ХРАМ НА БОЛОТI або ТАЄМНИЦЯ КРИВАВОÏ БАГНИ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Новочасна притча ЧОРНИЙ МАЙБАХ Вийшовши з автобуса, Юрiй роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого Болота якраз вiд цього мiсця, де вiн стояв, вела колись просiка, яка непо­мiтно переходила у стежку, що губилася в густому пiдлiску. Авжеж, вiн добре пам'ятає, що саме за цим виярком, вiд цього старезного дуба починалася доро­га, вузенька, на ширину се­лянсь­ко­го воза, у двi темнi, втоптанi колесами колiï, мiж якими росла рiденька, невисока травичка. Тiєю просiкою вони часто ходили в пущу: однiєю колiєю – тато, а другою – вiн, малий Юрко. Коли ж трап­лялося, що навстрiч ïхали фури з буреломом i сухим хмизом, вони з татом вiдступали на обочину i чекали, доки проïде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кiньми, в передку якоï сидiв дядьком iз бато­гом...Того злощасного Першого травня вiсiмдесят шостого року вони теж бiгли у лiс просiкою... Але тепер, як Юрко не придивлявся, не те що просiки, навiть натяку на неï не було! Заросла! Воно й не дивно: стiльки часу минуло... Тож, не знайшовши нi просiки, нi стежки, ви­рi­шив iти навмання, орiєнтуючись на захiд сонця. При нормальнiй ходi – завидна можна й дiстатися. – Щоб не заблудитися – наслухай. Його чути. Удень буслами клекоче. А ввечерi – жабами галасує. I вогкiстю тягне, – научав тато. – I йди строго на захiд. Та не встиг хлопець i кроку ступити, як почув за спиною тихе лиховiсне шипiння. Злякано оглянувся i – здивувався: за кiлька крокiв перед ним зупи­нився... чорний майбах! Так, не що iнше як чорний майбах! Юрiй не вiрив власним очам, бо зустрiти на цiй глухий лiсовiй дорозi iномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити космiчний корабель або... килим-самолiт! А розкiш­не авто й справдi сяяло-виблискувало у мерехтли­вому промiннi приза­хiд­ного сонця, що сiялось крiзь густi лiсовi хащi, мов прекрасна казка... Авжеж, сучасна казка-мрiя про сучасного Коника-горбоконика для молодих i небагатих сучасних парубкiв. Звiсно, що Юрiй як один iз таких молодих i незаможних теж марив подiбним чудом технiки i дизайну i то так палко, що скоро незбутня мрiя про власний автомобiль переросла у манiю. Не маючи можливостi колек­цiо­нувати оригiнали, вiн збирав ïхнi рекламнi свiтлини, ходив по шикарних автосалонах i скром­нiших беушних ринках, грав у авто-лото та iншi всiлякi теле-розваги, сподiваючись врештi-решт виграти омрiяний приз. Тож тепер стояв i зачаровано дивився на це диво, що невiдомо яким чином i з якоï притичини опинилося в його рiднiй глушинi. Наразi тоноване вiкно майбаха повiльно опустилося, i з нього виткнувся голомозий молодик приблизно одного з Юрiєм вiку у чорних окулярах i чорному костюмi. Цей крутелик або на похорон ïде, або великий чиновник, якщо в таку спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкiряних, – не встиг подумати Юрiй, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновникiв, олiгархiв i тоï золотоï моло­дьожi, кучеряве життя яких показують таким, як Юрiй, по телевiзору: – Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту? – Не знаю, – зовсiм розгубився Юрiй. – Я не знаю такого болота. У цьому лiсi є болото, але воно зветься по-мiсцевому – Кривим, а по-iсторичному – Кривавим... – Что, в принципе, один и тот же черт! – засмiявся представник золотоï молодi. – Поэтому болото и называется – Чертово. А ты разве не туда намылился? – Та нiби туди... – зам'явся Юрiй, здивований догадливiстю крутелика. – От i добре, – перейшов той на мову народу. – Тодi сiдай i показуй дорогу. Бо ми теж туди... з вiзитом. Чи не так, хлопцi? – кинув позад себе. Iз присмерку салону почулося схвальне гигикання, вiд якого Юрковi сипнуло по спинi легким морозцем: Оце влип! Братки, блiн!.. Треба тiкати, доки не пiзно.... – Та я сам не знаю дороги... Пам'ятаю з дитинства, що тут десь була вона. Вiд дуба, он того, просiка починалася, далi стежка... коли йти на захiд сонця – через годину дiйдеш... А як проïхати?.. Не знаю... Та й менi не зовсiм туди... Я до села добираюся... На автобус не встиг... – Ладно, не ври! – добродушно перебив Юрiя водiй майбаха. – Валяй садись! И поехали! Гы-гы... на захiд сонця. У цю ж мить вiдчинилися переднi дверцята справа, i Юрiю нiчого не зоставалось, як сiсти поряд iз нахабним братком. Коли залазив у салон, помiтив: позаду водiя, майже непомiтнi в сутiнках салону, сидiли ще двоє молодикiв теж у чорних похоронних костюмах i в сонцезахисних окулярах – мiнiмум за 300 баксiв, – вiдзначив подумки Юрiй, кивком голови привiтавшись iз пасажирами. Але тi не вiдповiли. Сидiли, як мертвi. Така без­такт­нiсть неприємно кольнула i ще бiльше насто­рожила Юрiя, але виходити з авто було пiзно: вiн ще й дверi не встиг зачинити, як важкий майбах раптом вiдiрвався вiд землi i, мов пiр'ïна, легко й плавно полетiв... Авжеж! Полетiв! Спочатку просiкою, тою самою, з його дитинства, але яка, i в цьому Юрiй щойно переконався на власнi очi, за­рос­ла самосiйним пiдлiском ще рокiв з десять тому! Та знову ж таки – не встиг вiн здивуватися, як авто м'яко приземлилося в густих лiсових хащах. – Приïхали! – сказав впевнено чорний круте­лик, нiби то не вiн ще хвилину тому питав дороги в Юрiя!.. I справдi, як попереджав тато, у вiдчи­ненi вiкна салону повiяло болотною вiль­гiстю, долинуло лiниве поодиноке кумкання розiмлiлих вiд спеки жаб. Лiнивий вiтерець хитнув пiд­лiс­ком, крiзь гущавину в промiннi призахiдного сонця щось слiпучо зблиснуло, i браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в чорних пальчатках, i натиснув на газ. Майбах ревнув i вiдскочив у глибину гуща­вини... Вiд рiзкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але навiть не це його стурбувало, i не увесь цей маскарад з окулярами, рукавичками, похо­ронно чорними прикидами, гробовим мов­чан­­ням, а реакцiя водiя на... Юрiй мiг поклястися, що крiзь гущавину зблиснуло не що iнше як золота макiвка величного собору... Але – звiдки?! Те, куди вони добиралися, як вiн пам'ятав, схоже на звичайну селянську хату... Чи, може, тут, на цьому болотi, вiдбулися якiсь змiни?! Сахнувся, як чорт вiд ладану... Атеïст, iновiрець чи взагалi сатанист якийсь... Тодi... чого вiн сюди приïхав? – губився в здогадах. – Того, чого й ти! – обiзвався дивний попутник, нiби вони щойно обговорювали в голос це питання, насмiшкувато позиркуючи на бiдного Юрiя, який не знав уже, що думати, якщо цi крутi пацани навiть думки його читають... I про плани його потаємнi, про якi навiть мама не знає, знають... Та й ведуть себе так, нiби вони – найбiльшi пани в цьому свiтi... Щось недобре, зловiсне було в цiй впевненостi... Ба! Навiть не чесне, пiдле! I взагалi – хто вони? I чого причепилися саме до нього?! Може вони – з мiлiцiï чи служби безпеки? Вичислили його... Точнiше... засiкли... прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така технiка, що говориш в себе на городi, а в Америцi чути!.. I от тепер його хочуть змусити силою на те... що вiн задумав, i взяти на гаря­чому... А якщо вiн передумає? Якщо вже пере­думав? А тому от просто зараз встане i спокiйно вийде, подякує за товариство i пiде собi назад... чи в лiс по гриби, чи ще куди схоче... А, може, вони збоченцi–садисти, чи вбивцi–манiяки, i хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких згинула вже не одна тисяча люду? Але – нащо? I за що? Вiн-бо нiчого поганого не скоïв, i вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього стрiляли! – Прошу виходити! – обiрвав нагло Юрковi тривоги похоронний молодик, але таким привiтним тоном, нiби запрошував на пiкнiк до накритоï галявини. Вийшов сам, обiйшов машину, вiдчинив перед Юрiєм дверцi i чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидiннi навiть не поворухнулися. – Краса ж яка! А повiтря! Як на планетi Тенебрiс у сузiр'ï Водолiя. Навiть повiрити важко, що зовсiм поряд димить сiркою Чорнобиль, – безтурботно пожартував чорний браток, iз насолодою вдихаючи на повнi груди напоєне пахощами розквiтлого лiсового зiлля повiтря. По його блiдому, як у водi вимоченому, фейсi видно, що вiн насправдi з тоï планети... – невесело подумав Юрiй i раптом аж стрепенувся, пронизаний страшною пiдозрою. – Авжеж, на пред­ставника золотоï молодi вiн не схожий! На хлопцiв з мiлiцiï – теж... Значить – зек! Мокруш­ник, що вiдсидiв рокiв з десять у камерi-одиночцi... Йо-ма-йо! Куди я попав i де моï вєщi? Мамо рiдна!. Вiд думки, що потрапив у лапи рецидивiстiв, або (ще гiрше!) цiлого бандитського чи теро­рис­тич­ного угруповання, бiлий свiт в очах Юрiя потемнiв, захотiлося чкурнути щодуху в хащi, доки не пiзно. Але якась сила нiби прицвяшкувала його ноги до землi. Хоча... – губився в здогадах, замiсть того, щоб тiкати, – як на бандита, то крутелик задуже грамотний... Нi, цi хлопцi або iз органiв безпеки, або ще з якоï служби, але так вмiло маскуються, що й не розбереш одра­зу?! Он про якусь планету ляпнув... На iно­планетян натякає, чортiв вилупок! Щоб до решти заплутати...Ходять же чутки, що це вони пiдiрвали Чорнобильську атомну та й нiбито зараз щоночi висять вони над нею у своïх НЛО... Iншi кажуть навпаки, що нiбито четвертий блок пiдiрвали своï, а прибульцi з неба стежать, щоб не вибухнули решта. Бо тодi вже буде всiй планетi капець! Але зараз головне – самому зостатися живим. – Не бiйся, друже, будеш жити! – зареготав таємничий попутник, нiби знову прочитавши Юрковi думки, i, пiдiйшовши майже впритул, поплескав по-братськи по плечу важкенькою правицею-рукавицею. По руцi чути – спецназ! – похолов Юрiй, схиляючись до думки про земне походження незнайомця. – Або ще гiрше – бригада! Братки з якогось угруповання! Вони всi – у спортзалах качаються! Качки клятi! А що ïм – мають грошi, живуть на всю губу!. – I ти будеш так жити, – заспокоïв тривожнi внутрiшнi переживання Юрiя попутник i перейшов на дiловий тон. – Точнiше, у тисячу разiв краща, нiж зараз, буде житуха твоя, браток, але тiльки тодi, коли пiдпишеш з нами угоду... про спiвпрацю. Та ти не лякайся! Нiчого страшного! Тим бiльше, як нам вiдомо, нас iз тобою сюди привела спiльна мета. Чи не так? Ну от... I ти знаєш – яка. Та не будемо озвучувати своï мрiï заповiтнi, бо й лiс має вуха. Але твiй план... дєйствий... нам пiдходить. Є тiльки маленькi поправочки: не варто тобi взагалi говорити iз Жорою, ну, попом, про... гм... назвемо об'єкт нашого спiльного зацiкавлення, примiром – медальйон... Не поняв, чому не варто? Та ще чортзна-що запiдозрить. Зчинить хай. Викличе мiлiцiю. Або ще гiрше – острiв пiдiрве, як четвертий блок... Вiн це вмiє! Ще той... вчений – рак печений! – засмiявся, оглядаючись на браткiв, що скам'янiло бовванiли у присмерку майбаха. Тi лiниво гигикнули. – А це iдея – висадити нафiҐ у повiтря все це болото! До бiсовоï мами! Разом з тою хiбарою i Жорою! Оце був би феєрверк! Жаби аж до Хрещатика летiли б! Класссс! Сссупер-клас! А що, хлопцi, спробуємо?! Нагадаємо Жорi його молодiсть Чорнобильську? Давно мы не куражились-куролесились, а, пацаны?! – заохочений гигиканням, розходився не на жарт старший. Братки на задньому сидiннi знову схвально гигик­ну­ли, але не поворухнулись. Зате ïхнiй брига­дир, раптово спохмурнiвши, рвучко пiдiйшов майже впри­тул до розгубленого Юрiя i, вiйнувши болот­ним холодком, стишеним голосом жорстко наказав, спецiально, як здалося хлопцевi, iмiтуючи мову братви: – Так, без базару: чекаємо ночi, пере­правляємо тебе на острiв. Жора там один. Зазвичай спить у... будемо називати це – хижа, як мiсцевий народ, отож спить Жора у хижi при вiдчинених дверях, злiва, бiля столика з дрiбничками всiлякими. На роз­кладайцi. Ти заходиш i ось цiєю штуковиною – ось вона! (пограв ломиком, який хтозна-звiдки взявся в його руках) – тюк! Щоб не заважав. Легенько. Не до смертi. Хай живе. Нам ще такi бiйцi-пiдривники су­спiль­ного спокою знадоб­лять­ся. Далi дивишся просто перед собою: на стiнi якраз навпроти вхiдних дверей, вгорi – медальйон. Ну, той, за яким ти теж прийшов. Ти його побачиш. Вiн свi­тить­ся в темрявi. Принаймнi, так кажуть. Ось цим ломиком – пiдважуєш дошку, спокiйно вiдри­ваєш i виходиш. А ми – тут як тут: за порогом! Вручаємо тобi 500 тисяч баксiв чи євро... Якою ва­лю­тою бажаєш? Байдуже? О'кей! Тодi доларами, ось вони! (вiдчинив, вщерть натоптаний грiшми, кейс, який не­вi­до­мо звiдки взявся в його руках i тоï ж митi невiдомо куди щез). I ми – розходимось, як в морi кораблi. По руках? – Нi! – Чому? – здивувався по-доброму, по-братсь­ки браток. – А тому, що я йшов не на ваш базар i не за вашими грiшми! – обурився Юрко, несподiвано для себе згадавши справжню мету свого походу на болото. – А заради батька! I не дозволю вам втручатися у моï плани! Ясно?! Хто б ти не був, навiть сам диявол! – Вау-у! – оскалився вовком браток, але в мент змiнив тон: – Екск'юз мi. I мiль пардон, серррр! Гарррразд! Вибачте! Проïхали... Оскiльки я вельми шаную твоï, хлопче, благороднi синiвськi почуття, то почнемо спочатку. Значить, так: ти виносиш медальйон, ми ïдемо з ним у дурдом, чи куди там запакували твого предка, знаходимо його, ти прикладаєш медальйон до нього... Чи, навпаки, його до медальйона, тримаєш... Скiльки треба тримати? Не знаєш? Думаю, що кiлька хвилин вистачить, звiсно, якщо вiн, тобто та штуковина, справдi дiє, i ми всi змиваємось. За хвiрткою богодiльнi: тобi – бабло, нам – медальйон! I – розбiгаємось в рiзнi боки. О'кей? У лiсi стало тихо. Якимсь десятим чуттям Юрiй несподiвано вiдчув, що саме зараз, у цю хвилину, вирiшується не тiльки його доля i доля батька, а щось бiльше, щось дуже важливе, дуже непросте, щось неосяжне, дуже значне, чого йому поки що не дано збагнути своєю бiдною головою. Водночас, те рiшення залежить вiд нього, Юрiя, вiд його... совiстi. Так, вiн це вiдчував – вiд його совiстi. I братки теж вiдчули, яка боротьба йде в його душi... Тому й насторожились, тому з такою садистською насолодою, прикрившись темними окулярами, ïхнiй начальник спостерiгає за тим, як на вогнi спокуси... авжеж, тими проклятими доларами... корчиться нещасна Юркова душа. Невiдомо, чи потiшалися тi незворушнi мертвяки, котрi сидiли скам'янiло в салонi, але ïхнiй начальник аж ногами сукав вiд радостi. Тим паче, що всi муки душев­нi вiдбивалися, як у дзеркалi, на простуватому, ще дитячому обличчi бiдного Юрка. – Бiдний Йорик, – процитував театрально вчений рецидивiст Шекспiра, демонструючи свою освiченiсть, але це не справило на Юрiй – середньо­статистичного безробiтного iз середньою освiтою i вовняною кашею в головi – нiякiсiнького враження. Сам ти... Йорик! – хотiв лайнутися хлопець, але натомiсть знову запанiкував: Вони знають моє iм'я! Але – звiдки?! На менi ж не написано, що я – Юрик! А може... може, вони побували в тата?! Бандити? Вони ж на все здатнi! I тато проговорився?! Вiн же ж хворий! Звичайно! Або розповiв лiкаревi чи медсестрi про iкону... А тi – мiлiцiï? Або самi найняли цих бандитiв! За такi бабки рiдну маму продають! Так, на всi сто – так! Тепер все ясно й зрозумiло: цi хлопцi посланi йому вслiд... Бандити... У тих психлiкарнях не лiкарi, а безсовiснi бандити! Квартирна мафiя! Спе­цiаль­но шукають одиноких старикiв, алкоголiкiв, за­про­торюють у дурдом, а самi квартири присвою­ють. Про це вже вiдкрито пишуть i говорять у пресi... А от, виходить, вже й за церкви взялися!. Останнє вiдкриття зовсiм розчавило Юрiя. Однак рятiвна iнтуïцiя пiдказувала, що йому нiчого мудрiшого не зостається, як погодитись. На все. А потiм – видно буде! – Гаразд! – сказав чужим, охриплим вiд хвилювання голосом. – Згоден... – Молодець! – похвалив Юрка бандюга тоном патрiарха, але стримано, мабуть, зрозумiв вовку­лака, що не на лоха натрапив. – Що ж, є нагода випити – як-не-як одного лоха безробiтного перевиховали. А ну, пацани, подать! Братки схвально гигикнули iз черева майбаха, скло пiднялося i на дзеркальний капот виповзла на тацi скатерть-самобранка, або по-нинiшньому, по-крутому – бар, з дорогими напоями i рiзними делiкатесами, якi Юрко навряд чи бачив навiть у вiтринах магазинiв. – Я не п'ю, – категорично заявив хлопець, з останнiх сил вiдстоюючи своє право на самовизначення, врештi, на свободу вибору! – Прекрасно! – похвалив старший браток, але вже тоном задоволеного екзаменатора, i в змиг ока згорнув бар. – Перевiрочка на дорогах. А тепер – ходiмо! Уже стемнiло, так що – пора! У лiсi справдi посутенiло. З машини вийшли i тi двоє кам'яних, але через болото на острiвець перейшли тiльки вони з Йориком, як зневажливо охрестив Юрiй свого крутого поплiчника. Хоча, як вони здолали болото, що, за розповiдями тата, замкнутою в кiльце бездонною трясовиною оточувало острiвець iз церковцею, Юрiй не мiг чiтко пригадати. Десь в глибинi пам'ятi йому мерещилось, нiбито зненацька зiрвався вихор, схожий на чорну лiйку, або на торнадо, яке часто показують по телевiзору, пiдхопив його разом з братком i перенiс через болото. На березi чорна повiтряна лiйка обм'якла, розсоталася i пасмом чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще бiльше переконало, що хлопцi, з якими його звела доля, можуть усе i, тим паче, здатнi на все i навiть бiльше... I потверджувало цей здогад мерехтливе, зловiсно-нетутешнє сизо-голубе свiтiння майбаха у лiсовiй гущавинi. – Iди i бери! То – грошi, цiла купа грошей! – наказав Йорик i, спалахнувши на мить сизим полум'ям, розчинився в темрявi. Тоï ж хвилини на острiв упала важка, мов розпарене в окропi сукно, задушлива i безпросвiтна нiч. СТРАСТI ОТЦЯ ГЕОРГIЯ ...I раптом шалений брязкiт сталi вперемiш iз грiзним риком бойових команд, переможними вигуками i зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нiчну тишу, розтяв навпiл душу отця Георгiя. Не тямлячись вiд наглоï тривоги, кинувся бiгти i впав... наткнувшись на темну глуху стiну тишi. Господи, воля Твоя... Знову! Усе повторилося знову – всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Ïх було ще бiльше, нiж минулого разу. Помiж них, чорних вiд запеченоï кровi i баговиння, бiлiли домотканими соро­чицями кiлька бородатих, схожих на святих, дiдiв, стояли з пониклими головами з десяток зовсiм юних хлопчакiв у солдатських гiмнастерках часiв Другоï свiтовоï, цiлий гурт по-сiльському вдягнених лiсових хлопцiв... Постояли довкола нього, розпростертого на землi, i розiйшлися... Тодi прийшли Ходись, Дятлов i Сквирський. Але не помiтили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить – теж злилися з темрявою... Запала мертва, як у гробу, тиша. Знесилений, лежав у темнiй високiй травi i шукав очима у темному низькому небi архангелiв, якi мали би звiльнити його тлiнне тiло вiд сум'яття духу. Зв'язати його уривчастi фрагментарнi спогади в один логiчний ряд. Але архангели не являлися... Вони явилися йому, це вiн добре пам'ятає, тiльки двiчi: перший раз – у той серпневий день (про те, що тодi було Спаса, вiн дiзнається згодом, через роки), коли вiн прочитав собi вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Нiби Таня почувалася винною в тому, що вiн тут, в цiй стерильно– бiлiй палатi, пропахлiй лiками, на цьому твердому лiжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тiлi... Намагався пригадати те, що було ранiше... Але те РАНIШЕ зливалося в суцiльне чорно-багряне полум'я, з якого час вiд часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсiм не схоже на те стражденне, що бiлiло крiзь сiрi тумани в його узголов'ï... – Ради Бога, не вини себе. Ти нi в чому не винна. Це я... – казав навмання, аби заспо­коïти Таню, i побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнакiв у сяючiй бiлизною одежi. Подумав, що то студенти-медики, якi практи­куються в цiй лiкарнi, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Танi дозволу, взяли його попiд руки i повели з палати. Думав – на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким i нiби дзеркальним коридором, потiм вниз – довгими крутими сходами, далi алеєю догля­ну­того роз­квiтлого саду, обнесеного високою бiлою стiною, в якiй темнiла ледь помiтною рискою вузенька, мов щiлина, хвiртка, така вузенька, що вiн здивувався, як же ж це через неï люди проходять? Та тiльки подумав, як вiдчув, що сам проходить крiзь неï, наче нитка крiзь вушко голки, i падає – з квiтучоï оранжереï – у безпро­свiт­ну й смердючу, як вигрiбна яма, темiнь! Боже, чому?! А слiдом сиплються на голову клубком змiïним неправеднi його дороги i купою важез­ного камiння – його грiхи... I саме тодi, коли серце ось-ось мало розiрватися, вибухнути вiд жаху, почув над головою лагiдний голос: – Iди! Там благодать... I вiн, над силу винирнувши зi в'язкоï смердючоï ковбанi, побачив далеко i високо над безмежним темним морем багнюки – три золотi макiвочки... Один Бог знає, скiльки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термiн одужання? Здавалося, минуло тисячолiття, а вiн усе борсався, брьохався у багнi, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу – за мiлiметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху i виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зi шматками легень... Та тiльки здiймав голову над трясо­ви­ною, щоби передихнути, вхопити ковток свiжого повiтря, як бридкi болотнi почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. I так – день у день, рiк у рiк, бозна скiльки столiть... Врештi, коли його покинули останнi сили i надiï побачити золотi макiвки, коли вiн втомився боротися i з розпачу був готовий сам пере­тво­ритися на багно, знову з'явилися тi двоє в бiлому, пiдхопили його пiд руки, висмикнули з трясовини, пiдняли в небо i... I ось вiн тут... у Храмi на болотi, i не вiдає, чи це кiнець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тiльки початок нових випробувань? Але знає одне: навiть смертельно втомившись вiд нiчних видiнь, вiд щоденних страждань, вiн мусив розгадати таємницю свого воскресiння. Але спершу йому треба розiб­ратись у самому собi, у своïй душi, у своєму життi. Спокутати своï смертнi грiхи, свою власну провину перед Богом... Впевнившись, що бiльше не засне, отець Георгiй сiв на похилену до самоï землi стару вiльху i задивився на мерехтливi тiнi, що ткалися по болотi у голубуватому сяйвi мiсяця. Наразi насторожився: гострим, вiдточеним довголiтнiм життям на безлюддi, слухом вловив тихий шерхiт скрадливих крокiв, ледь чутний трiск сухоï гiлки, хруст розчавленого зiлля. Зовсiм поряд. Рiзко встав, роззирнувся: нiкого. Анi лялечки. Зате крiзь вiдчиненi дверi церкви чувся звичний, як на цю опiвнiчну пору, шум, гам, з якого вирiзнилися суворi чоловiчi голоси, уривки фраз... То полков­ник Джалалiй робив свою звичну перекличку тим трьомстам вiдчайдухiв, що ганьбу поразки пiд Берестечком вiдмивали з козацьких знамен власною кров'ю, зоставшись в оборонi Кривого болота... Полковник чiтко називав прiзвища, а козаки йому вiдповiдали, є такий чи нема: – Нечай? – Є! – Бабилюлька? – Є! – Дармограй! – Є! – Семистяга? – Є! – Чоломбитько? – Є... – Ходись? – Я тут... – Бунчужний? Кiлька разiв стривожений голос полковника перепитав: – Бунчужний? Є – Бунчужний? Але нiхто полковнику не вiдповiв. I отець Георгiй теж не обiзвався. Йому знову, як i тiєï трагiчно­–чорноï чорнобильськоï ночi, мов зацiпило. У церквi запала глибока похоронна тиша: чи то запорожцi запеча­лились його долею, чи, може, долею якогось iншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимiв... – А гетьманськi клейноди?! Де гетьманськi клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! – розколов зненацька тишу молодий гарячий голос. – Клейноди... клейноди... Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! – загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церквi, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами. Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уявi (а може, й наяву?) вiд звуку власного прiзвища отець Георгiй щоразу цiпенiв, намагаючись збагнути, який зв'язок мiж ним, його прiзвищем – Бунчужний, i гетьманськими клейнодами? I чи це не його далекий якийсь предок у сiчi з поляками та в шарпанинi з татарами – не зберiг символи козацькоï слави i Украïнськоï вiйськовоï держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прiзвищем переходить з поколiння в поколiння?! – В Богуна! Клейноди – в Богуна! – долинуло луною... Чи з глибини болота, чи з далини столiть. I козацьке коло звiльна зiтхнуло. Та по зiтханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав'язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикритi, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота ?!. А з темних рублених стiн (чи крiзь них?) все сходили i сходились на раду-пораду козаки, закривавленi, заляпанi баговинням, в посiчених шаблями кривавих сорочках... – А чи готовi пани-брати кiстьми лягти за честь козацьку й вiру християнську? – накрив басюрою розтривожений рiй голосiв хоробрий полковник Джалалiй. – Готовi, Джалалiю! Готовi, полковнику! – гримонули дружним хором козаки. – Усi! Усi! – Тодi – з Богом, пани-товаришi! За рiдну землю i волю! – З нами Матiр Божа! – задзвенiло стотисячною надiєю воскресле для перемоги пошарпане козацьке вiйсько. Щоразу пiсля цих слiв: З нами Матiр Божа! – отцю Георгiю лег­ша­ло на душi i свiтлiшало в головi, i вiдступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рiвнi, готовий стати в козацьке коло, i разом iз ïхнiми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матiр Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескiнченну тяженну вiйну i вийти незапля­мо­ва­ними з цього Кривого, вже – Кривавого болота. Але – не мав права, бо не годен був ïм допомогти... Хоч молив­ся денно й нощно, i тримав суворий пiст, i ще суворiшi єпитимiï, служив молебнi i панахиди, бла­гаю­чи Бога i Сина, I Богородицю почути його, простити йому грiхи власнi i послати Благодать на вiдпущення чужих грiхiв, але... – у Вишнiх його не чули... I не вiдспiванi ним, бунтiвнi, неупокоєнi душi трьохсот украïнських спар­­танцiв знову i знову виходили з болота, i зби­ра­ли­ся у своïй козацькiй церквi на вiчну свою раду, викликаючи мимоволi на спит i душу Георгiя Бунчужного. Гул у церквi i в головi поволi стихав. Iз бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тiльки пiсля немило­сердного побоïща, а може, то Господь, почувши, нарештi, запiзнiлi молитви негiдного Його Благодатi самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Украïну, загубленими в тисячолiтнiй земнiй тванi, замiшанiй на кровi, славi, грiхах, зрадi та геройствi? Господи, Отче всемогутнiй i милостивий, почуй мене, пошли на душу роз'ятрену раба твого негiдного супокiй, мир i благодать, – молив Небо отець Георгiй, i вiдповiддю йому була тиша. Мовчали навiть болотянi жаби, а пташки лiсовi, причаïвшись у листi, з подивом спостерiгали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу ïхнi спiви-щебети. Нарештi душа отця Георгiя зовсiм втихо­мири­лась, i вiн повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимоï сьогоднi в темрявi iкони Пресвятоï Богородицi над вiвтарем, намацав на свiч­нику сiрники, запалив погаслу свiчечку. Свiтло розiйшлось по церквi золотавими колами, вiд­тiс­няю­чи темряву, осяяло святий скорботний лик i добрi, як у його рiдноï матерi Федори Никонiвни, очi. Погляд Богородицi був спокiйний i трохи жалiсний. Певно, Вона жалiла його, хотiла зарадити його мукам, вiдвернути вiд нього нiчнi змори, але... чомусь не могла. Чому, Мати Божа?! I вiн здогадувався: чому?.. Певно, ноша грiхiв його минулого життя була така важка, що Син Жiнки, Яка дивилася на нього, отця Георгiя, очима рiдноï матерi, у гнiвi праведному просто не бажав перекладати ïх нi Собi, нi Матерi на плечi... I це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгiй носив у собi, як русич – стрiлу половецьку, як останнiй гетьман Украïни – тавро катор­жа­нське... Вiн лякався самого себе, схоплювався серед ночi i мiряв, мiряв у важких роздумах церковне подвiр'я, свою неопалиму купину, свiй довiчний чернечий притвор. Страшними зусилля­ми волi намагався примусити мозок вiдновити в матрицi пам'ятi усi подiï, що вiдбулися понад двадцять рокiв тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини... Iнодi йому здавалося, що хтось зiтер в його пам'ятi всю iнформацiю про причини i наслiдки катастрофи, яка переламали свiт навпiл... Але – хто i для чого?! Можливо, вiдбулося це в наслiдок шоку... А може, тому, що тiльки безпам'ятство могло врятувала його вiд... божевiлля або ще жахливiшого – самогубства? Жахливiшого – перед Богом, але не в порiвняннi з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рiк поспiль! Часом у мороцi свiдомостi спалахували сяючо-бiлi постатi його несподiваних рятiвникiв. I знову його мозок, просякнутий отрутою зневiр'я i сумнiвiв, корчився над розгадкою дилеми: хто були тi двоє в бiлому – посланцi позаземних цивiлiзацiй чи цiлком земноï науковоï iнституцiï? I ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острiвець посеред бездни, про який вiн нiколи не чув i не здогадувався?! До якоï iстини i благодатi вiн iшов i продовжує йти, тупаючи на одному мiсцi – на цьому крихiтному, з долоньку дитячу, помiче­ному Богом острiвцi, на цiй п'ядi земноï твердi посеред трясовини, пiд Омофором Богородицi, але й перед ïï недремними очима? А душа його зверталася до господа: Отче наш, спаси й помилуй... Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грiшного.... I раптом йому знову почулися людськi кроки. Але вже пiд самою церквою. Нiби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити ïï порiг. Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський... КАЗКА ПРО СТРОНЦIЄВОГО ХЛОПЧИКА Не зважаючи на грiзний наказ i силу, яка вперто, навiть зло штовхала його в спину, Юрiй так i не нава­жив­ся пере­ступити порiг церковцi, хоча й дверi були вiдчиненi, i золотавий пломiнець свiчечки обiцяв заблуд­лiй у темрявi ночi душi подо­рож­нього спа­сен­ний притулок. Стримував який несосвi­тен­ний жах. Здавалося: переступить порiг i... вiдлетить назад – у чорну прiрву трясовини... У прiрву грiха! Так! Грiха... Вiн згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допiру, щойно вiн стрiвся з чорними хлопцями, дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. I вiдчув на собi погляд... Хтось дивився йому в душу i – не пускав через порiг! Хлопцевi стало незатишно. Охопило непе­реборне бажання захо­ватися вiд тих... всевидящих очей... Втекти! Але – не мiг. За спиною ще чорнiшою прiрвою диха­ло болото, сопiв неви­ди­мий у темрявi браток, зловiс­но поблимував з пущi майбах... Двiчi Юрiй пiдходив до дверей i двiчi – вiдступав. А коли, нарештi, таки наважився, почув глухе, як стогiн, зiтхання: пiп не спав! Потiм – скрип, зойк, якийсь гармидер, i... з дверей церковцi, ледь не збивши Юрка з нiг, вилетiв чоловiк у чорнiй довгiй сорочцi i впав, як пiдстрелений, у траву. – Вперед! – грубо штовхнув у спину Юрiя нетерплячий голос братка. – Не проҐав момент! I Юрiй переступив порiг, i... полегшено зiтхнув, вiдчувши пiд ногами не провалля, а тверду дощату пiдлогу. Роззирнувся – нiкого. Лиш у лiвому кутку, бiля столика з iконками i хрестиками, виднiлося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стiнах – голi! Жодноï iкони. Чи вiн... ослiп? Боже, невже вiн ослiп?!! I знову страх кари Божоï паралiзував ноги. Вони стали... як дерев'янi! А мозок обпiк спогад: якось тато розповiдав йому, малому, нiбито всi тi, хто колись руйнував церкви, здiймав з них хрести i палив образи, – або слiпнули або калiчились! Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи: – Прости Господи, а ж я – не зо зла! I не з користi! Я ж – з добрими намiрами, заради тих, хто не може сюди прийти! I в очах прояснилося, нiби полуда спала: при свiтлi єдиноï тоненькоï, як соломинка, восковоï свiчечки, побачив тi самi стiни, але вже прикрашенi звичайними, як для кожноï сiльськоï церковцi, дешевими iконами у бiленьких виши­тих рушниках. I все тут було скромне i звичайне, i нiчого, жодна з цих iконок, не свiтилася. Але вiд серця вiдлягло: слава Богу, вiн – не ослiп! Вiн бачить! Переляк минав, натомiсть душу охоплювала тривога: що з ним вiдбувається? Чого вiн весь тремтить, як перед стрибком у прiрву? I хто за ним... авжеж, постiйно стежить?! Пiдняв погляд вгору i... побачив – просто перед собою... очi! Такi знайомi, мигдалево-золотавi очi... Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тодi... Коли? Коли це тодi – було? Дай Боже, пам'ять... Так, це було дуже давно, двадцять рокiв тому... Першого травня, в день, коли йому виповнилося шiсть рочкiв i коли... несподiвано з його голови почало осипатися волоссячко... Як бiлий пух з рано посивiлоï кульбабки... ...Того дня хлопчиковi було дуже весело, бо в нього ще нiколи не було... такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його iз собою до лiсу на маïвку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось недобре. Але мама сердилась i казала, що через татовi постiйнi страхи вони живуть, як вiдлюдьки, що ïх уже в селi вовками прозивають, що вiн – як собi хоче, а вона таки пiде з дитиною на маïвку, хай дитина побуде мiж людьми, подихає цiлющим лiсовим повiтрям!.. Мiж людьми дитинi справдi було цiкаво. На галявинi, де вони маювали, грала музика, люди танцювали, спiвали, ïли й пили, повсiдавшись – хто просто на травi, а хто, пiдстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж сидiли на килимку у травi, дивилися на людей i ïли морозиво, куплене у буфетi, який, як говорили люди, привезли на машинi аж з району. Над галя­ви­ною лiтали метелики – рiзних кольорiв i розмiрiв, поодинокi бджоли та цiлi роï кусючоï липучоï мошви. Хлопчиковi раптом здалося, що один рiй сiв йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провiв рукою по чубчику i... волоссячко посипався долi золотими остючками. Якраз на той час на галявину з лiсу вийшов тато. Хлопчик засмiявся i побiг, петляючи, мов зайчик, помiж дерев i кущiв, та гукаючи весело: – Тату, подивись на цю чудасiю! Сиплеться, як остюч­ки! Тато зупинився, присiв перед хлопчиком, ле­генько погладив по голiвцi i волоссячко, справдi, як казав хлопчик, посипалося долi, мов остючки з пересохлого колосочка. I враз татове засмагле, обрам­лене русявою бородою, обличчя стало жовте, як вiск. Нiчого не сказавши мамi, вiн схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей i швидко пiшов просiкою, а потiм стежкою – у пущу. – Тату, а чо' люди – з пущi, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрiчну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкетi. – Так треба, – вiдповiв батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице. – Тату, чому ти плачеш? Сьогоднi так весело, а ти плачеш? – стривожився хлопчик, мiцнiше обiймаючи тата за шию. – I чого ти несеш мене в хащi? Там вовки! Менi страшно, тату! Я хочу до мами! – Не бiйся, синку! Вовки не страшнi. Страшнi люди, якi втратили совiсть... Страшнi безумцi, що не чують Бога... Ми йдемо не до лiсу, синку, ми йдемо до Матерi Божоï... рятуватися, синку... – заспокоював тато, обома руками затуляючи тiльце хлопчика вiд смалкоï i дряпучоï гущавини, крiзь яку вони про­ди­ра­лися. – Вiд кого? – не зрозумiв хлопчик. – Вiд бiди... Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. I вiн заспокоïвся, заховав голову на татових грудях i заснув. Прокинувся вiд татового голосного шепоту. Було темно. Нiчого не видно, навiть обличчя тата, тiльки м'яка шовкова борода лоскотала щiчки. Наляканий темрявою i татовим стривоженим шепотiнням, хлопчик нашорошив вушка i почув, як невидимий у темрявi тато просив когось, теж невидимого: – Поможи моïй дитинi, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Вiн уражений радiацiєю... Вiн тлiє, згорає, як свiчечка. Подивись на нього, вiн свiтиться!.. Зцiли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я – безсилий. Усi – безсилi перед цiєю бiдою... Люди вмиратимуть, як мухи...Поможи. Ця дитина нiчого не винна. Я – винен. Бо я ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти велiла, Мамо Божа... Але вони смiялися з мене... Вони величалися своïм розумом, а мене робили дурнем. I я... я не зумiв ïх переконати... Не зумiв! Прости! Може й справдi, не вистачило в мене розуму? Чи переконливостi? А може, й вiри? Я... винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину... Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надiя... Тато заплакав. А хлопчик вiд страху мiцно зажмурив очi, але замiсть темряви крiзь склепленi повiки побачив рожеве свiтло. Боязко розмружився: з густоï теменi на нього дивилися лагiднi золотавi очi невiдомоï жiнки. Очi усмiхалися, хоч iз них, здава­лося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчиковi стало легко i затишно, i вiн знову заснув. Прокинувся першим i здивувався, що... не коло мами в теплому лiжку, а на вкритiй осокою i листям папоротника холоднiй пiдлозi, i не в своïй, а в чужiй дерев'янiй хатi з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смiшно калачиком, тато. Крiзь вiдчиненi дверi було видно очерет, рiденькi кущi, над якими клубочився бiлий туман. Хлопчик згадав вчораш­ню пригоду, сутiнковий лiс, по якому вони бiгли, не розби­раю­чи дороги, татову молитву i лагiднi очi жiнки... Вiн роззирнувся по дивнiй, не схожiй хату, хатi i... побачив тi самi очi! Вони дивилися на нього з портрета, що висiв на стiнi. Хоч жiнка на портретi була нама­льо­вана, але очi ïï свiтилися, як у живоï! Хлопчик ще нiколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрi очi жiнки усмiхнулися, i страх минув, i хлопчик заспо­коïв­ся, i почав з цiкавiстю розглядати портрет. Жiнка вже не плакала, як уночi, але в кутиках ïï очей досi блищали прозорi золотавi сльозинки. Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони. – У Храмi на болотi, – вiдповiв тато. – I ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб. – А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жiнки з живими очима. – Це – Мати Божа. – У Бога є мама?! – здивувався хлопчик. – Є... – усмiхнувся тато. Хлопчик щось довго собi думав, а вiдтак прошепотiв татовi на вухо, щоб нiхто не чув: – Значить, вона ще сильнiша i розумнiша за Бога?.. – Вона просто ЙОГО МАМА, яку Вiн любить i слухає. Зрозумiв? – Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою. То було прегарне життя на островi. Найкраще у свiтi, якби, правда, не голоднi, аж скаженi комарi та роï мошви, що густими хмарами дзуменiли над вечiрнiм болотом, готовi випити з хлопчика всю кров. Але у ïхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м'якою осокою – волоснем, вереском i полином, тi кровопивцi не залiтали. Бувало, висiли тучами у дверях, а порiг перелетiти – не наважувалися... Розбiйники! Хлопчиковi все здавалося, нiби вони з татом граються у вiйнушку-партизанку. Йому було весло й гарно. Вдень острiвець ïхнiй нагадував справжнiй рай. Висока, нетоптана нiким цiлюща трава на острiвцi i смарагдово-сивi мохи на болотi були всипанi рiзнокольоровими ягодами, якi хлопчик дзьобав, як пташка, i грибами, якi тато, настромивши на патички, пiк на маленькому багаттi, i пригощав ними хлопчика, приказуючи: – Ïж, смiливо ïж, на них нема нi краплi радiацiï... Крiм того, вони цiлющi i виводять з органiзму радiоактивнi елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напiвмертвому, опаленому Чорнобилем лiсi цей острiвець, i, як не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радiацiєю мiсце! Нiби над ним Мати Божа тримала своï священнi Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало вiдростати, i щiчки порожевiли... Скоро ми, з Божою помiччю, зовсiм поправимось i будемо рости собi здоровi, великi й щасливi. Тато гладив хлопчика по голiвцi i волоссячко вже не осипалося з неï золотими остючками. Але з настанням сутiнкiв хлопчиковi ставало трохи... моторошно. Здавалося, споночiле болото ожи­ва­ло таємничими приглушеними звуками, схожими на далекi людськi голоси i ледь чутний передзвiн, а над ним спалахували i згасали голубуватi вогники. Коли вiн питав тата, що це шумить, дзвенить i свiтиться, тато вiдказував, що то шумить лiс i дзвенять лiсовi дзвiночки та конвалiï, а над болотом лiтають свiтлячки-комашки i фосфорують старi трухлявi пеньки. Але хлопчиковi все одно було страшно, все ввижалося, нiби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якiсь чудиська-страхiття, нипають, ходять подвiр'ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви ïм зась! I заподiяти зло хлопчиковi – теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стiнi жiнку з добрими, лагiдними, як живими, очима. Тож мiцнiше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той вiзьме його на руки i притулить гарячим чолом до ïï образу, i страх мине, i вiн засне, скрутившись калачиком бiля татових теплих грудей у гнiздечку iз запа­ху­щого м'якого сiна. I спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцiлунок Матки Божоï. Такий був у них з татом ритуал: двiчi на день, ввечерi i вранцi, припа­да­ти до чудо­творноï iкони Богородицi. I щоразу хлопчиковi ставало затишно й гарно, нiби його цiлувала мама, якiй вони, на жаль, не встигли сказати, куди подiлися, i за якою хлопчик дуже тужив. I тiльки пiсля цього вони йшли, як тато казав, пастися. Спочатку, доки роса не спала, лягали долiчерева у траву на церковному подвiр'ï, i шукали помiчне зiлля. Тато висмикував якийсь корiнчик, зривав листочок чи цвiточок i казав: – Споживай з Божою помiччю. Хай пiде тобi, синку, ця Божа бадилинка на лiк i на здоров'я на цiлий вiк. Ось цей листочок, серпорiзом зветься, а цей – буркуном, ïж, а це – Iванкове зiлля, або глекопар, а це – копитень, щоб печiночка не болiла, кров очищалася вiд радiонуклiдiв i малярiя не чiплялася, а це любочка, а це ïï сестричка кульбабка, а це перстач – вiд зобу, а це корiнчики балабана, в голодовку вони людей вiд смертi спасали, а нас порятують вiд бiлокрiв'я... А воронець-баранець – усi хвороби прожене i в болото ïх зажене... Потiм тато напував хлопчика березовим соком iз слоïчка, прив'язаного до стовбура найбiльшого на островi бiлокорого дерева, i вони йшли тiльки татовi видимими стежками – через трясовину – у пущу, де, здавалося, не ступала нiколи людська нога. Того лiта у цих краях зародило так рясно грибiв i ягiд, що вистачило б, як жартував тато, армiю нагодувати. I армiя, мабуть, почула, бо не забарилася прито­рох­кати в лiс на всюдиходi i оточити ïхнiй з татом болотяний рай. Але перейти на острiвець армiï смiливостi заб­ракло, тому вона з берега кричала у гучномовцi: – Гражданин с ребенком! Выходите! Вы слышите?! На болоте очень высокая радиация! Смертельная для жизни! Оставаться здесь опасно! Тем более – для ребенка! Не прячтесь! Пожалейте малыша! Рядом с нами – его мать! Ваша жена! Она вас умоляет: выходите! Але хлопчик з татом i не думали покидати свою церкву-фортецю. Хлопчиковi було водночас i весело, i страшно. – Не бiйся, – заспокоював тато, притискаючи хлопчика до грудей. – Вони сюди не доберуться. Не знайдуть стежку. Нiхто в цiлому свiтi, крiм нас iз тобою, нiколи не знайде сюди стежки, якщо його не переведе через болото Матка Божа. – Навiть мама? Тодi попроси, тату, Маткубожку, хай переведе через болото маму, – просив хлопчик. Вiн тужив за мамою, яка не знала, де вони по­дi­лися, а тепер не розумiла, чому вони з татом ховаються тут, на болотi. А тому стоïть там, на березi, серед чужоï страшноï армiï i плаче за ним, своïм Юрчиком. Хлопчик хотiв гукнути мамi, щоб не плакала, але тато наказав сидiти тихо, як церковнi мишi, нiби ïх взагалi тут нема i нiколи не було. Та, очевидно, армiю важко обдурити. Бо, хоч вони з татом i не пока­зу­ва­лися, мiлiцiя, як називав армiю тато, все одно не розходилась i погро­жувала, що буде стрiляти i взорве хiбару. ...Вночi хлопчика розбудила розмова тата iз iконою Матерi Божоï. Тато дякував Богородицi за те, що врятувала йому сина. А на свiтанку, перехрестившись, взяв хлопчика на руки, в останнiй раз притулив його чолом до вуст Богородицi, вийшов iз церкви i пiшов через болото – здаватися армiï-мiлiцiï. Коли ж тато з хлопчиком на руках вийшов iз густого туману, що клубочився над болотом, як бiла пара над киплячим казанком, всi на березi вражено онiмiли. Мама розказувала, що ïй самiй здалося, нiби то сам Бог виносить ïï сина на руках iз страшноï, зараженоï радiацiєю, драговини. Тато вiддав хлопчика мамi, але пояснити нiчого е встиг, бо його схопили солдати з автоматами, заштовхали в машину i кудись повезли. Тiльки через двадцять рокiв, коли хлопчик стане зовсiм дорослим, вiн дiзнається, куди повезли солдати його тата того тихого, сонячного ранку. Через майже двадцять рокiв вiн дiзнається гiрку правду вiд мами i, вражений, ображений на неï i на весь свiт, у вiдповiдь розкаже мамi всю гiрку правду про хлопчика, який свiтився вiд радiоактивного стронцiю, i про волоссячко, що сипалося з його голови золотими остючками, i про татовi сльози, i намальовану на стiнi у Храмi на болотi жiнку з живими добрими очима, яка щовечора i щоранку цiлувала його в чоло, спиваючи страшну радiацiю. Мама заридає, заголосить, i скаже: Ïдьмо!. I вони поïдуть автобусом у знамениту Глеваху, про яку дорослий хлопчик чув, та не уявляв, що воно таке... – Аби лиш вiн живий був, аби тiльки був живий, – шепотiтиме мама дорогою, дiзнавшись правду. I буде тяжко каятись, нiбито думала, що тато зовсiм з розуму зiйшов пiсля того, як йому явилась увi снi Богородиця i просила ïхати до начальства Чорнобильськоï станцiï, щоб попередити про небезпеку аварiï, i вiн поïхав, але там його не послухали, а навпаки побили i здали в дурдом, i тримали там аж до аварiï, а потiм випустили i наказали нiкому нiчого не розповiдати... Отож тато, думала мама, вiд обиди i безпомiчностi зарадити бiдi помiшався, заслаб на голову i викрав у неï дитину, його, малого Юрчика, i заховався з ним у тiй хижi серед болота, бо тодi ще нiхто не знав, що то – не хижа, а церква... I про аварiю взнали теж набагато пiзнiше, а тато, виходить, все зрозумiв ще Першого травня... Здогадався, чого в нього, Юрчика, волоссячко осипалось... Тато був таки розумний чоловiк, дуже грамотний, все читав i все знав, i чесно про все говорив людям, просвiщав, через що його й не любило начальство: з вчителювання вигнали, i дурним зробили... Але, Матiнко Божа, чого ж це вона, мама, та не побачила, що волоссячко з дитячоï голiвки осипається?.. Та ще все життя тримала зло на чоловiка... А виходить, що не вiн, а вона винна у всьому... А тепер... Що вже тепер?! Мати Божа, хоч би живий вiн був, хоч би живий... Дорослий хлопчик теж просив Матку Божу з далекого дитинства, щоби тато його був живим. I щоб Вона простила йому, невдячному синовi, вперту дитячу образу на маму, що вiддала тата мiлiцiï, i на самого тата, який, як вона казала, нiбито десь поïхав i ïх покинув, i забув, осиротивши обох... I це тодi, коли тато сидiв у... у... богодiльнi, зовсiм поряд, а вiн, дорослий чоловiк, нiчого не хотiв знати, затаïвши на всiх образу... I от тепер – вiн усе знає, i просить Матку Божу, аби ЙОГО ТАТО БУВ ЖИВИЙ... Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотiв вiрити, що цей старий, сивий, беззубий, немiчний дiд на убогiй койцi в убогiй палатi серед таких самих убогих калiк – його тато, отой – молодий, вiдважний, розумний, поважний i такий... високо­духовний, що розмовляв iз самою Богородицею. Але чужий старий i немiчний чоловiк впiзнав свого хлопчика, свого Юрчика. Його каламутнi (колись ясно голубi) очi зблис­нули радiстю. Шамкаючи беззубим ротом, оброс­лим сiрою скуйовдженою бородою, тато попросив пiдiйти ближче i Юрiй пiдiйшов... I несподiвано для самого себе впав перед татом на колiна, i притиснувся головою до худеньких, таких рiдних грудей свого втраченого i вiднайденого батька. ... I ось той дорослий хлопчик знову стоïть уже перед iконою Матерi Божоï, шукає очима ïï лагiдний погляд, але Богородиця дивиться на нього скорботними очима i – не впiзнає... Чи не волiє впiзнавати в цьому дорослому чоловiковi, в цьому блудному i блудливому синовi людському – того хлопчика, який свiтився вiд радiоактивного стронцiю, як свiчечка, i якого вона цiлувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?.. ПРИТЧА ПРО ПОВЕРЖЕНУ ГОРДИНЮ Не спалося, а нiч – як море..., – згадалося Шевченкове. Нiч, справдi, здавалася безкiнечною. Отець Георгiй лежав, вткнувшись лицем у вогку вiд слiз подушку, вишиту парафiянкою Храму Покрови Пресвятоï Богородицi Ольгою Михайлiвною i набиту ним власноручно цьогорiчним свiжим сiном. Приглушенi пахощi чебрецю, полину, м'яти та всiлякого рiзнотрав'я поволi повертали його розтерзану нiчними кошмарами душу до реальностi, яка... була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними очима починала прокру­чу­ватись iнша нiч i битва iнша – новочасна... Але тихо, беззвучно, як у нiмому кiно... Окремi уривки цього кiна вiн уже бачив. Вони вривалися в його сон, робили спiвучасником якоïсь... вiн вiдчував це... апокалiптичноï битви добра зi злом... I кожного разу вiн бачив себе серед тих, хто був... Господи, спаси й помилуй, на боцi зла! А iнодi i... призвiдцею, винуватцем страшноï, вселюдськоï бiди, сучасним Понтiєм Пiлатом! I... о, Боже!.. вiн про це здогадувався! Одначе замiсть того, щоб покая­тись, умивав, як Понтiй Пiлат, руки, свято пере­ко­наний, що нiхто нiколи не покличе його на суд – нi Божий, нi тим бiльше – людський... Страшною людиною вiн був у тих своïх страшних снах. Нелюдом! Обезумiлим вiд гординi i вседозволеностi нелюдом... Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгiй просив Господа повернути йому пам'ять, щоб вiн змiг повнiстю осягнути свою вину i споку­тувати ïï, хай навiть цiною життя. Але... очевидно, не висока та цiна... Бо й справдi – чого варте життя священика, позбавленого Божоï Благодатi? I хiба не найтяжча покара для нього, коли Господь не приймає з його осквернених вуст молитви?!! Отець Георгiй беззвучно заплакав... I знову йому почулося, нiби хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто... Але то була не людина. Пахло звiром. Пахло грiхом, як тiєï ночi, кривавi осколки якоï вiн носив у собi... I враз його розпростерте тiло, все його єство затрiпотiло в передчуттi... звiльнення! Отець Георгiй рiзко схопився на рiвнi. Так, вiн усе згадав! Не фрагментарнi картини Апокалiпсису, не уривки напiвздогадiв, зморiв-сновидiнь – перед внутрiшнiм зором раптом постало все, до найменших дрiбниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна... Але чому аж через двадцять рокiв?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто вiн насправдi – цей чоловiк, облаченний Тобою у священичi ризи, якого ти так довго терпiв i так довго прощав, Господи?!. Отець Георгiй упав на колiна i дякував Боговi за просвiтлення i за звiльнення з багатолiтнього єгипетського полону безпам'ятства. ... Тепер вiн пригадав, як тiєï страшноï квiтневоï ночi двадцять рокiв тому не мiг заснути, втомлений нервовою обстановкою i вiдпо­вi­дальнiстю за експеримент, яким керiв­ниц­тво станцiï вирiшило водночас ознаменовувати десятирiччя з початку будiвництва ЧАЕС i Перше травня – мiжнародний День солiдарностi трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав не ризикувати i негайно припинити експеримент. Iдiот! Нiби вiн, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробi цього гiгантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось мiг змiнити? Вiдмiнити? Тим бiльше – зупинити? Тим бiльше – випробування, серед апологетiв якого був сам?! А що було робити йому – заступниковi головного енергетика станцiï? Не виконувати наказ партiï: довести всьому свiтовi, що СРСР – могутня ядерна держава? Та й – навiщо? Тiльки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулицi ходити небезпечно! I запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалi – нащо тодi жити? Перевертався в постелi з боку на бiк, намагався абстрагуватися вiд дiйсностi, рахував до ста, але сон – не йшов. Врештi, збагнувши, що так i не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на пiдвiконнi цигарки, сiрники, запалив. Нiчна свiжiсть трохи заспокоïла, але з голови, хоч трiсни, не йшла безглузда дискусiя з Ходисем... Ходись завжди його дратував. Взагалi-то, Ходись дратував усiх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фiзикiв-ядерникiв, якi в той час вважали себе вершками науковоï елiти i господарями життя, серед катего­ричних молодих безбожникiв, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, homo somnitikus. Людиною, яка сумнiвалася. Ходись не вiрив у науку так безоглядно, як iншi, тим паче не довiряв анi ïй, анi, як вiн висловлювався безапеляцiйно, ïï рабам, тобто – своïм колегам. Така одвертiсть, звiсно, ображала колег. Аналогiчно колеги дратувалися i не довiряли Ходисю. Питали: – Якого ж ти... чорта лисого прийшов у ядерну фiзику, якщо не вiриш у силу людського розуму? Або радили спересердя: – Тодi займайся тим, у що вiриш! Як кажуть мудрi люди, мiняй хазяïна: йди в попи або в штунди! Це легковажне, навiть цинiчне: мiняй хазяïна – доводило Ходися до вiдчаю. Вiн блiднув, хапався за голову, обурювався: – Як ви можете таке... казати?! Колеги обурювалися ще бiльше i посилали Ходися по-чоловiчому: – Слухай, ти... Iди... лiкуйся! I не заважай, ..., працювати! За те, що в лексиконi Ходися частенько проска­ку­вали такi архаïчнi слiвця, як грiх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: сектантом, человеком не отсюда, не от мира сего, хоча, по правдi, вважали просто сдвинутым по фазе, шандарахнутым, що буває часто серед надто со­вiс­них, завчених i вiдповiдальних людей з комплексом вiдмiнника. Коротше – тихо­-поме­шанным, а тому – безвредным. Але в той день тихо схиблений Ходись несподiвано став буйним: запанiкував, забiгав, переконуючи всiх, що вся ця затiя з експери­ментом – небезпечна. Що треба припинити... – Ходись, що з тобою?! Ти що, того... збрендил? Що це – перший експеримент для нас? Iди спати! Не заважай! – дратувалися оператори. Але Ходись не йшов. Шукав однодумцiв. Пiдiйшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим вiд хвилювання голосом, озираючись на парткомiвцiв, що бдили и блюли чистоту эксперимента: – Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловiк, ти ж – справдi першокласний спецiалiст, ти ж розумiєш, що це все – великий ризик?! I в мене... дуже поганi передчуття... i я нiчого не можу з собою вдiяти... Отець Георгiй так ясно почув голос Ходися, нiби той стояв поруч. Почув i власний, чужий, безпечний: – Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справдi, iди проспись, а завтра вранцi – засту­пай на змiну. А то ще договоришся... Виженуть i з партiï, i з роботи... Тобi цього треба?! – Жоро, повiр, душа моя чує: не варто ризи­ку­вати, тiльки тому, що комусь хочеться до першого ювiлею чи Першого травня нового ордена або пiдвищення по службi, – захвилювався Ходись ще бiльше. –А тобi не хочеться? – перед ними мов з-пiд землi вирiс Дятлов, як завше, єхидний, само­впев­нений... Убивчий антипод усiх ходисiв, яскравий представник незнищенного племенi, яке само себе величає лицарями без страху i докорiв сумлiння, а народ його називає просто: кар'єристами. – Такою цiною – не хочеться. Менi – жити хочеться... – вiдповiв Ходись без пафосу i пiшов до виходу. Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС i один з керiвникiв експери­менту Георгiй Павлович Бунчужний спiвчував бiдному Ходисю, але як чесний комунiст – принципово був на боцi секретаря парткому, який збирався, вiдсвят­кувавши десятирiччя ЧАЕС – гордостi радянськоï атомноï енергетики, Перше Травня та успiшне завершення експерименту на ïх честь, добряче пропiсочити панiкера Ходися за саботаж i спроби зiрвати важливi, бiльше того – епохальнi для економiки i енергетики краïни дослiди. А може, й iз партiï вигнати, на пострах iншим. Не встигли Ходися з партiï вигнати... Не до Ходися було партiï, авторитет якоï безповоротно пiдiрвали тi роковi вибухи на четвертому блоцi... Та й всi пам'ятала, що саме Ходись попереджав про можливу бiду, про яку нiбито попереджав начальство станцiï якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар iз мiсцевих, але його не послухали... Тiльки тепер отець Георгiй згадав, що експеримент мали завершити 25 квiтня, знизивши потужнiсть реактора до 500 МВт, але диспетчер киïвськоï електромережi попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергiï для потреб передсвятковоï столицi. Тому о 23 год. 10 хв. (вiн тодi машинально подивився на годинник) вони, йдучи на зустрiч побажанням трудящих столицi, i вирiшили колегiально потуж­нiсть реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу. Чергування Георгiя Бунчужного закiнчувалось. А рiвно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабну­ва­тий, самовпевнений: – Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся! – Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе пустотный коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно... – Да, что ты, как Ходись, все учиш, предупреждаеш, пугаеш! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа! Отець Георгiй скривився: була тодi така тупа примовка, хоча, як насправдi в тих парижах-лондонах, невиïзнi атомники-ядерники могли тiльки уявляти, наскiльки ïм дозволяла ïхня фiзико-математична фантазiя. Та Бог з нею, з фантазiєю... Хоча, якби ïï було бiльше в точних мозках його колег, то можливо й цiєï жахливоï, ганебноï аварiï не сталося б... Треба було просто уявити, скiльки безумних джинiв причаïлося в пекельному черевi кожного реак­тора... I – все! Справдi, нема нiчого страшнiшого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцiєю. До речi, за кермом держави – теж... Усi варiанти можливих прорахункiв i помилок знову, як тiєï ночi, крутилися в його го­ло­вi. Найiмовiрнiший – недогляд начальника змiни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утри­мати реактор на заданiй потужностi, або сис­те­ма не вiдреагувала на цей сигнал... Теоретично вiн мiг припустити, що з рiзних причин пароутворення досягло критичноï точки, коли той самий власний позитивний пустотний коефiцiєнт i призвiв до неконтрольованого утворення пари в активнiй зонi... в внаслiдок чого потужнiсть реактора у сотнi разiв перевищила проектну... високий тиск зруйнував паливнi канали i... ... Це сталося о 1 годинi 24 хвилини за московським часом. Вiн стояв на балконi i палив... I несподiвано для себе вiдчув, як у свiтi враз стало тихо, нiби перед грозою. I темно. Дуже темно. Наче якась зловiсна сила погасила зорi, махнувши над землею чорним крилом. Вiйнуло неприємним гострим холодком. I слiпучий спалах розiрвав темiнь, як чорний брезент. Як у нiмому кiно! За ним – другий, ще слiпучiший зблиск. Буквально за хвилину вiн дiзнається, що першим вибухом знесло дах четвертого блоку, а вiд другого – загорiлося покриття машинного залу, виготовлене з легкозаймистого матерiалу... Але в цю мить з балкону його багатоповерхiвки четвертий блок атомноï станцiï здавався поставленою сторч па­лаючою сiрниковою коробкою... О, той пекельний нiмий вогонь, та диявольська заграва над мурашником метушливим отупiлих з переляку, безпомiчних, таких дрiбнесеньких людей... таких злочинно самовпевнених щойно людей! Спочатку Бунчужний нiчого не зрозумiв. Думав, привидiлось вiд безсоння... Або вiн спить. Але рiзкий телефонний дзвiнок прямого зв'язку повернув його у страшну дiйснiсть. Хоча тодi вiн ще не усвiдомлював, наскiльки та дiйснiсть справдi страшна. Та пригадалися спонтанно слова Ходися: Я жити хочу, сказанi кiлька годин тому. Допiру ще безпiдставно i злочинно панiкерськi, вони буквально розiрвали безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи – четвертий реактор. ...Палючий бiль затуманив свiдомiсть отця Георгiя, здавалося, його тiло вкинули в багаття: перед очима заскакали кривавi язики веселого вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропiкав наскрiзь, перетворюючи на чорну головешку... Настоятель застогнав, заметався, заволав до Неба, благаючи в Господа прощення... за те, що тiєï пекельноï ночi його, майже головного винуватця, не було на горi Армагеддон... – Бунчужний! Де Бунчужний? – кричали хлопцi, метаючись по охопленiй полум'ям опера­торськiй, забувши, що вiн цiєï ночi взяв вiдгул... КАТАРСИС ВIДЧУЖЕНИХ Минала третя година ночi, а сон не йшов. Пам'ять повернулася, та не вернувся спокiй... Вiн, мабуть, блукав лiсами-пущами в парi зi сном, або тупав попiд церквою, лякаючи отця Георгiя нiчними татями. Але отець уже не боявся анi гостей непро­ханих, нi, тим паче, безсоння. Вiн боявся – себе... Лежав на розкладайцi у лiвому кутi церкви, бiля столика зi свiчками, висвяченими iконками, хрестиками та iншими атрибутами вiри християнськоï i думав про те, що часом людинi потрiбне горе, аби очиститися вiд скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якоï з Кривавого Болота по прямiй – рукою подати, Господи прости, просвiтлив тутешнiй народ, нiби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу, напiвпорожню матрицю генетичноï пам'ятi. I його власноï – теж. Жителi полiських районiв, якi потрапили в зону вiдчуження або опинилися на гранi з нею, несподiвано для себе почали виявляти таку любов до рiдних лiсiв i болiт, якоï не вiдали цi краï з часiв древлянських. Проти виселення повставали цiлi села, до речi, тi самi села, з яких у роки радянськоï влади за комсомольськими путiвками на будови вiку i в пошуках кращого життя тiкало поколiння за поколiнням, безпечно осiдаючи по iнших республiках Союзу, безболiсно русифiкуючись та обживаючись на просторах вiд Москви – до Сибiру, Казахстану та Далекого Сходу... I раптом – як КАТАРСИС – цей несамовитий патрiотизм – аж до бажання вмерти на оскверненiй, опаленiй атомним вогнем Чорнобиля материзнi, в убогiй отчiй хатi! Водночас, здавалося, що пекельне полум'я Чорнобиля спалило всi табу, всi невидимi, до кiсток прирослi, пута i кайдани. Люди буквально руками чiплялися не тiльки за свою малу батькiвщину, за своє, давно втоптане в землю родове корiння, ба навiть найтемнiшi, найбайдужiшi з них заговорили про славну iсторiю, згадували пiснi, повiр'я, звичаï, перекази... Надто легенди, якi ïм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таïли в собi святу правду про славне минуле, в якому тутешнi лiси звалися Козачими, а не Козячими, а болото – не Кривим, а Кривавим. I люди, звiльненi вперше заговорили про це i заговорили на повний голос, вперше почуваючись вiльними вiд усiх страхiв, окрiм одного – страху зникнути, щезнути, розчинитися без слiду i згадки... Саме тодi, задушливого спекотного пост-чорнобильського лiта 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна iсторiя-легенда про Храм на Болотi. Раптом усiм миром i кожен окремо згадали про крихiтну церковцю на острiвцi серед бездонноï трясо­вини, яку, як розповiдали покiйнi дiди i батьки, нiбито сама Матiр Божа зняла з неба i своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини – на спомин про мужнiх козакiв, отих трьохсот вiдчайдухiв, що загинули в цих болотах, прикриваючи вiдступ з-пiд Берестечка полкiв Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймо­вiр­ний iсторичний факт розповiдав ще до Чорно­биля тутешнiй лiсник, колишнiй вчитель фiзики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварiєю у тiй самiй церковцi на болотi. Але ранiше, до Чорнобиля, нiхто в те чудо не вiрив. Як не повiрили, що церковця – вiщий знак Неба й оберiг Богородицi. А жаль, ой жаль, бо якби вiрили, якби ж то вiрили, та пiшли до тiєï церковцi, та впали перед Богом на колiна, та молитви згадали, та... Може, тодi й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного... Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двiстi тисячний раз?!) отець Георгiй передумував свою пекучу тривожну думу, вiдлякуючи сон. Врештi, втративши надiю бодай задрiмати, встав, сiв на порозi i дивився, як над купинням-мочарами виграють свiтлячки, то збиваючись у веселий рiй, то розсипаючись летючими сузiр'ями... I йому здавалося, що то душi усiх тих невiдспiваних, невiдмолених, хто загинув упродовж тисячолiть, виборюючи у ворогiв цю драговину, це гало, поросле мохом, цю долину-погоню, тiльки тому, що вона – п'ядь отчоï землi, шматок материзни, рiднiший за чужi райськi сади... Авжеж, пiсля Чорнобиля мiсцевi люди згадали, що земля, на якiй живуть, не просто – село, лiс, болото, а й – Батькiвщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителi навколишнiх сiл i хуторiв уже й не пам'ятав, де те болото з диво-церквою посерединi? Споминали тiльки казки та перекази бабусь про мiражi фантастичних мiст, привиди велетiв i високих красунь у вiнках, якi раптово виникали в пущi перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвiв i юних вiдунок, якi в нiч на Iвана Купала виходили з лiсу гуртами i водили разом з сiльськими дiвками й парубками хороводи довкола морени, про вiдчайдухiв-козакiв, душi яких рiк у рiк уже котре столiття на рiчницю Берестецькоï битви виступали з мочарiв Кривавого болота i продовжували свою нескiнченну сiчу з душами польських драгунiв. Казали, що тодi дзенькiт шаблюк було чути аж до Запорiжжя. Згадували i вiйни недавнi, в яких iшли брат на брата оунiвцi, партизани i солдати радянськоï армiï... Поiменно згадували святих i грiшних... Отець Георгiй зiтхнув: так у цих краях, спалених на золу за грiхи нашi гiркою зорею Полин, починалася епоха Вiдродження. Грiх казати, але чи стала б Украïна незалежною, якби не та апокалiптична атомна блискавка, що пронизала вiд крони до кореня нацiю манкуртiв, змусивши ïï прозрiти? Хтозна, чи дозрiли б до свободи, якби не та жахлива трагедiя, в якiй усi одностайно винили компартiю i керiвництво СРСР? – Господи, невже такою дорогою цiною треба платити людинi за повернення до своєï Божоï сутi?! – спитав тихо, вiдчуваючи як втома лагiдно прихиляє його голову до одвiрка церковних дверей, i вiн провалюється, як у дiжку з медом, як в живлюще джерело, у солодку млiсть-дрiмоту, яка за мить поверне йому втраченi сили, наллє тiло молодою снагою, а душу – змiцнiлим духом. I справдi, по якiйсь хвилинi вiн пробуджується, вилiтає, виштовхнутий iз медовоï нiрвани пружиною власних нервiв, – бадьорий, оновлений, нiби спав безпробудно три тижнi... Так сплять звiрi i птахи... Так, певно, спали першi поселенцi цих краïв – атланти, котрi, як свiдчать легенди, злетiли в небо, мiста ж ïхнi пiшли пiд землю, а натомiсть виступили непролазнi болота, вкритi пущами. Минав час i прийшло в цi дикi краï плем'я волхвiв, посланцiв Божих, яке жило в повнiй гармонiï з Творцем i Природою. Тож небавом болота i пущi перетворилися на райськi сади, а плем'я на великий, знаний далеко, мужнiй народ. Але скоро по тому скапцанiв волхвиний люд, погнався за багатством, забув про свою земну мiсiю, перебився-пересварився, i врештi – став, як усi довкола, темний, злим i захланним. Перестав розумiти й шанувати i Отця Творцi, i Матiнку Природу. Усе забув, що знав, що вмiв, навiть iм'я своє. Тiльки зрiдка помiж нього народжувалися дiти з високими чолами, золотими руками i даром всевiдання., Але отупiлий, теменний i злобний народ з жахом тикав у них пальцями, обзивав волхвами та вiдунками, вигонив iз сiл у пущi, а бувало, що й топив i на вогнищах палив. Тож скоро дiйшло до того, що мудрi i прозiрливi люди вже й народжуватися боялися, а народившись випадково, змушенi були сидiти, як усi, маком, тамуючи в собi пророцтва, таланти i мрiï, бо кому охота на вогнi горiти... Так i дiйшли поволi рiк за роком тi колись Богом вiдмiченi люди до суцiльного глупства... Бо, як сказано, святе мiсце порожнiм не буває... Тiльки вряди годи, може, раз на сто рокiв зажуренi пращури зi свого Ирiю просили Бога, аби послав до темного народу свого архангела – волхва-вiдуна, щоб той повернув йому пам'ять, розповiдаючи усю правду: звiдки вiн, якого роду, для чого живе i що йому далi робити? Ото таким був i лiсник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч, насправдi, вiн був нор­маль­ним чоловiком, сiльським вчителем фiзики, i, певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будiвництво Чорнобильськоï атомноï станцiï, почав ïздити з протестами у ЦеКа, до самого Щербиць­кого, до вчених в iнститути й академiï, просити, аби не починали таке страшне будiв­ництво на торф'яниках, бо бiда буде. Але хто його, простого вчителя фiзики, слухав?! Кажуть, до ворiт не пускали. А коли почав вiн ще й по редакцiях газет ходити та люд на площах пророцтвами своïми тривожити, то нiбито мiлiцiя схопила його, зв'язала i вiдправила у психлiкарню – лiкувати голову. Заразом його i з школи вигнали, щоб дiтей проти радянськоï влади не настроював. Мовляв, хто вiн такий, щоб вiщувати правду та людей лякати, коли всi газети, радiо i телебачення розказують про мирний атом, поети вiршi пишуть про те, як оженився той хвацький парубок Атом та на красунi-полiсянцi Прип'ятi, а композитори про це пiснi складають... Тому Цю байку, в якiй перемiшалися язичеськi символи вiри з християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грiшне з праведним, розповiв отцю Георгiю єдиний чоловiк з його пастви – дiд Полiщук. Казав, нiбито чув легенду малим вiд свого дiда. Але найiмовiрнiше – сам придумав, начитавшись на своєму дiдiвському одинокому безсоннi рiз­них мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу Атлантиду, Киïвську Русь, язичництво та раннiх християн. Проте навiть з огляду на сумнiвне авторство цiєï билицi-небилицi, отець Георгiй перейнявся нею до глибини душi. Особливо, долею ïï героя – отого лiсника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що вiн уже десь чув або читав про сiльського вчителя фiзики, який неймовiрними зусиллями (бо тодi полiтичних пацiєнтiв дуже охороняли) втiк у лiс, обрiс бородою, обiбрався лiсником i став зватися Вовком чи Волхвом. I чув про це набагато ранiше, нiж став настоятелем Святопокровського храму. I часто про це думав, особливо у безконечно довгi години безсоння, часом крiзь нiч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашникiв – студентiв фiзичного факультету Московського унiверситету хлопця з замашками майбутнього бунтiвника проти засилля мирного атома? Бодай поновити у матрицi пам'ятi образ, здається, такий знайомий... I прiзвище... Як же ж його прiзвище? Чи не Вовкун? Нi, здається, Вовчук? Або Волхвенко? Але Чорнобиль нiби стер на матриця пам'ятi навiть такi дрiбницi-дещицi... Хоча мiг вiн, отець Георгiй, i помилятися, нафантазувавши, як старий Полiщук, на безлюддi образ людини, якоï, може, нiколи й не було... Одна втiха, що якраз розповiдi парафiян про лiсового борця за правду розбудили в нього самого цiкавiсть до минулого, оповитого забутими легендами. Оскiльки вiн не мiг поки­ну­ти церкву напризволяще, то попросив найосвiченiшу з них – вчительку на пенсiï Ольгу Михайлiвну принести йому усi, якi може дiстати, книги з iсторiï Украïни. I Ольга Михайлiвна принесла йому спочатку Iсторiю Украïни Дмитра Дорошенка, перевидану у Львовi на початку 90-х минулого столiття, брошурку Визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького, а вiдтак усе, що в першi роки Незалежностi виходило в Украïнi про Украïну. Цi джерела вiн уважно перечитував, сидячи на папертi в погожi днi, а в негоду – при свiчках у храмi. Не признаючись навiть самому собi, що шукає у далекому минулому серед вiдомих iмен чоловiка на прiзвище чи прiзвисько – Бунчужний... Отець Георгiй зiтхнув. Тiльки недавно вiн знайшов того чоловiка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького вiйська Григорiя чи Георгiя родом з Чорнобиля... I тiльки в одному iсторичному джерелi писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своïй радi у Церквi на болотi, у критичну хвилину поразки вiйськ Богдана Хмельницького 1651 року пiд Берестечком, вихопив гетьманськi клейноди з рук полякiв i передав ïх вiнницькому полковниковi Богуну, а сам повернувся на болото, i бився там до останньоï краплi кровi. Друге джерело повiдом­ляло, що Гринь Бунчужний по смертi Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Iвана Виговського, а отже одним з iнiцiаторiв Гадяцькоï унiï та Великого Князiвства Руського, i натхненником переможноï битви пiд Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, i пiдступно вбитий на Кривавому болотi. Але, певно, десь недалеко Конотопа... Може це дух того лицаря чести i чину привiв його, Георгiя Бунчужного, спекотного чорно­бильсь­кого лiта до храму Покрови Пресвятоï Богородицi? Хотiв сподiватися, що саме вiн, а не безум, не безпам'ятство, яким покарало його, призвiдцю горя пла­нетарного, Небо, i не диявол, який спокушав, отрую­вав його кволий розум зухвалою самовпевненiстю. Але бували хвилини, коли Георгiй Бунчуж­ний брав гору над отцем Георгiєм i починав шкодувати, що повернулася до нього пам'ять, i заздрив щасливим безумцям, для яких не iснує нi минулого, нi теперiшнього, нi майбутнього... За ним же його минуле йшло назирцi, як вовкулака, вiдлякуючи вiд нього i сьогочасне, i прийдешнє. Та й вiн сам не жив, а задкував, втупившись очима у квiтневу нiч 1986 року. То була мука, якоï вiн боявся, проти якоï протестувало усе його єство, вимикало пам'ять, але хтось сильнiший знову вмикав ïï, мордуючи спогадами i почуттям вини, яке з роками тiльки посилювалось. ...Спочатку було здивування. Вiн дивився на далеку палаючу сiрникову коробку i не мiг повi­рити, що то четвертий блок. Повiрити примусив дзвiнок i хриплий голос Дятлова у слухавцi: – Кажись, взлетели... Все полетело к черту! Реак­торное отделение, деаэраторная этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безо­пас­ности! Все – к черту! Далi йшов суцiльний страшний мат. I раптом заступника головного енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звiриний страх: тюрма! На станцiï, в Мiнiстерствi, в академiï наук усi знали, що це вiн був найбiльшим апологетом стовiдсотковоï безпеки мирного атома й iнiцiатором експери­менту, який мав довести, що потужностi електрич­ного струму, виробленого по iнерцiï турбiнами пiсля погашення реактора, досить для роботи насосiв охолодження аж до ввiмкнення дизельних генераторiв. I раптом ця аварiя! I брутальна, богохульна лайка Дятлова... Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар'єрист! Отець Георгiй досi не мiг собi простити, що довiрив справу своєï честi цьому тупому... Дятлу... – Боже! – шепотiв. – Прости грiхи тяжкi рабу Твоєму Гергiєвi... Боже, про яку честь я говорю?! Коли... коли... ... Так! Потiм був шок! Вiд усвiдомлення того, що трапилося: зруйноване реакторне вiддiлення... сис­тема безпеки... А в реакторi – 140 тонн ядерного палива, опромiненого, нафаршированого плуто­нiєм, цезiєм! А це мiльйони кюрi... Хiросiма! Десять Хiросiм! I мiльйони рокiв розпаду... Загинула не тiльки Украïна... Сваiт загинув! Це... планетарна катастрофа! Планетарна! З його вини! З його... Бо-о-оже, з його!... Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайнiй у цiй краïнi пуганих iдiотiв, якими правлять маразматичнi старцi, компартiйнi парвеню та дятлоголовi кар'єристи?! Ти –тiльки маленький гвинтик у цьому безумному махови­ковi... Один iз тисяч... мiльйонiв... – розраював чийсь пiдколодний голос. Певно, вми­ка­лися системи на рiвнi iнстинкту самозбереження. Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з цим свiтом, коли хоч в одного з вас полетить рiзьба? От це й сталося! – роздирала душу й тiло совiсть. Причiм тут совiсть?! Звiдки ця панiка?! Ти ж розумний чоловiк, добре iнформований! Трапилось те, що траплялось до цього уже не на однiй атомнiй, i не тiльки в Радянському Союзi, а й у тiй же хваленiй Америцi! Невеличка поломка. Нестиковка. Локальний вибух, врештi решт!. Який локальний вибух?! Чоловiче, схаменися – на атомнiй станцiï локальний вибух??! Ти ж фiзик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний, розумний чоловiк! Хай вони там, угорi, брешуть, а ти? Ти? Навiщо сам собi брешеш? Атомний реактор – не керогаз у бабки в кухнi! Його не погасиш мокрою ганчiркою! Розпад одного тiльки радiоактивного цезiю – сотнi рокiв... Це смерть... виродження! Пустеля!. – Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвоï плотi, як розпадалися тi безневиннi пожежники i солдатики, якi руками згрiбали смертоноснi уламки реактора... – застогнав отець Георгiй. – Або – помилуй, бо випробування, якi ти послав менi, понад моï сили. ... Господь почув: буря в душi почала стихати. Отець Георгiй повернувся на своє ложе, притих, сподiваючись задрiмати. Та знову здалося, що хтось пiдiйшов пiд самi дверi. I зупинився. Точнiше, ïх було двоє. Бо однi кроки були важкуватi, людськi, а iншi – легкi, скрадливi, як у звiра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо вiддалялися вiд церкви на пiвнiчний край острiвця. За якусь мить стихли. Отець Георгiй звiв очi на образ Богородицi над царськими вратами олтаря, благаючи вiдвести вiд нього страхи разом з чужими грiховними помислами, бо чого б та людина нипала вночi довкiл Храму Божого i не наважилася переступила порiг вiдчинених навстiж дверей? Зазвичай отець Георгiй за доброï погоди з весни до пiзньоï осенi церковноï брами нiколи не замикав. Не страшився, що налiзе гадина, або звiр увiрветься. Сон його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нiчого, що було Божою твар'ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже вiддав у руки Господа. Хоча, нiде правди дiти, часом моторош брала вiд вовчого виття на болотi пiсля опiвночi... А може, то його власнi грiхи минулi товпляться довкiл храму, нагадуючи про час покути... Нескiнченний час покути? Але Бог милостивий – все ж таки залишив йому притом­нiсть духу i здатнiсть розрiзняти, де страстi Господнi, а де – спокуси вiд лукавого... Проте цi сквапнi, скрадливi кроки – людськi i звiринi – були iз земноï реальностi, тоï, яка починалася за якихось шiстсот метрiв вiд обителi Пресвятоï Богородицi, на протилежному березi трясовини. За довгi роки свого побуту на лiсовому болотi, отець Георгiй навчився розрiзняти i нечутну ходу звiра, i майже безшелесний шерхiт птичого крила, i тихий плюскiт води пiд плавниками риб, i чавкання драговини пiд лапкою жабки... Кроки стихли зовсiм поряд – людина i звiр причаïлися на причiлку церкви. Отець ступив до дверей, дощатi мостини заскрипiла, i кроки нiчних татiв споло­хано потупали у бiк вiльхових чагарiв. Неприємний холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, i панотець, картаючи себе, що на мить засумнiвався у Божiй оборонi, схопився зi свого ложа i впав лицем на рипучi мостини перед вiвтарем... Скоро й зовсiм розвиднилось, радше, розсоталося, бо туман над болотом стояв густий, мов куделя, в той час, як над острiвцем i церковцею, як завжди, снувалися тiльки легкi прозорi пасемця. Панотець обiйшов храм, роззирнувся, придивився до вiльшини, провiв поглядом по верболозах – нiде нiкого. Значить, причулося... Вiд одинокостi, очевидно... Але вiн – не один. З ним завжди Господь i Пресвята Богородиця. А може це пiдкрадається старiсть? НIЧНИЙ ТАТЬ I тут його нiби хтось торкнув за плече. Отець сахнувся, блискавично вивертаючись, як вiд удару в потилицю. От коли знадобився вишкiл у вiйськах спе­цiального призначення, в яких йому довелося вiд­служити до вступу в унiверситет... Реакцiя настоятеля була настiльки нежданою, що той, хто нечутно пiдiйшов iззаду, не встиг навiть опус­тити руку. Так i стояв – з пiднятою рукою, з якоï повiльно, падало у траву щось схоже на камiнь. Отець Георгiй провiв очима чималу каменюку, що безгучно пiрнула у траву, i... сахнувся: поряд з молодиком стояв здоровезний чорний вовк. Мутант! – перше, що подумав, вражений не вовчим ви­гля­дом i розмiрами звiра. – Господи милостивий, Вседержителю... Якi страшнi мутацiï вiдбуваються в цих лiсах-болотах, опалених мирним атомом! Висолоплений язик i безумнi вiд лютi очi звiрюки були однiєï барви – рубiнового вогню. Здавалося, що й дихає вiн вогнем. Якусь мить вони дивилися незмигно в очi один одному – звiр i священик, мов паралiзованi чимось, дуже схожим на взаємну ненависть. – Стережiться! – мимоволi вигукнув свя­щен­ик, осiняючи незнайомця хресним знамен­ням. – Бiля вас... – хотiв крикнути: вовк-людожер! – i вмовк. Здоровенний вовчисько... щез! Раптово, нiби розчинився, розтанув в повiтрi! Але – нi! Це були не галюцинацiï... Тепер отець Георгiй зрозумiв, слiди якого звiра вiн бачив на болотi! Чиï кроки скрадливi чув за стiнами церкви... Чиє виття будило його ночами! – Вибачте, – сказав знiчено незнайомець, – я не хотiв вас лякати. – I пiдняв iз трави те, що впало там, де... щойно стояв вовк-мутант. То був звичайний солдатський котелок, яких чимало зосталося в тутешнiх болотах ще з часiв Другоï свiтовоï вiйни. – Ось, знайшов на погонi, – сказав приблудець, називаючи болото по-мiсцевому – погоня. – Партизанський. У цих болотах, розказував тато, у вiйну була крута партизанка. Тут стiльки нiмцiв втопилось... – Так, ще одна сторiнка трагiчноï iсторiï, – вiдказав стримано отець Георгiй, намагаючись показати незнайомцевi, що не здрейфив анi перед його несподiваною з'явою, нi тим бiльше – перед його... псяюрою... Себто, що вiн при здоровому розумi й силi, i готовий дати вiдсiч будь-якому нахабi, хоча смиренний його сан i не передбачає самооборони в рукопашну, а сам вiн непохитний в переконаннi, що без волi Божоï не впаде навiть волос з людськоï голови... Авжеж, страху не було. Було печальне передчуття ще одного випробування, посланого йому з цiєю приблуд­ною душею у переддень Святоï Трiйцi. Господи, все у волi твоïй, – звернувся отець Георгiй до Бога подумки, а до незнайомця – вголос: – Ви, певно, вперше в наших краях? Або родом звiдси, а живете деiнде? Я вгадав? Бачите, парафiя в нас невелика, мирян мало. Кожного в лице знаєш... А вас нiби вперше бачу. Яка ж потреба привела вас, добра людино, до храму Покрови Пресвятоï Богородицi? Питав, а сам пильно придивлявся до нiчного гостя. Чоловiк рокiв тридцяти. Не високий, але мiцно збитий. Обличчя – просте, навiть проста­кувате. От тiльки погляд... нiби зля­каний, полохливий... Власне, що теж цiлком нормально при такiй дивнiй стрiчi... Взагалi-то – нiчого пiдозрiлого... Звичайний сучасний молодий чоловiк. Одягне­ний по-мiському, точнiше, по-сучасному – у джинсовий костюм. На головi – бейсболка, чи як там цю кепку називають... Мимоволi перевiв погляд вниз, на ноги прибульця: Слава Богу, звiра бiля них не було! Але вразило священика iнше – кремовi кросiвки незнайомця були... чистi, нiби вiн прийшов сюди заасфальтованою алеєю, або... на крилах перелетiв... Тим бiльше дивно, що пiщану стежку, порослу купинням, оту саму, яку прослала Богородиця, знявши з голови свою Покрову, перед козаками через трясовину триста рокiв тому, не могли знайти навiть жителi довколишнiх сiл, якi щонедiлi i по великих святах приходили до церкви на службу Божу, нiби вона ховалася в трясовину вiд чужого ока, i тому отець Георгiй щоразу мусив виходив ïм навстрiч, аби перевести безпечно через пiдступне драговиння, що, певно, не одну вже душечку проковтнуло. Помiтивши здивований погляд попа, незнайомець, зненацька заскочений невинною його цiкавiстю, розгубився, зашарпав раменами у джинсовiй куртцi, закашляв, зам'явся: – Та так... з цiкавостi... Я... можна сказати, краєзнавець-аматор... цiкавлюсь iсторiєю... Чув багато... i читав десь, в якiйсь газетi, що є такий Храм на болотi, якому вже тисячу рокiв... Нiбито ще якась княгиня в пам'ять про вбитого князя збудувала, однi пишуть, а iншi, що – козаки пiсля Берестечка... Отець Георгiй хоч i не дуже вiрив плутаним поясненням незнайомця, але вiд серця вiдлягло: з простоï бесiди молодика було видно, що вiн не зовсiм пропащий. Iсторiєю цiкавиться, навiть дещо знає, що нинi, як розказує вчителька на пенсiï Ольга Михайлiвна, велика рiдкiсть серед зiпсованоï телебаченням молодi. Хоча, благочинний це вiдчував, усе-таки якийсь грiховний намiр ховався за нiбито щирими словами хлопця, як... як допiру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер... Але, Мати Божа, коли цей чоловiк тут, бiля Твого Храму, то значить – на те воля Твоя, як i на все, що має статися... – Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у нашi, хоч i забутi людьми, та благословеннi Господом, краï i саме в переддень величного свята – Трийцi. Будемо знайомi – мене звати отець Георгiй, я настоятель цього справдi пре­славного храму – Покрови Пресвятоï Богородицi, – сказав священик, уже справдi радiючи юнаковi, хай би якi клопоти i випробування той принiс iз собою. – Тож сподiваюся, не вiдмовитеся разом зi мною, помолившись, роздiлити скромну трапезу, а коли ваша ласка, i приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у вас iншi намiри? – Та нi... Та як скажете... Хоч я – не спецiально прийшов, а так... випадково. Я ж не зовсiм чужий... Я тут народився... Ну, в селi... недалеко звiдси... У цьому лiсi, як то кажуть, вирiс... Але то було давно... Тодi, коли ще нiхто про церкву не знав. Усi думали, що то просто хижа на Кривавiй багнi. Я... вiрнiше, мiй тато знав сюди стежку... I ось... згадав... i прий­шов... – знову зачав плутатись у словах, нiби виправдовуючись, молодий чоловiк, знiчений прискiпливими оглядинами священика. – То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мiй, – заспокоïв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвiяти неприємне враження вiд власноï пiдозрiлостi... – Якщо ви тут народилися, то, певно, знаєте, що довкiл цього острiвця, на якiм стоïть храм, страш­на бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного i... необачного... Отож, кажу вам, що тiльки небесна патронеса храму цього Пресвята Дiва Марiя могла вас живим i неушкодженим провести болотами до Свого Дому. Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець, схоже, зовсiм розгубився. I замiсть того, щоб зрадiти бла­гiй звiстцi, зблiд. Таке буває з людьми, якi вiдчувають за собою якусь провину... – подумав отець Георгiй. – О, знову! Цей мимовiльний спе­ци­фiчний порух – втягнувши голову в плечi, притьмом кинутися навтьоки. Таку реакцiю на слова про Божий Промисел i про те, що Господь усе бачить i знає, отець Георгiй спостерiгав у в'язнiв та вихованцiв виправноï колонiï, що за кiлька кiлометрiв звiдси, куди частенько навi­ду­вався задля спасiння грiш­них душ. Але прибулець, досить таки вгодований, доглянутий чоловiк, не скидався на зека. Не був схожий вiн i на пацiєнта психо­невро­логiчного диспансеру або мешканця будинку соцiальноï реабiлiтацiï, чи iншого якось бого­угод­но­го закладу для порятунку наркоманiв та алкоголiкiв, якi вiдкривають останнiм часом по глухих полiських селах мiжнароднi благодiйнi органiзацiï. Звичайний собi парубок, навiть типовий представник поко­лiння епохи перемiн, трохи травмований шаленим рит­мом життя, загнаний у глухий кут полiтично-економiчною неста­бiльнiстю, можливо й родин­ними пробле­ма­ми... На жаль, все бiльше й бiльше таких пасивних жертв невдалих експериментiв безвiдпо­вi­даль­них пра­вителiв та ïхнiх цинiчних смердiв, псевдо-по­лi­тикiв i лже-вчених, шукають виходу з того глухого кута через переступ законiв – i людських, i Божих... Пiсля такого детального аналiтично-психологiчного блiц-аналiзу, отець Георгiй iз вдячнiстю Боговi вiдмiтив, що певний острах, недовiра i упередженiсть до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався лиш смуток: дуже вже не хотiлось отцю, щоб ця душа заблудла согрiшила у нього на очах, або, ще гiрше, ним мимоволi спокушена... Та на все – воля Божа. I Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях хрест i, раз по раз осiняючи себе хресним знаменням, урочисто пiшов до храму, усiм своïм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним. I той, сторожко роззираючись, несмiливо потупав слiдом. Авжеж, Юрковi, заскоченому священиком на гарячому, нiчого не зоставалося, як потупати слiдом за ним у церкву. Зупинився в порозi, машинально перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забiгав очима по темних вiд давностi, складених iз колод, стiнах. Знову – нiчого надзвичайного: скромнi сучаснi iкони в окладах iз срiбноï фольги, у вишитих рушничках, аналой, престол, застеленi саморобними серветками, мiднi свiчники. Перевiв погляд на колiнопреклоненого перед вiвтарем попа, що пристрасно шепотiв молитви, то опускаючи, то пiдiймаючи голову на iконостас. Злодiйкувато озирнувся на осяяне сонцем подвiр'я i аж струсився: там, у хмарi сизого туману стояв той самий браток з майбаха, схожий на панка у своєму чорному похоронному костюмi i елегантному капелюсi-котелку, яким вiн, злегка пiднявши над головою, гречно привiтався з Юрком. Юнак рiзко вiдвернувся i тихцем, навшпиньки став наближатися до вкляклого на колiнах настоятеля, тим часом не зводячи вирячених вiд подиву очей з iконостасу, теж, здавалось би, нiчим не примiтного, як у кожнiй сiльськiй церковцi. Але то на перший позiр. З-над царських врат, майже з-пiд стелi, у свiтлi єдиноï свiчечки, дивилася на парубка... Богородиця! У кутиках ïï трагiчно скорботних очей тремтiли двi великi сльози. – Вона мироточить! – раптом скрикнув священик iз благоговiйним трепетом, прикипiвши й собi поглядом до тiєï ж, ледь помiтноï на темних стiнах, старовинноï iкони, на якiй горiли живим вогнем мудрi i скорботнi мигдалево-карi очi Богородицi – Чудо! Боже милостивий, сталося чудо – iкона Богородицi оновилася i мироточить... Це знак... Добрий знак... Достойно є по правдi величати Тебе, Богородицю, завжди блаженну й найнепо­роч­нiшу, i Матiр Бога нашого – чеснiшу за Херувимiв i славнiшу незрiвнянно за Серафимiв, що породила Бога-Слово непорочною... Правдивую Богородицю – Тебе величаємо... – шепотiв в екстазi настоятель, смiючись i ридаючи вiд щастя. I Юрко, дивлячись на те все, несподiвано для себе вiдчув, як... минає роздратування, злiсть, переляк перед братками, i... його охоплює якась... незрозумiла, не пережита ще i невимовна... мука...Чи вiн...Боже, боже... волiє?.. ЗНАК НЕБЕС Це був знак! Мати Божа про щось звiстувала! А може, попереджала? Але – про що?! В сум'яттi духу стояв отець Георгiй перед образом Пресвятоï Дiви, шукаючи вiдповiдi у своєму серцi: кому, якiй грiшнiй, заблудлiй чи стражденнiй душi вона хоче явити свою силу чудодiйну? Кого спасти? На путь iстини вивести? А може, застерiгає про бiду, що знову нависла над цими лiсами-болотами, над Украïною, над свiтом?! За роки його священичого служiння Богородиця двiчi плакала: коли вiн, напiвмертвий, майже безумний вiд болю напiвживий труп, вперше переступив порiг Ïï скромноï Обителi, i вдруге, коли сердешна Оксана принесла показати Матерi Божiй своє дитя, як вона казала, не вiд свiту сього. Над чиєю душечкою ллєш нинi сльози своï безцiннi, Мати наша? – питав одними вустами, припавши гарячим чолом до iкони Богородицi отець Георгiй, готовий прий­ня­ти найважче випробування, навiть смертю. Спиною вiдчув, як злякано принишк зовсiм поряд незнайомець. Озир­­нув­шись на хлопця, побачив, як тремтить правиця, якою той нама­гався перехреститися, i зрозумiв, що бiда не минула, i ïх обох ще чекають великi випро­бування... Нiби на пiдтвердження цих осторог з глибини болота долинуло ледь чутне вовче виття, схоже на завивання вiтру перед бурею. Незнайомець зiщулився, з мольбою пiдняв очi на святий образ. А отець Георгiй щиро возрадувався i подякував Матерi Божiй за присутнiсть Страху Божого у душi приблудця. ...З легкою душею i розвеселеним серцем завершив того дня неспокiйного свою вранiшню молитву настоятель храму Покрови Пресвятоï Богородицi отець Георгiй. Слава Богу, думав, ворохобна нiч позаду. Попереду Троïцька поминальна субота, свiтлий, хоч i повитий смутком, день. От вже й на болотi почало розвид­нятися. Щойно непроглядна тьма повiльно, задкуючи, як переможенi вражi полки, вiдходила у глибину хащi, аж доки не згинула, не розчинилася в гущавинi, як тi в iсторiï. Отець Георгiй, задоволений цiєю свiтлою поетичною метафорою, що неждано навiдалась до його сивоï голо­ви, подякував Господу i всiм святим за те, що стояли в оборонi Святого Духа i повернули присутнiсть духу йому, грiшному i кволому, i покликав спантеличеного подiями гостя: – А тепер ходiм–те до трапезноï, пiдживимося, чим Бог послав. Нiчний тать спiшно, аж нiби злякано кинувся слiдом за попом з церкви, озираючись на iконостас, але нiчого... дивного там не побачив. Нiби тi всевидящi очi йому привидiлись. Справдi, Юрко був трохи шоко­ваний... чудесами, навiть якщо це – майстерно розiграний попом спектакль... Хоча щось подiбне вiдбувалося з iконою i тодi, коли вiн був тут... У травнi 1986-го... Але вiн тодi нiчого не розумiв... Тепер же... вiн був... нi, не вражений... не здивований: вiн був зачарований. Не впiзнавав себе i не розумiв, що з ним дiється. Що вiн робить, i чого слухається, як зомбi, цього дивного попа-самiтника, коли вiн зовсiм не за тим сюди прийшов? Його поведiнка, либонь, не сподобалась i братку з майбаха, похоронний костюм якого зловiсно промайнув у заростях вiльшини. Священик теж помiтив чорну летючу тiнь в корчах, ще оповитих прозорим туманцем. – О! – вигукнув стривожено, показуючи очима на чагарник. – Ви бачили? Знову той вовк-мутант! Я боюся, що вiн може бути людожером! Розумiєте, коли вiдбуваються пiд впливом радiацiï на клiтинному рiвнi мутацiйнi процеси, на матрицi генетичноï пам'ятi тварини стираються застережливi засоби, гальма чи рамки, не знаю як назвати отi, закладенi Богом моральнi, так-так, не дивуйтеся, саме моральнi засади, якi регламентують закони спiвжиття, взаємовiдносин i стосункiв мiж людським i тваринним свiтами! З'ява цього мутанта в наших краях – це серйозне попе­ред­ження Небес... Дуже серйозне. Можливо, ми не те робимо... що мали би робити, переживши такий катаклiзм, як Чорнобильська катастрофа. Себто не хочемо каятись в содiяному, не бажаємо нiчого мiняти, а головне, себе змiнювати, рiвняючи на Бога... Це велика бiда... Але ж чого ми стоïмо, ходiм-те до трапезноï, – спохватившись, пiп перейшов знову на веселий тон i лад, привiтно поглядаючи на розгубленого юнака. Трапезною виявилася всiяна первоцвiтом латочка землi на самому березi болота iз звичайними тринiжками посерединi, отими самими, без яких не обходиться жодна сiльська пiч. На тринiжках величався закiптюжений чайник, пiд тринiжками сiрiла горстка золи. Поряд лежала в'язка хмизу вперемiж iз сухим очеретом i качалочками торiшнього татарського зiлля, стояв рибальський розкладний стiльчик, прикритий рушником. Тим часом розвиднялося. Сонце ще було десь за лiсами, при самiй травi, але його променi вже весело вигравали у верхiв'ях дерев, лоскотали горлечка сонного птаства, повертали свiтовi бiлому його кольори i звуки. – Люблю таку пору... – замрiяно промовив отець Георгiй, вдихаючи на повнi груди лiсове повiтря, настояне на цiлющому юному зiллi. Сказав, нi до кого не звертаючись, але гiсть схвально закивав головою, теж мимоволi милуючись земною красою. I раптом... цю iдилiю, цю прекрасну хвилина єднання людини з природою брутально потьмарила, ба! розтрощила на друзки несподiвана з'ява нахабного бандюги. Вискочив браток, як Пилип з конопель, буквально за кiлька метрiв вiд трапезноï iз густоï заростi рогози i татарського зiлля, майнув переполовиненим чорними окулярами, аж синiм вiд лютi лицем, i розтанув, як мильна булька. Все сталося так швидко, миттєво, що й зiркий пiп не помiтив. Однак, замiсть того, щоб настрахати, комiчна ситуацiя розсмiшила Юрка. При свiтлi вранiшнього сонця вчорашнi, особливо, нiчнi пригоди в товариствi мисливцiв за старовиною здавалися йому глюками з бодуна. Вивiтрилась iз душi i тривога. Свiт знову ставав реальним, матерiальним i безпечним. А зловiсна тiнь нiчного братка – хiба що тiнню спогадiв про дитячi страхи, якi колись давно довелося йому пережити на цьому зачарованому болотi... Розпалюючи пiд чайником крихiтне багаття, настоятель час вiд часу привiтно поглядав на незнайомця, ловив на собi його здивованi позирки. Обидва чоловiки тихцем придивлялися один до одного. Коли закипiла вода, пiп дiстав з-пiд рушника горнятко, заварив у нiм якiсь трави i подав юнаковi. Пiд рушником на рибальському стiльчику виявилися ще й сухi скибочки паски з родзинками, але ними пригощався тiльки гiсть, бо панотець перед кожним величним святом дотримувався суворого посту. Доки хлопець стоячи чаював, панотець, вибачившись, вiдлучився, як вiн сказав, до ризницi. Гiсть провiв попа очима, аж доки той не зник у притуленiй до причiлка церкви дощанiй халупi, допив одним духом чай i знервовано закружляв довкола вогнища, позиркуючи на всi боки. Так поводяться люди, яким поламалися всi плани, – подумав отець Георгiй, спостерiгаючи за чоловiком крiзь шпарину в дощатiй стiнi. – Боюся, що невипадково вiн сюди явився. Але – за чим? Чого вiн шукає у цьому вбогому, ­струпiвшому вiд часу пристанищi Божого Духу? Чим так роз'ятрено катується його грiшна душа? – А ну притормози, урод! Ты че дурью маешся? Чаевничаешь с попом, вместо того, чтобы делом заняться? Слушай, не испытывай мое терпение! Я тебе не господь бог, я с тобой в бирюльки играть не собираюсь: свисну пацанам – на части порвут! Перед Юрком знову вирiс у всiй своïй красi неземнiй розлючений браток­­­-крутелик. – Та пiшов ти! – й собi осатанiв нiчний тать, замахнувшись кулаком на випадкового поплiчника. – Обережно! Вiн може бути скаженим! Пiшов геть! Геть! – почувся вiд ризницi крик настоятеля. Батюшка, плутаючись в пiдряснику i в травi та розмахуючи руками, бiг щодуху вiд церкви до трапезноï. I браток, вгледiвши волаючого попа, аж загарчавши вiд злостi, здимiв у клiп ока. – Ви... ви ... прогнали його... слава Богу... – хекав перестрашений пiп. – Я вже думав, що... що вiн кинеться рвати вас... О, страшна звiрюка... Вiн недавно тут з'явився... Треба буде людей попере­ди­ти... Я вже казав... вiн... може... бути... людожером... На обличчi юнака теж промайнув переляк. Не розумiючи, про що пiп лепече, збагнув одне: вiн засiк братка, а його, Юрка, розкусив. Авжеж! I от – прибiг з... авжеж... iз серпом! Ну, бандит в рясi! Тiльки прикидається святим! – Не поняв? – зло здивувався хлопець i сильним ударом правою збив попа з нiг. – Та ви що?! Я ж рятувати вас вiд вовка бiг! А ви.. – витрiщився з трави на нiчного приблудця повержений панотець, прикриваючи руками враз розпухлу щоку. – А-а-а... А я думав, що вбивати... –– вiдiтхнув з полегкiстю той i нервово засмiявся. – Ходiмо до озера зiлля жати, – мов нiчого не сталося, запропонував пiп, пiдводячись та стрi­пую­чи пiдрясник. Тiльки по враз зблiдлому виду було видно, що реакцiя молодика стривожила його. – Ну й налякали ви мене! Думаю: оце то так! Прийшов Богу молитися, а до мене – iз серпом... – трохи оговтавшись, белькотiв прибулець iз правдивою щирiстю. Але правиця його все ще стискала який предмет у кишенi куртки. – Нiчого, буває... Ходiм-те лепеху та рогозу жати, Будемо храм клечати – завтра ж такий празник величний i гарний – Трiйця, або, як в народi кажуть, Зеленi свята. У цей день православнi християни вшановують триєднiсть Господа нашого, що явився нам в трьох iпостасях Бога – Отця, Сина i Духа Святого... Та ви, напевно, це знаєте, але нагадати – не зайве, – говорив священик, ведучи гостя до смарагдових заростей розкiшного аïру. Йти було не далеко. Буквально за десять крокiв вiд церковцi iз драговини стрiмко вити­калися гострi смарагдовi шаблюки татарського зiлля, розквiтлих ясно-жовтим цвiтом iрисiв, шемрiли темно-зеленi плантацiï осоки, запахущоï водяноï м'яти, лiловi суцвiття iван-чаю, полоскали вiття тонке у мiлкiй водi молоденькi берези та плакучi верби. Отець Георгiй, пiдти­кавши чорний пiдрясник, хвацько, по-селянськи вправно, зачав жати зiлля та в'язати його у снiпки, аби зручнiше нести було, загадавши тим часом прибульцю наламати в чагарнику гiлля клену, вiльхи, верболозу, нарвати папоротi, розвiшаного по кущах хмелю, що нагадував новорiчнi гiрлянди iз зеленими шишечками електричних лампочок. Заохочений всепрощеннiстю чудного попа, незнайомець з таким завзяттям взявся трощити чагарник, що настоятелю довелося гамувати його заради безпеки довкiлля. За роботою було не до балачок, та все одно панотець не забував вголос дякувати Боговi, що пос­лав йому такого помiчника. На що гiсть тiльки червонiв та знiчено знизував джинсовими плечима. Тим часом сонце пiдбилося височенько. Туман над болотом розсiявся, явивши дикувату, таємничо-похмуру красу цього забутого людьми, але не забутого Богом закутня Украïни. Чоловiк з оберемком клечання завмер, зачаровано вдивляю­чись туди, де пiд густим тiнистим лiсом закiн­чу­ва­лася заштрихована рiденькими кущами, приче­пу­рена розквiтлим лататтям, рiзнобарвним мохом та водорiстю, слiпучо-жовтою курячою слiпо­тою та ще якимсь зiллям, здавалося, така привiтна, безпечна трясовина. Нiби щось згадував чи когось там шукав... таким знайомим розчах­нутим погля­дом... Панотець аж спинився жати зiлля, враже­ний вельми характерним поглядом юнака. Авжеж, той погляд когось нагадував отцю Георгiю... Але кого?! От тобi, отче, ще одна загадка! За зiллям довелася вертатися кiлька разiв. На­грi­те полуденним сонцем, воно пахло гостро i пряно, навiваючи гiрку, але свiтлу тужбу за чимось дуже рiдним, та проминущим, як усе рiдне i свiтле у цьому свiтi. В урочистiй, навiть урочiй тишi чоловiки спочатку урочисто розстилали по старiй дощатiй долiвцi церкви татарник вперемiж з рогозою, розтру­си­ли прихоплений на осоннi бiля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвiт багна-багульника, за тим захо­дилися клечати гiллям та хмелем стiни, сволоки та одвiрки. В весь час iз темноï стiни на них зболеними очима дивилася Матiр Божа. Але нiчному гостевi здава­лося, що дивиться Богородиця тiльки на нього... ГЕОРГIЙ-ЗМIЄБОРЕЦЬ Празниковi пахощi водяного зiлля, золотавi пломiнцi свiчечок у м'якiй оксамитовiй темрявi – усе творило гармонiю затишного, водночас урочистого сподiвання чогось доброго i свiтлого. Тiльки суворi очi Богородицi, освiтленi полум'ям свiч, як живi, пильно дивилися просто в душу... – Георгiю, а ви не нагадаєте менi, старому, де ми з вами стрiчалися? – раптом нiби мiж iншим спитав священик, натхненно клечаючи зiллям розвiшанi по стiнах дешевi iконки у вишитих рушничках – Але я – не Георгiй! – здригнувся нiчний гiсть, нiби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гiлочка, якою щойно збирався заклечати iкону Богородицi. – Знаю: ви – Юрiй! Але це те ж саме, що Георгiй! I означає – хлiбороб, плугатар. Це iм'я прийшло на Русь iз християнською вiрою двома шляхами: з пiвдня, з православноï Грецiï, i з като­лицького пiвнiчного заходу, трансформоване у Юрген... Але в обох варiантах уже в iншому зна­ченнi, сповненому свiтлоï переможноï хри­стиянськоï символiки, себто в образi святого Георгiя-змiєборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже вiн мiг жити у великiй шанобi i розкошах, коли б вiдрiкся вiд Христа. Однак вiн сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки i знущання, пере­борює спокуси князя свiту сього, Сатани, нарештi, вражений мечем, вiддає своє життя за Христа... Так що ми з вами, дорогий Юрiю, власним iм'ям покликанi до боротьби зi змiєм, i найперше тим, що ховається, як у дуплi, у наших власних душах... – роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долiвцi татарник i потайки спостерiгаючи за реакцiєю приблудця. – Ви ж бо знаєте притчу про Змiя, який спокусив прабатькiв наших Адама i Єву на первородний грiх? – Та знаю... – понуро буркнув ново-об'явлений Юрiй, демонструючи поповi свою нехiть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то – слово за словом – i не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник – чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивоï бесiди. – Я й не сумнiвався, бо про цю давню, але гiрко повчальну й досi для нас, грiшних, подiю знає кожен християнин, – й далi читав моралi, як подумав нiчний тать, священик. – Як не сумнiваюсь, що все-таки ми уже десь iз вами бачились... Хоча – де, коли я вже понад двадцять лiт не виходив за межi святоï обителi?.. – А менi двадцять шiсть, – несподiвано рiзко вiдповiв юнак, повертаючи до панотця зблiдле лице. – I я можу поклястися, що ми з вами не те що нiколи не стрiчалися, а навiть не знали про iснування один одного. Але ви вгадали: мене справдi звати Юрiєм. I вгадали тому, що... ви теж – не сповна розуму... Так, ви божевiльний, який вдає iз себе пророка, а тепер вже й якогось... змiєборця! Боже, як я втомився вiд цих бббожев-i-iльних... змiєборцiв! Один – в психушцi зi змiями бореться! Другий – в цьому болотi! I що з того? З вашоï боротьби?! Тi змiï, як були зверху, так i є! Ïх вже стiльки розплодилось, що ступити ногою нiде. Вони скрiзь, куди не глянь! Вони свiтом правлять, а не ви, змiєборцi! Молодий чоловiк сказав це з таким правдивим розпачем, з таким вiдчаєм, нiби сам щойно втiк, не приведи Господи, з терарiуму, або психо­невро­ло­гiчного диспансеру. Очi його, повнi болю, гнiву i безпомiчних слiз, палали, руки дрiбно тремтiли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долiвку клечання, рвучко повернувся i вийшов iз церкви. Стривожений несподiваним вибухом гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак... вiн справдi десь бачив цього чоловiка. I пiдтвердженням є те, що iм'я вгадав... – Зачекайте, – примирливо сказав услiд. – Я не хотiв вас образити... Так, я – не пророк... Цей дар у мене зi студентських рокiв: вгадувати iмена. Ви ж знаєте, що дiти уже народжуються з iменами, як i з визначеною Богом долею, от тiльки батьки не завжди вгадують... – Я знаю... Пробачте... – погаслим голосом озвався Юрiй знадвору. Вiн стояв на парапетi, взявшись у боки, спиною до отця Георгiя, i на тлi погожого болота здавався богатирем на розпуттi. По хвилi продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну: – Про мене вам розказали вашi прихожани – сiльськi баби, в яких, до речi, я теж отримав про вас повну i досить цiкаву iнформацiю... – Та ви що, пане Юрiю, це не в моïх... правилах... розпитувати... випитувати... I взагалi, як я мiг знати, що ви сюди заявитесь?.. – зчудувався настоятель. – Господь з вами, сину! – По-перше, я вам не син... – знову занервував Юрiй. – Вибачте, але так прийнято... так завжди священики зверталися до молодих парафiян, – розгубився панотець. – I не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати... не парафiянин! – далi ставав дибки приблу­дець. – Коротше, не з тих наïвних селюкiв, якi вважають вас святим... Який... ну, дають! нiбито теж, як колись церква, впав iз неба. Зразу ж пiсля Чорнобильськоï аварiï. Але ж це – страшна брехня! I ви, отче, знаєте, що тiєï чорноï ночi тут був... зовсiм iнший чоловiк! Точнiше, чоловiк з хлопчиком! Зовсiм iншi люди... А ви... ви... Тiльки один Бог знає, де ви тодi були... коли всi вашi колеги горiли в полум'ï реактора! Стало тихо. Так тихо, що було чути, як по­скри­­пуючи, влягаються на церковнiй долiвцi шаблi татарського зiлля. Джинсова куртка на спинi Юрiя злегка заворушилась, нiби вiн остерiгався удару. За такi натяки – убивають! – подумав Юрiй, пригадавши серп у роцi попа, i демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув... зiтхання, схоже на хриплий стогiн. – Нарештi, – зiтхнув отець Георгiй, зупи­ни­вшись за кiлька крокiв у порозi храму. – Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли зможу на нього вiдповiсти. I от ця хвилина настала. I я... я не знаю, ЩО вiдповiсти. Бо всi моï вiдповiдi, якi давав сам собi на це... запитання впродовж довгих двох десяткiв лiт, всi думи вистражданi, пережитi – нiчого не скажуть... i не пояснять. Бо навiть найсвятiша, найправдивiше правда через двадцять рокiв здається... вигадкою. I взагалi, це довга i трагiчна iсторiя поверженоï гординi. Яка почалася мiльйони рокiв тому падiнням у темряву Янгола свiтла... Ви ж напевно знаєте цю бiблiйну iсторiю про Янгола свiтла, якого Всевишнiй сотворив собi у помiчники, натомiсть той, охоп­ле­ний гординею, уявив себе вищим i достой­нiшим свого Творцяi замiрився на Його велич, збунтував небесне воïнство, щоб посiсти самому мiсце Вседержителя Всесвiту? – Знаєте, що... не розказуйте менi байки! Чи як там називаються вашi притчi! Я вам не тупа сiльська баба, – сердито перебив священика Юрiй. – I не вдавайте iз себе... таке безневинне ягнятко! Святого ­мученика... Пророка чи ще когось, кого ви там перед своєю паствою розiгруєте! Не прикидайтеся чесною людиною! Менi батько розповiдав, якою ви були... сволотою! I завмер, зляканий власною брутальнiстю. Але слово – вилетiло! I... просвистiвши чорною боло­тяною гадюкою, впало мiж ними, слизьке, бридке слово... Зашипiло i поповзло по нозi, по спинi, i скрутилось тугою петлею на шиï! Юрiй рвонув комiр сорочки, фiзично вiдчуваючи на горлi слизьку холодну петлю. Шарпнувся бiгти, але його зупинив лагiдний голос настоятеля храму: – Зачекайте, юначе! Ви сказали – батько?! Вам розповiв про це – батько?! – з несподiваною цiкавiстю перепитав отець Георгiй, нiби не чуючи страшних звинувачень хлопця. У тривожнiй задумi закрокував подвiр'ям, раз по раз погля­даю­чи на знервованого юнака, що поривався кудись iти. Тепер отець Георгiй був майже впевнений, що бачив цього хлопця чи подiбного до нього чоловiка з нiби розчахнутим з горя чи вiдчаю поглядом. Але – де, коли? I про якого батька говорить ця нещасна, сирiтська, але все-таки, вiдчував, правдива душа?! – Як – який батько?! Мiй батько! – знову починав закипати праведним гнiвом Юрiй. – Той самий, що приходив до вас за тиждень до аварiï. Що попереджав! Просив мало не на колiнах не робити того, що ви намiрилися робити! Казав, що йому був знак, що iкона Богородицi плаче кривавими слiзьми, вiщуючи страшне горе! А ви – що? Ви – смiялися! Проклятий комуняка! Сучий кар'єрист! А тепер граєте святого?! Я би сам, без того вовка, що вам скрiзь ввижається, вас роздер, убив, задушив своïми руками... урррода! Юрко насправдi аж трясся вiд спокуси убити попа. – Молодець! Так його! Так! Хапай за шию i души! Придуши його, щоб знав! – пiд'юджував Юрiя з шаливи болотноï невидимий крутий поплiчник. – А доки пiп буде вiдходити, хапай медальйон i жени до майбаха! Розтроюджений власною бiдою, роздраконений братком хлопець пiдскочив до свяще­ни­ка, але той, ошелешений iнформацiєю про батька, який нiбито передбачав аварiю на Чорно­бильськiй АЕС, не зважав на розлюченого юнака. То нервово ходив, схопившись за голову, то враз зупинявся, щось бурмочучи, як божевiльний. По зосеред­же­ному виразу обличчя було видно, що настоятель не­людськими зусиллями намагається вiдновити в пам'ятi образ того, кого хлопець називає батьком, i подiï, з ним пов'язанi. Але не може... Пам'ять, яка тiльки-но повернула йому спогади про нiч чорно­бильськоï трагедiï, вiдмов­лялася вiдновити образ батька цього юнака, готового в цю секунду убити його, Георгiя Бунчужного – людину з подвiйною суттю, подвiйною мораллю, подвiйним життям! А може, i вб'є... Бiдний хлопець! Тiльки життя собi скалiчить! Але хiба це така кара, якоï заслуговує вiн, про­клятий атеïст-комунiст, фiзик-безбожник, вчений бе­зу­мець, котрий, не мало не багато, уявив собi, що може керувати силою, яка йому непiдвладна, експери­ментувати в тому, природи чого до кiнця не знав, як i можливостей, а головне – наслiдкiв! Наслiдкiв! Нас-лiд-кiв! Раптом пiп, нiби щось згадавши важливе, рвучко пiдiйшов до Юрiя, з тривогою зазирнув в обличчя, заговорив з мольбою: – Сину мiй, смерть вiд ваших рук – замала для мене кара. Точнiше – навiть почесна винагорода. Але я прошу Бога врозумити вас не через страх за себе, а за ва­с – щоб ви не каралися згодом усе життя грiхом кровопролиття, яким вас спокушає... ЗВIР... Так, це вiн вчепився у вашу невинну душу! Я чую: вiн! Вiн ходить за вами назирцi, штовхає у спину, провокує i вимагає... Скажiть: це правда? В цю мить iз пущi донеслося ледь чутне ричання. – О, чуєте? Звiр?! – стривожено вигукнув пiп. – А може, це той самий вовк-мутант, слiди якого я бачив на болотi?! А сьогоднi... ось тут, поряд з вами?! Так, вiн був тут! стояв бiля вас!... Фантомний вовк... Враз, забувши про Юрiя, заговорив сам до себе: – Вовк... вовк... Його звали – Вовк! Вашого тата звали – Вовк?! Я пригадав! Я пригадав, слава Тобi, Господи, що повернув менi розум! – Який – вовк?! – обурився Юрiй, хапаючи попа за барки. – Його звали – Волхв! Волхв! Ти хоч знаєш, що це таке – В-О-Л-Х-В?! I вiн не щез, не втопився в болотi i на небо не вознiсся! Вiн помирає у психушцi! Через тебе помирає. Бо це ти, ти, уррррод проклятий, його туди запроторив! А вiн... вiн з добром до тебе прийшов, повiрив, пона­дiявся, що ти – людина. А ти – звiрюка! Болотяна звiрюка! Це ти – вовк! Вовкулака-мутант! – Боже! – вжахнувся пiп, телiпаючись мiшком у руках розлюченого месника. – Невже ця дитина каже правду? Невже блукаючий по тванi земнiй звiр-мутант – це я?! Коли так, тодi, прошу тебе, Господи мiй, убий мене його руками! – Пiшов ти..! – несподiвано отямився Юрiй i гидливо вiдштовхнув вiд себе попа. – Придурок! Розстрига! Здався ти менi! Живи! Я не по твою душу сюди прийшов, ублюдок! А помогти своєму нещасному, тобою скалiченому, хворому батьковi! I я це зроблю! Я врятую його, як вiн колись мене врятував. I ти... чуєш, ти – не перешкодиш менi! У ЛАПАХ ЗВIРА Боже, воля твоя, але... що тут вiдбувається... що зi мною... В переддень такого великого... величного свята?! – заточуючись, як п'яний, шепотiв отець Георгiй, не тямлячись. – Вже он де сонце... Скоро парафiяни прийдуть, а храм не готовий... i я не готовий сповняти свiй довг священичий... Господи, врозуми мене, напоум, помилуй мя, Господи! Вiдчай попа, його блукаючий невидющий по­гляд налякали Юрiя. Скидалося на те, що вiд його стусанини у попа справдi дах поïхав. Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потiм – за церкву, щось там шу­кав, врештi з'явився, озброєний серпом i довгою лозиною, схожою на вудлище, i майже побiг у той бiк, де за вiльшиною голубiло дзеркальце чистоï води. – Тiкає... Але вiд кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не прикидайся... – буркнув Юрiй, трохи жалкуючи, що затiяв з попом таку... гостру дискусiю. – Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його... Ага! Втопимо! – зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дiдько з болота, але цього разу не в личинi панка позаминулого столiття, котрий щойно, пiвгодини тому здiймав перед Юрком капелюха, проходжаючись церковним подвiр'ям, а в образi... ну й бiсова личина – мiлiцiянта! – Що за жарти, блiн?! – лайнувся Юрiй, правдиво наляканий мiлiцейською формою, наста­вивши на братка свiй газовий балончик. – Тьху, урррод! Ти звiдки... такий? – З болота! – пожартував крутелик. – Я ж той чорт, який у тихому болотi водиться! А ти свого пiс­то­ля сховай! Бо не беруть мене вашi пукалки, землячки-земляни... – Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей маскарад? Ця комедiя? То ти хочеш не вiдомо чого, то цей пiп вар'яцький нiчого згадати не може! Ви що, всi подурiли на цьому болотi? Люди правду кажуть, що тут якiсь випари отруйнi... Одним голова паморочиться i видива всякi ввижаються, iншi – голоси чують, на третiх блуд нападає, а на вас iз попом, бачу, сказ! – Ззззараз ми його, зззаразу... ссскупаємо... – не слухаючи Юрiя, уже без жартiв, зловiсно засичав фальшивий мiлiцiонер, на очах знову перевтiлюючись на допотопного панка. Правду кажучи, вiд цих чортячих перетворень у Юрка голова пiшла обертом. Хотiв перехреститися про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно хвицнув ногою по Юрковiй правицi, що вiн аж зойкнув вiд болю та страху, помiтивши мiж модним черевиком i штаниною щось схоже на волохате... свят-свят... копито! – Ще раз пiдiграєш пописьковi, получиш по писковi, – зримував нахаба, потiшаючись Юрковим приниженим виглядом. – Для чого я тебе сюди на хребтi власному перенiс? I не втопив у цiй багнюцi, i вовковi зжерти не вiддав... Дивись менi, а то передумаю! I зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правицi, сахнувся, а священик стривожено вискочив iз-за корчiв. Наразi щось схоже на грубий гавкiт примусило отця Георгiя перед тим, як ступити на тiльки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися. Побачене потрясло: на враз споночiлому церковному подвiр'ï стяв Юрiй, а поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить земля пiд ногами отця Георгiя провалилася, вивергаючи в небо фонтан намулу разом з водоростями i зiллям. – Гах-гах-гах! – засмiявся задоволено, спостерiгаючи цю сцену, Юркiв попутник. – Ото шубовснув! Був пiп – i нема попа! Гоп-па-па! – Ти що, мокрушник, пiдiрвав попа на повнiм серйозi?! Та ти знаєш, що за це...? Та ну тебе! Я у вашi iгри, пацани, не граю! – захвилювався Юрiй, з жахом спостерiгаючи, як на тому мiсцi, де провалився в болото пiп, опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. I раптом парубка охопив такий жах, що вiн знетямлено крутнувся i кинувся бiгти. Але тоï ж митi браток зупинив його грiзним конвойним окриком: – Ти куди?! Ану назад! Тобi, хлопче, не в той бiк! А он туди – в тi дверi! Iди! I не бiйся! Дорога вiдкрита. Бери, що мав брати! Швидше! Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть! – Не поганяй, бо ще не запряг! – огризнувся Юрiй. – Сам iди! А справдi! Чого ти сам не йдеш i не береш? Що – тюрми боïшся? А мене, як пiд монастир, пiд статтю пiдводиш! Знайшов дурних! – Чому я сам не йду? – синiючи вiд злостi, спитав браток. – А тому, мiй розумнику, що я – пла-чу! Тобi! Поняв? Так у багатих людей заведено – наймати на роботу таких, як ти! Наймитiв! Щоб вони робили чорну роботу. От я й найняв тебе! Пiдрядив! Поняв разнiцу? Чудово! Тодi виконуй: ти менi – медальйон, я тобi – бабло! – А я тим твоïм баблом вiдкуплюся вiд ментiв, якщо мене спiймають? – Хто?! Хто тебе у цьому болотi спiймає? Пiп? Його вже нема. На днi! Це – по-перше! По-друге, не спiймають! Даю гарантiю. По-третє, якщо вже ста­неться, то МИ усiх тих разом взятих слiдчих з прокурорами – або купимо, або продамо, або вто­­пи­мо в цьому болотi, як щенят. А ще краще – при­шиємо кулями золотими до ïх пурпурових крiсел. – Може й мене... пришиєш... пiсля всього? Щоб на мертвого почепити всiх собак?! – Звичайно! Якщо будеш брикатися i варнякати чертi-що! Але – не бiйся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що – заспокойся i йди – заробляй грошi. А ти як думав? Багатим i гламурним легко бути? Великi грошi на життя кучеряве, хлопче, треба заробити i – вiдробити! 500 тисяч єврiв не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогоднi ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу – йди! I звалюємо! А то менi це болото вже у вухах стоïть, а пiп – у печiнках... Зануда й покидьок! А дивись, як... задєлався, грiшник! Святим! Та ще й при церквi пристроïвся! На його совiстi – сотнi заживо спалених, а вiн – у цiй живлющiй драговинi оклигав собi i розкошує тишком-нишком! Людей мiсцевих з пуття збиває! Чаï попиває! – копнув чайничок копитом в дорогому мокасинi з такою злiстю, що бiдна посудина булькнула в болото аж десь пiд лiсом. – Нiчого, попиську, твiй реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнiм вогнi! Браток обiцяв поповi майбутнi пекельнi розваги з таким садистським задоволення, що Юрiю недобре стало: Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совiсть не завадить i мене по всьому прикокнути чи... кулькою до верби прикнопити... Да, оце влип! I тата не врятую, i сам, як пiп, згину!. Бандюган, певно, вiдчув душевнi тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився: – Ну ж недаремно кажуть: тупе воно i в Африцi тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловiком! Купиш квартиру в Києвi, особняк – пiд Києвом, чорний майбах, не будеш нi чорта робити, лиш пити-гуляти по нiчних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кiно знiмати в самому Голiвудi... Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а... Ясно. Тата хочеш зцiлити... Не переживай, прикладемо ми ÏÏ i до твого старого! I до всiх iдiотiв, що там тусуються усе життя, прикла­демо, зцiлимо i вiдпустимо на всi чотири сторони – хай брикають собi при розумi i при пам'ятi. Але – ти думаєш, це ïм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здурiють i повернуться у свiй дурдом, щоб лиш нiчого не робити i нi про що не думати. Отож – вперед, бо... менi совiсть, як ти вже зрозумiв у своïй дурнiй головi, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зi своєï пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсiях по травi ногами! Виходу не було, i Юрiй, заховавши в кишеню єдину свою зброю – газовий балончик, прихоп­лений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви. Пiсля осяяного сонцем подвiр'я у храмi було темно, мов у льоху, або вiн... не дай Боже, ослiп?! Якусь хвилю напружено клiпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, i не хотiлося бiльше воловодитися анi з божевiльним попом, анi з оскаженiлим рецидивiстом, та й справдi, скоро сюди прийдуть богомольцi, i, напевно, будуть серед них i його односельцi, якi достеменно спитають, чого вiн тут? Нарештi з теменi проступили стiни, вiвтар з iконостасом... Але iкони Богородицi над царськи­ми вратами не було... Де ж вона?! Хитрюга пiп! Вiн здогадався i... Атож! Вiн недаремно так гнав за тими лiлiями! То вiн, заховавши пiд своïм пiдрясником iкону, бiг у корчi, щоб ïï заховати! I де вона тепер?! Разом з попом на днi боло­та? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер... тепер хай сам, чортяка болотяна, пiрнає в те смердюче драговиння вперемiш з п'явками i дiдьками! У панiцi Юрiй вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лiсу. Попа справдi нiде не було. Братка – теж! Провалилися! Обидва! З iконою! Твою мммм... Матюк кiсткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве вiдкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тiкати – геть! Геть! Чим скорiш – з цього треклятого болота! Вiд грiха подалi! – Ти куди! Назад! А то прикокну! – пролунав над вухом Юрiя знайомий єхидний смiшок. Юрiй зупинився, вдав, що спецiально розiгрує братка, нiбито, щоб набити собi цiну. Тож повiльно, лiнькувато, не роззираючись за своïм мучителем, пiшов назад до храму. Iнтуïтивно вiдчував, що церква для нього зараз не лише пастка, а й порятунок... по-перше, вiд непроханих поплiчникiв, цих кiнчених рецидивiстiв, на яких живого мiсця вiд грiхiв немає, iнакше чого б цей дженджик пихатий, до зубiв озброєний, так боявся за церковний порiг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це врахувати i взяти... на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим закiнчиться ця авантюра... Думав Юрiй, не забуваючи, правда, i про мету цiєï... авантюри, яку, коли бути чесним, сам затiяв, та ще й кримiнальних злочинцiв приплутав. I от... Нi, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церквi вiд бандитiв? Так вони ïï пiдiрвуть або спалять... Теж – не вихiд. Що ж робити? Чекати в церквi, доки прийдуть люди? Так тодi перед ними прийдеться вiдповiдати, де пiп? Бо подумають, що убив! I як вiн, Юрко, доведе, що це не так?! Що не вiн втопив попа, а бандюки з майбаха. А тим часом братки, що вмiють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти, дурню, вiдповiдай! Але... як тiкати? В порожнi?! Е нi... Вiн не може повернутися до батька без... Матерi Божоï... Не має права... Однак – де ж вона? Знову забiгав поглядом по темних стiнах, прикрашених дешевими фабричними iконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну, невiдомо ким намальовану, ради якоï прийшов. I знову не знаходив. Але ж вiн Ïï бачив! Сам! Допiру! На власнi очi! Чого ж Вона ховається? Чи хтось ховає? Вiн же ж не хоче Ïй зла. Вiн зовсiм iншого хотiв... А тепер... Його змушують. Це не грiх, коли ти чиниш його з примусу! Так! Не грiх. I злочин заради порятунку людини – не злочин... Боже, де Вона?! Вiн тiльки винесе Ïï, принесе до тата i... зразу ж побiжить в мiлiцiю заявити, що Ïï вкрали. Бандюки в дорогоï iномарцi. Номер? Так, треба запам'ятати номер тачки, i Ïï – знайдуть! Обов'язково! Зараз легко знаходять... Але, де ж Вона? Невже пiп винiс!? А може тато марив нею? I раптом Юрiю здалося, нiби на нього хтось дивиться. Невже пiп повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймнi, на один грiх менше... Озирнувся: нiкого. Глянув на вiвтар i... i побачив знайомi очi! Однi тiльки очi на темнiй стiнi над вiвтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька! Мусить... Бо навiщо тодi уся ця вiра у справедливого Бога, навiщо надiя на Нього?! I на Неï, чудо творящу?! Терзаючись цими грiховно-благородними розмислами, пiдiйшов, вчепився в дерев'яну дошку, намагаючись вiдiрвати ïï вiд стiни. Але – не змiг... Не пiддавалася. – Ну, ради Бога, – просив, намагаючись не дивитися в очi Богородицi. – Клянусь, я поверну Тебе назад. Вiн тiльки доторкнеться до Тебе... Ти ж помогла менi, поможи i йому... Я прошу... Чуєш, я прошшшшу! Уже шипiв з лютим вiдчаєм, бо iкона, як на зло, не вiдривалася вiд стiни. Далi почав шарпати, але вона мов приросла до почорнiлого вiд часу зрубу. Вiд напруження в головi помутилося. I вiн люто закричав, бризкаючи слиною в обличчя Богородицi: – Ну давай, вiдчiплюйся... Ти нiкому не потрiбна тут, на цьому болотi!.. А там, там тебе чекають люди. Сотнi нещасних! Iди ж, помагай ïм, лiкуй, зцiлюй! Ти не маєш права тут даремно висiти! Наразi дошка iкони стала... тоншати й тоншати, доки не злилася зi стiною. Хлопець вражено вiдступив, не розумiючи, що дiється... I взагалi, що вiн робить, теж не розумiв... – Що ти робиш, iроде?! – розсiк тишу грiзний окрик, а голову – рiзкий бiль... ...Прокинувся Юрiй на холоднiй, встеленiй зiллям долiвцi, в самому порозi церковцi. Над ним стояв пiп. Лице його палало правед­ним гнiвом, а з пiдрясника стiкала брудна вода... СПОКУСА Вони понуро сидiли, обхопивши голови руками, на порозi церковцi i мовчали, враженi тим, що сталося. – Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! I – така бiда... – бубонiв сам до себе отець Георгiй. – Але, слава Тобi, Господи, що Ти не допустив грiха... I Тобi, Царице небесна, Славо дiв i матерiв, чеснiша за Херувимiв, свiтлiша незрiвнянно за Серафимiв, що заховала пiд своïм покровом вiд Сатани цю нещасну, нещасну душу... А нещасна душа, що сидiла плiч-о-плiч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадiв, якихось планiв, iдей так за цей день переколотилися в Юрiєвiй бiднiй головi, що ледь в'язалися в логiчний ряд... ... Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну iкону закралася в його голову ще бiля лiкарняноï койки батька. Неймовiрна, жалiсна любов до цього... майже незнайо­мого, немiчного, причинного чоловiка, як блис­кавка, висвiтлила в пам'ятi Юрiя темнi травнево-чорнобильськi ночi у малесенькiй церковцi на Кривавому Болотi, величезнi очi Богородицi i тонкi вуста, до яких тато прикладав чолом його, шести­лiтнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враже­ному радiацiєю тiльцi. А заодно – викресала й божевiльну iдею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей i понести лiсом, нiчним, весняним лiсом, через вiльшаники i багна, до спасенного острiвця з маленькою, дитинно-iграшковою церковцею, до Матерi Божоï, впасти, як тато колись, перед нею на колiна i повторити майже дослiвно те, про що вiн колись благав: – Мати Боже, зцiли цього безпомiчного i невинного, як дитина чоловiка, мого батька, як Ти колись зцiлила мене. I все. Бiльше нiчого у свiтi не казати i не просити... Нiколи i нiчого. Бо нема нiчого бiль­шого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Дiво Пречиста, хлопчик пiсля тих чорнобильських ночей пiд Твоïм Покровом, батька втратив. I думав, що назавжди. Тому й рiс обра­же­ним на цiлий свiт сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нiбито тато поïхав на заробiтки... Мама не хотiла, щоб син знав те, чого не знали навiть люди. Вважала: хай син лiпше думає, що батько – безвiдповiдальний заволока, анiж знає, що вiн – безпорадний калiка, божевiльний, пацiєнт лiкарнi для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татовi те незрозумiле, неспо­дiване викрадення його, малого Юрчика, i переховування у хижi на островi посеред маля­рiйного болота. А поговорити батькам про це не дала мiлiцiя, завданням якоï, звiсно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженоï радiацiєю, божевiльного чоловiка з малолiтнiм хлопчиком. ...Бог бачить, що Юрiй хотiв того ж таки дня забрати батька з богодiльнi, але батько, нiби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазi iкону Богородицi: – Не треба Ïï турбувати заради такого нiкчемного черва земного, як я... А тим бiльше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобiцяв багато... Поклявся довiку бути в оборонi Ïï слави, в охоронi Ïï храму. А не змiг... Не зумiв дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога i Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика... I тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як вiн плаче. Але хлопчик бачив, як непро­ханi батьковi сльози котилися росою по його сивiй бородi, скапували на запрану лiкарняну сорочку. Жаль до батька, бiль, гнiв на свою безпомiчнiсть потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, вiн невмiло обняв батька i вибiг з лiкарнi. Зупинився аж за брамою богодiльнi, прихилився до дерева, i бив-гатив по стовбурi кулаком, нiби хотiв достукатись до глухого, здерев'янiлого свiту... Повертаючись пiсля вiдвiдин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проïжджали через Козячий, чи то Козачий лiс, сказав мамi: – Я тут вийду! Трохи пройдусь. Юрiй вийшов. Маршрутка iз стривоженою мамою вiд'ïхала. Дорога i лiс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашумiли у верховiттi лагiднi лiтнi леготи. Раптом з боку болота вiтерець донiс приглу­шене вовче виття. Юрiй здригнувся: вiн уже колись чув це тривожне виття. I тихий срiбний передзвiн – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвiн, наче подзвiн лiсових дзвiночкiв чи брязкiт шабель... Благовiст покотився лiсом гучнiше, i Юрiй пригадав мамину розповiдь дорогою з лiкарнi до автобусноï станцiï, нiби в тiй хижцi, де вони з татом ховалися вiд Чорнобиля, зараз церква, i править у нiй якийсь чудний пiп – такий же вiдлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий пiп, а якийсь великий колишнiй начальник, з вини якого ота велика бiда й приключилася в Чорнобилi, що нiбито його мали судити, та вiн утiк у це баговиння непролазне i тепер ось уже двадцять рокiв грiхи спокутує. Iншi ж кажуть навпаки, нiбито вiн нi в чому не винен, а, як i всi лiквiдатори аварiï, дуже постраждав, i мав померти, але чудом втiк з лiкарнi, чудом прибився у нашi болотистi лiси, оселився на Кривавому болотi i – вижив. А як той бiдний пiп вижив, коли всi лiквiдатори вже давно повмирали, нiхто, навiть вiн сам – не вiдає. Розказували, нiбито спочатку, ще за радянськоï влади, вiн був самозваним попом, але коли прийшла Незалежнiсть, начебто сам патрiарх з Києва приïздив його висвячувати на священика, бо нiбито так захотiла сама Матiр Божа, чудотворний образ якоï, кажуть, є в церквi на болотi, i сотворила диво. Казали ще, нiбито у перший же рiк Незалежностi в нiч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нiбито злабудав Юркiв тато-лiсник, раптом запалала таким високим i ясним сяйвом, така стояла над лiсом у небi заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька i навiть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Лiтаки в небi лiтали, танки лiсами шугали. Пожежнi машини вили. Коли ж дiсталися болота, свiтло довкiл церковцi спалахнуло з новою силою, а потiм померехтiло-померехтiло й опало на трясовину, як цвiт водяноï лiлiï... I тодi з церковцi вийшов чоловiк i заговорив до тих, хто там був, а були не лиш простi люди, а й велике начальство, так складно i мудро, що пiсля того всi говорили, i газети писали, що, якби у нас такi люди державою керували, як той пiп, то був би толк... Розказували, нiбито поповi пропонували високу посаду, але вiн вiдмовився, i зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТI. А ще казали, чого тiльки люди не накажуть, начебто пiп так, бiдний, каявся та грiхи спокутував, що став святим. Про це, як розповiдали жiнки iз сусiднього села, якi ходять до церкви на болотi, звiстувала парафiянам iкона Пресвятоï Богородицi, несподiвано на ïхнiх очах замиро­точивши. Тож тепер нiбито за лiком до чудотворного образу Матерi Божоï з'ïжджаються люди з цiлого свiту. I всi кажуть – нiбито помагає Вона усiм, уздоровлює нiбито вiд усiх слабостей i немочi. Признатися, Юрiя неприємно покоробила мамина недовiра до чудотворностi iкони Богородицi, особливо, оте ïï нiбито. Хотiв сказати: Ось вiн, мамо, перед тобою – один iз тих, кому Вона повернула життя..., – але щось стримувало. Певно, той самий намiр, який виник сам собою бiля татовоï лiкарняноï койки, i план, який зрiв у Юрковiй головi, i, здається, пiд впливом маминоï розповiдi, визрiв... Тим паче, що з маминого переказу людських плiток про попа вимальо­вувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна iншого зрозумiти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти. Тож зробивши такий висновок, Юрiй вирiшив, що не вiдкладаючи, по дорозi додому зiйде з автобуса, пiде до того чудного попа на болотi i попросить чудотворну iкону на кiлька днiв. I, якщо той пiп, справдi, Божий чоловiк, то вiн сам вiднесе образ у ту страшну богодiльню i сам проситиме Матiр Божу зцiлити усiх в нiй ув'язнених... Передзвiн стих раптово, як i почався. I знову вiтер донiс вовче виття, але вже зблизька. По спинi Юрка пробiгли холоднi мурашки. Оглянувся – нiде нiкого. Лiсова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадковi слова батька: Той, з чиєï вини я тут, зайняв моє мiсце бiля Богородицi. Вiн тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де вiн мав би бути.... – Про кого... ви... ти... та...ту? – не зрозумiв батька Юрiй, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... дiда у запранiй лiкарнянiй пiжамi, схожiй на тюремну унiформу. Таке дороге, вимрiяне, майже священне слово тато застряло в горлi, як давкий глевтяк... I тато, було видно по очах скорботних, як у святих на iконах, усе розумiв, та лиш скрушно зiтхнув, продовжуючи перервану оповiдь про свого кривдника: – Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затiяв той дослiд... експеримент. МАТIР казала... Плакала кривавими слiзьми i казала: Iди, застережи його! I я пiшов i сказав, як вона просила. А вiн стояв i смiявся, як з... божевiльного... По тобi, чоловiче, Глеваха плаче, – сказав. I з того дня я тут. А вiн – там... – Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тодi, чи варто взагалi усе це затiвати? – подумав тодi Юрiй, i тут почувся зловiсний шерхiт автомобiльних шин... I злякано вiдскочивши на узбiччя, побачив просто перед собою – майбах! Такий несподiваний i недо­речний у цiй лiсовiй глушинi, як космiчний корабель чи пiдводний човен... Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юрковi здається, що вiчнiсть тому – стiльки вiн пережив! Але й сьогоднi, постарiлий на цiлу вiчнiсть, вiн не знає, що йому робити? Як бути далi? – Чи варто було усе це затiвати?.. I взагалi, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалi жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгiй цього разу не знав, що вiдповiсти. Тiльки по довгiм мовчаннi, перегорнувши густо списанi чорним по бiлому, а часом i чорним по чорному сторiнки власного життя, зрозумiв, що прийшла пора для сповiдi. Перед людьми. ПРОРОЦТВО ВОЛХВА – Як щоразу на сповiдi перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, i тепер щасливий, що вiн, нарештi, прийшов... поки що у вашiй особi, Юрiю. Повiрте, я не брешу, я справдi багато чого не пам'ятаю i не розумiю у своєму життi. Наприклад, не пригадую, як опинився тут i чому саме – ТУТ. Бачу, що над цiєю загадкою менi ще треба буде довго мучитись... А може, таємниця вiдкриється раптово, вiд якогось поштовху, подiï, слова, одного слова? Як з вашим батьком... Отцю Георгiю раптом перехопило подих. В горлi запекло, нiби ковтнув гарячого, важкого вiд радiонуклiдiв чорнобильського повiтря. Помов­чав, далi заговорив через силу: – Це було за тиждень до початку експери­менту. Пригадую, що до мене пiдiйшов Дятлов, звично грубувато пожартував: – Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь? Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент Глевахи... Но надо успокоить, пока приедет милиция... Авжеж, слова Дятлова отець Георгiй запам'ятав добре. Ще б пак! Це й чоловiчок дивним чином знав усе, що вiдбувалося на станцiï, i, схоже, знав про кожного навiть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозiй гостроносiй головешцi Дятлова, забитiй ценными сведениями про чуже життя, не виста­чало мiсця для елементарноï iнформацiï про те, що вiдбувається за щитовою, у тих самих атомних реакторах... Одно слово: дятел, тобто – стукач, як зневажливо, пiдморгуючи один одному та гидливо кривля­чись, кидали в його бiк колеги. Звичайно, пошепки, оскiльки майже кожен встиг вiдчути результати бдительности Дятла на власнiй шкурi. Заступник головного енергетика ЧАЕС, вiн же кандидат фiзико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непомiченим пильним Дятлом. Тож тепер, слухаючи поради невтомного iнформатора, як вгамувати якогось божевiльного, був упевнений, що той обов'язково проведе його потайки до КПП, послухає i доложит куда надо. А могло бути, що Дятлова хлопцi з управлiння безпеки спецiально прислали, аби перевiрити Бунчужного на вшивость. Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомiсть вирiшив якомога швидше снять напряжение з тим попом-камiкадзе, що невiдомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити i вiдправити з Богом подалi вiд бiди. Того камiкадзе (бо iнакше людину, яка насмi­лилася втручатися у таємнi справи самоï держави, i не назвеш) Бунчужний вирахував одразу ж, переступивши через порiг КПП. По-перше, по сiльськiй екiпiровцi, по-друге, як би точнiше сказати, по... одухотвореному, осяяному свiтлом благородноï мiсiï блiдому, зарослому русявою борiдкою, ще не старому виду. Ну от i вiн, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишнiй однокашник, якийсь невдаха – сiльський вчитель фiзики, приплутався вчити його, успiшного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозiр вони були приблизно одного вiку з цим дивним... вiзитером... Але, здається, не знайомi... Вiзитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рi­шу­че пiдiйшов i без добридня та преамбул сказав: – Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кiлька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас i сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати... Може статися непоправне. Бунчужний отетерiв. Перше, що подумав: Божевiльний!. Друге: Нi! Агент ЦРУ!. Третє: Провокатор! Сучий провокатор! Його точно пiдiслали!.. Але – навiщо?! Невже Дятел пiдстроïв?! Але ж я – нi з ким нi про що i нiколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?! Мимоволi озирнувся: здалося, за пропускною майнула по-пташиному переломлена в попереку фiгура Дятлова. – Не бiйтеся, я не божевiльний, не шпiон i не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловiк, певно, вiдчувши сум'яття душевнi Бунчужного. – А! Посланець! – вiдiтхнув з полегкiстю Бунчужний. – I вiд кого? Вiд тих? – очима показав на небо, маючи на увазi iнопланетян. – Так! – не зрозумiв чи не хотiв розумiти iронiï посланець. – Мене послала Мати! Сказала: Його звати Георгiй Бунчужний! Iди, знайди i передай: Гординя незрiлого розуму – погибель для свiту. Треба спинити зухвальство. Iнакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день i позначений буде числом ЧОТИРИ. – Н-да... дела... Тяжелый случай... – зiтхнув, Бунчужний, маючи на увазi, звичайно, посланця та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалi, симпатичного чоловiка, але, на жаль, шизофренiя не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. I до побачення. Побiг передавати послання ще вищому начальству. – Не блазнюйте! – раптом гнiвно блиснув очима посланець i, майже впритул наблизившись до Бунчужного, мiцно, як лещатами, стиснув рукою його лiкоть. – Зробiть, як вас просять, щоб потiм не каялись! Не доливайте останньоï краплi у чашу терпiння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кiнця свiту i цiєï, третьоï уже, цивiлiзацiï, власним безумством, гординею i недосконалiстю! – Вiдпустiть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону. – Вибачте... i не бiйтеся, я прийшов з миром... – знiтився чоловiк так щиро, що Бунчужному стало навiть шкода цього, хоч i не зовсiм сповна розуму, але, з усього видно, чесного бiдаку. Водночас, розбирала цiкавiсть: хто ж вiн насправдi, цей чоловiк, цiлком нормальний з виду? Тож вирiшив, оскiльки його й так його засiкли, все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим бiльше, що вiн знав про експеримент. I тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справдi, звiдки цей сiльський дядько знає про майбутнiй експери­мент?! Про утечку информации, звичайно, не могла бути й мови. А якщо його пiдiслали, то, принаймнi, треба вияснити – хто? – Мiж iншим, звiдки ви знаєте про якийсь нiбито... як ви сказали, експеримент? – А хiба я казав про... експеримент? – м'яко заперечив чоловiк. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу бiду. I про гнiв Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч i недосконалих, свавiльних, але Вона любить людину, в тлiннiй оболонцi якоï ходив по землi Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останнiй шанс. I тримає над нами свiй омофор... Але безумне свавiлля людини виходить з-пiд контролю... – чоловiк перейшов на зловiсний шепiт, – так само, як вийде з-пiд вашого контролю створений вами пекельний механiзм. Та поки що бiду можна вiдвернути. I це – у ваших можливостях. – Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цiкавить: хто вас послав?! – Я ж сказав: Мати Божа! – Отак просто прийшла до вас i... вибачайте, послала?.. – Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму. – Та вже якось... пояснiть менi, темному... i недосконалому, – зiронiзував, дiткнутий за гонор Бунчужний. – Та не в тому рiч... А в тому, що ви все одно не повiрите. Мене послала до вас... iкона Пресвятоï Богородицi. Давня... Ще козацька. На деревi написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А вiдтак я почув ÏÏ голос... – А чому вона вас послала саме до мене? А не, примiром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навiть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Вiн – як iстинний демократ-реформатор – повiрив би i вiдмiнив всi експерименти, чи що вам там примарилось! – ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомiрною гординею, i не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такоï iнформацiï. Чорт задери цього ненормально! Менi ще не вистачало оголосити iдiотами усе Полiтбюро, – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос iронiчно уточнив: – А мiй, значся, готовий! – Так! I не покрився лепрою зарозумiлостi. Потiм, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справдi порядний i висококласний спецiалiст, який здатний тверезо оцiнити ситуацiю. До всього – ще й мужня людина... – Гаразд, – подобрiв вiд дещо завищених оцiнок його фахового рiвня Бунчужний, – Тодi чому... ну, скажiмо, Богородиця явилася, чи як там вiдбувалося, не менi особисто, коли я такий мудрий, а вам, людинi, далекiй не тiльки вiд науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людинi, як то кажуть, не вхожiй у високi владнi дверi? Ви над цим не задумувалися? – Чому ж? I не тiльки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – нi, не здатнi. Нiгiлiзм, щоб не сказати – цинiзм i безвiр'я заблокували вам усi канали зв'язку з Творцем. Ви ж... не вiрите в Бога? Нi. Тодi зрозумiло, чому не чуєте Його? – Резонно! – усмiхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до спiврозмовника. Авжеж, обра­жене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевiльному крамольниковi, що посмiв учити йо-го (!) одного iз творцiв, зодчих (!) вiтчизняноï атомноï енергетики уму-розуму, м'яко кажучи, пiдтвер­джен­ня його неадекватностi. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цiєï халепи. Тож, поки не прийшла мiлiцiя, спробував завершити цю нiкому не потрiбну дискусiю: – Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забитi дверi... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тодi конкретнiше – що маю робити? – Зупинити, те, що ви назвали, експериментом! – Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нiчого вам не називав! – Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негай­но! Бо Мати сказала: I станеться все з вини Сатани. До речi, про вовка рiч, а вiн навстрiч! Точнiше, його вiрнi слуги, – посланець показав очима в напрямку прохiдноï. Бунчужний швидко оглянувся, в надiï врештi побачи­ти зловiсну постать головного злочинця сього свiту i – щиро роз­реготався, побачивши пташину фiгуру Дятлова. – Та ви що, чоловiче?! То просто гiвнюк i дрiбний паскудник! Хоч ви, в якiйсь мiрi, вгадали! Але до Вельзевула вiн точно не дотягує. Ладно, спасибi за попередження, менi – пора. – Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людинi. В нього вже готовий проект новоï земноï цивiлiзацiï: це будуть iстоти, позбавленi грубоï матерiальноï залежностi, ненасит­ностi, якоï перетворює нас, людей, на вiчно голодного звiра. Ïх живитиме Божий дух та енергiя Божественного Космосу... хоч i будуть вони народженi людьми, себто земними жiнками. – Добре, добре, я вас зрозумiв! Я сам це десь читав... Цiкава гiпотеза! Але, думаю, то буде не скоро... А зi свого боку обiцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися контактера з космосом Бунчужний. Правду ка­жу­чи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспiранта, звередже­ного на високих iдеалах, та ще бiльше на рiзних псевдо­наукових теорiях про космiчний розум, бiдаху, якому просто забракло олiï в головi, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, вiн, Бунчужний, не хотiв мати неприємностi вiд чортiв покруче Дятлова. Авжеж, тих самих, котрi засiли в парткомi та в службi безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав мiсiонера по плечу i... несподiвано для самого себе сердито порадив: – А вам, чоловiче, не завадило б усе-таки пiдлiкувати нерви. Наприклад, у... Глевасi, чи у Павлiвцi, – i з дiловим виглядом закрокував до пропускноï. За вертушкою наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерцi чергового щось комусь нака­зував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи пiд враженням вiд спiлку­вання з божим посланником, пiдколов: – Що? Чортiв iз пекла викликаєш? – Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они! Бунчужний оглянувся: за двадцять крокiв вiд КПП стояла патрульна машина i двоє дебелих ментiв вели до неï попiд руки... посланця! Той не противився. Йшов спокiйно, з гiднiстю, як людина, яка з честю виконала свою мiсiю. – Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, вiдчуваючи вину перед чудним чоловiком. – Он же... просто немного того... не в себе. – То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: не в себе... Не волнуйся, разбе­рутся: в себе – не в себе? А если действи­тельно он – больной, пусть лечится. В Глевахе! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втiшаючись безсилою люттю Бунчужного i собственной бдитель­ностью, втер носа вiчному своєму супернику Дятлов. Тож Бунчужному, присоромленому цiлком слуш­ни­ми аргументами зразкового комунiста Дятлова, нiчого не зоставалась, як похвалити його: – Вы, дорогой коллега, как всегда – правы! – То-то же... бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало iнiцiйованою, а вiдтак i проведеною операцiєю пiд кодовою назвою – смерть шпионам. АРМАГЕДДОН – Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зiтхнув отець Георгiй. – Менi соромно, менi, повiрте, дуже прикро за себе колишнього... I прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема менi прощення! Та все-таки не надивуюся мудрос­тi Учителя... Воiстину путi Господнi несповiдимi... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський iнженер, той Хома Недовiрливий, той фiзик – богохульник, що пiде слiдами зрадженого ним iстинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрiю? Юрiй не вiдповiв. Ходив у задумi цер­ковним подвiр'ям, не знаючи, що... думати. Почу­те про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемiшало в душi почуття, в головi – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевiльним, однак з iншого – лякала його справдi, як виявилось, вибра­нiсть... Вищими Силами... Бо, коли сьогоднi уважно поглянути на минулi подiï, то виникає цiлком слушне запитання: звiдки батьковi, простому чоловiковi, хай навiть з головою на плечах, було вiдомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовiр­нiсть аварiï? Невже тато справдi був... контактером iз Космосом. У що вiн, Юрiй, теж не дуже вiрить. Разом з тим – цей мiстичний поворот подiй i... обмiн долями чи ролями цих двох таких рiзних i таких однаково нещасних через свою совiснiсть, людську поряднiсть – чоловiкiв: батька i колиш­нього, хай i не головного керiвника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логiкою речей, вiн, Юрiй, мав би ненавидiти цього попа, який зробив його сиротою при живому батько­вi, однак в тiй же мiрi завинив перед ним, Юрком, i його рiдний батько, якому вистачило розуму у тi тоталiтарнi часи лiзти на рожен зi своïми пророцтвами, I, врештi, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є i насправдi посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедiю, замiсть того, щоб втокмачити цю iнформацiю в голови ïï головних керiвникiв... Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бiдний Юрiй не мiг розiбратися. Врештi, зовсiм заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро: – А це правда, що Чорнобиль могли зiрвати iнопланетяни? Чи, як виходить iз того, що ви розказали, Бог покарав? – Були такi версiï – про iнопланетян. Але це – абсурд. Цю плiтку пустили тi, хто насправдi був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатнiсть, безвiдповiдальнiсть i безграмотнiсть – на космiчнi сили, тим паче на Бога.... Хоча... у тi часи комунiстичнi вiдкрито звинувачувати у всiх своïх бiдах Господа, нарiкати на Того, Кого ми всi, атеïсти, заперечували, ба навiть висмiювали, було би великим iдеологiчним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак... Однак, якась iнформацiя все-таки просочувалась у мозок... Примiром, менi, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в головi пiсля сповiщення про трагедiю було: Армагеддон! А я тодi, признатися, навiть не знав, що воно точно означає. Тiльки потому прочитав у словнику, що означає воно назву мiсцевостi, де в час, коли настане кiнець свiту, вiдбудеться остання битва Господа iз Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедiя – це остання битва... Отець Георгiй раптом знiтившись, замовк. Лице його спалахнуло вiд сорому, а йому здавалося, що горiла навiть земля, на якiй вiн сидiв, навiть трава – зеленим полум'ям: вiн збрехав! Мимоволi, забувшись, мимохiть... байдуже чому, але збрехав, бо насправдi першою реакцiєю на жахливе повiдомлення Дятлова про аварiю на четвертому енергоблоцi, було слово: КIНЕЦЬ! I... десятиповерховий мат... ...Перед очима знову вибухнула зловiсна картина трагiчноï ночi... Iз спальнi, розбуджена його богохульними прокляттями, вибiгла пере­лякана дружина. Вiн рiдко лаявся, дуже рiдко, тiльки в екстремальних ситуацiях, i це Таня знала. – Що таке?! Що сталося?! – зiпала побiлiлими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?! – Яка мама в чорта!! Аварiя на станцiï! Пожежа у четвертому блоцi! – А-а... А я думала – щось iз мамою... – дружина позiхнула, заспокоïла: – Та не нервуй так... Що це – з твоєï вини та аварiя? Нi. Так чого ти психуєш? Вiн очмарiв, вражений олiмпiйським спокоєм Танi. Не здивувався б такiй реакцiï дружини, якби вона була звичайною собi касиркою чи офiцiанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з i-де-о-ло-гi-ï райкому партiï! – Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумiєш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловiсну чорно-вогненну хмару за вiкном, що клубочилася над станцiєю, розповзаючись по свiтанковому небу, – заховано тисячi Хiросiм! Ти розумiєш? Там – Армагеддон... – Гаразд, заспокойся, – пiдняла Таня руки у бiлих крилах ажурних рукавiв нiчноï сорочки i стала схожа водночас на бiлого янгола i голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще бiльше – коли ïï намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усiх. Така була ïï партiйна мiсiя. – Але якби там справдi був... цей твiй... – як iстинний комунiст-атеïст, дружина принципово пропустила антирадянське слово Арма­гед­дон, – то менi б уже давно подзвонили. I демон­стративно спокiйно пiшла додивля­тися своï райдужнi сни. Згодом, ридаючи бiля нього, напiвживого трупа, Таня буде гiрко каятись, i дивуватися, якою вона була забитою, затовченою, зашореною... тiєю... тiєю..., не наважуючись вимовити, як колись – Армагеддон, слово – iдеологiя, а може, партiя... – Як ми вiрили тим... тому... – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з iдеологiï райкому партiï, закочуючи очi на стелю, звичайно, маючи на увазi не Господа Бога, а Полiтбюро i великого демократа-реформатора Михайла Горбачова. Де вона зараз, його твердокаменная Таня? Про долю дружини пiсля того, як колишнiй iнженер-енергетик ЧАЕС Георгiй Бунчужний покинув ТОЙ СВIТ, новоявлений отець Георгiй нiчого не знав. I не виясняв. Адже був переконаний: Таня з ïï пристрастю до лiдерства не пропаде. Сьогоднi вона, напевно, що в якiйсь партiï, в парламентi, а може й радником самого президента чи прем'єра прилаштувалась. Отож бо... Саме з огляду на ту вдачу лiдерсько­–вождистську, на ïï непохитну переконанiсть у власнiй правотi, вiн i не турбував Таню. Ïм i тодi, у вiсiмдесятi минулого столiття, не зовсiм було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби вiн не молився за здоров'я i благополуччя жiнки, яку колись кохав... Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгiя завжди при спогадах про першi днi трагедiï на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хiба одна Таня була зомбована впевненiстю, що доля держави i народу – в надiйних руках комунiстичноï партiï i радянського уряду? Таж йому самому, теоретиковi i практиковi, не могла прийти в голову навiть думка про можливiсть аварiï, як i всiм iншим: i свiтилам науки, i сотням дрiбнiшоï вченоï челядi разом iз проектантами електростанцiï, зодчими i тисячам рядових будiвельникiв, якi з бадьорими пiснями i лозунгами радiсно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самi собi... саркофаг... Iнша справа, що сьогоднi, як довiдався отець Георгiй з тих газет, що час вiд часу приносила йому Ольга Михайлiвна, тай з розмов з iншими парафiянами, багато хто з поважних людей вiдкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра пiд самим Києвом, майже у центрi Європи та ще й у животворящому серцi Украïни, звiдки почи­наються усi ïï рiки – наземнi й пiдземнi, усi ïï млаки земнi i води небеснi, – було не просто безумством, а злочином проти власного народу i людства взагалi. Але чому ж тодi вони, новi господарi життя, патрiоти i керiвники держави заявляють, нiби спорудження могильникiв для вiдходiв ядерного палива з усiєï Європи в Чорнобильськiй зонi, у самозаймистих торф'яниках, якi стоять на плавунах i пiдземних водних запасах Украïни, розрахованих на тисячолiття, – безпечне i вигiдне? Кому – вигiдне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змiгши дати, ми, грiшнi, приносимо Тобi, Милосердний, цю молитву: Спаси нас i помилуй, Господи!. – Щось трапилось? Вам погано? – стриво­жився Юрiй, помiтивши, що з попом справдi щось коïться: то вiн бiлiв на лицi, то багровiв, то завмирав у позi комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви. – Нi-нi! Нiчого не сталося... Просто згадалася... Згадалася нiч з 25-го на 26-е квiтня... Почувши вiд Дятлова про аварiю, я зрозумiв, що це... не жарт, i не розiграш... Дятлов не вмiв жартувати... В нього взагалi було вiдсутнє почуття гумору. Не пам'ятаю, як вибiг з квартири, як сiв у машину. Пригадую тiльки, що до станцiï добрався буквально за лiченi хвилини: гнав машину, як боже­вiльний. Насторо­жи­­ло безлюддя на тери­то­рiï. I тиша. Як пiсля смертельного нiчного бою. Тiльки бiля четвертого, охопленого вогнем i димом, блоку – метушня-бiготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фiльму часiв нiмого кiно. Без­звучно пiд'ïжджали пожежнi машини, беззвуч­но вiддавали команди вiйськовi, беззвучно дерлися на стiни пожежники, беззвучно били по стiнах зi шлангiв тугi водянi струменi, сол­дати, яких невiдомо хто невiдь-звiдки вже встиг пригна­ти на мiсце аварiï, беззвучно згрiбали руками розки­данi вибухом уламки залiзобетону й арматури... I я вжахнувся! Точнiше, я з жахом дивився на молоденьких солдатикiв, якi згрiбали голими руками уламки, i... розумiв, що це... ще не Армагеддон, але вже... Апокалiпсис... Отець Георгiй зупинився, прихилився до стiни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина... той злочин... Так, тодi його, Бунчужного, просто убило те, що усi рятувальники, крiм пожежникiв, працювали, як потiм писатимуть газети, без iндивiдуальних засобiв захисту. Але вiн тодi не мiг подумати, що жоден iз цих хлоп'ят, якi знали про атомну енергiю хiба що зi шкiльного пiдручника фiзики, жоден iз цих мимовiльних героïв, котрi в ту нiч першими взяли на себе вогонь пекельного реактора, не виживе... Але, як i всi свiдки тiєï ночi, надiявся, що мине страшна нiч, а з нею i страшнi кошмари, i настане знову день, як i ранiше, мирний, звичайний бiлий день... I день настав – i перший, i другий, i третiй i шостий, але як один – схожий на останнiй день Помпеïв, а чи свiту, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тiй сторiнцi, що пiд грифом – секретно... – Ви знаєте, що мене в тi трагiчнi днi най­бiльше шокувало? – нiби опам'ятавшись, спитав Юрiя отець Георгiй. – А те, що за межею атомноï станцiï, чи то пак за кiлька крокiв вiд розверзлоï преiсподнi йшло звичне життя! Люди пили, ïли, йшли заквiтчаними колонами на першотравневих демонстрацiя, вiтаючи керiвникiв партiï i держави усiх рiвнiв, не вiдаючи, що буквально завтра ïх зжене iз цiєï землi, з мiст i сiл, як птахiв з насиджених гнiзд, невидима, нечутна, i тим жахлива атомна вiйна... Навiть тодi, коли, нарештi, оголосили примусову евакуацiю, люди не розумiли масштабiв катастрофи... Отець Георгiй зiтхнув. Усвiдомлюючи не тiльки масштаби, а й наслiдки аварiï, особливо на генетичному рiвнi, вiн просив дружину ради ïхнiх ще ненароджених дiтей поïхати до мами на Черкащину. Але Таня не посмiла порушити наказ свыше: усiм партiйним i радянським працiв­никам не панiкувати i до останнього залишатися на зараженiй територiï, демонструючи народовi цiлко­виту безпеку оскаженiлого мирного атома. Безумцi... Бунчужний по своïй наïвностi думав, що пiсля цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналiв. Але, як звично, усе зам'яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось... – Але ви не вiдповiли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрiй. – Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що... запитання? – Чи могли пiдiрвати четвертий енергоблок iнопланетяни? – Авжеж! Спробували було списати усе на ворогiв народу чи то пак, перепрошую, комунiзму, навiть на iнопланетян, але й на це не вистачило розуму... Не знаю про iнопланетян... Що ж стосується колись мудрого i вченого iнженера, бун­дючного фiзика-атомника Георгiя Бунчуж­ного, а нинi смиренного ченця-схимника, то вiн все ж таки вiрить, як i вiрив, що Чорнобильська трагедiя не обiйшлася без втручання вищих сил, iнакше... iнакше не зосталося б на землi нi цього лiсу, нi цього болота, а нi храму Божого на ньому. А нас iз вами, Юрiю, й поготiв... Того страшного чорного дня Господь врятував свiт вiд Диявола, що сидить у нас... I обидва чоловiки, не змовляючись, важко зiтхнули. ЖИТIЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ Якби хтось запитав отця Георгiя, як вiн, Жора Бунчужний, опинився у Храмi на болотi, вiн не вiдповiв би, не вiдповiв би й на Страшному Судi перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємни­цею i для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму. ...Бiль опаленого радiацiєю тiла був такий нестерпний, що вiн iнодi годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсiм у безпам'ятство, схоже на величезний, пiдвiшений до неба i наповнений рваними жмутами жовту­ватоï скловати, мiшок. Скловата огидно прилипла до шкiри, запорошувала очi, набивалася до рота, вiд чого усе його тiло, навiть нутрощi, навiть кiстки – пекли i свербiли. I вiд тоï пекельноï фiзичноï муки не було спасiння, не було ради. Здавалось, вiн перетворився на колючий жмут використаноï брудноï скловати, глухий i слiпий. Лише часом крiзь сiру мiшковину страждань мерещились бiлi халати лiкарiв i заплакане обличчя Танi. Чув ïï обурений голос: – Чому ви його не вiдправите лiтаком у Москву, як iнших? В опiковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому... – Дзвонiть хоч самому Боговi. А не вiдправили, бо вiн не долетить. Вiн помре вiд больового шоку ранiше, анiж ми його донесемо в простирадлi до дверей палати. Хiба ви не бачите, в якому вiн станi?! – вiдповiдав Танi терпляче один i той же чоловiчий голос. А одного разу, коли не було бiля нього нi дружини, нi лiкарiв, зайшли в палату двоє моло­дих, схожих на студентiв-практикантiв, юнакiв. Нахилилися над мiшком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попiд руки i... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим i нiби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкiшного саду, сповненого пахощами квiтiв i щебетом пташок та обнесеного високою бiлою стiною. Спершу вiн побачив стiну, а потiм хвiрточку в нiй, таку вузеньку i маленьку, що крiзь неï мiг протиснутися хiба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як вiдчув, що сам вiльно проходить крiзь неï, мов нитка крiзь вушко голки. I... скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрiбна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагiдним голосом: – Он бачиш – свiтло? Йди туди. Там – благодать. – Боже, спаси! – заридав–заборсався в темному болотi Георгiй Бунчужний, зрозумiвши, ЧИЙ то Голос. Але вiдповiддю йому було безпросвiтне безмов'я. Скiльки вiн брьохався, борсався, брiв i плив по тiй трясовинi, провалюючись iз головою, захлинаючись огидною тванню? Рiк? десять? Столiття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений... Та коли, здавалось, останнi сили покидали його i жадiбна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, i вiн хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свiжого повiтря. Однак за мить бридкi болотянi тварюки стручували його з рятiвноï купини, виривали з рук спасенну соломинку, i, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. I так – до безкiнечностi... Але, мабуть, усьому людському, доброму i злому, колись настає кiнець, бо, нарештi, скiнчились i Жоринi страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирiшив змиритися iз долею i розчинитись у своïх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закалянiй душi, в ослiплих очах, i той самий лагiдний Голос сказав: – Це тiльки половина дороги. Другу мусиш пройти по землi... Коли Григорiй Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на пiдлозi якоïсь майже порож­ньоï, якщо не рахувати високого столика посерединi, дерев'яноï хатки, або радше староï сiльськоï церковцi з потемнiлою вiд часу єдиною дерев'яною iконою над вiвтарем. Хотiв пригадати, що було перед цим, але нiчого, окрiм болю, страждань, мiшка зi скловатою i смердючого болота, не мiг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нiчого не болить! Навпаки! Вiдчував таку полегкiсть, таку невагомiсть в душi i тiлi, нiби щойно випав iз вiкна палаючого будинку у чисту прохолодну рiчку. Мабуть, я вмер i потрапив у чистилище... Чи куди там ще потрапляють душi грiшникiв? – подумав. – Цiкаво, як виглядає безтiлесна душа?. Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадiбною цiкавiстю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сiроï сорочки, тiло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий i тiлесний! Спробував пiднятися, встати на ноги, але тiло не пiдкорялося, мов паралiзоване. I цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, вiдчув пристрасне бажання – вижити, жити! Тож, зiбравшись на силi, поповз до вiдчинених дверей, перекинув неслухняне, обважнiле, як мiшок з пiском, тiло через порiжок i скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то папертi?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горiлиць, то долiчерева, водив очима по голубому небу, по бiлому свiту, по деревах i кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижцi, з якоï щойно викотився. Вона справдi була схожа на капличку, або на мiнiатюрну старовинну церковцю, якi ще де-не-де зустрiчаються у глухих селах Полiсся... Злегка пiднявся на лiкоть, далi сiв, i здивувався, побачивши, що стоïть вона... на теж крихiтному острiвцi серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке вiн брьохався, а порослого зеленими кущами верболозiв, вiльшини, куртинами лепехи, осоки-рогози i ще якогось незнаного квiтучого зiлля. Згадався Робiнзон Крузо... Вiдкриття засмутило, однак згадка про Робiнзона втiшила – значить, вiн не зовсiм втратив пам'ять, якщо згадав улюбленого лiтературного героя зi свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як вiн сюди потрапив... I зрозумiє – куди? Де вiн? Та не це важливо! Важливо, що вiн, Жора Бунчужний, живий! I при розумi! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лiсу, вiдчуває прiсний запах трави, тонкi пахощi дрiбненьких квiточок, i... втому, вiд якоï хочеться просто спати. Невiдомо, скiльки вiн спав... Чи марив, час вiд часу прокидаючись: у гарну погоду – просто неба на травi, в негоду – в церквi на пiдлозi, крiзь щiлини якоï теж пробивалася молоденька травичка. Потiм знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди вiн потрапив пiсля смертi, i не рай, i не пекло, а iнший, якийсь паралельний, матерiальний чи вiртуальний, але дуже схожий на земний – свiт. Проте – для чого вiн сюди потрапив i дякуючи кому – знову ж таки не мiг анi пригадати, анi уявити. I тут раптом вiн прокинувся вiд гострого вiдчуття голоду! Так! Саме – голоду. Майже звiрячого голоду! Вiн хотiв ïсти! Жерти! Як звичайний живий чоловiк! Значить... Вiн, Жора Бунчужний, таки живий! Матерiальний! У звичному своєму фiзичному тiлi! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою i недотлiлим лiкарняним лахмiттям! Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурнiй вiд голоду його головi з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарештi, виплуталася перша розумна думка: єдиний вихiд не вмерти остаточно – почати... пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на островi, грибiв та ягiд у нiй – ïж не хочу. Так Бунчужний почав повертатися до людського життя: скубав листя трави, шпортав корiн­чики, дзьобав суницi-чорницi. Спрагу тамував росою та соком м'ясистих стебел, якi смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м'яса. У такi хвилини в лiсах за болотом чулося голодне вовче виття, i чоловiк лякався, i ховався в церкву. На ноги ще не мiг стати, але по-пластунськи i на чотирьох пересувався спритно. А якось вночi його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, i тепер бiгає пущею, спраглий людськоï кровi. Непогамований рослинним ïдлом голод, що зжирав його iз середини, тiльки посилив страх перед iмовiрнiстю рiзних генетичних мутацiй та духовних деформацiй вiд здичавiння. Тiльки тепер Бунчужний зрозумiв, як легко перетворитися у звiра, якщо нiчого в тобi не зосталося людського, крiм плотi. I тодi його охопив вiдчай... На щастя, не страх, а – вiдчай. Бо саме вiдчай шукає дорогу до... Бога. Отож вiдчай нагадав Жорi Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумiв, а сам – вiдступив. I душа чоловiка наповнилась торжествуючою радiстю, нiби вiн допiру стрибонув на високе дерево, рятуючись вiд зграï вовкiв, i тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмiв, простими словами просити Бога, в якого ранiше вперто принципово не вiрив, аби повернув йому пам'ять, здоров'я, допомiг знову стати людиною i повернутися до людей. Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковноï пiдлоги. I раптом вiдчув на собi, майже фiзично вiдчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, нiби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стрiти навiть убивцю, злодiя, каторжника, аби лише – людину! Георгiй Павлович Бунчужний нiколи ранiше, живучи серед людей, усiляких людей, яких iнодi зневажав, а часом i ненавидiв, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустрiччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився, виповз на подвiр'я, облазив кущi, позаглядав у заростi аïру, за край трясовини, та не примiтив навiть слiдiв людських. Тiльки в намулi при березi побачив вiдбитки величезних вовчих лап... Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тiльки вiдкрив рота, як... побачив... очi! Вiн упiзнав ïх. Бо не мiг не впiзнати добрi, скорботнi очi своєï матерi... Вони сяяли до нього зi стiни над царськими вратами вiвтаря i плакали, уздрiвши його, безвiсти пропалого i пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавiлим i всiма забутим калiкою. – Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов'язково виживу i обов'язково приïду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював маму з такою щирiстю, що вона повiрила i заусмiхалася до нього золотими своïми очима. I вiн теж усмiхнувся i прийшов до пам'ятi: Господи! З iконостасу дивилася на нього очима його матерi – Матiр Божа! I вiн все зрозумiв, i подякував Боговi за все, а найбiльше за те, що тепер уже не самотнiй... А вночi йому було видiння: Богородиця зiйшла зi стiни, поклала йому руку на чоло i сказала, просто, як би сказала небiжка мама: – Будеш, Георгiю, першим священиком цього храму, першим настоятелем його i пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозi. ...Коли вiдцвiв вереск, багно та iван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровiло на вiльхах i посивiло на верболозах листя, у довколишнiх лiсах, окрiм вовчого виття, почулися, нарештi, й людськi голоси. Вiн вийшов ïм навстрiч i побачив, що то сiльськi жiнки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб ïх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болотi, оскiльки не вiдав сам, анi як церковця називається, анi як називається пiп, який би мав у нiй службу правити. Оскiльки то була свята правда, жiнки радо по­вi­рили, не звернувши уваги, що батюшка обла­чений не в ризи золотi, а у вицвiлий, запраний лiкарняний халат, пiшли слiдом за ним помоли­тися у церквi, яку мали досi за звичайну хижку, бо в нiй колись, не дуже давно, жив лiсник на прiзвисько Вовк, але той лiсник пiсля Чорнобиля десь пропав, може i вмер вiд радiацiï, якоï тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з iншими чорнобильцями в iншi областi, i там прижився, бо вони теж виïжд­жали в iншi краï, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто пiд Вiнницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лiсi, звикли до своïх пiскiв, мохiв i мочарiв, i вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там i вiка мусить доживати... Жiнки, помолившись та перехрестившись на єдину iкону на iконостасi, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-пiд земля вирiс, грибами i ягодами, i рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому пiсля служби Божоï ïхнi баби. Бо вже мами церкви обминали, такi часи були, але тепер часи iншi, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з'явилася, чи з неба впала, чи з-пiд землi виросла, в тепер вони всiм розкажуть, хто ще зостався по селах i хуторах, i будуть щонедiлi приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством... Так за приязною балачкою незчулися жiночки, як перейшли вслiд за дивним попом пiдступну багву-мокву, i тiльки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони... двiчi перейшли Криваве болото, те саме, про яке всi у цих краях говорять, що воно... непрохiдне?! I з подивом видивилися на дивного попа, на якому й пiдрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам пiп, втямивши, ЩО тiльки-но вичворив, стояв перед ними скам'янiлий, блiдий, наче блискавкою вражений. Правду кажучи, Георгiй Бунчужний був не просто вражений, а – шокований тим подвiйним, ба! потрiйним чудом, яке сьогоднi з ним сталося. Адже ж вiн не тiльки став на ноги, а й невiдомо як – двiчi! – перевiв через бездонну трясовину людей! Двiчi! I в колись самовпевненiй, а нинi надломленiй калiцтвом душi фiзика-атомника завирувала буря почуттiв: подиву, страху i щастя! Але й цiкавостi: як це сталося, як вiдбувалося, адже ж iще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у травi, як скалiчений браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоïть! Як людина – стоïть! I стоïть перед людьми, i... i негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам'ятав тiльки, що почув людськi голоси i пiшов ïм навстрiч. I тепер от стоïть перед теж наляканими дивом жiнками, його паствою, i не знає, що казати?! Але – мусить щось сказати, iнакше втратить цих довгожданих людей назавше! Переляканi, вони обминатимуть Храм на болотi десятою дорогою й iншим заказуватимуть, аж доки не зiтреться у ïхнiй душi останнiй спогад про Козацьку церкву i не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюцi єдина до неï стежка... I вiдчай вiд припущення, що вiн, Георгiй Бунчужний, знову може стати мимовiльним призвiдцею ще однiєï руïни-пустелi, опустив його на колiна, звiв його руки до неба i промовив його голосом: – Господи, спаси i помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе! Чудна молитва ново-об'явленого пастора, здавалося, ще бiльше розтривожили жiнок, котрi, збившись у зграйку, нiби чекали слушноï нагоди, аби порснути в рiзнi боки – вiд цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завiвся боже­вiль­ний пiп, який спочатку водить ïх по непролазнiй драговинi, а вiдтак сам дивується, i просить Бога напоумити його! Але саме в ту хвилину, коли жiнки шарпну­лися тiкати, самозваний пiп пiднявся з колiн, i як нор­маль­ний розповiв жiнкам, не вдаючись у подробицi, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болотi нарештi наповниться людьми. I от настав той час. Вони прийшли. I вiн дякує за це Всевишньому. I сподiвається, що вони тепер щонедiлi приходи­тимуть на Службу Божу. Жiнки дружно зiтхнули, заспокоïлися, заус­мi­ха­лись i, дрiбно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третiй чи на сьомий день на болото приïхав бiлою Волгою протоiєрей Євстахiй, перейшов вiдважно – слiд у слiд за само­званим священиком – багну, зачудовано обди­вив­ся церкву, впав на колiна i довго молився. А потiм повiз раба Божого Георгiя на руко­покла­дення у Киïв, як той зрозумiв, до самого Патрiарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запро­шено, з якоïсь нагоди зiбрався весь священ­ний клiр на чолi iз Владикою. Вiдвиклого вiд мирського життя Бунчужного вразила не стiльки велична урочистiсть прийому, я те, що його, само­зва­ного козацького попа, зустрiли привiтно, як рiвного, хоча не вiдали, хто перед ними: здичавiлий наркоман, втеклий iз сибiрських таборiв зек, чимало з яких тодi, пiсля розвалу СРСР, ставало послуш­ни­ками у вiдроджених монасти­рях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутiн. Але коли Бунчужний представився колиш­нiм заступником головного енергетика сумно­звiсноï Чорнобильськоï атомноï електро­станцiï, в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч i настороженою, як здалося Георгiю Бунчужному, цiкавiстю, слухали отцi церкви неймовiрне житiє грiшного енер­гетика на островi посеред радiоактивного болота, та ще й у старовиннiй козацькiй Свято-Покровськiй церквi, про яку мало хто i що вiдав дотепер, а якщо i знав щось, то думав, що ïï давно нема, що зосталася вона тiльки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкiй увазi священного клiру Бунчужному причувалося... щось схоже на здивування i зчудування водночас. Що було цiлком зрозумiлим: справдi диво­вижна, як на нашi часи, iсторiя Георгiя Бунчужного нагадувала i бiблiйну притчу про воскреслого Лазаря, i новочасну – про грiшника, врятованого вiд смертельноï променевоï хвороби, вiд якоï, як вiдомо, та й сам грiшник знав це з iсторiï ядерноï фiзики, просто не виживають. – Без Господнього чуда, – делiкатно уточнив Його Святiсть, заохочуючи гостя до щироï i довiрливоï розмови. – Так ви менi... вiрите? – спитав Бунчужний, уже без сум'яття звiвши на патрiарха очi. Правду кажучи, колишнiй атеïст почувався в незвичнiй для нього ролi не зовсiм впевнено. Можливо, цим i викликав деяку настороженiсть високого духовенства. Тому одразу ж вiдчув, як доброзичлива реплiка патрiарха розрядила обстановку, посiяла приязнь i довiру до нього, а, головне, що тепер вiн без ложноï скромностi i страху бути не зрозумiлим, може розповiсти про найсокровеннiше чудо – почутий ним жiночий голос, який сповiстив, що вiднинi вiн, Георгiй Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, i скоро сюди прийде його паства, що й сталося – прийшли жiнки i вiн, один лиш Бог вiдає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТI... Ось i вся його iсторiя, точнiше – те, що вiн пам'ятає, а як насправдi було, то один Бог знає. Церковнi iєрархи, уважно дослухавши сповiдь, попросили Бунчужного вийти за дверi i побути пiд куполами собору наодинцi з Богом, бо ïм треба про щось порадитись. Зоставшись на одинцi з Богом у малолюдному о цiй пообiднiй порi Соборi, Бунчужний, паленiючи вiд сорому, згадав, що був тут рокiв тридцять тому один єдиний раз i то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знаменитi фрески великого росiйського художника Васнецова... На жаль тодi ця унiкальна перлина украïнського культового зодчества не справила на атеïста-фiзика жодного враження: церква – як церква, фрески – як фрески. Мимохiдь, мимохiть пробiг очима по шедеврах, бiльше перейнятий тим, що в ресторанi готелю Москва ïх чекала замовлена вечеря. Воiстину несповiдимi шляхи Господнi! Чи мiг тодi уявити собi успiшний кар'єрист Георгiй Бунчуж­ний, що прийде такий день i час, коли йому триликому Янусу (призвiдцi, лiквiдатору i жертвi аварiï на ЧАЕС) доведеться в цiй святiй храминi горбитися пiд вагою власних грiхiв i тримати iспит перед суворими поглядами святих мученикiв i князiв-державникiв, чекаючи, коли його покличуть?.. Але отцi украïнськоï церкви самi вийшли до нього, самозваного попа Храму на болотi. Обряд посвячення раба Божого Георгiя у священицький сан був про­стим i скромним. Здiйснював таïнство сам Патрiарх. ...Повернувся Георгiй Бунчужний зi столицi через два тижнi повноправним священиком, обдарованим при­хиль­нiстю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та iншими, потрiбними пастирю i паствi речами, та найго­ловнiше – незабутнiми враженнями про невiдоме досi, недоступне простому смертному церковне життя. Коли вiн зiзнався, що не знає анi обряду, анi молитов, i готовий пiти в науку до будь-якого сiльського попа, чи стати послушником при монастирi, сам Патрiарх сказав, що в нього, ново посвяченого, є Учитель i Наставник – сам Творець, але практика не завадить, i дозволив протоiєрею Георгiю пожити в одному з киïвських монастирiв, повчитися, поспiлкуватися з братiєю. Отже, через два тижнi отець Євстахiй вiдвiз отця Георгiя на його храмовий острiв, поблагословив i просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якiсь потреби. Оскiльки потреб нагальних в отця Георгiя не могло бути, а проблеми своï вiн звик вирiшувати сам, то й бiльше своïх наставникiв не турбував, а вони – його. Люди ж мiсцевi, бозна-як i звiдки прочувши про офiцiйне висвячення самозваного козацького попа на справж­нього священика, вже без страху i сумнiву стали приходити до церкви щонедiлi, а згодом i на великi свята. Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафiян, переважно людей лiтнього, а отой похилого вiку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свiчок на вогнi. Уже двадцять вiсiм рiдних душ отець Георгiй вiдспiвав i провiв за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолiв... хоча майже всi його апостоли, крiм старого Петра Полiщука, жiнки... Отець Григорiй так захопився спогаданням свого житiя, що забув про Юрiя, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповiдь, що час вiд часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом пiп iмiтував голоси чи вимову своïх парафiян, журячись над ïхнiми долями. Як от зараз... – Дуже люди нашiє стали мерти, – журилася перед Рiздвом Лiда Iванiвна з хутора Ведмежий, а пiсля Великодня i ïï провели за вiчну межу... – Нещаслiвiє цi мiсця, нiби проклятiє... Ой, казали ж моï баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криницi пити, овоч iз зiємлi ïсти... I будуть мерти, як мухи. А лiсами будуть бiгати двоголовi вуовкi, шестиногi луосi, i дiти-уроди... От були старiє люди начiє неграмотнiє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила Лiдi Iванiвнi Явдоха Сiножацька з хутора Лосiвка, слава Богу, ще жива... Отець Георгiй знову замовкав, думаючи про те, що цi люди – не тiльки i не просто його паства. Вони – його родина, його журба i радiсть. Вiн знав ïхнi помисли, потаємнi бажання, помилки й прогрiшення, жив ïхнiм життям, намагаючись словом Божим захистити ïх вiд свiту. Часто, вiдслуживши Службу Божу, вони подовгу гомонiли, розповiдаючи йому те, чого не встигли повiдати на сповiдi. Вiн сповiдав, причащав i мирив цих старих самотнiх дiтей iз ïхнiми дорослими дiтьми, якi не хотiли навiть у гостi приïздити у рiднi села та на хутори, що опинилися на межi зони вiдчуження. Писав листи внукам своïх парафiян, якi росли без них по тiсних мiських квартирах, де, звiсно, було мiсця вредним бабам i дiдам, що вперто не бажали уриватися рiдного кореня. Вiчнi проблеми i клопоти цих людей пере­тво­рили його з ченця-вiдлюдника на, Господи прости, на громадського дiяча, ïхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що вiн захищав ïхнi iнтереси перед мiсцевими посадни­ка­ми, писав запити i звернення в рiзнi iнстанцiï, управлiння i мiнiстерства, i таки добився, щоб ïм орали безплатно городи i привозили пiд ворота свiжий хлiб, а Оксаниних дiтей вiдвозили автобусом у школу в сусiднє село, правда, тiльки взимку, бо за тепла вони самi собi давали раду. – О-о, той вiчний клопiт – Оксанин виводок... Майже щороку маю радiсть хрестити новонароджену Оксанину дитину, i мрiю дожити до тоï недiлi, коли обвiнчаю котрусь iз них... На жаль, у цих краях так давно, принаймнi рокiв iз двадцять уже не гуляли весiль, а вiнчалися... хiба що зразу пiсля Другоï свiтовоï вiйни... Отож мрiю про вiнчання, веселе, урочисте, бо втомився вiд скорботи, втомився вiдспiвувати тих, хто, як писала Леся Украïнка, теж втомившись життям щоденним, поспiшив до Бога на спочинок. Молюся за упокiй ïхнiх душ, а сам прошу Господа не забирати ïх дочасно з цих, хоч i стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, – зiтхнув отець Георгiй, завершивши притчу про самого себе. Юрiй мовчав, вражений незвичайними перипетiями непростоï судьби козацького попа. Та ще бiльше тим, що цей, справдi, Божий чоловiк так безоглядно вiдкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, i тому вiн не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити i так зраненого життям отця Георгiя. ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА – Сьогоднi, як я вже казав, Троïцька поминальна субота... А вчора, в п'ятницю, за давнiм ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж мiсцевий, у цих краях поминали Дiєдiв... Себто, дiдiв, пращурiв. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгiй. – Тож мусимо вiдслужити Всеношну i Лiтiю по убiєнних у всiх битвах i вiйнах, i по тих трьохстах козаках, якi при такiй страшнiй поразцi вiйська Богдана Хмельницького пiд Берестечком, ось тут, у цiм болотi все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу i зведений наш храм Покрови Пресвятоï Богородицi, який в народi ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з урокiв iсторiï в школi знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Лiни Костенко Берестечко? Навiть трохи дивно, що вiдбувалися тi iсторичнi подiï хоч i давно, але зовсiм поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов'язав людей бодай раз в життi побувати на мiсцi Полтавськоï битви, пiд Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врештi, пiд Крутами.... вiдвiдати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б... А ви бували десь з того, що я перерахував? Нiчого, ви молодий – ще побуваєте... А от я... навряд чи надолужу прогаяне... – отець Георгiй скрушно зiтхнув, посмутнiв, задумався. Юрко, щоб вивести попа з печальноï задуми, кашлянув. I той справдi пробудився, спохватився, винувато усмiхаючись: – Правду кажучи, я радий, що, дякувати Боговi, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє i новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим i уважним спiвбе­сiдником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мрiяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Менi здається, вiн мав би бути чимось схожий на вас, Юрiю... Але... я не про те хотiв... Вибачте! А про цей клапоть землi, на якому ми з вами стоïмо... Чи, може, ви не цiкавитесь iсторiєю? – Я ж казав, що цiкавлюсь... – почервонiв Юрiй, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, i осiкся: з того боку лiсу, де причаïвся бандитський майбах, почулося тихе вовче виття, а вiдтак – гарчання. Отець Георгiй теж насторожився, але нiчого не сказавши, мовчки перехрестився i перехрестив пущу, i гарчання стихло, i вiн продовжив, походжаючи подвiр'ям i запрошуючи до погулянки Юрiя: – Тодi ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полiсся справiку звався Кровним, себто, рiдним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сiмнад­цятому столiттi, пiсля битви пiд Берестечком лiс був перейменований мiсцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мiнялися часи, пролiтали над лiсом вогненними смерчами вiйни, гримiли на полiських млаках-багнах битви, одна бiда iншу заступала, одна перемога iншу затiняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала i ковтала новi жертви, не розбираючи: переможцi вони чи переможенi, героï чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоïмо на тисячодавнiй братськiй могилi, на некрополi-пантеонi, а точнiше сказати, на самопохованнi. Тож не дивно, що полiщуки десятою дорогою обходили це пропаще мiсце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалi забувши про золотий благовiст слави, пам'ятаючи тiльки тужливi голосiння своï вiд неслави та горя, перелицювали назву лiсу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героïчного, поглум святинь...Та все-таки, нiби на перекiр цьому самознищенню справжнi, пращурiвськi назви не зiтерлися з пам'ятi народноï, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, якi передавалися з поколiння в поколiння, вiд дiда до внука, i дiйшли аж до нас... понiвеченi, вихолощенi, майже забутi i ледь живi, як i цi, скалiченi людьми, хащi i болота... Авжеж, якою б довгою не була нiч безпам'ят­ства, якими затяжними i нещадними – епiдемiï i людомори, кривавими та нищiвними – вiйни i революцiï, вони минали, народ оживав, приходив до пам'ятi, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРIННЯ i КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревiями... Знову вишпортував iз генноï пам'ятi казку, висотував пiсню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. I знову всi згадували, нiбито колись тут, на цiм мiстi, що нинi позначене на картi Украïни як Полiсся, квiтувала легендарна – Атлантида. Нiбито серед вiчнозелених лiсiв красувалися пишнi, розкiшнi мiста з бiлого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такi мудрi, талановитi, все можнi й самовпевненi, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вождi атлантiв, зiбравшись на таємну раду, вирiшили убити Того, Хто спородив ïх i самим заволодiти Свiтом, потемнiло завжди погiдне Небо, спалахнуло гнiвним вогнем, а земна твердь, задвигтiвши, розверзлася i поглинула райськi сади i пишнi мiста, i замiсть раю розкiшного – проступила з глибин земних прiрва, наповнена по вiнця чорною тванню. У другому варiантi легенди розповiдається, нiбито атланти з невiдомих причин сiли в космiчнi кораблi i полетiли у космос, а мiста своï опустили пiд землю до пори, до часу, i от-от мали повернутися, та завадила ïм аварiя на ЧАЕС. Iнша, пiзнiша легенда повiстує не менш романтичну iсторiю, начебто за часiв Киïвськоï Русi в цих лiсах жило плем'я волхвiв. Жило мирно, просто, за своïми дивними законами, в гармонiï з природою, у дерев'яних хижах, анi городiв кам'яних не будуючи, анi племен iнших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивноï краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому i щедрому Боговi, виспiвуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе i мирне плем'я лiсове котромусь iз киïвських князiв. I не тiльки безтурботним норовом, а бiльше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позiр були волхви нiбито багатими, а здерти не було чого: хiба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогiсть i байдужiсть багатства земного волхви тим, що вiдають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлiнного. Тож розгнiваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночi i рушив на непокiрних, аби заскочити ïх зненацька. Та волхви тому й вiдунами звалися, що про все наперед вiдали i чекали на князя. Нiчний лiс, яким вiн продирався до осiдку волхвiв, зустрiв його сяючим вiд смолоскипiв капищем, веселим полум'ям кострищ та радiсними спiвами щасливих красивих людей, одягнених у бiлi строï та пишнi вiнки з лугового рiзноквiття. Однак не зрозумiв розгнiваний князь такоï гостинностi. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежнiстю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до бранi лютоï закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своïх луках, та не встигли стрiли випустити, як волхвине плем'я, вiд старого до малого, пере­кинулося на стадо оленiв i зникло у пущi. А розлючена княжа дружина – кинулася слiдом. Невiдомо, скiльки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звiдки й почалась. Враженi дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному мiсцi, притiм так завзято, що вже застрягли по колiна в землю. Кинулися рятуватися, та було пiзно: земля провалилася земля i брудна хвиля тванi накрила i князя i дружину його. А стадо оленiв спурхнуло в небо ключем журавлиним i полетiло у свiй Iрiй. З тих пiр i називають люди це болото – погоня... А церкву нiбито спорудила жона князя, яка пiсля страшноï смертi мужа i дружини прийняла християнську вiру. Є й iще одна версiя легенди: нiбито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому мiсцi, де був убитий древлянами князь Iгор... Але це вигадка, бо всi iсторичнi джерела стверджують, що князь загинув пiд Коростенем. До речi, Iгорю, ви бували в Коростенi – iсторичному Iскоростенi? Юрiй, що вже й звик до причуд попа-самiтника, який сам плутав грiшне з праведним, i все нiяк не годен був запам'ятати його iменi, приречено зiтхнув: – Якщо Iгор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був... – Перепрошую, сину мiй, перепрошую, Юрiю... Хоча я не збирався вас ображати, просто iмена – Iгор, Єгор – транслiтеровано з Георгiя. Чи, може, вам надокучили моï казки? – Та нi, менi справдi цiкаво... Розказуйте, будь-ласка.... Менi справдi дуже цiкаво... – Чудово! Бог свiдок, вам моï оповiдки ще стануть колись в пригодi... як краєзнавцевi. Отож, знову стали обминати це пропаще болото i своï, i чужi. Хоча розказують, що все ж деякi смiливцi спецiально пробиралися до болота в нiч на Iвана Купала, щоб побачити, як опiвночi посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже i на капище язичеське i на церковцю православну... Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятоï Богородицi звiстувала чудом про себе мiсцевому людовi. Тож даремно сiльськi вчителi, цi атеïсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-помiж десяткiв рiзновидiв папоротi – так звану страусову, молодi спорофiли якоï темноï ночi фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особ­ливо молодь, не хотiли прощатися з прекрасною легендою. I таємницями – теж, бо без них цi тiнистi пущi i багви-погонi, мохи-вiльшаники, мочарi­-гала, млаки-трясовицi були би просто нудними пiщаними лiсами i зловiсними комарино-жабуриними болотами. Так, Юрiю, людям хочеться таємниць... Отож одним привиджувалися у досвiткових туманах над трясовиною бiлi розкiшнi палаци, з вiкон яких, осяяних рiвним спокiйним свiтлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другi клялись, що бачили цiле мiсто, населене людьми-велетами. А третiм... Вiрнiше, третьому ввижається страшний вiдгомiн козацького бою... Хоч було ïх тут, тих боïв кривавих, i в Другу свiтову: i радянських регулярних вiйськ – з нiмцями, i партизан ­– з оунiвцями, i оунiвцiв з партизанами – з нiмцями... – А де правда, де вигадка? – й собi задумався Юрiй. – Але якби не було, ви правi, усе треба знати про свiй край... – Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невiданою надприродною силою, засвiдчував цiлком реальний факт недавнього матерiалiстичного життя народу, зокрема, i нашого з вами, Юрiю, – усмiхнувся отець Георгiй. – Овiяна легендами трясовина уцiлiла навiть перед нашестям радянських мелiораторiв, що заповзялися перетворювати по всьому Полiссi вiчнозеленi торф'яники на сiрi пустелi, якими тепер гуляють справжнi пиловi бурi... Не пiдпустило болото до себе, але перед тим, як менi розказували, проковтнувши кiлька бульдо­зерiв i бобик головного мелiоратора Украïнськоï Радянськоï Соцiалiстичноï Респуб­лiки разом iз планом його осушення. – Я теж це чув. Вiд батька... – пiдтвердив Юрiй. – Може й справдi таке було... Та попри все – болото собi жило i творило про себе легенди, дуже схожi на iсторичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешнiй, вищий за нас, минущих i тлiнних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замрiяно отець Георгiй. – Бо iнакше, як i звiдки могла постати в самiсiнькому серцi болота посивiла вiд давностi дерев'яна козацька рублена церковця? I яким чудом-дивом тримається досi на притрушенiй зiллям хисткiй купинi над безоднею? I коли вона постала?! У часи княжi, чи козацькi? А може, як наразi мала впасти на цi лiси i води гiрка i чорна зоря Полин? I чому до чорнобильськоï трагедiï нiхто ïï не помiчав, окрiм хiба що вашого, Юрiю, батька? – Може тому, що не всiм дано бачити й чути? – згадав Юрiй батьковi слова. – Саме про це говорив менi i ваш, Юрiю, батько... Коли приходив пiд КаПеПе в день запуску того лиховiсного експерименту... Знову запала мовчанка. Кожен з чоловiкiв думав про своє, водночас майже про одне i теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешнiх старих людей i мiсцевих краєзнавцiв, стверджували, що церковця здавен бовванiла собi на болотi, але всi думали, що то мисливська хижка чи курiнь дивакуватого лiсника, прозваного за похмуру вiдлюдькуватiсть Вовком. – Отож ще одна, вже наших часiв легенда – про вашого батька, – по хвилi озвучив роздуми священик. – Працюючи лiсником, вiн у розмовах iз грибниками та мисливцями мiсцевими, називав себе, як я зрозумiв, насправдi Волхвом, а тi, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймнi я уявляю собi цю iсторiю тепер, з вами, Юрiю, познайомившись, – провадив отець Георгiй, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лiсника-самiтника, що промiняв жiнку, сина i родинний затишок на лiс i болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловiком, знався на травах, переказував бiблiйне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на цi лiси, пояснював, що насправдi назва тоï мiфiчноï зорi не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур'ян – рiзновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зi споду – бiле... – Та ж он вiн – на мiцному патиковi, i корiнь має довгий – не просто вирвати... – показав Юрiй очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – пiдбiл. А є ще полин з дуже рiзким i духмяним запахом. Вiн росте в гарячих пiвденних степах i в Криму – євшан зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Iгоря, тiкати з полону... – Так, було таке... Розумний чоловiк – ваш батько, Юрiю... Наговорив я вам багато, та ще не всi легенди розказав, – засмiявся отець Георгiй. – Є ще у цiй неписанiй книзi – козацька сторiнка. Але ïï ми прочитаємо потiм, якщо, звичайно, ви, Юрiю, захочете. А тепер, пробачте, менi треба до Вечiрнього Богослужiння готуватися, оскiльки за грiшними дiлами ми з вами Утреню пропустили. Втомлений пережитим, Юрiй лиш знiчено крекнув. Сiв у травi, задивився на осяяний сонцем лiс i намагався нi про що не думати. I так бiдна його голова мало не трiскала вiд почутоï iнформацiï. Отець Георгiй, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промiннi полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров'ю залитим. Хоча знав, що тоï кривавостi тря­со­винi надають водоростi-хамелеони, якi пiд дiєю сонячного промiння змiнюють зелену барву на калинову, а пiд вечiр – i на темно-багряну, та все ж на серцi ставало тривожно, бо тiльки один Бог знав, чому тi водоростi червонiють тiльки у Крива­вому болотi... Потiм, провiв долонею по очах, нiби сти­рав з них червоний вiдсвiт iсторiï, i щось згадавши, вигукнув з досадою: – Отакоï! За розмовами ми знову забули про лiлiï для Богородицi! А скоро ж парафiяни прибудуть. А ось i вони! Наразi з правого берега болота долинули людськi голоси, здалося, нiби хтось когось кликав. Отець Георгiй спiшно вхопив якусь лозину чи вудлище i заспiшив на клич. Але з пiвдороги повернувся, пiдiйшов до дзвiнички з п'ятьма дзвiночками, яку Юрiй в суєтi i не завважив, взявся за мотузочки i... сонна лiсова околиця ожила, задзвенiла радiсним благовiстом. Ожила i возрадувалася пiднесеною любов'ю до свiту бiлого та всього на нiм сущого i душа отця Георгiй. Вiн засмiявся, зiзнаючись собi, що найбiльше в церковному богослужiннi любив передзвiн благовiсту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божоï, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свiй посох, заспiшив до своєï пастви. ЯНГОЛ-МУТАНТ Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лiсу, пускаючи свiтлянi зайчики по дрiбних озерцях захiдноï частини болота, на затiненiй пущею схiднiй сторонi його, по якiй пролягала невидима помiж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгiй глянув у той бiк, де на березi уже чекала його паства, перехрестився i, як святий Петро у бурхливi хвилi моря, ступив вiдважно в рiдке i хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехiд через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже вiн нiколи напевно не знав, чи саме тут, де наразi ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужнiсть, а вiра, що Господь не дасть йому оступитися. I Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, нiби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсiла кожен горбочок земноï твердi. Аби не дати йому ступити, пручалась пiд ногами, хапала за пiд­ряс­ник, за палицю, спокушала страхом посковзну­тися на слизькiй купинi, рахувала кожен його крок – вiд першого до останнього – тисяча двiстi двадцять сьомого, коли вiн, нарештi, з Божою помiччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгiй пильнувати не так стежки, як вiри в те, що вона є, що проведе його з паствою крiзь найгустiший туман i найчорнiшу темiнь, за будь-якоï погоди – до Храму. I щоразу собi на пiдмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневiрившись у могутностi Христа, ледь не втонув у морi Галилейському, i – о диво! – одразу ж мiцнiшав у вiрi, i мiцнiшала хода його, i твердiшала пiд ногами стезя. Ближче до берега туман рiдшав, i в густiй осоцi проступала рiвненько, як продiл у волоссi, протоптана стежечка. Уздрiвши в бiлястих оболонках туману тонку i високу постать свого пан­отця, парафiяни поштиво закивали головами, стрима­но заус­мiхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собi вiдважно ступити услiд за пастором у пiдступну багну. Отець Георгiй з правдивою радiстю привiтався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, нiби всi дванадцятеро. Авжеж, як ученикiв... Прости, Господи, зухвале порiв­няння, але для цих людей добиратися щонедiлi i щосвята десять-двад­цять кiлометрiв по лiсовому бездорiжжю до Храму Покрови Пресвятоï Богородицi було не меншим вчинком, анiж для перших християн ПОЧУТИ Христа i ПIТИ вслiд за ним iудейською пустелею. Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне вiйсько, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бiдою. А ближче – на подорожнiх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обiтована, i не знають, як до неï дiстатися. Пiдсилювали враження вузлики та кошики, якi кожен мав при собi. Скромнi панахидки, якими прочани прийшли пом'янути своïх небiжчикiв. Однак придивившись пильнiше, отець Георгiй помi­тив, що сьогоднi пастви його побiльшало аж на... так, на двi душi. Поряд iз вчителькою на пенсiï Ольгою Михайлiвною, тiєï самоï, що поста­ча­ла йому книжки з iсторiï Украïни i новини зi всього свiту, стояла незнайома юнка у бiлiй сукен­цi. Струнка постава i свiтле, розпущене по плечах волосся, робили ïï схожою на тоненьку берiзку. – А це моя внучка Леся, – зашарiвшись вiд гордостi, сповiстила вчителька. – З Києва приïхала бабуню провiдати. Леся в нас розумниця, студентка фiзико-математичного факультету. А вiршi пише, як Леся Украïнка! Дiвчина теж зашарiлася вiд бабиноï похвали, але не поту­пилася сором'язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгiя з такою шляхетною гiднiстю, що отець Георгiй аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служiння у Храмi на болотi вiн не стрiчався очима з таким чистим, вiдкритим i... свобiдним поглядом. Тай у його власноï юностi, вихо­ва­ноï радянським режимом, був iнший по­гляд, у пря­мо­му i в пере­носному значеннi цього слова... Так ось вони якi, дiти Незалежностi! Поколiння, яке виросло... Боже мiй! Так... виросло з тих немовлят, з тих нещасних дiточок, над життям i долею яких занiс свiй убивчий меч, виплеканий такими, як вiн, Георгiй Бунчужний, хвалений мирний атом! Радше, безвiдповiдальне безголов'я таких як вiн, безбожникiв! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створiння, не скажеш, що виросло в обiймах монстра... Що ж воно виходить?! Невже, справдi, не такий страшний чорт... чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своïй уявi схожi на Георгiя Бунчужного люди? Але, Господи, що вiн плете? Що ти плетеш, грiшнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильнiша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловiколюбне, Слава Тобi, Боже Всемогутнiй, що бережеш дiтей людський... яких ми, батьки, не бережемо... Перед очима священика постав нерозгаданий трагiчний образ нежданого гостя нiчного – Юрка, в очах якого було стiльки... образи й недовiри... I болю – майже синiвського – як до непутящого батька. I знову серце попа-затворника пронизав рiзкий бiль за ненародженим сином... Жаль, не встигли вони до Чорно­бильськоï трагедiï стати батьками: Таня – зайнята партiйною роботою, а вiн – кар'єрою i дисертацiєю про безмежнi можливостi мирного атому. Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвiтнi iдеï i невартi доброго слова iдеали, тiльки поглибила печаль: чому вiн так бездарно промарно­тратив, розтринькав свою молодiсть? Своє життя?! О-о, як йому хотiлося, щоб дiти, народженi Незалежнiстю, не повторили помилки своïх батькiв? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цiєï дiвчинки-берiзки звiстує, що у тому бiлому свiтi, який вiн, Георгiй Бунчужний, покинув понад двадцять рокiв тому, не все так i погано. Головне, що Господь Милостивий вберiг популяцiю вiд генетичних мутацiй i духов­них деформацiй! Принишкла паства з благоговiнням спостерiгала, з якою любов'ю пастор вiтає кожного з них. Тим часом отець Георгiй з трепетом душевним перевiв погляд на другу, незнайому ще йому душечку. I – тiльки глянув, як хитнувся пiд ним берег, а душа обiмлiла i заволала до Неба: Господи, Отче, Творче i Заступнику наш, усе з волi Твоєï i в руках Твоïх! Не покидай дiтей людських, не покидай!. Але на обличчi священика, осяяному усмiшкою, навiть тiнь не промайнула. Приязно усмiхаючись, отець Георгiй пiдiйшов до сердешноï Оксани, як вiн називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодiтну маму, що жила на глухому лiсовому хуторi Бобрик разом з гризотами, злиднями та своïм численним виводком, який поповнювала бозна вiд кого в цiй глухоманi ледь не щороку, спитав: – А що це за янголятко до нас прилетiло, сестро? Скорботне обличчя сердешноï Оксани перекосила вимучена усмiшка. – Це мiй найменшенький... – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що вiн народився... якийсь... не такий, як усi дiти. Дитя справдi було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: однi костi та шкiра. Яйцеподiбна, рахiтична голова, до якоï нiби... приклеєне блiденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись свiтло-темними, нiби дзеркальними, очищами... I знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... iнопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоïдiв, вiдзнятих радянськими спецслужбами на кiноплiвки, якi ïм, фiзикам-ядерникам, працiвникам засекречених об'єктiв, спецiально показували ще в 70–8-х роках минулого вже столiття для загального розвитку. Але передовсiм – ради бдительности, про той випадок, якщо iнопланетянам стукне у ïхнi гостроверхi голови розпочати своï зорянi вiйни проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, першими об'єктами агресiï позаземних цивiлiзацiй найiмовiрнiше стануть радянськi вiйськовi бази, космодроми та атомнi станцiï. Та певно! Тим iнопланетянам нiчого бiльше робити, як лиш пiдривати нашi станцiï, поïзди i космодроми, – думав тодi з досадою. – От кручкотворцi! Уже в космосi шукають ворогiв, щоб на них сперти власнi недоработки та головотяпство!. Так i вийшло, як вiн передбачав: винних у чорнобильськiй трагедiï теж шукали на небi... хоч i не в Господнiх чертогах. Але вiн сам, провiдний спецiалiст i науковець Георгiй Бунчужний, i на Страшнiм судi засвiдчить, що тодi, в ту страшну апокалiп­тичну нiч, у квiтневому небi над четвертим блоком висiли тiльки великi, як волоськi горiхи, рiднi украïнськi зорi... Як i те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоцi ЧАЕС не вдалося б погасити... I це пiдтвердять усi, хто там був тiєï квiтневоï ночi, – i живi, i мертвi... Зусиллям волi отець Георгiй вгамував бурю почуттiв, думок, спогадiв, що звихрились у його душi, погладив хлопчика по голiвцi, попросив маму: – Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечнiше... I ходiмо! Ставайте один за одним i – крок у крок – ступайте за мною, пiдстраховуючись палицями. Але – не бiйтесь: стежка надiйна, ви ïï бачите перед собою, тож нею й рушаймо. Взяв на руки покiрну дитину i розгубився – не вiдчув ïï ваги! Здавалося, несе на зiгнутiй в лiктi лiвицi один дух безтiлесний... Стало не по собi. Згадалися пророцтва японських вчених, якi першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тодi вiн обурився, почувши, що через 20 рокiв на територiях, уражених радiацiєю, жiнки народжу­ватимуть мутантiв. Вiн не хотiв вiрити цим... бридням. I не тому, що й досi вiрив у безпечнiсть мирного атому, а тому, що вже... якоюсь частиною душi чи центрами в мозку... повiрив у милiсть Божу i Його любов до людини... У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу i подобi. I от – дожив: вiн тримає на руках дитину-мутанта, яка нiчого не споживає, як скаржилась Окса­на, крiм пiдсолодженоï цукром води, лiсових ягiд та грибiв. Почувши про такий рацiон малюка, вiн навiть обурився: – Як? Ви годуєте малу дитину радiоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тiльки Вiн один знає, скiльки рентген у тих ягодах i грибах, що ростуть у наших пущах! – Та вiн нiчого бiльше не хоче! – виправдо­вувалася перелякана жiнка. По цiй розмовi отець Георгiй тяжко катувався, не мiг простити собi недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своïх парафiян. Адже ж по сердешнiй Оксанi було видно, якi в неï статки, як тяжко жiнцi виживати зi своïми дiтьми серед злиднiв i безробiття! Може в них тiльки й того на столi, що гриби лiсовi та ягоди, що аж свiтяться тими мiльйонами кюрi, якi виригнув зi свого черева четвертий блок Чорнобильськоï атомноï десятки рокiв тому i – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преiсподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сiркою! А слуги ïï нахабно брешуть, нiбито розлюченого Змiя приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надiйно захищає народ Украïни вiд подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагiчна... I вiд неï – нема ради! Та все ж... та все ж сьогоднi, сповiдаючи Оксану, вiн скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духiвник, а просто як людина, обiзнана з можливими наслiдками планетарноï катастрофи: – Сестро, не народжуйте бiльше! Так! Хай простить йому Господь, але вiн, отець Георгiй, скаже цi слова... I раптом... нога настоятеля послизнулася на купинi i вiн ледве втратив рiвновагу! Зляканий, мiцнiше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звiв очi до Неба, попросив подумки: Господи, прости грiшного, бо чи маю право давати цi недостойнi поради нещаснiй матерi, якби навiть була вона найбiльшою блудницею на землi? Чи маю право, знаючи, що всi, навiть у грiху зачатi дiти, народжуються янголами! А може, Господи мiй, я одного iз них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно... Але, Творче Милосердний, Твiй раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю. Наразi вiдчув легке поколю­вання в руку, якою притискав до грудей дитину. Нiби вiд елек­тричного струму низькоï напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в гли­би­нi яких, здавалося, проскакували голубуватi iскорки. I тоï ж митi отець Георгiй згадав жалiбну скаргу Оксани: – Отче, вiн свiтиться вночi! Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на iронiчний усмiх, але на блiдому, аж зеленому личку не трiпнулася жодна рисочка. Не здригнувся i мiцно стиснутий у ниточку ротик. – Отче, ця дитина така розумна, що я часом ïï боюся. Вiн знає все наперед i розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моïх дiтей, – лебедiла сердешна Оксана минулоï недiлi. Тодi вiн, заспокоïвши жiнку, здивувався: – Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?! – Вiн, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... I все розумiю. Тодi вiн, грiшний, подумав, що свiдомiсть бiдноï жiнки не витримує випробувань, посланих Богом, i цiлу нiч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти ïй розум задля тих дрiбнесеньких дiточок... Однак... щойно сам переконався, що жiнка не вигадувала – дитина справдi роз­мов­ляє очима! Чи то пак, подумки... А ще точнiше, встановивши так званий... телепатичний зв'язок... О! От i зараз... Отець Георгiй знiтився, вiдчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина... нiби читає його думки i реагує на емоцiï, але... не наважується заговорити. Бережи, Господи, i це створiння Своє... Жалiсть до Оксани, до ïï дитяти – перейшла у тиху нiжнiсть до горстки людей, якi мовчки, крок у крок, йшли слiдом за ним, пастором своïм. Та все ж – не ним покликанi до Бога, а – Богородицею. Матiр'ю Божою, яка одна може зараяти i цiй дитинi... Ось, у день ÏÏ величного свята вiн покаже Матерi це дитя i спитає: Як нам бути, Мамо? Як нам жити далi, Всеблагая?. Обережно, наче коштовну тендiтну iграшку, притискав отець Георгiй до грудей невагоме тiлечко дитини, i воно у вiдповiдь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лiкували... електро... От тобi й маєш! Вiн забув, як зветься той популярний пристрiй, яким лiкували в радянськi часи всi хвороби й недуги!! – Електрофорез, – пiдказало хлопченя, не розтуливши вуст. Отець Георгiй вдячно усмiхнувся, i знову вiд­чув легке, як вiд батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосiб засвiдчувало своє вдоволення бесiдою. Але, Господи, звiдки воно, народжене навiть не в пологовому будинку, а на копицi сiна, чи, в кращому випадку, на полу в якоïсь баби-повитухи, знає такi термiни, якщо на ïхньому хуторi, скаржилась Оксана, i свiтла нема?! Ох, ще одна Оксанина бiда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадникiв, якi бозна-якими вов­чи­ми стежками, приплутувався час вiд часу до ворiт цiєï лиходолицi, вже рокiв зо два, як вiдрiзав дроти електромережi, що вели до ïï хати, i разом iз трансформатором вiдволiк у найближчий пункт прийому металевого брухту... Отець Георгiй зiтхнув i... Чи це йому причулося? Та нi, хлопчик теж зiтхнув, мовби спiвчуваючи отцю Георгiю, i зазирнув йому в очi своïми печальними свiтанково-присмерковими очима-свiчадами. Настоятель спаленiв вiд сорому, нiби допiру брутально облаяв, обiзвав жiнку при ïï дитинi, яка сама страждає вiд сорому за свою матiр, але навiть пiд страхом смертi не вiддасть ïï на поталу людському осуду... Над болотом стояла тиша, тiльки час вiд часу почавкувала пiд ногами парафiян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежцi. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слiд у слiд за своïм поводирем. Не менш зосеред­же­ним i уважним був i сам пастор, вiдповi­даль­ний перед Богом за життя цих людей, яким вiн потрiбний, i якi потрiбнi йому, з якими вiн поєднаний цiєю стежкою, i порiднений Храмом, до якого вона веде. Уже котрий десяток лiт триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пiзнати кожного, хто ступав за ним, краще, анiж самого себе. Так, вiн знав кожного з них – до найпотаємнiшого закамарка душi... Може тому, коли вони сповiдалися йому у своïх нехитрих, майже безгрiшних грiхах, душа його корчилася вiд сорому – i за себе, i за всiх тих, всеможних i маєтних, власть iмущих, але похряслих у таких грiхах, що на них нема де хреста класти, а вiн, священик, мусить просити Бога за ïхнє здравiє... Грiшний, вiн не мiг пiднятися до заповiдано Богом у Його заповiдях! Ця незрiвнянна нi з чим доброта Всевишнього до кожноï тварi своєï... Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу... Ранiше, ЦЕ якось... муляло душу грiшного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужiння вийшла з церкви i простояла за дверима аж до сповiдi. А на сповiдi зiзналася, що не може чути, коли отець Георгiй починає просити Бога за тих, що при владi. Бо ïм Бог i так помагає з усiх бокiв, замiсть того, щоб помагати таким, як вона, котрi гниють у цьому радiацiйному болотi разом з дiтьми, забутi i Богом, i тими, про кого вiн дбає. Жiнка ридала вiд страху перед Божою карою, а ще бiльше – вiд обиди, вiд гнiву, що не покидав, палив ïï душу навiть пiд час сповiдi. – Не за ïхнє благоденствiє я Господа прошу, – сказав тодi отець Георгiй, – а за те, щоб Всевишнiй давав ïм совiсть i розум бути добрими керiвниками, дбати про державу i нас, народ... I щоб вони, керiвники нашi, помiняли господаря свого – на Свiтлого посланника Божого. – То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, тi олiгархи з депутатами, обiкравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жiнка риданням. I вiн нiчого не змiг ïй вiдповiсти, окрiм того, що вiдпустити грiх справедливого гнiву. I ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти ïï чолом до чудотворноï iкони Матерi Божоï, яка вiд Рiздва несподiвано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим i замироточила. Якби вiн не був сам тому свiдком, то не повiрив би. Матерiалiстичний свiтогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як i казки про волхвiв, i байки про iнопланетян, посланцiв позаземних цивiлiзацiй, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справдi – посланця Божого, який розумiє i знає бiльше про людей, анiж вони самi... Але це вже думав не отець Георгiй, а iнженер-атомник Георгiй Павлович Бунчужний...Тож коли пiд ними знову хитнулася купина, i хлопчик тiснiше притулився до грудей, отець Георгiй поспiшив ïх захистив вiд посягань преiсподнi хресним знаменням. ЛIЛIÏ ДЛЯ БОГОРОДИЦI Не встиг Юрiй провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгiя, який за мить розчинився в молоцi туману, як перед ним став, мов з-пiд землi вискочив, чорний браток. Не м'ятий – не клятий, чисто виголений, у виглад­женому похоронному костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкiряних рукавичках. – Ти чого стоïш, парєнь! Дорога вiдкрита. Iди i винось. Пора ïхати – нас чекає замовник. Мiж iншим, це дуже поважна i дуже впливова людина, тому я б не радив тобi випробовувати ïï терпiння... I моє також! – накинувся крутелик на Юрiя, не вiтаючись. Нахабний, зверхнiй тон випадкового попутника, який, якогось дiдька, вчепився в душу клiщем, неприємно покоробив юнака. Пiсля одвертоï i щироï бесiди з настоятелем, вiн уже жалкував, що зв'язався з невiдомими бандитами, пiддався на явну, авжеж, явну провокацiю цього явно кримiнального авторитета! I то тiльки тому, що цей... щезник чортiв невiдомо як i звiдки дiзнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою цiною винести чудотворну iкону з цього болота, де ïï нiхто, крiм божевiльного попа не бачить, принести потайки до тата в лiкарню, щоб вiн притулився чолом до ïï вуст, I от тепер катувався: навiщо? Навiщо вiн згодився стати спiльником цих, по всьому видно, злодiïв у законi, добровiльно пiти на злочин? Адже одна справа позичити образ Богородицi на деякий час задля святоï справи – зцiлення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, i зовсiм iнша – вкрасти ïï для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортiло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатiй думає, що за його поганi грошi можна купити все, навiть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали! – Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, пiдозрiло, якось по-звiриному, принюхуючись та прислухаючись до гнiвного клекоту, що пiдiймався в душi юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то... – Слухай, вiдчепись! По-перше, я нiякоï клятви тобi не давав, по-друге, не лякай – ляканi... – обурився Юрiй. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити менi у вашi темнi дєлiшки. Крутелик, видно було, не чекав такого спро­ти­ву, тож на секунду навiть розгубився. Стояв, з дива онiмiлий, нiби язика проковтнув. Реакцiя братка, досi напористо-нахабного, пiдба­дьорила Юрiя. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, пiдступнiсть – хитрiстю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як i на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, вiн, Юрiй, був готовий на все... Тепер же зовсiм iнша ситуацiя – вони з попом порозумiлись, i вiн сподiвається, що все можна буде залагодити без кримiналу. Так, Юрiй вiдчуває це... Вiн все чесно розповiсть батюшцi i проситиме, щоб той сам понiс чудотворну iкону в лiкарню, туди, де зцiлення вiд неï чекають сотнi нещасних, покинутих, таких, як тато, скалi­чених колишнiм життям i режимом, людей. А, може, й самим Богом покара­них... Хтозна, але не йому, Юрковi, про це судити... Тим бiльше, що такi акцiï, вiн бачив по телевiзору, часто проводять настоятелi тих церков i монастирiв, де з'являються чудотворнi iкони, авжеж, спецiально возять по мiстах i селах, щоб люди зцiлювалися. – I ти в це вiриш, у цей брєд сiвой кобили, придуманi попами байки тiпа про чудотворне зцiлення? – роблено здивувався хазяïн майбаха, прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврє­мєн­ний! А вiриш, як сiльська баба, у попiвськi казки! – А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрiй, не вiдчуваючи бiльше нi страху, нi сум'яття, якi переживав ще годину тому, усвiдомивши, що йде на порушення законiв, i не тiльки людський, а й iнших – вищих. Тепер вiн тверезо мислив i чiтко усвiдомлював, що, хай i заради святоï справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримiнального угруповання. Але даремно цi бандити намагаються його контролю­вати! Точнiше – зомбувати i керувати при допомозi гiпнозу чи ще якихось психотропних засобiв. Вiн бо не зовсiм дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розумiється! По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетiла зловiсна тiнь. Чорнi окуляри червоно зблиснули i згасли, i крутелик перейшов iз бандитського базарного сленгу на общепонятный русский язык – Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне... Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чiтко, розмiрено, нiби вбивав у голову Юрiя дерев'янi цвяшки. Юрiй зрозумiв: чорний не жартує. Тим паче, що раптом вiдчув, як покидає його смiливiсть i рiшучiсть, натомiсть покора i страх паралiзують свiдомiсть. Ще мить – i вiн готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана. Боже! Поможи! – заволав Юрко подумки i тоï ж митi до нього знову повернулася притомнiсть. Сам подивувався, коли раптом спокiйно i миролюбно запропонував бандюзi: – Тодi ходiмо разом! Допоможеш. А то... та iкона нiби приросла до стiни. – Не вимовляй при менi цього слова! – аж пiдскочив браток, мов ошпарений. – А то чо'? – здивувався Юрiй, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не мiлiцiя чи там... тюряга, зона... – Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! I не бреши! ВОНА тримається на кiлькох гнилих дерев'яних цвяшках! Всього-на-всього на кiлькох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипiв гадом, втрачаючи терпiння, браток. Пропозицiя Юрiя допомогти, схоже, роздратувала i настрашила цього... щезника–пострибунчика: то вiн тут, то – чортзна-де... Он як поблiд! Як дiдько вiд ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слiдiв, кримiнальна морда? Авжеж, не хоче... Досвiдчений мародер! I, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навiть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому вiддерти iкону? I чого це вiн боïться навiть в церкву зайти? Ходить же ось по подвiр'ю не криючись, а в церкву боïться?.. – А-а! То ти вже пробував... винести ïï... – похмуро зiронiзував Юрiй вголос. – I, мабуть, теж не змiг ïï вiдiрвати? Ну тодi знаєш, що я не брешу: вона навсправжки нiби приростає до стiни, а потiм взагалi – зливається з нею. – Так! Давай рухайся! Це твiй останнiй шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольцiв, он, чуєш, голоси? То тобi – не жити. Ясно? Боже, що менi робити? I що взагалi тут вiдбувається, на цьому болотi? – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежнiсть вiд цього кримiнального слуги самого Сатани. Сонце поволi пiднялося над лiсом, i в його промiннi трясовина здавалася червоною, мов кров'ю залитою. Вiдчуваючи все зростаючий гнiт нахабного братка, що чорнiв навпроти грозовою тучею, Юрiй швидко, мов рятуючись вiд грiха, пiшов у церкву. Авжеж – вiд грiха подалi... Доки спокуса не зламала його, наïвного хлопчака, цiлком... За порогом трохи полегшало. Але муляла цiкавiсть. Тож сторожко пiдiйшов до iкони, обдивився: справдi, бандюга не брехав – тримається на кiлькох цвяшках. Дерев'яних, але ще мiцних. Однак замiсть того, щоб спробувати знову зняти образ зi стiни, Юрiй став обзиратися, гарячково нипати по церквi, щось, сам не вiдаючи, що, шукаючи. Нарештi пiд столиком з iконками i хрестиками знайшов... Серп! – Слава Богу, знайшов! – зрадiв, не даючи собi вiдчиту, задля чого, власне, шукав, i що має ро­бити з цим серпом. Взагалi, парубок мало розумiв, що з ним вiдбувалося нинi. На цьому болотi ним кидало з боку в бiк, як на палубi вутлоï шхуни, а голова йшла обертом вiд невмотивованих перепадiв настрою, намiрiв i бажань... Iнодi здавався собi дитячою електрон­ною iграшкою, якою управляють з рiзних пультiв... – Мати Божа, дай менi розум... – заблагав до чудо­творноï, яку тiльки що терзав, накручений чорним крутеликом, тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу i татарське зiлля. I... пригадав слова отця Георгiя: – За чварами i сварами забули ми про лiлiï для Богородицi... – Авжеж! Як вiн мiг забути, чого сюди прийшов! – зрадiв Юрiй i вискочив на церковне подвiр'я – ледь не в обiйми братка, який нетерпляче дочiкувався його, знервовано позиркуючи в той бiк, де гомонiв, чутно було, зi своєю паствою болотяний пiп. Та уздрiвши Юрiя, озброєного серпом, що виблискував на сонцi, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений i нахабний, перелякано сахнувся, зiбгався, скрутився i луснув, як мильна бульбашка. Щез! У клiп ока! Юрiй остовпiв. Оце то... фiнт! Те, що бандит здимiв вiд одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втiшило, бо, виявляється, справдi, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навiть такi чорти рогатi, як цей кримiнальний виродок, не такi вже й вiдважнi, i цiлком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш ïм показати кулака. Наразi Юрiєвi подумалось, що вся ця божевiльна колотнеча, цей абсурд з бандитами i попом йому просто сниться, тому що те, що з ним вiдбувається, нормальнiй людинi могло тiльки присни­тися. I то – на п'яну голову. Авжеж! Але, нарештi, до нього прийшло прозрiння. Вiн згадав, що сьогоднi велике християнське свято – Трiйця, або зелена недiля, i вiн хоче принести квiти Тiй, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на свiт. Шкода, що вiн i першiй своïм мамi нiколи не дарував квiти... Не привчений був... тай соромився... А по правдi, просто не знав, яка це радiсть – дарувати МАМI квiти. Тепер Юрко нiби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортiлого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких i слизьких, мов крижинки на рiчцi пiд час льодоходу, купинах, i йде по них так впевнено, нiби пiд ним не бездонна трясовиця, а бита лiсова дорога. А от нарештi серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистоï води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя i квiтiв снiжно-бiлих лiлiй, нiжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичкiв. I вiн нахиляється i серпом притягує до себе тi розкiшнi вiнки та гiрлянди... Лiлiï для Богородицi, – чує перед собою втiшений голос отця Георгiя, а позаду... за спиною – скрадливi звiринi кроки. Але Юрковi вистачає однiєï митi, щоб, уже з повним оберемком лiлiй, стрiмко розiгнутися, озирнутися i побачити, як, буквально за кiлька крокiв вiд нього, опадає, розсотується по трясовинi чорними гадюками, велетенськими п'явками щойно цiлком реальна постать братка. Тi гади болотнi повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але ïм не спинити Юрiя. Хода його тверда, як i вiра в те, що вiн донесе i обов'язково принесе лiлiï Матерi над всiма матерями... Нарештi – берег! На острiвцi ще безлюдно, але з протилежного боку болота долiтають людськi голоси. Прихожани! Треба встигнути! Якась незвична, радше призабута дитинна радiсть охоплює свiтлим полум'ям душу парубка, що поспiшає з оберемком водяних лiлiй i латаття до вiдчинених навстiж дверей крихiтноï дерев'яноï церковцi. Але тiльки зайшовши у храм, у його прохолодний затiнок, Юрiй помiчає, що вiн справдi... свiтиться! Чи то пак, це мерехтливе свiтiння, що нiмбом осяює його, насправдi випромiнюють водянi лiлiï та латаття, якi вiн принiс Богородицi. – Слава Господу, що дiйшли! – перехрестився отець Георгiй, ступивши на твердь. Парафiяни теж з полегкiстю зiтхнули, дякуючи Боговi i Матерi Божiй, що перевели ïх через безодню. Бо, нема де правди дiти, щоразу перехiд через болото був для них, не таких вже й молодих i ловких, неабияким випробуванням. Особливо, пiсля того, як вони помiтили, що стежка... рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то влiво, то вправо вiд куща калини, який служив ïм помiткою з того дня, як вони вперше пiшли через багну услiд за козацьким попом. Тож один Бог вiдає, як отець Георгiй непомильно знаходить стежку, i, взагалi, як ïм усiм вдається пройти по нiй, не забруднивши, ба навiть не замочивши нiг?! Чудо та й годi! Присутнiсть дива трохи лякала, але щораз все бiльше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгiй з Оксаниним хлопчиком на руках. У церквi парафiян чекало ще одне чудо: переступивши порiг, вони не впiзнавши свого храму, заквiтчаного вiнками водяних лiлiй, якi, здавалося, випромiнювали рiзнобарвне, як ялинковi гiрлянди, сяйво. Та найбiльше вражений був настоятель. Попервах отець Георгiй нiчого не зрозумiв, i був ладний сприймати все, що вiдбувається у храмi i поза ним, як видiння, посланi йому Небом. Та роззирнувшись по церквi, побачив у самому кутку, бiля столика з хрестиками, молитовниками i свiчками того, на кого i сподiвався... Юрiй дивився на отця Георгiя розгублено, нiби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який вiн справив на настоятеля i вiруючих. Отець Георгiй вдячно усмiхнувся юнаковi i пiшов готуватися до Служби Божоï. ДIДIВСЬКА П'ЯТНИЦЯ I ТРОÏЦЬКА СУБОТА Тим часом, доки панотець, зачинившись у вiвтарi, одягав ризи, жiнки поставили справа коло престолу широкий ослiн, застелили його вишитим рушником i почали викладати своï панахидки: хто хлiбину, хто вузлик з крупами, хто баночку пiвлiтрову цукру, а дiд Петро Полiщук – куплену купно всiєю церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгiй. Знаючи вельми скромнi статки своïх парафiян, настоятель забороняв ïм приносити в поминальнi днi дорогi продукти та рiзнi лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковiй пенсiï, позаяк в ïï селi зоста­лося бiльше вчителiв, анiж учнiв, Ольга Михайлiвна, все одно приносила на помин то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишнiх селах називають – канун. Ольга Михайлiвна шанувала свого козаць­кого попа, як називала промiж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, бiльше – жалiла... Як людину, котрiй, якщо люди не брешуть, теж довелося, як i ïï покiйному мужу, побува­ти в самiсiнькому кратерi чорно­бильського пекла. Ользi Михайлiвнi часом кортiло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав вiн Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу i свого, i його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скiльки ж то ïм усiм довелося натерпiтися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всi витримували. От i Женя... не витримав... Не пережив... Хоча, як часом думає Ольга Михайлiвна, якби не його чеснiсть, жив би Женя при здоров'ï й досi. Нiхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... вiн теж, мабуть, передчував, що погано для нього закiнчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якiсь системи. Конфлiк­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним i знаючим спецiа­лiстом з ядерноï фiзики, i який, на думку Женi, не мав права легковажити долею стiлькох людей ради черго­вого авралу на честь пролетарського свята. Чи ювiлею, будь вiн не ладний! Певно, того чоло­вiка, як i Женi, вже давно нема... I за що, ради чого вони – такi ще молодi, красивi, такi мудрi i вченi, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якiй людина була нiчим, нi ким, тiльки гвинтиком i засобом для здiйснення якоïсь... черговоï високоï мети заради свiтлого кому­нiстичного завтра. А те завтра i пiсля­­завтра впало на голову, як снiг, тiльки – чорний, радiо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квiтнi – снiг... Часом жiнцi здавалося, що отцю Георгiю теж хотiлося поговорити про чорнобильськi подiï двадцятирiчноï давностi, розпитати детальнiше про ïï чоловiка-небiжчика, можливо, вони були знайомi, авжеж, на ЧАЕС майже всi були знайомi, але певно теж не смiв тривожити важких споминiв... Адже кожен з них розумiв: є печалi, якi носиш в собi, мов iржавi смертоноснi мiни, i боïшся до них доторкнутися... Тим бiльше, що знав: вчителька й без того карається своïм атеïстично-комунi­стич­ним минулим. Був такий грiх... був. Усвiдомлений. Бо ж нiхто ïï, рядову вчительку рядовоï середньоï школи з мiста Прип'ять не примушував ще до Чорнобиля, вбивати вперто в голови дiтям, що Бога – нема. Що справжнiй бог природи i творець свiту – людина, яка сягнула у своєму розвитку такоï висоти, що розщепила атом! I примусила його служити на благо усьому людству! Як та людина розчепила той атом, вчителька iсторiï Ольга Михайлiвна не знала, але була щиро вдячна всiм, хто той атом розчепив, i побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцiю, бо тепер вона живе не в якомусь селi, а в сучасному мiстi енер­гетикiв, в комфортабельнiй квартирi, має високо­опла­чуваного чоловiка енергетика, i виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що ïï про­­стому людському щастю не буде кiнця. I раптом – та жахлива аварiя... мов кара Божа. I смерть Женi... I це вiчне, не минуще почуття вини... Поховавши через мiсяць пiсля аварiï на ЧАЕС чоловiка в його рiдному селi Пiщаному, що опини­лося майже на межi 30-кiлометровоï Чорно­бильськоï зони, Ольга Михайлiвна вiдвезла сина-студента до своєï матерi в Луцьк, а сама вирiшила не шукати щастя-долi переселенськоï в чужих краях, не тинятися по приймах-комiрних, а зостатися тут, в порожнiй хатi чоловiкових батькiв, тим паче, що й робота траплялася – у мiсцевiй школi не вистачало вчителiв. Однак не тiльки страх перед переселенськими поневi­ряннями прив'язав ïï до Пiщаного, а щось iнше, в чому боялася зiзнатися сама собi... Можливо, бiльша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. I тому вона тут, у цiй церковцi... За мирськими думками Ольга Михайлiвна не забувала про своï церковнi обов'язки регента i читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у ïхнiй невеличкiй громадi доводилося виступати в кiлькох ролях, тiльки дiд Полiщук займав одну посаду, зате найголовнiшу, – церковного старости. Отож, доки жiнки, розкладали панахидки, ставили свiчi на пiдсвiчниках i квiти у вази на престолi, Ольга Михайлiвна вiдкрила молитовник на роздiлi Зеленi свята. Троïцька Поминальна Субота. Гляну­ла на царськi врата: за ними отець Георгiй молився, готуючи душу до розмови з Богом i людьми. I на душу жiнки зiйшла тиха свiтла благодать... Про отця Георгiя, тодi ще дивного чоловiка з хижки на болотi, Ольга Михайлiвна прочула першою. Вiд школярiв. Бiгаючи по лiсу, дiтваки запримiтили посеред трясовини якусь хатку i людину бiля неï i подумали, що то вернувся бозна-звiдки до свого куреня вiдлюдку­ватий лiсник Вовк, котрий пропав одразу пiсля Чорнобиля. Але тi, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули вiд жiнки його, що жила в сусiдньому селi Корчувате, нiби вiн давно, десь за мiсяць пiсля Чорнобиля, помер. Тож, зрозумiло, що всi цi плiтки i факти тiльки розпалили цiкавiсть мiсцевих до Робiнзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлiвна iз товаришками пiшла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робiнзон сам вийшов ïм навстрiч i назвався священиком Козацькоï церкви, якою насправдi виявилася хижа серед неприступних мочарiв. Ольга Михайлiвна, як єдиний у цих багнах дипломований iсторик, зацiкавилась несподiваною зустрiччю i пiдбила жiнок пiти слiдом за попом лиш йому одному вiдомою i видимою стежкою через болото, щоб на власнi очi побачити ту (уявити ж тiльки!) трьохсотлiтню, а може, й давнiшу, церкву. Так почалося ïхнє знайомство, а з ним i спiльна дорога до замулених джерел рiдноï iсторiï, якi виявилися, з погляду християнського священика... теж грiхов­ними, бо язичеськими. Звичайно, з огляду на свiй сан, отець Георгiй у цих iсторичних бесiдах не йшов далi за роки правлiння княгинi Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовiй межi мiж Руссю язичеською i Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглiсть i тривкiсть тисячолiтнiх прадiдiвських обрядiв, звичаïв i символiв, що переплелися з християнсь­кою вiрою, мов корiння тремтливого срiблястого осокора i могутнього тiнистого дуба. Ольга ж Михайлiвна з такою насолодою i пристрастю заглиблювалась у тисячолiтню полiську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичникiв, а згадавши, дивувалась, бо ж хiба нашi пращури виннi, що жили задовго до народження Сина Божого i поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю i Рiднiй Землi, називаючи ïх рiзними, але такими прекрасними поетичними iменами, що аскетична християнська вiра не змогла вiдмовитись вiд духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичiв. Всевишнiй Розум того не бажав. I це ще одне пiдтвердження того, що Бог – один i єдиний. Багато тiльки в нього iмен i ликiв. Але, Боже, який жаль, що тисячолiття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, вiдходить у безвiсть разом з останнiми жителями колись благословенних, а нинi зганьбле­них людиною, краïв, спiвуча говiрка, в якiй збереглися перлини давньоукраïнськоï мови – мелодiйнi дифтонги, якими предки полiщукiв iмiтували звуки довколишнього свiту. Сьогод­нiшнiм та ще й нетутешнiм людям ïх i вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начiє тая синичiєнька спiєває про давнiє времiє, коли ще нашiє дiєди жилi, то в цiï пущi русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакi бiєгали, начiє куонi. А сiєчас чрез Чорнобиль нiєма й людiє, тольки дiєди з далiєких свiтiв приходют троєшноï п'ятницi i сердютьса: што ви наробiлi, шо не чутно тута смiєху дiєток? Хадi, Оля, дєiдов памiнати, а то бєда буде... Ото ж вони всiм селом i хуторами довколишнiми i поминали Дiдiв учора. Щоб тi не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самi не радi!.. Розкладаючи на клиросi аркушики iз словами пiсноспiвiв (ще один обов'язок: розписувати для кожного пiвчого, якi молитви i пiсля яких тропарiв i кондакiв, виголошених священиком, треба спiвати пiд час вiдправи), Ольга Михайлiвна поглядала на церковну громаду: ось вони, останнi скарбiвничi незлiчених, потоптаних у цих багнах, прадiдами настараних статкiв: старий Петро Полiщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно ïï всi вони називають... I що ж виходить? А те, що ïм, забутим дiтьми i внуками, нiкому передати ключiв вiд цих розкошiв-самоцвiтiв, розсипаних по рясту i рясцi. Одна тiльки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дiтьми. Ото дякуючи Оксанi та ïï дiтям, ще є з ким куста водити, i учту по Дiєдах справляти, i є ще кого в школi вчити сiльським вчителям, котрi молодшi. Бо старшi, як-от вона, Ольга Михайлiвна, змушенi йти на дострокову пенсiю... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвiти... Тому-то Ольга Михайлiвна i викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, якi вони, тi давнi, прадiдiвськi звичаï. Отож учора, в п'ятницю, кiлькоро ïх, старих бабiв разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вiнок з листя, водила куста, а пiдвечiр справляла Дiєди: учту-трапезу по всiх померлих родичах. Ольга Михайлiвна, сама недавно навчена, намага­лася поминати Дiдiв, як було колись: приго­ту­вала дев'ять страв, насипала по три ложки з кожноï в тарiлку та поклала на порозi, застеленому обрусом, аби дiди вечеряли. А тодi скликала сусiдiв, всi разом наплели вiнкiв з листя, сiли повечеряли та й пiшли, одягнувши на голови тi вiнки та свiчi запаливши, на цвинтар: звiтувати родичам, як жили i що зробили за цiлий рiк. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберiгся вiн тiльки у полiських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давнiй звичай, а не як звiт перед померлими праотцями про своï дiла i вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, трiпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: А що, як справдi... раптом вийдуть i скажуть: вiдповiдайте! I, мабуть, не в одного поколiння душа тремтiла вiд страху перед iспитом? Тому й розкладали полiщуки в цей день поминальний з обох бокiв цвинтарних ворiт високi багаття... Бо й справдi, як впевнилась сама Ольга Михайлiвна, пройшовши мiж костри­щами, не так було страшно поночi йти на рiднi могили, голосячи та спiваючи русальних пiсень. Вчора вона теж голосила i розказувала Женi про своє невеселе пенсiонерське життя-буття, про отця Георгiя, показувала внучку, котра не вiдходила вiд баби нi на крок, вражена усiм цим древнiм язичеським дiйством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вiнок, i пiшли вони з Лесею додому готуватися до Троïцькоï Поминальноï суботи. Удосвiта мали вийти, аби встигнути на Лiтiю. ЛIТIЯ Ще рано бити в тулумбас й скликати ворогiв на тризну, бо сходить Божа благодать на мiй народ, i на Вiтчизну... Де вiн чув цi слова? I чому вони так запам'ятались йому? Вiн бо навiть у школi не мiг вивчити на пам'ять жодного вiрша, навiть, здавалось би такого простого i доступного Шевченка... А тут... цiлий стовпчик! – дивувався сам собi Юрiй, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречнi у церквi рядки. Бо в церквi доречнi молитви, яких вiн теж, як i вiршiв, не знав, бо теж нiколи не вчив. I не було кому його вчити. Коли вiн рiс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школi, де вiн вчився, хоч на той час, особливо пiсля Незалежностi, вчителi i почали згадувати про Бога, але якось нiяково, з оглядкою. Отож всi його молитви: Боже, поможи та Господи, помилуй! Щоправда, з того ïхнього з татом короткого пере­бу­вання у церковцi пiсля Чорнобильськоï аварiï, зоста­лися у пам'ятi незвичнi урочистi слова, навiть згадуючи якi, хотiлося встати: престол, олтар, аналой, царськi врата, iконостас, образи, клирос... Поволi суєта у церквi вщухла, притихли урочисто на клиросi пiвчi – семеро жiнок з дiдом на чолi. Iншi ж баби, жiнка з рахiтичною дитинкою, мiська дiвчина та вiн, Юрко, якi представляли простих парафiян, побожно схилили голови. Раптом в глибинi вiвтаря високий тенор отця Георгiя проспiвав першу хвалу Боговi i лiтня жiнка, схожа на сiльську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян ïй пiдспi­ву­вати. Юрiй нашорошив вуха, намагаючись запам'ятати текс, але вчителька читала так швидко, що вiн мало що зрозумiв. Тому приступив ближче i опинився перед самим престолом. Коли ж царськi врата розчинилися i вийшов отець Георгiй, вбраний у святочнi ризи, спiваючи та обкурюючи кадилом право­славних, Юрiй попервах навiть не впiзнав у цьому величному священиковi буденного, затриво­женого пригодами з ним, Юрiєм, настоятеля Храму на болотi. Навiть погляд, який панотець iнодi зупиняв на Юрiєвi, був зовсiм iнший... Так дивляться хiба що маленькi дiти та святi з iкон... ...Тричi славили вони Триєдиного Бога, тричi молили Отця Небесного за здоров'я земних святих отцiв, за благополуччя Украïни, ïï влади ï народу, кожного тут присутнього. Жiнки, пiдспiвуючи, втирали сльози, єдиний дiд молився iз заплющеними очима, а вiдсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенькоï замученоï жiночки, здавалося, усмiхався... – Нинi, брати i сестри, – голос отця Георгiя злегка тремтiв, – ми маємо день скорботний, але й свiтлий i Богом благословенний, Троïцьку Поминальну Суботу. У цей день справiку, ще з часiв християнськоï Русi, в нашого народу заведено поминати своïх пращурiв, своïх праотцiв, тих, що були корiнням, з якого постав на цiй, дарованiй нам Богом, украєнiй вiд раю землi, украïнський народ. Тобто ми з вами, нинi сущi. Тож не вiдступимо вiд настанов церкви, християнського звичаю i покону батькiв, i помолимося за кожну рiдну душу, що ходила по цiй землi, обробляла цю землю, квiтчала ïï злаком i квiтом, шанувала цi лiси, рiки й озера, захищала ïх вiд наруги i винищення. Помолимося за полеглих у всiх вiйнах, сiчах i боях, i за тих, хто життям своïм заступив нас iз вами в останнiй, будемо просити про це Бога, битвi Розуму з Безумом, Свiтла з Темрявою, Творця Небесного з князем преiсподнi. Ми всi пережили тi страшнi днi i ночi, тi жахливi години, коли наша земля, увесь свiт здригнувся вiд Чорнобильськоï трагедiï. Багато з нас були безпосереднiми учасниками тих подiй, не задумуючись, не усвiдомлюючи, на чийому вони боцi: Творця Вседержителя i Чоловiколюбця, чи – на боцi руйнiвника i людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собi шлях темряви i смертоносноï духовноï чорноти, i досi розсiває той безум серед людей i народiв, провокуючи братовбивство, вiйни, геноциди, ненависть i ненасить, пiдриваючи вiру в Господа. Це вiн спокушає нас розкошами надмiрними, негiдним багатством, лукавою славою i незаслуженими почестями i посадами запродатися йому душу, щоб потiм, вселившись у нашi безбожнi, ослiпленi гординею i самовпевненiстю душi, нашими ж руками творити зло! I ми пiддаємося! I творимо самi собi зло. Собi i своïм дiтям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний бiль. Гiркий бiль. I не чуємо Бога, не чуємо його засторог i пророцтв його апостолiв про Звiзду Полин, яка впаде на землю i згiркнуть води у рiках... згiркне солодка кров нашоï землi. I не каємось... не робимо висновкiв для себе. Тверезих, розумних висновкiв. Адже, брати моï i сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, i наука тим, хто забув, що свiтло не там, де горить електрична лампочка, а де жеврiє лампадка любовi до Бога, а отже до того, що Вiн сотворив, оживив i нам заповiдав. А заповiдав Господь нам – цю землю i щастя жити на нiй – багатство, яке ми так пiдступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, i сьогоднi. Усi: вiд великих свiту цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилi закони Божi. Але днi поминальнi не лише для скорботи, а й во славу тих мучнiв i лицарiв, яких було бiльше серед украïнського народу, i чий дух незборимий досi тримає цю землю i небо над нею. Тож нинi настала найвища пора згадати i вознести соборно до Бога i Богородицi, Пресвятоï Дiви, молитву i за тих героïв, що полягли за нас з вами ще понад триста лiт тому, у цi днi, у цих болотах. Мужнiх оборонцiв Украïни, на честь яких зведений Божою милiстю наш Свято-Покровський Храм. Молiмося, брати i сестри, благаймо Бога вiдпустити ïм, витязям, лицарям нашим, свiдомi й мимовiльнi прогрiшення та вiдкрити ïм врата до царства Божого, i прийняти ïх до воïнства небесного. Та перед тим, як звершити Лiтiю по убiєнних героях, послухайте цю славну, хоч i трагiчну iсторiю про прадiдiв наших – козакiв i ополченцiв вiйська гетьмана Богдана Хмельницького. Отець Георгiй враз мiцно заплющив очi, нiби боявся ослiпнути вiд блискавки небесноï, i безгучно спитав: – Господи, невже Ти простив менi, Господи, грiхи моï тяжкi? Невже послав менi Благодать говорити людям iстини Твоï?! Невже дав менi дозвiл на вiдпущення чужих грiхiв? Спасибi Тобi, Господи... Миряни, завваживши, що ïхнiй священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгiй тоï ж митi розплющив очi, i, заспокоïвши паству своïм тихим усмiхом, почав казання: – Ви, всi присутнi у Храмi, вчилися в школi, i знаєте, що недалеко вiд нас, пiд печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста лiт тому сталася велика битва украïнського народу за свою свободу пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавiй, не вкритiй славою вiйнi загинули сотнi, тисячi козакiв, та не згинула Украïна... I не згинула тому, що на оборону ïï стали триста украïнських спартанцiв. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому мiсцi, де стоïть Храм Покрови Пресвятоï Богородицi...Тож, дорогi моï браття i сестри, прошу вас оглянутися разом зi мною у тi далекi часи i пригадати собi i дiтям своïм, як це було i як це записано в нашу iсторiю. А записано так: 28-30 червня 1651 року пiд Берестечком вiдбувся генеральний бiй козацького вiйська Богдана Хмельницького з поляками, який скiнчився перемогою польськоï армiï. Про перебiг битви збереглося багато свiдчень, але всi вони настiльки розбiжнi, стiльки в них дивовижного i легендарного, що тяжко скласти собi ясну картину тих жорстоких триденних боïв. Панує думка, що саме в час битви, як i перед тим пiд мiстечком Зборовом, зрадив козакiв татарський хан. Вiн не тiльки сам кинувся тiкати, вiдкривши вороговi лiвий фланг козацького фронту, але ще й захопив силомiць iз собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер iсторики доводять, що причиною польськоï перемоги над козаками пiд Берестечком була не зрада хана, а перевага польськоï артилерiï, значна пiдмога двадцятитисячноï нiмецькоï пiхоти, добре вишколеноï в Тридцятилiтнiй вiйнi, високi бойовi прикмети польськоï кiнноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого нiмецькими генералами. В результатi чого татари справдi не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти ïх позицiй, i почали в панiцi вiдступати. Цим вони вiдкрили козацькi позицiï з флангу. Та все ж козацький табiр устиг замкнутися, i цiлих десять днiв вiдбивав завзятi штурми й витримував облогу. I це тодi, коли самого Хмельницького в таборi вже не було, бо вiн, визволившись нарештi з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати новi сили на оборону краю, а команду над табором передав вiнницькому полковнику Iвановi Богуновi. Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночi потихеньку виводити своє вiйсько з табору i вже вивiв був значну частину артилерiï й кiнноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши вiдступ, вдарили по табору. Пiд натиском вимуштруваного вiйська неприятеля чимало украïнських воякiв, переважно обозноï челядi i повстанцiв-селян, загинуло в болотистих заплавах рiчки Стир, що прикривала козацький табiр з тилу, багато полягло пiд шаблями ворога. Загинув i митрополит Йосаф, який старався вгамувати панiку й зупинити втiкачiв. На жаль, у руки полякiв потрапила похiдна канцелярiя гетьмана Хмельницького з усiма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат i багато всякоï зброï. Одначе бiльша частина розбитого козацького вiйська встигла вiдступити в напрямку Києва. Але вiйна – є вiйна. Нелегко далася перемога над козаками й польськiй армiï. Поляки, ослабленi через нестачу провiанту i хвороби, теж понесла великi втрати. Очевидець битви пiд Берестечком француз П'єр Шевальє так описував завершення цiєï справдi доленосноï для Украïни битви: В одному мiсцi серед болота скупчилося триста козакiв i хоробро боронилися проти великого числа атакуючих полякiв, якi натискали на них звiдусiль. Повнiстю оточенi, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин... Отець Георгiй зробив паузу. Обвiв поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивованi проповiддю, незвичною навiть для незвичного попа козацькоï церкви, який зазвичай пiсля Служби говорив з ними про звичайнi речi з ïхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях кровiю политих, i славою повитих. Але сьогоднi вiн говорив про ту давню битву на болотi так, нiби сам був ïï учасником. – Так пише iсторiя, – помовчавши, продов­жував настоятель, – але в нiй багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досi. Але сьогоднi, браття i сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого украïнського духу, нашоï слави, якоï ми не мали б нiколи без волi Всевишнього i молитов Матерi Божоï – заступницi нашого народу. Себто про те, про що не говорить iсторiя. Про чудо Господнє. Тож на мить повернiмося подумки бiльш як на триста рокiв назад на це саме мiсце, де стоïть наш храм, i ми нинi стоïмо. Уявiмо собi картину того кривавого свiтанку... Схiд сонця застав козакiв по колiна в болотi, хоч насправдi вони стояли на колiнах у вранiшнiй молитвi Богородицi. А, помилившись, поклялися хором у триста голосiв: Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду. Але ми не знаємо, до кого були зверненi цi останнi слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рiдних матерiв, що чекали ïх по селах степових i хуторах лiсових? До розтерзаноï неньки Украïни? Чи до Матерi Божоï – Покровительки украïнського козацтва? I за мить по клятвi козацькiй забахкали пiстолi, задимiли, задзвенiли шаблюки, заревiло ревом побоïще... I раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зiйшла з неба по райдузi, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговиннi свою покрову бiлоснiжну, i доки ослiпленi нападники очi протирали, триста вiдчайдухiв перебралися по нiй на берег, щоб з новими силами стати на оборону землi отчоï i не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнiшу – рiвно через вiсiм рокiв, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), пiд Конотопом над вiйськами росiйського царя. Але перш, як пом'янути героïв Конотопськоï битви, варто згадати iсторичнi умови, якi ïï викликали, i полiтичнi причини, головною з яких була, як завше, пiдступна зрада росiйського царя, а саме: порушення Москвою угод рiвноправного вiйськово-полiтичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Нацiонально-визвольноï вiйни 1654 року. Особливо тиск iз боку Московськоï держави на тогочасну незалежну Украïну посилився пiсля смертi гетьмана Хмельницького. Москва вiдкрито стала пiдтримувати за спиною законного украïнського гетьмана опозицiю, яку очолювали авантюристи та полiтичнi демагоги, не будемо згадувати ïхнi iмена, щоб не прославляти знiчев'я зрадникiв. В той же час московськi воєводи, що засiли у Києвi зi своïм гарнiзоном, все нахабнiше втручалися у внутрiшньо-украïнськi справи, порушуючи волю нового гетьмана Iвана Виговського. Бажання Росiï поневолити Украïну було таким великим, що врештi росiйськi вiйська розпочали збройний наступ на Украïну. Щоб захистити незалежнiсть Украïни, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщi i 18 вересня 1658 року пiдписати Гадяцький трактат з Рiччю Посполитою, який в перспективi мав привести до держави трьох народiв, тобто до Корони Польськоï та Великого князiвства Литовського мала приєднатися ще й Украïна пiд назвою – Велике Князiвства Руське. Зрозумiло, що з'ява на мапi Європи такого могутнього вiйськового i полiтичного союзу, злякала Пiвнiчного сусiда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресiï щодо Украïни. А 16 квiтня 1959 360-тисячна росiйська армiя обступає славне мiсто Конотоп, не очiкуючи на ту героïчну вiдсiч, яку дали вiдважнi оборонцi козацькоï твердинi – всього-на-всього 4 тисячi козакiв та мiсцевих жителiв. Успiшна оборона Конотопа, що тривала понад мiсяць, допомогли гетьману Виговському виграти час i зiбрати майже 60-тисячне вiйсько. 29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського пiдiйшли до рiчки Соснiвки, що омиває Конотоп, i, переправившись через мiст, почали громити московiтiв. Коли ж на пiдмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став вiдступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тiльки вороги кинулися за вiдступаючими козаками, як упав мiст, пiдпори якого козаки встигли пiдрубати загодя, i московiти рясно посипались у рiчку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кiннота по шию застряла в болотистих берегах рiчки. Саме в цей час украïнське вiйсько i перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнiшою у шiсть разiв армiєю загребущого сусiда. Отець Георгiй зробив паузу, засумнiвавшись, чи вiрно вiн чинить, проповiдуючи у храмi Божому про подвиги не святих ченцiв, а... лицарiв бойовоï звитяги? Але ж ти – в козацькiй церквi, чоловiче, самою Матiрбожою благословенною! –промайнула думка, а за нею друга: Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не грiх повергати лукавим святенництвом ïх розум у темiнь невiдання?. Отець Георгiй глянув на горстку своïх парафiян, що з iнтересом чекали продовження казання, i камiнь сумнiву скотився з душi, i вiн продовжив: – Однак, на жаль, браття i сестри, як часто траплялося в нашiй iсторiï, та грандiозна перемога пiд славним мiстом Конотопом не стала вирiшальною у вiйнi за незалежнiсть Украïни... I основною причиною цього знову ж таки була наша традицiйна бiда – розкол украïнського суспiльства, радше його верхiвки на рiзнi групи, якi по-рiзному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежнiсть. – Достеменно, далася взнаки столiтня бездержавнiсть, що значною мiрою сприяла розгулу анархiï, появи всiляких опозицiй, якi легко ставали знаряддям у руках iноземних сил. Що й нинi спостерiгаємо в сьогочаснiй незалежнiй Украïнi, – зiтхнув отець Георгiй. – Але жаль, що отак трагiчно понад триста рокiв тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навiть входила вона в той троïстий союз... Та, на жаль, певно, таке вже украïнцям випробування вiд Бога, що з правiку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрiсть i зрада, боротьба за булаву i маєтностi, одвiчне метання мiж двох корон – польською i росiйською – збивало вiтром корону iз власноï голови, а змагання до свободи – заперечувало iдею державностi... Роздуми про минувшину так захопили отця Георгiя, що на якийсь мент забув, де вiн. Нiби перемiстився в часi на кiлька столiть назад: так зримо перед його внутрiшнiм зором одна за одною поставали батальнi сцени пiд Берестечком, обсада Конотопа i переможна битва козакiв з московiтами. Навiть чувся гул сiчi, брязкiт шабель, iржання коней, людськi збудженнi голоси... Але це вже не були тi виснажливi нiчнi кошмари, якi мучили його донедавна... Це була натхненна мить пробудження iсторичноï пам'ятi, пам'ятi роду i народу, яка в ньому то спала-дрiмала, то лiниво позiхала, а то викидала коники, а бувало, що й наривала, як чиряк, кров'ю i гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала! Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як нiколи, дiда Полiщука, вражену Ольгу Михайлiвну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку... Ти ба! не лиш старi, а й молодь – Юрко i Леся – слухали! Напружене зацiкавлення побачив (чи здалося?) навiть в дзеркальних оченятах Оксаниного iнопланетянина... Реакцiя парафiян водночас приголомшила i пiдбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити ïх чималим обсягом iнформацiєю, вирiшив завершити проповiдь: – Чимало полягло в цих болотах наших землякiв у роки визвольних змагiв за незалежну Украïну в роки громадянськоï вiйни, а надто в часи Другоï свiтовоï. Хоч для мене та вiйна залишилась таки Великою Вiтчизняною... Адже ж не за сталiнський союз пригноблених народiв-братiв гинули партизани у цих болотах, а за рiдну хату, рiдний полiський край, врештi, за цi самi рiднi i щедрi для нас болота i пущi. Кажуть, немало партизанiв i солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам вiд Богородицi, щоб ми спом'янули вдячно i тих представникiв iнших народiв, котрi стали на захист украïнськоï землi, як своєï. Тож, дорогi брати i сестри, пам'ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними i своєï землi, i своєï вистражданоï держави, до якоï ми перейшли з кривавого болота суцiльних воєн, геноцидiв, неволi, тоталiтаризму, людиноненависностi, але, слава Богу, не по трупах братiв чи сусiдiв, а простеленим перед нами Омофором Пресвятоï Богородицi. Тож научаймо дiтей своïх i внукiв, браття i сестри, бути гiдними слави дiдiв i отцiв своïх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду i народу, любити цю землю, як вони любили, i не повторювати ïхнiх помилок... Молiмо Бога за пращурiв наших, згадавши усiх поiменно. Бо того бажає вiд нас наша покровительки Матiр Божа. Це вона залишила на спомин про тi подiï церкву Свого Iменi, щоби пам'ятали нащадки: з тим сили небеснi – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як i сила та воля – тiльки у своïй хатi буває. Бережiмо ж свою хату – Украïну, дорогi браття i сестри, i молiмо Господа за тих, хто зберiг ïï для нас... – ... Як багряницею i дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровiю мученикiв Твоïх з цiлого свiту, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас i помилуй!.. ... Помолимось за упокiй душ померлих... Подай, Господи вiчний спокiй померлим слугам Твоïм i сотвори ïм вiчную пам'ять!.. – Вiчна пам'ять! Амiнь... – луною тричi повторила паства вслiд за отцем Георгiєм. Малиновим дзвоном­­-благовiстом вiдлетiла молитва до неба i стало тихо, як перед сотворiнням свiту. Отець Георгiй стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею пiсля Священноï Лiтургiï, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крiзь розчиненi дверi на рiдну вже йому пущу-драговину, i бачив, як у промiннi призахiдного сонця поволi червонiють, нiби обливаються кров'ю, спочатку верхiвки дерев, потiм попелястi тогорiчнi бунчуки-мiтелочки очеретiв, далi – густо здибленi в гору зеленi шаблюки татарського зiлля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорiв, свiтла i тiней, що вiдбувалася в якiйсь... сакральнiй тишi, наповнювала єство отця Георгiя божественним трепетом... разом з тим якимсь... незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер вiн розумiв, наскiльки сильно древнi поганськi племена праукраïнцiв iдентифiкували себе iз природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навiть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своïх полiв, дерев, драговини... Так! Навiть драговини. А ми й досi ïх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, славних прадiдiв великих правнуки поганi. Величаємо себе цивiлiзацiєю, гадаючи, що вона – в прогресi науки i технiки, i не здогадуємось, мудрi-друкованi, що все – навпаки! Цивiлiзацiя – в Любовi – у Вищому, Божественному визначеннi цього слова спочатку – до ближнього i близького, а потiм – до свiту i всесвiту... Раптом отець Георгiй зловив себе на тому, що... переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предкiв-язичникiв, яких поганами вперше назвали... першi на Русi християни. За всiма догматами i постулатами Церкви, можливо, вiн як священик i не мав права того робити. Але як син цiєï благословенноï Небом землi, вiтав мудрiсть перших хрестителiв Русi i перших отцiв ïï Церкви, якi благословили злиття народних обрядiв, звичаïв з християнськими. На жаль чи на щастя, не всьому, що вiдбувалося й вiдбувається у безмежному Божому свiтi, як i тому, що творилося в його власнiй маленькiй душi, Георгiй Бунчужний мiг дати пояснення – анi як колишнiй фiзик-ядерник, анi як теперiшнiй церковно­служитель... Тай чи треба? ПIД ОМОФОРОМ Якби хто того суботнього вечора на передоднi Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би iдилiчну картину. На острiвцi посеред трясовини свiтилася зсередини золотавим сяєвом свiчок церковця, а бiля неï просто неба на травi сидiли й гомонiли люди. Трохи оддалiк високий чоловiк у чорнiй довгiй одежi чаклував бiля невеличкого багаття... ...Отець Георгiй розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звiдки принiс Юрiй, Ольга Михайлiвна розстелила на травi скатерку, розiклала, припрошуючи вгощатися, своє фiрмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчиковi. Той, взявши печенинку, довго i уважно розглядав ïï. Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлiвна. – Таке ж худесеньке, бiднятко, що аж свiтиться.... Хлопчик справдi свiтився в лiлових нiчних сутiнках, мов свiтлячок. Але на те нiхто не звертав уваги, бо лице отця Георгiй теж свiтилося при молодому серпику мiсяця, як i кожного, хто сидiв при багаттi, а чи просто пiд рясними зорями. – Гарно як! Начiє у раю, усе цвi-i-єте... – цвiрiнькнула синичкою баба Настя Синиченко i знiчено вмовкла. – Як пiд омофором Богородицi... – шелеснула Полiна – скромна жiночка з найдальшого хутора Сосниця. – А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мiй Женя, – зiтхнула Ольга Михайлiвна. – А як прiзвище вашого чоловiка? – неспо­дi­ва­но запитав отець Георгiй, не вiдриваючи зачаро­ва­ного погляду вiд вогнища, що весело потрiску­вало, розсипаючи на всi боки рожевi iскри. – Вiн, ви казали, працював на ЧАЕС? – Так, працював... Женя Ходись... Так звали його... Наше прiзвище Ходись, правда, Лесю? – вiдповiла, як видихнула Ольга Михайлiвна i пригорнула до себе внучку. – Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосi отця Георгiя почулися тривожнi нотки, а обличчя у вiдсвiтах багаття взялося червоними плямами. – Авжеж – Ходись... Чудне прiзвище, правда, i рiдкiсне. Казав Женя, нiбито так прозивали його прадiда за те, що мав звичку казати: Ходись ту, маю щось казати. – Будьте певнi, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, нiж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгiй по якiйсь хвилi. – Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлiвна, не звернувши увагу на прийменник наш, бо саме в цю мить, нiби артисти, що зачекалися за кулiсами, у нiчну тишу увiрвалося зi спiвами-переливами лiсове птаство, защебетало-затьохкало, засвистiло на всi голоси, лади й регiстри. Мовби перекривлюючи пернатих спiвакiв, дружно й весело заквакали, задеркотiли на болотi жаби, заплескала по водi, скидаючись, риба. – Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлiвни. – Ви чуєте, бабусю? А я... я ще нiколи такого не чула! Супер! – Пiд таку музику i спати шкода, – позiхнув, пiдмощуючи пiд голову кашкета, старий Полiщук. – Дiду, не спiть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своïм єдиним дiдом жiнки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цiлющого зiлля отцем Георгiєм, чай. Та вже за пiвгодини зморенi за день прочани спали покотом у теплiй травi, вкрив­шись лiловою ковдрою лiтньоï ночi. Не мiг заснути тiльки отець Георгiй: тривоги не давали. Вже й молитви всi по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволi пошукав очима те мiсце у високiй травi, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так i не признався, якими шляхами прибився на острiв через трясовину... А може, тими самими, що й вiн, Георгiй Бунчужний, змiй повзучий, якому згодом судилося поповнити воïнство Георгiя-змiєборця? Ох, справдi, не суди й тебе не осудять. I раптом отець Георгiй аж сахнувся. Виявляється, не один вiн цiєï ночi не спав: над темною травою свiтляною кулькою зависла непорушно голiвка Оксаниного хлопчика, а очi... очi – блискучо-темнi, як люстерка в пiтьмi, дивилися в небо, всiяне мiрiадами рiзно­барв­них зiр, з такою зосередженiстю, нiби хотiли щось там розгледiти, або когось побачити. Отець Георгiй перехрестився: свят-свят, що це йому, грiшному, таке погане мерещиться?! Дивиться собi дитя на небо, то й дивиться... А йому, схимниковi, який тих дiтей i близько не бачив, мерещиться казна-що! Сердитий на себе, священик перевiв очi на болото. Вiдсвiти самоцвiтних небесних розсипiв вiдби­валися у його темних водах, зливалися iз роями блукаючих свiтлячкiв, творячи феєричне i прекрасне свiт­ляне видовище. Пахло аïром, дикою гвозди­кою, вереском, чебрецем, м'ятою... У цьому медово-пряному коктейлi приємно гiрчив запах полину. У верховiттi дерев солодко зiтхали натомленi за день пустощами молоденькi вiтерцi-леготи, здували з листя росу i вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у соннi трави... Велично i розкiшно сходили на сонну землю Зеленi свята. БИТВА Мимоволi отець Георгiй зiщулився – з болота рiзко вiйнуло холодною заплiснявiлою вiльгiстю. Нiби раптовий протяг зненацька вiдчинив заржавiлу браму в потойбiччя, погасивши i зорi у вишинi, i свiтлячки на болотi. Стало темно й глухо, як погребi. Отець Георгiй глянув угору i не побачив неба. Глянув униз i не побачив землi i людей на нiй. Одна темiнь. I тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залiзобетонну, тьму розколола з трiском i ляскотом слiпуча блискавка. Ударив грiм, рвонув вiтер, затрiщала земля, захиталося болото, розплiскуючи по берегах брезклу вiковiчну твань. Закричали перелякано невидимi в пiтьмi парафiяни. Отець Георгiй, злякавшись, щоб вони в панiцi, не дай Боже, не втопились у трясовинi, схопився i, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосницi: – До церкви! Усi – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину? I вражено вмовк: на рiвнi власних очей побачив... дзеркальнi очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (нi, це йому не ввижалося!) дитина мовби висiла в повiтрi! I... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгiй пiдхопив маля, прихилив до грудей, i рушив до храму. Острiв, залитий каламутною дощiвкою, гойдався, як дiрявий човен. Сильний ураганний вiтер з дощем i градом буквально збивав iз нiг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тiльки мiцнiше чiплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю: – До церкви! Усi – до церкви! I переляканi на смерть люди, заскоченi зненацька дикою стихiєю, почувши крiзь ревiння бурi голос отця Георгiя, отямилися й собi вслiд за ним стали виборсуватися з водяного варива i гребти щосили на рятiвний вогник єдиноï свiчечки, що одиноко догоряла на свiчнику бiля престолу. Благополучно дiставшись до церкви, отець Георгiй перенiс хлопчика через порiг, посадив на встелену зiллям долiвку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жiнок. I зiткнувся з Юрiєм, обвiшаним знесиленими пенсiонерками. Десь поряд у бурянiй теменi метався розпачливий лемент сердешноï Оксани: – Де дитина?!.. Боже, де дитина?! – Дитина у храмi! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жiнцi вибратись iз водяного виру. – А де Ольга Михайлiвна з внучкою? Де Полiщук? Але мокра з голови до нiг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже вiд щастя, що дитина знайшлась i жива. I тут отець Георгiй побачив, як у глибинi темряви мутна злива нiби полоще бiлу сукенку дiвчини Лесi. Почув приглушений буревiєм крик-стогiн: – О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте! I тут спалах блискавки вихопив з буремноï водовертi страшну картину: вчепившись за кущi однiєю рукою, Ольга Михайлiвна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потiк затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти ïм намагався старий Полiщук, що теж невiдомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом. Мокре волосся на головi панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир i в ту саму хвилину, коли всiх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дiвчину за подiл сукнi iз водяноï пастки, а з нею – й Ольгу Михайлiвну з Полiщуком. I тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тiльки, як за крок вiд нього ввiйшла у воду блискавка, мов палаюча стрiла, тiльки задимiло i... I стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як i почалася! Спiшно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутнi ручаï дощовоï води. З неба махом спала чорна пелена грозовоï тучi, i знову весело заяскрiли, наче вмитi, чистi i високi зорi. Отець Георгiй зiтхнув з такою полегкiстю, нiби йому три гори спало з плiч. Звiв очi до неба, шукаючи архангелiв. Бо якби йому хтось розказав про те, що тiльки-но вiдбулося, вiн не повiрив би. Не повiрив би й самому собi, якби не свiдки. Мокрi, настрашенi, ще не вiрячи, що живi, не кажучи нi слова, пiшли вони всi четверо на вогник свiчечки, де ïх пiд Омофором Богородицi чекали решта парафiян, слава Богу, живих i неушкод­жених. Не змовляючись, без команди отця Георгiя, усi впали на колiна перед чудотворним образом Богородицi i вперше побачили на пiднятих вгору ïï руках – Покрову. Вона сяяла, як рiздвяний снiг! За дверима церкви починало сiрiти, а небо над ще темним лiсом – рожевiти. На болотi теж розвиднялося. Густий бiлий туман клубочився, як небеснi оболонки. На тиху пiсля бурi землю сходило з небес величне свято Трiйцi. Треба було готуватися до Священноï Лiтургiï. НЕОПАЛИМА КУПИНА Священна Лiтургiя почалася з величальноï молитви: Величаємо Тебе, Життядавче Христе, i шануємо святого Духа Твого, що Його вiд Отця послав Ти божественним ученикам Твоïм..., – i завершилась словом отця Георгiя до пастви: – Дорогi брати i сестри! Ви знаєте, що пiдчас тайноï вечерi обiцяв Iсус Христос Апостолам, що пiсля Вознесiння Свого на небо зiшле на них Пресвятого Духа, який навчить ïх всякоï правди i додасть ïм вiдваги йти проповiдувати святе Євангелiє. Чи не пережили ми з вами цiєï ночi щось подiбне: коли вже втратили були й надiю зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, i витягла нас iз пащi Звiра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свiй Покров бiлий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Лiтiï, а народ ïх у пiснi увiчнив: тут ïх триста, як скло, товариства, лягло...А Святий Дух додав нам сили i мужностi в нерiвнiй битвi з негодою, i змiцнив в одностайному бажаннi допомогти один одному в бiдi. Так явив нам Всевишнiй Свою Триєднiсть: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трiйця Свята смiливостi чесно розказати про пережите Чудо Господнє iншим, не боячись бути осмiяними чи зневаженими... – Во iм'я отця i сина, i святого Духа, амiнь! – повторили дружним хором парафiяни, тiльки Юрiй, почервонiвши, опустив очi. Нещасний парубок боявся, що хтось iще, крiм нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нiчнiй веремiï вчорашнiй його поплiчник – отой чорний браток з майбаха. То дробився-дiлився на тисячi чорних рогатих чоловiчкiв, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлiтався воронням, та все норовив заволокти Юрiя у круговерть бурi... I тiльки один Бог знає, як того не сталося... – Вузькi й крем'янистi стежки до Тебе, Господи, – зiтхнув отець Георгiй, помiтивши замiшання хлопця. Завершивши Священну Троïцьку Лiтургiю отець Георгiй святив на подвiр'ï зiлля, за яким не треба було далеко ходити: крок налiво, крок направо – i до твоïх послуг розкiшнi, вмитi росою (нiби й бурi не було) заростi розквiтлого аïру, м'яти, папоротi, кущi вiльшини та верболозiв, молодi клени та берези з осиками... Парафiяни, як дiти, пiдставляли пiд бризки святоï води зеленi оберемки i ще блiдi вiд пережитого обличчя. Потiм один за одним поверталися в церкву, по черзi прихиляли чола до чудотворноï iкони. Останньою пiднесла до вуст Матерi Божоï своє дитя сердешна Оксана. Так точнiсiнько колись батько пiдiймав мене, малого, до Чудотворноï, – згадав Юрiй i боязко пiдняв очi на Богородицю. По лагiдному блиску ÏÏ очей, зрозумiв: цього разу ВОНА впiзнала його... I, може, й простила... Але чому в кутиках ïï очей зблиснули сльози? Чи здалося?.. Пора було розходитись по домiвках. Попро­щав­шись iз парафiянами, отець Георгiй пiдiйшов до Юрiя. Був схвильований, навiть розчулений. – Дякую Божому промислу, що привiв, вас, сину мiй, сюди. Ваша з'ява i все те, що ми пережили, просвiтлила мою пам'ять, висвiтлила грiхи, якi мучили мене... А головне, що ми всi разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи... Можливо, ви теж, сину мiй, причетнi до того, що Бог вiдпустив моï грiхи i послав Благодать вiдпускати iншим. Тож я i вiдпускаю вам всi вашi грiхи, хоч ви й не прийняли сьогоднi таïнство євхаристiï. Зате перед цим ми з вами в щирiй бесiдi один одному висповiдались. Чи не так? Так. Спасибi вам i за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала бiльше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воïнства, що там, на Небi, стоïть в оборонi Украïни... I хоч Юрiй мало що зрозумiв iз одкровення чудного попа, зате вiдчув серцем, що пiсля того, що вони разом пережили, вони, нарештi, врятують i батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця i перед ним простелила свiй бiлоснiжний Омофор i вивела з лiкарнi страшноï i з недуги ще страшнiшоï? Бо на душi було незвично легко i свiтло. – Отче Георгiю, вiн хоче щось вам сказати, – до них пiдiйшла сердешна Оксана з дитиною на руках. – Я слухаю тебе, дитя моє, – лагiдно звернувся до нiмого хлопчика отець Георгiй, теж уже нiчому не дивуючись. Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився мiцно стиснутий ротик. Тiльки в глибинi дзеркальних очей нiби iскорки проскочили, i в гулкiй, аж нiби космiчнiй тишi, що враз запанувала над болотом, чiтко прозвучали два слова: – Спаси Бог. – Вiн дякує вам, – зашарiлася сердешна Оксана вiд гордостi за своє незвичайне мудре дитя. I заселять землю iншi, духовнi iстоти, не залежнi вiд ненаситноï i грiховноï своєï матерiальноï оболонки, якi насищатимуться Духом Божим, – чомусь пригадалися отцю Георгiю останнi слова, почутi вiд Волхва бiля КПП ЧАЕС за тиждень до аварiï 26 квiтня 1986 року. – Хай Бог береже тебе, дитино, i матiр твою! – поблагословив отець Георгiй. – Отче! Отче, допоможiть нам переправитись! – покликали парафiяни з пiвденного краю острiвця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгiй не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав: – Iдiть самi. На що я вас i благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цiєю безоднею Богородиця. ... А потiм стояв i дивився, як його паства спокiйно, як битим путiвцем, переходить трясовину: попереду процесiï – Оксана з дитям, а позаду всiх – внучка вчительки на пенсiï – Леся. – А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрiя, котрий нерiшуче тупав на березi. – Доганяйте! Дивiться, як озирається на вас ота юна Мавка лiсова. Та й батько зачекався: його сьогоднi виписали з лiкарнi. Iдiть! Передавайте вiтання вiд... його доброго знайомого – Георгiя Бунчужного i... повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох. Юрко аж рота роззявив вiд здивування, хотiв щось спитати, але чудний пiп суворо наказав: – Iдiть! Батько чекає вас уже три години! I збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кiлька хвилин отець Георгiй для певностi тримав поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив i пiшов до церкви. Кликало його туди щось схоже на вiдчуття дискомфорту, вини... чи сорому за невиконаний обов'язок. Тривожний туск в душi не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, вiн ясно бачив, як, поцiлувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова нiч була тiльки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю i його душу? Невже, Господи? В сум'яттi глянув на пiвнiчний схiд, туди, звiдки прийшов i куди ось уже двадцять рокiв поглядав з тривогою: у ясно-голубому небi над тим мiсцем, де за лiсами мав бути Чорнобиль, висiла зловiсна сизо-лiлова хмара... I все зрозумiв: битва триває! З тривогою переступив порiг i скам'янiв: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотiв упасти на колiна, але почув тихий, наче мамин голос: – Мерщiй вставай i йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царiв людських: Ви що, не вiдаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя? Скажи: – Дихає сiркою пекло i не за горами день, коли буде вiдкинутий навiть вiд гробу свого кожен, хто землю свою руйнував i свiй народ убивав! I прийде цей день, i понижиться гордiсть людини, i високiсть людей, i буде високим Сам тiльки Господь того дня, i божки срiбнi, й божки золотi i божища – усi минуться! – Вони не повiрять, Мати Божа! Подумають, що я божевiльний! Гiрше! Вони не пустять мене й на порiг! – Не говори про всiх. Кажи про себе i свою вiру. Хiба ти не знаєш, що кожному буде по вiрi його? – Але ж я молився... Я за всiх них молився, але вони не вважали за потрiбне пiзнати Бога, то чи захочуть почути мене! I що я скажу ïм таке, чого вони ще не чули?! – I сказав Iсус: Коли до царiв i правителiв поведуть вас за мене, не журiться, як або що говорити – тiєï ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме. Вiд цих слiв отець Георгiй заспокоïвся: якщо це було Об'явлення, що Бог вiдкриває йому Знання, до цього закритi, то вiн готовий сповняти Його Волю. Пiднявся з колiн, пiдiйшов до чудотворного образу Богородицi, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлiвною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву i пiшов через трясовину не питаючи броду туди, де за лiсами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Киïв. Повертаються вiтри на кола своï, – подумав, згадавши середину квiтня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС i блiде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевiльного... А що чекає його, раба Божого Георгiя, у тому свiтi, з якого вiн втiк? Тим часом, на протилежному боцi болота, миряни, нарештi, дiставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нiчнi подiï-чудесiï. Нiкому не вiрилося, що таке пережили, але те, що допiру, ось-ось, тiльки-но перейшли самостiйно трясовину, i нiхто не втопився, а деякi навiть нiг не забруднили (!), свiдчило, що минула горобина нiч не приснилась, а була насправдi! Юрiй останнiм ступив iз хисткоï купини у м'яку лугову траву, i з полегкiстю зiтхнув, вiдчувши пiд ногами надiйну твердь. Мимоволi глянув туди, де ще недавно мерехтiв зловiсним пульсуючим свiтлом бандитський майбах i... помiтив (чи привидiлось?) як упала на те мiсце в гущавинi густа тiнь, далi рiзко зiрвався вихор, сколихнув пiдлiсок, шугнув у верховiття старезних осик i хляпнув разом iз збитим воронячим гнiздом у багну! Так, значить, менi не примарилось! Он хто буянив цiлу нiч на островi!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!, – подумав Юрiй i озирнувся, сподiваючись побачити на тiм боцi трясовини одиноку постать отця Георгiя. I... не повiрив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленiв невисокий пагорб, а на вершинi його сяяв макiвками та хрестами золотими старовинний, дивноï краси, дерев'яний храм. – Неопалима купина. Кажуть, ïï бачать тiльки посвяченi, – сказав хтось зовсiм поряд. Юрiй озирнувся: дiвчина на ймення Леся. – Ви теж ïï бачите?! – спитав пошепки, нiби боявся пробудитися зi сну чи сполохати мiраж. – Бачу! – луною озвалася дiвчина.
ХРАМ НА БОЛОТI або ТАЄМНИЦЯ КРИВАВОÏ БАГНИ