ГРIШНI, ЧЕСНIШI ЗА ХЕРУВИМIВ...



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Я мушу бути янголом, якщо тiльки я хочу жити: ви ж бо живете в iнших умовах. Фрiдрiх Нiцше. Зла Мудрiсть. ПРОЛОГ Того села, тiєï краïни, тiєï епохи, про якi я пишу, вже давно нема на землi. Нема вже й людей, серед яких жила, а тепер вони живуть у менi, ув'язненi моєю пам'яттю i моєю мрiєю усiм розповiсти про них, таких, якими вони були. Бо навiть отi, котрi й сьогоднi, дай ïм Боже вiку, живуть на тому мiсцi i в селi з такою гордою i рiдною менi назвою – Орлiвка, стали зовсiм iншими людьми – iншоï краïни й епохи. Та й мене вже давно немає нiде – тоï, котра колись тодi, там i серед тих людей жила. Бо ж я ТА – теж уже ТАМ, в iншому вимiрi, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з такою часом нелюдською мукою, шаленством, радiстю чи вiдчаєм, перетворилася давно на спогад, в якому вже нiчого не можна змiнити, на сон, що тiльки тобi однiй наснився... У кожного – своï спогади i своï сни. Вiзiï i мiражi. Могили i руïни. Своï закопанi скарби i затонулi Атлантиди. Але у всiх – однаково трагiчне вiдчуття непоправних втрат i жалю, що у те, проминуле життя, як в одну й ту ж рiчку, не можна ввiйти двiчi. I вiд iспиту минулого не рятує навiть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по хвилинi на минуле, на прах, хоч i дiамантовий, та все-таки пил. I вiд цiєï безповоротностi, марноти марнот можна було б збожеволiти, якби не Слово, здатне оживити i прах, i тлiн, продовжити життя на землi навiть тих, хто вже стали пам'яттю мертвих. А може, Слово просто вiдчиняє невидимi дверi у свiт прожитого i пережитого, де вже немає мiсця жоднiй людськiй iлюзiï, окрiм спомину... Ï – Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Рiздво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший i Тьома старший... I обидвi Ксенi... I ми з Верою – молодi, i ви – малi... – якось на Рiздво, тодi, коли, вiдспiвавши, вiдлетить у вирiй ключ за ключем, увесь наш рiд, скажуть, як схлипнуть, моï тiтка Марiя, нагадавши менi мiй обов'язок... РIЗДВО У тi часи i в тому селi, де ти росла, рiчний цикл починався i завершувався Рiздвом. Рiздво було найбiльшим врочистим святом, знаковою подiєю, з якоï починався вiдлiк часу, вiдлiк життя: усе, що в селi вiдбувалося, вiдбувалося до або пiсля Рiздва. Рiздва чекали. Рiздво любили. Рiздво святкували – розгонисто, буйно, весело i довго, насолоджуючись, втiшаючись, що того гуляння не може перервати нi колгоспна, нi домашня робота, анi окрик голови колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всi роботи на полях на той час були переробленi, зоставалося тiльки святкувати. А от Новий рiк – не святкували. Чи то пак, точнiше буде сказати: люди вiдзначали старий Новий рiк, 14 сiчня, а новий Новий рiк святкували тiльки школярi. 31 грудня у клубi ставили велику ялинку, прикрашали витинанками, золотими горiшками, скляним рiзнобарвним намистом, цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Дiти давали концерт, водили хороводи, а батьки – дивилися, сидячи на фанерних стiльцях з вiдкидними сидiннями. Заходив привiтати i Дiд Мороз iз мiшком i Снiгурочкою, але подарунки (цукерки горошок i подушечки в кульках iз газети) роздавали пiсля свята, на виходi, тiтка Ганя i тiтка Зiня – сiльський женсовєт. Те стовпотворiння вавилонське у дверях сiльбуду запам'яталося найбiльше... ...Щорiчнi свята зустрiчi Нового року нiчим особливим не вiдрiзнялися, а тому злилися у твоïй пам'ятi в одне звичайне шкiльне свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти завжди боялася впасти, коли стiшки читала, а зi сцени – бачиш залу, заповнену людьми, i ялинку пiд кiнобудкою з вiконечком. Темнi фiранки на вiкнах, щоб кiно було краще видно... Рiдна твоя стихiя! У цьому залi, на цiй сценi, за ïï лаштунками, заставленими реквiзитом i транспарантами, серед дивовижноï казки-забавки, в яку гралися дорослi i яка називалася теж красиво i загадково – ТЕАТР, ти росла i навiть була артисткою: танцювала, спiваючи ще з двома такими, як сама: Светит месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать пришли сюда. Ти була Акулiною, по-нашому – Килиною, як пояснив тато... I ще багато чого показувала, навiть акробатичнi етюди... Але це буде потiм, коли пiдеш до школи, а поки що найбiльше твоє свято – Рiздво. Ще живi дiди й баби, i у вашiй родинi заведено на другий день Рiздва сходитись усiм до вас у гостi. А на перший – мама варила кутю у гарному полив'яному горщику, ставила його у гнiздечко iз сiна на покутi, тато вносив знадвору околiт, розстилав на долiвцi i сiдав терти мак. Ти тулилася поряд i чекала, коли вiн дасть тобi лизнути солодкий макогiн. – Не лижи макогiн, бо чоловiк буде лисий! – застерiгали з печi баба Тетяна. – Ет! То така правда! – озивалась мама вiд печi, з кухнi. – Кажiть просто, що не гарно дiвцi лизати макогони. Доки мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) iз сушених груш i яблук – найголовнiшi страви на Святвечорi, тато робив коливо: розводив лiтеплом у макiтрi мак iз цукром, сипав туди кутю, горiховi кашки i всю ту смакоту, перемiшавши, ставив на стiл. До першоï зiрочки. Тобi ж здавалося, що та звiзда вiфлеємська нiколи не зiйде у темному небi над хатою баби Онисi. А потiм мама дiставала iз скринi своє придане – святочнi, витканi моïм дiдом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стiл, лави-ослони i бабин пiл. Тато виходив на двiр, знаходив на небi зорю вiфлеємську, i лиш тодi заходив у вашу хату Святий вечiр. Iз усiх дванадцяти страв, якi мама за традицiєю готувала, тобi найбiльше смакували кутя, вареники з капустою i грушi з узвару. А ще запам'яталося, як усi хатнi разом, ставши круг столу, читали Отче наш. А по вечерi, iз твердим вiд кутi животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпiнням ждала цiлий рiк – завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичiв, запрошуючи ïх прийти до вас на вечерю i коляду. Ах, що то були за рiздвянi ранки! Що то за снiги були первозданнi! Такi високi, що тато мусив ще вдосвiта прокопувати у них стежку до вулицi, по якiй колгоспний тракторець уже проклав двi колiï, щоб ти не втопилася у бiлих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такi снiжно-слiпучi i нiжно-спiвучi снiги тодi були, що й досi очi слiпнуть, а у вухах озивається розкiшним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип... Це ти вже вискочила-випурхнула з хати i бiжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далi колiєю – найперше, по-старшинству, до других твоïх дiда й баби – Кирила й Наталки. У правiй руцi – вечеря: вузлик iз хустки-лляннички, жовтоï з дрiбненьким хмеликом-узором, а у вузлику – калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колiя глибока-висока! Видно тiльки небо срiбно-голубе та вершечки дерев i верхи хат iз коминами. По тих димарях ти й орiєнтуєшся. О! А от i бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиноï хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогоднi малi дiти зранку самiсiнького вечерю носять! Доведеться самiй пробивати собi дорогу, бо кричати – не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собi i... Ух! Пi-i-i-iрнаєш iз головою у сипучi-колючi снiги i гребеш-пливеш щосили до берега – бабиних дверей. – Ой Ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! – чуєш у небi над собою веселий лемент своïх iще незамiжнiх тiток Верусi й Марусi. Тiтки виловлюють тебе, витягують за комiр iз снiгiв, струшують, обмiтають вiником i ведуть до хати. – Добрий день! Будьте з святами здоровi! Просили тато й мама на вечерю, i я прошу. Ï – Спасибi! I вас просимо, – вiдказують урочисто дiд Кирило з бабою Наталкою, а тiтки кладуть у вузлик гостинцi: два карбованцi по карбованцю – вiд дiда з бабою – i цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досi. Ï – Спасибi! Зоставайтесь здоровi! А я побiгла, бо ще треба – до тiтки Ганi, а тодi до дядька Тьоми на Гонти, а тодi аж до дядька Олекси. Ï – Ой Ґвалт! Як же ж ти такими снiгами доберешся? – журяться всi хором. Ï Якось доберусь, – вiдказуєш безжурно. Ï – Щоб хоч собаки не покусали... Дайте ïй якусь палицю, – тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боïшся, а вони тебе не кусають. Самi ж розказували, як ти малою, ще ходити не вмiла, залiзла до Сiрка в буду i там коло нього заснула. Тато з мамою i всi родичi, ледь не полопали, шукали, навiть баграми в криницi – думали, втопилася. Сiли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, iз буди Сiрковоï. Хотiли Сiрка бити, що не сказав, але натомiсть подякували, що не роздер. Ï I ти вибiгаєш, i вже прокладеною власним тiлом стежкою ускакуєш у колiю, i мчиш до тiтки Ганi, що живуть на горi над ставком. Туди колiï нема, але доки ти у дiда з бабою барилася, люди – а може, й така, як ти, малеча з вечерею – вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися... Зате – весело. Стiльки цiкавого по дорозi трапляється, лише встигай головою крутити на всi боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобi усе довкола здається зовсiм iншим, як влiтку. Навiть пес дiда Мiсяченка вирiс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом i привiтатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дiдовi, щоб тiтка Фотина не втопила... О-о-ой, в тебе є такий забо-от... Тiтчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти – рятуй ïх, щоб тiтка не потопили... Бровко, погарчавши, впiзнає тебе i починає здалеку лащитись. Але тобi нiколи. Тобi треба ще пiвсела оббiгати з вечерею. I ти бредеш снiгами далi, аж пара з тебе йде... ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч i мороз трiщить, i хустка – дiвоцька, вся у квiтах, бiля бороди обмерзла. Ï Ï А от, нарештi, i тiтчина Ганина хата на прогонi. Звiсно ж, тебе тут чекають. Тiтка Ганя, твоя хрещена мама, вiдколи Василь ïхнiй вчиться на зоотехнiка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас iти. Часом приходять iз кужелем, а частiше якусь робота ïм мама дає, щоб не сидiли дурно, а за балачками зi своïми мамою, а твоïми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тiтка Ганя – вдова, тому обдаровують тебе, чим багатi, а багатi вони солодкими, як мед, вистояними в соломi на горищi, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем! Ï Прощаючись, запрошуєш: Ï – Вже йдiть! Мама казали, що з обiду вже можна приходити! I Василя берiть! Ï I бiжиш на Гонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома колiями, так що, потрапивши в одну з них, можна собi бiгти – не журитися i думати, як це воно так виходить, що Василь i Вiра, дядькова Тьомова дочка, твоï двоюрiднi брат i сестра, а молодша за них тiтка Маруся – твоя тiтка. Отож, ти першим тикаєш, а тiтцi Марусi – викаєш. А от тiтчин Ганин Василь дядинi Ксенi, мачусi Вiри, тикає, бо дядина йому по лiнiï дядька Тьоми – дядина, а по своïй лiнiï – сестра троюрiдна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобi – тiтка-дядина, бо по маминiй лiнiï вони тобi ще й тiтка. А баба Лукiя, нагадуєш, минаючи ворота своïх родичiв Плясунiв, аж за троє – баба-тiтка-дядина. Але ти до них вечерi не несеш, бо вони, каже мама, нам дальшi родичi. Ï Розiбравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв'язках, ти, мов на крилах, пролiтаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бiк ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичiв, а то б ти в мент скотилася з берега i тiльки: шуг-шуг-жжждзiнь-дзiнь – по льоду, що аж виспiвує на морозi!.. Але вже пiд гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, вiдчуваючи, як ураз вiн поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Рiздва ( з перелицьованоï татовоï староï москвички, у пiдкладцi – вати на п'ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й снiг пiд гору сипкiший i дорога слизькiша. Зате згори – чудеса! Можна й на гепi з'ïхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп – i вже на мiстку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми. Ï Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не смiються. Нi, не смiються, бо ïх просто в таку рань – де-не-де. Люди на Рiздво починають по гостях ходити пiсля обiду, а ввечерi, ой, а увечерi що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, вiд старого до малого – колядувати. Ï На цьому кутку ти рiдко буваєш, тому все тут тобi здається незнайомим i цiкавим, нiби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впiзнають. Прокидаючи стежки вiд ворiт, питають: Ï – Чия ти i куди йдеш? Ï I ти чемно, як тебе вчили, вiдказуєш: Ï – Я – Тьоми i Ксенi Тарасюкiв i йду до Тьоми i Ксенi Тарасюкiв. А ви зi святами будьте здоровi. Ï – А! – кажуть люди! – Ясно... Йди здорова! Ï Хоч людям ясно, але тобi не зовсiм, як це так вийшло, що у вас в родинi вийшло двi Ксенi i два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок пiд три гори важко, тому ти вiдкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобi розтовкмачити – як, що й до чого. Ï Нарештi ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Гонтову гору i бачиш iз трьох сторiн... О-о-ой – по-о-оле... Бiле, слiпуче, з переливами самоцвi-i-iтними... Як у казцi! А над ним – таке ж слiпуче, сяюче не-е-ебо... Оце-то краса! I дядько Тьома на воротах стоять, стрункi та високi – на красу любуються. I тебе чекають iз вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращi i найдобрiшi з усiх родичiв. Вони нiколи нi з ким не сваряться i всiх мирять, а як вип'ють, то жартома приспiвують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: Я – вель-вель, журавель! За що твiй тато ïх так i прозвав – Вель-вель-журавель. Ï А от i дядина Ксеня – з Ґанку смiються. Дядина, дорiднi, ставнi i теж добрi, завжди смiються, повiльно, статечно: ха-ха-ха, i нiби колишуть смiхом свою пишну, квiтчасту пазуху. Ï – Ой, хто ж це до нас iде! – тiшаться обоє, нiби й справдi бозна-хто йде. Ï Тебе вiтають, як найдорожчого гостя, дверi перед тобою вiдчиняють, до хати припрошають, за стiл до холодцiв-голубцiв саджають... Дядина дарують червону лєнту (на бантики), велику на тi сутужнi часи розкiш, а дядько – добру пригорщу горiхiв. Вони просять тебе зачекати, щоб разом iти до вас у гостi, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають iз вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, ïхнi смачнючi пирiжки з маком, а також ïхнi хлопцi, твоï двоюрiднi брати Петя й Коля – щоб разом нести вечерю до дiда Омелька з бабою Тетяною. Ï Отож, врештi, з усiм тим добром, iз гордим вiдчуттям виконаноï мiсiï, ти повертаєшся додому такими самоцвiтними у промiннi вже полуденного зимового сонця снiгами, яких нiколи бiльше не буде у твоєму життi, бо вони, як i всi дива й чудеса, можливi тiльки в ранньому дитинствi. Дорогою, коло Черцiв, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або горiхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чiпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татiв кум Федула, та позиркуючи гострим розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями. Ти хочеш ущипнути ïй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед вороною горiх i дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, i – щоб ти бува не передумала – кидається навтьоки, а потiм, змахнувши крильми, здiймається в повiтря i летить попереду, важко, низько над снiгами. Над бiлими рiздвяними снiгами – чорна ворона... Ка-а-ар-ка-а-ар! – кричить ворона... на очах виростаючи на великого чорного ворона... Чорний ворон... Вiн такий чорний, що чорнiють бiлi снiги, чорнiє бiлий свiт, i ти вся чорнiєш вiд чорного спогаду-страху... Ти згадуєш торiшнє чорне Рiздво – без коляди, без Святого вечора, без тата й мами... Без колядникiв... Нiхто навiть у вiкно не постукав... Приходили дядьки-дядини-тiтки, як на похорон, сiдали печально на лаву i мовчали. Навiть твоï баба Тетяна мовчали, чорнi та темнi вiд горя. Бо що було говорити, коли перед самим Рiздвом твого тата забрав чорний ворон, а маму вiдвезли в родiлку. Дядьки-тiтки-дядини мовчки гладили тебе по головi, сипали тобi в пелену горiхи, цукерки, i, посидiвши, йшли, чорнi та темнi... – Дитино, – питає хтось iз чорного неба, з почорнiлих вiд чорного вороняччя снiгiв, – чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш... Або машина переïде... Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив? Ворона? Яка ворона? Ота, що з горiхом полетiла? Вона в тебе горiх вкрала? – Вона в мене тата була вкрала... – хочеш сказати, але за сльозами вимовити не годна. Тим часом чиïсь добрi руки пiдiймають тебе, струшують вiд чорних снiгiв, розгонять з неба вороняччя, дивуючись: – Невже якась мала ворона може обидити таку велику дiвку? Iди здорова додому i не бiйся нiяких ворон. Киш на них – поганих! – То я сама тiй воронi горiх дала, – кажеш, втираючи сльози, але вони течуть i течуть, замерзаючи на щоках, на хустцi пiд бородою – на тоненький льодок. – Нехай i воронi буде сьогоднi Рiздво. – Чия ти така мудра? – смiється хтось iз прояснiлого враз неба. – Тьоми Тарасюка Молодшого, – вiдповiдаєш, втерши останню сльозу. – А! Тодi ясно... – чомусь невесело озивається хтось iз зовсiм уже сонячного неба. Тобi ж, хоч у грудях iще схлипуєш, знову розвидняється, стає легко й рiздвяно на душi, i ти бiжиш з пiдскоком далi, весело кикишкаючи на стару, зовсiм не страшну ворону, що крильми скородить попереду тебе дорогу. Видно, важкий горiх... горiх, як важкий грiх... – думаєш, не вiдаючи, що уже за тобою назирцi шурхотить у снiгах невидимий змiй лукавий, спокушаючи першим неусвiдомленим грiхом... Перед самою хатою змiй перепиняє тебе, хапає за ноги, нашiптує на вушко щось таке... незвичне, вiд чого ти вже не бiжиш радiсно, з пiдскоком, а йдеш поволi, як стара, замислившись, та все тихше й тихше снiжком порипуючи, та все зупиняючись та зазираючи у свiй вузлик, як та стара ворона чи сорока в кiстку, нiби хочеш натiшитися вволю своïм скарбом, набутися зi своïм багатством, яким – ще крок, ще два – i змушена будеш... о-о-х-хо-хох... по-братськи дiлитися з братом Iваном, молодшим за тебе на цiле життя, а тому ще малим, щоб самостiйно носити вечерю i заробляти собi чесно гостинцi. Тому ти, забувши про дядька Олексу, де чекають – не дочекаються тебе, з переживань топчеш снiг коло своєï хвiртки, виписуєш кренделi по ньому, нiби хочеш витрусити iз себе i затоптати у снiг бiлий гидку, бридку гадючку, що стискає твоє серце, зв'язує руки скупiстю, змiючку, рiднiшу тобi за рiдного брата Iвана, з яким тобi, ой Бо-о-оже, не хочеться, ой, як не хочеться, дiлитися своïм багатством. Але водночас тобi страшно, бо здається, щойно вiдчиниш дверi в хату, як мама, глянувши на тебе, побачить ту гидку змiю, що обплуталася коло твого серця, сховалася десь у твоєму животi, в жолудку, i скаже з досадою: Ï – Таке скупе росте... I в кого воно вдалося, таке неподiльчиве? Наче серед нас таких нема... А ворона круг тебе летає-скаче, дражниться: Грiх – горiх! Ага, нема! Є ще гiршi – грiшнi... горiшнi. А змiй нашiптує: А пам'ятаєш?.. Торiк, восени, пiзнього вечора, коли сонце вже сiло, а зорi ще не зiйшли, тому в сутiнках здавалося, що на лавочцi коло криницi розмовляють не тато з дiдьком Олексою, а двi бiлi сорочки... Ще б не пам'ятати! Тодi ти загралася допiзна з Марiкою i Настаською i згадала, що пора додому, лиш почувши тихi голоси на лавочцi пiд вашою хатою. Одна сорочка сказала татовим голосом: Ï – Ти знаєш, який я маю грiх за собою не спокутний? Я вже Ганi, сестрi, розказував. Не йде менi з голови голодовка. Чогось усе згадую, як десь весною тридцять третього, коли Гопсасмик iз трiйкою вимели й витрусили з горшкiв усе, що могли, i почався уже справдi страшний голод, мама нашi напекли пляцкiв зi струпiшалоï бараболi й лободи, зав'язали у вузлик i послали мене занести бабi Мартi обiд. Iду я долинами, i голод iде слiдом i скiмлить... Так ïсти хочу, що свiта не бачу. Вщипну травичку якусь, хапну листячок, кину в шлунок, а голод уже там, проковтнув i знов скiмлить... А пляцки ж тi – так пахнуть, так пахнуть... Не витримав я, з'ïв. I до баби не пiшов, пересидiв у лозах, а мамi сказав, що вiднiс бабi... А через три днi бабу Марту знайшли мертвою на стежцi, видно, до нас добивалися... Ï – Отакий маю грiх... Виходить так, наче баба вмерли через мене... Бо якби я не з'ïв тi глевтяки... – тато так тяжко зiтхнув, аж тобi стало тяжко. – I думаю собi, а його, того iрода Сталiна, не мучить совiсть у пеклi, що стiлькох людей голодом зморив, на той свiт вiдправив, ще й мене, невинну дитину, убивцем зробив! А скiльки у вiйну людей вибив... Ï – Да, – зiтхнула дядьковим голосом друга сорочка, i запала сумна тиша, але тiльки на мить, бо через мить та ж сорочка стрiпнулася, надулася i вибухнула страшним дядьковим голосом: Ï – Ти Сталiна не трож! Сталiн вiйну виграв! Європу освободив! Росiю спас! Ï – А Украïну вгробив, катюга... – ще тихiше i ще твердiше каже татiв голос, на що дядькова сорочка пiдскакує, як ужалена, розмахує рукавами, розпанахуючи фiалкову тишу страшною лайкою: Ï – Нацiоналiст! Петлюра! Бандера!!! Ï – Сталiнiст! – злiтає вгору татова сорочка, захищаючись рукавами. Ï – Я? Та я тебе вiд Сибiру спасав! Ï – Мене Бог спасав, Альошо! Ï – Який бог?! Сталiн... бог! Ï – Та ж вiн вас, Олексо... теж – не помилував! Ï – Не трож Сталiна! Ï I сорочки злилися, завмерли в тiсних обiймах, сопучи та щось бурмочучи... Ï – Мамо! Б'ються! – влiтаєш у хату. Ï – Ликеро! Люся! Ой iдiть... Ой розбороняймо! – вилiтає мама з хати i бiжить за дядиною. Ï – Альошо! Альошо! Схаменись! – бiгли дядина, тихо просили, тримаючись за серце. Ï – Тьомо, Тьомо! Альоша – старшi... Уступись... – просила мама, хапаючись за татовi рукави. Ï Сорочки розскакувались у рiзнi боки. Тато, клянучи себе, тiкав вiд грiха подалi в долину, дядько – гупотiли чоботищами на своє обiйстя, вар'ювали там i затихали лиш тодi, коли ïм проходила полiтика. Ï – Ой Боже, – побивалися мама з дядиною, – ой доведе ïх ця полiтика, не доведи Господи, до тюрми... Ой, доведе, не приведи Господи... I накаркали, що й справдi перед самим торiшнiм Рiздвом прилетiв чорний ворон – за твоïм татом. А дядько Олекса плакали i нарiкали на свiй дурний розум... I тут ти згадуєш, що проминула дядькову хату, де тебе чекають дядина з пирiжками i дядьковi хлопцi, щоб разом до дiда Омелька й баби Тетяни вечерю нести. Це теж звичай: хоч ти й живеш з дiдом i з бабою в однiй хатi, але маєш, як усi решта внукiв, до них окремо нести вечерю, як до найстарших. Але тобi, коли щиро зiзнатися, не дуже хочеться заходити до дядька Олекси. Ти ïх побоюєшся. Правда, дядину любиш, бо вони гладять тебе по головi, приказуючи: Галочко-Галю-Галинко, а самi поглядають на карточку гарненькоï городськоï лялi у рамочцi над столом – ïхньоï єдиноï дочечки, що вмерла у вiйну... А от хлопцiв ïхнiх нема за що любити. Хоч Петя, кажуть, назвав тебе, як ту дiвчинку... Тебе збиралися назвати Параскою, бо народилася перед Параскою, а вiн прийшов та й каже: – Хай зветься Галя! – Нехай! – втiшилися, бо не дуже хотiли Параски... Та як би там колись не було, а любити Петра з Миколою нема за що. Враз вiдберуть усi гостинцi. Виманять, незчуєшся... А в хатi – малий Iван: теж ручки тягне – дай-дай!, i теж треба дiлитися. Ой, що за життя!.. Тому й тупаєш на одному мiсцi у снiгах по колiна, не знаючи, куди йти i що дiяти... Ти зiтхаєш: правду каже мама, усi бiди в нас – через дурний розум... Ну от, додумалась i дотупалась... Сiнешнi дверi вiдчиняються, i верхи на бiлiй хмарцi вилiтає з хати бабин Тетянин командирський голос: – Омельку, де це вас чорти носять чи ви оглухли? Дрова несiть! А слiдом – стривожене мамине сопрано: – Господь з Вами, мамо, в такий день... такi слова... Я сама принесу! Тьома! Де ти ходиш! Неси дрова! У вашому роду по обох лiнiях свято чтили старшинство i соблюдали ранжир. Що вже твоï баба Тетяна, котрi рiдко кого чтили, але й вони викали дiдовi Омельковi, своєму чоловiковi, а дiд – ïм. – А чо' баба з дiдом викаються? – бувало питала маму. – Так заведено, – вiдказувала мама. – А чо' тiтки Веруся-Маруся вам викають, а ви – дядькам i дядинам? – Бо так заведено – кумам, сватам i всiм старшим братам, сестрам i братовим – викати. – А чому ви, як баби нашi нашим дiдам, не викаєте татовi? – Бо вiдколи совецька власть, не заведено, щоб жiнки чоловiкам викали... Отака вона, совецька власть! – як каже тато. А ось i вiн: в одному пiджаку вiд дровiтнi йде, дрова в оберемку несе – казани з голубцями та капустою розiгрiвати, бо скоро родичi, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й тобi вже час збиратися на колядки... I забувши про ворону й про ворона, i всi своï переживання, i про всяку полiтику, бiжиш до дядьковоï хати, що поряд з вашою, просиш на вечерю, хапаєш дядининi пирiжки з маком у руку i, втiшившись, що хлопцi без тебе вiднесли вам i дiдовi з бабою вечерю, вискакуєш iз хати, доки тi збитошники тебе не обдерли, як кози липку... Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту полiтику бодай сьогоднi, коли всi зiйдуться колядувати!, – просиш Бога вже на подвiр'ï. Бо жаль псувати такий гарний звичай – збиратися на Рiздво разом усiм ближнiм, радiти та колядувати. ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО... – М-да, – зiтхаєш скрушно, поволi обмiтаючи з валянцiв снiги, – є ближнi, вiд яких можна втекти i не дiлитися нiчим таким, що ще ближче тобi, анiж вони. Але є ще найближчi ближнi, вiд яких нiде дiтися, бо вони живуть в однiй хатi з тобою... Тому... охо-хох... доведеться дiлитися... Нiчого не поробиш... Вiд усвiдомлення цiєю безвиходi тобi стає трохи легше на душi, i свiт веселiшає, але теж – тiльки трохи... Бо стiльки всього в цьому свiтi наплутано, i так усе непросто, що голова макiтриться... Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а дiлитися тобi гостинцями з Iваном не хочеться... Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз i добрий, але малим теж був скупим – бо голодним. Але ти ж – не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки кутi сьорбнути, у дядька Тьоми – холодцю лизнути, дорогою – горiхiв погризти i дядининих Ликериних пирiжкiв з маком вкусити. Тож тобi нема як – на голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животi причаïлося, бо хоч воно й береже тебе вiд розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою... I справдi, в кого ти така вдалася, скупа, аж... синя, коли у вас в роду всi подiльчивi? Ой Боже-Боже, що за життя таке... Внутрiшнiй конфлiкт iз власною совiстю розв'язаний, можна смiливо заходити в хату й дiлитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Рiздво. Твоя щедрiсть помiчена Богом i вiддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горiхiв, яблук та пирогiв, присвоює тiльки тiтчинi Веринi цукерки, замотанi в рожеву обкладинку вiд учнiвського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорiв сумлiння, бо не козацьке це дiло – стрiчки на козацького чуба чiпляти, а от цукерки ïсти – козацьке. Та це Iван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свiй двозубий рот, а решту щедро роздає ближнiм – мамi, татовi, бабi, дiдовi й тобi – липкими пухкенькими ручками. Отак щасливо завершується твiй перший урок подiльчивостi. А рiздвяний день продовжується, i святковий настрiй не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашоï хати родичi. I ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: Вдягнись! Застудишся! – бiгти до ворiт i назад, радiсно звiстуючи: Ï – Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тiтки Веруся-Маруся – коло Палажок! Тiтка Ганя вже в дядька Олекси на подвiр'ï! Дядько Олекса з дядиною вже дверi замикають! Брат Сака – на мiстку! Ï Родичi заходять – у клубах морозного свiжого повiтря, роздягаються, всiдаються за столи, на яких уже сивiє на тарiлках морозцем холодець, парують у мисках голубцi, бараболники з м'ясом, смажена капуста з окостом, рум'янiють, пахтять гори пирiжкiв, бiлiє у мисках колотуха (сметана iз сиром)... Ï Якi злиднi?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в життi б не повiрив, що круглий рiк ця хата знає тiльки пiсний борщ i кашу – i то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тодi без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпiл свою Муру – корову тримаєте, бо одним важко. Ï Але й це не головне. Головне почнеться тодi, коли гостi заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сiм октав i на всi регiстри! А до того ти з дiвчатами встигнеш заколядувати кожнiй хатi на кутку. I не якоïсь колядую-дую, бо ковбасу чую, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осенi вчили щовечора старшi. Ï Ï Ой пишна-красна та Галя панна, Ï Ой дай Боже... Ï Ï Або: Ï Ï Ой на рiчцi на Горданi Ï Там Пречиста ризи прала, Ï Щедрий вечiр, Святий вечiр! Ï Там Пречиста ризи прала Ï Свого сина сповивала. Ï Щедрий вечiр, Святий вечiр. Ï Ï Ï I ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПIВАЮТЬ Ï Ï А от вже й вечiр... А видно, як у день – знизу снiги свiтять, а з неба – мiсяченько. А зiрно як! I зорi – як горiхи волоськi! Доки дорослi ще розспiвуються чи то розколядовуються по хатах, малi колядники зграйками пурхають з обiйстя на обiйстя. Старшi, школярi, з осторогою, обминаючи ворота вчителiв i партiйних, а малечi – море по колiна, а снiги – по плечi. Пiдбiжать пiд хату, стук-стук у шибку: Ï – Дядьку, тiтко, можна колядувати? Ï А з хати: Ï – Можна! Просимо! Бог у помiч! Ï Ï Ви й врiжете – хто в лiс, а хто по дрова: Ï Ï Чи вдома-вдома та й пан-господар? Ï Ой дай боже! Ï Чи вдома-вдома ясная жона?... Ï Ï Але вас однаково усi хвалять i пригощають цукерками, горiхами, пряниками, часом – копiйками, дивуючись: Ï – А хто ж це вас такоï славноï колядки навчив? Ï Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кiнця своєï вулицi, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи ïм до тебе? В хатi вашiй аж вiкна дзвенять вiд колядок. Ï Ï Вже херувими славу спiвають, Ï Ангельськi хори Спаса вiтають... Ï Ï Лине в тихих зiрних небесах над твоєю хатою, i ти, з торбою наколядованих горiхiв i пряникiв, завмираєш коло хвiртки, шукаючи помiж зорями в небi невидимих срiбноголосих янголiв i пресвiтлих херувимiв iз серафимами. Ï Ï – Ото колядували – аж на хатi верх здiймали, – згадуватимуть твоï дядьки, тiтки й дядини, зiйшовшись до вашоï хати уже щедрувати. Вiд вас i Маланку поведуть селом. Бо ж як iнакше, коли тато водночас заводило й Маланка – в маминiй вишитiй сорочцi, в намистi, байдуже, що з вусами! А тiтка Ганя – Василь, а дядько Тьома Старший – циганка, а решта такi розмальованi, що й не впiзнаєш – хто й що. Ï А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже: Ï – А ну-но, Галю, пiди на причiлок, послухай, де тато... Ï I ти бiжиш на причiлок хати, слухати, де ж тато, бо ти таткiв розкiшний тенор за сто верстов, з-помiж тисяч голосiв упiзнаєш. I взагалi, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тiльки не навчив ще на трубi грати. Ï – Нащо тобi та труба, вчися он кужiль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачi йдуть! – каже мама i йде шукати у скринi обичайку, а в прискринку – мулiне... Ï Але сьогоднi, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачi – пiдростають... Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через порiг, простоволоса, вслухатимешся у морозну мiсячну i врочисту нiч, щоразу радiсно сповiщаючи про пересування Маланки по селу: Ï – Почали вiд Кирила Петра Iвасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Гонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Бiля клубу! На Громiвку пiшли! Либонь, до брата Саки! Ï – Що вони там спiвають? – тривожилась мама. Ï – Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки. Ï Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоïсь далекоï вашоï родички, привезеного нею iз якоïсь Западноï. Поïхала по хлiб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тiльки тому, що мав гарний задушевний голос i знав силу-силенну западенських пiсень. Далекоï родички ти в очi нiколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пiснi. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свiй невеличкий зрiст i починав спiвати, як на фурфурi стояв i фурфур ладував або Повiяв вiтер степовий, мама виходила з-за столу, а коли тато заспiвував тихо Ще не вмерла..., а всi дружно пiдхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвiртки i стежила, чи нiхто чужий не пiдслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, пiдслухав i, кому треба, донiс i за татом приïхав чорний ворон... Серед ночi, коли ти спала i нiчого не чула. Тому торiк i не було у вас Рiздва... Мама ж повернулася лиш на Водохреще i не сама, а з малим Iваном, де вона тiльки його взяла, такого гайдамаку... Ï Ï Мамина тривога через тi спiви передавалася дядинi Ликерi, якi непомiтно для iнших (але не для тебе!) штурхали дядька Олексу пiд бiк i просили, лагiдно, як лиш вони вмiли: Ï – Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати. Ï Тато обривав пiсню, хмурнiв-хмарнiв та за мить безтурботно вигукував: Ï – Не переживайте! Не тi вже часи! Сталiн... здо... хо-хох...Ладно! Бог з ним! Справдi, давайте луче щедрувати... Ï Тато бадьорився-мужався, хоч бабi Тетянi, ти сама не раз чула, скаржився: Ï – Часи помiнялись, а страх хапає за плечi... Ï Ï Певно, той страх не лишень твого тата хапав за плечi, бо захмелiле застiлля, раде, що обiйшлось без полiтичних баталiй, полегшено зiтхало i радiсно зачинало: Ï Ï Небо i земля, небо i земля, Ï Нинi торжествують, Ï Ангели й люди, ангели й люди, Ï весело празнують, Ï Христос родився, Бог воплотився, Ï ангели спiвають, царiï вiтають... Ï чудо, чудо прославляють... Ï А маму й на Рiздво не покидала тривога. Гостi – у дверi, а мама до дiда з бабою – з лементом. – Хоч ви б, мамо й тату, спиняли його! А то лиш: здох та здох! Хоч кiлля йому на головi теши! Один здох, чекай таких самих двох! ­Там, – кивала головою кудись у бiк, – лучих нема! I як у воду дивилася! Бо скоро звiдти, куди мама кивала, дочекався тато замiсть Сталiна кукурудзяного царя Микитку... аби теж його шпетити. Але поки що тато царя Микитку хвалить за якийсь культ, що той буцiм розвiнчав... Здається, ти й досi бiжиш на причiлок хати i ловиш гострим вухом татiв тенор, що уже веде колядникiв чи щедрiвникiв iз Громiвки через Кирилячу греблю до ваших родичiв по тiтцi Ганнi – Мосьондзiв. Врештi, набiгавшись та втомившись, як той козак у дозорi, засинаєш. I вже крiзь сон просиш Бога, щоб нiколи бiльше до вашоï хати не прилiтав чорний ворон... ПЛАЧ САМАРЕТЯНКИ Але назавтра, нi свiт нi зоря, прилiтають коршаками дядьковi хлопцi i кажуть: – Ми прийшли тебе фотографувати. Ти ж бачиш, що це не правда, що вони бре... (за слово брешуть мама б'є по губах) ...обманюють, що в них навiть фотоапарата нема, i – вiриш! Хоча насправдi, не вiриш, але хочеш вiрити, що в них є фотоапарат i вони прийшли тебе фотографувати, як дядько Iван Мосьондз – один на всеньке село фотограф – часом приходить. А якщо вже зовсiм по правдi, то тобi страше-е-нно хочеться гратися, i ти бiгом злазиш iз печi, шукаєш на миснику гребiнця, бiжиш у холодну хату до дзеркала чепуритися. Iз дзеркального срiбного марева у вишневiй рiзьбленiй рамi на тебе дивиться заплетена тiсно (аж очi вилазять) у чотири бiлявеньких кiсочки щаслива Гапка, яка, i ти це знаєш, знаєш наперед, дуже скоро вмиється гiркими сльозами, бо хлопцi свого не попустять i не пропустять, аби над тобою, бiдною, довiрливою Гапкою, як кажуть твоï баба Тетяна, та не позбиткуватися... Уже ж таке було! I не раз! Бувало, кличуть з Карнавковоï межi, зарослоï кропив'яними, в рiст чоловiка, хащами, закиданоï колючими гiлками акацiï: – Хочеш побачити ойойкове гнiздо? Iди сюди! Тут ïх повно! – Де? – бiжиш. – Покажiть! Та не встигаєш зазирнути в рiще, як уже кричиш звiдти: – Ойо-йо-йой! Поможiть! – А що, побачила ойойкове гнiздо?! – аж за животи беруться вiд смiху Петро з Миколою вже з долини баби Онисi. I ти ридаючи, обдираючи на собi шкiру i плаття, вилазиш з того рiща, i йдеш жалiтися бабi Тетянi, бо тато з мамою – не хочуть мiшатися до дiтей. Переплакавши, зарiкаєшся бiльше нiколи не слухати Петра з Миколою, навiть не обзиватися до них, так наче ïх нема. А вони, як на зло – тут як тут, мов Пилип з конопель. I ще крикнути не встигнуть: – Йди побачиш пiвникiв лопухових! А ти вже бiжиш, летиш i, роззявивши рота: – Де? Де? Де тi пiвники? – питаєш. – Щоб ïх побачити, треба спочатку реп'яшком руку потерти, – дурять тебе хлопцi. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наïвно простягаєш руку i тупо дивишся, як вони тобi зелененьким реп'яшком труть зап'ястя. За мить на тому мiсцi проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним вогнем, що вiд болю й образи ти аж виєш, i готова вбити збиточникiв, але за ними уже й слiд прочах! Нема! Доти не з'являться, доки нових фокусiв над тобою не придумають. А придумають – тут як тут! Ото ж i зараз: Петя дiстає з кишенi якесь пуделко, а Коля бiжить до печi, засовує руку в челюстi, тобто в комин над припiчком, набирає на палець сажi – щоб тобi славно брови пiдмалювати для фотографiï, бо ти руда-рижа, як Баранчиха. – Я не руда, – ображаєшся, але вони не зважають i наводять тобi марафет. I ти, як дурне, покiрне теля, слухаєшся! – Але плати грошi наперед! – кажуть хлопцi, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурi сидить. – Бо не будемо фотографувати. I ти, вчена, та не навчена, лiзеш на пiч, до тайничка за комином, де ховаєш у сiрникових коробочках увесь свiй безцiнний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), рiзнобарвнi ковпачки (корки) вiд пляшечок з-пiд одеколону Бузок i Шипр i ... звичайно, наколядованi-нащедрованi грошi... I не встигаєш зоглянутись, як нема нi грошей, нi дядькових хлопцiв, тiльки купка паперових квадратикiв з мармизами, намальованими фiолетовим хiмiчним олiвцем, та ще ти сама, розмальована, як дiдько, липкою, масною сажею, яка нi-i-iчим не змива-а-га-га-га-ється-я-я... Звiсно, ти плачеш, i ще живi твоï баба Тетяна, розстроєнi, що на ïхнiх очах така несправедливiсть творилася, сваряться на дядькових хлопцiв: – От польська кiстка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам – на соломi спить, зубами ськається, а паном величається... Так ти мимоволi стаєш учасником задавненого, прихованого мiжетнiчного конфлiкту на родинному Ґрунтi. Здивовано дiзнаєшся, що у вас в роду однi – украïнцi, а iншi – поляки, кажуть, нiби й татари були, добре, що вiд циган Бог милував, а то вже була б тобi, бiднiй, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку! А татовi – смiшки! – Чого бiдне, бо дурне! А чого дурне, бо бiдне! – каже замiсть того, щоб вiдлупачити добряче дядькових хлопцiв. – Оце тобi наука! Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопцiв, i теж польська кiстка, ти любиш, незважаючи нi нащо, бо тiльки дядина Люся твоє iм'я вимовляє не так, як усi: Галю! – а лагiдно, нiжно, наче по голiвцi гладить: – Га-а-а-лю, Га-алочко... Галю-ю-юню... ВЕЛИКДЕНЬ Тато повернувся з тюрми ранньоï весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорiчного Великодня не пам'ятає. Iншi – пам'ятаєш: смарагдово-сонячнi, якiсь тривожно-трепетнi. Оскiльки в селi не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, якi ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припiчку коло гарячоï печi, щоб не застигав у мисочцi вiск. А потiм ти бiгла в Яр, де вже дiти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними – хто кого поб'є. А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам'ятаєш. Повернення тата нiби заступило у твоïй пам'ятi свято. Пам'ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньоï весни. На ставку ще плавав лiд, на городах де-не-де бiлiв снiг, але дороги в селi вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обiдi, i, мабуть, в недiлю, i, здається, ти знову ж таки йшла вiд дядька Тьоми – то брьохкаючись у болотi, то стрибаючи попiдтинню по латочках нiздрюватого снiгу. День був сiрий, холодний, сумний. Пiдбадьорював тiльки веселий шурхiт горiхiв у вузлику. На душi теж було сiро, холодно i сумно. Додому не хотiлось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Iван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неï малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вiкно поглядає – тата виглядає, якого перед Рiздвом забрав чорний ворон у якусь командiровку. Ï – Туди, де командiрами стають? – питала ти. Ï – Туди... – зiтхала мама у твiй бiк, а до баби: Ï – Сталiн помер... може, випустять? Ï – А щоб його, каïна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикi звiрi розiрвали, чорнi круки iзклювали... – починали своï прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твоï баба Тетяна. Ï – Мамо! Господь з вами! Та ж скрiзь – вуха! Чи ви хочете, щоб нас iз малими дiтьми в Сибiр погнали, чи в хатi спалили?! – тихо лементiла вiд печi мама, а на ïï блiдому лицi блукали тривожно-багрянi вiдсвiти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавнi пожежi. Ï – Ву-у-ха... Ой, ву-у-уха! Щоб ïх тому Савцi розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та... Ï – Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, – благала мама твоïх невгамовних бабу Тетяну. Ï Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припiчок, беззвучно здригатися всiм тiлом, що було ще страшнiше... I вiд того жаху сердечко твоє трiпалось, як пташка в кулацi, болiсно потенькуючи: тень-тень, тень-тень... А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть – Текличка: Ï – А чо' ж це ви так зажурилися? – улесливо медом мастить. Ï – За Сталiном плачемо, – огризалися люто моï баба Тетяна, а мама схоплювалась i тiкала з хати, вiд грiха подалi. Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах... Дядько з дядиною – багачi. На лiжках – бiлi подушки, покривала з узорами, одiяла ватнi у квiтчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сiно, вкрите старим рядном, а на ряднi баба Тетяна – пiд кухвайкою, спiвають, маму до слiз доводячи полiтикою: Сидить баба на ряднi та й щитає трудоднi, Цiле лiто проробила – кiло гречки заробила. Тепер можу пишатися – Є що ïсти, в що вбратися! Це баба так розважають себе, щоб не повiшатись. Бо насправдi нiчого вже у вас нема. Усе вiддали защiтнiковi. Зосталися голi й босi. Лишень малий Iван у колисцi репетує, та на печi, у просi, дiд Омелько вигрiваються, бо слабi... I коло того всього – квокче мама, як iз хреста знята... А защiтнiковi все мало. Що Божого дня – в хату суне. З шанькою. Так твоï баба Тетяна називають його здоровенний, як мiшок, iз якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зцiплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама бiжить до Пиндикiв позичати сала i яєць для ненаситного защiтнiка, щоб вiн твого тато захистив вiд того, хто його так довго в командiровцi тримає. М-да, не подумала ти... А тепер уже й вертатись далеко... I споночiє скоро... Стоïш на греблi i мiряєш, куди ближче: додому чи до дядька? I чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька – затишно, добре, дядько жартують, дядина жалiють, хоч про тата не згадують, наче вiн помер. А може, й умер, бо чого б тодi мамi зiтхати: сироти ви моï та сироти ви моï... А як не вмер, то чого не вертається зi своєï командiрськоï дiровки... Що то за дiровка така вже татовi дорога, що без нього навiть Iван народився... На Iвана Хрестителя... Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злиднi, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати... Кажуть, що якби Iван не вдався у якогось ïхнього прадiда-гайдамаку, то вони б його у снiги викинули. – Галю! Чого ти стоïш, тут, дитино? Твiй тато з тюрми вернувся! Ï – З тюрми? – дивуєшся. Ой Божечку ж мiй Божечку, з якоï тюрми? А хiба вiн не в командiровцi?.. Але про що ти думаєш? I чого стоïш? Бiжи, бо ж тато вернувся! Де б вiн не був, але – повернувся! Божечку ж мiй Божечку, тато живий, i вiн повернувся! I, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрiмголов iз греблi в долини, ще вкритi плямами снiгу i потрощеними дзеркальцями криги. I... провалюєшся крiзь крихке льодове скло по колiна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш... Рачки видираєшся з калабанi на тверде i, вже обминаючи пiдступну кригу, бiжиш по розмоклiй стежцi, ковзаєшся, падаєш, встаєш i знову бiжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобiток, заважає бiгти. На бабинiй Наталчинiй левадi зупиняєшся, виливаєш iз кирзачкiв намул i бiжиш далi... Як у важкому снi, нiби на одному мiсцi... Нiби сто рокiв бiжиш, нарештi, на сто першому – ваш город, i садок, i межа, i ти стежкою по нiй – догори... А сердечко б'ється десь пiд горлом, готове вискочити, випурхнути... Ще трохи – i ваша хата. I дверi... Заходиш – а там уже повно людей. Хто плаче, хто смiється, i всi разом говорять... Тато знiмає шапку, хреститься на покуть, i... тобi перехоплює з дива подих... цiлує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать... Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) i... плачуть! Обидвi. I ти собi, дивлячись на них i на тата, змарнiлого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом. ... I такий був Великдень у твоєму життi... ВОЗНЕСIННЯ Взагалi, у твоєму маленькому, зовсiм крихiтному життя вже вiдбулося дуже багато всього i всякого – i веселого, й доброго i страшного... Стiльки всього, що воно не вмiщається у твоïй головi. I ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося... Менi не вiрили, що я пам'ятаю себе iз двох рокiв. Може й так. Може й не пам'ятаю те, що вiдбувалося у свiтi довкола мене, але я пам'ятаю те, що вiдбувалося в менi, i чого нiхто, крiм мене не пережив, тому не може анi ствердити, анi заперечити те, що пiвторарiчна дитина насправдi пам'ятає – ПЕРШЕ ВIДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛI, i той крик трiумфу, яким дзвенiла до неба кожна клiтинка мого єства: – Я – є! Я iсную! Я стою на землi! Я СТОЮ на високiй, але пологiй горi, порослiй рiденькими гострими списиками молоденькоï травички. У самiм низу, в пiднiжжi гори – хвiртка. Хвiртка – вiдчинена просто на дорогу. Дороги не пам'ятаю, чи не хочу пам'ятати у цей великий для мене день – першого вiдчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛI. I це добре, що тодi спрацював iнстинкт самозбереження, iнакше сам вигляд розгаслоï на веснi сiльськоï вулицi, розбитоï возами i тракторами, вiдбив би у мене бажання кидатися зi своєï янгольськоï гори на дорогу, що вела у грiшний людський свiт. – Боже! Розiб'ється! Розiллється! – чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос i рiзко пригальмовую перед самiсiньким просвiтом хвiртки, мов на краю безоднi. Але мене щось нiби штовхає вперед, розгойдує маятником, i тiльки страх з усього розгону полетiти сторч головою в болото, в калюжу, на гострi, твердi грудомахи, захлинутись багном, розбити носа i лоба, втримує на ногах! Отже, мiй перший осмислений земний досвiд: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ I ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагiчний досвiд, бо земля вперто, невблаганно, хоч i повiльно, вислизає, тiкає з-пiд нiг, готова кожноï митi розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, i нiчого невiдомо про Бога, хоча звiдкись згори тихим мерехтливим свiтлом сiється на тебе тепло й рiднi голоси. Та все одно – ще так одиноко i страшно вiч-на-вiч зi свiтом. I так високо падати! Хоча... навiщо падати? Коли, як пiдказує попереднiй неосмислений досвiд, можна тихенько пiдiгнути нiжки i м'яко гепнути на пухкеньку гепу. I земля знову стане близькою, твердою i надiйною, ïï можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути i навiть з'ïсти... Це заспокоює. А заспокоïвшись, тихенько розвертаєшся i – бiгом-бiгом на чотирьох – вiд прiрви, геть! Геть – вiд незнайомого, а тому чужого свiту, щоб радiсно вткнутися писочком у рiднi ноги, вчепитись у рiдну спiдницю, вилiзти на рiднi руки... Бiгом-бiгом, подалi вiд небезпек i випробувань. СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДIННЯ МИНЕ, ОДНАК... МИНЕ З НИМ I ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДIСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!... Тому другий мiй осмислений життєвий досвiд: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п'ятами – i втриматись... Доти, доки прийде пiдмога. А ось i вона, рiдна! – Який вiдчайдух! Справжнiй козак! – хвалить пiдмога щасливим вiд гордостi татовим голосом, пiдхоплює мене з холодноï землi на теплi руки i пiдкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно i гарно злiтати, лiтати, летiти! Виявляється, крiм землi є ще щось неосяжне, слiпуче, радiсне, у якому можна лiтати. Небо! От i третiй, здобутий за цей день i осмислений земний досвiд: РУХ УПЕРЕД – НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДIННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДIСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ. I четвертий: ПЕРЕМОЖЦIВ ХВАЛЯТЬ I ПIДКИДАЮТЬ У НЕБО. – Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дiвка! – тiшаться десь за межею мого зорового поля невидимi баба Тетяна. Я ïх не бачу, як i тата з мамою. Я тiльки чую ïхнє тепло... Хмаринка мерехтливого лагiдного свiтла долучається до маминого й татового тепла, i я пливу у м'яких, затишних, рiдних оболоках, засинаючи, втомлена вiдкриттями i перемогами. МIЙ БРАТ ЯНГОЛ Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛI: стара наша хата. Широкий пiл. Над полом – колиска. У колисцi – ляля. Вона зветься – мiй брат Андрушка. Бiля колиски я i не я, а щось таке, чим нiколи в життi бiльше не буду, – одна янгольська любов, якою може любити тiльки янгол янгола. Андрушка був янголом i дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старiй нашiй хатi i полетiв у небо до Бозi. Хто цей БОЗЯ, нiхто не каже. Але, мабуть, хтось ще бiльший i сильнiший за тата, i маму, i дiда, i бабу. I за всiх добрiший, якщо до нього полетiв мiй брат Андрушка. Сталося це тодi, коли захворiла мама i ïï вiдвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував i теж захворiв, але до Гайсина його не довезли: спурхнув iз воза янголом i – полетiв, осиротивши маму з татом i мене. Бiльше я себе в той час не можу пригадати. Нiби я теж кудись вiдлетiла була. Нiби мене теж не стало. I це було справдi так, бо ми ЖИВЕМО лише тодi, коли по-справжньому любимо... Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов i Смерть – бiлим янголом. I посiяли в моïй бiднiй маленькiй душечцi таку смертну тугу, вiд якоï мiг врятувати, певно, тiльки мiй дитячий БОЗЯ. Але вiн не хотiв мене забирати на небо... ...Я повернулася до себе i на землю, коли приïхала з больницi мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, i ми пiшли... кудись ми пiшли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам'ятаю до слова): Ï – Зробили менi операцiю, наче все добре, мами приïжджають обидвi, кажуть: усе добре... А душа – ниє, так тяженько ниє, так додому рветься... Не можу мiсця знайти! Лиш розрiшили пiсля операцiï вставати, вийшла в садочок, а там вишнi порожевiли коло огорожi. Стою, скубаю тi вишнi, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це iм'я переслiдуватиме мене все дитинство, як фатум, i все життя – як символ усiх людських зол i порокiв), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти... Та що дивувати, коли таке горе спостигло: i сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, i дитина вмерла. Бiдна, ти, душко, бiдна. Як почула я цi слова – так i сiла хрящем. Ï – А ти що, не знала? – дивується Савка. – Ой дурний же ж я, дурний! Ой бiдна ти бiдна... – та й побiг. А я сидю хрящем i знаю, що то Андрушки мого нема. Ï – Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є... – каже скрушно хтось, а хто – не пригадую. – Ти б поплакала, Ксенько... Горе треба виплакати... – Не можу, – стогне мама. I той стогiн вiддається в менi такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться i пiде назад у свою больницю... Плачу i гладжу пальчиком нiжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на ïï бiлому лицi, бiлому, ще бiлiшому, нiж у янгола. Я нiби вiдчуваю, що вiд цiєï рожевоï пелюсточки, яка навiщось прилiпилася до маминоï скронi, мама помре. Зовсiм молодою, тяжко намучившись... СТРАШНИЙ СУД Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землi, а НА СТРАШНОМУ СУДI. Тому самому, яким, коли пiдросту, будуть лякати мене моï баба Наталка. ... I той Страшний Суд – у нас на обiйстi. Горить наша хата. Горить-гоготить-потрiскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум'я лиже темне нiчне небо, а довкола видно, як удень. Бiгають з вiдрами люди, хлюпають водою на вогонь, вiд чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в рiзнi боки, погрожуючи перекинутись на хлiв, на шопу i клуню. – Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! – метається по подвiр'ï блiда, як смерть, моя мама. – Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа? – Олексо, нате драбину! Лiзьте на хлiв! Щоб на хлiв не перекинулось! – командує тато, теж бiлий, як смерть. – Бийте у вiдра! Кличте тачанку! Де вона, в бiса, та клята тачанка?! – Ïде! Ïде! – кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка iз сiльськими вогнеборцями влiтає на подвiр'я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленоï вогнем соломи i, розкидаючи навсiбiч, несе просто на сусiдське обiйстя! – Ой Боже, Страшний суд! – волає Марiйчина мама, кричить тiтка Бараниха, а за ними – всi решта сусiдiв. Крик! Плач! Схарапудженi конi хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка трiщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але вiд цього тiльки й толку, що пара стовпом... Я не знаю – де я. Усе i всiх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному судi. Але я десь тут, зовсiм близько, якщо так чiтко бачу блiде, спотворене горем мамине лице... Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихiєю, гiєною огненною – жив у нашiй хатi постiйно. Навiть тодi, коли ми, нарештi, збудували на новому обiйстi (нашому ж городi через дорогу) нову хату, уже пiд бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всi одягненi, бiля лiжок напоготовi стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку... не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших пiдвiконнях нiколи не було вазонiв, вiкна не заслонялися фiранками, напохватi на лавi стояло кiлька вiдер з водою, прохiд до дверей був завжди вiльний, а ключ – постiйно у замку. ХАТОПАЛИ Чорний страх перед пожежею пiдживлювався у моïй душi трагiчними розповiдями про дiтей – хатопалiв, якими лякали нас iз малим моïм братом Iваном усi пiдряд, наказуючи грiзно, щоб не брали до рук сiрникiв, бо... один уже взяв... Якби тi iсторiï впорядкувати, класифiкувати – вийшов би непоганий пiдручник для кримiналiстiв, або посiбник для профiлактики палiïвських нахилiв не лиш у неповнолiтнiх, а й усiх, хто не сповна розуму... Ото ж один такий, розказували, взяв сiрники, полiз на горище та й пiдпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бiдному одному так уже обридли маминi малi дiти, що вiн, бiдний, не лише клоччя й рiдну хату спалив, а й пiвсела заодно... Другий один такий, коли старшi були в полi, пiд рiдною стрiхою розклав багаття i пiк яйця собi на полудень. Доки приïхала тачанка з бочкою, той малий палiй усьому кутку яєць напiк. А ще один... Тих iсторiй було стiльки, що не розказати й не переписати, як казали моï баба Тетяна, на волячiй шкурi. I кожна завершувалася трагiчно фразою: доки приïхала тачанка, лиш один попiл зостався... Усiм, хто пам'ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсiм не дивно, що весь хатопальсько-палiïвський народний епос завершувався так трагiчно. У мою ж пам'ять навiки вкарбувався колоритний, гiдний оспiвування прообраз пожежноï машини – гiбрид римськоï колiсницi, присiдательськоï брички-бiдки i червоноармiйськоï тачанки, до якоï замiсть кулемета припасували здоровенну дiжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбi – коло дзвiницi, що залишилася пiсля зруйнування комнезамiвцями церкви. Щоправда, iз дзвiницi комнезамiвцi зробили комору, а дзвони, як i мечi, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, пiдвiшену до гiляки старого дуба, лякаючи до смертi ворон, що теж висiли гронами на дубi. Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звiльнених вiд важкою колгоспноï роботи, замучених шкап, що не мали сили навiть хвостом чи вухами мух вiдiгнати – тiльки очима печально клiпали... Нiби струшували сльози за не одною сiльською садибою, що дочасно пiшла в небо димами. На тi далекi п'ятдесятi роки хати в нашому селi були пiд соломою, стояли тiсно, й найменший вiтерець мiг роздмухати лиху iскру... А зжерши одну, висушену на перець селянську стрiху, вогонь набирався сили i в клiп ока перескакував, як здичавiлий рудий кiт, на другу, а потiм на третю i, заохочений гарячим степовим вiтерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сiльську вулицю на сумне попелище... Я пам'ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвугленi дверi й вiконнi рами, потрiсканi шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази пiдряд горiла наша хата. Три роки пiдряд жили ми погорiльцями... Розказували пiзнiше моï тiтка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як вiн спалахував серед ночi трiскучим полум'ям. Жах, що тодi робилося в селi: горiли скирти, ожереди... У ту ж нiч, коли вперше згорiла наша хата, обiкрали колгоспну комору, в якiй мiй тато був комiрником... ВАРФОЛОМIÏВСЬКА НIЧ. Iз тiєï пожежi, схожоï на Страшний Суд, i обкраденоï колгоспноï комори почалися всi нашi бiди, або, як казав тато, суцiльна Варфоломiïвська нiч... Здавалося, кривава вiйна не здохла пiд фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла змiюкою пiдколодною слiдом за радянськими солдатами­­–переможцями i тепер звивалася-шурхотiла по зруйнованих мiстах i селах, помiж втомленим, понищеним людом... Гримуча змiя сталiнiзму... – Це ж би тiшитися, що живi, та радiти одне одному, а воно... Ґудза шукає, а воно навiснiє... а воно вбити готове... – журилася моя мама, переживаючи за тата. На цю тему в родинi не любили говорити. Не тому, що боялися... Радше – щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-рiзному. Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те мiг зробити тiльки Савка Вальовський з наказу Сивухи... Тiтка ж Ганя, що були тихi, як дiд Омелько, але вмiли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нiбито нам хату палила i на тата мого присiдательовi Сивусi доносила. На жаль, у тi часи я була ще зовсiм лопушком, якого в цiй iсторiï найбiльше цiкавило, де й чого голова нашого колгоспу присiдає, якщо тiтка Ганя чогось так настирливо називають його тiльки присiдательом. А вже потiм, що вона, та Текличка, могла тому Сивусi доносити на мого тата? При тих роздумах менi завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мiшку за плечима Сивусi, що присiв у кущах пiд нашою хатою. Але смiшно не було. Було страшно i тривожно... I, як згодом вияснилося, набагато складнiше... I тато це знав. Пiсля вiйни у зруйнованiй, знищенiй державi, що врятувала свiт вiд фашизму, серед народу-визволителя тихо зрiло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовикiв, якi, визволивши Європу i визволившись вiд багатьох iдеологiчних шор, повернулися з фронту iз твердим намiром почати нове життя у новiй, облагородженiй визвольною мiсiєю краïнi. Натомiсть застали ту ж саму репресивну сталiнську систему, розбухлого вiд кровi, заiржавiлого вiд слiз велетенського молоха, керованого дрiбненькими людцями, а на мiсцях, по вiддалених вiд Москви райцентрах i селах, ще й спротив тиловикiв, тих комунiстiв староï гвардiï, якi пересидiли вiйну в евакуацiï i трималися старих сталiнських порядкiв, як воша кожуха. Пiдсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рiднi руïни в однiй шинелi, просякнутiй потом i кров'ю ще не загоєних ран, тодi як привiлейованi офiцери з генералами везли за собою iз визволеноï Європи вагони контрибуцiï... Сталiн, певно, теж остерiгався прозрiння своïх рядових героïв, але загнати в Сибiр цiлу армiю-визволительку було навiть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства i фабрично-заводська повиннiсть були не гiршим варiантом нiж колимсько – магаданський. Та й було кого депортувати iз приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: iз газет i радiо, якi всiляко ганьбили украïнських буржуазних нацiоналiстiв, i з розповiдей тих, хто ïздив пiсля вiйни у Захiдну Украïну по хлiб. Тож вождь i батько народу-визволителя вичiкував пiдходящу годину, щоби пустити пiд серп i молот, тих, хто побував мимоволi за залiзною завiсою. У перший покiс на початку 50-х поклав таких, як мiй тато. Устиг... Перед смертю. Татова ж вiйна iз Сивухою розпочалася одразу, тiльки-но вiн з фронту вернувся. I дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селi райком знову призначив Сивуху, тилову крису, i ще бiльше обурювався, дiзнавшись, що всю вiйну Сивуха просидiв у евакуацiï. Нiбито десь аж за Уралом лiсопилкою керував. – Що то за лiсопилка, я знаю, – здогадувався мiй полiтично грамотний тато. – На тому лiсоповалi сибiрському пiвсела нашого вимерло... Тато був iз тих фронтовикiв, кому вiйна, хоч i не мати рiдна, але свiт вiдкрила. Себто вiдкрила зовсiм iнший свiт. Європу! Найбiльше в Європi його вразили багатi, доглянутi, схожi на мiстечка, села. Особливо в Чехiï, де вiн закiнчив вiйну у званнi сержанта з двома пораненнями i п'ятьма медалями. Татовi тодi було тiльки двадцять п'ять. Але люди йому вiрили, у правлiння вибрали, а головне – призначили начальником найважливiшого в селi, стратегiчного, але поки що порожнього, об'єкту – колгоспноï комори. Оце б моєму татовi жити­, продовжуючи кращi комнезамiвськi традицiï: з головою чарку пити та дiлити крихти колгоспного добра, що зоставалося вiд продразвйорстки. А народ хай сам собi раду дає. Так нi! Справедливiсть моєму татовi жити по-людськи не давала! Зрiзались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому... Опалена вiйною, полита кров'ю земля, як поҐвалтована жiнка, вiдмовлялася родити. У величезнiй державi починалося дещо страшнiше, як вiйна – голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Вiн був проти того, щоб ïх перевиконувати за рахунок селян, як це коïлось у тридцять третьому (згадку про 33-iй татовi теж пригадають на судi, як клєвєту на советскую власть). Удруге зiйшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись вiд голоду, почали ïхати в Западну – мiняти останню сорочку на хлiб. Зiбрала й моя мама своï й татовi сорочки, вишитi перед вiйною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вiнницi, а звiдти – крадьки, поночi, в якомусь товарняку – на Западну. Повернулася мама з порожнiми руками. Пiвпуда борошна i стiльки ж круп, якi ïй вдалося вимiняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б i саму стягнути... Отодi вже тато й не витримав i почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликi (стратегiчнi) запаси борошна, круп, олiï. Фронтовики його пiдтримали, село – теж. Сивуха здався, роздiлив мiж колгоспниками тi крихти, але татовi того не забув... У сорок восьмому, коли вперше по вiйнi зародила земля, а моя мама народила татовi першу дочку, перед Новим роком нагло згорiла наша хата й обiкрали колгоспну комору. Отакий збiг трагiчних обставин... Тата звинуватили у розкраданнi державного майна, судили i присудили (маминими молитвами) рiк умовного, сплатити за нанесенi державi i колгосповi збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голi-босi сидiли на пожарищi з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не вiдвернулися вiд нас, голих-босих погорiльцiв. Скинулися, хто по скiльки мiг, i вiдкупили мого тата вiд тюрми. За першим разом. А за другим – не змогли, бо за другим разом татовi пришили полiтику... Тата звинувачували в тому, що нiбито вiн палив колгоспнi скирти, розкидав попiд хати прокламацiï (листiвки), в яких закликав колгоспникiв до боротьби проти радянськоï влади i голови колгоспу Сивухи, вiв нацiоналiстичнi розмови про самостiйну Украïну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталiним вiйну, в якiй народ понiс величезнi жертви, спiвав нацiоналiстичнi пiснi, в т.ч. Ще не вмерла Украïна... ...Врятувала тата вiд Соловкiв смерть Сталiна i... безграмотнi каракулi листiвок, нашкрябанi, як виявили графологи органiв державноï безпеки, кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. I хоч Савка сам зiзнався слiдчому у своïй пiдлостi, нiчого йому за те не було, як i Сивусi. Та Бог з ними! Головне мого тата звiльнили... От звiдки в мене генетична ненависть до всiх стукачiв, донощикiв, усi людцiв, як живуть не працею, i коштом власних талантiв, а з продажу ближнiх! ПОКУТА Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його iм'я, i навряд чи й згадала б, якби не отримала листа вiд його дочки Октябрини з проханням допомогти ïй потрапити iз хворим на дитячий церебральний паралiч внучком до знаменитоï народноï цiлительки, яка нiбито лiкує вiд цiєï страшноï хвороби. Хоча лист був пiдписаний Катериною Степанiвною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дiзналася, що безжального тирана мого повоєнного села i злого генiя моєï сiм'ï звали просто i буденно – Степаном. Хоча свiтлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцiльний кошмар, безпросвiтнi злиднi, прибивши на чолi ще й тавро дочки ворога народу, я запам'ятала на все своє життя. I наринули спогади, як плачi на рiки вавилонськi... Запам'ятала Сивуху – на бричцi. Кучер – в передку, на рисакiв буланих понокує, а позаду, на сiдєнiï кожаному, як на тронi – Сивуха. У сталiнському френчi болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкетi, ïде, погойдуючись на ресорах, грiзно позиркуючи навсiбiч. I горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садкiв пiдiймається, ще не на полi, розказували моï тiтка, що були все життя ударницею вiд страху перед Сивухою. Бо вiн i по вiйнi не гребував, побачивши димок над комином, iз брички злiзти, зайти в хату i власноручно вогонь у печi залити. Слава Богу, вода в хатi завжди була – у вiдрi на лавi стояла. Найбiльше страждали вдови й одинокi молодi жiнки, як моï тiтка Вера. Вони зi шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такоï честi великоï – гналися ще затемна на норми. При мiсяцi з бурякiв верталися, при зорях, до схiд сонця – назад бiгли. Але нi ордена, нi медалi моïм тiтцi за доблесний труд не дали, i в газетах про них не писали, через вiруючу маму ïхню – моïх бабу Наталку. Та тiтка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив порiг ïхньоï хати – було найбiльшим для них почотом. – Ото-то... Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, i стало мiж ним i твоïм татом, – пояснювали згодом менi тiтка Вера, додаючи до татових злочинiв перед радянською владою ще один. – Зрiзались вони вкiнець, коли Сивуха твоïх тiтку Ганю, удовицю, гарапником уперiщив, заставши вдосвiта не в полi, а коло печi. А скiнчилося все тюрмою для твого тата... Гнiву на дочку Сивухи я не мала. У дитинствi ми з Рiною (так усi звали Октябрину) навiть дружили, але недовго. Однак розвела нас не iдеологiчна вiйна наших батькiв, а соцiальна прiрва мiж нами, дiтьми. Вiдтодi у мене святе переконання, що любовi мiж багатими i бiдними – мало. Але життя, певно, зрiвняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без заднiх думок усе влаштувала, домовилась i стала чекати на гостей, щоб уже разом ïхати до цiлительки. Вони запiзнювались, i я нервувала, перейнята гiркими ïхнiми клопотами. Коли ж Рiна з внучкрм на руках зайшла у дiм, я обiмлiла: передi мною була маленька янгольська копiя сiльського тирана – Сивухи! Та ще бiльш вражаючим було калiцтво цього янголяти. Не вiдаю, чому, але менi раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розумiла, що це негарно, врештi, неетично ятрити душу й так згорьованiй землячцi, але нiчим не могла зарадити – я так ридала перед бiдною Рiною, нiби оплакувала всiх безневинно покараних Богом на цiй грiшнiй землi. Адже Бог бачив, що я навiть подумки не побажала Сивусi, анi його дiтям чи внукам, зла за те все, що вiн заподiяв моïй родинi. Не вiдаю, чи здогадалася Рiна, що i кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, i чи, взагалi, знала про його трагедiï... А може, й не знала. Не знав же наш перший украïнський Президент про те, що був голод 33-го... Та й мало хто нинi згадує i про культ особи Сталiна... Проте виясняти цього не хотiлося, тим паче, при цьому нещасному янголятi... КУЛЬТ Культ – це коротке неприємне слово тато принiс iз тюрми. I про культ Сталiна я теж вперше почула вiд тата, а вже потiм про нього заговорило радiо (голосно) i люди в селi (пошепки). Тато ж вимовляв цi слова завжди голосно i з ненавистю. Казав: Ï – Я став жертвою культу Сталiна. Ï – А що таке – жертва? – чiплялася за ще одне, незнайоме менi слово, яке тато теж принiс iз тюрми. Ï – Безневинно постраждалий, – вiдповiдав тато. Про те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам'ятаючи, скiльки ми слiз виплакали, коли вiн сидiв у тюрмi, але однаково не могла назвати собi свого, такого безстрашного тата цим... жорстким, як жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не силкувалася, у моïй уявi жертвою культу Сталiна поставав не тато, а скалiчений вiйною, безрукий сiльський листоноша Прокоша, а ще точнiше, двi його культi! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашоï хвiртки, рухом плеча скидав на пiдставлене колiно важку брезентову сумку, i, притримуючи ïï рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-помiж купи газет нашу, я, прикипiвши очима до його калiцтва, неприкритого короткими рукавами тенiски, цiпенiла вiд змiшаного почуття страху, огиди i жалю. I була переконана, що саме Прокоповi культi були причиною того, що люди заговорили про культ Сталiна. Бо й справдi, якби не було культу Сталiна, то не було б вiйни, а не було б вiйни, то не вiдбатало би бiдному Прокоповi руки по самi лiктi, а дядьковi Пилиповi ноги по самi колiна, – згадувала я ще одного iнвалiда, який щодня рипiв своïми протезами дерев'яними повз нашу хату, i того безногого калiку на колiщатках, що на греблi коло базару в Соболiвцi спiвав пiд гармошку: Розлука ти, розлука, чужая сторона, нiхто нас не розлучить, лиш мать сира земля. Та, либонь, найбiльшою жертвою культу Сталiна був мiй дядько Олекса, хоч i повернувся вiн з вiйни з руками й ногами i в тюрмi не сидiв. Дядько, за словами тата, був сталiнiстом. Тобто, на вiдмiну вiд тата, який Сталiна ненавидiв, дядько Сталiна любив. I не приховував цього навiть тодi, коли всi Сталiна ганьбили й засуджували. Ба! Навiть лiз iз тою своєю любов'ю до Сталiна всiм у вiчi: гупав лiто й зиму у чоботях i розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: за Родiну, за Сталiна! – чим доводив тата до сказу. Взагалi, через того давно мертвого Сталiна вони постiйно сварилися, а раз мало не побилися, та мама з дядиною Ликерою розборонили. Взагалi, нiхто в родинi не мiг зрозумiти цю дивну дядькову любов до Сталiна. Бо кому-кому, а дядьковi любити того вусатого таргана не було за що... Як розказував мiй тато, перед самою вiйною дядько, що вже дослужилися до офiцерського звання, несподiвано для всiх покинули Москву i разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи – Люся, i двома маленькими дiтьми, Миколкою i Галинкою, повернувся у квiтнi 1941 року в село. Поселивши сiм'ю у хатi дiда Вiця, з нами в межу, дядько пiшли працювати в райком партiï. А в червнi почалася вiйна. I дядько десь пропали. Лишень ар вiйнi зiзналися, буцiм ïх iз ще кiлькома комунiстами залишили спецiально на окупованоï територiï для органiзацiï пiдпiлля i партизанського руху. Як воно насправдi було, не вiдомо, але всi були здивованi, коли одного разу у село наïхало мотоциклами багато нiмцiв. Вони рискали, когось шукали i знайшли на горищi в рiднiй хатi пропалого безвiстi дядька Олексу. Розказували моï баба Тетяна, що нiмцi були дуже пасiйоннi, кричали i погрожували ружами так, наче його й шукали. А потiм всi сiли на мотоцикли i поïхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! I тi двоє повели дядька розстрiлювати до глинища. Але ïх врятували дядина Люся, казали однi, якi буцiмто сподобались нiмцям своєю вродою i панською поведенцiєю. А iншi казали, що то нiмцi маленького Колю пожалiли, не хотiли сиротити, бо нiбито самi таких дiтей вдома лишили. Отож нiмцi дядька Олексу вiдпустили, пострiляли вгору i поïхали на Теплик. Але дядько в дiм не вернулися, а пiшли нiбито доганяти радянськi вiйська. I догнали, за що ïх судили трибуналом як того, що був на окупованiй територiï, i присудили штрафбат. Усю вiйну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родiной i Сталiним на передовiй разом iз рiзними заключонними, яких Сталiн замiсть розстрiляти, кинув у саме пекло вiйни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, i повернулися в село без жодноï подряпини, правда, контуженi. А от дiтей ïхнiх вiйна не пожалiла. Колю розiрвало гранатою, що ïх нiмцi порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрi саме брали воду з криницi, а Галя померла вiд недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей смiялася, i раптом – побiлiла, почорнiла i до вечора вмерла. Моï баба Тетяна, що саме тодi гостили в котрогось свого брата з братовою, з якими ïх вiйна помирила, не встигли врятувати внучку вiд пристрiту. I не могли того собi простити до самоï смертi. Тож, вернувшись iз фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе i хвору на серце дядину. I хоч у них народилися по вiйнi Петро з Миколою, все одно дядина слабували i тужили за своïми старшими дiтьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дiвчинкою, що назавжди залишились на фотокарточцi над столом у ïхнiй хатi. КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА I КОЗИР-ДIВКУ Роль баби Тетяни у трагiкомедiï мого дитинства, та, мабуть, взагалi в життi – друга головна пiсля тата, а заслуги передi мною – ще бiльшi: баба Тетяна не тiльки навчили мене всiляких житейських секретiв, а ще й хвалили мене, а головне – жалiли. Нiхто так мене не жалiв, як моï баба Тетяни. Хвалити – хвалили, а от пожалiти... нiхто не здогадувався. А чого тебе жалiти? – строго здивувалася мама, коли я, пiдрiсши, поцiкавилась причинами свого спартанського виховання. – Жалiють тих, хто не може собi ради дати. А ти – раду собi даєш. Отак!.. Але ж бувало всiляко менi... тим паче, в дитячi роки... Та, очевидно, про те тiльки моï баба Тетяна здогадалися. Вони взагалi були моïм адукатом-защiтнiком. Захищали перед усiма й нiкому, нi чужому нi свому, не давали в обиду. Мабуть, ïх теж, як кожну козир-дiвку, нiхто не жалiв... Певно, така вже доля усiх козир-дiвок. А щоб мене морально пiдготувати до моєï нелегкоï козирноï долi, розказували про свою. Тiльки чогось обминали своє дiвування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме вiд баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене i в родинi нашiй, i в селi, i навiть ще ранiше, а точнiше – вiдколи свiт та Умань. ...Батьки мого дiда по батьковi Омелька рано померли. Роздiливши невелику спадщину мiж трьома сестрами, яким треба було виходити замiж, i зоставшись нi з чим, Омелько пiшов служити царю й отечеству, бозна-скiльки служив, воював з японцями в Манджурiï, а пiсля програноï вiйни демобiлiзувався i пiд марш На сопках Манджурiï – в душi, з калиткою тютюну, кресалом та кiлькома рублями у вєщмєшку, повернувся, пройшовши всю Росiю, у рiдне село, де його, бувалого солдата i старого парубка, нiхто, не чекав, окрiм староï (23-рiчноï!) козир-дiвки – Рябковоï Тетяни. Тетяна сивiла в дiвках не тому, що була бридка чи крива, а через свiй гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу. Коротше, по-сучасному, моï баба Тетяна були чи не першою фемiнiсткою, хоч достеменно про суфражисток i всiляких iнших революцiонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пiзнiше, зачарованi революцiйною символiкою i чужоземними прiзвищами вождiв свiтового пролетарiату, назвуть Кларою першу сiльську комсомолку i трактористку Мотрю Минову, а Мину, ïï чоловiка, теж тракториста першого, Цеткiном. Казатимуть: – О! Кудись Клара з Цеткiном поторохкали! – Хоч давно тi Клара з Цеткiном на своєму тракторi своє вiдторохкали... Але вернiмося у бабину Тетянину молодiсть, драматично-iронiчнi iсторiï про яку в родинi розповiдали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж – не аби про що, а про ïхнє багатостраждальне дiвування, що дуже нагадувало затяжну вiйну мiж моïми бабою i сiльськими парубками. Ото, бувало, розказували, вийде сiльська молодiж на степок (вигiн) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспiвати, вербовоï дощечки (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощiв катма – нема Тетяни Рябковоï. Посилають за моïми бабою. А баба манiжаться: i нiколи ïм, i роботи по горло, i не хочеться ïм... Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять. – Добре! – кажуть нарештi моï баба, – Але за це менi смокви у Берка маєте три кiла купити. –Добре! – на все згоднi товаришки. – Але цур вам – сама з'ïм! – попереджають моï баба. – Добре! – згоджуються дiвки, добре знаючи, що то Тетяна тiльки лякає, бо за компанiю, i це всi знають, не лиш смокви – останню сорочку вiддасть! По руках! Однi бiжать до Берка по смокви, другi – Тетяну ведуть А Тетяна йде та виспiвує голосом дрожащим дяка Маркiяна: Iде Ганна ще й Тетяна, Ведуть дяка Маркiяна. Маркiян iде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е! Дiвчата аж падають зо смiху, люди з хат вибiгають, дяка Маркiяна очима шукають, дивуються, чого це вiн серед бiлого дня парастас по вулицi виспiвує. Так що недарма моïх бабу Тетяну з дiдом Омельком дяк у церкву не пускав, а пiп вiнчати не хотiв. Ледве вмолили... Либонь тому, що моïм бабi так важко далось те вiнчання, будуть вони все життя усi до них претензiï побивати єдиним аргументом: ми з вами, Iване (Степане, Пилипе, Свириде) не вiнчанi! А на степку – дiвкам радiсть: Тетяна йде – забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде – перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини вiзьме, тих – на смiх пiдiйме... Були моï баба Тетяна велик-к-кi артистка! Шкода лише, що в тi часи не вмiли цiнувати ïхнiй талант, а точнiше буде сказати, оцiнювали по-своєму. Свiдченням цього поцiнування був бабин горбатий нiс, який, за переказами, парубки, осмiянi ними, перебили, вискочивши пiдло з-пiд греблi, коли баба моï з танцiв додому верталися опiвночi. А було й таке, що моï баба через усе село голi за парубками бiгли. Мусили! Що мали робити, якщо в дiвчат, коли вони у Громадському ставку собi пiд вечiр купалися, геть усю одежу вкрали?! Усiм голими селом маршувати? Чи до ночi кваситись у ставку? Тож моï баба Тетяна i взяли на себе удар. Кинулись у чiм мама народила за збитошниками i таки догнали. Посеред села. Вiддубасили крадiïв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далi запаскою обгортатися, так, наче цiлий свiй дiвоцький вiк посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пiшли в береги, гамувати вереск i плачi дiвочi... Отакi були моï баба. Не дiвка, а вражеська кавалерiя. Вражений бойовим духом i генеральською вдачею Рябковоï Тетяни, доблесний солдат царськоï армiï Омелян син Сергiя Тарасюка-Жили полонив козир-дiвку без бою, за що вiд ïï батькiв – Павла i Марти отримав контрибуцiю у виглядi семи овець з бараном, амунiцiю у виглядi нового кожуха, смушковоï шапки, двох пар чобiт (ялових i хромових), а на додачу – жорна, три корцi пашнi i ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитровi Бiлику, який зi своïми п'ятьма парубками, обнадiєний Столипiнською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хатi наймолодшого з Бiликових синiв – мого дiда Кирила. I дiда за верстатом ще застану. Але запам'ятаю тiльки дiдiв силует проти залитого сонцем вiкна i шурхотiння човника мiж нитяними струнами основи... Та ще дiдом Кирилом витканi рядна, налавники, скатерки i рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сiльський побут... Омелько ж з Тетяною вирученi за ткацький верстат грошi доклали до рекрутських рублiв i викупили в Омелькових сестер частину батькiвщини – обiйстя на горбi над Салиповим Яром. Колишнiй солдат теж згадав своє родове ремесло, вiдремонтував старий столярний верстат i став робити людям вiкна-дверi, лiжка з фiгурними спинками, рiзьбленi рами для дзеркал. Таке царське лiжко стояло i в нашiй холоднiй хатi, а на стiнi висiло дзеркало у розкiшнiй вишневiй рамi, обвитiй хмелем i дивними трояндами. I хоч дзеркало було здоровенне, висiло воно так, що менi важко було в нього потрапити. Навiть коли я ставала на табурет, то бачила тiльки свою задерту догори голову з двома колосочками кiсочок i роззявленим вiд здивування ротом. Лiжко й рама, поïденi шашелю, струпiшалi, розсипались, коли ми, пiсля смертi дiда Омелька, переïжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились... Отак молодята й жили, i трьох старших дiтей нажили: Олексу, Ганну й Тимофiя. А в 1914 дiда знову забрили в солдати, але тепер вже – на Першу свiтову з австрiяками та нiмцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сiльських чоловiкiв, серед яких був i другий мiй дiд – Кирило. Повернулися з фронту у 19-му роцi, отруєнi нiмецькими газами, розтривоженi революцiйними подiями – у розорене, поруйноване революцiєю село. Дiд Омелько як сiльський пролетарiй – бiльшовиком, а дiд Кирило як заможний господар – прихильником гетьманату. В усьому iншому вони були, як вiд однiєï мами: обидва тихi, поступливi, мовчазнi. Нiхто нiколи не чув ïхнiх голосiв, хiба лиш, коли пiдтакували кожен своïй жiнцi, яких називали – присягою. Та коли, пiдпивши, дiд Омелько заводив пiсню, а дiд Кирило, помолившись, – бесiду, тодi вже пiдтакували ïм присяги, теж дуже схожi мiж собою крутим, непоступливим норовом... ДЯКОВА ПОМСТА Iз двома Тимофiями у нас також цiла комедiя вийшла i знову ж через моïх бабу Тетяну: вони були такi гострi на язик, що й батюшки не проминули. Що там мiж духовною особою i моïми грiшними бабою було, про це родиннi легенди мовчать. Не вдавалися до подробиць i моï баба, охочi поплiткувати навiть про себе, лиш казали, буцiм приказку дурний тебе пiп хрестив вони придумали. Авжеж, пiсля того, як мого тата батюшка охрестив Тимофiєм, хоч уже один Тимофiй у хатi був. Тато казав (вiн i сам по святцях перевiряв, i очевидцiв розпитував), так спiвпало, що у день хрестин серед iнших святих був i Тимофiй, але не осiннiй, на якого народився його брат, а весняний. Куми розказували, нiбито вони зауважили батюшцi, що в хатi вже є один Тимофiй, на що благочинний знову заглянув у святцi i сказав: – Тодi хай буде Пуд! Почувши таке, моï баба Тетяна, яких за християнським звичаєм у церкву на обряд хрещення власного сина не пустили, хотiли спалити церкву, та куми не дали. Вмовили не брати на душу такого страшного грiха, за який уготована на тому свiтi гiєна огняна, а на цьому – каïнова печать антихриста. I хоча моï баба нiчого нi на цьому, нi на тому свiтi не боялися, вiдступились, змирилися, але всiм у селi розказували, що то попа дяк намовив. Казали, що самi, стоячи за церковною брамою, пiдгледiли, як той батюшцi щось нашiптував. Та й чуло ïхнє серце материнське, що з церкви ïм якогось Гав-ще-й-рила принесуть. Тож добре, що пiшла слiдом за кумами, хоч i грiх великий, зате Пуда – не принесли. Вiдтодi мого тата i почали називати Тьома Молодший, а дядька – Тьома Старший. Або: Тимофiй Перший i Тимофiй Другий – як у царських династiях. А моï баба Тетяна стали не те щоб у Бога не вiруючою, а, як вони казали, – не-дуже-то-попам-вiручою. Боронь Боже, баба моï церкву пiсля Октябрськоï революцiï не палили (хоч, як вже було сказано, грозились), i не валили, i батюшку не вигонили (було й без них охочих)... А от святу Варвару з села вигнали. ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ I СВЯТА ВАРВАРА. Мiй тато народився не лише на Пуда, а й у самiсiнький розпал Громадянськоï вiйни, як, до слова, i моя мама. Вийшло так, що тiльки-но дiд Омелько з дiдом Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або – ховатися. Бо що не день – летять селом ескадрони: то бiлi, то червонi, то сiро-буро-малиновi! То Центральна рада, то Директорiя, то гайдамаки, то козаки, то денiкiнцi, то петлюрiвцi, то монархiсти, то анархiсти, а далi й чекiсти... I кожен – зi своєю правдою, зi своïм унiверсалом, манiфестом, указом i навiть грiшми. Заïжджав батько Махно, шукаючи петлюрiвцiв, а Котовський – шукаючи батька Махна. Моï дiд Омелько, якi сочуствували бiльшовикам, хотiли влитися у червонi ескадрони. Але коня не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було вже четверо дiтей, з яких одне немовля – мiй тато, заховали ïх на горище. Бо вночi приходили ще й чорнi... Присвiчуючи пожежами, коней зi стайнi виводили та останнє з комор вигрiбали... А якось на Зеленi свята залетiв у село й отаман Зелений. Гуляючи степами зi своïми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлiвку, що безневинно причаïлася собi у глибокiй балцi. Злякана тиша отаману Зеленому не сподобалась, i вiн розстрiляв ïï разом iз воронами, що замiсть орлiв облiпили старого дуба на степку коло церви, ще цiлоï на той час. А потiм дзвоном церковним скликав на сходку сiльську громаду, оголосив ïй, що почалася народна вiйна за землю, волю i славу Украïни, зачитав унiверсал до народу, прихопив моïх дiда Кирила, котрi, як мiцний господар, спiвчуваючий усiм тим, хто за землю i волю, ще кiлькох сiльських парубкiв разом з кiньми, полетiв, як i прилетiв, вихором у степи. Через тиждень дiд Кирило повернулися – iз сiдлом за плечима, хоч i сiдлати не було вже кого i кому. Не зосталося в селi нi коней, нi чоловiкiв. Армiя УНР вiдступала, бiльшовики наступали, бiлi тiкали... Смерть косила Украïною своï покоси кривавi, а вiйна Громадянська громадила в одну купу буйнi украïнськi голови... Закрадався голод, розруха... А де розруха починається, там всiляка нечисть появляється, казали моï баба Тетяна. I наврочили... Ото стоять моï баба якось надвечiр у недiлю святу на воротах, по вулицi роззираються – прислухаються, чи не скачуть татари з монголами, за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконiє, вiйну i свободу поговорити, як бачать – згори вiд Бандури на мiсток спускається... Мокрина – не Мокрина, але теж уся в чорному – попереду, а за нею всi, Господи прости, вiдьми сiльськi, i в ïх числi поганому й Мокрина телiпається. А вiд Палажок – крик: – Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас! На той крик Улита Пиндичка з хати вибiгла, на колiна впала: – Свята Варваро, заступнице, заступи нас вiд гiєни вогненноï i всячеських содомiв i гоморiв нечестивих! Баба моï, таке бачачи, й собi в радiсну благодать впали, руки до Варвари святоï простягають, за власяницю-спiдницю хапають, вiдвернути вiд хати отаманiв разом з командармами благають. I раптом... А Боже ж мiй! Що моï баба Тетяна чують?! – Вiдступись вiд мене, грiшнице окаянна, блуднице юдейська, дочко iродова! – як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем – бiднi баба моï аж ногами вкрилися. Лежать, грiшнi, на землi, святою Варварою поверженi, та очима примруженими стежать, що ж воно далi буде, яка ще кара Божа впаде на ïхню нещасну голову. А натомiсть... Що ж вони бачать натомiсть?! Ой, таки не даремно народились моï баба Тетяна вишкрiбком­-мiзинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться моï баба на святу Варвару при самiй землi i бачать пiд власяницею чоботища солдатськi, а пiднявши очi трохи вище, бачать моï баба поверженi, як трясеться вiд смiху, затуливши пику хусткою аж по самi очi лукавi, клята вiдьма Мокрина! Моï баба Тетяна тiєï ж секунди воскресли та на рiвнi схопилися, обтрусилися та в клiп ока затесалися у почет вiдьомським: що ж то воно далi буде? – думають. Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндикiв до Хаврони Когутихи ведуть, за стiл садовлять, сала з долоню завтовшки нарiзають... Хаврона з комiрчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стiл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи. – А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? – усе бачить зiркоока великомучениця. – Став на стiл i не мучся, бо всякий харч – вiд Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино – це кров моя... Мокрина, суча вiдьма, так i треться, так треться коло святоï Варвари та все на вухо ïй щось нашiптує, та в бiк моïх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються моï баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечi людськi на подвiр'я. А тут уже – а нещастя! – пiвсела народу! Всi з подаянiєм явилися i тепер явлєнiя святоï Варвари чекають. А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попiд руки виводять, на порозi притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодицi сiльськi рядком стали, в ноги солдатськi великомученицi падають, а вона всiх благословляє та подаянiє позад себе в сiни Хавронинi кидає. Баба моï i собi до причастя нечестивого стали, пiдступаються, хустку на чоло насунули, зiгнулися в три погибелi, щоб Варвара не впiзнала та Мокрина не вмiтила. I лиш пiдступилися до святоï – шасть рукою ïй пiд спiдницю, хап за яйця (здоровеннi, як у жеребця племiнного) та круть ними!.. Мамочко... Як же ж та Варвара свята зареве диким звiром, та як пiдскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тiльки й бачили ïï... Молодицi – в крик, в плач: святу ловiть! А баба Тетяна Мокрину – за очiпок та ну микати мички, коси рвати – вiддячувати i за святу Варвару, i за блудницю iудейську, i за iродову дочку... Отакий у моïх баби Тетяни був характер... ПРОЩА. Через свiй характер козацький i вдачу-невдачу гайдамацьку моï баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибiр не загримiли, коли, ще на зорi колективiзацiï, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. I то на другий день пiсля урочистого вступу в бiльшовицьку партiю... Так вмiли тiльки моï баба Тетяна! Але – все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця i солдатка. Зiзнавалися, що в сiмнадцятому навiть громили панський маєток. Але тодi, як iншi селяни возами везли експропрiйоване помiщицьке добро та худобою вiддячували собi за одвiчну панщину, баба принесли з фiльварку панiкадило – ажурний, ручноï роботи, срiбний нiчничок, але оскiльки не вiдали, що то воно таке i куди його чiпляти, то вiддали старiй паннi АҐнежцi, сестрi управителя панським маєтком пана Вiця – на згадку про коханого пана, який утiк до Парижу, залишивши свою вiрну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особi моïх баби Тетяни Вiця з Вiцихою, як у селi називали панського управителя й економку, пiд ноги не взяло, а навпаки – прихистило одиноких старих людей... Точнiше моï ще молодi тодi баба ïх вдiдорили, i доглядали до самоï смертi, як рiдних батькiв. Така була ïхня ПРОЩА. Колись вони аж у Киïв ходили на прощу, тепер – через межу – до панства Вiцiв... З великого жалю... Справа в тiм, що панич Вiцьо й панна АҐнежка мало того, що належали до дрiбноï, збiднiлоï шляхти, так ще й осиротiли дрiбними дiтьми. Над малими сиротами зглянувся ïхнiй трохи багатший родич – наш сiльський пан i привiз у свiй фiльварок, де вони росли на правах бiдних родичiв, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсiм зiстарiлись, збудував Вiцям хату через межу з обiйстям моïх дiда Омелька й баби Тетяни. Пiд час революцiï пан утiк до Парижу, а дiд Вiцьо з бабаю Вiцихою зосталися доживати вiку на Украïнi... пiд патронатом моïх баби Тетяни. Так моï баба стали панським попечителем. Однак це не завадило ïм бути революцiонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергiйович – з вошима й казками в головi про грядущий рай, де все буде спiльне i всi будуть рiвнi. Та все-таки, на мою думку, баба повiрили бiльшовикам радше, як Мать Горького, – через своïх старших синiв, Олексу й Тимофiя, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армiю, а далi – аж у Москву, в школу червоних командирiв. А щоб хлопцiв звiдти не вигнали, однiєю з перших у колгосп вступили. А що ïм було вступати, сiльському пролетарiю?! Нести пiвня пiд пахвою до спiльного котла – не череду гнати! Як от Наталка Бiликова зi своïм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слiдом на возi, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче ïде здаватися Антантi. Отак вони й здибалися по дорозi в колгосп, моï майбутнi баби, ще не вiдаючи що мною породичаються. Одна – з пiвнем пiд пахвою – дякувати за своïх дiтей бiльшовикам. Друга – рятувати своïх дiтей вiд Сибiру – коровами-волами, що в придане вiд батька Пократа, хазяïна на все село, отримала та зi своïм Кирилом Дмитровичем нажила. На вступ моєï баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому моï баба Тетяна, – увесь народ. Бiднi – дивувалися, а рiвня, мiцнi хазяï, плювалися: чого це вони, поперед громади – в пекло? Але моï баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хiд пiдуть зi скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувоï полотна – за кухлик муки, за горщик круп, за мiрку кукурудзи... Вчорашнi товаришки моєï мами, дочки комнезамiвськi, ходитимуть у приданому моєï мами, як пави. Зате в маминiй сiм'ï, дякуючи бабi Наталцi, нiхто не вмре вiд голоду, i в Сибiр не поïде. – Добро – наживне. Наживемо, як живi будемо, – казали моï баба Наталка, научаючи дiтей, як треба душу берегти... Якось, приïхавши з дiтьми в село на початку 90-х минулого вже столiття, коли почалося разом з демократiєю наше нацiональне вiдродження, застала в хатi тiтки Вери сусiдку – зав'язану в старовинну ясно-жовту iз золотими пасами i гiрляндами предивних квiтiв по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарiв традицiйного украïнського одягу, поцiкавилась: – Де ви, тiтко, таку гарну хустку взяли? Сусiдка пик-мик – i гайда з хати. Ï – То твоєï мами придане, – гiрко всмiхнулися моï тiтка, – в голодовку вiддали ïï партєйному татовi за ворочок квасолi... вiн його... хай йому Бог простить... серед банякiв у ванькирi пiд тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з iншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тодi пiшла!.. Ï Тiльки пiсля цих слiв я зрозумiла, чому мама з тiтками з такою радiстю скуповують, якi бачать, хустки, та примiряють ïх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях... То вони так компенсували своє окрадене сусiдами-катюгами простоволосе дiвування. Ï – I ви товаришуєте?! – обурилася. – Вони вас пограбували, а ви... Ï – I сходимось, i сходились, бо що вони виннi? То все Сталiн... Ï – Який Сталiн? Який у бiса Сталiн?! Вiн що, ходив слiдом за цими... покидьками, горшки, витрушенi ними, перевiряв?! Не Сталiн, тiтко, а люди самi один одного грабували, убивали, i досi... однi нищать, а iншi дозволяють себе нищити... I прощають... Як i прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?.. Ï – Ша, не ругайся! От пальона! Ти – як твiй тато! Той теж – за правду боровся! Що було – те пройшло. Бог усiх розсудив. Он Параска Iванова, що мами твоєï дiвоцькi чоботи доношувала, як бiдна мучиться... О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена... Одну ногу вiдрiзали, а воно – на другу перекинулось... А ми ж навiть в думках не кляли ïï тата, що в активiстах був. Мама наказували: I не подумайте! Iван не винен! Вони – бiднi, робити не хочуть, а дiтей купа, треба годувати, вдягати... А що чоботи забрав, три кожухи, хустки – пусте, зате – пощадив. А iнший i вбити мiг, i за Урал вiдправити... I не подумайте навiть клясти. Вражда нi до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить... I кожному воздає. Ï – А таки бачить... I воздає... – продовжую нашу з тiткою рiзку розмову через роки, випадково дiзнавшись, що та сусiда у жовтiй маминiй хустцi померла, царство ïй небесне, на початку 90-х вiд iнфляцiï... чи то пак вiд iнфаркту, почувши, що грошi, якi вона наскладала за все життя, згорiли на ощадкнижках. Мене з тiтками теж обiкрали новоявленi комнезамiвцi навиворiт – компартiйна i комсомольська верхiвка, яка пiд час Оксамитовоï революцiï 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, – але ми вiд цього не вмерли... Отаке воно, життя... I отаке воно, багатство... Думаю, що не за горами той день, коли це зрозумiє не один скоробагатько... Ï Ï Але, на жаль, не рятує ця фiлософiя вiд болю i жалю, i заходиться душа плачем, як осiннiм дощем: – Бiднi, окраденi, всепрощаючi, святi моï баби-мами-тiтки... Не зносили ви, не сходили... Лиш наробилися... Лиш настраждались... Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три вiйни, три голодомори i одна страшна, без начала i конца, революцiя? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклi – один Господь Бог... ВОЛИНКА Моï баба Наталка тяжко перенесли свою добровiльну колективiзацiю, розор, злиднi, голод, наругу. В кiнцi голодовки, вдячнi Боговi за врятовану родину, вони повiрили: пiшли в штунди (оскiльки на той час уже в нашому селi не було нi церкви, нi Бога, а батюшку на Соловки вiдправили), стали фанатично вiруючою i останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнiм, на ïх думку, грiховним мирським життям – зiбрали на оберемок i втопили у копанцi єдине, що зосталося вiд родинного статку – дороге намисто, за разок якого ïхнi тато Пократ вола вiддавали. Утопили на очах у моєï, i так голоï й босоï, мами... Але це буде потiм, а поки що обидвi моï баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вiвтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з пiвнем – попереду. Баба Наталка – з чередою – позаду. Замикав парад колективiзацiï дiд Кирило на возi з реманентом. I лиш-но дiйшли вони до середини Громадськоï греблi, як тривожно задзвонили церковнi дзвони, як забамкало на сполох залiзне било, i побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громiвки, а ще бiльша – з Гонтiв.. . – Наталко, – второпавши, що й до чого, гукнули однi моï баба другим, – завертайте худобу! Бiда! Волинка! I самi тiкайте! Але завертати назад було пiзно: з тилу, згори вiд Уласiв, накочувався, мов бурхлива повiнь, ще бiльший натовп. – В долини! – скомандували моï баба Тетяна, i моï баба Наталка, що були сама собi командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, дiда з возом, i самим збiгти, як накотилася розбурхана, розлючена повiнь, пiдхопила Тетяну з пiвнем i понесла навстрiч волинцi. Нiхто з повстанцiв не здивувався, побачивши на чолi бунту моïх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вiтали ïх, як гайдамаки Гонту в Уманi. – Страх, як не хотiли люди нашi в колгоспну неволю, – згадували баба Тетяна, – така сiча була, якоï ще люд не знав, вiдколи свiт та Гумань (Умань). Убивалися! I мене били, i я била ... Кров рiками текла, крик стояв – до Гадесу (Одеси) було чути. Для моïх баби Тетяни на цiлiм свiтi iснувало тiльки два города: Умань i Одеса, в яких вони бозна-коли i бозна-чого бували, але набралися стiльки вражень, що на все життя вистачило дiлитися з тими, хто й того не бачив. – А далi що було на тiй волинцi? – питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свiй Гадес згадувати. – А що було? Содом i Гоморра, лиш сiрка з неба не сипалась. Комнезамiв i партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там ïх, бiдолаших, i найшла мiлiцiя, що саме на той час iз Соболiвки наскочила. Тож головних зачинщикiв ще гарячими пов'язали i повели на Дуклю, на станцiю, а звiдти, видно на Вiйницю (Вiнницю), а там... i очi ïм, нещасним, повилазили... Жодне не вернулося... А були такi хазяï крепкi, такi люди достойнi, куди там! Не минути б i менi було того Сибiру – та пiвень спас... Врятував бабу моïх вiд каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять рокiв, збiг обставин: i те, що була незаможниця, i вiд учора ще й член бiльшовицькоï партiï, i те, що старшi сини служили в Червонiй армiï, i, звiсно ж, пiвень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарiв, оскiльки такого, щоб Тетяна Тарасючка з пiвнями в пазусi без причини по селу ходила, за нею не водилось i не було помiчено iншими. Однак тiльки однi моï баба Тетяна знали, що ïх вiд каторги врятувало... Авжеж, сала шмат i сулiя перваку, яким баба пiдторговували, як непман. I все життя жалiли, що Ленiна рано вбили, бо якби Ленiн жив, то б i цього вар'ята Сталiна не було, i голодовки з вiйною не було б, а був би собi НЕП, а вони б уже Ґуральню свою мали... Так що один Бог знає, що зарадило, але обiйшовся селянський бунт моïм бабi Тетянi надто дешево – ганебним вигнанням з бiльшовицькоï партiï i комнезамiвськоï верхiвки, яка за сулiю оковитоï уже готова була вiддати моïм полiтично неграмотним i нестiйким бабi пiд Ґуральню панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тодi б i маєток панський уцiлiв. Другим же моïм бабi Наталцi не так поталанило: по-перше, рятуючись вiд розправи, довелося на другий день вдосвiта вiддавати до громадськоï спiлки уцiлiлу вчора худобу i реманент вiдвозити. По-друге, через якийсь десяток лiт доведеться вiддавати своïй рятiвницi, отiй безбожницi Тарасюковiй Тетянi в невiстки улюблену дочку Ксеньку. А це для моïх баби Наталки з жодним Сибiром не рiвнялося. ПЕРЕБЕНДЯ. Певно, моï баба Тетяна про той жаль великий здогадувалися, бо вiддячили своïм свасi достойно, придумавши прiзвисько – Превелебна, мабуть, з огляду на ïхню побожнiсть. Взагалi, моï баба Тетяна були великою мастачкою давати всiм прiзвиська. Вже пройшло бiльше, як пiвстолiття, вiдколи баби нема, а односельцi й досi один одного бабиними вуличними iменами величають. А старшi, напевно, що бабу моïх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво давати прiзвиська у нас високо цiнувалося. Рiдко хто кого на прiзвище називав, частiше – по-вуличному. I люди намагалися догодити сiльським гострословам, аби лиш тi припечатали ïм кличку звучну. Подейкували, буцiмто один хазяïн на прiзвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках i називався Семеном Розумом, та моï баба, те зачувши, прозвали бiдачину Галабурдою. Так Галабурдою й звiкував... Усi невiстки i внуки в баби теж якось звались. Не обiйшли вони й дiда Омелька. Що б дiд не говорили, в баби одна вiдповiдь: – Мелiть, Омельку, лиш помаленьку. На мене, коли сердилися, гукали: – Гапко! А зазвичай кликали: – синку! Але то не вiд зла, навпаки, то так мене моï баба Тетяна ховали вiд нечистоï сили, а найперше вiд Щезника, який, шептали менi на вушко, ото лиш м'я котроïсь iз дiвочок почує, враз хапає i щезає... Куди той Щезник iз тими дiвочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно. Бувало, як уже слабi лежали, кличуть: – Синку! А подай-но бабi води, я тобi отомщу, – i дiстають з-пiд подушки московську бурульку, завбiльшки з добру картоплину. Були такi фабричнi цукерки, бiлi, круглi, мов кавунчик, i помальованi так само, тiльки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тiльки на базарi в Соболiвцi. I були для нас, малих, найдорожчим, звiсно, пiсля хлiба вiд зайця, гостинцем. А от на дiтей своïх баба не сказали нiколи бодай жартома кривого чи смiшного слова. Лиш пiдпадьомкають: – Тьомко – Тьомко... Ганько... Гальошко... Тьомко... Тьомко... I моïй мамi наказували: – Хвали своïх дiтей! Бо як сама не похвалиш, чужi й поготiв! Ще баба моï любили бути у курсi усiх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печi, наставлять баняк з борщем, а самi – на ворота. Хто йде-ïде: – А що там чувати? Встають дiд до роботи, встає тато мiй: – Мамо, даєте обiдати? (у нашому селi на снiданок – обiдали, а в обiд –­ полуднали). Баба до печi, а в печi давним-давно погасло, дрова перегорiли, а борщ i не брався кипiти. Баба – до дiда: Ï – Омельку, несiть дрова! Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самi – на ворота: – Що чувати? I так до полудня. Точнiше, так було доти, доки моя мама не прийшла невiстчити. Пригадую тi, як казала моя мама, свекрушинi вереди... Жили ми тодi усi разом в однiй великiй хатi з ванькирем i свiтлицею, тож я все бачила i чула, навiть те, чого не треба було чути. А крiм того, вставали ми з мамою рано, до схiд сонця, мама – палити, а я – пiд ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попiл загорне, i затулу пiд припiчком шукає, а баба з полу: – Щось давно я, Ксеню, косарських вареникiв не пробувала... Мама лиш зiтхне гiрко i знову розкладає в печi вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, вiдцiджує сир, мiсить тiсто i лiпить бабi на заказ косарськi вареники – завбiльшки з косарську долоню. Навряд чи були де ще такi невiстки, як моя мама... Але й свекрух таких, як баба моï, теж ще треба було пошукати... ВIДЬМАЦЬКI ЗАБАВИ Рiдко стрiчалися, навiть у наших дрiмучих краях, такi, як моï баба Тетяна, невгамовно-буйнi фантазерки. Та й нiхто, певно, не знав стiльки всього про чортiв, вiдьом та упирiв, як моï баба знали! Менi здається, що в головi моïх неграмотних баби зiбралася була, жила й колобродила вся украïнська демонологiя. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам'ятати! Шкода також, що часто мама бабi просто забороняла лякати мене нечистою силою i забивати менi голову безбожними казками. Але моï баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в ïхнiй головi, як казала ïхня сестра богомiльна Килина, через те чортовиння не зоставалось мiсця для святих та ангелiв. Хоча, зiзнавались моï баба, вони на те спецiально не вчилися. Це чортяче знаття було нiбито ïм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моïх бабу народитися мiзинчиком, вишкребком – останньою, шостою дитиною у своïх мами Марти i тата Павла. А чогось воно так у свiтi ведеться, що найстаршим i найменшим дiтям у сiм'ï завжди чорти ввижаються. На жаль, я була нi сим нi тим, тобто другою у своïх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у вiйну) i менi нiчого не ввижалося, то мусила вiрити бабi на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та iнших пропащих мiсцях, а, свят-свят, у нашому селi! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селi з чортами знається, бо як не вiдьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третiй чоловiк – вовкулак, дiдько, упир чи iнше бiсове порiддя... А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличцi за прогоном, – мiсяць жiнка, а мiсяць – чоловiк. Ï – Не лякайте дитину! – жахалася мама, пiдслухавши про що ми з бабою жебонимо. Яке – лякайте! Усе було набагато серйознiше. Я бабi вiрила до того, що пiд кожною спiдницею менi стало ввижатися помело! А пiд кожним пiджаком – хвiст, а пiд шапкою – рiжки... Свят-свят! Мертвiючи вiд страху, я ходила опiвночi дивитися, як чорти Данилковi город сапають, а Вустi Микитовiй – дiтей колишуть, або як Дем'янiв Кузьма на свинi з колгоспного току у свою комору пашню перевозить... Звичайно, нiчого того я, темна-невидюща, не бачила, через що моï баба Тетяна дуже засмучувались: Ï – От шкода! Бачиш, не дано тобi... А була б ти перваком або мiзинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночi, як у бiлий день. Ï – Нащо ïй ту вашу нечисть бачити! – сердилася мама. Ï – Не кажи! У життi все знадобиться! – заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче ïм теж тi чорти на току горох молотили та дiтей колихали. – Ой, мамо, не грi-i-iшi-i-iть! – мало не плакала моя мама, та все очi до неба зводила, нiби просила Бога змилостивитись i не карати нас усiх через одних бабу. Ï – Не вчи мене! Я мiру знаю! – гнiвалися баба Тетяна. I я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а менi було вiдомо, що баба моï з тими чортами таки знають мiру. Ï – У мене хватило б розуму усiм сiльським вiдьмам позав'язувати спiдницi вузлом над головою, а упирякам штани спустити – i пустити парадом по селу – хай свiтять страмом. Але – нащо?! Як вони Боговi не мiшають, то менi й поготiв! – казали баба, смiючись, певно, уявляючи собi той парад. Я теж на мить заплющувала очi, але бачила таке, що було не до смiху... а до стиду. Тi здоровеннi бiлi вiдьмачi срачери i всохли волохатi страмища упирячi мене ще довго переслiдували, особливо вночi – не встигну очi склепити, як вони з усiх сторiн пруть... Ве-е-е...Тьху! Тьху! Тьху! Через лiве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитинi показувати...Свят! Свят! Свят! Ага! Так вони, тi грiховодники, й пропадуть! Ага, налякали ïх баба парадом! Вони тiльки того й чекали – он як вихиляються–похваляються... А найбiльше наша кутянська чорнорота, або ще – мордата, як моï баба кажуть, тобто сварлива тiтка Домка – перша мастачка за межу битися i сраку показувати. Не встигне яка бiдна курка сусiдська забiгти по дуростi своïй курячiй у ïï бараболю, або, не дай Боже, хто iз сусiдiв на межу ступити, як тiтка Домка, як труба єрихонська, вже свiдкiв скликає: Ï – Ой люди добрi, ой же ж подивiться, як мене сусiдоньки зi свiту зживають! В межу воралися! Худобу свою в городi випасають! Ï – Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! – дивуються сусiди, позбiгавшись. Ï – А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ï! – закинувши на голову спiдницю, Домка кланяється голою сракою на всi боки та ще й поплiскує долонями по ситих сiдницях – аж вiдляски йдуть. Ï – Рєч товарiща ... кхи-кхи.. нашоï стахановки... товарiща... Домки Круцьовоï преривалася бурними аплодiсментами, – коментує зi своєï майстернi те кiно мiй тато. Ï – I не стидається... – стидалася за Домку моя мама i тiкала в хату вiд чужого страму. Ï – А що там за крик, а драки нєт? – побивалися тим часом за новиною, з вiкна визираючи, моï баба Тетяна. Ï – Та ж Домка... свою... цю... показує... – встидалася мама слово глупосне вимовити. Ï Баба ж моï навпаки, як ще були здоровi, не пропускали жодного Домчиного кiна, ще й жару пiддавали: Ï – Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так i ходiть – з голою сракою. Вам так набагато краще! I красу не треба наводити – брови-губи шмарувати, вся краса – на виду! Ï Певно, Домцi бракувало такого вдячного глядача, як моï баба Тетяна. Бо увечерi вона сама прибилася з нудьги зеленоï пiд нашу хату. З усiм селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж пiднебiння чорне видно: Ï – А я ж з вами, Ксенько, нiколи не свари-и-илася... Ï – То я з вами, Домко, нiколи не сварилася. Не мала коли, – усмiхнулася моя мама та й пiшла корову доïти. Ï А баба Тетяна з вiкна: Ï – Добривчiр, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нiвроку, за цей час чорти вас не вхопили: такi самi гарнi на твару. Проте, як собi хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращi! Це вже моï баба Тетяна самi кiно ставлять. О, це вони вмiли – перебендювати: перекривляти голоси та розiгрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навiть голос Сталiна iмiтували, лякаючи мою маму, а часом i цiле радiо, що висiло у них над головою, копiювали i то на всi голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годi й говорити! Як ïх за тi пародiï не посадили, тiльки один... чи то пак, однi баба знали. Взагалi-то, моï баба Тетяна знали все. Навiть найбiльший секрет: як не робити – i все мати. Але тримали свiй страшний секрет у ще страшнiшому секретi з двох причин. Щоб геть зовсiм не спортити народ – перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсiм iз села вiру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, iроди лютi, пилати проклятi, щоб ïх дiти з рiдноï хати на старiсть вигнали, щоб небо над ними завалилося, i земля розверзлася... Ï – Мамо! Не лайте так страшно! – зойкала моя мама з ванькира. Ï – А що – не правду кажу?! – огризалися баба, i, сердитi на невiстку, кликали мене ближче – на збитки моïй мамi секретом у сто шостий раз подiлитися. Секрет був простий, як усi бабинi секрети, i я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повiдували менi свою таємницю з новими цiкавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розумiючи, чому в життi всi тi чари не дiють. Але не питала. Бо якби моï баба почули, що всi моï товаришки кутянськi висиджують пiд пахвою чортiв iз курячих зноскiв, щоб тi чорти замiсть них гуси пасли i ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт iз тих бовтунiв проклюнувся. Але, слава Богу, зноски – або вишкрiбки, як у нас називали маленькi яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, – хоч ми ïх обережно примоцовували попiд пахвами, трiскалися й чавилися, не дочекавшись строку. ЗОЛОТНИК Але моïм бабi теж не все вдавалося, як, наприклад, iз бабиним Секлетиним золотником... Отож-бо й воно, що моï баба Тетяна знались не тiльки на нечистiй силi, а й на цiлющiй. Знахаркою були та костоправкою. Ï – Якщо в Бога не вiриш, не надiєшся на Нього, то, звiсно, маєш сам викручуватись, – пояснювала знахарськi таланти свекрухи моя мама, яка завжди надiялась тiльки на Бога. Однак менi здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надiялись, а на Юстика, єдиного в селi дохтора, i то самозванця. Оскiльки Юстик, повернувшись iз вiйни, сам себе фельшаром призначив, на тих пiдставах, що буцiмто напрактикувався в медицинi ще як у воєнному шпиталi санiтаром служив. Клiзми ставив, – уточнювали моï баба Тетяна, незадоволенi тим, що Юстик вiд усiх болєзнiв приписував нашатир нюхати та гас пити натощак. Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах пiсля того, як вiн мене у чотири тижнi вiд народження ледь на той свiт не вiдправив: порадив моïй мами рятувати мене вiд запалення легенiв, обмотавши щiльно гiрчичним компресом, поïти натощак молоком, накрапавши спершу туди п'ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати... Нiчого й казати: вельми радикальнi методи лiкування немовлят пiд девiзом: або пан або пропав! Зате – помiчнi! Вiд летального результату мене врятувала, як згодом зiзналася мама, секунда... Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду вiд того лiку менi б вилiзли очi в буквальному розумiннi цього слова, а так – тiльки шкура з мене злiзла. Теж – в буквальному значеннi... Особисто я до Юстика не мала претензiй, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно пiсля його радикальних методiв лiкування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак моï баба Тетяна Юстика з того часу – анi на очi! На порiг бiльше не пустили! А оскiльки були до всього завзятi, то взялися й за медицину, зокрема й народну. I доконечно вгробили б конкуренцiєю нещасного Юстика та заслужили собi славу i звання Баби-шептухи, як в тi часи називали знахарок та народних цiлительок, якби не Секлетин золотник... Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилiчити. Головно лiкували баба вiд давлєнiя – п'явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить – по три-по чотири слабих, обвiшанi п'явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п'явками гидувала i страх як боялася ïх. – Що то за дiвка, яка п'явок боïться? – встидали баба, мiряючи мене по собi. Тож мусила звикати, а далi i в процес включилася – стала поставщиком лiчебних п'явок, якi водилися на долинах в мiлких, теплих, зарiчках, вкритих рясною дрiбною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскiльки всiм слабим на давлєнiє баба для авторитету казали, буцiм за тими кровопивцями тато ïздить аж у Теплицьку гаптику. Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи вiджили. I пiдлаталися. Бо вiдколи тато з тюрми вернувся, його нiде не брали на добру роботу, а оскiльки вiн боявся красти, щоб не попасти знов у каталажку, а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а баба Тетяна – вже старi, то ми дуже бiдували, так бiдували, що навiть я, мала, це розумiла. А тут така лахва: самi люди в хату несуть. На жаль, бабу п'явки не врятували... Правду кажучи, забули моï баба, людей рятуючи, про себе. А коли стало ïм погано з головою, забули про п'явок своïх, хоч вони вигравали, як конi, у трьохлiтрових банках на причiльному вiкнi. Тодi ïх i паралiч розбив... Але це горе трапиться пiзнiше, а поки що ми з бабою робимо святу справу. Баба – одну, а я аж цiлих три зразу: ряску – качкам, п'явки – бабi, а собi – науку. Я вже тодi твердо поставила, що буду дохтором. Та всi моï плани-мрiï мати поважну хлiбну роботу полетiли шкереберть через той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати. Як я зараз розумiю, у всiх моïх односельцiв, худих, вимучених важкою роботою, була одна серйозна проблема: обiрванi нутрощi. Усi поспiль жалiлися на опущенiє жолудка, блуждающi почки, гоморой, а жiнки ще й на випадєнiє матки – особливо на старiсть. Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полi. Усi попереду – тiтка Стася, тiтка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся – крижi ломить, руки болять сапою махати. Спека. Парко. Жiнки поскидали спiдницi, попiдтикали пiдтички сорочок – щоб вiтром обдувало, бiлiють бiлими, не торканими засмагою литками... А в баби Степанi коло стегна (на бiлiй пiдтичцi видно) якась ганчiрка брудна прилипла. Ï – Степаню, – каже котрась iз молодиць, – вам до пiдтички якась ганчiрка вчепилася. Ï – Га? Де?! – Степаня рукою – пiд пiдтичку. – Вже нема. Назад запхала! – гiрко жартує. Ï – Да, – усе збагнувши, ще гiркiше вiджартовують молодицi. – Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчiркою стала... Ï А бабi Степанi було тодi ледь за п'ятдесят... Ï Ï Бабi Секлетi теж було не бiльше, але мучилась вона не випадєнiєм матки, хоч народила десятеро, а опущенiєм жолудка, що ще гiрше, хоч нiчого важчого за борщ iз кашею не кинула мати-героïня у шлунок за все своє життя. Не помагало й лiченiє Юстика. Стiльки гасу натощак випила, що коло печi боялася стояти, а болєзнь не минає. Не помiг i нашатир з гасом. На той час (так збiглося!) моï баба Тетяна саме освоювали унiкальний стародавнiй метод лiкування обiрваноï середини, яким, якщо вiрити моïм бабi Тетянi, украïнський народ рятувався, вiдколи свiт та Умань, та й вони не раз лiкувалися – ще в покiйноï шептухи Варивонихи, прозваноï Чорною через ïï чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, столiттями перевiрений, – вправляти золотник. Оскiльки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвiртку вже вiдчиняла баба Секлета зi своïм золотником. Що там далi було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили i наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти попiдтинню та пильнувати, щоб Вiхрук не подушив, маючи на увазi дядька Вiхрука, який з гонору гасав по селу на єдинiй у колгоспi полуторцi так, що мiг кого хоч задушити. Однак мене швидко покликали.Бiжи за татом! – наказали. Але те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лавi, обхопивши руками здоровенний горщик, з-пiд якого визирали тiльки величезнi виряченi очi та маленькi, як у дитини, нiжки, вмирала баба Секлета. Ï – Бiжи за татом, хай рятує, бо я сама ïï з того горщика не витягну! – вперше в життi я побачила бабу Тетяну зляканими. Ï – А ви – молотком! – порадила я, боячись, що баба Секлета помре ранiше, нiж я добiжу до конюшнi, де тато конюхом робив. Ï – Та ще вб'ю, скiльки тоï Секлети! – бiдкалися моï баба. – Гон подивись: в трилiтровий горщик усю втягнуло! Ï – То давайте витягати. Я – за ноги, ви – за голову. Ï – Пробувала: кричить! I я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю... Скiльки тоï Секлети... пучка духу! – журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам'ятi приходячи: Ï – А ну, Секлето, отак-о робiть, наче тягнiть живiт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тодi легше буде розчепити вас... Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тiлько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушiться! Тим часом Секлета бiдна вже й очi закотила. Баба Тетяна як звомплять: Ï – Неси воду свячену! – та з пляшки – та на конаючу, та по хатi. – Бач, аж пирснуло в рiзнi боки! – кажуть грiзно, маючи на увазi нечисту силу, без якоï тут точно не обiйшлося... Що вже намучилися ми з тим горщиком, вiд Секлетиного золотника вiдриваючи, не приведи Господи! Нарештi поволi, потихеньку таки визволили ïï, але моïми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету вiдливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моïй мамi!), що якби Вiн i кам'яним був, то почув би: Ï – Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас вiд горя, а моïх бабу – ще й вiд тюрми, бо хватить нам татовоï тюрми, i Савки Вальовського, що на тата прокуроровi пише, i Теклички, що Сивусi на нас клепле, а в нас же дiти малi, i хата три рази горiла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам i так спасу вiд горя всiлякого! I Бог почув, зглянувся, напоумив моïх бабу Тетяну, а тi – як вхоплять макогiн та як гарахнуть ним той горщик попiд боки!.. Горщик – череп'ям по хатi, а визволена Секлета – з хати, прикривши лiтником свiй, хоч i посинiлий, зате вправлений золотник. Отакi-то придибенцiï рiзнi i всiлякi приключини з нами траплялися! Не знаю навiть, як за тими вiчними гризотами з нечистою силою i клопотами з цiлющою, моï баба Тетяна викроïли час i навчили менеОтче наш?! I за це ïм, покiйницi, дяка велика, як i за те, що привчили мене нiкого й нiчого не боятися, окрiм Господа Бога.... Хоча в тому є заслуга i моïх баби по матерi – Наталки. ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ А бабу Наталку я боялася. Точнiше, я боялася Бога, яким вони мене постiйно лякали: Ï – Не скачи! Не смiйся! Не Ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, i бачить, i язика тобi вiдрiже! Ï – А Боже! – жахалась моя бiдна душечка, намалювавши собi Бога страшним дядьком iз ножем, i, скрутившись ïжачком, ховалася в п'яти. I аж звiдти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свiй ладОтче наш:Отче наш, якщо ти єси на небесi, i святиться iм'я твоє, i є в тебе царство твоє, яко на небi так i на землi, i рятуєш ти нас вiд лукавого, i прощаєш усi грiхи нашi, то чому ти дiтям язики рiжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собi кричать? Що Тобi, Божечку, нема кому рiзати тi язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об'єжчик Котяра? До Соболiвки чути, а ти – не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик – не переслухаєш! Або як зберуться коло хвiртки Курчиха з Манькою кiстки всiм перемивати... Ой Боже, є тих язикiв, якi варт рiзати i то при самiй срацi!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу... ой-ой-ой-ой... Боже, прости менi й не кажи бабi Наталцi, бо вони мамi скажуть i – пiде... i таке буде менi... Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святi та божi та, як кажуть баба Тетяна, на... ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грiшна... Так бiдкалась моя душечка мiж двох бабiв, як мiж двох вогнiв. А скоро страх перерiс у тихий протест через непорозумiння з Богом, якого я щиро прагла слухатись i любити, а Вiн мене i чути не хотiв, бо я, як скаржилась моя мама, вся пiшла в бабу Тетяну, i мiй ротяка, аж до вух, – не зачиняється, язиком меле, як помелом, та смiхом заливається, як циган сироваткою, ще й до всього саме скаче, мов навiжене, наче в ньому щось сидить i в одне мiсце коле, а то чiпляється до всiх: розкажiть та розкажiть, а починає саме щось розказувати, нi з того нi з сього заходиться плачем, замовкає, i тиняється, мов само не своє... Отака я була грiшна грiховодниця i не знала, що з собою дiяти, як менi ходити-говорити, щоб Бога не гнiвити. Взагалi-то, як на мiй дурний малий розум, Бог до мене особисто нiби й нiчого не мав, а от те, що горе з бiдою не вилазили з нашоï хати... то виходило по-бабиному Наталчиному, що за моï грiхи... Але – чому? Чому Бог одну мене на цiлий куток не любить? Що я таке страшне робила, чого не роблять малi дiти? А може, й справдi я найгiрша? Тодi нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб'є, чи водяник не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти – щоб я мучилася ще гiрше, як мучусь ?.. Ох, цi комплекси: вини за всiх i вся перед Богом i всiм бiлим свiтом, недосконалостi та невпевненостi в собi... Господи, як же ж вони мене вимордували, дякуючи моïм бабi Наталцi Панкаратiвнi, за все моє життя – лиш ти, Боже мiй милостивий, вiдаєш... Хочеться вiрити, що недаремно... Врештi, я повстала. Але пiзнiше, коли трохи пiдросла i пiшла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в пiонери i почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божоï чекала! Чекала, що пiсля урочистого прийому в пiонери по дорозi додому грiм мене вб'є, чи земля пiдi мною розверзнеться. Проте... нiчого не сталося. Чи то Бог менi простив, чи просто не звернув увагу, не помiтив? Байдуже, але десь углибинi моєï стривоженоï душечки спалахнула така невимовна радiсть, що я зрозумiла: Бог добрий i Вiн любить мене! I прецiнь хоче, щоб я сама розiбралася i в собi, i в життi, i в тому, що людське, а що Боже... Зовсiм iншими очима подивитися на свою сувору, фанатично вiруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на тi часи, бабин вчинок, який в родинi нiколи не обговорювали, не хвалили i не гудили. Хоча всi були враженi тим, що баба Наталка вiдмовились вiд пенсiï за двох своïх убитих на вiйнi синiв-близнюкiв – Василя та Ахрема. – Я за дiтей грошей не вiзьму. Я ïх на вiйну не продавала, – нiбито сказали Наталка Пократiвна смиренно, але твердо. Ото ж бо й моï другi баба – Наталка теж мали вдачу нiвроку. Тiльки через роки я зрозумiла, що i цiєю вiдмовою, i всiм своïм аскетичним, вiдданим Боговi життям, баба Наталка протестували проти безбожноï влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей нi за що й нi про що голодом i холодом, вiйнами, злиднями, гонiннями за вiру, врештi, забрала двох синiв... Тiльки тодi я зрозумiла й тиху злагоду мiж такими рiзними бабою Наталкою i моïм татом, i повагу тата до тещi, бо, схоже, тiльки мiй тато-протестант мiг оцiнити вiдчайдушний бабин вступ у заборонену радянською владою секту, причетнiсть до якоï загрожувала виселенням у Сибiр... I висилали... Цiлими сiм'ями. Але навiть тодi моï баба Наталка не зрадили своïй фанатичнiй вiрi у свого суворого, але й милосердного Бога, який давав ïм снаги усе те гiдно пережити... Мабуть, такими, як вони, були першi християни. Я бачила серед них своïх бабу Наталку, коли читала у старших класахУ катакомбах Лесi Украïнки. Я поважала ïх, навiть гордилася, дивуючись ïхнiй мужностi. Але водночас менi завжди коло них було тривожно i боязко. I на те не було ради... ЦЕРЕМОННА Зате коло язичницi баби Тетяни менi завжди було весело i цiкаво! Через ïхнi тiятри я ледь артисткою не стала, та, слава Богу, не судилося чи не до снаги було... А от моïм бабi Тетянi до снаги було кожну подiю нашого скромного сiльського буття перетворювати у тiятр. Моï баба Тетяна зi своïми братами-сестрами не дуже родичалися через давню несправедливiсть (ключове слово до всiх драм нашоï родини) з приданим. Натякали, нiбито ïхнiй тато Павло до овець iз бараном ще й три морги поля обiцяли, але землю старшi розхапали, а моïм бабi зосталося те, що на цiдилку. Принаймнi, я не пам'ятаю, щоби хтось, крiм сестрицi Килинки, до нас навiдувався, а ми до них. Тiльки коли я пiдросла достатньо, аби зi мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити, ми з ним часом заходили в гостi до бабиних брата Iвана та сестри Марiï, якi жили на батькiвщинi моïх баби Тетяни в межу з моïми дядьком Тьомою. Але тi двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були привiтнi, як бувають привiтними люди до тих, перед ким вiдчувають якусь вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моïй уявi єдиною сестрою моïх баби Тетяни. Навiдувала Килина своïх сестрицю Тетяну рiдко та ïдко, лиш по великих святах, або коли ïх, бувало, припече, за порадою до мого тата, який вiчним правдоборством заслужив собi в селi славу великого знавця законiв i захисника невинних жертв беззаконня. Ï – Церемонна йде! – казали моï баба, виглянувши у вiкно. I Церемонна заходила. Як завше – з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в низенько пов'язанiй чорнiй хустцi, схожа на черницю, вступивши в хату, осiняла ïï хрестом разом зi мною i своєю безбожною сестрицею, церемонно сiдала на краєчок лави, i, примостивши поряд кошолку, стискала пiснi вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли моï баба почнуть розмову. Коли ж моï баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там воно, чи здоровi Никон та Iвась iз Марфинкою, – баба Килина, збираючи тонкi вуста то в бантик, то в рурочку, починали цiдити по краплi свою бiду. Ï – З вашою бiдою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я Тьомi доложу, – обiцяли моï баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин тiятр, i витягали театрально з-пiд полу бутель iз вишняком. Доки дорогi гостi зiтхали, стискали вуста ниточкою i закочували очi, моï баба наливали собi добру чарку, а гостям – наперсток, нарiзали тоненькими скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими – хлiб, що завжди був напохватi на столi, i починалася – церемонiя. Ï Сьогоднi я думаю, що даремно японцi носяться зi своïм чайним етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, якi вишняковi церемонiï влаштовували моï баба Тетяна, то позачиняли б своï чайнi лавочки в клiп ока i бiльше не вiдчиняли. Ï Отож iз добрих пiвгодини моï баба кланялися сестрицi в ноги низенько, припрошуючи любенько: Ï – Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь, Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубiть, Килинко... Ï На що баба Килина вiдкланювались та вiднiкувались: Ï – Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та грiх же великий.. та ще в пiст святий... Ï – Пiст задер хвiст та й побiг у лiс, як сало зашкварчало, – вiдказували приказкою моï баба Тетяна. Ï – Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хiба що пригублю... – присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування. Ï – За ваше здоровля, сестро Килинко! Ï – Будьте здоровi, сестрице Тетянко! Ï – Гай, дай Боже! Ï – Щоб живi були... Та сестринська церемонiя нагадувала менi казку про те, як Лисиця пригощала Журавля. Ï – Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Рiздвом кололи, – ластилася Лисичка, добре знаючи, що пiсля таких дрiбних порцiй вишняку не до сала було б i вовковi, не те що журавлю. Ï – Спасибi, Тетянко, я обiдала, – тримав фасон церемонний Журавель. Звичайно, через свою фамiльну рису характеру – загострене чуття справедливостi, я була на боцi Журавля, хоча знала, що все закiнчиться благополучно, як i має бути мiж сестрами. Пiсля церемонiï баба Килина пiдуть додому з пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолцi. А моï баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю: пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врештi придумають бабi Килинi нове прiзвисько – свята Варвара. ШТУРХАН НА ВIЧНУ ПАМ'ЯТЬ Що ж до моïх дiда Омелька, то через ïхню скромну другоплановiсть i затiненiсть надто вже яскравою особистiстю баби Тетяни, я пам'ятаю ïх бiльше з фотографiй, а з життя – лише ïхнiй прокурений, жовтий вiд тютюну, великий палець. Я ще тодi Гоголя не читала, тож моï асоцiацiï вiд дiдового пальця виникли незалежно вiд його (Гоголя, звичайно)Носа, що в свою чергу засвiдчує парадоксальнiсть абстрактного мислення украïнцiв, чим вони й виокремлюються серед iнших народiв. ...Перед останнiм своïм Рiздвом дiд захворiли на запалення легенiв, лежали на печi i замiсть того, щоб лiкуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усi родичi. Дiд, мабуть, були таки серйозно хворi, бо лиш вони затихали на печi, як мама мене посилала подивитися, що дiд роблять. Я вилазила на пiл, зазирала на пiч i доносила мамi: – Дiд сплять... дiд дивляться... дiд читають Псалтир... А одного разу, зазирнувши до дiда на пiч, зарепетувала на всю хату: Ï – Мамо, а дiд курять! Тодi й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим вiд тютюну, дiдовим пальцем – донощиця погана. Той штурхан дiдiв вiдбив менi охоту до стукацтва на все життя. Насправдi дiд Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими i, як кожен солдат, нiколи не здавали позицiй. Навiть перед лицем смертi. Очевидно, в них був жар, бо ïм запраглося розсолу з огiркiв та ще й холодного, з льоху. Ï – Не можна вам, тату, – вiдповiла мама, – пийте оно чай з липою. Але дiд були впертими. Коли мама вийшла до криницi по воду, а баба – до ворiт, злiзли з печi, полiзли в льох, напилися розсолу i на ранок вмерли. Мама журилася, що не догледiла, на що баба Тетяна вiдповiдали: Ï – Не вини себе. А може, й добре, що нiхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотiння: напитися того клятого розсолу, щоб вiн скис, збухтiв, щоб йому клепки в дiжцi розсохлися, i вiн витiк до крапелиночки, i щоб його сира земля не прийняла, i щоб льох над ним завалився... Ï – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно на грудях моя бiдна мама. – Не грiшiть хоч у такий день! ЗЕЛЕНА НЕДIЛЯ Моï баба Тетяна пережили дiда на три роки i вмерли вдосвiта на Святу недiлю, або Зеленi свята, тихо, нiби заснули на своєму полу. Я спала на лiжку за стiною, у холоднiй хатi, i прокинулась вiд чогось дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навiть сьогоднi менi важко словами передати вiдчуття урочистоï крижаноï, нетутешньоï, якоïсь... космiчноï тишi, що полонила наш дiм. Ця тиша оглушувала. Ï – Вставай, баба померли, – сказала мама, нiби звiдкись здалеку, безшелесно пройшовши повз мене з оберемком бiлого полотна. Гостро запахло васильками, татарським зiллям i ще чимось нетутешнiм. Я подивилась услiд мамi, побачила, що усi дверi вiдчиненi, а за ними – срiбно-голубий просвiт, i зрозумiла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. I... торкнулася мене. Ранiше, коли вона приходила за Андрушкою i дiдом, я була мала, i не вiдчувала подiбних доторкiв. А ось зараз... Вiд цих думок стає одиноко i дуже незатишно. Поволi починаю осмислювати нещодавнi подiï. Згадався вчорашнiй день: ми, всi хатнi, стоïмо бiля баби. Баба беруть кожного за руку i тричi кожного просять: Ï – Прости менi, Тьомко... Прости менi, Ксеню... Прости менi, Галю... – вперше називають мене по iменi, i кожен з нас вiдповiдає тричi: Ï –Хай Бог простить, прощаємо, i ви простiть, мамо... Ï – Прощаю, i хай Бог простить... Чого баба з нами прощаються, менi нiхто не каже. Може, тiтка Ганя ïх забирають до себе, чи дядько Тьома, надiюся, вiдчуваючи як баба... нiби даленiють, стають далекими i строгими. – Покличте Тьому Старшого, Олексу i Ганю... – просять. – А ти, синку, йди грайся, i хай тебе Бог береже... Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, ïх ще вчора хтось попередив... Але – хто? А Боже, хто? Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянськi старi баби. – Будуть споряджати, – каже мама. I тут хтось невидимий лагiдно бере мене за плечi i виводить з хати, з крижаноï урочистоï тишi i нiби каже: Ï – Iди грайся! Iди до Танi! Тут тобi нема що робити! Дивись, як гарно i весело у свiтi! Iди собi! I я пiшла. Пiшла до своєï товаришки, яку теж, як i мою бабу, звали Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вiнки iз кульбаб i смiялися. Страшно подумати, але менi так гарно, так радiсно, як на тi Зеленi свята, нiколи не було... Ï Похорон пригадую, як у туманi. Але добре пам'ятаю, як усi, а найбiльше богомiльна баба Килина, були дуже подивованi, що вмерли моï баба Тетяна на самiсiньку Святу недiлечку. Тiльки про це й жебонiли, бо ж усi знали, що на великi врочистi свята, коли отворенi врата небеснi просто в рай, Бог кличе до себе тiльки тих, хто заслужив у Нього Благодатi життям смирним, благочестивим... Тож тепер, дивлячись на строге, освiтлене якимсь нетутешнiм свiтлом, бабине лице, не знали, що думати. Ï – Достойно є по правдi величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную i найнепорочнiшую, i Матiр Бога нашого, Чеснiшую Херувимiв i славнiшую Серафимiв, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе величаємо... Пiд твою милiсть прибiгаємо... – Молив Бога i Богородицю за моïх грiшних бабу Тетяну дiд Терень, мамин дядько, пiдпiльний сiльський дяк... Ï ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ Коли померли моï баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моïм татом. Усе чiплялася: що, та як, та чому? Татовi теж не вистачало спiврозмовника, адже пiсля тюрми вiн остерiгався говорити з чужими про полiтику. Так уже в мого тата виходило: про що б вiн не говорив, а виходило – про полiтику. Отож i радий був, що є зацiкавлений слухач, байдуже, що малий – виросте. Так воно й сталося: я й справдi виростала не так пiд зорею радянськоï влади, як пiд знаком радянськоï полiтики. Бо те, що тато менi розповiдав про минуле, кардинально вiдрiзнялося вiд почутого мною у школi i проливало свiтло на замовчуване, наприклад, на подiï тридцять сьомого, про якi боялися згадувати i за Хрущова. У 37-му татовi сповнилося сiмнадцять. Вiн уже закiнчив семирiчку i навiть хотiв ïхати в Москву до старших братiв продовжувати навчання, але моï баба Тетяна його не вiдпустили вiд себе. Такий давнiй сiльський звичай i патрiархальний закон: наймолодшi дiти мають залишатися при батьках, щоб доглядати ïх на старiсть. I мiй тато, такий непокiрний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотiв учитися, – пiдкорився прадiдiвському закону. А оскiльки на той час у моєму селi, як i по всiй Украïнi, успiшно завершилась не тiльки колективiзацiя – голодом 33-го, а й украïнiзацiя – створенням невеликоï бiблiотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сiльських пролетарiв i брата червоноармiйцiв, поставили бiблiотекарем. Дали коника, яким вiн мав iз району за 25 кiлометрiв у мiшках привозити книжки. Що вiн i робив час вiд часу, не вiдаючи, що не мине й кiлькох рокiв, як йому доведеться у тому ж мiшку, але не кiнно, а пiшо вiдносити тi книжки назад у район, ще й пiд наглядом мiлiцiï. Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селi називали директора радгоспу, який недавно органiзувався на току колишнього сiльського пана, вцiлiлому тiльки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за нацiональнiстю нiбито румун, не вцiлiв. Його забрав, за чутками, серед ночiчорний ворон разом з директором Соболiвського цукрозаводу. Подейкували, нiбито пiшли арешти й iнших великих начальникiв – i в районi, i вище... А через якийсь час пiд бiблiотеку, що разом iз клубом розташувалася в панських стайнях, пiд'ïхав вершник у шкiрянцi й портупеï. Вiдрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звiряв щось iз бомагою, яку витягнув з внутрiшньоï кишенi кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом i наказав: – Усi вказанi у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в мiлiцiю. Бахнув дверима i поскакав, порипуючи сiдлом, на Метанiвку. Провiвши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папiр. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий... Татовi улюбленi письменники. Вiн ще нiчого не розумiв, але вiдчував, що знову з пiвночi, з Москви, насувається щось страшне... вже не проти простого народу, а проти людей вчених i високопоставлених. Цiлу нiч мiй бiдний тато перечитував книжки, приреченi на екзекуцiю, завчав напам'ять вiршi, нiби вiдчував, що прощається з ними i з ïхнiми авторами на все життя. Коли у 90-х, пiсля Оксамитовоï революцiï i оголошення Незалежностi, заговорили вiдкрито про першеРозстрiляне вiдродження 20-30-х рокiв, це не було для мене вiдкриттям страшноï таємницi. Про цю диявольсько-сталiнську косовицю украïнськоï iнтелiгенцiï я чула вiд свого тата малою дитиною ще в серединi 50-тих. Знала поiменно усi ïï жертви, i навiть ïхнi твори, якi менi батько читав напам'ять. Особливо вiн любив вiршi Зерова,Синi етюди Хвильового iСонячну машину Винниченка. А пам'ять тато мав феноменальну. Принаймнi, десь на початку 60-тих, захрущовськоï вiдлиги, коли йому дозволено було працювати завклубом, вiн по пам'ятi поставив п'єсу Миколи КулiшаМина Мазайло, в якiй тьотя Мотя, а насправдi перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зiзнавалася перед усiєю громадою, щолучче бить iзнасiлованой, чем украiнiзiрованой. По сьогоднi у моєму селi тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якоï бiди вилiзло... А бiдою в нас називали ще й те мiсце, звiдки дiти вилазять... Отакi моï першi уроки украïнськоï мови й лiтератури та украïнськоï iсторiï, яку не можна читатибез брому. До речi, вперше цю метафоричну оцiнку нашого нацiонального буття я почула не у якомусь Мюнхенi, не в Канадi, не у Львовi i не в карпатськiй криïвцi, а в глухому повоєнному селi, в самому центрi Украïни, вiд простого сiльського iнтелiгента – свого тата. I це прошу взяти на замiтку усiм тим украïнолюбам, якi вже дiстали мене балачками, хто бiльший патрiот, i кому найбiльше завинила Украïна тим, що й досi ще не вмерла. ЛИХОДОЛИЦЯ... I СОРОК СВЯТИХ Малою я страх як любила ходити в гостi, але тiльки в однi – до дядька Тьоми й дядини Ксенi. По-перше, тому, що вони вгощали мене горiхами, яких мали навалом: аж цiлих п'ять величезних старих дерев, з яких восени горiхи сипалися градом, а взимку шурхотiли скрiзь: на теплiй печi, в мiшках у холоднiй хатi, на верандi в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили гостей, бо жили аж на краю села, на Гонтах, i були бездiтнi, якщо не рахувати дядькову дочку Вiру, що, власне, могла вважатися бiльше дочкою мого тата, анiж свого власного. Справа в тiм, що перша дружина дядька Тьоми, не дочекавшись, поки чоловiк дослужить у Москвi, знайшла собi черевика i втекла з ним у Ленiнград, покинувши малу Вiру на моïх старих бабу Тетяну з дiдом Омельком та мого сiмнадцятирiчного тата, теж Тьому. От мiй тато Вiру й вирощував... чи виховував, одно слово, був ïй за рiдного тата i за рiдну маму. Така iсторiя. Звичайно, сумна, але в нiй мене нiщо так не цiкавило, як лиш той черевик, з яким Вiрина мама подалася до Ленiнграда. Я не могла собi у головi скласти, чого це нормальнiй людинi та тiкати з якимсь черевиком аж свiт-за-очi. Якось, коли моя мама у сто перше розказувала цю трагiчну бувальщину, я не витримала i спитала, що то за черевик такий. Ï – Тобi його треба, того черевика? Ще мала до черевикiв! – нагримала на мене мама, зовсiм збивши з пантелику, та ще бiльше засмутивши, бо зi сказаного виходило так, що тепер менi не свiтять черевики до сивого волосся. Ï – В чому ж я ходити буду? – журилася. – Видко, як баба Наталка, в чунях... Тiльки вже десь у класi третьому, коли трагiчну iсторiю Вiри, покинутоï напризволяще рiдною мамою, моя мама переповiдала в тисячу якийсь там раз, до мене дiйшло, чого це менi зась навiть питати про того черевика. Бо той черевик був насправдi зовсiм не черевиком, а... жах! полюбовником Вiриноï мами на прiзвище ­Черевик! Отакий позор! Моïй мамi встидно було навiть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик та що за черевик?! Але з iншого боку, звiдки мала знати, хто той черевик?! Дядько з дядиною нiколи про ту iсторiю не розказували, бо на той час Вiра уже виросла i вчилася, дякуючи моєму татовi, що вiрив дуже в науку, в зоотехнiкумi в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрiдний мiй брат по тiтцi Ганi, якого тато мiй теж виховував: заким Вiру покинула мама, у Василя вмер тато, i тiтка Ганя принесли його дiдовi з бабою –до компанiï з Вiрою. Хоч насправдi, моєму татовi нежонатому – на голову. З Теплика (за 25 кiлометрiв) у тi часи було важко добиратися, особливо зимовими заметами i весняним бездорiжжям. Ото й транспорту було, що якась попутна пiдвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко хворого) до лiкарнi вiдвозила. Тому нашi студенти рiдко бували вдома, а дядько Тьома з дядиною, що жили на своïх далеких Гонтах самотою, були радi гостям. А менi – найбiльше, бо я була ïм родичкою аж задвоє, позаяк дядько Тьома Старший, пiсля iсторiï з тим Черевиком, теж не зостався босим, а оженився на двоюрiднiй сестрi моєï мами, теж Ксенi i теж – красунi. Але, як розказували моï тiтка Вера, була в нашому роду по ïхнiй лiнiï ще краща дiвка, сестра прабаби Зiнаïди – Настасiя. Така вже гарнюща, бiлолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши ïï на ярмарку в Соболiвцi, куди мiй прапрадiд Ярмило Драченко вивiз яблука продавати, красносiльський пан буцiмто онiмiв, як перед восьмим чудом свiту. А Настуня сидить собi на возi, в передку, високо сiном вимощеному, ряднами застеленому, усi в поликах, стрiчках, намистi дорогому та в корсетцi шовковiй, ïсть яблуко й гадки не має, що пан красносiльський здалеку за нею умлiває. Аж коли почали з усього базару парубки збiгатися Ярмиловi яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже: – Господарю, продай менi цю дiвчину разом з яблуками, возом i кiньми. Заплачу, скiльки запросиш. – Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам нi за якi грошi, якби навiть ви ïх iз цiлого свiту згребли. – А за дружину менi вiддаси? – А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були. Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як пiд ворота свати у каретах пiдкотили... Моï тiтка Вера цим iсторичним епiзодом дуже пишалися, але не стiльки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасiï та гiднiстю прапрадiда Ярмила, що вмiв з панами як з рiвнею говорити. А крiм того, було у нашiм роду аж п'ять Iванiв, три Василi, два Олекси, один ближчий, другий – дальший, двi Варвари, одною з яких виявилися моï тiтка, що ïх усi знали як Верку, чотири Марiï: одна – рiдна мамина сестра, друга двоюрiдна, а третя – бабина братова, а четверта – троюрiдна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозi на Поляки, у старiй, ще дiдiвськiй хатi, що ховалася у великому вишневому садку. I ми з татом часом ходили туди вишнi рвати. Але тiтка Лиходолиця навiдувала нас щотижня, бо мiй тато був для неï єдиним у життi порадником i помiчником. I Марфин у нас було двi. Одна вмерла ще дiвчиною, а друга до самоï смертi дiвувала i теж часто приходила до тата – просила то город зорати, то тин загородити... I було в нас двi Ганни, одна Куркова, друга Мойсова – татова рiдна сестра, яку я теж любила, та ще бiльше ïï портрет у хатi над дверима, де вона – молода, у вишитiй сорочцi, а по сорочцi течуть-не стiкають двома Дунаями двi товстелезнi чорнi коси... Були ще Зiня, Варвара, Сергiй, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентiй, Лукiя, Юхима, Килина, Iрина, двi Надiï i одна Надезя... Були в нас козаки, гайдамаки i духовнi особи, теслi й орачi, багачi й злидарi, навiть одна помiщиця, довгожителi i на вiйнах убiєннi, бiльшовики й петлюрiвцi, анархiсти й нацiоналiсти, були Марта i Дарка, котрi померли в голодовку, були Омелько й Кирило – не вбитi у Першiй свiтовiй, Григорiй – убитий в Громадянську, Ахрем i Василь, якi загинули героïчно-безневинно у Другiй свiтовiй... I ще сорок святих мученикiв... ПIД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВIЙНИ Якою має бути людина, поколiння людей, п'ять, шiсть поколiнь людей, що народилися i виросли пiд знаком голоду й вiйни, що формувалися, вiдбувалися як люди – у силовому полi вiйни й голоду? Що жили в якiйсь сюр-реальнiй атмосферi постiйного страху перед цим монстр-реальним фатумом навiть у роки перемир'я i сякого-такого достатку, радше – неголоду? Бо навiть тодi здавалося, що ця двоголова гiдра, народжена хворою уявою божевiльний вождiв, вигодувана ïхньою жовчю, окрилена сатанинським манiяцтвом, просто вiдповзла у хащi, яри, болота, i звiдти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров'ю i веселими соками; чекає слушноï хвилини, щоб вилетiти вогненним драконом i знову – ковтати, ковтати... жерти, замiтаючи хвостом кривавi слiди... Якими мали бути цi люди? Якими були? Якими ми є? Тi, що крокували в майбутнє пiд звуки мiлiтарних маршiв, готовi на все, ладнi вмерти i здохнути, розсипатись пилом пiд чоботом чергового кремлiвського Дракули, аби тiльки не було вiйни?! Для кого хлiб на столi був не звичайним харчем, а – СВЯТИНЕЮ? Iконою! Ми ж не образу Божому, ми хлiбовi поклонялися! Замiнивши релiгiю, що возносить дух, фетишизмом ущербноï страхом голоду плотi... Скидали з церков хрести i, пiднявши, цiлували з благоговiйним жахом цiлушку черствого хлiба, що нехотячи впала на землю... Посiявши мор духовний – пожали голодомор фiзичний... Бо справдi, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втiшав себе своєю народною мудрiстю:Хлiб i вода – нема голода,Хлiб-вода – козацька ïда,Той не людина, хто горя не знає,Голод – не тiтка, не дасть пирiжка... Але досить моралi. Я не картаю цих людей – я ïх ридаю... Але досить i лементу та лементацiй буквоïдських. Прийшла пора просто згадати, пом'янути нас вчорашнiх i подивитися в очi нам – сьогоднiшнiм: що там, в очах? На днi зiниць, у глибинi душi? ХРИЗОНТ ВОСКРЕС! Ï Менi досi не вiриться, що спочатку на землi був рай. Важко повiрити i в те, що спершу було Слово... Бо й досi менi здається, що все починалося з голоду. Якщо не в свiтi, то, принаймнi, в моєму селi. Привид голоду, що ховався вдень на сiльському цвинтарi, опiвночi виповзав iз братських могил, iз глибин людськоï пам'ятi i блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними кошмарами християнськi душi. Не знаю, може й хто боявся, але в нашiй родинi про голодомор говорили вiдкрито, згадуючи й страшнi, i трагiкомiчнi випадки. А iсторiя про те, як один брюшок наïвся грушок стала майже хрестоматiйною повчальною казкою, яку старшi по сто разiв переповiдали i менi, i моïм двоюрiдним братам Петi й Колi. Розказували, буцiмто один сiльський дядько, побачивши, що дiти його з голоду пухнуть, вкрав у колгоспi теля, зарiзав, шкуру закопав на городi, а м'ясо посолив i заховав у яму, яку вишпортав у хатi пiд полом. Ночами, щоб нiхто не пронюхав, варили вони те м'ясо i вiдживали потроху. Але в селi, де вже й жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м'ясо пронюхали. Нагрянули активiсти, уповноваженi з мiлiцiєю. Шукають – не знаходять. А в хатi – така бiднiсть, такi, злиднi, такий голод голодний! Старшi мовчать, чорнi та темнi, а найменший, рочкiв зо три, сидить на полу, черевцем свiтить голим. Ï – Що, брюшок – наïвся грушок? – питає малого, за пупець знiчев'я лоскочучи, уповноважений. Ï – А не глюшок... А не глюшок, – регоче малий. – А мня-я-яса! Ï – А де ж ти його взяв? – i далi собi грається з дитиною перевiряючий. – Га? Де ти його взяв? Ï – А гондо! – показує дитя пiд пiл. Пiл порубали, яму розкопали, а всiх за контрреволюцiю – в Сибiр. Там вони усi – i брюшок, що наïвся грушок разом з ними – i згинули... Та й у селi люди пропадали. Було таке, розказував татовi дiд Бандура, який у 33-му труповозом робив. – От, – казав, – точно знаю, що Магдалининих дiтей не вiдвозив до ями, а десь ïх не стало. А вже як саму Магдалину вiдвозив, призналася, плачучи, що... гет навiт самому страшно вимовити... з'ïла... I мiсце показала за хатою, де кiсточки ïхнi поховала.... Тато менi теж це мiсце показував... На тому страшному обiйстi жили уже iншi люди можливо, й не знаючи, якi нелюдськi трагедiï вiдбувалися тут якихось двадцять рокiв тому... А може, й знали, та не брали до серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко вiд цiєï страшноï iнформацiï... Лиш застукотiло, забилося, як спiймана пташка в котячих пазурах... Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина, що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму, i кричить увi снi, як з гарячки. – Дитину наврочили. – Казали авторитетно моï баба Тетяна, сердитi на маму за те, що та не вiрила в забобони, а тiльки – в Бога, i пiдкликали мене: – А йди-но, синку пiд пiч. Дiставали з-за опiчка пляшку зi свяченою водою, на замовлення принесеною богомiльною Юхимкою з Мочульськоï церкви ще позаторiшнього Водохреща, пхали мене пiд челюстi печi, вмивали, втирали пiдтичкою, i, перехрестивши, вiдпускали з Богом. Правду кажучи, менi вiдпускало. Пiсля зняття врокiв я згадувала про нещасну Магдалину i ïï дiтей лиш тодi, коли йшла попри ïï хату до лавки або до тата в сiльбуд. I хоча знову вночi кричала увi снi, але не так голосно. – Дитину злякали, – казали моï баба Тетяна вранцi, йшли за свiжим яйцем у курник, садили мене пiд єдиний у хатi образ i викачували переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моïй головi, спинi, грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осiняли мене хресним знаменням i розбивали яйце у гранчастий стакан. Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства, тож ми з бабою спокiйно могли роздивитися, що ж то за бiда така менi спати не дає. – Слава Богу, не на смерть, – казали баба, дрiбно хрестячись i лякаючи мене до смертi одним тiльки словом смерть. – Бо якби на смерть, то був би хрест чорний, або грiб. Не бiйся, будеш жити. А щоб нечиста сила не могла мене дiстати, вчили рiзних приповiдок, приказок, замовлянь-вiдмовлянь, ритуалiв усiляких... Якщо вiрити моïм бабi Тетянi, то й кроку не можна було ступити по землi, не те що добру справу зробити, без молитви до Бога i всiляких заклинань проти лукавого. Якби я зараз усе ïхнє знаття описала, то вийшла б цiла енциклопедiя народних вiрувань... Менi пiсля викачування яйцем також легше стало, а може, вiд бабиних казок про те, що помутнiлий бiлок, сколочений жовток вказували на переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втiк на хащi-стращi, на лiси дрiмучi, на води текучi... Та щоби вiн бiльше не вернувся, не палив дитину, як вогонь билину, баба Тетяна бризкали мене ще раз свяченою водою, зав'язували на зап'ястi червону вовняну нитку – вiд недобрих очей, наказуючи: – Не лазь нiде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дiдовi Карнавцi, хоч ти й грошей на церкву не збираєш. Карнавкою дiда Григора прозвали давно, ще тодi, коли в селi була церква i вiн ходив разом з березами на коляду по селу грошi на церкву збирати. Берези (дяк, церковний староста i пiвчi) – з корогвами, а дiд, як церковний скарбник – з карнавкою. А вiдколи церкву розвалили, i церковна двадцятка розбiглася, дiд Карнавка продовжував щоколяди збирати грошi, але вже на будiвництво нового храму. Люди грошi давали, не питаючи, куди вони йдуть. I так з року в рiк, аж доки зразу пiсля вiйни на дiда Карнавку не напав блуд, та затягнув у пропаще мiсце – в трясовину. Три днi шукали – знайти не могли. Була б Карнавцi жаба цицьки дала, якби не Каленiв Матрошка. Вiдтодi дiд Карнавка перестав грошi збирати... А шкода, бо хоч якась надiя на нову церкву була... А так зостався лише один блуд... Блудив блуд на тiм боцi рiчки, на нiчиïх долинах. Де той блуд пiдстерiгає, пiд яким кущем чи вербою, точно нiхто не знав, бо на рiзних людей вiн у рiзних мiсцях нападав. На моïх бабу Тетяну, наприклад, раз напав навпроти нашоï кладки. Ото ходять моï баба по березi серед бiлого дня, ригозу й галацуци топчуть, а кладки не можуть знайти, щоб на свою леваду перебратися. I так добре той блуд бабу моïх прихопив, що вони забули навiть, що треба спинитися, згадати Рiздво, а тодi з-пiд нiг землi взяти та посипати голову, примовляючи: Iди, блуде, поза люде. Вiн i пiде собi в своï верболози. Але бабi моïм геть свiт закрутився... Коли ж чують Матрошка ïх кличе: – Тетяно, а що ви там шукаєте на тiм боцi? Ï Баба – глип, а кладка – перед самим носам! А буває, що Блуд i в рiчку тручає, або тягне в трясовину, яких теж на нiчиïх долинах тьма-тьмуща. Подейкували, що багато людей у тих пропащих мiсцях у голодовку пропало... У вiйну там нiбито вiд нiмцiв партизани ховалися, нiбито не лиш нiмцями, а й ïхнiми вiвчарками блуд крутив, наче дзиҐами. А пiсля вiйни – оце Карнавка топився, а ще душ з десять просто блудили i якби не Матрошка... Ï Тут моï баба враз вмовкають, замислюються, а далi й питають мене: Ï – А скажи-но менi, синку, що той Матрошка на тих долинах весь час робить? I то вже не одна людина набеляла менi, буцiм ïï Матрошка вiд блуду спас... А чи ж не той самий Матрошка... Га? А що ти думаєш?.. Є ж такi люди, що тумана вмiють напускати... Як цигани. Зайде в хату, напустить тумана, навiть образи поздiймає, складе у мiшок, а ти ще й на плечi йому своє добро завдаси, як та Харитина Саливонова... Ï Доки баба Тетяна роздумують про те, що має Матрошка до блуду, я, викачана вiд переляку, вже далеко. Кличу подружок Марiку, Мальвiну й Катрю йти шукати в нiчиïх долинах блуду. Бiжимо стежкою до рiчки, трава – вище голови, а над головою, в голубому небi – осокори листячком трiпочуть на безвiтрi. Тiльки-но ми на кладку стали, як дiд Матрошка – навстрiч iз верболозiв: Ï – А ви що тут робити?! Чи не з блудом блудите?! Ï Ми – у вереск i навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело! Ï Ï А якоïсь у недiлю тато сказав: Ï – Ходiмо до дядька Тьоми – приïхав Хризонт Бiлик, – сказав так, наче я знала того Хризонта й тiльки чекала, коли вiн приïде. Тато взяв мене за руку, i ми пiшли стежкою до рiчки, через кладку, а далi нiчиïми долинами, ледь протоптаною стежечкою помiж круглими кущами верболозу та вiльхи, попiд вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду остерiгалася, аж доки ми не вийшли на прогiн, а потiм знову пiшли долинами, повз рiчечку, по обидва береги якоï квiтчастими хустками простилалися доглянутi людськi городи. I тато розказував страшну iсторiю, яка зовсiм не в'язалася з довколишньою красою. Вiн розказував про пiдлiтка, свого товариша, з яким сидiв за однiєю партою, який у голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, i дiд Бандура, який був призначений правлiнням колгоспу ïздити селом i збирати на гарбу мертвих, завiз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з iншими у яму, а сам поïхав за тими, якi не вмiстилися на гарбi, а зосталися лежати попiдтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самi виповзали з хат на вулицю, нiби спецiально, щоб дiд Бандура ïх, мертвих, довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надiï, що хтось добрий буде йти, змилосердиться, дасть кришку хлiбця i порятує його вiд голодноï смертi. Але нiхто добрий не йшов. I милосердних не було. Вони або повмирали вже, як його хатнi, або ще доконували. Тiльки дiд Бандура скрипiв гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, вiдганяючи вiд себе страх: – Гей, чи є хто живий?! Озовись! Та нiхто не озивався. Нi живi, нi мертвi, що лежали попiдтинню, опухлi вiд голоду, мов склянi, i дивилися осклiлими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо – порожнiми безбожними очима. I тiльки в одних очах промайнув бiлим крилом бiлий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрiвши дiда Бандуру, що злазив iз гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель... Так воно, певно, й було... Бо тiльки Божа сила могла витягти з глибокоï ями, привалену трупами, напiвмертву дитину, в якiй i тiла не було – одне скло, а в нiм – пучка духу. Тож, мабуть, янгол i подав хлопчиковi руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями i поповз полями, а потiм лiсом – на Соболiвку, i доповз до залiзничноï станцiï... I тiльки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись iз пекла, яким була Украïна, i добратися до Латвiï, де вiн ожив, прижився i став великим чоловiком. А оскiльки тi, що зосталися в селi живi, думали, що вiн – помер, i його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес. – Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воiстину воскрес! – дзвенiло у моïй головi Великоднiм благовiстом, якого я насправдi нiколи не чула у селi, де вже й руïни церкви заросли чорнобиллям. У хатi дядька Тьоми ми застали iнтелiгентного, по-мiському вбраного, вродливого пана. Лиш-но ми переступили порiг, як чоловiк встав, обняв тата i заплакав. Досi бачу, як котяться iз сивих очей сивого чоловiка сивим горохом сльози... БИТВА ЗА ХЛIБ Так писали газети мого дитинства. Та й сама, коли виросла i пiшла працювати в районну газету, писала не раз:Битва за врожай. Як за Сталiнград. Що поробиш, така була фронтова лексика. I такий свiт, i така краïна, i таке життя... Та й досi нiчого не змiнилося: однi борються за пироги, i народ – за крихти вiд них. У п'ятому класi я написала до районноï газети, в яку згодом, закiнчивши школу пiду працювати, допис про голод. Усе, що чула вiд тата. Але тодi ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в газетi... Тож цiлком логiчно, що допис не надрукували. У шостому класi написала цiлий твiр на темуЧому був голод? Але твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих полiтичних мiркувань. Зате аж у сьомому класi, нарештi, надрукували мiй оптимiстично-патрiотичний вiрш про маму-трудiвницю, яка печена сонце схожi паляницi, а також гумореску про неробу Iвана, який не ходить на роботу, тому, щов нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, вiспа, коклюш, дiабет... сто рецептiв i дiєт!, зате вночi Iванносить з поля кукурудзу – й не болить спина вiд грузу! Врештi, Iван виявляється не тiльки тунеядцем, злодiєм, а ще й спекулянтом, тому гумореска закiнчувалась страшно викривальною на тi часи фразою: Раптом наш Iван десь зник – у Тамбов повiз часник! Отакий жах! Вiрш i гумореску, природно, в селi прочитали, дядька Iвана, нашого сусiду, впiзнали, а мене викликали на районний з'ïзд робсiлькорiв у Гайсин. Тато не мiг повiрити, далi загордився мною i спецiально виписав у колгоспi пiдводу, щоб вiдвезти в Соболiвку, на станцiю Дукля. Далi поïздом до Гайсина, а в Гайсинi – до редакцiï я мала добиратися сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклi. Ми виïхали зарання, вдосвiта, тож ïхали повiльно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла розмова. Тодi тато й розповiв менi ту трагiкомiчну iсторiю про бабину Тетянину битву за хлiб. Справдi, у серiалi iсторiй-жахiв про голодомор, вона була найщасливiшою. Отож, весною 33-го, коли у селi уже було все з'ïдено, навiть коти з собаками i жаби з горобцями, коли навiть листя на липах обшморгали, вискубли усi лопуцьки i випасли кропиву, а деякi, втративши вiд голоду розум, почали ïсти власних дiтей, на буряковому полi за Ладимиром, коло експропрiйованого вiтряка моïх баби Наталки й дiда Кирила члени правлiння колгоспу тодi ще Незаможник встановили котел i стали варити баланду та роздавати ïï зi скибочкою чорного, як земля, хлiба тим, хто доповз чи рачки долiз, заохочуючи в такий спосiб трудовий ентузiазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказiвка пiдгодовувати населення, бо в тутешнiх правлiнцiв на те нi клепки, нi совiстi не вистачило б, казав тато. Вiдчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у дверi, баба Тетяна й собi взяли пiд одну пахву двi сапи, пiд другу – скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисницi до смертi, i почвалали до громадського котла – рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацiю, була вкрита скляними тiлами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мiй тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це – кiнець. Рiдко хто iз осклянiлих жив довше, як три днi. Але вони таки дiйшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарiлцi баланди i по пайцi разового хлiба. Тато вiд хлiба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху – ввечерi, якщо всi доживуть, роздiлити мiж дiдом Омельком, що вже осклiв, моïм татом малим та моєю тiткою Ганною, дiвкою. Старшi дядьки моï, котрi на той час служили в Червонiй Армiï в Москвi, здогадуючись про голод в Украïнi iз листiв та чуток, надсилали, бувало, продуктовi посилки, але та помiч рiдко доходила до села... Чи то ïï чекiсти перехоплювали, чи голоднi поштарi, невiдомо... Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком сiчуть, та придивляються – i придивилися: пайки, що гороïжились на столi – одна в одну, рiвненькi, тоненькi, i жодноï серед них цiлушечки, жодного обрiзочка! А тут i хлiборiзи, сусiди нашi Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось пiд вiтряком, експропрiйованим у мого другого дiда Кирила, ховають... Ага, думають моï баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозi хтось не з'ïв, бо й таке було, а самi засiли в кущах ночi чекати. Лиш стемнiло, аж тут i Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моïх бабу у засiдцi. Баба придивилися: так i є – на плечах клумаки бiлiють. Достеменно з тими цiлушками, яких на столi бракувало. Баба з пасiï – запаску з себе, очiпок – об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти – вiдьма, за сапу та держаком-сапилном (де тiльки вони силу взяли!) – гайда гамселити по чiм у темрявi попадали. Ще й поухкують не своïм голосом, як сова в дубинi... Вiд несподiваного нападу партiйцi клумаки погубили i – дьору! Лише верболози трiскотiли. Доки переляканi активiсти не отямились, баба – запаску з очiпком на оберемок, клумаки – на плечi i – в другий бiк. Вiдвойованi бабою у нiчному бою цiлушки врятували життя усiй нашiй родинi, ближчим i дальшим родичам, i навiть сусiдам. Баба тi цiлушки дрiбно порiзали, висушили i роздавали по жменьцi – смоктати... Чи не в пам'ять про це цiлушка в нашiй хатi вважалася найсмачнiшим, найлакомiшим шматочком святого хлiба? Тож коли сьогоднi у церквi по службi Божiй панотець дiлить мiж паствою бiлi окрушини свячених проскурок, я думаю про тi чорнi хлiбнi окрайки, вiдвойованi моïми бабою у людоморiв, i згадую торби з сухарями: цiлушками i шкуринками, що роками сушилися на сiльських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтiли по коморах, рятуючи моïх землякiв вiд манiï страху перед чорним голодом. А ПОТIМ БУЛА ВIЙНА Вiйна ввiйшла у моє життя не тiльки страхом перед безруким листоношею i скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом... А й тугою моєï мами за братами-близнюками – Ахремом i Василем, якi не повернулися з вiйни. Вихована в аскетичнiй строгостi бабою Наталкою, мама нiколи за ними не плакала. Але лiпше було б, якби вона братiв своïх раз гiрко вiдплакала–вiдридала, анiж так тужила усе життя, переливаючи розповiдями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братiв часто. Дуже часто. I дуже детально, радiючи кожнiй веселiй пригодi, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинствi: на ковзанцi в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасовоï лампи, як козачкiв вирiзали з паперу... Я слухала ïï розповiдi, тяжкi, як стогiн, зiтхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, нiби чекала, доки пришерхне роз'ятрена до кровi рана ïï переполовиненоï вiйною душi. Тато ж вiйну ненавидiв, як i Сталiна. Пригадую, якось розгорнув на столi газету Правда, пiдкликав мене i, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловiка, гнiвно сказав: Ï – Запам'ятай це прiзвище: Курчатов! Це вiн зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталiн не вмер, вони б розпочали третю свiтову! Ï – Тьома! Тобi мало?! – спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зiтхнув гiрко, але без каяття, i вийшов з хати, щоб не тривожити маму. Здавалось би, вже давно вiдгула вiйна, i Сталiна вже не було, вже на тронi, як тато казав, сидiв син Кузькiноï мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще бiльшим крiпосником, анiж попереднi правителi, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже пiдросли, народженi пiсля вiйни, дiти, однак люди й далi перебували в ïï силовому, нiби зачарованому колi... Вiйна жила, творила про себе мiфи i пiснi, писала книжки, знiмала фiльми, лiзла з усiх сторiн, гнiтила невiдворотнiстю, на яку ми всi просто-таки були приреченi. Iдеологiя вiйни переростала у релiгiю мiлiтаризму – з одного боку, а з iншого – страху й покори. Народ готовий був прийняти i терпiти усе i всiм – тiльки б не було вiйни... Вiйна не вилазила довгi роки i з нашоï хати. Зiйшовшись за чаркою, тато з дядьками дiлилися спогадами, але, Господи, такими рiзними й не схожими, що, слухаючи ïх, i хтось розумнiший за мене, дитину, засумнiвався б, де правда, а де... як тато сказав: КОМУ ВIЙНА, А КОМУ МАТИ РIДНА?.. Цю приказку почула вiд тата, вислухавши в черговий раз веселi побрехеньки про вiйну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що тi кавалерiйськi наскоки на виннi погреби Будапешту i Вiдня, безкiнечнi любовнi романи з телефонiстками, медсестрами, романтичнi зальоти з визволеними польками, мадярками i нiмкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбi i ще дива всiлякi несусвiтнi посеред кривавоï вiйни – дядьковi вигадки. Але тато сказав, що все те – правда. Бо дядько служили i вiйну пройшли в кавалерiï, у таких собi гусарських радянських вiйськах... Були гусаром... А гусарам вiйна – як мати рiдна... Моï дядько Тьма й справдi були схожi на гусара: високий, стрункий, красивий поручик, закоханий у жiнок, вино i романтичнi воєннi походи... Що ж, правду кажуть: твоя доля – твiй характер... О... той дiдько, що сидить в кожному, i править кожним, i витворяє з кожним таке-е-е... Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого – святим, як баба Наталка, третього – безтурботним, як дядько Тьома, четвертого – правдоборцем, як мiй тато, когось – Сталiним, а ще когось – сталiнiстом... Шостого – Сивухою, а декого – просто Савкою... I кожному сталiну й савцi – доля роздає по картузу й шапцi... Але тато, хоч як ненавидiв вiйну, дядьковi не заздрив i не засуджував за таке легковажне ставлення до неï. Не сердились i дядько Олекса, котрим найбiльше перепало на передовiй... Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скiльки було таких, як Сивуха, що вiйну пересидiли в евакуацiï, або у штабах, не понюхавши й пороху, самi себе нагороджували орденами й поверталися з вiйни з вагонами контрибуцiï... Цих батько не любив, не мiг ïм, як i Сталiну, простити своïх ровесникiв, селянських синiв, скошених цiлим поколiнням пiд Яссами... Ту криваву бойню пiд невеличким мiстечком в Румунiï, куди Сталiн кинув проти озброєних до зубiв фашистiв тисячi необучених, безоружних украïнських хлопцiв, одягнених у свитки i кобеняки, тато згадував, доки живий був... Згадував, як ïх пригнали пiд Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навiть палицi... I вони побiгли. В темiнь. На явну смерть. Тiсними нерiвними рядами. На вогники, ряснi розсипи вогникiв, що з гулом наближалися... наближалися, перетворюючись у прожектори танкiв... Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати пiд ногами земля... Бiльше тато нiчого не пам'ятав. Коли прийшов до пам'ятi, знайшов себе серед ночi. Лежав горiлиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскравi барвистi вогники, як на Рiздво. I тиша теж стояла, як на Рiздво. Задивився, замрiявся мiй тато, згадав рiдну хату, батькiв своïх. Пригадав, що вiйна, що наказали йти в атаку... Встав i побачив чуже поле, вкрите рiдними свитками... По всьому полю лежали мертвi його ровесники i земляки... А вiн один стояв, живий, до божевiлля живий i одинокий. Нiби один на всiм свiтi... Охоплений смертним жахом, тато кудись бiг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув... Потiм був полон, його кудись везли разом iз худобою, але конвойний, нiмець в лiтах, з яким тато заговорив по-нiмецьки, сам себе не чуючи, вiдпустив його на якiйсь станцiï, i вiн якось прибився до наших, лежав у госпiталi, потiм доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччинi з братом моєï мами Василем, розвiдником, кавалером двох орденiв Слави... I жалiв дуже, що не зустрiвся, бо може б тодi Василь лишився живим... ДIТИ ВIЙНИ Дiти вiйни – термiн, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вiтчизняною, або, як тепер кажуть, Другою свiтовою вiйною... Як на мене, термiн не дуже вдалий... Але дiти у вiйни все-таки були. I, певно, багато, якщо тiльки в нашому селi ïх було... аж четверо! А може, й бiльше, але я знала тiльки чотирьох: Мальвiну, Лєну, Вiтю i Мiньку. Ïх принесли в пеленi з вiйни нашi сiльськi дiвчата, яких пiд час вiйни зовсiм дiвчатками нiмцi вивезли у свiй Фатерлянд на примусовi роботи, у найми та концтабори. Я про цих нiмецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову i Домку Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах i колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками. Зате у ланцi, на полi, коли пополуднавши, жiнки спочивали та спеку перечiкували у лiсосмузi, бувало, точилися й одвертiшi розмови. – То де ти ïï взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвiну (Лєну, свого Вiтю, Мiньку)? Якiсь вони наче не нашi... – натякала котрась в'ïдлива на рудi, як горохлянка, кучерi Мальвiни (ллянi коси Лєни, рожевого альбiноса Вiтю чи рябого бандита Мiньку). – А хто його знає, – вiдказувала неохоче нiмецька покритка. – Де взяла!.. Вiйна дала! – Вiд нашого хоч чи вiд нiмця?.. – чiплялася лiниво котрась безпардонна. – А хто там знає! Було всяких... – вiдмахувалась, як вiд спасiвських мух, вiд цiкавих сапiлниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка. – Та й добре... Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, – заступалася за дiтей вiйни якась милосердна, i жiнки зiтхали – кожна про своє, певно вiйну згадуючи, i переводили балачку на iнше. – Мамо, а що, тiтцi Марфинi теж цигани Мальвiну пiдкинули, як бабi Лiпi Катрю? – випитувала я, наслухавшись подiбних бесiд – Звiдки ти все знаєш? – дивувалася мама, нiби сама не чула бабиних Тетяниних байок, про те, як у наше село з царськоï армiï повернулися два рекрути: дiд Омелько – з кресалом i Свирид Митрофанiв з – кацапкою Лiпою. З тих пiр баба Тетяна й подружилися з Лiпою. I дружили все життя. А коли Свирид умер, бездiтна Лiпа зосталася зовсiм одна. А щоб Лiпi було коло кого вiку доживати, моï баба Тетяна i придумали той фокус iз циганкою. Сталося це теж пiд час вiйни, коли мене ще не було. Цигани тодi ховалися вiд нiмцiв по лiсах, а часом (з голоду) заходили в села. Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших ворiт, на яких ïï чекали моï баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули щось ïй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечiр на кутку – крик, гам, новина: баба Лiпа у капустi дiвчинку чорняву знайшла! – Не цигани, а вiйна... – зiтхала мама, певно, холонучи вiд страху, що це ж i ïй могла б та вiйна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь чорну Катрю чи руду Мальвiну замiсть мене. Мама розказувала, що Марко Чапля, Толi Чаплi тато, який у вiйну був розвiдником, себто не розвiдником, а розлученим чоловiком i старостою в селi, теж хотiв маму в Германiю вiдправити, буцiм за те, що вона замiж за нього не хотiла йти. Але баба Наталка не дали маму нi замiж за Чаплю, нi в Германiю. Баба знали: сваритися з тим Чаплею – небезпечно, а ховатися чи тiкати – даремно: нiмцi з собаками знайдуть i зловлять, ще й убити можуть. Тож баба вiдважилися мамi моïй, найкращiй дiвцi у селi, лице попекти – чистотiлом i кропивою. Полiцаï з нiмцями прийшли маму забирати, а вона сидить – вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф i чорна вiспа. Нiмцi з переляку (дуже хвороб боялися) заҐерҐотiли i – з хати! Мама дивиться у вiкно: пiшли людолови до Палажки за дiвчатами. Однак та Палажка й не думала дочок рятувати. – Хай беруть, – казала, – хай хоч усiх заберуть нiмцi, коли нашi не беруть! – Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, – лякали Палажку сусiди, на що вона вiдказувала коротко: – Скрiзь є добрi люди: навiть серед ворога в чужiй сторонi! А що менi накажете робити, коли ïх у мене аж цiлий десяток? Але нiмцi забрали тiльки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з дочками у селi, десь, бiдна, безвiсти пропала, друга – опинилася аж нiбито в Америцi, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якiй було тринадцять, через кiлька рокiв пiсля Побєди з лялькою в пеленi додому вернулася. Розказувала, iз самоï Нiмеччини пiшки йшла, дитя годувала чим Бог посилав i люди, жалiючи, давали, але в основному хлiб iз травою жувала i запихала бiдне дитя. Як воно вижило, один Бог знає. – Мало менi своïх, так ти ще нiмченя принесла! Думала, хоч нiмцi розберуть, а чорта з два! Ïх знову десять! – зустрiла Палажка криком дочку з лялькою в пеленi. А як глянула у ту пелену та на тi скраклi, гiршi, як з Бухенвальду, то язик прикусила i повела у свiй кагал. Бачачи таке, дiд Михтодь, в якого сина на вiйнi вбило, змилостивився i взяв Марфину з Мальвiною за своïх. Коло дiда вони обидвi й вiдчапали. Хоча Мальвiна й Катря старшi були, але так вийшло, що ми й гралися разом, i в школу разом пiшли. Знаючи усе про ïхню тяжку воєнну судьбу, я ïх жалiла i давала списувати домашнє завдання. У школi познайомилась ближче з Онилчиною Лєною, Вiтьком i Мiнькою. Лєну i Вiтю, якi жили на виселках, далеко вiд села, ледь пригадую, а от Мiньку, якому замалим не вiдсiкла голову сапою, добре пам'ятаю... ГОЛОВОСIК Сталося це десь у п'ятому чи шостому класi, у вереснi, на Головосiка. Мiнька Домки Круцьовоï був серед нас переростком, на рокiв чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замiсть того, щоб учитися, гасав за дiвчатами, хапав ïх за груденята та, загнавши в куток, м'яв, мов кiт мишу, гидко нявкаючи. За це його i прозвали Котярою. Мене не чiпав, по-перше, тому, що була найменша в класi лiтами i зростом, по-друге, вiдмiнниця. А малих та ще й вiдмiнниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точнiше до п'ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чiплятися, просто проходу не давав... Вiд сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Мiньки, я хотiла втопитися у ставку, бо встидалася татовi поскаржитися. Справдi, менi було легше втопитися, нiж розказати татовi про тi соромiцькi зазiхання Котяри. Вiд розпачу я просто нетямилась. Тiльки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно пiдтягуючи своï синi шаровари, в яких ходив лiто й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум вiд бажання убити свого мучителя. У нахабнiй поведiнцi, у самому виглядi рудого, рябого вiд ластовиння, вiчно оскаленого Мiньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мiнчине походження, я грiшним дiлом навiть почала думати, що то фашисти спецiально знаходили таких вредних жiнок, як Домка, пiдкидали ïм таких дурнуватих дiтей, як Котяра, щоб вони мучили чесних пiонерiв, сiяли розбрат, ненависть i... вiйну мiж людьми. Одне слово, я рiк жила у станi вiйни з фашизмом, можливо, як нiхто з моïх ровесникiв, розумiючи, що сподвигло на подвиги Зою Космодем'янську, Лялю Убийвовк i героïв-краснодонцiв. А Котяра усе нахабнiв, нiби навмисно спокушаючи мене, як казали моï тiтка Вера, на великий i страшний грiх... Але того пам'ятного вересневого дня я почувалася спокiйно: першим уроком була праця, на яку Котяра нiколи не приходив. Отож, вибравши у шкiльнiй майстернi собi замашненьку сапку, я побiгла слiдом за однокласниками, яких мiй улюблений учитель Iван Матвiйович повiв сапати клумби бiля школи. I раптом неждано-негадано з­-за кущiв вискочив, рикаючи та облизуючись, Котяра i... кинувся на мене... ...Бiльше я нiчого не пам'ятаю. Точнiше, пам'ятаю тiльки свист сапи, що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябiй вiд ластовиння щоцi довгу червону риску. I – тишу, довгу, глуху, темну. ...Опритомнiла, як мiй тато пiд Яссами, лежачи горiлиць на сирiй землi. Тiльки у темному небi надi мною висiли не спалахи трасуючих ракет, а переляканi тремтячi обличчя дiтей i блiде, як мiсяць уповнi, лице Iвана Матвiйовича. Звiстка про те, що я хотiла вбити Котяру, вмент облетiла школу, село, долетiла до сiльради.. Мене, напiвпритомну вiд шоку, вiдвели в учительську, i послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов, подивився на мене, як на чужу, i довго про щось говорив з директором, своïм другом. Усi були наляканi, бокували вiд мене, нiби я й досi розмахувала сапою. Потiм прибiгла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж – тюрма! Моя мама найбiльше у свiтi боялася тюрми. Але до тюрми не дiйшло. Домка Круцьова не дала мiлiцiю викликати, злякалася, що ïï саму посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Мiньку, знайдуть самогонний апарат у коморi, чи дерть, яку вона на короварнi крала, i посадять. Отже, розiйшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навiть пiсля того, як оформила Мiньку в iнтернат чи школу механiзацiï, не можу сказати точно, але бiльше я його не бачила – нi в школi, нi в селi... А це зовсiм не давно, вважай, через сто рокiв, побачила на екранi телевiзора серед народних депутатiв... Стояв за спиною одного з високодостойних лiдерiв – чи то як соратник, чи як охоронець, не вiдаю... А може й не вiн, а хтось дуже схожий... але так уже дуже схожий, що рука моя мимоволi потягнулася за сапою... ВИГНАННЯ З РАЮ Бог врятував мене вiд тюрми, але не вiд ганьби. Щось зi мною пiсля замаху сапою на Котяру, почалося таке коïтись... Чи то свiт перевернувся чи iншим боком до мене повернувся, бо я стала помiчати те, про що ранiше й не здогадувалась. А часом менi взагалi починало здаватися, нiби мене взяли i вигнали бозна-куди iз мого рiдного села, де я все i всiх знала й розумiла, де менi було, хоча й не зовсiм, але все ж таки затишно i надiйно. А тут раптом – усе навпаки! Шкереберть i сторч головою! От iду я собi тiтчиною Лiдиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую – кукурудза трiщить, видно, якась корова забiгла. Я туди, корову вигнати, а там... тiтка Лiда, дядькова Iванова жiнка, а коло неï... зовсiм не дядько Iван, а сусiд дядько Семен – i... чогось без штанiв! Той голий дядькiв зад i товстi слiпучо­-бiлi стегна тiтки Лiди до сих пiр менi ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрiлою вилетiла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як... наткнулася на тiтку Марфину, Мальвiнину маму, i Микиту Рудого – пiд копичкою отави... А Боже! Вилетiла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручi, на тлi синього-синього неба – мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полiзла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливi, просто перед моïм носом, дембiльзований солдат Сiрожа Бурмакiв мою товаришку Катрю Лiпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже! Цей, як казали моï баба Тетяна, содом-i-гоморра, це спокушенiє сатанинське, як сказали б моï баба Наталка, якби, не доведи Господи, дiзналися, буквально переслiдували мене. Навiть у бiблiотецi – святому для мене мiсцi! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а Милого друга Мопассана, а на додачу ще й Страстi-мордастi Горького... Звiсно, з тих книжок я теж майже нiчого не второпала, окрiм того, що свiт дiлиться на два свiти: дитячий – невинний, свiтлий, простий i зрозумiлий, i дорослий – у якому коïться чортi що! А, може, то проти мене ополчилася вся сiльська, некерована i неконтрольована пiсля смертi моïх баби Тетяни, нечиста сила?!! I таке теж могло бути! Бо iнакше, чого б то стiльки всього... несосвiтенного навалилося на мою бiдну голiвоньку? От i зараз, не встигла я череду замiсть мами розiгнати по хатах, як женеться за мною Настка: – Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засiдцi сидить. Чатує, коли мiй тато буде проводити з контори свою полюбовницю тiтку Онилку, Лєнину маму. Побiгли комедiю дивитись! Побiгли. Щодуху, щоб не пропустити комедiю. Добiгли якраз вчасно. Саме тодi, як Настина мама рвала коси тiтцi Онилцi, а тато, ганебно втiкаючи з поля бою, ледь нас в рiчку не струтив. Та на жаль, битвою з полюбовницями не скiнчилося моє вiдкриття дорослого життя. Лиш прибiгла додому, на порiг стала – в хатi плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо ïй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика... i Юля-акушерка радить, буцiм в такi роки небезпечно з дiтьми заходити ... А Боже, що таке? I через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Iвана? Та найбiльше мене вразили маминi сльози. До сьогоднi я нiколи не бачила, щоб вона плакала, навiть на похоронах, навiть, коли тата забрав чорний ворон... А Божечку! Що це робиться, що це коïться! I все – на мою бiдну голову! I я впала у безпросвiтнiй вiдчай вiд усiх тих дорослих проблем, важких, грiховних, темних... Врештi, вiд дуростi дорослих, якi не можуть собi раду дати зi своïм паскудним, трагiчним i невлаштованим дорослим життям... I раптом серед цих безпросвiтних терзань мене нiби осiнило чи освiтило! Я враз усе зрозумiла: про яку дитину i яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить ïï викинути! Але – чому? I тут я згадала – чому... Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обiрвала, коли на току вантажила на пiдводи мiшки iз пшеницею... Тому Ганька народилася калiчкою, три роки лежала, нi говорила, нi ходила, тiльки очками синiми-синiми i розумними за нами водила... Куди, до яких дохторiв не возили ïï, до яких бабiв-шептух не носили ïï – безполєзно, як жалiлася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, i в врятували б, якби не я... Авжеж, якби не я! Тепер я розумiю, чому мама мене боïться!... Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива... Чого я не те роблю, чого за мною золотi верби ростуть?.. Згадалося, як за тиждень до Ганьчиноï смертi мама ïï скупала, а купiль загадала менi вилити пiд одне iз намiчених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила... не пiд тi, що на вiк чи на лiк Ганьцi мама загадала, а пiд те, що – на смерть... I знову гiркi, тяжкi сльози здушили моє горло... Луче б менi мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла вiд Юстиковоï гiрчицi, а жив би Андрушка, i Ганька, анiж таке горе, як я... Один Бог бачив, як я себе тодi зненавидiла за ту ненавмисну помилку, за грiх свiй ненависний! У вiдчаï, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нiгтi ламаючи, суху землю i засипати мокру страшну пляму довкола дерева... пляму на своïй совiстi... А вночi менi приснився сон, нiби я у Яру рву зелену-зелену траву i кладу на розстелену свою новiсiньку шовкову жовту хустку... Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя... аж до смертi! I вiд усвiдомлення цiєï вини безневинноï, я знову зайшлася плачем. Я так ревiла, що вибiгли з хати тато й мама, i стали допитувати, що скоïлось, а здогадавшись, що я пiдслухала ïхню сварку, знiтились, а тому дуже строго наказали: – Ну всьо! Не плач! ... Моïм батькам не таланило з дiтьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кiнцi вiйни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Iван зостався. Пiсля Iвана – Ганька вмерла. I от мала вмерти ще одна сестричка... I то через мене... Я не знала як зарадити бiдi, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася i... Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грiзно, страхаючи карою Божою, заборонила мамi викидати дитину... Я була на сьомому небi вiд щастя. Це було навеснi, а пiсля Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надiєю. НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ... У селi ïï прозивали Порох серця, або – Слаба. Казали: Ну ота, що слаба на порох серця... Казали – без насмiху чи зла, лиш iз легкою досадою, в якiй вчувався легкий страх. Язикатi, охочi до плiток сiльськi жiнки навiть у балачках обминали ïï десятою дорогою: грiха боялися. З одного боку, може й справдi слаба, образиш недовiрою, а Бог – усе бачить i чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до лiжка хворобою, як камiнчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свинi, кури-гуси... А 12 гектарiв буракiв! Про дiтей з чоловiком годi й говорити... А Бог дивиться й каже: Лежи i мучся, знай як завидувати на чужу слабiсть! Господи, спаси i вбережи вiд такоï кари! Але ж з другого боку... Ï – Може б ïï в селi й понiмали i навiть сочуствували, – сердилися моï тiтка Веруся, переживаючи, як за себе, – якби ж воно не спокушало! А то тiльки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а ïï вже везуть бричкою присiдательською до больницi! Як графиню! Усi з сапами удосвiта на поле бiжать, а ïï одну – у район у бричцi везуть, бо в неï порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жiнки з поля при мiсяцi вертаються поморенi, а ïï з больницi тою ж бричкою везуть, але вже з групою! I не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу... Нi совiстi, нi стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли ïï, чи поночi, а то – при мiсяцi! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмiшка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матiр Божа, простiть мене грiшну, якщо вона по правдi слабує. При цих словах моï тiтка Вера били себе дрiбно-дрiбно долонею по губах, шепочучи: Не доведи Господи, не привиди Господи!, – зiтхали тяженько, робили паузу i ще бiльше переживаючи, вигукували: Ï – Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою... I в паход! Куди йде – стежечка бiла слiдом! Тоï ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замiсть дертi свиням корм замiшує. О! Тож i вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторiï. На укол. I не стидається! Найбiльшим доказом i ознакою людськоï порядностi для моïх тiтки був сором. Моï тiтка й самi встидалися, як дiвчина. Хоча... чому – як, коли вони й були дiвчиною. I не тому, що ïх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли моï тiтка виросли на дiвку, в селi не зосталося жодного ïхнього ровесника – усiх на Донбас забрали, на шахти. А старших вiйна вибила. Отож тiтка лишилися дiвкою. Правда, у зрiлi роки та й пiд старiсть до них приходили свататись – то вдiвцi, то розвiдники. Але тiтка не промiняли своє вдовине дiвування на сiмейне щастя з удiвцем. Причин було чимало, бо й смертi без них не буває, але найбiльша – тiтка стидалися, як це вони будуть лежати з удiвцем на подушках, а його дiти будуть усе те бачити. Але найбiльше у свiтi моï тiтка соромилися... авжеж, слабостi. Так ïх мама, моï баба Наталка, навчили. Про що моï тiтка Вера завжди охоче хвалилися: – Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животi, бiжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дiвку замiж не вiзьмуть! – Ото й по сьогоднi стидаюсь... А воно, – переходять тiтка на головну тему сiльських дискусiй, – не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собi, як курка з яйцем, але ж... якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кiнськi! За погоди треба вспiти – це ж в кожноï норма – по 12 гектарiв! Кожна вдосвiта з копачем на норми бiжить, а ïï знову на бричцi присiдатєльськiй у больницю везуть – групу пiдтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присiдателя Сивухи, царство йому небесне, а ïï ще возять за тою групою. Слово група тiтка вимовляли якось особливо... якось так, нiби самi вони про ту групу мрiють... О, та вiчна – трагiчна своєю нездiйсненнiстю мрiя кожноï колгоспницi про групу... Хiба що у часи Шевченка так iще крiпаки про вольну мрiяли, як моï тiтка – про групу. Але той папiрець, та медична довiдка, що звiльняла вiд колгоспноï поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто ïï видавав. Тi, хто видавав ïï, були, як пiдозрювали моï тiтка, для звичайного трудящого за сiмома мурами. Слухаючи тiтку, я уявляла собi тих сiм мурiв i думала: Скiльки ж то рокiв треба було тi мури всемеро мурувати, скiльком людям i скiльки грошей вгахкати, якщо ми вже третiй рiк хати не можемо змурувати: лиш вiдгодуємо свинi, телятко, продамо, складемо грошi i вiддамо заготовiтєлю на шифер чи лiс, як заготовiтєль... пропав! Разом з грiшми. Не знаю, як та слаба на порох серця, а от тi заготовiтєлi, таки встиду не мали. Цi шахраюги, що зграями ходили i ïздили по селах, збираючи у довiрливих i безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспникiв кривавi копiйки на бляху, шифер, дерево та iншi будматерiали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тiткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраïв ми з тiткою. Тiтка виписували в конторi вибракуваних поросят, здохлякiв, як вони казали, i зносили ïх у мiшку до нашого хлiва, бо тiтка пiсля смертi дiда Кирила, хоч i жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однiєю сiм'єю, або, як вони казали, помагали нам. Отож тiтка зносили навеснi до нашоï хати тi страшнi, як з Бухенвальду, поросята, а я мала ïх вiдпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевiти i кувiкати, як справжнi поросята. А далi у меню свинтусiв йшли, як казали тiтка, лiчебнi бурани: дрiбненько сiчена кропива, живокiст, щавель, присмаченi кулiшем. А коли пiд осiнь пiдсвинки виростали на добрих свиней, у хiд iшла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночi з колгоспних бурякових гонiв у наш хлiв. Тiтка моï мене любили за те, що я така сама дурна до роботи, як i вони, i крепка. Заради такоï похвали я була готова хоч цiлу ферму свинячу годувати, лише душа болiла за невезучого тата, бо ж чула: знов вiддав першому попавшому заготовiтєлю так тяжко заробленi нами з тiткою грошi. Та, нарештi, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах i на Октябрськi справили новосiлля. Отже, у моïх тiтки Вери тепер залишилась тiльки одна мрiя – про групу. Не-здiй-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тiльки жiнкам сiльського начальства. Головисi першiй – за давлєнiє. Тому-то моïх тiтку i кликав бригадир частенько сапати на городi в головихи. Ï – А норми? – резонно запитували моï тiтка. – Хто буде сапати моïх 12 гектарiв буракiв, три – соняшника, п'ять – кукурудзи, баштан в Чагарах i поминдори коло Жолубка? – Не переживай, я тобi запишу по два трудоднi за день. Тiтка цього лиш чекали i згоджувались. А на ранок заходили за мною, i ми йшли сапати слабiй головисi. Але коли вже й комiрник став тiтцi загадувати сапати на своєму городi замiсть своєï слабоï на порох серця жiнки, тiтка не витримали i сказали комiрниковi, все що думали про все темне, безграмотне, що з крiпакiв випасалась, а в пани не вписалось. Моï тiтка теж мали тiльки три класи, але знали все. Про що не спитай, тiтка знають. А найбiльше, як мiй тато, про людську несправедливiсть, через яку один панує, а другий – бiдує. I хоч би здихав, а групи йому не бачити! О, це грiзне, невмолиме нiчим почуття соцiальноï несправедливостi! Це воно зробило мене робсiлькором районноï газети Трибуна працi. Першу свою замiтку я написала про симулянток i про те, як несправедливо ïм дають групи. I дала прочитати замiтку татовi. Ï – Нiколи не пиши бiльше пасквiлiв на людей. Тим паче, наших, сiльських, – сказав тато замiсть того, щоб похвалити. Я тепер думаю, що така рiзка критика могла убити в менi взагалi бажання братися за перо. Але тато знав, що робив. Ï – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гiднiсть. Ï – Вiршi, оповiдання... мало що можна писати... – кинув тато вiдчепно та й пiшов собi. Ображена, я побiгла з дописом до тiтки. Тiтка довго дивувалися, не могли повiрити, що то я сама все те написала, а в кiнцi сказали, що тато правду каже: отих паскалiв на людей не треба нiколи писати. Ï Отак я отримала перший урок журналiстськоï етики, ще не вiдаючи, що стану журналiстом i все життя вiддам цiй каторжнiй працi. Жаль, тiльки, що не могла зарадити, в газетi працюючи, моïм тiтцi з групою: тiтка позоритись перед людьми не захотiли. СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛI Але бувало й на моïй вулицi свято. Часом менi здається, що я прожила кiлька столiть, кiлька епох. Вiд середньовiччя починаючи. Адже, коли я пiшла в перший клас, у нашому селi не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовiй лампi, при якiй мiй тато читав книжки, а мама пряла. I я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так i фуркотiло у моïй маленькiй долоньцi. Так я заробляла у колгоспi своï першi трудоднi. На той час вже й Сивуху зняли, i нiби жити стало легше i заможнiше, i технiки побiльшало, а жiнки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пiзньоï осенi по-давньому, як ще з дiда-прадiда, у рiчцi мочили коноплi, або прядиво... Матiрку – на мотуззя, плоскiнь – на полотно домоткане, рядна та кропив'янi мiшки. Це була друга велика осiння громадська подiя. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подiя. Тодi до ставка сходився весь народ. Жiнки з дiтьми з греблi спостерiгали, як чоловiки, у високих рибальських чоботях, бродили по колiна у масному намулi i згортали у вiдра, мiшки, сiтки величезних, вигуляних за лiто королiвських та дзеркальних коропiв, окунiв, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомiв та в'юнiв, яких iншi чоловiки, тi, що на березi, зсипала у високi дiжки з водою i вiдвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблi з нетерпiнням чекали кульмiнацiï рибальського свята. Тож, коли, нарештi, вiд'ïздила остання пiдвода з великою рибою у величезних дiжками, завгосп Плясун, татiв кум, махав рукою i з греблi в намул, що аж сяяв вiд дрiбнiшого риб'ячого срiбла, кидалися з вiдрами, мiшками i кошиками усi, хто хотiв не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цiй безпрограшнiй болотянiй риболовлi. За звичай то були чоловiки й парубки, жiнки, дiвчата i дiти пiдбадьорювали вигуками, порадами та жартами своïх годувальникiв iз берега. Регiт стояв над ставком – аж луна йшла. За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерiгав за змаганнями – хто бiльше хапне – давав команду вилазити i риболови, перемащеннi намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зi щедрим уловом. Коли вилазив останнiй, Плясун опускав на лотоках заставки, i вода, що поступала рiчечкою вiд Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обiцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самi вiнця. Тато у такi днi теж виносив на берег вiдро риби i вiдро скойок. Нiс у гуртi таких, як сам, замурзаних дядькiв додому, а ми з Iваном, що вже тодi пiдрiс, бiгли слiдом, веселi i щасливi, пiдбираючи рибу, що вискакувала iз повного з верхом вiдра, та скидаючи ïï у зелений (воєнний) татiв кашкет. А вдома висипали рибу у приготовленi мамою дерев'янi ночви та цинковi балiï – i ще мали три днi риб'ячоï радостi. А на храмове свято – холодець з коропiв, юшка з карасiв i плiточок, в'юни в'яленi, соми смаженi, щуки печенi, раки тушкованi. Ото був празник! Скойки тато називав делiкатесом, який буцiмто подають у всiх панських ресторанах панськоï Європи, живими. Але сам ïх живими не наважувався ïсти, а варив у вiдрi на багаттi, яке спецiально розкладав у садку. Скойки трiскали, розкривалися i тато вгощав ними мене, сусiдiв – бабу Онисю, якi розумiлись на делiкатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панiв, та Юхтима Барана, якому його Баранина рiдко борщ варила, i всiх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європi, у Францiï, ще равликiв i жаб ïдять. Хоч в них i голоду нема, а ïдять. Чудний народ... Усi дивувалися, i я в тiм числi. А тато робив висновки: тому вони й не вiрили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи... А на четвертий день пiсля храмового празника (храму не було, а празник був!) – ми мочили прядиво. Зносили i звозили до рiчки з усього кутка пов'язанi в снiпки коноплi, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мiшками з пiском течiю, клали на дно рiчки снопи, прибивали ïх кiлками, прив'язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, i, лише переконавшись, що в'язки добре примоцованi, залишали, щоб прядиво тлiло. Отака давня-прадавня, ще з Киïвськоï Русi, а може й з Трипiлля, технологiя пiдготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було iнше завдання: радянська краïна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив'яних, тобто мiцних, грубих мiшкiв – на щедрi врожаï. I колгоспницi зобов'язанi були iз тих вимочених конопель ще й на десять мiшкiв ниток за зиму напрясти. Якщо свято ловiння риби було святом переважно чоловiчим i парубочим, то мочiння конопель – виключно жiночим i дiвочим. Старшi жiнки, як було заведено, дiвчат у рiчку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвiна, Маруся, Стася, Катя i Таня. Досi бачу (i плачу), як нашi мами, пороззувавшись iз чобiт, хоч уже стояла глибока осiнь, пiдтикавши за пояси спiдницi й сорочки, лiзли, одна одну пiдтримуючи, ухкуючи вiд холоду та пiдбадьорюючи себе жартами, у рiчку, вергали лопатами землю, трамбували босими ногами снопи, якi ïм з берега подавали дiвчата й молодицi, якi ще не народжували... Так жiнки одна одну берегли, i словом не дорiкнувши анi державi, анi мiсцевiй владi... Готовi були скалiчитись, лиш би було тихо-мирно, тiльки б не було вiйни... А потiм мили на кладцi червонi аж синi вiд холоду бiлi своï нiженьки, вскакували в холоднi кирзовi й гумовi чоботи i бiгли додому – розтирати ïх перваком чи бодягою. Єдиним помiчним лiком вiд колгоспноï крiпаччини. Викидали вимоклi коноплi з рiчки уже при заморозках, i вже чоловiки – вилами. Жiнки й дiвчата розтягували снопи по долинi, щоб прядиво просохло, а тодi носили ряднами у клунi та на горища витягували, де воно висихало до того, що аж пирскало з пiд терницi сухою кострицею, перетворюючись на м'якi, золотавi, як дiвочi коси, пачiски i збите на овечу вовну клоччя. Тодi кожен колгоспник зобов'язаний був вирощувати коноплi. Пригадую ïх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами, екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану кашу... I не пригадую жодного наркомана... А коли заходило на зиму, починалися вечорницi... Хто при кужелi, а ми з мамою – при вiзку, як у нашому селi називали прядку. Це прадiдiвське прядильне обладнання сьогоднi можна побачити хiба що в музеях. А в моïй пам'ятi зостався тихо-нiжний конопляний шурхiт сировоï нитки, тихенький посвист колеса, i ледь чутний стукiт педальки... I запаморочливо рiднi пахощi вимерзлого на морозi домотканого полотна... КАБАНIЗМ Але то вже були пахощi домашнiх свят, найбiльшими з яких були днi, коли ми кололи кабана, чи квасили капусту, чи копали бараболю... О! Солодкi димки багать! I солод розсипчастий печеноï картоплi! Або – коли наша корова телилася, або ще краще сказати – приводила телятко... буцiмто звiдкiлясь iздалеку, з поля чи лiсу приводила... Тодi бувала тривога, бiганина, переживання. Переказували до Юстика, який, коли в село прислали справжнiх, а не фальшивих фельдшерiв – Юлю i Клаву, за словами мого тата, переключився на скотину, або став витинаром, як казали моï баба Тетяна, i тепер чистив баранiв колгоспних та кабанчикiв – по людях, i приписував – вiд усього скотину сироваткою заливати, а за одно й курей з iндиками. Але Юстик до нас не прийшов, видно, боявся мамi з татом в очi дивитися, хоча пiсля того, як вiн мене мало на той свiт не вiдправив, роки пройшли. Та наша корова й без Юстика справилась. Лиш ревнула й – стало тихо. А через трохи – тато в хату телятко несе, в ряднину замотане, ще мокре, ще пара з нього йде. Таке шовковисте, з кучериками по лобику бiлому телятко. Воно ще стояти не може – нiжки роз'ïжджаються на соломi i тато силою кладе його на долiвку, густо встелену хрусткою золотою соломою. Ми гладимо свого биця чи теличку i придумуємо iм'я, чекаючи маму з молозивом. А от i мама. Виливає з дiйницi у ринку перше здоєне молоко, розпалює в печi, i незабаром маємо молозиво, солодке, iз золотавою шкуриночкою. Самий раз на день народження нашого биця Льотчика чи телички Красавки. Але починався осiнньо-зимовий обрядовий календар усе-таки зi свята квашеноï капусти. Як i годиться перед кожним святом, мама прибирала у хатi i в льоху, мила стiльницi, ночви й балiï, випарювала окропом дiжки, якi перед тим вимокали коло криницi, налитi водою, змивала кружки та камiнцi, якими прикладали капусту. Тато приносив з майстернi шаткiвницю, гострив лезо. А вiдтак ми всi йшли на город – капусту рiзати. Хрябуст iшов кролям. Головки, завбiльшки з банячеру, несли до хати: тато з мамою – мiшками, ми з Iваном – по однiй. I починалось священнодiйство. Тато розрiзав навпiл капустину, i мама пускала ïï по шаткiвницi, легко, з тихим дзвоном­-посвистом, нiби гладила. Коли ж виростала на столi ажурна гора тонко нашаткованих капустяних смужечок, мама уступала шаткiвницю татовi, а сама зсипала бiлу, ледь зеленкувату локшину у балiю, посипала ïï крупнозерною сiллю, злегка переминала, додавала перцю чорного й червоного, лаврового листу, i так – порцiя за порцiєю. Уже в льоху капусту перекладали яблуками, моркви не клали – любили, щоб капуста була бiла, лиш де-не-де пелюсточка макова перчицi. Такоï соковитоï солодкоï капусти зараз немає. Кажу це як гiдна продовжувачка прапрабабських традицiй солiння капусти. А качанiв i поготiв. Чогось тодi салатiв iз свiжоï капусти не знали робити. Споживали тiльки квашену – з цибулею, олiйкою присмачену, або смажену чи варену. Починали дiжку з капустою за звичай на Рiздво. Новий рiк у нас не заведено було святкувати – пiст соблюдали. На Святий вечiр мама обов'язково варила капусняк i вареники з капустою. А для другого дня свят – тушкували капусту у великому казанi (щоб на всiх стачило) вперемiш iз окостом i пiдчеревиною щойно урочисто заколеного кабана. Уявляю, як скривляться при останнiх словах iнтелiгентнi моï колеги: фе! Який огидний кабанiзм! Яка дикiсть! А ще письменниця! Жаль, що не бачили вони цього рудименту справдi первiсного мисливського ритуалу, який мiй тато i моï дядьки перетворювали на очах iз жорстокого забиття тварини в урочисте жертвоприношення. Не було крику, свинячого вереску, бойнi, кровi. Дядько Олекса легенько брали здоровенного кабанюру за передню коротеньку нiжку i рррраз – догори всi чотири... Що ж до етично-моральних засад, то сiльським дiтям, аби уникнути рiзних психiчних i психологiчних травм, дозволялося любити домашнiх тварин, але не забувати про ïхнє призначення. Не знаю, чи сьогоднi для сiльських дiтей день кабана свято, але для нас, дiтей, батьки яких вижили наперекiр усiм голодоморам, геноцидам, етноцидам, вiйнам i репресiям, дiтей, якi самi росли на пiсному борщi й кашi, i мали за щастя склянку молока, в краïнi, де насаджувалась iдеологiя страху перед голодом i вiйною, де навiть хлiб був не звичайним продуктом, а фетишем i священним символом, дiтей, якi бачили м'ясо тiльки на Великдень i Рiздво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанiзм! ОДА СIЛЬБУДУ Сiльбуд – ще одне свято моєï душi! Пiсля арештiв, судiв, амнiстiй тато бiльше не рвався будувати комунiзм в окремо взятiм селi. I в начальство не лiз. А повернувся на духовнi кола своï: став завклубом, керiвником хорового й драматичного гурткiв та духового оркестру. Навiть сам кiно показував. О сiльбуд! Через тьмяне вiконечко твоєï крихiтноï сцени я зазирнула сполохано у незнаний бiлий свiт, такий далекий i недосяжний, що про нього можна було хiба що самому складати казки i легенди... Але вiдчинилося вiконечко у кiнобудцi – i з бiлоï стiни сiльбуду зiйшов до мене, свiт обiйшовши, Бродяга, i вискочив iз джунглiв Тарзан... Тут я вперше на маленькiй, з долоньку дитячу сценi, побачила найкращу, найгенiальнiшу постановку Назара Стодолi – мого тата. I його в головнiй ролi... Тiтка Ганя грали наречену Назара Стодолi – Галю, дядина Ксеня – ключницю Стеху, дядько Олекса – сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший – Гната Карого... Тут я побачила вперше i Лимарiвну, i Сто тисяч, i За двома зайцями... Чи не всю украïнську класику... I де що iз того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть розстрiляним вiдродженням. Тут я вперше вiдчула запах книжок. I дух Слова... Серед дерев'яних стелажiв, збитих моïм татом... I страх, i... щось схоже на гнiв, дiзнавшись, що за слово – розстрiлюють! Не десь – за морями-океанами, не в далекому минулому, а – тепер, у краïнi, де я живу, на рiднiй менi землi... Тут, у сiльському маленькому клубi, де, як у чарiвнiй скриньцi, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозумiла, який талановитий народ, до якого належу... Низько кланяюсь твоïм збитим порогам, твоïй небесно високiй стелi, i бiлим стiнам, i крихiтнiй сценi, мiй великий Храме, мiй сiльбуде, за те що ти в мене був! РОБСIЛЬКОР Ïдучи з татом до станцiï на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возi, слухаючи смiшну iсторiю про битву моïх баби за хлiб, я раптом зловила себе на тому, що i тата слухаю якось... не так... якось по-iншому, i дивлюсь на свiт, на поля i лiсосмуги, i схiд сонця нiби iншими очима... Щось у менi вiдбувалося, але не вiд радостi чи пихи, бо те, що я у тринадцять рокiв стала робсiлькором, не знiмало з мене обов'язку день при днi пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полi, а курям – сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сiно i ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великi надiï. А тут ще додалося з тим робсiлькором – на наради ïздити! I аж бозна-куди – в Гайсин! Це на перший раз пiдводу виписали. А вертатися доведеться пiшодрала. I страх перед незвiданим холодить менi душу, але – даремно, бо ïхати поïздом було зовсiм не страшно, i Гайсин виявився не таким вже й великим мiстом, i з'ïзд був звичайною нарадою, а робсiлькори – звичайними людьми, тiльки старшими за мене. Закiнчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з'ïзд робсiлькорiв з того, що редактор районки, який сидiв у президiï за столом на сценi, взяв довгий список i почав зачитувати прiзвища, перевiряючи чи всi приïхали. Отож кожен робсiлькор вставав, розкланювався, i сiдав, червоний, як рак вiд таких почестей. Коли черга дiйшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Вiн i далi водив очима по залу, питаючи: – Так є чи нема, приïхала чи нi наша шановна ...? – Приïхала! – пiкнула я здавленим вiд хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тiснi ряди робсiлькорiв все одно заступали мене вiд редактора своïми мудрими головами. Тодi я пiдняла руку i стала нею щосили вимахувати, як на уроцi, коли дуже хотiла заробити п'ятiрку. – Там хтось щось хоче сказати? – поцiкавився редактор, шукаючи мiж головами того, хто вiдчайдушно вимахував рукою. Менi нiчого не зоставалось, як вийти до дошки... чи то пак, до президiï i признатись, що це я – шановна Галина Тимофiïвна. – Ти? Ви?! – здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. – Оце то робсiлькор!.. Всiм робсiлькорам робсiлькор. I зал гримонув смiхом. А даремно. Бо часом, казали моï баба Тетяна, зi смiху люди бувають... З районного з'ïзду робсiлькорiв я поверталася нiчним поïздом, одна. Дiждавшись у залi чекання на станцiï Дукля сходу сонця, пiшла додому ще безлюдною дорогою помiж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто iнша. Бо навряд за одну робсiлькорiвську нараду можна зовсiм змiнитися, а за одну добу – подорослiшати, але – щось було! Принаймнi, я не боялася йти попри лiс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечi, i ногами хотiлося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про свiт, який щойно менi вiдкрився... I тут я побачила тата. Вiн iшов менi на зустрiч по лискучiй, вкатанiй машинами, осяянiй вранiшнiм сонцем Ґрунтовiй дорозi. До села ми дiйшли, незчувшись за розмовами – про Гайсин, з'ïзд робсiлькорiв i всiляку iншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пiшла додому, до школи збиратися. Назустрiч менi по громадськiй греблi йшли моï майбутнi героï – доярки, ïздовi – на ферму, механiзатори – на тракторну, а за ними – контора, пошта й лавка... – Звiдки це ти так рано? – дивувалися. – Iз з'ïзду робсiлькорiв, – вiдповiдала знiчено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цiкавих. Я ще не звикла до популярностi, тим паче до ролi робсiлькора. Але коло дядька Пилипа, що сидiв на каменi бiля ставка i дивися у ранкову воду, спинилася. Вiдчула, як дядьковi нестерпно хочеться знiчев'я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетiли на голову. Але дядько не мiг того зробити, бо не мав нiг. Був безногим. Безногий Пилип – прозивали його в селi. Десь похованi дядьковi ноги, – подумала я. – Половина дiдька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила... ...Я обходжу дядькову iнвалiдську машинку, схожу на консервну банку, i йду. Спочатку – поволi. А далi – бiгом! Я йду ногами! Я бiжу ногами! Ногами, ногами, ногами! На мене озираються: – Чого смiєшся питають. – Бо маю ноги, – кажу я. Але вони не розумiють. Такого простого i не розумiють... ЕПIЛОГ Свою першу новелу Я маю ноги, я напишу завтра. I За сiмома замками – про нiмецьких покриток i дiтей вiйни, i про Чинбаря, який чекає синiв з вiйни, i про те, як згорiло у Сави родове гнiздо – теж напишу завтра, у дорослому життi, залишивши за порогом дитинства цiлий свiт, який я потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, i побачивши там ще живих тата з мамою, дiдiв-дядькiв, бабiв-тiток-дядинiв своïх, ще малих братiв i сестер своïх, здивуватися з радiсним смутком: – Боже! Я ж росла на прекраснiй землi, в Едемi щасливих iлюзiй i скороминущого смутку. Я росла в театрi великих пристрастей i зростала у храмi високих чеснот. Я жила серед грiшнiших людей, чеснiших за херувимiв, славнiших за серафимiв.
ГРIШНI, ЧЕСНIШI ЗА ХЕРУВИМIВ...