<< Главная страница

КОЗАЦЬКА КОРЧМА



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал – Чогось Марусяка не видно... – А колись ïх було пiвсела... – Марусякiв? – ...Та ти шо, яких Марусєкiв?! Угiй! Та же ïх! Отих, по кiм душа плаче... Було село Василеве, а в нiм – Василихи, Не зосталось анi ляльки, тiлько – торба лиха... – Та де – пiвсела! Бi-i-iльше! Йой, шо за життє пiшло... Наïхали бусурмани, вiпустили чорта, там, де було колись село, зосталася корчма... ...Так! Набагато бiльше! Нинi то важко уявити, але так було... Я ще пам'єтаю, як, бувало за колгозу, станеш на брамi – а вони все йдут i йдут – хто на поле, хто на ферму, хто в школу до дiтий... Аж в очах мигтить, гейби тобi на якiй парадi... Єк зараз бачу... Або на свєто яке... Найбiльше – на Великдень... Шо то вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рiдна, того цвiту-рясту – топчи не хочу! А коло церкви! Правда, май троха старшi, але то не псує вражiння: сорочки, цятками вишитi, блищат, аж очi вбiрає! А фустки! А горботки! А киптарi! А самi – одна одноï файнiша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?.. – Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива, Не одного чоловiка з жiнков розлучила... – А шо, хiба твоя в Канадi? – Чи ти вчадiв? То ж Зенкова в Канадi!.. А моя там, де твоя! Ти шо, забув? Та же разом в Iталiю проводжали! – Я кому сказав: нi слова про них! – Йййой! А пiд кептаря-ями... Пане Мiрчо, дорогесенький, чого лиш не було пiд тими кептарями!.. Ви ж, маю надiю, ще, слава Йсу, при пам'єтi i теж можете собi дещо доброго згадати... Тц-тц-тц... Йййой! Єк згадаю!.. Нє, мус вiпити... – За шо п'єм? Бо я бiльше – з гризоти: я-я-як вони, бiднятка, там? По тих Iта-а-а-лiях та Iспа-анiях? Най ïм Бог здоров'є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо тодi вже – край! – Ото ж бо! Я тим найбiльше гризуси! – Та де ïм, бiдняткам, до того за тою роботою клятою! – Ага! Якраз! Вони ж як...конi! Бува вертаєся з корчми за пiвнiч, гадаєш, наробилася, спит... Ага! Якраз! Як своє не озиме – не засне... – Йййой! Аж не вiритси, що таке життє було... То може вiп'єм, щоб ся вернуло? – А я би вiпив за Берлусконi, най би ше потримавси при кермi, бо як турнут, то ше не вiдомо, як за инчого нашим там буде... Вiват Берлусконi! – Ну тодi, вiбачєйте, я пiдоймаю сей келiшок за короля Iспанiï, най йому гикнеться, бо моя там, у самiм Мадридi. – Е-е-е, як на таке вже пiшло, то я вiватую Клинтона! Бо моя як падалася до вуйка у Фiладельфiю ще за Клинтона, то там ïï i... зак!.. вiбачєйте, ккклинтило... – I де той Марусяк так довго бариться?.. – Мой, Iлю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловiчку, лиш пiв до шестоï! I то: ра-анку! Ран-ку, Iлю! – Йой, не згадуй, Митре, сю годину, бо в мене вже в самого пiв до шестоï... – ... I знаєте, що я собi гадаю, пане отамане i решта пречесне козацтво? А то, шо коли вони були, зовсiм було инче: i життє инче було й iнтерес до нього був. Хоч якийсь. А так... нема. Нiц нiчо нема! Та що там казати! Отсе п'ю сю чарку, а вона менi, єк полин! Та ж iще ж позатогiд, коли ïх було аж цiлих дев'ять, (я рахував, єк зараз пам'єтаю), то зовсiм не так було, а набагато веселiше i чарка солодка, єк мiд... Весе-ге-ге-лосте моя, де ж ти ся подi-гi-ла? Чи в море втону-гу-гу-ла, чи в гай полетi-гi-ла? – Щось довго Марусяка нема... – Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчiпився в того Марусєка, Iлю? Тобi шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусєком гинеш, єк за дiвков! Ше бiду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах! – Ой по-пi-гi-д гай зелене-ньки-и-й ходит До-го-го-вбуш молоденьки-и-й... – Нє, Зенку, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може не вiтримав терору тещиного та й собi за кордон з горя вслiд за жiнков мотанув? – Та ти шо, Iлю?!. Та нє! Казав, що його скоро сама вертається... Та й менi не довго постити лишилось – моя за картою ïде... – Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!.. – Ша, Митре, спiвати! Чи ти не чуєш, чоловiчку, що чоловiк каже? Жiнка за картов ïде! А це значить, що – бiда: спершу карта, леҐалiзацiя, далi – вiд на жiтєльство, тодi дiтей забере, як твоя Пiвонька, а там i громадянство, i – фертик: i по жiнцi, i по сiм'ï, i по всьому... Ти ж по собi знаєш! – Слухай, Зенку, не лякай мене iз самого ранку, бо ти не знаєш моï Вероньки... Моя жiнка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й вiдпустив дiтей своïх у свiти! I де той Марусяк? Вже день бiлий, а його не видко?!. – Що ти менi, Iлю, очi колиш моïм горем? Чи я мав тих дiтей прив'єзати, чи по мамi з гармати стрiляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тодi пережив! Коби не ви i не вiйсько наше, то не прожив би й дня! Вiку собi вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, i шаную, i готов хоч уже за вами у бiй, з ким би ви там не билися! А поки що вип'ємо за пана отамана. Вiват йому! – Вiват пану отаману! – I я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п'ю до дна. Але головно за вашу мужнiсть. I прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Пiвонькою i дiтьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми на Йордана поïдемо з вами на Козацьку раду до столицi i таку знайдемо вам козачку, що аж-аж.. – А ранiш не можна? – Та можна й раньше, але де?! Як по цiлiй Украïнi – порожньо, лиш в Києвi – скiльки хоч!.. – Я кому сказав: нi слова про жiнок! – Зенек правду каже: лишiться з тими бабами! Шо я хотiв, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на схiднi, а на захiднi креси Украïни. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Однi – туди, другi – звiдти! А так – хоч якийсь порядок! – ... Я ж кажу: спершу ще нiчого було: най, думаю, ïдут одна-друга на рiк-два... може й справдi шось зароблят, а нє – то назад домiв... А воно, як ви, знаєте, преславне козацтво, не жарти: далi рахунок пiшов на пальцях: вiсiм, сiм, тогiд – п'єть. А молодi?! Не вспiло в пiр'є вбратись, єк вже повiялось — єк не до столицi, то гет за готар до мамiв своïх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася в селi лиш Марусякова теща та стара ВерҐунка? – Пане Мiрчо, прошу перемкнiт на другий канал, бо вiд вашоï бесiди моральноï менi вже шось робиси з головов! А рука сама до келiшка тягнеси. То шо – будьмо! чи як? – Та же нiяк – лиш будьмо! Та аби вороги нас боялися! – ... Та же я й кажу: война! Третя свiтова, братчику... Жодноï жiнки в селi, лиш Марусякова теща, грiм би ïï побив, шо за шуцман! Наймудрiше було б ïï одну вiдправити за всi межi й границi, а решту лишити... Та хто зо мнов, бiдним Мiрчом, радиси? Роб'єт собi, шо хотє, а тодi дивуютси, чо' воно на дурне вiходит!.. О! А от i вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусєкове. Як бетеер! I просто сюди! – Я ж попереджав: Iлю, накличеш бiду!.. – Нє, ти мене, Зенку, таки доҐоҐаєте! Та хiба я тещу Марусякову вiзирав? Я ж Марусяком ся журю! – I куди воно суне на розсвiттi? Най вже мене, сараку, горе сночi сюди пригнало... А що жене свiтами те чудисько?! Сидiло би-м собi за шпарҐатом i у вус не дуло: дочка добрий грiш присилає регулярно, i на дiтей, i на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. I то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе i гризе бiдного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тотi всi грошi, шо моя за всi роки, звiдколи моя там, заробила та менi в руки – багач би був! На вольвi ïздив! Але ж – воно, те батярисько в горботцi, тещисько те... най мене пан Бiг простит, руками б оцими-о задушив... не знає пардону. О! таки пре i таки сюди, прямою наводкою, єк каже бiдний Марусяк. А що бiдний то бiдний, бо я, хоч не Митро й не Iльо, а на його мiсцi вже шось би собi зробив. Я на нерви змалку слабую... Альбо в буцегарнi вже сидiв. – Та за таке й не шкода... – То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бiдний Марусяк? Але на шо то менi, при мому здоров'ï? Угiй! – Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудрiше буде – вiпити за Марусєка... Але за столом у корчмi не поворухнулися. Лиш Iльо спитав задумливо: – Мене одно тривожит: чи не прив'єзала теща Марусяка до припiчка, а ще гiрше, як в пивницi зачинила, а сама рушила й по нашi душi... . Понад крутi гори-и-и лiтають соколи-и-и. Полапали новобранцiв – сидять у неволи-и-и... Прийдеси визволяти!.. – Е нi, я на такi марш-броски не згоден... При мому здоров'ï менi лиш того бракувало... Кажу вам, ховаймося, а там буде видно... – Та куди? Пане отамане, ворушiться! Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати не лиш пан Мiрча, а вже й Зенек з Митром. – Пане Мiрчо, не панiкуйте вiйсько! I взагалi, стидайтеся навiть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан Каправка, а вiднедавна ще й лiдер Козацько-визвольноï партiï, який у зв'язку з грядущою передвиборною компанiєю прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси i нiяк не мiг вибратися у зв'язку з неорганiзованiстю та полiтичною пасивнiстю мiсцевого козацтва, хоч вже давно минуло й лiтнього Олекси. А тому став на постiй у мiсцевiй корчмi, де мав вiд новопосвяченого в козаки Мркч...тяна не лиш провiант у виглядi триразового харчування та штаб за крайнiм вiд комори столиком, а й нiчлiг на диванi в хазяйському кабiнетi. – Ховаймося! От тобi й на! Вiд якоïсь баби! А як, не приведи Боже, румуни з ïхньою Романiя маре? Або – Польща чи та ж Нiмеччина? Чи навiть тi самi турки? – А от i вони! – приречено констатував Iльо. I всi побачили Марусякову тещу, що стояла внизу, навпроти корчми, обплетеноï легким мереживом iз лози, i ïла усiх разом з тим верболозом поïдом кровожерними, як у яничарина якого, очима. У корчмi стало тихо, але незатишно, мов Сагайдачному пiд Хотином, коли турки були приперлися сюди триста рокiв тому, чи пану отаману Каправцi – на полiгонi пiд час стрiльбищ, якщо вони коли були чи будуть... Тож iз тоï деморалiзацiï почали шукати винного, i враз знайшли, хоч i не турка, але теж доброго харцизяку, бо й справдi, якого дiдька той Мркчт... тьху!...тян, чи як його в бiса, того корчмаря, що вiдколи незалежнiсть вибороли, по тр-и-и ко-о-рчмi, братчику, в кожнiм селi має, та лупить, недолупок, з козацтва останню шкуру, останнiй доляр забирає в хлопа, зароблений жiнкою гiрко по тих Канадах та Iталiях, i не обнесе корчму мурами завтовшки з китайську стiну, абись жодна теща не проникла, бо, як ти, чоловiче, вже скотився зi свого крем'яного Арарату та закотився на нашу рахманну Украïну аж пiд самi Карпати, то вже щось роби! А нє, лиш з людей грошi лупити! Розправившись iз Мркчть.. тяном, чи як його в дiдька, того корчмаря, козацтво перекинуло свiй гнiв, як вогонь, на Марусякову тещу. А Боже, чи вона зi швидкiстю звуку рухається, чи що, бо ж недавно лиш з хати вийшла, а вже тут! А рот – як грамофон довоєнний: – А най би вас!.. А бодай вас!.. А де совiсть ваша?!. А тi бiднi по свiтах гинут – Ґаруют, а ви тут балюєте за ïхню крiва-а-авицу! – Йой, матуше, i як вам не надоïст – тоï самоï та тоï самоï вже котрий рiк! Та придумали би-м шос нового... – не витримує нарештi Парасчин Iльо. – Тут i без вас хоч вiшайся! Вже кози сняться, а ви тоï самоï... – А шляк би вас... А бодай би вас... Ви хоч би дiтей повмивали, нагодували, а то самi заливаєтесь, абись вас кип'ячою смолою позаливало! – Яке – повмивали? Господь з вами, матушо! Та же лiто! Пiдут до ставка – самi вмиютси. Нашо з того шкандаль робити? – здивувався пан Мiрча, дiти якого виросли якось попри нього, самi по собi, правда тодi ще Катрiна була. – А чи я, матушо, так вже й винен, шо моя там? Ой Боже-Боже, за шо вона, сарачєтко, там, в тiй Iталiï, зачепиласи, що вже десят лiт не мож звiдти вi-i-iрватись? Та вже й дiтей повiвчала на юристiв-економiстiв... такi вже мудрi, як пан Варцаба, (той, шо це нам горб пiд корчмою шпортає, все знати хоче, що в нiм – чи козаки, чи турки?). Та де! Мудрiшi!.. Вже й хати ïм покупляла в самих Черновцах... А не вiртаєси... От шо вже дурна до тоï роботи – то дурна!... – Тето, iдiт собi здоровi, бо, хоч я Бога й боюсь, але й вiн не спинит... –почав заводитись Iльо Парасчин, що по молодостi лiт найбiльше переймався своïм солом'яним вдiвством. – Ти ще менi, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос пiдоймати! – Тето, кажу вам, iдiт здоровi, бо хоч в мене вже не лиш голос не пiдоймаєси, але, кажу, що йдiт, бо бiда буде. Я гет уже через це життє варiятом став... Чи, може, ви думаєте, що я тут, в цiй корчмi, з добра вiсиджую? Шо менi бiльше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборi ще кiт не валявси. Вiд Великодня не прано. Город не полений... В хатi мишi, як конi, гасают, а в городi вовки виют. Йой, тето, йдiт собi, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвiчаю! – мало не ридав Iльо, пориваючись встати. Та козацтво його стримувало, як могло. Почалася гадранина, мало не бiйка. – Пустiт! Бо вже не годен! – Не пустимо! – Кажу, пустiт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо менi за таке жiттє та ще й вiслуховувати!.. I не вiдомо чим би й справдi ся скiнчила та тещина провокацiя, якби на Ґанку сiльради, що на горбi навпроти, та не вирiс ïï чатовий Василь Калатайло та не поцiкавився: – А що си стало?! Чи вже война, що тривога iз самого розсвiтку? Чи мiлiцiю кликати?! Вiдчувши солiдарнiсть влади з боку сiльрадiвського сторожа, корчма вгамувалась, але – не Марусякова теща! Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого пiсля голови чоловiка в селi! От i дай раду з цими бабами! – Люди добрi, хоч вас тут i нема, помiж цих пиякiв! То це ще власть на мене буде писок вiдкривати, замiсть того, аби взяти бука та й пiгнати цю жереботу з корчми на поля?! – заволала теща, несвiдома сучасноï анi полiтичноï, а нi тим паче економiчноï ситуацiï, дивуючи несвiдомiстю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу i мав цiлком резон: – А що ïм там робити, на тих полях? – В реп'єхах пастиси? Чи шо? Та же там вiвцi не хотє! – здивувалася в один голос i корчма. – Ма-ти Божа! – вжахнулася на торй подив Марусякова теща. – А орати? А сiяти? Та же... – А чим?! – здивувалася вже й власть в особi Калатала. – I це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвiрилася до влади Марусякова теща, iгноруючи корчму, як щось непотрiбне. – А для чого я вас тодi вiбирали? Пити-гуляти? – А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборiв, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й собi стою щоночi, а бiльше мене не торкаєси... Доки власть iз народом дискусiю вела та стосунки прояснювали, корчма до решти заспокоïлася, стала наливати з горя по... третiй, нє, по... от бiда! Це ж треба: через ту дiдчу Марусякову тещу з рахунку збитися i тепер не знати, чи казати тост: аби всi нашi вороги поздихали, чи – аби усi дiвки поскисали, що нам колись не давали, чи просто щоби пилось i лилось, щоб хотiлось i моглось, чи просто будьмо!, яке вже так спрiснiло, що пiд нього вже й не пилось, i не лилось, а що вже булось, то як тому бiдному арчi, у вовка в пателятi, що . Одноманiтнiсть, як вiдомо, братчику, бика може геть убити, не лиш козака. Врештi урвався терпець i Калатайлу: – Та чого це ви присiкались до мене?! От прийде голова, то й кажiт йому. О! Про вовка помавка! А що то за рура чи сувiй у вас у руках, пане голово? Чи не послання вiд турецького султана? Або президента польського? Бо ми нiц нiчо не чуємо й не бачимо без радiва й газет, хiба хтось щось по телевiзору побачит, якщо його має, але за клопотами та за цими тещами хiба щось розбереш, що там у свiтi робиться?.. Може вже до Росiï приєдналися знов?.. – Мой, Василю, як будеш такий фист мудрий, то я тебе розщитаю у два щоти, бо ти менi лиш голову баламутиш полiтикою, як пан Варцаба iсторiєю. Ти от шо, доки не почалися черговi вибори, жени борзо до даïшникiв на Турецьке перехрестя Козацького шляху та попроси свистка... А ти Iлю, як наймолодший, збирай двi командi та й у недiлю на честь Купайла будемо грати на толоцi футбольний матч. – А м'яч? – спитав Iльо. – Вже купив. Учора. Спецiально в район ïздив. Бо вже доста дичiти в цих бур'янах! Треба повертатися до цивiлiзацiï. Бо инакше... я навiть не знаю, як це нас до Європи мають приймати? Най би лиш до Австрiï – тi звичнi. Або до Румунiï – там ще гiрше. Чи до Польшi – тi теж голi, хоч i впустили американцiв. Або навiть до Iталiï чи Iспанiï – наконець хоч дiти нашi мамок своïх побачат... А це – до цiлоï Європи! Мой-мой-мой!.. А в нiй же – всiлякi народи, з-помiж яких є i фист культурнi! Не знаю, як кому, а менi французiв стидно... Як подумаю – лице лупиться... Причину встиду перед французами Покукальський не встиг пояснити через ту саму Марусякову тещу, що обiрвала роздуми про iнтеграцiю в європейську цивiлiзацiю пана сiльського голови зовсiм не цивiлiзовано: – Про шо ви говорите, вар'єти, про яку Європу? Он за сiльрадою теля в нужник упало, третiй день рує, нiкому порятувати. Школа валиться! А ïм –футбол в головi та Європа! Коби я себе не шанувала, то я би вам сказала, де ви вже є, в якiй... йой-йой-йой, най мене Бог простит, бо я вже не годна! – Нє, таки добре, що жiнок не допускают до влади, бо я, пречесне козацтво, не вiдаю, що тут уже би-м бу-уло!.. – А я знаю: строєм на роботу i з роботи! I гальба пива – на врочистi свята. Одна! Ото й усе, що було б! – Але де той клятий Марусяк? Чи не в пивницi?! Бо чого б то – теща тут, пiд корчмою, а Марусяком i не пахне? Тето, чуєте, а що ви сподiяли з бiдним Марусяком, кажiт правду, бо дивiться, аби ще в судi не прийшлось свiдчити... – Абись ви, пияцюги проклятi, та перед Страшним судом свiдчили! – схлипнула вiд безсилоï лютi Марусякова теща i пiшла, шпортаючись, геть, аби ïй серце не трiсло, бо ще ж внуки – малi дiти Марусяковi на ïï руках! Корчма переможно дзенькнула навздогiн тещi чарками, голова з чатовим зацюкали молоточком, прибиваючи до дверей сiльради Об'яву про футбольний матч, який вiдбудеться в недiлю на толоцi на честь Купайла, а з церкви святого чудотворця Миколая, що сяяла золотими банями на третiм горбi над селом, вийшов отець Миколай, не стiльки стривожений рейвахом коло корчми, як власною одинокiстю у храмi Божому. Але це ж треба, щоб саме тодi, коли верхи й низи Козацькоï Корчми шукали консенсусу i шляхiв до Європи в обхiд туркiв, румунiв i навiть Австрiï, яка крiм добра, нiчого поганого мiсцевому люду не зробила, бо сам цiсар, коли вiрити пану Варцабi, так любив козакiв, що виманив ïх пiсля переможноï битви над турками з-пiд Хотина, ба навiть з Козацькоï Корчми, де ïх чимало осiло, аби вони йому не лиш каву варили, а й Вiдень вiд iталiйцiв боронили, бо, вiдей, фрау ïхнi першими зачали штрикати до тоï Iталiï, як нинi нашi, iнакше, що було дiлити тiй Австрiï з тою Iталiєю, щоб аж войну починати?! Але мова йде не про iсторiю, най пан Варцаба з нею до чинення має, а про те, що саме в ту хвилину пiд корчму, ту, що на третьому горбi при Шляху Козацькiм, що стелився просто-таки у саму Європу, пiд'ïхало таксi i з нього вийшла... нє, не жiнка! I не топ чи поп модель. Цариця! А що фiҐурова!.. А що фризура суперова! Та куди тим зiркам голлiвудським! Корчма закам'янiла з келiшками коло самого рота – оце жiнка! Або сниться... Нє – не снилося, бо одне й те ж всiм не може снитися. Ну, може, звiсно, отака приснитися, але той пан череватий, що бiрбилив за нев плаєчком д'горi, навряд! Хiба що в гарячцi чи кошмарнiм снi. А цариця все приступала ближче й ближче, сяючи закордонною вродою так iмпорпортно-фудульно, мов по небу йшла. I прийшла, i стала перед корчмою. А за нею череватий пан. – Iлю, – звернулася лагiдно цариця до роззявленого з дива Парасчиного Iлька, – я приïхала за дiтьми, мой, Iлю, ти мене чуєш? Вони згоднi. Он вони! Iз таксi й справдi повилазили незвично чистi й причесанi Iльовi опришки, якi ледве школу доконали, чекаючи тайно вiд тата, коли вже мама приïде та забере ïх до Iталiï. – А це, Iлю, знайомся – сеньйор Карло Дiаволуччi, ïхнiй вiтчим. Iлю, лиш не переживай i не роби дурниць: нащо тобi цi дiти? Ця жура? Ти ж сам собi ради не годен дати, Iлю... То нащо тобi, Iлю, ще й дiти? А тепер тобi буде добре, будеш зовсiм свобiдний. Тепер мож' у корчмi й ночувати... А до нас будеш ïздити в гостi – сеньйор Дiаволуччi не лиш багатий i добрий, а й прогресивний у питаннях... кхи-кхи... як кажуть в Європi, сексу. Хоч, Iлю, нащо тобi та Iталiя? Що ти там не видiв? Лiпше ми сюди будемо приïхати, бо сеньйор Дiаволуччi збирається ставки нашi взяти в оренду – рибу розводити та бiлi лiлiï на продаж, в очеретах при березi – диких качок, а печерицi он там, де верби... Мой, Iлю, чи ти чуєш мене? Але це ще не знати, коли буде... Так що, не бануй, скоро побачимось. I вже попрощавшись, цариця наразi спохопилася: – Йой, мало не забула! Вам, пане Мiрчо, вашi колишня дружина краватку передали. Казали одягати до сорочки тоï, що в смужечку, якщо ви ïï ще не запрали на чорно. Порившись у торбинцi, витягла червону краватку в целофанi й повiсила на ажурну огорожу довкруг корчми. Череватий пан при тому смiшно розкланявся i поторохкав за царицею до таксi з причесаними Iльовими сиротами. Корчма стала потроху приходити до тями лиш за годину (такий був струс!), коли вже, напевно, таксi з Iльовими iталiйськими родичами доïжджало до найближчого аеропорту. Але пити не хотiлося. Спiвати – теж. Навiть емiгрантських чи рекрутських. То ж стали розходитися, хоча до вечора ще було та й було. Лиш Iльо зостався. Перехилив цiлу фляшку з горя, а тепер спав, упавши головою на стiл та пускаючи на картату церату з-пiд вусiв тоненьку цiвку слини. – I де той Марусяк ходит? – дивлячись на сплячого Iля, спитав гiрко Митро. – Не чiпай, най спит... Бiда, як жiнка, з нев тра переспати... – зiтхнув пан козацький отаман Каправка, гадкуючи, чи вбирати на завтрашнiй матч парадний кабат, чи то пак мундир, шитий на замовлення на украïнсько-нiмецько-iталiйськiй фабрицi Полонина, чи йти в одних трусах. А куди ж тодi ордени причепити? Але то залежатиме вiд того, яку ролю йому прописав пан Покукальський на тому матчi. Та же, певно, що не бiгати за тою каглою, як дурний, по полю! А сидiти собi в затiнку десь на трибунi i судити! До того зобов'язує, врештi-решт, поважне звання пана Каправки! Та вже, коли на те пiшло, отамани козацькi, перепрошую, на дорозi теж не валяються, щоб ними футбола ганяти!... – Як пришла ми каррр-та!.. Ех, била-м би лиха година таке жiттє! – Не заспiвав, а зойкнув хтось за верболозовим плетивом корчми... Чи не Митро? – Наïхали бусурмани, вiпустили чорта... Було колись файне село, зосталась лиш корчма... Доточив речитативом хтось уже за корчмою. Чи не Зенек?.. – I де той Марусяк ходит? – схлинув крiзь сон щойно осиротiлий Парасчин Iльо.
КОЗАЦЬКА КОРЧМА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация