Хижачка



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Сентиментальний роман А на Великдень... – Слухай, ти, якщо ти й далi будеш мовчати, я тебе згною. Ясно? – задихаючись вiд досади, спитав той, що сидiв через стiл навпроти. Майже ïï ровесник, молодий i гарний, зовсiм красень, як артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Вiн аж зубами скреготiв вiд пасiï, готовий убити ïï, але вона не розумiла, що вiн вiд неï хоче. – Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє терпiння може лопнути! Так що давай... шуруй! Усе, як було. По порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вiтрами? Я слухаю... Давай, давай, виколупай iз себе! Ну i чого ти мовчиш? Ти що – глухонiма? Тобi ж гiрше буде, дура! – починав скаженiти красень, зриваючись на крик. – Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?! – Що – було?—хотiла запитати. Ïй шкода було, що красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нiчим не могла зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало говорити. I вона мовчала, зiщулившись у тому мовчаннi, як равлик у своïй хатцi, маленька, безпомiчна перед нежданою бiдою, що здоровенним чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити. А на Великдень приïхала в село столична шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвiла бiля церкви у колi тiток i бабiв, що зiйшлися паску святити, i – все. I перевернула з нiг на голову все життя Ясочки, котра маком сидiла пiсля школи бiля тата з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селi звали, як горiлку, столичною через те, що першою виïхала до столицi i тепер дуже гордилася тим) наговорила Ясочцi, на що настренчила, мама не знала, але на другий день Великодня Ясочка заявила, що ïде в Киïв шукати роботи, бо, як вона бачить, вони нiколи не назбирають грошей на iнститут, а як i назбирають, то це буде через сто рокiв, а вона не збирається посивiти у цiй глушинi, а тому ïде з Аллою сама собi дорогу пробивати. Почувши таке вiд тихоï, смирноï Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а тодi – в боки, бо чувала, якою дорогою вибивається в люди шалапутна Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупiсть мами ( Тупiсть! Тупiсть! – ридала Ясочка, маючи на увазi мамину любов), вона свiта бiлого не бачить, тодi як ïï ровесницi давно всi по закордонах i столицях, а вона тут, у цьому болотi, пропадає. Тож мамi не зоставалося нiчого iншого, як i собi заголосити, а на третiй день по Великодню, рукою махнувши, вiдпустити свою єдиначку разом iз шалапутною Аллою у бiлий свiт, тобто, до Києва. Не сподiваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка злякалася – i омрiяних перемiн, i Києва, який бачила всього кiлька разiв, коли ïх, сiльських школярiв, возили на екскурсiю. Але вiд Алли так гарно пахло розкiшним столичним життям, так вилискував на сонцi ïï розмальований довжелезний, як у вiдьми, манiкюр... Ясочка глянула на своï обрiзанi при самих пучках нiгтi i... I страх перед невiдомим бiлим свiтом, якого вона не бачила, в селi сидячи, як рукою зняло. Проводжаючи Ясочку до киïвського автобуса, який двiчi на тиждень заïжджав у ïхнє село i вивозив iз нього у свiти все молоде й здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповiдала: – Боже ж мiй, луче б устроïлась десь ближче: у Теплику чи Вiйницi... Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києвi? На що замiсть Ясочки вiдповiдала шалапутна Алла: – Ой, тiтко, якi ви старорежимнi! Наче телевiзора не дивитесь! Та в тому Києвi, тiтко, роботи – завались! Захоче – пiде на стройку: там таке строïтiльство, як показилися! Людей треба – море! А захоче – домработнiцою устроïться, або собак у багатих вигулювати. Теж добрi грошi. Почувши про собак, мама, як риба у хватцi, хапнула ротом повiтря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками: – Та не бiйтеся, тiтко, це ж, як вона схоче! А не схоче – пiде на базарi торгувати, чи ще луче – в барi десь офiцiанткою... Чи в макдональдi. Ой, тiтко, там тоï роботи, як жукiв на вашiй бараболi! Вiд такого вибору робiт мама вже й не знала, що казати. А уявивши Ясочку в барi офiцiанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й далi розраювала бiдну: – Ви, тiтко, тiштесь, що ваша Ядя ïде в Киïв, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я, например, не знаю, чого це пертися у якусь Iталiю чи Португалiю, коли можна грошi заробити, недалеко вiд дому вiдбiгши?! I вобще: чого це ви, тiтко, як затуркана якась сiльська баба? Нiчого з вашою Ядьою не случиться в тому Києвi, лиш те, що людиною стане. Заробить грошi, а, може, i в iнститут поступить, ïх там теж, як собак нерiзаних. Лиш, конєшно, грошей тра! А може, замiж вийде. От iз тих дiвчат, з якими я живу, вже добра половина познаходили собi молодикiв i повiддавалися. Сiльськi дiвчата просто нарозхват у Києвi. От побачите, ще та-ко-го вам зятя привезе – з моб-бiл-лою, на м-мерсссед-десi! А тут що? В цьому селi? Однi дiди повдовiлi та Шкiва-уголовнiк! Ясочцi було жаль маму, але при згадцi про вар'ята Шкiву стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болотi. I пропала б, якби не Алла... Отож затято не пiддавалася на маминi сльози. – З твою красою, – нашiптувала зубатенька й носатенька Алла, – ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсiв усяких: твiй шанс, цицьки мiсяця, срака року – завались! А в тебе з усiм цим усьо супер!.. Ясочка спершу не дуже вiрила шалапутнiй Аллi, бо перевiрити своï чари в селi справдi не було на кому, а єдиного парубка Геника Шкiву, який недавно повернувся з тюрми, де вiдсидiв за те, що крав по городах маковиння i перепродував циганам, вона боялася. Але уважнiше придивившись до себе у дзеркалi, справдi побачила, що Алла не бреше, що вона не гiрша, а то й краща за тих дiвчат, котрi усмiхаються з реклами телевiзора та лискучих журналiв на вiтринах кiоскiв у Теплику. То чого справдi має пропадати у цьому болотi, коли такий великий свiт i в ньому стiльки можливостей для гарноï дiвчини? – Слухай, давай по-доброму. Ти ж нормальна дiвка, симпатична, не глупа... Молода. Тобi треба виплутуватись iз цього дєрьма. Ти понiмаєш? Ну давай, розказуй, хто тебе пiдставив? Спiльники – хто? Ти ж, бичка сiльська, лоханка немита, сама ж не могла додуматись! Де тi, кого ти навела, га? Давай, згадуй! Колись, сучко! Але вона й далi не знала, що згадувати. Не розумiла й половини слiв, якими красунчик кидався в неï, наче грудками мерзлого гною. Вiд них смердiло, як з нужника. I вона затуляла обличчя долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик вiдривав ïï руки i, бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – i чекав iз перекошеним лицем, що вона скаже. На зупинцi край села чекало автобуса, окрiм них, ще кiлькоро сiльських студентiв, облiплених родичами, та кiлька чоловiкiв, якi, погостивши на Великдень у сiм'ях, поверталися до своïх мiських заробiткiв. Мама, побачивши ïхнi зацiкавленi позирки, демонстративно стала оддалiк вiд гурту (стидалася, що ïï Ясочка вибирається з дому разом iз шалапутною Аллою) i тихо наказала: – Менше говорiть та розказуйте... Чим менше знати будуть, тим луче... Вони з нами не дiляться... – Ой тiтко, нада ми ïм!.. – вiдмахнулась Алла з досадою. – Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепiт мама. – Якби ти знала, що кажуть... Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася повiдати Аллi, щ-о-о про неï кажуть у селi, пiдiйшов автобус i, пiдхопивши торби, вони ринулись займати зручнi мiсця, бо ж до Києва пiвдня ïхати. Коли вiд'ïжджали, Ясочка глянула крiзь вiкно переповненого автобуса на заплакану маму i теж розплакалася – вiд жалю за мамою i страху перед великим свiтом, що починався для неï зразу ж за рiдним селом. – Ти, що, справдi не в'ïжджаєш, а може, пiд недiєздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка падає. Прошу тебе, не iспитуй моє терпiння! Вишак, блiн, зафугую, як пить дать, або – у вiчний культпохiд на зону... Тепер вже вона точно нiчого не розумiла. Дивилася на нього i думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злiсть начебто й вродливих людей. Невже вiн цього не розумiє? – Заберiть ïï! – крикнув у дверi, втрачаючи терпiння, Домагаров, а ïй прошипiв: - Колись, мала клiзмо, а то я тобi твiй тупий гарбуз надвоє розколю. Ти вже мене дiстала... Косиш пiд дурку? Даремно! Вiддам на експертизу i загудеш на довiчне... Ти чула? До смертi у клiтцi будеш сидити. Зайшла Марiка, точнiше, схожа на Горбатюкову Марiку з Бережкiв, тiльки ще похмурiша, жiнка, i сказала: – Руки за спину! Виходь! – Вона мене дiстала! – пожалiвся Домагаров Марiцi. – Дай пару п...лєй по-пiд ребра, – вживши погане слово, гугняво порадила та, що була схожа на Марiку з Бережкiв. – Спомнит враз... Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут i те, чого не було. – Ладно... Не зараз... Забери ïï... – Давай впiрьод, покорiтєльнiца столiци! – гигикнула Марiка i садонула важким, як у чоловiка, кулаком попiд ребра. Великий свiт, чи то стольний Киïв, зустрiв Ясочку дощем, людським стовпотворiнням i всенародною байдужiстю. Навiть важке, загазоване повiтря пахло безпросвiтною байдужiстю. З годину вони добиралися до Аллиноï, як вона казала, Солом'янки, переповненим метро, тролейбусом та пiшодрала, обриваючи руки наталованими провiантом торбами. – От i наш гадючник, – нарештi видихнула Алла перед облупленою багатоповерхiвкою. I вони з останнiх сил поволоклися брудними сходами на п'ятий поверх, бо не працював лiфт. Гадючник, чи то трикiмнатна квартира, яку винаймала Алла разом iз ще десятьма дiвчатами, що приïхали iз рiзних областей шукати роботи i щастя у столицi, скидалася водночас на палату в запущенiй старiй сiльськiй лiкарнi i безлюдну солдатську казарму: однi тапчани й розкладайки. Ще з порога Ясочцi вдарило в нiс мiшаниною чужих запахiв, дешевих дезодорантiв i ще дешевших супiв мiвiна, якими вже торгують i в ïхньому селi. Про те, що тут живуть жiнки, нагадувала хiба що розвiшена на шворках по балконах i у ваннi рiзнобарвна бiлизна. Та ще квiтучi фуксiï-калачики на пiдвiконнях зiгрiвали цю нiчлiжку, цей табiр циганський пломiнцями розгублених по провiнцiях домашнiх вогнищ. – Поки що будеш зi мною спати, – Алла показала на обдертий диван у найменшiй кiмнатi. – А там видно буде... Тож будь як у дома, розшнуровуйся, вiддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такiм видi на люди вийти! – i зачинилася у ваннiй. Не встигла Ясочка на диван сiсти, як Алла стала перед нею у всiй своïй красi – вся в блискiтках i закльопках, ще й у пупi сережка, а у вухах – по чотири... Ясочка лиш очi витрiщила, а задоволена реакцiєю Алла гордо сказала: – Учись, доки я жива! А потiм вони подалися на найближчий речовий ринок, де реалiзатором секонд хенду працювали Аллинi знайомi i ïм нiбито треба було продавщиць-напарниць. По дорозi Алла аж захлиналась, розписуючи, яка то вигiдна робота – продавати секонд хенд. – Платять не багато, зате ти всiгда будеш одiта. Там такi-i-i вє-єщi бувають, фiрмовi, новiсiнькi, якi десь завалялись-залежалися по складах паризьких супермаркетiв, не вiдлiчиш вiд тих, що по киïвських бутiках пиляться. Сама провiряла. Всi дєвочки з нашого гадючника одiваються з гуманiтарки. От подивись на мене – чим не модель? I ти така будеш! Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла. Привiвши пiд дверi, Марiка вперла ïï лицем у сiру стiну, i скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом: – Ти, дєвочка секин-хенд, ти менi, канєшно, нi при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде! I штовхнула через порiг. У спертий, важкий дух погреба i громадських туалетiв. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очi, намагаючись порятуватися вiд дiйсностi спогадами про той свiт, що зостався за стiною i тепер здавався таким святковим, яскравим i веселим, як у дитинствi великоднiй ярмарок у сусiднiй Соболiвцi. Поплутавши трохи помiж продуктових рядiв та речових палаток, вони випiрнули серед копиць барвистого дрантя, в якому енергiйно порпалися люди, заохочуванi веселими криками продавцiв: – Налiтай! Свiжий товар! По три штуки на гривню! Налiтай! Алла зареготала, i, на всi боки розкидаючи прiвєт-прiвєт!, шпарко, як риба в рiчку, ринулась у глибину базару, помiж палаток, що нагадували Ясочцi завiшаний шматтям критий тiк у рiдному селi. Тiльки там пахло устояним духом пашнi, який не вивiтрився навiть за останнi роки, вiдколи в селi перестали сiяти пашню всяку, а з даху порожнього пiднавiсу навiть гнилу толь здерли. А тут тхнуло... наче дустом чи дезинфекцiєю. Ïдучi запахи хмарами пiднiмалися над розворушеними кучугурами лахмiття, лоскотали в носi i дерли в горлi. Ясочка закашлялась. На що повеселiла Алла гукнувши: – Привикай до європейських ароматiв! – рiзко пригальмувала бiля двох дiвчат, що навперебiй закликали покупцiв: – Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники... На всi вкуси i возрасти! Зi складiв Європи. Сам Версаче вiд заздростi плаче! Дєшиво! Не минайте – вибирайте! – Дєвочки, прiвєт! От я Танi, як i домовлялися, знайшла тобi замiну. Подругу. – сказала Алла i почала мотляти розвiшане по брезентових стiнах i вiшалках шмаття, однак нiчого не знайшовши новенького, погнала з базару, кинувши на прощання: – Не обiжайте дитину! Дiвчата, Таня i Катя, теж з Вiнниччини, тiльки з iнших районiв, Ясочку не обижали, а навпаки, оскiльки в пообiдню пору покупцiв мало було, стали дружно уму-розуму научати та до звичаïв i порядкiв базарних привчати. – Робота не важка, на свiжому повiтрi, – заохочувала Таня. – Головне, аби не крали i бiльше купляли. I сама нiчого не бери, бо на щот цього в хазяïв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи, що хочеш купити, i вiддай тi нещаснi копiйки без скандалу. – Да, з хазяями луче дiла не мати, – додавала Катя. – Нашi пани ще нiчого, головне, не мелочаться. Вони в нас – крутi, машинами торгують, i секонд хенд у них так, попутний бiзнес. А он дiвчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Ïхня павучиха слiдкує за кожною ганчiркою. – Та й наша добра, – не втерпiла Таня, яка, певно, недаремно збиралася роботу покидати. Але тут же спохватилася: – Та ти не бiйся, головне тобi обтертися в Києвi, а там i ти знайдеш роботу i кращу, i дорожчу. Так усi роблять. Або кавалера... До вечора Ясочка старанно обтиралася, а ввечерi, коли пакували у величезнi торби лахмiття, з'явилася хазяйка, розмальована-розцяцькована дама середнiх лiт, розрахувала Таню, обмацала Ясочку, як корову на ярмарку, оцiнюючим пронизливо-принизливим поглядом i, кинувши: Что ж, работай!, повихляла туди, звiдки прийшла, – у той сяючий, розкiшний i багатий Киïв, який ще вчора здавався Ясочцi таким привiтним i близьким, а в цю мить так безжально вiддалявся вiд неï разом iз лискучим задком хазяйки. – Скотина, – просичала услiд Таня, – вона менi недоплатила двiстi гривень! I Ясочцi стало страшно, i захотiлось додому, та ще страшнiше було вiд того, що i дома ïï нiчого, крiм нудьги, болота, важкоï роботи i зека Шкiви, не чекало. У палатi, як вона в думках називала своє несподiване помешкання, на неï чекала нова подруга по нещастю. За весь час, вiдколи ïï сюди привезли, ïх було три i всi кудись дiвалися. Дiвчата зникали саме тодi, коли ïï викликали до красеня, або возили на колишню квартиру показувати, як усе було. Вона не знала, що показувати. Стояла серед руïни свого колишнього раю, зацiпенiвши вiд жаху i горя... Приходили якiсь сусiди, колишнi спiвмешканки... Але вона не дивилась на них. Тепер ось нова з'явилась. Взагалi-то ïй було байдуже: говорити все одно нi з ким не хотiлось, а думалось однаково, як з ними, так i без них. От тiльки Вiн не приходив тодi, коли в палатi хтось був. Я не хочу, щоб про тебе негарно говорили, казав... А що б Вiн сказав, якби послухав красунчика?.. Що б Вiн тодi сказав?!! Микиту Платоновича Ясочка зустрiла, з роботи вертаючись. Стояв, зiпершись на ковiньку, бiля пiд'ïзду, дивився на торбу з продуктами i наче не вiдав, що з нею робити. Але Ясочка тодi ще не знала, що це Микита Платонович. Стоïть собi дiдок бiля пiд'ïзду – та й стоïть, маленький, щупленький, важко дихає, торби не годний донести... Жаль Ясочцi стало дiдка, може тому, що в неï самоï нiколи не було дiда. Всi дiди, тати – мамин i татiв, чогось рано повмирали. Чогось!.. У селi чоловiки мруть, як мухи. I старiють скоро. А от жiнки живуть довше, видко, щоб коло землi було кому робити. Тож не дивно, що Микита Платонович видався Ясочцi старим, як свiт, дiдом. I тому вона, як кожна сiльська дитина, привчена шанувати старших, пожалiла його: – Давайте, я вам поможу, дiдусю, – а далi пiдхопила сумку, понесла до лiфта i чекала, доки вiн, задихаючись та шкутильгаючи, дожене ïï. Бачачи, що старий зовсiм непотрiбний, три чисницi до смертi, добра Ясочка вирiшила пiднести сумку з продуктами аж до дверей його квартири, що була поверхом вище, якраз над тiєю, в якiй вона поселилася. – Заходьте, – запросив зворушений до слiз Микита Платонович, i Ясочка, на лихо, зайшла. I стала як укопана. Бо замiсть трикiмнатного гуртожитку з тапчанами, вазонами на вiкнах i колготами-лiфчиками, розвiшеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кiно та раз у музеï. Та де! Стiльки картин, старовинних меблiв, ваз, статуй i рiзних iнших фiгур вона не бачила навiть в обласному музеï, куди ïх возили ще в школi. Ясочцi здалося, що вона потрапила на триста рокiв назад, бо й запахи тут витали несьогоднiшнi, важкi вiд пилу, як темно-синi гардини на вiкнах, i сутiнки стояли, як у музеï, якiсь... пiдземельно- холоднi, хоч за вiкном буяла весна. Микита Платонович ввiмкнув у коридорi тьмяне свiтло i запросив ошелешену Ясочку до майстернi. У майстернi, як вiн величав найбiльшу кiмнату, бiля наполовину заштореного вiкна стояла на нiжках перекидна, як у школi, дошка з недомальованою картиною, а бiля неï – столик iз фарбами у слоïках i тюбиках. – Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – I засоромилася, бо вперше бачила живого художника, i видко, знаменитого, бо ж у Києвi живуть тiльки знаменитi. А невiдомi – живуть по селах, як Микола Безкоровайний iз сусiдньоï Петрашiвки, про якого часом пише ïхня районна газета. – Виходить, що так, – Микита Платонович вiд Ясиного наïвного захоплення зашарiвся i аж помолодiв. Почав метушитися, ҐоҐошитись, як парубок, припрошуючи Ясочку то сiсти, то встати, а врештi, йти за ним на кухню кавою вгощатися. То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всi стiни були завiшенi, але тарiлками – полив'яними i рiзьбленими з дерева, розмальованими ложками та iншим святочним кухонним причандаллям, а в сервантах та на полицях височiли гори небачених сервiзiв, стародавнiх глечикiв-збаночкiв, горщечкiв­-банячкiв, пляшечок i вазочок. Серед цього розмаïття всiлякого посуду Ясочка впiзнала близнята, точнiсiнько такi, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два злiпленi до купи горщечки з ручкою, в яких давно колись сiльськi люди обiд в поле косарям чи полiльникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому – кашу. – Такi, як у моєï бабусi, – показала Ясочка на близнята. – Цi теж – вiд моєï бабусi... Єдина спадщина... – зiтхнув Микита Платонович. I Ясочка ахнула: – Такi старi?! Микита Платонович знову зашарiвся, знiчено заусмiхався: – Такi старi... що поробиш... До речi, ми ще ж не познайомились... Як вас... величати? Бо мене – Микита Платонович. – А мене – Ядвiга, – сказала Ясочка i подала Микитi Платоновичу руку, як це в кiно по телевiзору бачила. – Звiдки, перепрошую за неделiкатне запитання, таке... iм'я? – здивувався Микита Платонович, поривно схопив ïï руку i припав до неï сухими вустами. Вiн був зовсiм близько i вiд нього теж пахло давнiстю, дуже старою давнiстю. – Вiд моєï прапрабабусi по мамi. Вона була польська панi i звалася Ядвiга, але коли вийшла замiж за мого прапрадiдуся – сiльського коваля, то стала... Явдохою. От що любов робить, каже мама... – вiдповiла Ясочка, i собi здивувавшись перипетiям свого родоводу. – I всi забули, що вона була панi. А моя мама нагадала i назвала мене Ядвiгою. Хотiла, щоб я теж була панi. Але в нас у селi будеш... Аякже! Коло свиней! – Ясочка засмiялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й називають мене – хто як: молодшi – Ядьою, старшi – Явдонькою, а мама часом Донькою, але бiльше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве мене Явдохою, то стає люта, як меч. А менi – хоч i горщиком, аби лиш у пiч не засували... Ясочка знов засмiялася, але вже нiяковiючи вiд занадто довгого ручкоцiлуваннячка цього дивно дiдуся. – Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, вiдриваючись нарештi вiд ручки Ясочки. – Ясочка... Прекрасне iм'я! Але я називатиму вас – Ядзуня... Панна Ядзуня! Це так романтично... Так, певно, називали в юностi вашу бабуню-панну ïï шляхетнi родичi. Ви не проти? – Микита Платонович, розправивши плечi, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену сивим пушком голову, i зразу помолодiв, i став схожий на... на якогось знайомого, дуже поважного чоловiка... – Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет... – Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалiя... – Який я тобi Микита? Дiвко, ти що збрендiла совсєм? – насторожено спитала зi свого тапчана неохайна, патлата i беззуба жiнка, та сама, яку вона застала в палатi. Вiд жiнки кепсько пахло... чимось брудним, ... глупосним... – Гей, дiвко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти дуже змахуєш на тих малолiтнiх сучок, за якими зразу тiчка собацюр бiгає, а тодi мiлiцiя. Щось ти менi дуже ïх напоминаєш... Надивилася я на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць... Е-е-е, та ти що – зразу й ласти вiдкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє єшо етого Ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь! Загрюкало, затупало, дверi вiдчинились i зайшов Микита Платонович, зовсiм молодий, гарно вдягнений, в капелюсi. Вона спочатку навiть не впiзнала його. Ясочцi здалося, що вiн от-от, як це у кiно показують, пiдiйде до неï вихилясом, пiдставить лiкоть i запросить на якийсь... танець. Але Микита Платонович, нiби отямившись, пiдступив до одного iз сервантiв, вибрав серед чудернацького посуду найкращий – срiбний iз вiзерунками рондлик (як вiн сказав – кавничок), а в другому – двi крихiтних синьо-золотих чашечки з блюдцями, i аж тодi почав варити каву за якимось там заморським рецептом на старезнiй, як усе довкола, газовiй плитi. Потiм вони пили ту каву з крихiтних чашечок у захаращенiй, пропахлiй музеєм, старовинною i старiстю великiй кiмнатi-майстернi, при свiчках (отаке замандюрилось старому: зашторити вiкна i свiчки запалити серед лiтнього бiлого дня!). Тож Ясочцi часом видавалося, що вона кавує iз одним iз тих бородатих святих, що дивилися грiзно на неï з потемнiлих, аж чорних, образiв на стiнах. Одна рiзниця, що святi були грiзнi i... святi, а Микита Платонович – добрий i земний, зовсiм, як сiльський старий вчитель. Кава пахла гвоздикою i ще якимись прянощами, але вони так тiсно переплiталися з хатнiми запахами, як польовi квiти у скиртi стухлоï соломи, що важко було ïх вирiзнити. А потiм святий Микита, ляснувши себе по лобi, зi словами який же я забудько, дiстав iз стародавньоï червоноï шафи штофчик iз золотистим напоєм, i вже по другому разу вони пили каву з коньяком. Ясочцi вiд незвички зразу ж у головi злегка замакiтрилося, стало весело i затишно серед усього цього старого мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Рiздво. Тодi мама, повернувшись iз церкви, теж запалювала свiчку... – Все в порядку... жива. Просто нервове i фiзичне виснаження... Здалося б трохи пiдлiкувати... Вивести з депресiï. Ну от, i пульс... слабенький... Анемiя. Треба в лiкарню. Вiд чоловiка, що це говорив, вiяло теплом i лiками. Вона хотiла побачити його, але заважав густий сивий туман i роï дрiбненькоï мошви. – Да вона, мнє кажется, нємного того... Бредiла... Микитою мене обзивала, – пожалiвся прокурений жiночий голос. – Засвiтiть свiчку, – попросила вона. – Тут так темно. – Ще рано свiтити свiчки, дiвчинко, – лагiдно сказав чоловiк, вiд якого пахло теплом i лiками. Микита Платонович про своє життя розповiдав мало, i то таємничими натяками. Усе бiльше Ясочку розпитував: звiдки, де працює i мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився: – Овва... Як же ж ви там, бiдненька, напевно, мучитесь, у тому... кагалi... – Чого ж? – заперечила повеселiла вiд кави й коньяку Ясочка. – Зовсiм нi! Нам весело, хоч i тiснувато, звичайно. Але дiвчата добрi, свойськi... Засиджуватись у старого Ясочцi не хотiлося, та й балакати не було про що, тож заспiшила додому. Микита Платонович, прощаючись у дверях, сказав нiяково: – Заходьте... – Та згадавши, що Ясочцi нема чого до нього заходити, запропонував: – Менi незручно вас просити... але чи не могли б ви, панно Ядзуню, допомагати менi по господарству?.. Нi, нi! Не задурно... Ради Бога... Я вам платитиму, i непогано... Вам же ж треба... ну, на рiзнi дiвочi дрiбнички... – Не знаю... – розгубилася Ясочка, – я подумаю... – Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла, почувши про Микиту Платоновича, його музей i каву з коньяком. – Чи ти ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобi пливе, а вона – думати! Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти ïй у руки вiд немiчного дiдка, що доживає вiка у захаращенiй старизною рiзною квартирi?! Господи, та вiд нього, як у селi кажуть, цвинтарем пахне! – От... тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з дiвчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то лiфчик – у ваннiй. Все курила i лютувала, пришiптуючи: Клятi подонки... пiдлi бандюги... – Ну подонки, бандюги подлi! Погублят дєвку! Господi, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може ти з тих – юних хiщнiц, що божих одуванчiков на тот свєт отправляют, собiрая ïх по квартiрам городскiм? Дiдульок-бабульок всякiх...Но шо-то мнє нє вєрится – нє тянiш ти на етiх подонков, хлiпкая очень...Неопитная, вот i попалась...Да, бандюков онi сюда не сажают... Кiлєров усяких – теж. Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют... Ну-у-у дєла... Слушай, ти би поєла... Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться... Когда кишки злипнуться, всьо, хана... Нада хоть шо-то пити... Я чуть сама не окочурилась... За першою ходкою. Не опитна була, как i ти... Да i переживала – страшно... Как-нi-как – второє лiцо на предпрiятiï, i при том – на всю страну предпрiятiï... I жила, как чєловєк... I вдруг – нi-чє-го. Даже званiя человєческого... Во, полюбуйся, во што превратiлась Е-лє-о-но-ра Едуардовна! Але ïй не хотiлося бачити те, у що перетворилась Елеонора Едуардiвна. I заплющивши щосили очi, намагалася вирватися з цiєï смердючоï затхлоï душогубки – на свiт бiлий. – Ну шо ти, как риба лєдяная?.. Ясочка сидiла на обдертому диванi в нiчнiй сорочцi, розгублена, i дивилася на люту Аллу круглими i невинними, як у рибоньки, очима. – От се-е-ло! Ну село! – пасiювала Алла, наче не було в неï ворога лютiшого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Вiн – одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дiтей нема. А як нема, тихенько пiдлiзь пiд бiк... Ой, ой! Не хочеш – пiд бiк, не нада!.. Тодi хай удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?! Iнтересно: буде платити!.. Кому його слинявi грошi треба... З пенсiï мiнiмальноï! Та ти, з твоïми прелєстями, не такi бабки можеш заробляти! Не надриваючись, i з удовольствiєм! Так що пошли дiда нафiҐ, або передай менi. Я вже з ним знатиму, що робити! Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась... брудна. Що мала на увазi шалапутна подруга, Ясочка не зовсiм втямила, однак геть зовсiм розстроïлась i вирiшила викинути Микиту Платоновича з його пропозицiями з голови, що й не так вже й важко було. Мiське життя закрутило Ясочку, завертiло i понесло-понесло... Щоранку, нi свiт нi зоря вона схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що вiдсипалася пiсля ночi, i бiгла першою, доки дiвчата не прокинулись, у ванну вмиватися-збиратися. Далi чепурилася i вискакувала на вулицю не снiдавши. – Хавать будеш? – знову спитав ïï хриплий, прокурений, як у базарноï алкоголiчки Нюрки, голос. – I правiльно... Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай i то – тьху! Як бичья моча!.. Вони самi етiх стяк не п'ют, сссуки... П'ют кофе бразiльский iз коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! Ето тєбє нє Амєрiка! – ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзiратєльнiца? Она права! Ето там нашiх ворюг iкрой кормят у тєлєвiзора!.. А нас тут – перевосс-пiтивают! Ти такоє слишала?! Воспiтатєльнiца нашлась, мать твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю... Я своï права знаю i только жду, когда отсюда вийду... Анi єщо постоят у мєня перед європєйськiм судом за iздiвательства над невиннимi людьми! Но всьо-таки, випий чаю, вiн хоч гарячий, кишки попариш. Чаю Ясочка не вмiла пити, бо в них дома нiколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снiдала морозивом, а обiдала тим, що привезе у своïй тачанцi Семенiвна, яка невтомно курсувала по базару, вигукуючи: Борщ! Вареники! Пироги! Кому борщ, вареники, пироги! Базарне життя починало подобатись Ясочцi. Найважче було рано i ввечерi – розпакуй-запакуй, а далi робота – не бий лежачого: стiй собi, стережи лахи, продавай, дивись на покупцiв i слухай веселi балачки реалiзаторiв. Недавно, коли розпаковували нову партiю товару, що прийшла з Нiмеччини, подружки по палатцi повиловлювали з того мотлоху такi класнi фiрмовi речi!.. Ще кращi, як тi, що висять у вiтринах дорогих столичних магазинiв. Одягнули Ясочку з нiг до голови, що й Алла не впiзнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила i тепер – як нова копiйка. – Долар! – поправила Алла. – Навiть цiлих сто! Отож викинула Ясочка бiдного Микиту Платоновича з голови з усiм його музеєм, зате Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку iз своєï душi. Якось через тиждень вiн пiдчiкував ïï, сидячи на лавочцi бiля темного пiд'ïзду. Було пiзненько i Ясочка аж злякалася, почувши: – Панно Ядвiго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дiвчино! Коли приступилася ближче i побачила Микиту Платонович, трохи розгубилася: обiцяла ж йому подумати... Микита Платонович i собi – про те ж саме. – Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку. – Авжеж, роботи багато... колись зайду, – збрехнула Ясочка i спробувала шаснути в пiд'ïзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив ïï проханням: – Чи не допомогли б ви менi пiднести сумку до лiфта? Ой Божечку! Вiн що, з цею торбою зранку мене чекає? – вжахнулася, здогадавшись про хитрощi старого мудра жiноча душа наïвноï Ясочки. А одвiчне жiноче милосердя завернуло ïï вiд дверей, взяло торбу, не таку вже й важку: хлiбеня, пакет молока, якiсь помiдори, – i понесло до лiфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович. – Шо ти панiкуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко дихаючи. – Нiчого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшiлiще, iспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одiночествє всю жiзнь провєдьош! Разаралась, как варона... Дверi грюкнули. Стало тихо. Тiло здавалося невагомим, тiльки важка голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєнi повiки: неохайна жiнка сидiла на своïй койцi, не зводячи з неï стривожених очей. – Ожила? Слава Богу, а то менi лиш не хватало, щоб тебе на мене повiсили, як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью чєловєчєской... Ладно, лади! Бiльше я тебе нi про що не питаю. Менi свого – во! По зав'язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала на зонє... Всю нєзавiсiмость! I чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла, мразь, на себя всю вину, всю - за хахаля-директора! Как главний бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалi! А я попалась! Вєрнєє – наехалi i затрюмiлi. Своï ж... Но я тоже харошая блядь! Поетому баб – нє-на-вi-жу! I сєбя – в пєрвую очєредь! Так што будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фамiлii – Ґавно! Хотя еще восєм лєт тому назад я била панi Вєсєловськая! А тепер я – мадам Ґавно. I мнє, как рецедiвiсткє, за то, шо я украла бутилку водкi в маҐазiнє — препаяют ещьо леть пять. I послє етого – мне уже свободушки нє видать... Тє, коториє разворовалi державу – на свободє! I будут на свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – Ґє! Неохайна жiнка сердито вмовкла, але слова ïï ще довго висiли важкою чорною градовою тучею пiд сiрою стелею, готовi от-от обвалитися i засипати ïх обох жорстким мокрим гравiєм. Вони гнiтили, вичавлювали з тiла останнi сили, а з голови – останнiй розум. Щоб не збожеволiти, вона стала думати про лiто, яке залишилося за цими залiзними дверима, про довiрливу дiвчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному лiтi, яке не вернеться... Пiсля роботи, трохи половивши Ґав на Хрещатику, Ясочцi, правду кажучи, не дуже хотiлося вертатися у свiй гадючник, як казала Алла; або палату № 6, як називала ïхню квартиру № 46 Лiля-артистка з Херсону, що начебто пробилася в модельний бiзнес i тепер вишиває на подiумах; чи терарiум, як пiдсмiшкувалася найрозумнiша з дiвчат – Настя-журналiстка, що вже теж наче знайшла роботу в якiйсь, казала, престижнiй газетi, де добре платять, i от-от пiде. А може, вже й пiшла... Ïхнiй гадючник, як перевалочний пункт. Дiвчата, якi приïжджають з областей у Киïв, довго в тому циганському таборi не затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опiряться, знайдуть роботу кращу чи багатенького буратiна i тiкають з цеï, як вони кажуть, довбаноï дiри, з цього клопiвника. Зостаються лиш тi, що на будiвництвi iшачать. Вони хоч i непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки i бички, тiпа, безнадьожнi в планi развiтiя. Однак Ясочцi, навпаки, дiвчата-будiвельницi найбiльше з усiх спiвмешканок подобаються. Вони хоч не красунi i не дуже грамотнi чи просунутi, як дехто, зате добрi. З ними легко i просто. Не насмiхаються, коли щось не те зморозиш. Не копилять Ґембу, не мiряють презирливо з нiг до голови ватерпасом тiльки за те, що тебе нiхто на тачцi додому не пiдвозить. А не пiдвозить лиш тому, що Ясочка не сiдає, як вони, до першого, хто гукне... Одно слово, Ясочцi зовсiм не хотiлося повертатися у палату номер сорок шiсть, бо хоч дiвки розбiгалися вечорами хто куди, але ж опiвночi вони верталися! Збудженi, часом п'яненькi, зчиняли рейвах, гармидер, сiкались одна до одноï. Ну зовсiм мiшiҐiни, як любить лаятись Марiка Горбатючка, що живе одна, як вовк, на своïх Бережках – найдальшому кутку ïхнього села. Ясно, що згадуючи таке, Ясочцi зовсiм не хотiлося вертатися в той терарiум. Отож, несамохiть ноги несли ïï поверхом вище, а руки мимоволi дзвонили у дверi Микити Платоновича. Вiн чекав ïï. А на столi у кухнi серед стародавнiх глечикiв i горшкiв – чекала скромна вечеря: бутерброди i кава. Повечерявши, Ясочка змiтала пухкою мiтелочкою пил iз експонатiв-антикварiатiв, як величав своï iкони-портрети, шаблi-кинджали i черепки всiлякi Микита Платонович, а вiн розповiдав iсторiю кожного. Ясочцi було цiкаво слухати, бо кожна iсторiя була схожа на казку. – А це, що це за чортисько? – питала Ясочка, i Микита Платонович, щасливий, що його слухають, охоче вiдповiдав: – Це, панно Ядзуню, дiдько з Карпат, обрядова маска... Там з ним гуцули Маланку водять. Чули про Маланку? – Ще б не чула! Та ж сама водила, правда, ще в школi. Бо тепер, не знаю, як у Карпатах, а у нас точно вже нема кому водити: однi старi баби лишилися, якi не знаю, чи й кутю варять на святий вечiр... Бо й мама цих свят сумнiвалася, тож пiвкутка наскликала до нас на кутю. А цей... дiдько? – Цей – ритуальна африканська маска з чорного, ебенового, дерева... Привiз я ïï iз Зiмбабве... ще... ого! Тодi ще вас i на свiтi не було... – Звiдки? – хотiла перепитати Ясочка, але посоромилась своєï безграмотностi, бо й так Микита Платонович нема-нема та й каже: – Вам, панно Ядзуню, вчитися треба. – Нема звiдки, – зiтхала сумно Ясочка. – Тепер, щоб вчитися, треба грошi мати. А в моïх тата з мамою нема. Хiба сама зароблю. Я того й у Киïв приïхала. – То на юридичнi й iншi моднi факультети грошей треба. А на такий як мистецтвознавчий, наприклад, не треба. Там потрiбен тiльки талант – вiдчувати мистецтво. Якщо хочете, я поговорю з керiвництвом iнституту, вони менi не вiдмовлять. – Не знаю... Я подумаю, – казала Ясочка на прощання i йшла сумна спати у свiй гадючник. – Ой, що тут думати, – кривила Ґембу Алла, збираючись на свою нiчну змiну. – Ти знаєш, яка в них зарплата, в тих мистец... ццтво... знавцiв? П'ять рокiв голову сушити, щоб вiд зарплати здохнути? Я тобi кажу, що робити, але ж ти не понiмаєш... I розчинялась у нiчнiй теменi, вертячи, як хазяйка секонд-хенду, блискучим шкiряним задком. – Мала, кажуть, зарплата... в тих мистецтвознавцiв, – несмiливо заперечувала Микитi Платоновичу Ясочка на другий день, коли вiн знову починав бесiду про навчання. – Алла каже, що й без навчання сьогоднi можна заробити непогано... – Перепрошую, панно Ядзуню, але Ваша Алла – повiя з Окружноï! Не думаю ж, щоби вас приваблювала така професiя! – гнiвався звично лагiдний i чемний Микита Платонович. – А що це – повiя з Окружноï? – не розумiла Ясочка. – Дитя моє! Ви не знаєте що таке – повiя з Окружноï? – ледь не плакав вiд тупостi Ясочки, як ïй здавалося, Микита Платонович. I Ясочка була готова провалитися вiд своєï тупостi крiзь землю. I треба ж ïï було бовкнути таке... але ж вона не зовсiм дурна, щось таки розумiє у цьому свiтi! Однак даремно Ясочка встидалася своєï невченостi. Микита Платонович пiсля цiєï розмови дивився на неï з таким замилуванням, щоб не сказати закохано, що Ясочку в жар кидало. А якось пiзно ввечерi, коли Ясочка, позмiтавши пил iз експонатiв та наслухавшись про них казок, зiбралася у свiй гадючник-терарiум, Микита Платонович запропонував перейти до нього жити. То вам не товариство, – сказав, маючи на увазi дiвчат з квартири номер сорок шiсть, а найбiльше Аллу, яку на дух чогось не переносив. – Але – де? Тут же мiсця нема? – розгубилась Ясочка. – Є! Ради вас, панно Ядзуню, готовий викинути за вiкно найцiннiшi своï скарби. Бо ж ви, моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнiшая Мотронько, найбiльший мiй скарб безцiнний... Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тiлько ти менi руки зв'язала... Читали листи Iвана Мазепи до Мотрi Кочубеïвни? – Нi, – спантеличилась Ясочка. – А вiн теж був художником? Микита Платонович глянув на Ясочку так, нiби вперше бачив, i журно зiтхнув: – Ой, нi! Був Iван Мазепа славним, хоч i нещасливим гетьманом Украïни, з трагiчною i... незбагненною, як i в його краïни, долею... – i спохватившись, усмiхнувся: – Та не лякайтеся так, ще прочитаєте. Ви все прочитаєте... З вашою чистою душею, з вашою свiтлою голiвкою ми ще покажемо, на що ми здатнi... Чи не так? – аж розчервонiвся вiд гордостi за Ясочку Микита Платонович. – То перебираєтесь? – Не знаю, – вiдповiла розгублено Ясочка, – треба подумати... – Що тут думати! – аж пiдскочила з досади на притолочену Ясочку Алла. – Що тут думати, ти, Мотре дурна?! Переходь! Уже! Доки дiд не роздумав! Знаєш скiльки Ґерлiв з нашого гадючника пiдповзали пiд цього старого куркуля? Отож бо! Жодноï не впустив, старий лис. А тебе запрошує! Iди! I згоджуйся на все, щоб лиш хаза лишилася тобi... як... старий того... ҐиҐне. – Я боюсь, – призналась Ясочка, задумуючись над своïм майбутнiм iз Микитою Платоновичем. – А як справдi помре? Вiн такий старий i слабий... Я боюся мерцiв. – Та не бiйся – не вмре, хоч... нiчого страшного... Усьо-усьо! Не буду. Ва-ау, якi ми нєжниє i порядочниє, аж протiвно! I розлючена Алла, вилетiла з квартири, як вихор, i так швидко розтала у нiчнiй теменi, що Ясочка не встигла розпитати ïï, що це значить – повiя з Окружноï. Пiсля цiєï ночi Алла справдi, як розтала. Пропала десь. Нi слуху нi духу. На третiй день Ясочка зажурилася, що робити? Може ïï мамi написати, чи своïй подзвонити. – Не треба! – заборонили дiвчата, якi добре знали Аллу. – I не переживай – таке з нею буває. Мабуть, десь робота пiдвернулася... Яка-яка?! Виростеш, дiзнаєшся. Так у тривозi минув цiлий тиждень, а шалапутна Алла не з'являлася. А вранцi забрали Елеонору. Знаючи, що скоро прийдуть по неï, вона встала, i хоч тим щаслива, що нiхто не дивиться, сходила до вiтру. Ïй припiкало ще з досвiтку, але вона боялася сварливоï Елеонори i тяжко терпiла. На душi зовсiм полегшало, коли сполоснула лице прохолодною водою з-пiд крана i пригладила мокрими долонями розпатлану голову. Ну, от, вона готова. Хоч – на смерть... Хай приходять... Тiльки б усе це скорiше закiнчилось... Готова вмерти хоч уже, але ж вони не дають – нi жити нi померти! Позабирали усе, навiть золотий тонюсiнький ланцюжок, нiби на ньому можна повiситись... Навiть шпильки для волосся, нiби ними можна заколотися... I мучать-мучать... Що вiн хоче знати, що випитує, отой... гидко вродливий? При згадцi про злого красеня Домагарова вона зiщулилась у малесеньку горошинку i тихенько заскiмлила. Допити втомили ïï, виснажили, i тепер вона боялася не так свого мучителя, як його знущань, i цей страх був єдиним живим почуттям у ïï майже мертвiй душi. Прийшла похмура Марiка, i знову повела ïï довгим глухим коридором до глухоï, як увесь свiт, кiмнатки, де на неï чекав Домагаров. – Ну що, подумала? Усе згадала? Як прийшла... Сама чи кликав? Запрошував, умовляв? – спитав наче лагiдно, а насправдi стримуючи лють. Минув тиждень – Алла не з'являлася. Наляканiй пропажею Ясочцi було одиноко й незатишно у велелюдному терарiумi – палатi № 46, а коли стало зовсiм нестерпно, зiбрала Ясочка валiзу i прийшла до Микити Платоновича. Микита Платонович, хоч i запрошував, та не сподiвався, що вона прийде, тому так розгубився, що й не знав, що сказати. Хоч вiд радостi аж засвiтився весь. – Алла пропала! – пояснила просто i печально свiй прихiд Ясочка. – Вже тиждень, як нема... – Не переживайте, знайдеться! Таке не пропадає, – вiдповiв точнiсiнько, як дiвчата, на тривогу Ясочки Микита Платонович i притьмом повiв у маленьку кiмнату, точнiсiнько таку, в якiй жили вони з Аллою, де й справдi не було вже жодного горшка чи статуï, тiльки диван, стiл, крiсло, а по стiнах – рушники та картини: пишнi квiти i розкiшнi краєвиди. – Ой, як у саду! – сплеснула руками Ясочка. – Ну як? Подобається? – спитав, зазираючи Ясочцi у вiчi Микита Платонович. – Це я для вас старався, панно. Щоб ви жили, як у квiтучому саду... А ви вмiєте вишивати рушники? – Як не вмiти – у селi та ще сидячи зимою в хатi?.. Одна розрада – рушники! Але кому то треба, в нас тих рушникiв – стiн не вистарчає! – згадала Ясочка своє вишивання щозими. Всi ïï ровесники вже пiсля восьмого класу пороз'ïжджались хто-куди, а вона все... вишивала: вранцi до школи, де у класах по десятковi ïх сидiло, а ввечерi – за обичайкою, бо в бiблiотецi ще в п'ятому класi всi книжки прочитала, i з тих пiр жодноï новоï туди не прийшло. Нема грошей, – казала бiблiотекарка, що вже й забула, коли зарплату одержувала... Але, слава Богу, того вже не буде... Все вже позаду: i вишивання, i школа, i село... А попереду... Та хто його знає, що там попереду?!. А потiм вони вечеряли при свiчках, що хоч i гарно було, але й тривожно, бо при свiчках Микола Платонович здавався ще старшим i жовтiшим, як святi на iконах. Удень i при свiтлi вiн ще не так виглядав хворобливо, а при свiчках!.. Як мрець! Проте Ясочка не могла того йому сказати, щоб не обидити. Тому намагалася не дивитися на Микиту Платоновича i не згадувати Аллинi слова про те, що йому три чисницi до смертi, бо ïй тодi хоч свiт за очi тiкай... А куди? – А куди моя панна хоче втекти? – Раптом спитав, нiби прочитавши ïï думки, Микита Платонович. Ясочка аж сахнулася: чи це ïй причулося, чи дiд чарiвник? А Микита Платонович усмiхається та перепитує зовсiм буденно: – Я про те, чи бувала панна Ядвiга десь крiм села й Києва? – Ще в сусiднiх селах Соболiвцi та Орлiвцi, в Теплику, i у Вiнницi два рази – на екскурсiï... – Не густо... А хочете кудись... чкурнути? – А куди? – Куди хочете! Та хоча б в Iспанiю, до мого давнього друга, старого чудила Сальватора. – Вiд чудила – до чудила... – подумала Ясочка, а вголос спитала: – А коли? – Та хоч би й вже! Лiтак на Мадрид – через три хвилини. Але заплющте очi, щоб не страшно було летiти. – А ми що – на помелi полетимо? – зрозумiвши, що то гра, засмiялась Ясочка. – Авжеж! Тiльки дайте менi свою руку, щоб вас вiтром не вiднесло в iнший бiк... Ну що – готовi? – Авжеж! – i Ясочка, мiцно заплющивши очi, щосили стиснула холодну, тонку руку Микити Платоновича. I раптом ïï немов i справдi вiдiрвало вiд крiсла, пiдхопило вiтром i понесло-понесло... – Тiльки не вiдкривайте очей! – гукнув наче здалеку Микита Платонович. – Доки я не скажу! Ясочка засмiялася, пiдставляючи свiжому вiтру обличчя. I тут Микита Платонович шепнув: – Уже можна... Ясочка вiдчула пiд ногами землю, вiдкрила очi i не повiрила: вони з Микитою Платоновичем стояли посеред дивного дикого саду, де водночас цвiли i плодоносили покрученi дерева-дивовижi, розливаючи в тремкому гарячому повiтрi дратiвливi пахощi, височiли чудернацькi замки i скульптури, блукали чуднi триногi жирафи, клаповухi слони i ще якiсь невиданi людо-звiрi i квiтко-птахи, а мiж тими чудовиськами походжав дiловито, як ветеринар Мартин по колгоспнiй фермi, якийсь старий дивак, одягнений, наче клоун, i, смiшно вибалушивши очi, ворушив, як тарган, пiдкрученими дротяними вусами. – Де ми? – Ясочка злякано вчепилась у рукав Микити Платоновича. Але той тiльки тихенько засмiявся: – Не бiйтеся. У задзеркаллi краси. У того самого старого чудила Сальватора Далi, котрий усе своє життя земне намагався довести вiдноснiсть людських уявлень про такi поняття, як краса i огиднiсть, тобто ствердити iстину, що у Бога нема прекрасного чи бридкого, адже яким прекрасним може бути, на нашу думку, бридке! I яким вiдворотним – здавалося б, красиве! А всi думали, що вiн епатує i куражиться... Однак, схоже, ми невчасно з вiзитом... Точнiше, ми нахабно вдерлися у святая святих – найвищу мить натхнення... Безсмертний безумець – у полонi фантазiï! А це небезпечно! Можемо назавжди залишитись у цьому саду якимсь деформованим мутантом його буйноï уяви. Тож доки заслiплений екстазом дивогляд не помiтив нас, заплющуймо очi i гайда звiдси – назад до Києва! – Так, з мене хватить! Хай беруть на експертизу! Може, вона бембнута, а я мучуся тут iз нею! – пожалiвся похмурiй Марiцi зневiрений до решти красень. – Я вам кажу, що треба робити... Зразу признається. А ви ще не опитний... жалiсний... – буркнула Марiка i боляче штурхнула пiд ребро замашним, як у крепкого чолов'яги, кулачиськом. – Виходь! Якби моя воля, ти б у мене скоро заговорила... Як миленька! У палатi вже була Елеонора – ще розпатланiша i наче побита. – Дралась! – гордо трiпнула головою i порадила: – Слушай, королева секунд-хенд, ледi бомж! Ти з ними не шути. Я другоє дєло – стрiляний воробєй. А ти – калiсь, то єсть, говори, що попало, що на губу полiзе, а то мандолiну вiдiб'ють! – Хай вiдбивають, – вiдповiла подумки, лягла на тапчан обличчям до стiни i почала рахувати до тисячi, щоб не чути прокуреного Елеонориного голосу, або заснути... Проспавши до полудня, бо мала суботнiй вихiдний, Ясочка прокинулась iз вiдчуттям приємних перемiн. У залиту сонцем кiмнату крiзь шпарини у дверях просочувалися запахи свiжоï фарби i веселеньке мугикання. Накинувши халатик, пiшла на те мугикання i... оторопiла: у кiмнатi-майстернi, бiля розчиненого навстiж вiкна, на високому стiльчику, сидiв незнайомий молодцюватий, осяяний сонцем чоловiк i щось малював, мугикаючи, на дошцi. Помiтивши Ясочку, сяйнув бiлими зубами: – Наше вiтання паннi Ядзунi! Як спалося?! По голосу Ясочка впiзнала Микиту Платоновича. Але не ворухнулася, не вiрячи анi очам, анi вухам своïм. От така чудасiя! То сон чудний, то... Де й дiвся немiчний щупленький дiдок... – Питаю, як спалося, красна панно? – засмiявся помолодiлий за нiч Микита Платонович. – Спасибi, може бути, – вiдповiла Ясочка, як у них в селi вiдповiдають, i собi спитала: – А ви що робите? – Грунт. Я роблю Ґрунт, – молодо засмiявся Микита Платонович. I, вiдхилившись вiд мольберта, показав Ясочцi, що несмiло пiдiйшла ближче, помальований у жовтий колiр шматок кропив'яного мiшка, натягнутий на дошцi, як на квадратнiй обичайцi. – А що це буде? – поцiкавилась Ясочка. – Ясочка буде. Наша панночка Ядз-з-зу-уня... – продзумiв, наче той джмiль, зайнятий малюванням Микита Платонович. I враз, окинувши ïï уважним, гострим поглядом, серйозно додав: – Я хочу намалювати ваш портрет, люба панно Ядвiго. – А нащо портрет малювати, як можна сфотографуватися? – здивувалася Ясочка, оговтуючись вiд перемiн з Микитою Платоновичем. Микита Платонович щиро розсмiявся: – Дитя ХХI столiття!.. Издержки цивилизации... Чи мiг почути таке вiд своïх таïтянок безсмертний Гоген? Або великий Рембрандт вiд своєï Саскiï? Чи й навiть ваш вчорашнiй знайомий – чудило Сальватор вiд хитроï, як змiя, Гали? Нi-ко-ли! Бо таке мiг почути вiд своєï Музи тiльки я – давно i безповоротно забутий усiма постреалiст Микита Джамалiя. Ясочка слухала i нiчого не розумiла, хiба те, що так багато чого не знає i не розумiє в цьому свiтi. – Iдiть перекусiть щось – там я приготував, та й будемо позувати. – Я не хочу ïсти, – сказала Ясочка, якiй справдi нiчого вже не хотiлось через той сон дивний iз чудилом Сальватором, i те, що з Микитою Платоновичем коïться... Хотiла запитати, чи й справдi вони лiтали в ночi кудись, чи то ïй просто приснилося. Але не посмiла. Тому лиш сказала: – Я – потiм... – Бачу, мою Музу теж пiдхопила висока хвиля натхнення... Тож, прошу, станьте навпроти сонця, повернiть голiвку... трохи замрiï... погляд – у синю даль... Ах, який погляд... який божественний погляд!.. Усмiхнiться... Отак i – замрiть, як прекрасна грецька статуя... А щоб вам не було скучно, я розкажу сьогоднi про того, про кого ви нiколи не чули... Рафаеля i його муз – його мадонн... I про оголену Маху... Ясочка зашарiлася: вона й справдi нiколи не чула про Рафаеля i його мадонн, як i про якусь голу маху – хтозна, що то таке... Iншi iмена просто вилетiли в Ясочки з голови... А звiдки ïй було чути? Вiд вiчно зайнятих роботою на городах сiльських вчителiв? Чи вiд мами, яка, коли й дивилася телевiзор, то серiали, i то – п'яте через десяте? Чи вiд тата – теж не великого розуму, бо якби був великого, то не пив би, як швець. Але скоро невеселi спогади про рiдне село перебив Микита Платонович: – Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотнi маєте постати не хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньоï психотерапiï? Заплющимо оченята i-i-i-i... полетимо в Iталiю, у вiчний Рим п'ятсотлiтньоï давностi! Ви побачите... – Та що там бачити! – згадавши вчорашнiй сад чудовиськ, запротивилась Ясочка. - Он Свiтлана, ну жiнка з нашого гадючника, три роки була в тiй Iталiï на заробiтках, каже, що нема там що бачити! Каже, Рим – однi розвалини, а у Венецiï такi тi канали бруднi та засмiченi, як у нас тротуари! Микита Платонович вiд тих слiв мало iз свого високого стiльчика не впав, а далi й каже: – Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точнiше, що ïм дано бачити. Звiсно, в мiру ïхньоï культури. Хоча, чи тiй бiднiй Свiтланi, тiй нещаснiй остарбайтерцi, що горбатилась по вельможних хоромах, було до живопису iталiйського Ренесансу?.. Нiчого, от знайдеться багатий покупець, продамо ми тодi гамузом увесь цей антикварiат разом iз шедеврами Микити Джамалiï i справдi поïдемо до Iталiï. Як люди. I покажу я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок, кожну фреску, кожен барельєф... I побачите ви справжню Iталiю! А якщо вам та Свiтлана вiдбила охоту до Iталiï, то майнемо в Париж! Просто на Монмартр! I довго-довго будемо дивитися, нi, не на Ейфелеву вежу, а на вершину людськоï генiальностi – полотна експресiонiстiв... Мiж iншим, рейс на Париж о тринадцятiй... За три хвилини... Варто тiльки заплющити очi... – Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про ïï сон. – Куди ж ви поïдете... такi... хворi? – Отож бо... – зiтхнув, посмутнiвши Микита Платонович. – А тому-то поки що, як матимете бажання, погортаємо он тi томища: Мистецтво iталiйського Вiдродження, Французькi iмпресiонiсти, Рембрант, Бойчукiсти... – i задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж, перший сеанс пройшов плiдно. Спасибi, панночко, моє серденько, мiй цвiте рожаной... I почав злазити зi свого стiльчика, знову перетворюючись на немiчного дiда. Знову зайшла Марiка i повела коридором, але в iнший бiк. Як виявилося, до виходу. Лиш-но вона стала на порiг, як слiпуче лiтнє сонце рiзонуло по очах. На мить вона зупинилася, i Марiка щосили штовхнула ïï у спину, а два чоловiки у формi i кашкетах пiдхопили пiд руки i вкинули у заҐратовану i гарячу, як розпечена духовка, машину. Вiд чоловiкiв пахло потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не ïï життям... Вона пiдiйшла до маленького заҐратованого вiконця i припала до нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготiли будинки, дерева, вивiски, вiтрини магазинiв. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони йшли, бiгли собi кудись без великоï радостi, заклопотанi, не вiдаючи, яке це щастя – просто йти вулицею, вiльно йти вулицею!.. Згодом машина в'ïхала у ворота i зупинилася перед схожим на лiкарню будинком. Дверi вiдчинилися i двоє тих самих спiтнiлих чоловiкiв знову взяли ïï попiд руки i повели в будинок, повезли лiфтом i завели в кабiнет, який чимось нагадував лiкарняну палату, тiльки тут стояли м'якi крiсла довкола скляного столика, росли крислатi фiкуси i пальми. Але трохи далi, за квадратним столом, справдi сидiв лiкар. Коли вони всi троє зайшли, вiн, кивнувши на привiтання головою, подзвонив по телефону i покликав якусь Iнгу Модестiвну. Зайшла Iнга Модестiвна, схожа на лiкарку з районноï лiкарнi, яка ïй колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лiкарку добре запам'ятала: така сама бiлява, ясноока i лагiдна... Тодi вона дуже боялася операцiï, хапала лiкарку за руки, а та замiсть того, щоб сердитись, вговоряла: – Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бiйся – це не боляче... Лиш кольне – i все... I раптом ïй захотiлося, щоб сталося чудо i невiдома Iнга Модестiвна повторила тi далекi, давно забутi ласкавi слова: не бiйся... лялечко, кицуню, сонечко... Iнга Модестiвна нiби прочитала ïï думки i, посадивши у м'яке крiсло i навпроти сiвши, спiвчутливо спитала: – Дiвчинко моя, що вас болить? I вiд цих слiв, лагiдного спiвчутливого погляду, вона судорожно ковтнула, вiдчуваючи, як посунулася вниз по гортанi, мов корок, давка грушка-дичка, i весь ïï бiль, розпач, вiдчай, страх ринули назовнi... Вона плакала, захлинаючись сльозами, якi текли, здавалося, навiть iз брiв, заслоняючи бiлий свiт, кiмнату i добру лiкарку. I не могла зупинитися. Єдине, що долетiло до ïï спустошеноï свiдомостi крiзь плач, мов крiзь шум дощу, слова лiкарки: – Добре, що плаче. Для такоï надто субтильноï психiчноï органiзацiï це вихiд iз важкоï депресiï, яка ще трохи i перейшла б у реактивний психоз. Слава Богу, гнiйник прорвало! Але я одного не розумiю: вони що там, тi доморослi коломбо, людей не бачать?! До чого довели! Подивiться на неï: ïï вина – невиннiсть... Це ж видно i неспецiалiстовi... – I що будемо робити? – спитав лiкар з-за столу. – Не знаю... Але, якщо чесно, я б констатувала... неосуднiсть. Адже ж пропаде дiвка, нi за цапову душу пропаде... – Та все-таки – давайте не поспiшати з висновками... Поки що залишимо на обстеження... Покличте сестричку, хай зробить укольчик i – в палатку... А тодi знову був вечiр i вечеря при свiчках. I все було б романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби ïхнє хистке полум'я та не псувало вигляду Микити Платоновича... Ну дались йому тi свiчки!, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стiл на жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночi... Подумала i бовкнула: – А давайте погасимо свiчки! Он як мiсячно... Микита Платонович зчудовано глянув на Ясочку i вмить задув усi три. Тепер вони розмовляли в темрявi. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що лиш не говорив... Про те, як пiшки прийшов у Киïв зi свого села, щоб поступити в художнiй iнститут, як таємно з благословення владики малював iкони, за що його мало не вигнали з iнституту, як спочатку поïхав у Париж, до своïх iмпресiонiстiв, а потiм об'ïздив увесь свiт, навiть в Африцi побував, звiдки он понавозив зразкiв художньо-прикладного мистецтва рiзних племен... Ясочка слухала молодий у темрявi голос Микити Платоновича, уявляла його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нинi за мольбертом, i десь у глибинi душi жалiла, що Микита Платонович старий i що вони лиш тепер зустрiлися... Бо й так ясно, що нiкуди вони не поïдуть з ним, анi в який Париж... – Жаль, що ми так пiзно зустрiлися, – раптом сказав Микита Платонович, нiби читаючи ïï думки, i закашлявся. Ясочка теж знiяковiла i не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що ïй пора спати, бо завтра зранку на роботу. – Та що ви, панно Ядзуню? Та грiх великий спати у таку мiсячну мiч, таку чарiвну нiч. У нiч таку лiтати треба... Дайте менi вашу руку... Та не бiйтеся... просто полiтаємо довкола мiсяця... Або, радше, заглянемо у сад до старого Мане. Кажу ж: не бiйтеся, то зовсiм iнший сад i вiн вам сподобається, – засмiявся невидимий у темрявi Микита Платонович i Ясочка слухняно простягнула руку, передчуваючи полiт... Вона й справдi нiколи ще не бачила такого раю... Не те, що той, за вiкном. ЗаҐратований... Сад-невiльник, обчухраний, убогий, як i цi люди, що байдуже спостерiгають iз вiкон, як вiн в'яне, жухне i облiтає останнiм листом... Печальний сад, як старе, почорнiле, потрiскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених короïдами зла, подовбаних дятлами сумлiння, дуплавих, як мертвi дерева... Але то був iнший сад. Веселий, як мамин городчик весною. I квiти тут цвiли i пахли по-сiльському – ясно i радiсно... – Он вiн, найгенiальнiший колорист позаминулого столiття, квiтникар iз Жiвернi – великий i нiжний Клод Моне... – тихо сказав Микита Платонович, i вона побачила в далинi квiтучоï алеï на тлi золотистого панiкадила в'юнкоï троянди напiвпрозорi тiнi бородатого чоловiка i жiнки у бiлiй довгiй сукнi. – Основоположник iмпресiонiзму, парижанин, вiн знайшов свiй iдеал краси у тому, що iншi вважали банальним – у квiтах i сiльських пейзажах. – Певно, вiн був багатим, що розводив однi тiльки квiти... Бо в нас по селах не дуже кохаються у квiтах, все бараболю садять та буряки... Все про свиней думають... Чогось людям не до краси... – Я теж мрiяв про такий сад, але... але так i не спромiгся... через вiчну сльоту у душi... Бо ж у нас, як жартували ще в часи моєï молодостi, навiть слово художник походить вiдхудо жить таидет дождик... Печальний смiх розбудив ïï. Елеонора стояла над нею, як грiх над душею, як завжди заспана, непричесана i страх здивована. – Ти так смiялася ввi снi, шо з прокуратури позбiгалися... Ти шо, правда, того?.. Бiдна-бiдна... Хоч, може, це твоє щастя. Ну шо ж, спи далi... Вночi Ясочцi снилася мама. Ясочка не дзвонила i не писала ïй вiдколи зникла Алла. Боялася казати, та й дiвчата не дозволяли, мовляв, знайдеться Алла, не вперше. I от мама сама приïхала. Ясочка думала, що буде сварити, але мама не сварила. Вона була такою доброю, ласкавою, гладила Ясочку по головi, приказуючи:Моя Ясочко, моя Ясочко... I Ясочка, на бiдну голiвку якоï впало стiльки переживань: i пропажа Алли, i Микита Платонович – солодко тулилася до мами, нiби та могла ïï захистити вiд усього горя. Але – мамочко, що це?.. Неждано замiсть мами Ясочка побачила просто перед собою у темрявi худе незнайоме лице iз темними западинами очниць, почула запах старечого тiла, i ïй здалося, що вона в гробу з якимось мерцем, i вiд жаху смертного Ясочка скинулась i заверещала так, наче ïï рiзали. А тодi кинулась бiгти, але хтось схопив ïï за ногу, затулив рота, благаючи: – Тихо... тихо... ради Бога, тихо... – На очну ставку! – прогугнявила перебутлiлим голосом Марiка i замiсть палати штовхнула ïï у тiсну сiру комiрчину. Слiдом зайшла невiдома, нiколи не бачена жiнка, i сказала, що вона – сусiдка. Красунчик спитав сусiдку: – Ви знаєте цю молоду особу? – Раз чи два бачила, але чула, як вона спiвала... – Спiвала?!! – А може, то радiо, не знаю... – А ще що ви чули? – Крики. Якось серед ночi кричала якась жiнка... Нiби ïï рiзали. А хто, не знаю... Ясочка впiзнала Микиту Платоновича. I ще бiльше злякалася. Дрiмучий жiночий iнстинкт пiдказав ïï невиннiй душi, що сталося! Чому тут, поряд з нею в лiжку, Микита Платонович! I вiд цього страшного здогаду Ясочку знудило... ...Ïï рвало просто на простирадла, на ковдру, i Микита Платонович, ввiмкнувши свiтло, з перекошеним вiд болю обличчям мовчки дивився на неï нещасними, як у побитого собаки, повними слiз очима. Сусiдка зникла разом iз комiрчиною i красунчиком, а в палату зайшла Iнга Модестiвна i ще одна жiнка, теж у бiлому халатi, тiльки не схожа на лiкарку. Перша примостилася на краю лiжка, друга – стала навпроти. – Не хвилюйтеся, – лагiдно сказала Iнга Модестiвна, – ми – вашi друзi. Прийшли просто поговорити. Ви не проти? Прекрасно! – Скажiть, у вас є тато-мама? – облесливо втрутилася в розмову друга. – Є. Живуть у селi? Прекрасно... Ви любите свого тата? Любите. Нiколи вiн вас не ображав, не чинив вам зла?.. Нi. Але ви сердились, що вiн... Любить випити? Ага! А коли вiн випивав, вiн не... нiчого собi такого не дозволяв... ну, вам неприємного? Нi. Вiн – спав? Ага. А чоловiк, у якого ви жили, не пропонував вам, ну, наприклад, спати... з ним? Не соромтеся. Ради Бога, ми ж дорослi жiнки... i розумiємо, що це цiлком нормально, коли ми подобаємося чоловiкам, навiть не дуже молодим. Тут нiчого нема... крамольного чи кримiнального. Навпаки, часто молодi жiнки влаштовують своє життя... ну, дякуючи поважним поклонникам. От ви, мабуть, бачили по телевiзору весiлля поп-зiрки Камiли i ïï продюсера?.. досить таки... нну, не першоï молодостi Жаком Табакеркiним... Нi? Добре. Тобто, ваш хазяïн нiчого вам не пропонував? Не лiз, наприклад, iз поцiлунками?.. Чого ж ви тодi пiшли вiд нього серед ночi?.. I куди ж ви пiшли?.. – Не хочете розказувати – не треба...— заступилася Iнга Модестiвна. – Головне, заспокойтеся... Дочекавшись досвiтку, Ясочка спакувала валiзу, i хотiла нишком прошмигнути повз кiмнату Микити Платоновича, але вiн не спав. Сидiв на лiжку, обiпершись на ковiньочку, маленький, згорблений, нещасний. Помiтивши Ясочку з торбою, ще бiльше зiщулився-зiжмакався, нiби злякався, що вона вдарить його. Але Ясочка вилетiла у дверi, пролопотiла по сходах i вискочила на вулицю. У дворi було сiро i порожньо, люди ще спали. Ясочка сiла на лавочку, на якiй ïï пiдчiкував Микита Платонович, i вперше гiрко задумалась над тим, що звалося чоловiками. Ще донедавна Ясочка думала, що клепки не мають молодi хлопцi, як от той самий Шкiва, перший парубок у ïхньому опустiлому селi. Ясочка здригнулася, згадавши, як Шкiва намагався заволокти ïï у кущi пiд клубом. Бо-о-оже... якi страшнi були в нього очi, як у божевiльного! Вона ледве вирвалась, а вже так тiкала, так тiкала... Здається, досi колом дух у грудях стоïть. Але було й гiрше, фу, ще бридкiше в ïï життi... Ясочка про те рiдко згадувала, як про страшний свiй позор. Вона зовсiм тодi мала була, як приïхав до бабцi в гостi з Уманi ïï двоюрiдний брат Вiталiй. Вiтась, як бабця називала свого городського внука, вчився у якiйсь воєннiй академiï, ходив у кiтелi i дуже Ясочцi подобався. Вона бiгала за Вiтасем хвостиком, аж доки одного разу, коли нiкого не було в хатi, вiн посадив ïï собi на колiна, пiдсмикнув спiдничку i на стегенцi вона вiдчула щось мокре, слизьке i... огидне. Ясочка глянула на Вiтася i, побачивши божевiльнi очi, заверещала так, що збiглися сусiди. З тих пiр вона десятою дорогою обминає Вiтася, коли той приïжджає в гостi уже з жiнкою i двома дiвчатками. А от тепер ще й Микита Платонович... Такий розумний... (Ясочка пошукала слова) благородний... I от... таке горе... така ганьба... бр-р-р, що вмерти хочеться! Просто втопитися у Днiпрi та й годi!.. Ясочка чогось дуже важливого не могла зрозумiти в цьому життi. I не мала кого спитати, чи й справдi таке гидке те, що чоловiки роблять iз жiнками, i як те можна терпiти – змиритися, чи що?.. Але ж чого жiнки такi щасливi, чого вони теж наче дурiють коло тих придуркiв? От i з Аллою... наче щось робиться, як побачить чоловiка: вся аж ходором ходить, як на шарнiрах, та регоче, та бiсики пускає на всi боки! Але не було в кого спитати бiднiй Ясочцi. Мами встидалася... А з Аллою вони ще не дiйшли до таких балачок... А тепер – от, щезла кудись Алла, нiчого не сказавши. Через неï Ясочка мамi не може подзвонити, щоб зайвого шелесту не наробити, а то ж почне мама i за Аллу розпитувати. А що вона скаже? Що пропала? Тодi вони всiм селом сюди заявляться... А тут – Микита Платонович!.. Але є таки Бог на свiтi, бо в ту мить, коли Ясочцi дуже крепко дур голови брався з розпачу, над самою ïï головою здивований Аллин голос спитав: – Ги? Подруга, це ти? Що ти тут робиш серед ночi?! I Ясочка, побачивши Аллу живою i здоровою, знетямилась вiд щастя. Забувши про свою бiду, радiсно питала: – Боже, Алла! Де ти була?! Де ти була?! – Там була, де вже мене нема, – як обрубала безцеремонна Алла. У сiрiй каламутi досвiтку вона здавалася теж сiрою, змученою i якоюсь наче аж постарiлою. – Колись розкажу... Може пригодиться... Ясочка нiчого не второпала з тих слiв, але згадала своє i, захлинаючись сльозами, пошепки повiдала Аллi всю правду, як батюшцi на сповiдi. Жах i сором пережитого розривали ïй серце. Але вона мусила, мусила все це комусь вилити, бо – хоч у Днiпрi топись!.. – Вау!.. – перебила сповiдь Алла. – Яка ж ти, дiвко, дурна! Недурно вiн тебе Мотрею називає! I де ти лиш така взялася в цьому свiтi iдiотка?... Тобi вiсiмнадцять? Вiсiмнадцять! У твоï роки вже... п'ятсот чоловiкiв мають, а ти, як... Як прицюцяна Горбатючка, та, що на Бережках, так i вмреш дiвкою... – Але ж?... – хапнула повiтря, як рибонька у ятерi, бiдна Ясочка. – Що – але жжж?.. – починала поволi шаленiти сiра, як досвiток, Алла. А далi спитала так, нiби от-от мала вбити недоумкувату Ясочку: – Ти вiдєла недавно поТiвi ету новою попу-пе... звезду Кармелiту, чи як там ïï в бiса?.. А мужа ïï i... пердюсера – бачила? Лєт на п'ятдесят старше! Да єйо мать єму в дочки годиться! I нi-че-во! Всє щаслiви! I не встидаються. I по телевiзору красуються, блядi! Бач, вони артiсти, ïм всьо можна, а ти – проститутка з Окружноï!.. – Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича про повiю з Окружноï. Так он воно що! Значить повiя – це проститутка? А що значить проститутка – Ясочка здогадувалась... Зрозумiвши, що бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений пiвень у задницю не клюнув, Алла страшно, хоч i пошепки, роз'єрепенилась: – Iдiотка, що – вiн – тобi – зробив?! Надкусив, з'ïв? Що вiн уже може? Та ти дiвкою коло нього посивiєш, як та сама прицюцьовата Горбатючка з Бережкiв! Зате хату, ха-ту, дурко сiльська, будеш мати у самому Києвi! I лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як... твiй прибацаний тато, який лиш горiлку жлуктити вмiє, чи ще якийсь урод! Та ти... ти ще, блiн, згадувати будеш цього свого Микиту, как єдiнственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському життi! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно... щодня, блiн, ...бачу! Ясочка обiмлiла, слухаючи таке. Та це ще було не все. – Так! Нннадоïла! – раптом iз досадою обiрвала балачку Алла. – Бери чимайдан свiй i хиляй назад до цього святого чоловiка, який тебе, дурку, пiдiбрав на тротуарi! Якщо не хочеш iз ним спати, скажи йому це, вiн нормальний старик... Пойме! Тiльки, правда, дуже слабий i запущений, давно сам живе... але вiн пойме... я знаю. А як нє – то йди к чорту! Менi й без тебе, блiн, хоч... у Днiпрi топись! Оце так поговорили! Алла, аж червона вiд лютi, шуганула вихором у пiд'ïзд, а Ясочка зосталася сидiти причмеленим маком на лавочцi. А тодi... – Я втомилася – сама питати i вiдповiдати.. – пожалiлась не схожа на лiкарку жiнка. – По реакцiï видно, що лiз... Ну от, знов заперечує, а в очах – вiдчай... Що? Вiршi?.. Якi ще вiршi? Скажiть, ви можете говорити... нормально? Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не... звуками? Вiн читав вам вiршi i розказував... казки?!! К-ху-кху... Жiнка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала: – А за що ж ви тодi..? – Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви... Вона ще не готова, ще рано... Треба почекати. – заспокоювала усiх Iнга Модестiвна. I жiнки вийшли, несподiвано, як i зайшли. Микита Платонович не чекав. I, здалося Ясочцi, був ïй не дуже радий. – Заходьте, – сказав, як чужiй, i пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась. – Ну от! – подумала гiрко, – я ще й винна! Але не йшла. Стояла в порозi, не знаючи, як повестися, справдi, як... – Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишнiй, легкий i добрий, голос Микити Платоновича. I Ясочка зрадiла, i ïй здалось, що та нiч кошмарна ïй просто примарилась, i вона, кинувши валiзу, заспiшила на клич. Микита Платонович сидiв на лiжку, звично обiпершись на свою рiзьблену ковiньочку, весь у бiлому, як на смерть вбраний, i дивився на Ясочку величезними на худенькому личку свiтло-сiрими очима. Дивився чисто, ясно, як... дитина. Як покинута напризволяще всiма сирота... Тепер вiн був схожий на маленького, ясноокого сiльського хлопчика, в якого... тiльки що поховали маму... i вiд жалю до якого хочеться самому вмерти... I щось тонюсiньке, незнане досi, ще не пережите, щось материнське, милосердне i всепрощаюче тихесенько забринiло в душi Ясочки, все розростаючись i розростаючись... – Чого ви такi сумнi? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, i заплакала вiд того ще незвiданого, але такого... ой, такого – i важкого, i легкого – усякого, що розросталося в ïï душi. – Не плачте, Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я допiру попрощався з останньою своєю iлюзiєю. Зате, здається, зустрiв i останню свою Музу... А це – бiльше, набагато бiльше, як усi разом взятi втраченi iлюзiï... I хоч Ясочка нiчого не зрозумiла з тих слiв, та серцем вiдчула, що мiж ними знову свiтлий мир i Божа благодать. Нарештi вона роздивилася... Це була справжня палата, простора, бiла i чиста, зовсiм не схожа на ту, смердючу, сiру комiрчину, яку вона вперто називалапалатою, нiби хотiла бодай в такий спосiб скрасити своє iснування в нiй. А тут навiть вiкна були великi, високi, правда, заҐратованi. Але все одно через них вливалося в палату стiльки свiтла, що слiпнули очi. I хворi скидались на справжнiх хворих. Тобто звичайних жiнок. Ïх було три. Одна – постiйно спала. Правда, друга, найстарша, ночами схлипувала i кликала якусь Олечку. А якось розбудила всiх криком: – Не падай, дитиночко, не падай! На крик прибiг черговий – здоровенний медбрат – i втихомирив жiнку уколом. I коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат вийшов, вимкнувши свiтло, третя, з косою до пояса, яку вона то розплiтала, то заплiтала, раптом скочила, мов кiшка, зi свого лiжка i в кiлька стрибкiв опинила поряд, голосно шепочучи: – У неï внучка розбилася... Випала з десятого поверху в неï на очах... Дочка в суд подала. Вона ж з горя... того... А тобi що шиють? Бо менi... нiби я... свого... – жiнка стривожено оглянулась, – вилами... А я не помню... Я саме вiд корови вичищала, як вiн прийшов – п'яний в дупель... А тут кум... Слово за словом, а далi й битися полiз. Кум – розбороняти. За вила i... А на мене звалив... Отак! А в мене дiти. П'ятеро. Як пальцiв на руках. Мал мала менше... I мама, як оця, виє... Каже: в'яжiть мене! А Варку... я – Варка... вiдпустiть до дiтей. Як ти думаєш, вони послухають? Вони б послухали... якби не люди... сiльськi. Оббрехали мене з нiг до голови. Нiби я з кумом злигалася... Ти таке чула?.. Як ïм не позацiплює таке брехавши – я не знаю! Але ж цi... – жiнка кивнула на дверi, – вiрять! Дурним сiльським бабам вiрять! При свiтлi мiсяця жiнка була схожа на вiдьму: очi горiли, волосся iскрилося... У коридорi почулися сквапнi кроки, сердитi голоси. Жiнка злякано вiдскочила до свого лiжка i пiрнула пiд ковдру. – Отаке життя! –тихо зойкнула i прикинулася сплячою. Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бiгла до свого секонд-хендiвського ганчiр'я, пiрнала з головою у базарний шарварок, а ввечерi, вивiтривши його дух на днiпровських пляжах, поверталася, свiжа i чиста, як рибонька, усвiй музей, де не мiг ïï дочекатися з вечерею добрий i лагiдний, мов святий з iкони, Микита Платонович. Знудженого за цiлий день в самотинi, Микиту Платоновича тягнуло на балачки, але втомлена базаром i пляжем Ясочка, починала куняти в крiслi на третiм його словi i Микита Платонович милосердно вiдпускав ïï спати. Зате у вихiднi, прихиливши Ясочку до розчахнутоï вiконноï рами, малював iз неï портрет, засипаючи байками про художникiв i ïхнiх муз. Тепер Ясочка знала, що музи – це коханi жiнки художникiв, яких вони, роздягнувши, перемальовували на своï картини, i боялася, щоб Микитi Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але вiн казав ïй одягати жовту блузочку, бо жовтий колiр, казав, вигiдно вiдтiнював ïï засмаглу золотаву шкiру i карi очi. Портрет мав називатисяЗолота дiвчина. Ясочка хотiла хоч краєм ока глянути на ту дiвчину, але Микита Платонович строго заборонив ïй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то нiчого не вийде генiального. Тож отерплiй коло вiкна Ясочцi нiчого не залишалося, як годинами слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович. Та хоч як вiн не старався, аж голос тремтiв вiд захоплення, нiчого доброго Ясочцi не уявлялося. Всi художники були або старi, або навiженi, а усiм голим музам болiв поперек i нила спина. Врештi не витримавши лихоï долi музи, Ясочка жалiбно питала: – Ще довго? Микита Платонович просив: – Ще секунда, одна мить! – i продовжував заговорювати ïй зуби, здавалося теж уже отерплi. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелiю прерафаелiт Джон Еверетт Мiллес? Вiн наряджав натурницю Лiззi Сiддаль у парчеву старовинну сукню i примушував годинами непорушно лежати у позi утопленицi в наповненiй водою ваннi у його майстернi... Так що мистецтво вимагає жертв, i не тiльки вiд художникiв, а передовсiм – вiд ïхнiх муз... Зате ця жертовнiсть воздається нiкому не вiдомим красуням – безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, ïхня краса не пiдвладна часовi. Минають столiття, а ними захоплюються, ïх боготворять... А ви, ви вiдчуваєте доторки вiчностi, панно Ядзуню? – Ще довго? – вiдчуваючи тiльки ниючий бiль у шиï i спинi, ще жалiбнiше питала Ясочка, i Микита Платонович сахався: – Ах, уже пiвтори години!.. Простiть, дитя моє, я й не зогледiвся!.. Менi так радiсно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навiть не уявляєте! Перекособочена Ясочка, потягуючись на всi боки, розминала затерпле тiло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолодiлий, ахкав зi свого стiльчика: – Ах, яка ви божественно грацiйна! Iстинне чудо природи! Без спортзалiв, балетних студiй – така грацiя! Я мушу вас обезсмертити... мушу лiпити... Пiд останнi слова Ясочка вилiтала з пропахлого безсмертяммузею на сонячну лiтню вулицю, мов камiнчик з рогатки. Вскочила в метро i помчала до Гiдропарку, де на центральному пляжi вже смажилась пiсля нiчноï змiни воскресла з мертвих Алла. Не схожа на лiкарку жiнка зачастила у гостi. Але вже одна, без Iнги Модестiвни. Тепер вона не церемонилась, як i той красень Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цiкаво, звiдки вона знає про Аллу? I про Мусу? Це насторожувало. Особливо пiсля того, як ïï перепинила бiля туалету жiнка, виглядом i голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора... Скорiше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсiм незнайомiй людинi було б попереджати ïï про небезпеку: – До тебе занадилась одна... прокурорша... под вiдом врача... Але ти, дивись, не проболтайся ... будь розумна, коси пiд дурку i всьо! А луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар'єрах! – Ваша подруга Алла вас не вiдвiдує? Хiба вона не знає, де ви? Того дня коли... вибачте... ви, здається, бачились з Аллою на пляжi?.. – допитувалась та, не схожа на лiкарку. Але вона мовчала, налякана кар'єрами. Шкiва з тих кар'єрiв вар'ятом вернувся... Алла лежала долiчерева на рожевому рушниковi в рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником двi тонюнi смужечки на спинi i крижах, чорна, як негр, а бiля неï сидiв ще чорнiший, хирлявий чоловiк. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидiв до неï спиною. Вони про щось сперечалися i це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерiв Ясочка нiколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був ïй чоловiком, iз гуком i притиском. Ясочка завмерла з босонiжками в руках, не знаючи, що ïй робити: чи пiдходити, чи перечекати суперечку. – Я тобi сказала – не трогай! Вона з мого села – ти понiмаєш?! I це я ïï сюда приволокла. – Ясочцi здалось, що Алла говорила про неï, бо ж бiльше нiкого вона сюди iз села не волокла. – А мнє нужни бабкi! Много! Iначе – каюк! Ти понiмаєш, ... твою ...! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий. – Подождi! Муса, нє б... (Алла лайнулась). Я устрою ïï на другу квартiру – i тодi дєлай, шо хочеш! – Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на пожизненную? Она мне нужна, как Лєнiну шалаш, для... отвода глаз... Так што нє вєртi, шалава, мандолiной... iли гонi бабкi... – Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня ... етi суки, бандюги... до нiтки! – Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий i в ту мить, коли вiн мав озирнутися, хтось наче пiдказав Ясочцi гукнутипривiт! i, нiби вона нiчого не чула, потюпати радiсно до дивноï парочки. Хирлявий нечемно вiдвернув вiд неï худу злу пику i, не прощаючись, пiшов уздовж берега до мосту Метро. – Хто це? – спитала Ясочка, нiчого не второпавши з пiдслуханоï балачки. – Один урод контужений, – буркнула Алла, не пiднiмаючи з рушника голови. Бiльше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочцi кортiло знати, звiдки в такого, видно, що вурка, таке iм'я – Муса... Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. I похмура. Мабуть, на роботi неприємностi, думала делiкатна Ясочка, i не лiзла подрузi в душу. Тим бiльше, що день був такий чудовий, вода, як лiтепло, люди довкола веселi, що зважати нафокуси шалапутноï Алли не хотiлося. Тож Ясочка скоро вiдбилася вiд неï i сама собi бовталась у Днiпрi та сушилася на сонечку. Навiть бiгала до кiоску по морозиво, частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тiльки аж коли сонце сiло за печерськi пагорби, Алла трохи повеселiла, стала зачiпатися з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потiм вони поïхали на Хрещатик i ще там гуляли, а повечерявши вмакдоналдсi смаженою сухою картоплею з пакетикiв, пирiжками з вишнями та запивши колою, роз'ïхались: Ясочка – на свою Солом'янку, Алла ж – на нiчну змiну. Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку iз незвичною для ïхнього сiльського виховання телячою нiжнiстю i сказала, нiби навiки прощалася: – Ти... того... тримайся. Щоб не було – тримай хвiст морковкою. I всьо буде харашо в нашей жизнi проклятой! I розчинилась у натовпi. Вночi снилася мама. Стояла на горi, на яку вона дряпалась, i не хотiла подати руку. Аж коли вона зовсiм вибилась iз сил i от-от мала зiрватися в прiрву, мама кинула ïй кiнець великоï чорноï, ще бабиноï, хустки. Вона вчепилася з усiх сил обома руками за хустку, вiдчуваючи, як трiщить пiд ïï вагою перетлiлий турецький шовк. Розбудило неприємне виття. Та, що ранiше спала, тепер качалася по лiжку, скиглячи: – Ну пожалуста, ну пожалуста... мнє плохо... очень плохо... я умiраю... – Наркоманка! - тривожним шепотом сповiстила вiдьма, тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить ïï? Це ще гiрше, як горiлка!.. Мiй, коли випити хотiв – то ставав, як скажений, а цю – ще й болить! О-о, тепер я вiрю, як отак-о скрутить – про все забудеш... Але ж... все одно – не про дитину. Дитина – вона ж iще бiльше болить, нiж рана в серцi... Он в мене – п'ятеро, як пальцiв на руцi, i кожен болить... А вона... Чи це є такi жiнки, чи Бог розум вiдбирає?.. Може й так... Але ж дiти – це дiти! Ти ж знаєш, що в неï дитина чи то з голоду вмерла, чи вiд передозiровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замiсть молока маком поïло, щоб те не плакало... Тут рипнули дверi i вiдьма, маючи косою, стрибонула пiд свою ковдру. Зайшла медсестра зi шприцом – до наркоманки i несхожа на лiкарку жiнка – до неï. Поклала на тумбочку целофановий мiшечок з абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, бiлим свiтом i дитинством. Правда, у селi такi великi жовтогарячi абрикоси не росли. Росли морелi, дрiбненькi, волокнистi – по лiсосмугах, i трошки бiльшi – коло хат. Бiля ïхньоï теж цвiла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвiтала. Але нiколи не дозрiвала. Сусiдськi дiти, доки ще були на кутку, зеленцем обносили. А тепер – не знати... – Ну як настрiй? –Запитала жiнка привiтно, присiвши обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас випишуть. Поïдете додому... Так я щось не зрозумiла: в той день ви повернулися додому одна? Пiзно увечерi... Десь бiля дванадцятоï? I що? Що ви побачили, коли зайшли у квартиру? I враз свiжi пахощi ранкового саду поглинув важкий дух бiди i... смертi. – Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жiнка, втупившись в неï враз скрижанiлими очима. Жiнка вгадала. Найбiльше у свiтi ïй не хотiлося згадувати той вечiр. I жiнка не наполягала. Залишивши в полiетиленовому кульку абрикоси, пiшла. I знову запахло, але вже ранньою осiнню, фруктами, вперемiж iз лiками... Пiсля прощання з Аллою легка тривога трохи зiпсувала Ясочцi гарний настрiй. Невже Алла знову збирається щезнути? – журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною близькою людиною Ясочцi в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному мiстi. То тiльки звiддалеки, iз села, здається, що в цьому Києвi рай. А насправдi, гiрше, як у лiсi. Нiкому до тебе дiла нема. Можна впасти на вулицi, вмерти – нiхто не пiдiйде. Будуть iти собi, як попри того дiдка, що раптом зiв'яв i сiв хрящем просто пiд ноги перехожим... Кiлькоро навiть перечепилися через дiда, i – хоч би що... як через колоду. А дiдок же акуратненький, видно, що не п'яниця i не бомж. Якби це в селi сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут... як у лiсi... Кричи не кричи, хiба поглядом ковзнуть. Як дерев'янi, одна рiзниця, що рухаються. I хоч би тобi мiлiцiонер якийсь завалящий... Лиш охорона в магазинах. Ясочка кинулась до тих бевкiв, але вони лиш тупо бовкнули:ето нє наша тiрiторiя, i вiдвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що морозивом недалечко торгувала: викликала по мобiльникушвидку, i, доки та приïхала, Ясочка трусилася злякано коло дiда i просила Бога, щоб дiд не вмер. Але чого це вона про того старого згадала? А того, що скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранцi. Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що вiн не озивається до неï зi своєï кiмнати i тихенько зазирнула у вiдчиненi дверi. На неï вiйнуло запахом лiкiв, хвороби i старостi. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому диванi i ледве зiпав. Вiн знову здавався старим, як свiт, i смертельно хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав: – Ну, от – розклеïвся... Та – то пусте, мине... Не лякайтеся – не вмру... Принаймнi, сьогоднi, – намагався жартувати, щоб розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лiкаря, – i начитав по пам'ятi номер. – I ще... чи не могли б ви, панно Ядзуню, сьогоднi вiдпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу справу... – Як скажете... – I Ясочка кинулась викликати лiкаря, просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потiм хотiла заварити чай, але Микита Платонович попросив сiсти бiля нього. Ясочка слухняно сiла, задихаючись вiд важкого духу лiкiв, хвороби i старостi. Ïï знову лякав цей чужий старий чоловiк. Хотiлося схопитися, втекти... геть з цього музею, з його антикварiатом, з експонатами i схожого на музейний експонат чудного господаря! Але його очi, чистi, небесно-безневиннi, величезнi на худенькому восковому личку... очi покинутоï дитини – не пускали Ясочку. Вона знову вiдчула, цей благальний, сирiтський погляд пробуджував у ïï дитячiй душi щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське... Ïй хотiлося захистити цього безпомiчного хворого чоловiка, але не так, як дiдка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розумiла, що з нею дiється, але коли Микита Платонович раптом жалiбно попросив, зазираючи ïй у самiсiньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене, Ясочко, – i пiдставив голову, обтягнуту туго жовтою шкiрою, порослою рiденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по макiвцi, мало не плачучи вiд щемного жалю i нежданоï нiжностi до Микити Платоновича. – Королево моя... – вдячно прошепотiв Микита Платонович. – Тебе стережуть, як королеву... – наче зверхньо, а насправдi заздро сказала Елеонора. – Видать, сподiваються на сарма, ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить... Iлi хахаль... Iлi он в ấах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоïт бабкi... I вобше, мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гонi дальше туфту. Вона мало що зрозумiла з цеï балачки, хiба те, що до них у палату ще когось пiдселять. I справдi, того ж дня привели дебелу жiнку середнiх рокiв, яка говорила, наче радiо. Ставала бiля вiкна як укопана, стовпом, i говорила, наче репродуктор бiля сiльради. Безперестанку, про все на свiтi i наче й до толку. Спочатку були новини з Верховноï Ради. Там не хотiли приймати якусь реформу i закон про пiдвищення пенсiï в другому читанi. Прокоментувавши досить дошкульно бездiяльнiсть брехунiв-живолупiв, обранцiв-бусурманцiв, жiнка з великим пiднесенням переключилася на тему президентських виборiв. –Гражданє слов'янє! – з почуттям звернулася до ворон, що дiловито порпалися на смiтнику в кiнцi двору, наче городяни на секонд хендi, – только в союзє трьох братскiх народов ми достiгнєм росцвєта нашiх государств. – I враз посуворiвши, вiдкарбувала, як з трибуни: – Наш вибiр – Янукович! Тому що – дiловий, надiйний, працьовитий, красивий, симпатичний, крепкий, тому що - патрiот! I все може! А далi пiднесено-проникливо: – Не вiрте аморальнiй владi! Не слухайте ïï прихвоснiв – московських полiттехнологiв! Наш президент – Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодiïв – на нари! Студентiв – на пари! Дiтям - безкоштовну освiту! Молодi – безпроцентнi кредити! Старим i хворим – безплатнi лiки! Раптом голос ïï неприємно заскрипiв: – Пане Ющенко! Будьте обережнi! Вашi жiнка i дiти – громадяни Америки! Вони... Пiд дверима почулися кроки, клацнув замок i жiнка злякано вмовкла. У дверi подзвонили: прийшов лiкар. Точнiше – лiкарка. Стара, сердита, як всi дiльничнi лiкарi, з колючими чiпкими очками. Побачивши розчервонiлу Ясочку, осудливо хмикнула, i, нюшкуючи на всi боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обiйстi, почухикала у кiмнату до Микити Платоновича. – Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворiлися, коли коло вас, як я бачу, такi гарнi дiвчата крутяться? – тикаючи у вутлi груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на Ясочку, бiдкалася лiкарка. – Це моя племiнниця, – строго обiрвав бiдкання хитроï лiкарки Микита Платонович. – Ну що ж, – зiбрала лiкарка в курячу гузку напомадженi губи, – та ж iсторiя: серце. Бережiть серце, Платоновичу. Поïдете у Феофанiю чи вдома будемо лiкуватися? Але я би радила – в лiкарню, бо з такими... сестричками... – Раïсо Маркiвно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племiнниця Ядвiга. – З Польщi? Чи в нас такi водяться ... панянки? – ущипливо поцiкавилась лiкарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись iз квартири. Але в порозi таки встигла ощиритись на знiчену Ясочку: – У! Хiщнiци! Так i рискают, так i рискают!.. – Раïсо Маркiвно, спасибi... i до побачення. Як надумаю перебиратися до Феофанiï, повiдомлю, – закрив лiкарцi чорну пельку задиханий голос Микити Платоновича. Коли за лiкаркою зачинилися дверi, Микита Платонович сумно сказав: – Вiд нинi i для всiх: ви – моя племiнниця. По сестрi Варварi. Усiм так i кажiть. Невинна брехня iнодi захищає лiпше зброï. А тепер – до справи. Вiдпросiться з роботи на пару днiв. Скажiть, що додому край треба з'ïздити. Про мене – нiкому нi слова. Ради вашого ж добра... Тим паче, що я збираюся викликати нотарiуса. Не знаю, коли в них там виïзнi днi... Щоб завiрити заповiт... На вас, Ядвiго. Звичайно, я не поспiшаю на той свiт, але... путi господнi несповiдимi, а людина – смертна. Дещо зi свого скарбу, звичайно, вiддам у музеï, галереï, щоб вам менше клопоту було. А квартиру i все, що для життя необхiдне, вам заповiм. З однiєю умовою... я хочу... хотiв би... щоб ви мене провели в останню дорогу... Якщо вам це не важко буде... Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побiлiла, як смерть, i замовк, мов задихнувся. А вiддихавшись, продовжував: – Ради Бога, не жахайтесь так... Це тiльки пропозицiя. Подумайте... Зважте. Самi. Можете з батьками порадитись... Бiльше нi з ким радитись не варто... Свiт – страшний. I люди є всiлякi. А тепер iдiть, вiдпросiться з роботи i вертайтеся. – Ходiмо зi мною, – сказала несхожа на лiкарку лiкарка, строго зиркнувши на онiмiлу враз жiнку-радiо. За вiкном сяяло розграфлене у клiтинку нiжно-волошкове небо i вона подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро минає. I чому це так, нiхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не дуже задавалися... Як невiдомо за що вiдбирає в одних розум, а в других – совiсть людську... Як у цих жiнок у палатi... У кабiнетi, куди вони прийшли, ïï вразила не блискуча апаратура, не заҐратоване вiкно, заслонене бiлими густими смугами (вона згадала: жалюзi), а свiжий, як у лiсi, сутiнковий холодок. Навiть травою пахло. Кiлькоро строгих небалакучих чоловiкiв i жiнок у бiлому зразу ж взялися за неï: укладали на кушетку, садовили у крiсла, обплутували дротами, пiдключали до комп'ютерiв, мiряли тиск, водили пальцем перед носом, стукали по колiнах i задавали дурнi запитання, наприклад, чи вiрить вона в iнопланетян, чи любить дивитися фiльми жахiв i детективи? Чи Гаррi Поттера читала, чи вийшла б замiж за старого мiльйонера? Чи хотiла б жити у Києвi i побачити рiдних? На всi запитання вона вiдповiла одним словом: Нi! – А найбiльше на останнє, бо й справдi не хотiла нiкого бачити. А якщо чесно, боялася зустрiчi з мамою, бо що вона тiй бiднiй мамi скаже?!! Мама ж буде тiльки плакати i дорiкати ганьбою. Краще вже шалапутна подруга... Ясочка i не думала переступати наказ Микити Платоновича i розповiдати все Аллi. Але так вийшло. Так вийшло, що примчавши на свiй секонд хенд, геть зовсiм заморочена розмовою з Микитою Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала, фиркаючи, розвiшене гуманiтарне дрантя з таким виглядом, наче якась панi у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка вiдпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж i вчепилася в неï клiщем: кажи, що сталось, i годi. I Ясочка розповiла. Все. I про заповiт. Наказавши, правда, нiкому-нiкому нi слова. – Да ти шо... Могила... – А далi, трохи оговтавшись вiд щастя подруги, порадила: – А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Примiть, де покладе документи, ну, щоб ... вiн же ж сам каже, як що... то, щоб знала де. Ну-ну, не вмлiвай, твого дiда ще довбнею не доб'єш! Ну, покєдива! I пiшла собi, хтозна-куди, виписуючи кренделi майже голими сiдницями. А Ясочка повернулася додому, так i не знаючи, журитися ïй чи радiти з усiєï тоï пригоди. – Або вона симулює, або це справдi катастрофiчний стрес... порушення адаптивноï поведiнки... шоковий стан... – Однак цей шок мiг бути реакцiєю як на сам факт убивства, так i на якийсь негiдний вчинок убитого. Можливо, вiн намагався ïï... ну... згвалтувати... образив... i в станi афекту вона i... – Тетяно Олександрiвно! Ми не слiдчi. Я не знаю, чи була вона в станi афекту тодi, але те, в якому вона станi нинi – бачу. I один лиш необачний крок – i ця нещасна залишиться нашою пацiєнткою навiки... Це я вам заявляю як спецiалiст. А я цього не хочу. Я християнка i боюся грiха. – Дорога Iнго Модестiвно! Ваше завдання як спецiалiста – грамотний дiагноз, який i визначить: осудна вона чи нi. Отож – Ваш вердикт. – Я тоï ж думки, що й шановний Михайло Iванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний трагiчною стресовою ситуацiєю... з галюцинацiями i суïцидними настроями... Отже, як спецiалiст заявляю: вона не дiєздатна i взагалi не здатна, навiть у станi афекту, на жорстокий вчинок. – Люди добрi, я вас прошу... при хворiй... на ходу... Треба ж порадитись. Розмова обiрвалася. Вона пiдняла голову: просто перед нею стояла Iнга Модестiвна i усмiхалася добрими очима. Вона згадала iншi очi, дитинно-чистi, допiру ще сяючi любов'ю очi, якi дивилися на неï... холодними мутними скельцями. I з жахом охопивши голову рукам, застогнала, загойдалася, якiван-покиван, нiби хотiла заколисати-приспати пам'ять свою, щоб та нiчого не згадувала. – Ну от бачите, – сказав докiрливо чоловiчий голос, – тепер буде отак гойдатися тиждень... Але тижня в неï не було. На другий день приïхала та сама будка i забрала ïï туди, звiдки привезла. То були найкращi днi ïï життя. Майже тиждень. Правду казала Алла:Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати. Хоч яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав'яже. Щоправда, понедiлок не дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зiпсувала настрiй колюча баба лiкарка, а потiм – нехотячи пiдслухана суперечка Алли з тим контуженим... Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими... страшними бандюганами дружбу водити! I хоч той Муса нiчого поганого Ясочцi не зробив, лиш зиркнув скоса, але ïï душечка вiдчула: ой не з тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта була, навiть згадувати про того вурка не хотiла. А про хлопцiв Алла полялякати любить... Особливо про те, якi вони козли, але добре, що й такi є, бо як же без них... Так що понедiлок справдi був важким. Вiвторок теж. Микита Платонович лежав пластом, пив тiльки лiки i чайок, лиш пiд вечiр пригубиврiдкоï бараболi, як у них в селi кажуть на суп. Скорiше вiд вдячностi Ясочцi, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була привчена куховарити, але по-простому, по-сiльському. А Микити Платонович – чоловiк городський, до всяких пундикiв звик. Як Алла. Вже загодувала Ясочку своïмихот-догами i чiпсами. У середу, слава Богу, трохи розвиднiлося. Микита Платонович повеселiв. Попросив подати йому перше-лiпше томище про художникiв, гортав його i, як малiй дитинi, пояснював Ясочцi кожну картину. Ясочка довго розглядала тi, де були намальованi квiти чи краєвиди, а тi, де голi жiнки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько пiдсмiювався, казав: – Та помилуйтесь собою, погляньте, якi ви, жiнки, прекраснi! Нiчого у свiтi нема досконалiшого, прекраснiшого – як жiноче тiло! Скiлькох чоловiкiв воно надихало, скiльки генiальних живописцiв намагалися вiдтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю... Кожен по-своєму... Рубенс, конгенiальний Рубенс! Модiльянi... Едуар Мане – його прекраснаОлiмпiя!.. – У нашому селi одна баба теж звалась Олiмпiя, але про те нiхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона нiяка не Лампiя, а – Олiмпiя. Батюшка виявив. На похоронi. А я стою i думаю, яку це вiн Олiмпiю замiсть баби Лампiï вiдспiвує? – щоб не дивитись на голуОлiмпiю, вставила своïх п'ять копiйок Ясочка, мiркуючи собi, чи розляглася б отак-о ïхня сiльська Олiмпiя, хай навiть i замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Францiï, з бантиком на шиï?.. Навряд... Бiдний Микита Платонович аж закашлявся вiд смiху. Ясочка стривожилася: лиш очапувати став, а тут... ще, не дай Боже, погано стане! I що вона таке смiшне сказала? Сказала, як у життi буває. А в Микити Платоновича аж сльози на очах. – Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвiте рожаний, ви мене на свiтi тримаєте! Невже ця спаскуджена, поҐвалтована, нещасна земля ще здатна народжувати такi свiтлi, такi непорочнi, небеснi створiння, як ви? – вхопивши ïï руку, лепече та обцiловує кожен ïï пальчик сухими з гарячки вустами. I все це так несподiвано, що Ясочка й руку не встигла вiдсмикнути. Отож сидить, як тумак, i не знає, що робити. I встидно, i дивно Ясочцi, бо ще нiхто ïй нiколи рук не цiлував. Та й хто мав цiлувати? Вар'ят тюремний Шкiва? Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своïй руцi, Микита Платонович втомлено вiдхилився на подушку, блiдий, задиханий, заплющив очi i нiяково попросив: – Погладь мене по головi, Ясочко... I Ясочка зовсiм не здивувалась i не образилася. Вона нiжно гладила Микиту Платоновича по головi, думаючи здивовано про те, що всi у цьому свiтi хочуть ласки i доброго слова, i що всi чоловiки – то лиш великi дiти... Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай менi рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усмiхнувся на ïï думки: – Щось сьогоднi не лiтається... У старого лелеченька крилонька зомлiли... I знову, припавши лицем до Ґратчастого вiконця у машинi-будцi, поглядом вбирала таке дороге i таке недосяжне звичайне мiське життя. Здивувалася, побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стiнi якогось старого будинку побагрянiв розкiшний плющ чи виноград... Невже осiнь? Як швидко бiжить час!.. Хоч, здається, вiн стоïть, як вода у копанцi... I знову ïï ведуть майже попiд руки у сiрий похмурий будинок i похмура гугнява Марiка заводить у похмуру кiмнату, роздiлену залiзним тином. Вона сiдає i чекає, здогадуючись – кого... Однак, ледве впiзнає у зчорнiлiй на вугiль жiнцi, що злякано пiдступає до огорожi, маму. Вони плачуть. Одночасно. – Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає мама затято. I вона тiльки головою киває. Але цього досить, щоб у мами висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися... А все вона... вона... ця проститутка... ця сука... чує моє серце... вона думає, що втече, що сховається... – захлинається прокльонами мама. I вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але ïï нещасний мозок прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком, зiткнулася в пiд'ïздi. Було темно (постiйно хтось лампочку викручував), але вона розгледiла чорне, зле лице iзавiрений, жорстокий позирк. Наче у вовкулаки... Боже! Що йому було робити того пiзнього вечора у ïхньому будинку?! Алла ж була на своïй нiчнiй змiнi... ... Мама пiшла. Згорбившись, чорна та темна... Зайшла Марiка i знову кудись повела. Як виявилось – на старе мiсце. В ту саму камеру-комiрчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тодi вона бачила на експертизi? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу Елеонори, брудних слiв, що лились з неï, як помиï з цебра... Однак Елеонора сама почала. – Назад нашi, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд хенд, тепер тобi хана. Прийдеться отвєчать по всiм статтям кримiнального кодекса! Кончилась, голубушка, жiзнь блядская вольготная, дєньочкi беззаботниє... А в четвер... Прокинувшись вранцi, Ясочка не застала Микити Платоновича. Випарувався! Тiльки на диванi халат, розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, нiби й справдi Микита Платонович з нього випарувався... Ясочка всi кiмнати i балкони обiйшла, за вiкно зазирнула – нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвiнок у дверi, Ясочка – до дверей вiдчиняти, а за ними... ой, Ґвалт! Микита Платонович iз оберемком бiлих троянд! – Ви ж вмирали вчора! – дорiкнула Ясочка, i хотiла вже, як каже мама,висповiдати неслухняного Микиту Платоновича, але вiн затулив ïй бiлий свiт ще бiлiшими i такими запахущими трояндами, що й злiсть пройшла... А Микита Платонович уже розкладав на столi у майстернiШампанське, цукерки, а ïï з букетом вмощував на диван – то так, то сяк, придивлявся, вiдхилявся, вiдходив до мольберту i звiдти оглядав ïï. – Дiвчина з бiлими трояндами... Нi. Банально. Вже було... Дiвчина на червоному диванi... Чудово! – i знову повертав на всi боки Ясочку, i тулив до неï з усiх бокiв букет. – Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт. – Вiн майже завершений... Ще кiлька штришкiв – i портрет моєï Психеï готовий... – Отакоï! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали... – надулася кокетливо Ясочка. – Не ображайтеся, дитя моє! У моєï Музи – сто iмен, i кожне я хочу оспiвати. Увiчнити! Я напишу з вас сто портретiв, моя панно! Явлю свiтовi сто граней мого дiаманту, мого скарбу безцiнного! Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, онiмiє свiт... – Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких... душила, як мокриць! Перед нею стояла Марiка, похмура, з мiцно зцiпленим ротом. Вона слухняно встала i побачила, що за Ґратчастим вiконцем – уже сiре небо i в ньому пролiтає снiжок. Боже, як летить час! Хоча, хiба це вiн летить? Це минаємося ми. А вiн стоïть, як вода в копанцi. Тiльки хтось на берегах декорацiï мiняє... Тiльки хтось на берегах декорацiï мiняє... Цi слова Микита Платонович сказав у п'ятницю. Пiсля того, як у четвер Ясочка цiлий день просидiла з букетом на диванi, а Микита Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч би й що... – Я мушу поспiшати... Мушу змалювати мiй квiт рожаной, мою бiлу троянду, доки роса не спала! I доки я сам не вiдлетiв, як лелека, у далекий вирiй. I не залишив вас саму наодинцi з Часом, що застиг, як мертве море, тiльки хтось на берегах декорацiï мiняє... Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вiршi, i от – знову... прорвало... Моя королево! Трояндо моя свiтанна... Евтерпо прекрасна! Чому ми зустрiлись так пiзно? Чи, може, зарано? А може...ми стрiлись – невчасно, i нiжно, i грiзно – як серце i рана?.. Отакий песимiстичний вийшов вiрш... Зате, якi оптимiстичнi портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно, день i нiч... – А хто на роботу ходитиме? – невинно поцiкавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита Платонович мав вiдповiдь: – Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо! Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купi грошей! Та лиш продавши один отой кавничок, що ви в нiм каву варите, мiсяць жити можна! А цi безцiннi iкони... живопис... бронза... релiквiï i раритети... Рiдкiсний антикварiат! Ними не лиш божевiльнi колекцiонери – ними свiтовi музеï марять, а я... як той скупий рицар чахну на купi злота, а краса ваша в'яне над купою недоноскiв європейських на тому триклятому базарi! Хоч, врештi, ми усi пропадаємо за нi за що на тому пекельному торговиську, в яке перетворили рiзнi фарисеï i содомiти наше життя! I державу! Але –досить! Нiяких бiльше робiт, тiльки – творчiсть. До речi, я вже домовився зi своïм другом, ректором одного з мистецьких вузiв – будете ходити на лекцiï, поки що вiльною слухачкою, а потiм – i на стацiонар... За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки необхiдно вчитися... – Мама хотiла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого блискучого мистецького майбутнього. – Господь з вами, Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З такою душею i вродою! Та ви ж просто не огранений у дiамант алмаз! А тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде нотарiус i ви станете повноправною королевою мого маленького царства-государства... А потiм вони пили шампанське. Iз старовинних кришталевих чар. Шипучий кислуватий напiй не дуже смакував Ясочцi, а тому вона заïдала його шоколадними цукеркамиВечiрнiй Киïв, п'янiла i смiялася, коли Микита Платонович цiлував ïй пальчики, а вона гладила його нiжно по м'якому рiденькому пушку на жовтому тiм'ячку. Як малу дитину. Жалiсть до Микити Платоновича, такого доброго, розумного i такого хворого i самотнього, робила Ясочку старшою i мудрiшою. От i зараз Ясочка смiялася, а в голову лiзли всiлякi невеселi думки, як от: чого це така несправедливiсть буває, як тiльки людина людяна, совiсна ще й здiбна – так бiдована або стара? А якесь i на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як тюремник Шкiва, так воно –молоде й здорове? Боже, яка несправедливiсть!.. – Подай рученьку, моє серденько... Та й полетимо... може востаннє... – сказав Микита Платонович. I вони полетiли... I крiзь примруженi повiки вона бачила, як пропливають внизу темнi кучугури лiсiв, срiбнi вiд роси луги по берегах рiк i рiчечок, блискучих у мiсячному сяйвi, як атласнi стрiчки... Далi пiшло одне море, вiд краю до краю, по його синьому безмежжi блискотiли бiлi iскри, пробiгали баранчиками хвилi, сiрими бурунами шторми, гойдалися качечками кораблi... Ясочка вiд страху мiцнiше склепила повiки i вiдчула босими ногами гарячу, як черiнь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу нi на що мiсцину, точнiше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не сад, гори – не гори... Тут стояли, сидiли, лежали люди, зовсiм голi й одягненi, тварини i птахи, кожен зайнятий своïм, кожен нiби сам по собi, а водночас чимось невидимим тiсно поєднанi... – Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справдi мiсцина мало була схожа на рай. – Нi, це не рай. Це Таïтi Поля Гогена, точнiше, спроба великого бунтаря i неприкаяного пiлiгрима знайти вiдповiдь на вiчнi запитання:Звiдки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо? В пошуках абсолюту краси i причин людськоï деградацiï художник об'ïздив увесь свiт. Бiдував i поневiрявся, i тiльки перед смертю, у 55 неповних рокiв, розгадав загадку, себто зрозумiв, що вiдповiдь проста, як все у Бога: удосконалюй себе стражданнями за прекрасним... I Бог тобi подарує рай. – Я хотiла б тут жити, – сказала Ясочка. – Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко! Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал... Да? Он приставал, говори! За спогадами вона не помiтила, коли зайшов красунчик-слiдчий. I не зрозумiла, до кого вiн звертається. Навiть озирнулася. Але в камерi були тiльки вони двоє. I бiльше нiкого. Але про кого вiн питає, хто мав до неï приставати? I де? Хiба лiкарi... Вона зовсiм розгубилася, невинно клiпаючи очима, i це ще бiльше розлютило красеня. Звiрiючи, вiн зiрвався з-за столу, притиснув ïï до стiни, хтиво лоскочучи подихом вухо, сичав: – Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои ноги... чавкая, повизгивая, как старый пес... И тогда ты не видержала и... схватив... с ненавистью... со всей злостью... I вона раптом зрозумiла, про що вiн! I про кого – зрозумiла. Задихаючись вiд перегару, яким дихав на неï цей мерзотник, вiд кiнського його поту i псячого духу розпаленоï хiтi, вiд огиди до цього спотвореного пiдлiстю вродливого обличчя, вiд обиди, страшноï, смертноï, вiд горя, що звалилося на ïï бiдну голову, вiд приниження i любовi до Микити Платоновича, якого хотiв спаскудити цей молодий покидьок... – вона скинулася всiм тiлом, ударила колiном у вiдстовбурчений пах красунчика i вчепилась нiгтями йому в горло. Вiд болю того зiгнуло у три погибелi i, падаючи, вiн потягнув за собою i ïï, безсилий перед ïï ненавистю, перед ïï великою образою на весь бiлий свiт. Перед ïï невиннiстю перед цим свiтом... А потiм Ясочку били. Той бридкий, смердючий красунчик так хрипiв, що почула охорона. Вони вiдiрвали Ясочку вiд посинiлого мучителя, кинули пiд стiну i стали бити. Як тодi, коли вона повернулася з вокзалу... Але тодi били кийками, а тепер, не церемонячись, – ногами. Найбiльше ввихалася Марiка. Аж захекалась. – Сука, – хрипiв слiдчий, розтираючи бурячкову шию, – хiщнiца, я тєбя згною... Пожiзнєнная каталажка... По мордє только не бiть! Ладно, хватiт! - нарештi зупинив розпалених охоронцiв. – А то нєкого будет судить... Вiдiлi?! Она же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужiков давiть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хiщнiца грязная, дурочку невiнную строiла, i, наконец, не видєржала – раскололась. Как устрiца! Убєрiтє єйо! I Ясочку поволокли коридором i шпурнули, як мiшок з половою, у камеру. – Мать моя родiна... – вжахнувся прокурений голос Елеонори. – Во што онi, дєвка, тєбя прєвратiлi?.. Сволочi... Трєбуй, штоб отвєзлi в больницу... Але Ясочка нiчого не вимагала, i ïï нiкуди не вiдправляли. Раз на день приходив ще похмурiший за Марiку лiкар, прикладав до спини вухо, слухав, як клекотiли в ïï грудях вiдбитi печiнки, зiтхав, тикав до рота якусь таблетку i йшов собi. Ясочка ковтала таблетку i бiль у тiлi трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а далi нiби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами... Потiм ïï всi забули. Навiть Елеонору кудись перевели. Лиш ïсти приносили. I так тягнулося безконечно довго. День змiнювався нiччю i навпаки. Маленьке Ґратчасте вiконечко то сiрiло, то бiлiло, то синiло, то чорнiло... Часом за ним сяяло сонечко, але частiше пролiтав снiжок, або висiв пасмурний туман. Ясочка не могла нi про що думати, анi згадувати, нiби ïй i в головi все вiдбили. Тiльки дивилася у вiкно, сидячи на койцi. Частiше так i спала. Обхопивши руками колiна. I чекала Микиту Платоновича. I вiн приходив. Не часто, але приходив. Часом такий, як був, марненький i дуже сумний. Дивився на неï безпомiчно, як дитина, i дуже тоскно, нiби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але частiше приходив набагато молодшим, як насправдi був, веселим, гарно вдягненим, як пани на картинах iмпресiонiстiв. Нiби з неба спускався i, знiмаючи капелюха, дивувався: – Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематi, королево моя? Я ж вас у Парижi чекаю... А ви ще тут. Лiтак на Париж о тринадцятiй... Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо летiти, коли схочемо. Тим паче, що я уже вiддав цьому свiтовi жорстокому усе, що мав, крiм вас, моя Мотронько... Тож нас уже нiчого тут не тримає. Хiба людський поговiр... I кожного разу Ясочка щасливо зiтхала, радiючи, що, нарештi, все скiнчилося, як страшний сон... Але не могла зрушити з мiсця i не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись ïï, Микита Платонович смутнiв i, не прощаючись, тихо виходив. Вона боялася, що ïï приведуть до красунчика, але на зустрiч пiднялася коротко стрижена дiвчина, майже ровесниця, i сказала, нiби давнiй подрузi: – Не бiйся, я твоя захисниця. Менi про тебе розповiла Настя, знаєш яка – з вашого терарiуму. Вона працює в одному юридичному журналi. Учора я зустрiчалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, i ми радились, як тобi допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумiєш? Тiльки ти можеш собi допомогти. Розказати все, як було. Учися себе захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собi. Дуже. Я розумiю: у тебе стрес... шок... Важка депресiя. Але ти повинна перебороти це. Знайти в собi сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш менi все розповiсти, iнакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має торжествувати справедливiсть i закон. Тому я тут. Ти мене розумiєш? Вона розумiла, але не знала з чого почати. А тому спитала: – З чого почати? Захисниця, втiшена, що вона нарештi заговорила i то цiлком осмислено, i боячись злякати ïï необачним словом чи жестом, майже благально прошепотiла: – З чого хочеш... – Тодi я почну з кiнця... – Будь-ласка, будь-ласка... – З п'ятницi. Тодi була п'ятниця... Чи навiть субота... Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворi уже давно бiлий день, i Микита Платонович здоровiсiнький, нiби не вмирав позавчора i не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому стiльчику перед мольбертом i щось там малює. – А от i наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу i набулькатiлу, як вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освiжайтеся, снiдайте i – до працi. А я тим часом нанесу останнiй марафет на ваше божественне личко, моя Мотронько! Ясочка капризно закопилила губоньку: – Я не Мотря, а – Ясочка... – Ой, ви ж моя ясочко, єдина i не зрiвняна, а ходiть-но сюди та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з пiни морськоï, а iз сонячного промiння виткану... – i повернув до неï мольберт, з якого на Ясочку справдi сипонуло сонячним солом'яним сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справдi, мов iз промiння зiткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтiй блузцi. – Дiвчина в золотавому... Золота дiвчина... я ще не придумав вам iм'я... – Га-а-арно, – сподобалася сама собi Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде... – А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навiть не уявляєте, що це найкращий жiночий портрет усiх часiв i народiв. Вiн стане хрестоматiйним. Як Гогенiвське, пригадуєте,Золото ïхнiх тiл... Ви теж – моя золота таïтянка... Репродукцiями ваших портретiв буде обклеєний увесь свiт... Тiльки дав би Бог сили та продовжив днi... – Таке скажете... У нас в селi кажуть, що Бог дає вiка доти, доки людина має що робити на цiй землi. А ви маєте... – Як стара, сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неï. – Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ плечi, пiднiми голову. Он твоï ровесники на Майдан вийшли – революцiю роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що давай, розправляй крильця! – I полетимо в Париж... Нi, луче на Таïтi... Звiсно, на Таïтi... – нiби порадившись iз кимсь невидимим, сказала задумливо дiвчина. Захисниця стривожено видивилася на чудну пiдопiчну: – Обов'язково... полетимо... Пiсля снiданку (бутерброд iз сиром i молоком) Ясочка знов повеселiла i вже сама зi знанням справи вмостилася на диванi,прийняла позу, притиснувши до грудей оберемок вологих (цiлу нiч у ваннi освiжалися) бiлоснiжних троянд. – Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви, королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нiчого! Ось станете студенткою... До речi, сьогоднi до мене обiцяв прийти той чоловiк, що вами клопочеться... – А можна, пiсля сеансу я збiгаю на Днiпро? Покупаюсь... Микита Платонович враз посмутнiв, але зразу ж отямився: – Та звичайно! Чого вам тут iз двома дiдами нидiти... Звичайно, iдiть на пляж, погуляйте, а то ви й так цiлий тиждень, як у тюрмi... Щаслива Ясочка змилася на Днiпро ще до приходу старого друга, який мав ïï в iнститут влаштовувати. Тай нотарiус, що збирався завiтати пiд вечiр, не дуже ïï цiкавив. А от вiд радостi, що нарештi стане студенткою, хотiлося лiтати. –Уявляєш, – лепетатиме лютiй, аж зеленiй пiсля сварки з Мусою Аллi, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство, аби лиш я вчилася! – Во жизнь! – скаже ïй Алла, ще бiльше зеленiючи. – Одного вона i в хвiст i в гриву трахає, а другому тече щастям i багатством у руки, хоч той i пальцем не кивне... – А пiзно ввечерi, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не все коту масниця... А тодi обнiме, нiби прощаючись... – Так що вона тобi сказала, та подруга? Вона нiкому не дзвонила? Дзвонила. Кiлька разiв, але ти не чули кому? Отож ви попрощалися, сiли в метро i роз'ïхались? I це було о котрiй годинi? Десь в одинадцять? А опiв на дванадцяту схожий на Мусу чоловiк вискочив iз темного пiд'ïзду. Iз сумкою?.. А потiм нiби машина вiд'ïхала... Але ти точно не пам'ятаєш... Пам'ятаєш тiльки, що дверi були вiдчиненi... I ти зайшла. Думала, що ще не пiшли гостi, або щойно пiшли i Микита Платонович не встиг зачинити дверi... Але в хатi був страшний рейвах, вiрнiше – пустка... голi стiни... порожнi полицi i серванти. А на пiдлозi у майстернi... Микита Платонович лежав долiлиць, притулившися лицем до портретазолотоï дiвчини. I вона все зрозумiла. Боже: вона все зрозумiла! I жах, дикий жах, як вихор вiдiрвав ïï вiд землi, i викинув на вулицю. Вона бiгла, не тямлячись, не знаючи куди. Вiд неï кидалися врозтiч пiзнi перехожi, сторонились злякано пасажири в метро... У темному вiкнi вагона вона бачила своє розпiрхане, перелякане вiдображення, але нiчого не могла вдiяти: жах, вiдчай гнав ïï далi, як скажений пес...Станцiя метро Вокзальна – пролунало над головою i вона вискочила i погнала до виходу, перескакуючи через сходинки ескалатора... Потiм бiгла поряд iз поïздом, який то пiдтакував: втек-ти, втек-ти, втек-ти... то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справдi – куди?! Та свiт за очi! Геть! Геть з цього страшного, як лiс опiвночi, мiста! Так-так, так-так, – пiджухував поïзд. I раптом зупинився. I Ясочка зупинилася. А тодi кинулась до каси... I тiльки коло каси зрозумiла, що в неï нема нi грошей, нi документiв... Але не це... не це вжахнуло ïï! А думка, що вiн зараз сам... сам... може ще живий... лежить у розтрощенiй хатi... може кличе ïï... а вона... як остання падлюка, хоче втекти вiд нього, нещасного, покалiченого... Ноги пiдкосилися i вона сповзла ганчiркою по стiнi... Двоє мiлiцiонерiв, що перемовлялися неподалiк, знiчев'я помахуючи кийками, повернули до неï голови, i рушили... Але вона не стала ïх дочiкуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далi – у метро... ... Коли вони прийшли, Ясочка сидiла навпочiпки коло Микити Платоновича i гладила його по головi. – Ти повинна все це, слово у слово, повторити слiдчому. Ти чуєш? Ясочка здригнулася. – Не бiйся – iншому! Того покидька вже нема. Тепер – жiнка. Та, що в лiкарню приходила. Вона теж хоче тобi добра... Домовились? Маленьке заҐратоване вiконечко заступила темно-фiолетова грозова туча. – Невже весна? – здивувалася i гiрко, безпросвiтно затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче вiн був ïй i татом, i мамою, i цiлим бiлим свiтом, i ïй захотiлось до зойку-лементу назад, у той четвер, коли... ...вони пили шампанське. Iз старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий напiй... I Ясочка радiла, що все скiнчилося, i нарештi вони поïдуть у Париж, геть вiд усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, i так несправедливо... I вони говорили про це... Тримаючи Ясочку за руку, захисниця щось говорила про права людини... дискримiнацiю жiнок... правовий нiгiлiзм, судовi безчинства, знущання над в'язнями... про мiжнароднi органiзацiï, якi хочуть, нарештi, покiнчити з усiм цимбєспрєдєлом... I, взагалi, Ядвiга не повинна впадати у вiдчай, бо навiть у найгiршому випадку вони подаватимуть на апеляцiю... Врештi... доб'ються амнiстiï... Незнайомi слова застрявали у мозку, як осколки розбитого дзеркала, i не було Микити Платоновича, щоб повисмикував ïх з голови, пояснивши, що й до чого... I Ясочка ще бiльше затужила за ним, гiрше, як за мамою рiдною. I щоб не заголосити, витягнула шийку, закинула голову i завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але все-таки тонесеньке голосiння ледь чутно виривалося з ïï змученоï душi, i вона захиталася на ньому, як рибонька на волосiнi. А коли посинiле-почорнiле вiконце знову побiлiло, прийшла Марiка i сказала: – Виходь! На суд! А потiм двоє мiлiцiонерiв заводили ïï попiд руки у холодну залiзну машину-будку, кудись везли, потiм виводили i привели у велику кiмнату, де вже були люди, i посадили в клiтку, де вже була Алла. Ясочка i зрадiла, i здивувалася, i хотiла заговорити, але не знала, як, бо Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед клiткою за столом, боком до Ясочки сидiла захисниця, а через стiл – дiвчина, схожа на Настю-журналiстку з ïхнього терарiуму. Вони обидвi заклопотано перемовлялися, часто повторюючи:... дискримiнацiя... порушення прав... вердикт... апеляцiя... – та по черзi пiдбадьорливо усмiхалися Ясочцi. Потiм захисниця встала, пiдiйшла до клiтки i лагiдно попросила: – Я тебе прошу говорити все, як було. Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав ïï. Пошукала очима Микиту Платоновича: бо iнодi бувало, що вiн, розважаючи ïï, розмовляв рiзними голосами. Тим бiльше, що знала: вiн має бути тут. Не мiг же вiн ïï покинути напризволяще, на поталу... у цiй клiтцi... Але то була мама. Вона плакала, витираючи очi кiнчиком хустки. Ясочка усмiхнулась мамi пiдбадьорливо, як ïй – захисниця. Але мама не пiдбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слiзьми. Ясочка знову пошукала очима Микиту Платоновича i, не знайшовши, затужила-затужила за ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря... Тут вiдчинилися ще однi дверi, справа, хтось сказав: – Встати! Суд iде! – I Суд зайшов: три вродливих молодих жiнки в чорних мантiях. I четвертий чоловiк, прокурор, як представила його та, що в центрi, певно, головна суддя. А слiдом, Ясочка аж стенулась iз радостi, зайшов Микита Платонович i сiв поряд iз Судом. Ясочка вдячно усмiхнулася, хоч знала: вiн не мiг не прийти. Не мiг покинути ïï ... на такому позорищi... у цiй клiтцi, наче якусь нещасну мавпу... I Ясочка помахала Микитi Платоновичу рукою. Але вiн приклав пальця до вуст, показуючи, щоб сидiла тихо. I Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на неï грiзно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всiм, чого вони тут зiбралися, суддя стала питати чи є всi свiдки i, по одному начитуючи, викликати ïх до трибуни в центрi кiмнати. Першою вийшла Настя i, поклявшись свiдчити правдиво, сказала, що вона знає обох тiльки з найкращого боку:Ядвiга – проста, але добре вихована, чесна дiвчина, яких зараз рiдко зустрiнеш. А пан Джамалiя – вiдомий художник i колекцiонер, теж людина дуже порядна. Про нього я навiть збиралася робити матерiал... Але, на жаль... пiзно. – Чому ж пiзно? – не погодився Микита Платонович. – Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою, слово... Але Настя не почула, бо, сiвши на своє мiсце, уважно слухала маму, яка теж вийшла i, схлипуючи, стала розказувати, як не хотiла вiдпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Бiльше вона нiчого не знає, але знає, що ïï дитина не винна. За мамою виступала сусiдка, та сама, що вже раз розказувала красунчику, що по ночах iз квартири художника доносилися страшнi жiночi крики, нiби там когось рiзали, i спiви. А може, звiдкись iнше, може, з телевiзора, бо художник був усе життя чоловiком культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але компанiй не водив, жiнок – теж не пам'ятає, щоб бачила... Ранiше часто десь ïздив, тодi в нього жила старша жiнка, казала, що сестра, а останнiм часом, видать, дуже хворiв, бо рiдко з хати виходив, а як виходив, то ледве ногами переставляв i дуже задихався. Коли з'явилася ця дiвчина – не помiтила, видать, недавно. А коли спитала, якось передибавши Микиту Платоновича, який вiн саме з квартири кудись виходив, хто це в нього живе, то сказав, що племiнниця по сестрi Катеринi чи Василинi... Племiнниця так племiнниця... I слава Богу, що помiч є, а то все переживала, бо хоч i сусiд, але ж – жива людина. I хороша. Нiколи не сварились... Бо ж усi знають, що сусiди всякi бувають, i такi, що не приведи Господи... Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це сталося, до сусiда якийсь чоловiк приходив. Пiд вечiр... Лиця вона не бачила, лиш плечi i потилицю... Але те, що це був чоловiк пожилий, iнтелiгентний, було видно i ззаду... Пiсля сусiдки суддя, та що в центрi, запросила з коридору якогось потерпiлого свiдка. А зайшов Домагаров. Побачивши красунчика, Ясочка зiщулилась. Але вiн i не глянув на неï, а став перед трибуною показувати усiм шию i розказувати, як нiбито Ясочка його душила.Що вiн таке каже? – здивувалась Ясочка i безпорадно озирнулася на Микиту Платоновича, але вiн, приставивши пальця до вуст, показав ïй мовчати. – Це ж треба було так дiстати цього янгола, щоб вона... – схопилася з мiсця захисниця. – Ви... ви змушували ïï до неправдивого зiзнання! – Протестую! – перебив строго прокурор. – Приймаю протест! – ще суворiше сказала суддя, i, спрямувавши крижаний погляд на клiтку з Ясочкою, додала: – Не забувайте, панi адвокат, що ваш пiдзахисний янгол звинувачується у тяжких злочинах: замаховi на вбивство з метою заволодiння чужим майном у змовi з групою спiвучасникiв та посяганнi на життя посадовоï особи – слiдчого... оперуповноваженого... – Ось ïï почерк... цiєï хижачки, – вiдчувши пiдтримку, красунчик знову завертiв шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А старику менше повезло... – А я таких гнав би з мiлiцiï у три гусячi шиï, – обурився Микита Платонович, а суддя спохмурнiвши, сказала красунчику: – Спасибi, можете йти. I тут де не взялася стара лiкарка, що навiдувала Микиту Платоновича, i вiдкрила зiбраний у курячу гузку рот: – Хижачка! Слiдчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на таких!.. Вони, цi сiльськi дiвахи, так i рискають так i рискають по Києву! Так i вишукують наïвних старичкiв! – Сiдайте! – холодно наказала суддя i назвала Аллине прiзвище. Алла втерла сльози i, плутаючись та шморгаючи розпухлим носом, почала довго й нудно розповiдати про всеньке коротеньке життя Ясочки в Києвi, а про своє – нi слова. А далi призналася, що справдi розказала Мусi (справжнього iменi не знає), який спитав про Ясочку:хто ця дiвчина, – що живе Ясочка у багатого сусiда, в якого хата завалена всякими вєщами, ну цим ... як його... антикварiатом. I, видко, дорогим, дуже цiнним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цiлий мiсяць жити. Вона винувато глянула на Микиту Платоновича, соромлячись своєï балакучостi, але вiн зневажливо махнувши на Аллу рукою, показав на годинник: – Лiтак Таïтi-Париж о тринадцятiй... Якраз встигаємо. I вона вдячно усмiхнулася i притиснула до грудей кулачки, благаючи повними слiз очима швидше тiкати звiдси... – Оце i все, що я сказала Мусi, – плуталась Алла. – Просто так вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо вiн погрожував i вимагав грошей. Нє, не було стосункiв з ним. Просто вiн кришує дiвчат приïжджих, зразу помагає, а потiм ставить на Окружну i доïть, ну, вимагає... бабки... Де вiн, не знаю. I не знаю, чи це вiн зробив... Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного i злого, i подивувалася, що вiн такого зробив, щоб аж Аллу разом iз нею посадили у клiтку? Подивилася на Микиту Платоновича... i похолола: вiн уже не сидiв за столом поряд iз Судом, а лежав посеред зали, як тодi, притулившись лицем до ïï портрета. Вiн умирав... Умирав на очах у всiх, але всiм було байдуже! Вони нiби не бачили, як вiн лежить, умираючи на пiдлозi, зайнятi своєю пустою суперечкою невiдомо про що... Наче всiм пороблено, наче ïх послiплено! Сидять i не бачать! I Бог не бачить! А ïï зачинили, наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нiчим не помогла, щоб вiн умер i все почалось спочатку. Цей жах, цi страждання i ця страшна, як прiрва, одинокiсть... це безлюддя при людях... I Ясочка, охоплена вiдчаєм, як полум'я, кинулась вiдчиняти клiтку, але клiтка не вiдчинялася. I тодi Ясочка, вчепившись у Ґрати, щосили затрясла ними, благаючи: – Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тiльки не вмирай! Божжже... Люди в залi заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Мiлiцiю! – На вас не мiлiцiï, на вас – Суду Божого треба! – сказав Микита Платонович (мов нiчого не сталося, мов не вмирав щойно долi), випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею i криками нiхто не помiтив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за руки, проходили крiзь них, мов крiзь густий колючий чагарник, розгойданий бурею. Навiть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та все побивалася тяжко: – Убили... дитиночку вбили... вра-ча... – i не чула, як Ясочка ïï кличе йти з ними. – Єдиний рятунок вiд недосконалостi свiту – створити свiй, iдеальний, свiт, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. – I жити там! – Куди ми йдемо? – запитала Вона. – Туди, звiдки прийшли, – вiдповiв Вiн. – А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справдi, не розумiючи, що це з ними було. – Це було – життя... Просто – життя, – сумовито зiтхнув Вiн, нiжно стинувши ïï руку, i вони вийшли на квiтучу, як садки весною, i слiпучу, як снiги у дитинствi, вулицю. А це що?! Невже Париж?.. Чи Таïтi?!. Так скоро?.. – зрадiла Вона, але Вiн лишень таємниче усмiхнувся i, приклавши палець до вуст, наказав ïй мовчати. Орлiвка-Вiнниця-Киïв. 2005 р.
Хижачка