I ЖАЛЬ ЗА ТИМ, ЩО НЕ ЗБУЛОСЬ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Жiнка в чорному з'явилася посеред iмпрези, саме в той момент, коли представник влади зачитував вiтання президента. Безшелесно, як вечiрня тiнь, перетнула залу, магнетично притягуючи до себе погляди i нiби зав'язуючи ïх на собi у тугий вузол, сiла на виднiм мiсцi у першiм ряду злiва i втупилася у ювiлянта, що возсiдав на сценi, осяяний юпiтерами i славою. Той, мабуть, теж помiтив жiнку. Непристойно для такоï урочистоï хвилини зарипiв стiльцем, навiщось став поправляти на столику перед собою рушник, совати короваєм, збиваючи з урочистого ритму не тiльки високого привiтальника коло мiкрофона, а й усю академiю. Помiж публiкою, допiру ще уважною, прошелестiв вiтерець тривоги i хаосу, заскрипiли стiльцi, закахикали курцi, зашепталось жiноцтво. – Ви бачили? – Авжеж! – Вона прийшла!.. – Жах! – Хто? – Та ж он, та, в чорному... i в капелюсi з вуаллю... – Де? – Та он же! Сiла просто перед ним!.. Злiва, у першiм ряду... – То й що?! – А ти що, не знаєш? Поганий знак! Кажуть, варто ïй з'явитися на якийсь ювiлей, як через тиждень ювiлянта – тю-тю... – Що – тю-тю? В тюрму, тобто – на зону...? – Та де! Яка – зона? На цвинтар! – Вона що – кiлер? – Який там кiлер – вiдьма! – Ой! Яка ще вiдьма!.. Ми вже вiд тоï полiтики одурiли! – При чiм тут полiтика? – А при тiм, що людям хочеться у щось вiрити, а нема у що! То вони й шукають: то – НЛО, то – цiлителiв з екстрасенсами, тепер – вiдьом! Особливо нє хрiн дєлать людям творчєскiм... – Та чесне слово, що вiдьма! На собi перевiрила... Тобто, на знайомому класиковi. Прийшла на його ювiлейний вечiр. Посеред урочистостей! Ця! Як зловiсна тiнь! Сiла, посидiла й вийшла. А через тиждень – читаю некролог... I так – не з одним... – Може, вона просто професiйна фуршетниця, от ви й здибаєтеся щоразу на iмпрезах? – Та нi, на фуршет вона не ходить. Я ж кажу: посидить, посидить i йде. А через тиждень – некролог... – Та то збiг... – Який збiг?! Добрий менi збiг – лиш за цей рiк десяткiв зо два вiдвезли на Байкове... I всi як один: класики, корифеï i метри... i навiть один маестро! – То не пускайте, як таке дiло! Зала шумiла, лепетала, хвилювалася, як море перед бурею, але тривожний гул, здавалося, не долiтав до жiнки, що сидiла собi одиноко на стiльцi, злiва в першiм ряду, наче на безлюдному острiвцi, i дивилася, мружачись, на осяяну сцену, як на захiд сонця. Насправдi, шум нервував жiнку. Яка непоштивiсть! Перед ними – така людина... А вони... що за народ! Як можна!.. – думала жiнка, всiєю своєю напружено виструнченою поставою, високо пiднятою головою в претензiйному капелюшку з вуаллю демонструючи горде обурення. Але однаково, в глибинi душi, вона була на сьомому небi вiд щастя! Адже тодi, коли вона втратила будь-яку надiю, Бог змилувався над нею... Водiй ввiмкнув радiо i вона почула рекламу про Його ювiлейний вечiр у театрi украïнськоï драми. Вона не повiрила – подумала, що ïй причулося. Але, певно, сам Бог не витримав i втрутився в ïï долю, бо за хвилин п'ять рекламу повторили. Вона зиркнула на дзиҐарик – до початку урочистостей зоставалося двi години, досить, аби перевдягнутися i доïхати. I ось вона тут. I Бог знову зглянувся над нею, i привiв до єдиного у переповненiм залi вiльного мiсця та ще й у лiтернiм ряду! О, вона була впевнена, це не просто збiг обставин, такi дива не вiдбуваються просто так – щось має статися... щось дуже важливе для неï.­ Звичайно, погано, що запiзнилася – довелося йти через усю залу пiд сердитими позирками глядачiв. Зате Вiн помiтив ïï! Боже! Як Вiн весь стрепенувся, як метнув у неï, мов блискавку, свiй характерний гострий соколиний погляд! Вона вся обiмлiла вiд страху i щастя, вибачливо усмiхнулася, i, склавши молитовно руки, спробувала вiдтворити на обличчi пiд вуаллю невинну дiвочу знiченiсть. I Вiн... О боже! Вiн... впiзнав ïï, бо занервував, точнiсiнько, як тодi... Жiнка прикрила долонею очi, викликаючи з пам'ятi, iз сутiнкiв далеких, милих серцю спогадiв юний образ того, хто зi сцени стривожено позиркував у ïï бiк iз-за величезного, нiби несправжнього, полив'яного короваю. – Хто ïï запросив?! Де вона взялася?! Виведiть ïï, ради Бога, виведiть ïï, – раптом нi з того нi з сього запанiкувала якась старша панi в третiм ряду з високою i теж полив'яною, як коровай, зачiскою, певно, дружина ювiлянта. – Та ви що, панi, ми ж зiрвемо вечiр! – зашикали на неï iншi панi, що теж сидiли в третiм ряду, певно, знайомi. – А скiльки потiм буде галасу! Нам того треба? I саме зараз?!. Не зважайте! Вона посидить та й пiде... Робiть вигляд, що нiчого не бачите, нiчого не сталося... – Так... але ж – прикмета... – хапалась дружина за серце, з жахом поглядаючи на химерний капелюшок у першiм ряду злiва. – Ой, киньте цей забобон! Якась самотня божевiльна ходить собi по ювiлеях... Подивiться бодай на той капелюх! Хiба нормальна людина таке начепить?! – Та нi, вона не божевiльна. Вона, кажуть, якась невдатна оперна спiвачка чи балерина... з драматичною, навiть трагiчною долею. – То й що – що з трагiчною?! Ой, як мене цi знаменитi лиходолицi дiстали! Тоже ще Мурлiн Мурло! А в кого вона щаслива, та доля! Може, в мене? Та мене б Шекспiр злякався, якби про все моє життя дiзнався... Але ж я не ходжу, як мара, не лякаю людей!.. Схвильований шепiт iз третього ряду перекинувся на четвертий... шостий, пошелестiв залою, обминаючи жiнку в чорному, що сидiла царствено в першому ряду злiва, мов на тронi, i дивилась замрiяно на сцену, як на мальовничий захiд сонця. – Та невже це та знаменита колись кiнозiрка, забула, як ïï?.. Кажуть, вона змолоду спала з усiма вiдомими i знаменитими, а тепер по ïхнiх похоронах ходить, вся в чорному, та оплакує небiжчикiв, перепрошую, на правах колишньоï Музи... Умреш не встанеш, це ж додуматись до такого! Кажуть, бiднi вдови на вухах, тобто на рогах стоять! – Нi! Це не та! Ця лиш – по ювiлеях... – А Боже, де вони тiльки беруться – цi божевiльнi! – Ой подивiться: це таки правда, що вона вiдьма! Он, подивiться, як стривожився ювiлянт!.. Аж лисина спiтнiла!.. Але ювiлянта стривожила не з'ява дивачки в чорному. Грiзно зиркнувши на чудну запiзнiлу гостю, вiн в ту ж мить забув про неï. Його гризла iнша поява – ось цього п'ятирядного молоденького чиновника замiсть першоï, другоï, чи бодай вже й третьоï особи держави... Вiн стiльки набiгався, накланявся... Рiк потратив... I от – прислали цього хлопчака... Вiдчепно... А це значило, що не буде – нi ордена, нi звання... Отак мене пошанували!.. – думав, глухнучи вiд шуму в головi, що вже, здавалось йому, й на залу перекинувся i колихав нею, як вiтер дiбровою. Початкуючий урядовець, збитий з пантелику неувагою до його гляголящоï вiд iменi влади особи, в цей час намагався перекричати шум, а коли йому це не вдалося, скоромовкою завершив привiтання, тицьнув ювiлянтовi адресну течку, з якоï читав, поклав до здерев'янiлих нiг корзину з квiтами, i швидко вийшов за лаштунки. На його втечу зала озвалася рiденькими оплесками. Люди бачать... Люди все бачать... Вони на моєму боцi... – намагався розрадити себе, вкметивши вияв народноï любовi ювiлянт. – Он як обурено гудуть... А народ справдi вже морем клекотав, незважаючи на чергового чиновно-сановного привiтальника. – Мабуть, i в цього з тою ... м-у-узою щось було... Чула, замолоду вона красуня писана була, i талант мала, але через ту красу ïï далi лiжка не пускали... – Що ви кажете?! Такий талант мала до цього... кгхи-кгхи...? Молодець молодиця... – Навпаки! Не пускали, бо на лiжко не згоджувалась!.. – Та ви що? I чого б то! – Справдi, а чо' ж вона так? Та ж одне одному не заважає... – Ви так категорично судите, нiби по со...бi... кхи-кхи... н-да... бiда, кажу, з цими самовпевненими красунями... – А я чула – навпаки: що згоджувалась, ще й дуже... Була штатна ця... ну самi знаєте – хто... – Звiдки ви взяли, що я – сама знаю!? – Та я не мала на увазi помiчниць депутатiв!.. Я лиш кажу, що коли вже всiм пiдряд... мм-да... годити, то теж зле... – Це ви з власного гiркого...? – Нi! З солодкого чужого, себто деяких своïх знайомих! – На що ви натякаєте?! – Та замовкнiть нарештi – нiчого ж не чути!!! – А я чув, що вона дуже багата... Нiби вдова якогось нафтового магната чи олiгарха. – Я теж чула: нiбито короля Саудiвськоï Аравiï... Чи Емiратiв... Була нiбито... ш-ш-ш... ва-лют-но-ю... А стала... Мiльйонеркою! – Та ти що?! От, блiн... таким... канонеркам... ще й везе!.. – Ш-ш-ш... вона дивиться сюди... А ви щоб знали: тiльки таким i везе! Та ще й фурами!.. – Боже, яка негiдниця!.. – Мовчiть, бо вони, цi вiдьми, чують, як кажани чи сови, – ультразвуки ловлять... I мстять на льоту... самi ж кажете, що штабелями на Байкове вiдправляє... – Свят-свят!.. – Жах! – От сссс... – Тсссс... – Не кажiть... У цю мить жiнка в чорному й справдi обводила повiльним поглядом розтривожену, як вулик, залу, i, диво дивне, зала втихала, повертала голови до сцени, де за високим, облiпленим жайворонками, рельєфним, по-бутафорськи розкiшним короваєм свiтив спiтнiлою лисиною зблiдлий iменинник. Жiнка в чорному теж перевела погляд на сцену i стала уважно роздивлятися ювiлянта, вiдчуваючи, як поволi минало запаморочення вiд такоï наглоï, хоч i довгожданоï зустрiчi. Осипався, мов лист iз трепети, з душi юний трепет. I ставало сумно i самотньо, як в осiнньому лiсi. Господи, що з Ним сталося! – думала жiнка, майже страждаючи. – Звичайно, лiта нiкого не красять, але... вiн став схожий на... Жiнка зашарiлась: те, на що Вiн став схожий, зовсiм не в'язалося з романтично-шляхетним образом отого чоловiка, образом, з яким вона прожила все життя... Вiд цього несподiваного вiдкриття жiнцi стало незатишно. Звичайно, нiчого немає вiчного... Все минає, i молодiсть... але... не так... нагло! I... без...причинно... Звичайно, вона помiчала, що Вiн вже не той, що Вiн старiє, коли iнодi бачила його по телевiзору на якихось заходах i святах, але останнiм часом жодного разу – на дипломатичних чи урядових прийомах чи в президiï. I це теж неприємно вражало: невже Вiн... так низько впав? Або його обминали... Звичайно, його обминали. Не заслужено. Вона обурювалась i жалiлася дочкам-близнючкам, що проти нього знову почалися репресiï. Дiвчата щоразу в один голос дивувалися: Якi репресiï, мамо? Вiн при кожнiй владi.... Але вона гнiвно перебивала: Не треба! Ви не знаєте, як важко дається слава! Яка слава, мамо? Та таких, з такою славою... – обурювались близнята, але злегка, певно, жалiючи ïï. I це ïï ображало ще бiльше, i вона сiдала писати йому листи, якi нiколи не вiдправляла. Бо – нащо? Якщо вiн був завжди майже поряд, радше, як вiн писав у своïх раннiх вiршах – на вiддалi сльози, на вiдстанi любовi... Звiсно, ïï любовi i ïï сльози... I хоч ïхнi земнi дороги не перетиналися (надто на рiзних широтах i висотах пролягали цi дороги), зате перетиналися шляхи духовнi. Сакральнi. Свято вiрячи у матерiальнiсть Думки i силу Слова (надто Його Слова!), вона розповiдала йому у листах все. Нiби сповiдалась. Про маму, яка вмерла десять рокiв тому вiд раку, а й досi здається, наче десь вийшла i от-от прийде. Щодо мами, то та дуже поважала Його, читала усе, що Вiн написав, слухала по радiо усе, що Вiн говорив, i схвалювала ïï вибiр. На вiдмiну вiд дiтей, про яких, до речi, вони з ним нiколи не говорили. Нiколи, бо вона не хотiла йому нав'язувати своï проблеми, волiла, аби мiж ними було тiльки свiтле сонячне почуття i та далека мiсячна срiбна нiч... I вiн не заперечував, робив вигляд, наче нi про що не здогадується. Але – щоб вона не робила, куди б не ïхала, Вiн був завжди поряд. Якось удвох вони навiть ïздили у Солотвин, в санаторiй, i Вiн трохи ревнував, коли до неï навперебiй залицялися силiкозний шахтар Бронко з Червонограда i астматик Коля з Чернiгова. Але не скандалив, а злегка iронiзував, як i личить чоловiковi його становища. Вiн був бiля неï, невидимий, чемний, уважний, а всi залицяльники дивувалися, чого вона така неприступна. А от з Iваном, чоловiком вiнчаним, вона таки розлучилася... Через Нього. – Як менi, скажiть, пане судiя, жити з жiнкою, яка все життя живе з iншим чоловiком? Прошу розвод, – вперся Iван на судi. Даремно дiти плакали за татом, даремно вона клялася, що то неправда, такого не було, хiба що в думках згадала когось, але хiба то зрада така, щоб аж – розвод?! Та Iван вперся, як цап у смереку: – То нiчо, що в думках. Бо то май гiрше, коби застав! То буком не виб'єш! Прошу розвод! Жiнка мiцно стиснула руки, зцiпила зуби, аби приглушити стогiн жалю, але не за Iваном, i не за своєю дурною головою, а за тим, що, певно, нiколи i, певно, нi в кого не збувається, хоч такою дорогою цiною за нього платиться... Зала, проводжаючи чергового поважного урядника, заплескала жвавiше.. I жiнка в чорному полегшено зiтхнула: слава Богу, ювiлей знову увiйшов в урочисто-святкове русло, хоч вiдчувався деякий спад радiсноï напруги. Воно й зрозумiло, чекали царя-батюшку, але вiн з поважних причин... нє соiзволiл... I це ïï неприємно шкрябнуло, i стало образливо за ювiлянта, бо все одно, незалежно вiд ïï розчарувань, вiн таки заслужив... хоч дiти кажуть, що вислужувався. Але то ïхнє, ще дитяче уявлення, або ревнiсть, хоч у ïхньому вiцi вже пора бути розважливiшим... А, може, й справдi, служив i, як це буває, переслужив? Десь вона читала, що, коли переходиш межу мiж служiнням i прислужуванням, тодi втрачаєш повагу – i вгорi, i внизу... I все тому, що у всiх мимоволi закрадається сумнiв, а чи й справдi ти така вже й гiдна людина, якщо так негiдно запобiгаєш перед сильними свiту цього? Так думають усi, але не всi про те говорять вголос... Жаль, якщо iз ним таке сталося i до нього втратили цiкавiсть...Спочатку вгорi, тепер вже й внизу, народ... Жiнка прислухалась до народу в залi: авжеж, слухає так собi, у пiв-вуха, плеще задля годиться, шушукається про якусь актрису, якихось вiдьом (i де вони в дiдька в цьому Києвi взялися?), ловить Ґав. От i ïï проводжали очима, як чудо яке... не стiльки ïï, як ïï крисаньку з павочками i намiткою, позичену в панi Любкiвськоï нiбито для вiзиту на виставу в театр. Хоч воно виявилось насправдi так... лиш з тою рiзницею, що вона потрапила на виставу з власного життя... Жiнцi хочеться плакати: так, надто сумна вистава! Але про це не треба думати. Не треба на собi зациклюватись, як повчають ïï дiти. Треба вмiти переключатись. I жiнка намагається переключитися на щось iнше, наприклад, на зал. Про що це вiн жебонить – не перестає? Жiнка прислуховується. Нашорошене вухо ловить уривки шелестких фраз: – ...шелехвiстка... шастає, шалава... – ... не кажiть... i чого ïй треба?.. – ... а капелюшок?.. капелюшок... Господи! – жахається жiнка, – про що вони плiткують?! Отакий вiн, нарiд: йому капелюшок на якiсь бабi цiкавiший, як вiдомий, заслужений чоловiк на сценi. Ця реакцiя... вона просто-таки вбивча. Отак завжди: спочатку iстеричне обожнення, потiм – байдужiсть, в кiнцi – забуття... Драма, яку не всi здатнi пережити... Раптом ïхнi очi зустрiчаються. Точнiше, його розгублений, стривожений погляд, шукаючи в залi пiдтримки, наскочив на погляд панi у чорному, надто пильний, нiби ця... ду... претензiйна дивачка у дурноверхому (нiякого смаку!) капелюсi (ще й з пiр'ям!), розглядала його крiзь лупу. Йому здалося, вона зiтхнула: Як ти здрiбнiв! А ще ж недавно не було тобi рiвнi – нi талантом, нi славою. Кошмар... – i заховала лупу у торбинку. Боже, де той чоловiк, якого я любила все своє життя? – замiсть того, щоб засяяти до нього закоханою усмiшкою, вжахнулася жiнка, зiткнувшись поглядом з його позирком, колись швидким соколиним, а тепер важким, як в старого сердитого пугача, i хапливо заховала окуляри в торбинку, а очi – пiд вуаль. У цiй сумцi, як у дiда в тайстрi, – нервувала жiнка, вiдчуваючи, що... о Боже, насправдi майже нiчого не вiдчуває до чоловiка на сценi. Нiчого, крiм втомленоï байдужостi... Отже, не з ним, а з нею – щось сталося... Чи стається... Iнакше чому ж вона замiсть героя чудовоï легенди... небожителя блискучого мiфу бачить перед собою... тельбухату торбу... примiтивних, зате претензiйних вiршiв, вперемiш з амбiцiями?.. Бачить, як усе те вурдиться в ньому, проступає на брезклому бабському лицi гримасами тупоï гординi, вередливого роздратування, цинiчноï розбещеностi... Боже, що це з нею? Чого це вона чiпляється до цього славетного чужого чоловiка? Вона ж не за цим сюди так довго йшла i нарештi, на тобi! – прийшла! За чим? Хiба щоб остаточно зiпсувати не лиш собi життя, а й те єдине, що в неï було, що тримало на свiтi – трепетну, як метелик, гiрську казку про велике кохання... Жiнка, прикрила рукою очi, повертаючись у далеку молодiсть. Вiн приïхав разом iз високими гостями на свято виходу на полонину, яке в ïхньому районi проводилось показово: на стадiонi, з промовами, концертом i банушем iз гуслянкою. Але всi приïхали автобусами. А вiн гонорно – на власнiйволзi. Казав: за державну премiю купив. Вона прислужувала в ресторанiГiрська казка, де високi гостi вечеряли пiсля того, як провели чабанiв та бовгарiв з маржиною i дробом на полонини. Коли вона розносила страви, вiн непомiтно обхопив ïï ноги пiд горботкою i тихо звiршував: – Чекай, дiвче, по вечерi – на кучерi.. Вона засмiялася, думаючи, що то жарт. Але пiсля вечерi вiн сам, сидячи одиноко у своïйволзi, чекав ïï бiля ресторану доти, доки вони з дiвчатами не прибрали пiсля гостей залу i не перемили посуд. Жiнка знайшла нарештi в торбинцi окуляри, якi щойно туди поклала: ïй наразi хотiлося прочитати в його очах, чи вiн пам'ятає те, що вона? Але вiн дивився на той блискучий, мов несправжнiй коровай, так уважно, нiби то було для нього у цей вечiр урочистий найважливiше. Жiнцi знову стало дуже чогось жаль, а чого?... Може себе, молодоï, довiрливоï? Може, його, постарiлого, розчарованого? А може, тiєï срiбноï ночi над Черемошем, такоï далекоï, що, якби не дiвчата-близнята, то невiдомо, чи вона й справдi колись була? Ïï найбiльше щастя, але й найбiльший затаєний грiх, бо тiльки на Страшнiм Судi вона зiзнається, що вони – не Iвановi. А ювiлянт все дивився й дивився на свiй красивий, несправжнiй, коровай... Якби вона знала ранiше про ювiлей, то сама б спекла коровай i набагато файнiший. Черговий вiншувальник щось таке городив, що всi смiялися, але що саме, жiнка не чула. Вона була далеко звiдси. Вона думала, як би склалося ïï життя, якби... Але нiчого не могла уявити, крiм срiбноï ночi i Його шепоту: – Ти цiєï ночi не забудеш нiколи. А моï цiлунки носитимеш на своïх бiлих груденятах, як найвищi державнi ордени. Тепер вона прийшла подивитися на Його ордени... – Ми всi чекали побачити, як нашому ювiляру вручатимуть сьогоднi найвищу вiдзнаку держави, але... на жаль, ми цього не дочекались. Однак не засмутилися, бо це значить лиш те, що нам усiм доведеться чекати наступного ювiлею, дай Боже здоров'я нашому iменинниковi! – одночасно ущипнув i лизнув владу i ювiлянта привiтальник, здається, вiд профспiлок. Зал вiдреагував силуваним смiшком i рiденьким ляскотом, одверто сумнiваючись, чи тi, на кого натякав профспiлковий вождь, дотягнуть до того, на що вiн натякав. От придурок! – лайнувся в душi ювiлянт. – Нащо зайвий раз звертати увагу на той орден, будь вiн не ладен! Але ж то – навмисне, сучий син! Оця... сволота спецiально чекає чужих ювiлеïв, щоб на них розповiсти про себе, красивого i талановитого, i нiбито нехотячи облити помиями iменинника. А не дати слова – не можна, бо тодi взагалi не буде кому виступати... А тут ще й ця... ворона чорна, очей не спускає – як пiд мiкроскопом держить... Жiнка сидiла iз заплющеними очима, щоб не бачити як бабчиться вiд прихованоï злостi гордовито-понуре обличчя ювiлянта. Все ще хотiла повернути душi трепетне вiдчуття туги за ним i не могла. Тому почала згадувати, як збиралася до Києва, як шила у знайомоï шевкинi Зонi цю чорну хламиду, позичала в панi Любкiвськоï капелюшка i чiпляла до нього ажурну намiтку... хотiлося бути... таємничою тiнню осяяного славою генiя... Близнючки дивилися на неï терпляче, як тридцятилiтнi дорослi жiнки на вередливу дитину. Потiм дзвонили в Киïв до колишньоï однокласницi, а тепер дружини крутого бiзнесмена, i просили дати притулок мамi на тиждень, бо мама ïде в клiнiку на обстеження. Авжеж, дiти мали ïï за слабу... Подруга поселила ïï на дачi, i от вона вже другий тиждень тиняється по ювiлейних вечорах, iмпрезах-презентацiя, мовби шiстнадцятка, в надiï, нарештi, зустрiти Його... А дiтям бреше, що дiагностується... Жах! Стiльки зусиль... Стiльки сподiвань... i такий провал – у байдужiсть. У нiщо. I в душi – порожньо, як удосвiта в ïхньому мiстечку. Тiльки вiтер жене протягами душi, як пустельними вуличками, зiжмаканi клаптi чуттiв... Жiнка зовсiм заплуталась, i тепер вже не розумiла, навiщо шукала його. Навiщо вiн був здався ïй взагалi? Як i цi, уже бозна-якi за рахунком, урочистi поминки по герою Украïни з вимушеним i вимученим славословiєм, лукавими здравицями на честь iдола, творiв якого давно нiхто не читає й не почитує, з цими бутафорськими короваями i мертвими квiтами? Публiка вже одверто нудилася, позирала на годинники i на дверi, досадливо зiтхала, а коли ведучий радiсно сповiстив, що ювiлянта привiтала тiльки половина бажаючих, почала безпардонно виходити. Такого провалу не сподiвався, напевно, i сам винуватець свята. Ïхнi погляди знову перетнулися, i по його байдужих очах жiнка зрозумiла, що вiн ïï так i не впiзнав. Але, Господи, чого це вiн мав би ïï впiзнавати, цей чужий, коротенький, тлустий чоловiчок у черевиках на високих обцасах?!. Такий самовпевнений i такий смiшно невпевнений у своïй величi, iнакше навiщо йому були тi черевики на високих обцасах?.. Хiба чоловiк на таких... котурнах може бути мiфом для цiлоï нацiï? Чи iдеалом для однiєï жiнки? I взагалi, що вона тут робить? На святi чужого чоловiка? У цьому дурноверхому капелюсi з вуаллю, i павиним пiр'ям? У цiй чорнiй претензiйнiй мантлi, що здавалась ïй ще пiвгодини тому романтичною вечiрньою сукнею? Боже, яка ганьба! Добре, що ïï не бачать знайомi, дiти, що нiхто не впiзнає... Жiнка рiзко встала i, мимоволi захищаючись рукою вiд згасаючого свiтла чужоï слави, пiшла до виходу. Зала заворожено притихла, проводжаючи ïï ворожими очима, але жiнка того не помiтила. Зайнята драмою власною життя, вона й не здогадувалась, що стала героïнею публiчного фарсу, який незалежно вiд неï розiгрувався у цiй залi паралельно з ювiлеєм. I тепер зала чекала, що далi буде. Але далi не було нiчого. Точнiше, таємнича героïня покинула сцену посеред вистави, проваливши ïï, тобто виставу, а не сцену... Зала розчаровано зiтхнула, перевела знудженi рецептори на ювiлянта, в мент забувши про таємничу жiнку, яка саме в цей час у безлюдному фойє втомлено, мов актриса у своïй гримернiй пiсля спектаклю, знiмала iз себе романтичнi капелюшки-вуалi-пелерини, перетворюючись на звичайну не молоду вже провiнцiалку. Здирала iз себе те лахмiття спокiйно, байдуже кидала на пiдлогу, гадаючи, певно, що того стриптизу нiхто не бачить. Але, як вiдомо, в театрi, а особливо в театрi життя – завжди є свiдки... чи то пак, глядачi. Тож i за цими химерними метаморфозами спостерiгали двоє: гардеробниця з порожнього, бо лiто, гардеробу, i дженджуристий панок, трохи нервовий, певно, розчарований ювiлеєм, – у дзеркалi навпроти вхiдних дверей. – Женщiна, нє сорiте реквiзiтом, – строго сказала гардеробниця, аби щось сказати. А дженджуристий панок у дзеркалi, навпаки, стрепенувся, зблиснув вогненно-чорним оком, дзенькнув, мов копитом, пiдкованим стоптаним черевиком i з почуттям продекламував: I жаль за тим, що не збулось, i вже не збудеться нiколи, бо... осiннiм золотом спливло за недосяжнi виднокола... – Уже не жаль, – не озираючись на мимовiльних глядачiв цiєï драми-комедiï, зiтхнула жiнка, пiдiбрала з пiдлоги романтичне своє манаття i, виходячи на вулицю, величним жестом вкинула його у здоровенну сiру урну для смiття, що монументально височiла при парадних дверях театру.
I ЖАЛЬ ЗА ТИМ, ЩО НЕ ЗБУЛОСЬ