – магу всьо купiть. I тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий i бальной. Так што сiдi тиха i малчi. Понял? Я всьо понял. Бо й справдi: хто я такий на цiй землi, в цiй краïнi? Нiхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусiдка тьотя Дора, виïжджаючи вслiд за синами в Iзраïль, сказала менi: – Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє iзмєннiца. Просто моя родiна там, гдє моi дєтi, i гдє моiм дєтям харашо. А де моï дiти? I де ïм добре? Один – в Бельгiï, другий – в чаду. Третя – в блудi. Де моï дiти, i де моя батькiвщина? Там, де й циганiв i тих, що вiд вiйни та злиднiв повтiкали, а самi тут вiйну роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку цiну... як мiй Iгорьок у тiй Бельгiï. Бо хтозна, чим вiн там займається. Може, в бандi якiй? А менi пише, що все в нього нормально... Господи праведний, що це дiється на бiлому свiтi? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все – iнтеграцiя та глобалiзацiя... – Я жiнка милосердна, богобоязлива. Менi однаково, хто ти i який ти, а хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай намагайся нею бути, i в менi цю людину поважай. Бо в тебе хоч i грошi, зате я на своïй землi. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись iз рiдноï хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в менi звiра, бо хоч я стaрий i бальной i чарки з мiлiцiєю не п'ю, але я тобi не женшин Востока, очi видряпаю – не зоглянешся, затям собi, – кажу, нахилившись до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всi, хто приперся помилуватись, як я буду вiд страху в штани дзюрити. Не чекав аксакал... Не сподiвався. Стоïть, перетравлює, очками клiпає, а далi так печально: – Как хошь... я тєбе предупредiл... Женшин-змєя... Та й пiшов поважно так, мов справдi аксакал якийсь. А я, не розгубившись, услiд: – Я тебе теж... предупредiл. Мушина-удав... Сто разiв правий був то, хто сказав: з вовками жити – по-вовчи вити. До вечора в нашому ряду стояла тиша, нiби святi янголи базар перелетiли. Чи то менi у вухах позакладало з нервiв? Але ж нi. Бо добре бачила, як писки вiд мене вiдвертали перестрашено навiть нашi, мiсцевi, навiть тi, що в думках згоднi зi мною були... Що то страх зайцiв перед вовками! Дома спробувала пожалiтись чоловiковi, але той розрепетувався, що не збирається опускатись на саме суспiльне дно, борсатись у багнюцi, заводитись iз циганами. I взагалi, що можна зробити, коли скрiзь i поспiль – одне i те ж, однi бандити, один розбiй! Словом, вiн – вище. Там, де вiтер у кишенях свище. От i вся розмова. Я все мрiяла про такого чоловiка, про якого в однiй нашiй сiльськiй пiснi спiвається: Чоловiче мiй, ти затyло моя, я тобою затулюся та й нiкого не боюся. Атож, затулишся... Тi, що вгорi, розбiй чинять та жiнок мiняють частiше, нiж плавки, а тi, що внизу, – лиш плачуть та нарiкають на тих, що зверху. А жiнки виннi, що ïм руки не звiдти ростуть i мiзки не в той бiк крутяться, що нема чим по столу грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?! Авжеж, вiн ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хлiб йому заробляла. Скiльки знаю жiнок, яких отак-о змусили чоловiчки власнi ïхати до Iталiï чи Iспанiï... А тепер лають та нарiкають, нiби тi жiнки там гуляють та вiд сеньйорiв дiтей родять. Звiсно, що народжують. Сама таких знаю. А деякi й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й дiтей з Украïни вивезли, доки тi ще не здичавiли коло своïх дурноверхих татусiв. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин своïх не на те посилали. Себто лиш до працi, як скотину робучу. А в них, бачте, хтось ще й жiнку побачив. Ще якомусь пановi з тих, що побритi-помитi, вибачайте, заворушилось у грудях на ту рабиню нещасну! А ви порядок наведiть у краïнi, щоб вiд вас не тiкали. Ви ж – чоловiки, як-не-як... Але мене з рiдноï хати не виштурхає за кордони жоден чоловiк, анi бiда, нi надiя на щастя... Характер не той – не для наймiв. Хоч по життю я роботяща i терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину мали. Як тут, вдома, вже гiренько не є, але хоч писка можеш розтулити та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?! Тож не ïду нiкуди за готар, чи то – за кордон, лише з одноï причини – ся бою, що як не потрафлять менi тi зарiбки, як попаде нехотячи вiжка пiд хвiст, то... Лiпше б вам не видiти мене такою!.. От ви можете собi смiятись, але до наймiв теж характер треба мати, або, вже не вiдаю, який розпач... Хоч я тих жiнок, що знаходять там своє щастя, розумiю. Тут самiй з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем пiти. А всi думають, що я нацiоналiстка... Хоч у душi щось там-таки дiється, щось таке, словом, незбагненне... Наприклад, балакати стала лиш по-нашому, по-украïнському. А ранiше – як виходило. Значення не надавала. А тепер прикро стало: всi довкола своєю мовою джерҐотять, а я все што да как, аби мене понiмали. Тепер же принципово – лиш украïнською, i нiчого – понiмают... Отаке-то... Як любив казати стрийко Iван, життя не лиш ламає хребет, а й вирiвнює... Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. I дуже здивувались, зустрiвши один одного бiля мене. Так що iнтимноï бесiди не вийшло нi в того, нi в того. I, потупцювавши, розiйшлись у рiзнi боки, так i не признавшись менi, чого доганяли. А може, доки добiгли, забули? Склероз – рiч поважна... Господи, дивлюся вслiд тому, дружина котрого в Америцi: дiдо дiдом. Геть зовсiм без жiнки зiйшов на пси. Дочка скурвилася. Син десь свiтами повiявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловiковi – на лiки, дочцi – на наркоту, сину – на горiлку... Ой Боже, Боже, що з нашим народом дiється? Розвiяло його по бiлiм свiтi, як полову! Як я вже сказала, я рiдко виходжу в мiсто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами i колективами художньоï самодiяльностi, дуже здивувалась, що сьогоднi свято. Перепитала яке, i менi сказали, що День мiста. Додому не хотiлось iти. Що я там не бачила? Пустку? Слiди свого безталанного жiночого життя? Або прийти та зразу до кухнi – вечерю рихтувати, щоб задубiла, доки мiй чоловiк повернеться з нiчних репетицiй? Або, може, сiсти проти телевiзора i думати про той ненависний базар, де я вже зовсiм озвiрiла, i зачерствiла, i перетворилась на одну iз тих, чорноротих, диких табiрних жiнок, зi спiдниць яких досi вошi сиплються? Думала, пiду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на iнститут, куплю обом квартири, щоб не гибiли по приймах, i сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. I не лиш для мене. Я жiнка проста, малоосвiчена, без претензiй. Але вже i я не годна дивитися, як калiчить той базар людей. Скiльки за цi роки озвiрiло, опустилося, поспивалося колись iнтелiгентних вчителiв, лiкарiв, iнженерiв... I всi вони чекають, що щось в нашiй державi змiниться, що економiка нарештi запрацює, мрiють колись вирватись, скласти копiйку i вирватись, але трясовина засмоктує все глибше i глибше. Звiсно, нiхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже – контейнер, магазин, два мiкроавтобуси, iномарка, дiти по казино i нiчних барах шастають... Житуха! А насправдi – багно, глибоке, бездонне багно... Може, тому я й вчепилася за свого КалiҐулу? Щоб не зiйшлася над моєю головою трясовина? Талант, навiть отакусiнький, робить iз людини щасливого придурка. В той час як людина з пiдприємливою головою, якийсь тобi крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь грiш, вони, голоднi, холоднi, без зарплат, спiвають та витанцьовують... Я би встидалася рота вiдкрити, хоч я жiнка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А ïм хоч би й що. Мало того, спiвають так, нiби щось путнього роблять, нiби без ïхнього мистецтва свiт перевернеться. Як мiй бiдолашний КалiҐула (Господи, i причепилося ж менi до язика це погане назвисько). Але – може, так воно й є, як вони думають?.. Може, свiт i тому не перевертається догори дном, що хтось iще спiває i малює? От i я, щоб не перевернутися сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку i дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп. Але, коли вже чесною бути до кiнця, я така сама. Як менi часом вити хочеться на тому базарi!.. Здавалося б, скрiзь люди, а ти, як у пустелi. Не твоє – цей гендель проклятий, i бог торгiвлi – не твiй бог. Але що поробиш? Калiчила i калiчиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свiчки гасити: – Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити... О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог створив ïï, однак диявол владарює над нею. От якi мудрi мислi часом в мою дурну голову навiдуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хлiба, бо не мала роботи, а хлопцi ще вчилися, зiбралася було в щойно вiдкритий жiночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свiчки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотiла. Щоб взяли. Але скоро сама звiдти врвала. Хай Бог милує!.. Не хочу згадувати, не хочу грiшити... Але – чого воно така гризня скрiзь? Така брехня, бруд i беззаконня? Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась iти) iз самого раночку у монастирську церковцю – так вже душечка менi болiла, – вклякла в кутику на колiнах i розказую Боговi про своє гiрке життя. Аж тут матiнка iгуменя заходять iз сестрою Теодорою, яка менi запам'яталась тим, що з великим ентузiазмом i знанням справи органiзовувала поïздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому вiд когось iз богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь у Житомирi профспiлками керувала... Але я про те, що якось уздрiвши оголошення на дверях церковцi для спраглих прощi, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотiла святу землю побачити, але... Де мала взяти вiсiмсот доларiв, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!. Та менше з тим... Тим паче, що тепер, де не глянь – не храми Божi, а однi гроби Його. I в душах – теж... Отож я з Богом говорю, тиха та непомiтна в кутику, а вони – до каси. – Де ще сiмсот доларiв? – питає матiнка. – Та же тут були, звечора, ïй же Боженьку, тут були! – клянеться сестра. – Орисько! – каже матiнка лагiдно. – Я тобi ручки повикручую, як далi будеш своєï. Це тобi не комсомольська каса... А далi я затулила вуха i просила Бога, аби випустив мене звiдси живою. Пiсля того я вже базару не боялася. I грiха не боялася. Тож з пiдскоком пiшла продавати перетриманий на складах гуманiтарний шоколад. Отой самий, що його добрi люди з-за кордонiв для наших сирiт пташили, а нашi патрiоти високодостойнi, не змiгши весь перетравити, у продаж пустили!.. А потiм – китайськi капцi, що розлазились на другий день... Але Бог мене вчасно зупинив: на рiвнiй дорозi впала i руку зламала. Ту, якою грошi нечеснi брала. Звiсно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звiв iз чесною торговкою, колишньою лiкаркою, спасибi Йому, милосердному... Лиш думаю собi, чого Вiн спинити не годен бiльших за мене злодiïв? Та кожного разу каюся – хрещуся та б'ю себе по варҐах, щоб не думав, що пискую до Нього. Ой-йой, а там далi – виставили на продаж своï картини та сувенiри моï рiднi художники. А жiнки ïхнi збоку стоять – стежать, аби благовiрнi копiйку не приховали на пиятику. Але, Боже мiй, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять тi, що грошi мають. По Парижах, Лондонах та Майямах рiзних. А по святкових майданах рiдного мiста – одна злидота вештається. Так що понесете, дорогi моï колишнi колеги, своï шедеври додому. Я б пiдiйшла. Я не злопам'ятна, хоч i все пам'ятаю, особливо, зло... Але не хочу – почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Нiби самi не знають... Самi ж його i вiдвернули вiд мене, i в яму штовхнули, з якоï вiн вже нiколи не вибереться. А самим – хоч би й що! I совiсть не мучить... I що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять рокiв як розбiглися в рiзнi боки? Проте жаль все одно маю... Могла б i я щось зробити, якби не тi чоловiчки. Геть закопала свiй талант з ними. Заховала сама вiд себе, а вiн, як шило, все лiзе i лiзе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумнiша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнiшою... Бiда, думаю собi, не в тому, що дiти не виправдовують нашi надiï, бiда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращi за нас... Чи бодай хоч внуки. Ой, заболiла душечка за Алiнкою... Що менi робити?! Що менi, нещаснiй, робити? Пригадую, як принесла ïï з роддому. Тиждень було всього. Жменька тiлечка i повний дiм крику. Вихукала, виняньчила, в дупку дула. Таке дитятко, мов янголятко... Не треба було ïï вiддавати Мирославi. У мамiв i дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше вiйна. З Алiнкою – було б навпаки. Нащо менi був здався цей КалiҐула?! Господи, чого це я все КалiҐула на нього та КалiҐула? До чого той КалiҐула?.. Все ж добре. Чоловiк як чоловiк. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усi творчi. I не творчi – теж. Нема рiзницi, по турках та циганах базарних бачу... А на душi мулько, як скiпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає... Мамочко, так тут iще виставка квiтiв i котiв! Все мрiяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловiками, тими дiтьми-внуками не до котiв було. Мамо рiдна, яке ж воно пухнасте, м'якеньке i таке поважне! Сiамський? А це – зовсiм голе. Єгипетське... Але ще цiкавiшi тi, що цих котiв приволокли сюди... Старi одинокi дiви. Бездiтнi вдови... Половину знаю. Нi, не треба менi котiв. Хай вже без них... Квiти – iнша рiч. Замолоду я розчарувалась у чоловiках, а в зрiлому вiцi – в жiнках, коли почала шукати розради по жiночих органiзацiях, що десять рокiв тому виростали в нашому мiстi, як гриби пiсля дощу. Я шукала там спокою i взаєморозумiння. А знайшла чвари-свари за гуманiтарку, плiтки i наговори. Тож розчарувалась i в жiнках. Хоча, що там дiлити: жiнки, чоловiки. Всi люди, i всi однакi... Залишилось лиш пса завести або квiти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тiшилася, як йойлик китичкою... I мала спокiй, i так менi було гарно, аж доки не з'явився цей КалiҐула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту... Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як усi одинокi) мистецьких заходiв та велелюддя. Однак того вечора був тiльки захiд, себто спектакль, а людей – три-чотири душi. В театрi було сумно, нiби звiдси щойно винесли покiйника. Вистава затримувалась. Завiса на сценi коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачiв. Але глядачi не прибували. Отож ми з Тамарою Максимiвною, подругою моєю, i дефiлювали по фойє теж сумнi i мовчазнi. Тут на нас i наскочив КалiҐула. Весь пiднесений, вишуканий такий: картатий пiджачок, кольорова хусточка на шиï. Чисто тобi цей... як же його... Вiктюк! Одно слово, чарiвний, аж свiтиться пристрастю весь... Не те, що муриҐи базарнi. Так i хочеться на груди широкi впасти, як каже кума Вiкторця, або точнiше, одна баба на базарi. Як згодом вияснилось, КалiҐула недаремно сяяв: саме тодi у нього розпочався сезон полювання на самотнiх iнтелiгентних жiнок середнього вiку i достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавiла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярi-студенти?! – i т.д., i в тому ж дусi. Спочатку КалiҐула розгубився, однак, зрозумiвши, що перед ним двi одержимi театралки i його фанки, почав бiдкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарiкати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звiсно, до Тамари. Тодi в мене ще Ромчик жив. Звiсно, пiсля вечерi КалiҐула змушений був мене проводжати, на чорну заздрiсть приятельки. По дорозi, розбалакавшись, ми й зрозумiли, що створенi одне для одного. КалiҐулу не збентежило навiть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розумiння соцiально-економiчноï ситуацiï в краïнi зворушило настiльки, що я дала йому свiй номер телефону... I почалось... О незабутнiй телефонний роман! Вiн дзвонив менi з темного свого кабiнету, а я слухала його на своïй темнiй кухнi часом до свiтанку. Я знала, що дзвонить вiн не однiй менi, але що було робити? Зоставалось лиш чекати... Я нiкому не признавалась, навiть Тамарi, пiдозрюючи, що вiн i ïй надзвонює, iнакше чого б то вона ходила з таким замрiяно-загадковим виразом на лицi? Але ця пiдозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рiшучих дiй. Та все-таки я вичiкувала, вислуховуючи плiтки про його амури з iншими жiнками. Але прощала. Що вдiєш, коли так мало нормальних самотнiх чоловiкiв, i так багато самотнiх спраглих любовi жiнок? Нарештi я знайшла вiльне мiсце в iмпровiзованому кафе просто неба на Театральному майданi i замовила собi морозиво з шоколадом. Бiля мене, як показилися, лижуть морозиво та лижуться, як песята, пiдлiтки. Одно слово – тiнейджери! Це ж треба так дiтей назвати! Мало не ротвейлери... То що ви хочете? Назвеш його песям, то воно ним i буде... Нє, такоï розпусти на цiй землi ще не було! Три вершка вiд горшка, а воно... А що дивуватись: надивляться заморських фiльмiв, наколяться та надихаються рiдного трiйла вiд тарганiв та й самi тарганiють... Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його – як не наркомани, то на СНIД слабi?! А де ж воно нормальне вiзьметься, коли всi берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшнiй думцi – що це комусь треба... Треба, щоб цей народ до решти звироднiв, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав), надихавшись дихлофосу та клею, i не заважав жити тим, хто над нами з нашими грiшми в кишенях... Роззираюся стривожено, слава Богу, Алiнки серед них нема. Що та Мирослава собi думає, дитина ж гине... А ïй лиш би грошi та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дiвчинка ж, що вперше чоловiка побачила... Я знаю всiх його жiнок. Всiх. До одноï. Якось по телевiзору, неждано для нього, крутили старий фiльм, в якому вiн ще студентом зiграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся пiсля дембеля у рiдний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою iз зайнятих у фiльмi актрис вiн тодi крутив. Така собi маленька, чорнявенька i вертка, як вивiрка. Комсорг. Вiн любив усiляких, але найбiльше – iнiцiативних i активних, себто тих жiнок, якi першими кидаються пiд танки. Але згодом йому такi набридли, бо такi хотiли женити його на собi. Коли вiн став режисером обласного театру, захопився героïнями, жiнками високими, ставними, красивими i недосяжними на сценi. Але в життi вони виявилися нещасними i легкодоступними i теж хотiли замiж, тим бiльше за режисера, щоб мати ролi. I вiн переключився на завлiтiв, дiвчат начитаних i строгих, якi носили окуляри i вчилися заочно в ГIТIСi. Та виявилось, що i в таких мудрих дурне в головi. Далi пiшли продавщицi, завмаги i директорки ресторанiв, i на однiй вiн одружився, але скоро застав ïï в порожньому банкетному залi iз зальотним грузином i вiдтодi ненавидить усiх, хто на них, тобто грузинiв, схожий. Вiн менi цього нiколи не розповiдав. I нiхто не нашептав. Вiн тодi був далеко, в iншому мiстi, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрiзь – однакове життя, однаковi люди, i всi жiнки, хоч i дiляться на якiсь там типи, схожi, i видно ïх наскрiзь. Неважко уявити собi, чим скiнчився другий шлюб мого КалiҐули з молоденькою танцiвницею, що паралельно жила з директором макаронноï фабрики, який мав огрядну дружину i комплекс неповноцiнностi, i вiд обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушенi макаронини, i дуже молодими дiвками. Такi директори є скрiзь, в нашому мiстi – теж. I танцiвницi такi є. Отож, ясно, що пiсля крикiв i мордобоïв вони розбiглись в рiзнi боки: танцiвниця – в ансамбль Вiрського, а КалiҐула – в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крiм кавказцiв, вiн ненавидить усiх директорiв, тобто всiх розбещених начальникiв – вiд гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстернi на розi, де вiн ремонтує черевики. Нiби решта, себто рядовi – святi. Господи, як все в чужому життi просто й нецiкаво! Сиджу, смакую морозивом i щось гiрчить воно менi: уявляю, як мiй КалiҐула страждав вiд подружньоï зради. Звiсно, що по всьому вiн дiстав комплекс, став зневажати жiнок, всiх поспiль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. I то були найкращi його часи, однак псувала голубу гармонiю маленька дрiбничка, тiльки те, що ïм по черзi доводилося прати та готувати ïжу. А чоловiки, як вiдомо, всi до одного, нє взiрая на цвєт i нацiональнiсть, як каже моя всевiдаюча кума Вiкторця, того не люблять i уникають всiма способами. Тож, як я собi думаю, скоро вiн розчарувався у своïх партнерах. Потребував наймички, та й обласнi центри зазвичай тiснi: все видно в них, як на долонi. I один про одного знає все, навiть те, чим снiдав. Тому-то вiн вирiшив, допоки ще не пiзно, рiзко помiняти орiєнтацiю i мiсце проживання. Так КалiҐула приземлився в нашому забутому всiма i всiма покинутому театрi, готовий розпочати нове життя з простою жiнкою-трудiвницею, зрiлою, при дiтях i внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночi борщами i печенею з часником. Себто, як казала одна баба на базарi, а точнiше кума Вiкторця, запраглося простого людського щастя... Тепер його, схоже, потягнуло на малолiток... Вiкторця, каже, що це в нього вiкове, мовбито у чоловiкiв буває криз тодi, коли вони передчувають раннiй клiмакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає ïй спокою чергова трагедiя мого життя... От плiткарисько невгамовне! Все вона тобi знає, геть i про клiмакс хлопський! А я би вмерла й не вiдала, що й вони, тi жеребиська, мають на старiсть щось до чинення з тими функцiями. – Оце в мене завелась клiєнтка, сексолог, така вся крута, така вся iз себе, так я ïй, звичайно, iмен не називаючи, нiбито родичка моя, ну, сама розумiєш, має з чоловiком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрiзь i всюди i нiчого в тому страшного, перебiситься, це ïх тягне на нiмфеток (так вони, сексологи, малолiток звуть) вiд страху перед старiстю, вони думають, що молодi ïх... ïхнi, ну, сама розумiєш, здохлi бобики з могил пiдiймуть. I Вiкторця залилася таким незлобливим щирим смiхом, що я простила ïй плiткування про мене з так званим сексологом (точно, з котроюсь iз старих знайомих, та й не одною) i сама засмiялась. I теж щиро, бо на всi сто вiдсоткiв згодна була iз Вiкторцею, що кричала в слухавку, аж у вусi лящало: – Дiвко, пожалiй його! Пожалiй його, сердешного, бо вiн того вартий! Раптом гарнiзонний духовий оркестр врiзав марш iз такою силою, що всiх пересмикнуло. I позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. I все тому, що маю алергiю на запах людського поту. Чхаю i шмаркаюсь. Варто проïхатись у тролейбусi поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячiлим молодиком, як починаю чхати. Жах! Менi пропотiлi онучi вiйськових за верству крiзь кирзу i хром смердять. I чихачка нападає. Але – про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, нiби чим чоловiк iнтелiгентнiший, тим поряднiший. Авжеж! Шлюб у зрiлому вiцi зовсiм несхожий на шлюб замолоду. Тодi ти все чогось вiд того чоловiка хочеш: то кохання, то грошей, все чiпляєшся до нього, ревнуєш, як несамовита, допiкаєш i хочеш перевиховати. А на старiсть – приймаєш все, як є. Жалiєш i прощаєш. Все: його простатит, постiйне здуття живота, читання в туалетi, лiнощi i надмiрну нервознiсть. А найбiльше – самi здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловiк i жiнка, а брат i сестра, якi чомусь сплять в одному лiжку, або, ще веселiше, двi приятельки, якi поселились разом, аби на пару бурчати i плiткувати. Коротше, ставишся до чоловiка, як до друга по нещастю i самотностi, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирi та злагодi дожити вiка, зiстарiтись i вмерти за компанiю. Бо й вмирати за компанiю легше. Гiрше, коли сiмейне життя схоже на печальний тандем хворого i няньки... Але мене вiд того ще Бог милує... Я все це розумiю, всiх жалiю, ну, тiпа Мать Тереза всiм, твою мать, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожалiє? Я ж не стожильна конина, я – людина... Жiнка, як не є... А вiдповiдi нема, бо нема поряд нiкого доброго i милосердного. I, видно, вже й не буде... Не стає моє життя щасливiшим нi з роками, нi з черговими чоловiками... За сусiднiй столик вмощуються, повискуючи та хiхiкаючи, як прищавi гiмназистки, двi старi шкапи. Товстi зади обтягнутi секондхендiвськими штанами, обвислi пазухи обвiшанi дешевим намистом. Я ïх знаю. Та хто в нашому мiстi не знає цю дивоглядну пару?! Скiльки себе пам'ятаю, лазять по мiсту, за ручки взявшись, обнiмаються та лижуться привселюдно. Подейкують, нiби вони, як це там... лесбiянки. От i зараз, агiй, мнуть одна однiй колiна... I не збагнеш, чи це в них любощi такi, чи новомодний якийсь лiкувальний масаж на свiжому повiтрi? Може, люди на ходу лiчаться, а менi... секс у головi?.. Фу! Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно – калiцтвом тхне. Але що ïм, бiдним робити, коли хлоп ïх обминає десятою дорогою? Не вiшатися ж! От i паруються одна з одною. Ай, вони нiкого не чiпають, нiкому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч... хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитрiщались обмурзанi морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба. Доïм морозиво i пiду, а то ще до мене будуть приставати, як... те саме... до штанiв. От вже одна, молодша, ласо позирає в мiй бiк. Не вистачало, аби мене ще в такому товариствi добiрному побачили! Правду кажучи, хоч менi те гидке, але, може, в такiй спiлцi є резон? Менi часом так не вистачає ще однiєï пари жiночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловiкiв. От мала б таку подругу – горя б не знала. Удвох би за товаром з'ïздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, i наварили, i мiстом погуляли... Удвох – веселiше. А так – все сама, все сама... А тi двi Венери нiби мислi моï читають. Вже й старша почала пiдморгувати. От-от покличуть до кумпанiï. Нi, треба йти. Подалi вiд содомiцького грiха. Досить своïх, цiлий мiх за плечима, встати не годна... Тим бiльше що духовий оркестр заграв мiй улюблений марш – Прощання слов'янки. Треба прощатись i собi з усiма i йти. Вечеряти варити. Бо де б i з ким той мiй КалiҐула не волочився, а додому приповзе... Пригадую нашу першу шлюбну нiч. Але спершу вартувало б вияснити, навiщо ми розписувались. Вiн наполiг. Не без того, звичайно, щоб мати право на прописку. I на квартиру, бо ж нiхто йому нiколи в нашому мiстi квартири дурно не дасть, аби вiн був самим Ейнштейном чи Ейзенштейном. Та про це потiм, не хочеться пiдозрами псувати собi настрiй святковий. Тож повернуся до спогадiв про першу шлюбну нiч. Хочу сказати, що вiн до неï довго готувався, себто збирався на силi. I приємно мене здивував, бо, признатись, останнiм часом я нiчого спiльного з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так довго зважуєшся та вiдважуєшся, а воно – трах-бах i нiякого враження. Одне розчарування i дикий головний бiль по всьому. А з молодими заводитись соромно. Отак i дiвуєш... Як би там не було, а КалiҐула все-таки розбудив моï приспанi iнстинкти. В основному – технiкою, удосконаленою за довгi роки донжуанства. I дуже зле, бо через рiк все ся скiнчило, як каже той пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрастi. А далi все пiшло по... нисхiднiй, себто вниз... Все знову повторилося. Як i з Любчиком, як i з Григором... Тепер ми тiльки хропемо по черзi в одному лiжку. I це мене бiсить, бо я ще жiнка молода i я не збираюся бути якомусь потрiпаному бабiєвi безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у психушцi. Останнi два тижнi ходжу люта, як меч. Самiй страшно. Мене почали боятися навiть базарнi моï цигани. А все тому, що нагромаджую в собi злi сили, аби виставити свого КалiҐулу за дверi разом з його дiрявою валiзою. Побачене сьогоднi на репетицiï, маю на увазi оте лапання за груденята малолiтку, було останньою краплею у чашi мого терпiння... На тому й порiшила i, сповнена нових сил i пекучоï лютi, поперла додому, навiть не попрощавшись iз тими двома залицяльницями. Цiкаво, як то у них все те вiдбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбiянок, що ïï показують опiвночi московськi канали. Хоча... туди ïх всiх до бiса, збоченцiв усiляких! Ще ними голову не сушила! Вдома, одягнувши свiй шовковий бордовий халат (одягаю лиш на врочистi свята), мiряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири. Але вiн не прийшов. Невже вiдчув наближення грози? – дивувалась його чутливостi. Однак не явився вiн i вранцi... Не було й на нiч. А другого дня мiсто облетiла страшна i водночас ганебна звiстка, в яку я спершу не повiрила. Тому поïхала просто в мiлiцiю. Чутка була правдою, але такою, що я би волiла замiсть неï брехнi. Чого-чого, а такого я вiд КалiҐули не чекала. Всього сподiвалася, лиш не цього. Якась патологiя, гидота та й решта, iнакше не скажеш... Соромно було мiстом пройти... Мамко моя, вiн, той мiй КалiҐула нещасний, i вмерти не мiг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досi лице моє горить вогнем вiд згадки та лупиться вiд стиду, що мого третього i останнього шлюбного чоловiка застав зi своєю жiнкою чи то у власнiй постелi, чи то в машинi в гаражi полюбовник моєï дочки Паша Пахан, сам великий любитель отого содомiцького свинського чи свингаразького сексу, про який пишуть у всiх тих поганих газетках, i яким розважаються на дозвiллi скоробагатьки. Але застав... Господи прости, як над ним, КалiҐулою моïм, жiночка його ридала... Чи то з переляку, що чоловiк у дверi товче, чи з любощiв серце не витримало в мого КалiҐули? Чи вiагри передбрав? А може... Хто його знає, як там було, але хто знає Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варiанту... Самi здогадуєтесь – якого... Атож, у них, цих уродiв накручених, як в енкаведе колись, стрийко Iван розказували, розборки на мiсцi, без суду i слiдства... Це ж бандюги! Ïм душу випустити, як чхнути... Є ще й п'ята версiя, моя: швидка забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики спiшать... А вiн якраз того дня забув iнгалятора вдома... Так гнав, сараку, до лярви молодоï... А коли я спохватилася, за ним i слiд схолов... як виявилось, навiки... Та й де мала шукати? Нiби вони дружинам адреси лишають, як iдуть до коханок!.. Про похорон не хочу згадувати. Грiх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюднiший його спектакль. Вперше за останнi двадцять лiт того дня в театрi був переаншлаг: все мiсто зiйшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника... Хоч, може, я й не справедлива до нього через образу та ревнiсть... Бо люди таки плакали. Особливо артисти, якi в Калiгулi грали, та не дограли. А та малолiтка голопупа аж заходилась, як за татом рiдним. Аж менi жаль стало, бо може стiльки й людини розумноï, яка в неï повiрила, вона бачила у цьому театрi... Все мiсто зiйшлось... Лиш не було тоï – убивцi-збоченки, на чужих чоловiках помiшаноï. Говорили потому, що Паша Пахан ïï так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Ïхня гризота, але я б водно i Пашуню в пiдвалi до котла парового ланцами припаяла, абись менi не робив колоту з Мирославою. Багато дечого говорили про нас на похоронi, а ще бiльше – по тому. Мили нам з КалiҐулою бiлi костi, аж гай шумiв. Так мимоволi коло вiдомого небiжчика i я стала знаменитою. Попервах весь базарний пролетарiат сходився на мене подивитися, а далi й покупцi повалили. Моя хазяйка не встигала обертатися мiж Туреччиною, Польщею, Китаєм i Одесою. Волокла у палатку все, що пiд руку попадало. I все розхапували. I це тодi, коли на наших базарах лиш мацають та витрiшки купують... Я ж бо теж не дурна: нема чого задарма чужим горем утiшатися. Отож зафрактувала куму Вiкторцю, аби за прилавком маячила та з покупцями торгувалася, а сама доти з-за лахiв не покажуся, доки грошi не побачу. Отож бо: ви безличнi, i з вами така сама. I нiчо. Але то не довго тривало. Борзо вдовольнилися. I спокiй дали. Я й рада, бо той нежданий Ґешефт, та моя популярнiсть сумнозвiсна, менi неабияким прибутком обернулися. Заробили ми з хазяйкою стiльки, що ïй на магазин вистарчить, а менi – на палатку. На тому й порiшили: хазяйка менi свою палатку продала, а сама вiдкрила в панськiм районi магазин Мода – 3000. От що то з чесною гендляркою справу мати! Чи я плакала? Ще й як! Нiби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стiльки за покiйником, як... звiсно – за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею... Але я й за ним плакала, не таким уже й поганим, не найгiршим з чоловiкiв, а в дечому й лiпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанку свиню здоровенну пiдсунула... Та найбiльше не могла пережити те, що все в нас так добре починалося – з кохання нiжного, трепетного, красивого, i так зле закiнчилось... Але що поробиш: такий наш iз ним сраний льос, як каже моя кума Вiкторця. А я в судьбу вiрю. Сьогоднi роковини його смертi. Якраз на День мiста. I я вдруге за цей рiк покинула свою ятку на базарi i прийшла пом'янути порцiєю морозива свого КалiҐулу у цьому iмпровiзованому кафе на Театральнiм майданi, переповненiм колективами художньоï самодiяльностi i шелендаючими городянами. Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. I влада. I громадськiсть. I я ïх розумiю: якби не така кончина та розголос публiчний через того Пашу Пахана, КалiҐулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покiйникiв. Авжеж, я усе розумiю, але все одно обидно. По-перше, тому, що нiхто не знає, де його смерть спiткає. А по-друге, знайшлися святi та божi!.. По-третє, як казала одна баба на базарi, а точнiше, моя кума Вiкторця, вiн що, той бiдний КалiҐула, Папа Римський, щоб не мав права вмерти коло жiнки?! А може, йому припис такий судьби? Ну то й що, що коло чужоï? Це наша з ним справа, а не ваша, святенники лукавi! Так мало бути i – шлюс! Отож, роздраконивши себе добряче почуттям справедливостi, не витримала i за мiсяць перед цим зайшла в театр. Боже мiй, пустка! Як у склепi! Аж мороз по спинi. А було ж! Бувало, сама просиджувала у темнiй ложi спочатку на репетицiï, а тодi – на спектаклi. А тепер – нiчого нема. Одна луна. На звук моïх крокiв вискакує з тих дверей, що ведуть до службових примiщень, картатий Вiктюк iз хусточкою на шиï. Агiй! Чи це вони менi, цi артисти, як китайцi, на одне лице, чи пора менi вже зав'язувати з цим театром, та щось людського починати... Але, як його почнеш, звiдки й де, коли, як каже мудра кума моя Вiкторця, весь цей бля... свiт – як не театр, то базар, що одне й те ж. Оскiльки картатий – чоловiк незнайомий, то, певно, новий режисер. Так i є. Кажу йому, хто я i за чим прийшла. Роковини, кажу. А вiн дивиться на мене, як... на новi ворота, i щось таке блеïть, що купи не тримається. Я слухала-слухала, а тодi й видала тому картатому все, що думала. I про того сракатого пiанiста, з котрим в кабiнетi зачиняється, теж. Сьогоднi, кажу, вмерти коло жiнки для чоловiка неабияка честь i доблесть. Як на полi бою. Тож вважайте i шануйтеся. I не ганьбiть рiд чоловiчий. Тобто – стать. А я ще загляну. Не хочете роковини, робiть ювiлей – скоро йому кругла дата мала б стукнути... Поставте його спектакль незавершений – Калiгулу. Хай хоч щось у цiм театрi робиться. Я йому оце кажу, а вiн лиш хусточку на шиï поправляє та глазки строïть... Тьху! Ой же ж i люди!.. Та Бог ïм суддя. Як до серця все брати, та на кожного зважати, то небавом не буде з ким вiтатися. Я й так уже, як у лiсi: кругом люди, а на душi – хоч вовком вий. О! Звiдси якраз добре видно i виставку-продаж творiв мiсцевих художникiв разом з ïхнiми дружинами. Але вже не маю з ними бiльше нiчого спiльного, як i з театром, бо скоро по смертi КалiҐули i Григiр переставився. Втопився. Чого я вiд нього теж не сподiвалася. До сих пiр не годна збагнути, чого його понесло на ту рiчку, вiн же води боявся, як чорт ладану! Так, вiдей, мало бути... Отак я стала ще раз овдовiла. Стала, як каже кума моя милосердна Вiкторця, вдовою за троє. I хто би таке витримав? Вiд одноï думки можна зварiювати. А тут – кожного вiдридати довелося... I вiдстраждати... I передумати-перебути стiльки! А що вже переслухати про себе!.. Байдуже, що я лиш Боговi душу винна... Та, як кажуть, нема злого, щоб на добре не вийшло. Поховавши Григора, схопила свого Ромчика, як шулiка курча, вiдпоïла травами i вiдправила в Бельгiю до брата. Iгорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п'є i збирається женитися на гувернантцi свого хазяïна, нашiй-таки дiвчинi, що поïхала туди по обмiну студентами i залишилась. Слава Богу! Я тiшуся, хоч голову довбе одна думка: де моï дiти? Де моя земля? Чого так бездарно пiшли з цього свiту всi моï чоловiки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не те говорила, Бога гнiвила?.. Що це з нами робиться? Що нам робити? I як далi жити? У цiм театрi абсурду, на цiй свинськiй торговицi, як ще не давно казав мiй дорогий небiжчик. Хiба що пiти в покаïти, хоч i там, як пiдозрює моя велемудра кума Вiкторця, не все так, як ми хочемо. До сектантiв я не пiшла, але у церкву стала ходити, та молитися, та в Бога прощення просити. I спасiння. Собi й дiтям своïм непутящим. Почув моï молитви Бог. Почув... Налякана смертю вiтчима i скандалом у сiм'ï полюбовника, Мирослава притихла i взялася за виховання та лiкування Алiнки. Навеснi возила в приватну наркологiчну клiнiку, десь пiд Киïв. Допомогло. Каже, що вже не колеться. I вчитися стала краще. Дай Боже! Я й далi працюю на базарi. Як уже казала, у своïй палатцi. Сама собi Ґаздиня. Сама ïду то у Львiв, то в Одесу, то в Бiлорусь, привожу товар i сама собi реалiзовую. Правда, навару ще кiт наплакав, бо всiм треба на лапу дати i податки сплатити, зате – сама собi хазяйка. Цигани теж мене не чiпають. Бояться. Лиш час вiд часу перешiптуються мiж собою (по-нашому, щоб я чула), нiбито я вiдьма i на все здатна. Одно слова, чорна вдова. Пострах базару та й годi! Знайшли ще страшнiшу вiд себе! Та я й рада, що бояться. Часом аж смiшно, бо де ви того бачили, якого б цигани боялися? А мене бояться! Але добрi люди кажуть, що я погарнiшала. Ще б пак! Зачiску помiняла, зуби вiдремонтувала, вся в ексклюзивi вiд Вiкторiï Чорби (куми-ясновидицi), а не в дрантi з якоïсь там Туреччини. Але це ще не все... Жарти жартами, але пiсля смертi обох чоловiкiв в мене стався наче зсув по фазi. Накупила дитячих альбомiв для малювання, олiвцiв, фарб i – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупцiв. I товаришiв по генделику. Ïх i малюю. Одним подобається. Iншi – сердяться. Але не тому, що не схожi. Навпаки, задуже схожi. Такi схожi, що аж самим не по собi. А я при чiм? Хiба я винна, що крiзь личину напускну голе нутро виджу? Як є. Без лахiв i макiяжу. Так що – перепрошую, кому не вдала з портретом. I минайте, минайте мене десятою дорогою... А недавно приходив до мене власною персоною циганський барон, як свiй до свого по своє. Замовляв сiмейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кiлька разiв проходив повз мою ятку Аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я ïхнi думки на вiдстанi читаю) i кортiло. Та я не пропонувала. Нецiкава менi його масна фiзiономiя... I те, що за нею – не цiкаве – велика купа замацаних дрiбних купюр. За верству чути, як шелестить. Наче мiх iз тринням. Тож нехай шелестить собi з Аллахом не змальований далi попри мене. Бо у мене й без нього тих портретiв назбиралося вже зо три десятки альбомiв. Як буду жива, вкладу ïх усi в паспарту, рамцi багетовi та й зроблю виставку. Персональну. У виставковiй залi Спiлки художникiв. I фуршет закатаю такий, що й не снився нiкому з тих мордомазiв нещасних, тих колишнiх моïх друзiв-ворогiв. I владу закличу, i журналiстiв... Все щоб – супер. I за власнi грошi, а нє гейби якийсь сараку iнтелiгент, як доточує до бесiди кума моя дотепниця Вiкторця. Отакий в мене стався зсув по фазi. I нiчого з цим не вдiєш. Треба йти до кiнця. Головне, тепер я – мистець. I маю право на самовираження, як казав мiй незабутнiй, мiй коханий i безталанний КалiҐула... Хай йому буде краще там, де вiн зараз є... А я от нинi сиджу, ïм морозиво, обзираю святкових людей i думаю, який же це менi, як законнiй дружинi, чи то пак удовi пам'ятник звести на могилi свого третього чоловiка – чи не у формi отакоï дорiчеськоï чи... авжеж, фалiчеськоï колони?.. А чого ж, хай хоч одному мужчинi зарахуються його подвиги не на кривавому полi бранi, а на вiчно квiтучому лузi кохання... Такий собi оптимiстичний символ похереного лицарства... Сама й вилiплю, з гiпсу. Або, ще лiпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м'яко кажучи, певна гiперболiзацiя... Зате – який авангард! Над усi авангарди. А що менi? Тепер я – мистець! I маю право на самовираження. Про двох перших чоловiкiв, Любомира i Григора, поки що мова не йде... Адже при нинiшнiх цiнах на мармур – життя не вистачить на однi лиш пам'ятники робити. Хiба що всерйоз переквалiфiкуватися на скульптора – монументалiста?.. А ще лiпше – влаштуватись на пiдприємство ритуальних послуг, у цех з виготовлення надгробкiв. Каже кума моя Вiкторця, що там та-а-кi грошi крутяться! Але ж – мафiя! Не проб'єшся!.. Скрiзь, де грошi, там – мафiя. Навiть на цвинтарi! Здавалося б, на останнiй межi! Щодня ж бачать, не повилазило ж, що iще жоден, ïï переступивши, нiчого не взяв iз собою, крiм хiба що капелюха i тапочок, якщо завбачлива жiнка покладе ïх у трунву, а гребуть. I нагрiбають! У яких лиш та цвинтарна мафiя мерседесах ïздить! Катафалки! Певно, призвичаюється, аби не так було гiрко в однiм костюмi на той свiт перебиратися. От шкуролупи! А живi пнуться... Самi зi шкури лiзуть, та котять один поперед одного на небiжчикiв дорогих ще дорожчi каменюки, чи то пак пам'ятники мармуровi... А про мене, то коли б моя воля, волiла би над собою – лиш хрест смерековий, або, як Федькович, живу смереку... Але ж люди не дадуть! От i гризися пам'ятниками ще за життя!... Коли б хто ненароком прочитав моï думки, то подумав би, що я або цинiчна така i запропаща, або дах у мене поïхав. Та, на щастя, нi те, анi друге. А зовсiм третє, а точнiше: це я так себе гумором лiкую, аби не вдурiти вiд своєï химерноï i пiдступноï долi. I вiд життя – цього продажного базару, на якому грiш цiна кожному з нас, бо насправдi цей ярмарок, зовнi яскравий-метушливий – не що iнше, як вселенський цвинтар всiх наших надiй i сподiвань... I це вже кажу вам я – проста базарна перекупка, на власнiй шкурi пересвiдчившись. То може й справдi, як каже моя кума-пофiҐiстка Вiкторця, треба ловити момент i – жити?.. Просто жити i тiшитись тим, як йойлик китичкою... I ще одне, найсмiшнiше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовiм шкiрою торгує. Доки чекав вiдповiдi, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала i з хати випровадила. Господи, менi до повного щастя лиш туркiв бракувало! Матерзбург – Чернiвцi — Киïв 2002 –2003 рр.
МIЙ ТРЕТIЙ I ОСТАННIЙ ШЛЮБ