ГОЛОС КРОВI



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал – Франю, дитинко, нащо тобi та Британiя (Францiя, Нова Зеландiя, Японiя) здалася? – питала Бабi щораз, коли Френ Фiшер збиралася у черговi мандри по свiту. – Поïдь лiпше в Чигирин, в Батурин... – смiялася мама, добродушно пiджартовуючи з Бабi. – Авжеж. Поïхала б лiпше в Чигирин, – урочисто провадила Бабi, iгноруючи маминi кпини. – I в Батурин, i в Киïв! I до Львова... Там така краса!.. Рай земний... – Чого ж ти тодi звiдти поïхала, коли там такий рай? – питала Френ, хоч знала наперед вiдповiдь. Бо це вже було не перший раз, i щоразу Бабi печалилась до слiз i з докором казала: – Франю, дитинко, ти ж знаєш добре, як усе було... – Авжеж, авжеж... ти тiльки не хвилюйся. Поïду я у твiй Чигирин i дуже скоро... – Обiцяла Френ, щоб вiдчепитися i заспокоïти Бабi, як вона єдина в родинi називала бабусю на американський штиб. Згадка про Бабi вперше нiжним щемом стискає серце Френi. Взагалi в цi днi багато чого дивного вiдбувається з нею вперше. Наприклад, став причуватися голос Маркiяна, а з бабусею, здається, всi цi днi в Украïнi вона веде один нескiнченний дiалог. Почасти не дуже... полiткоректний, хоча Френ Фiшер далека вiд будь-якоï полiтики, а вiд дискусiй та ще й на болiсну украïнську тему – й поготiв. Бо Френ Фiшер – благополучне дитя благополучноï краïни, каже мама, i нiчого ïй нав'язувати фантоми давно неiснуючих iдей або надуманих проблем. Мама, звичайно, має рацiю: життя i без того складне. Треба просто поïхати i побачити корiння. От i все. Без зайвих емоцiй. Як роблять усi. Як зробила вона, вiдвiдавши минулого року Нiмеччину. Це гарна, багата i демократична краïна, сюди можна iнодi приïздити i почуватися, як вдома. I не бiльше, – сказала вона собi, i, випивши пива в барi неподалiк Дрезденськоï галереï, сiла в автобус i поïхала в Париж ïсти каштани на Єлисейських полях. От i все. А тут... Тут вiдбувається щось... але що? У щойно гамiрному автобусi враз стало тихо. Френ роззирнулася: сплять. Кiлькаденне свято i подорож майже через усю Украïну стомили людей. Задрiмала навiть ïï сусiдка, невгамовна Роксолана – виконавиця, як ïï скрiзь представляють, спiваноï поезiï. У цiлому свiтi ту поезiю вже мало хто читає, а тут ще й спiвають. Справдi, чудна краïна, повита романтикою i, як часто зiтхає Бабi словами Шевченка: кровiю полита. Взагалi, таке вiдчуття, нiби вона, Френ, потрапила на сотнi лiт назад, у час i простiр, ностальгiя за якими дрiмала десь глибоко, на самiм денцi ïï душi. Дрiмала... drim — мрiя... to drim — мрiяти... Якi схожi слова! Справдi, дивно, що у таких рiзних мовах як англiйська i украïнська трапилося слово, що означає одне i те ж! Хоча, мандруючи свiтами та мимохiдь вивчаючи мови, Френ давно завважила, що слова на означення найсокровеннiшого у всiх народiв дуже подiбнi. Може тому, щоб людям було легше порозумiтися?.. Френ, яка виросла в атмосферi постiйноï боротьби-мрiï за якусь ефемерну, легендарну втрачену батькiвщину, не розумiла, чому, врештi, люди не можуть порозумiтися... Чому мусять тiкати, ховатися вiд собi подiбних, жити в чужiй сторонi i тужити за рiдною, коли можна просто жити там, де хочеш, ïхати туди, куди хочеш... Автобус саме пiд'ïжджав до маленького сiльця, що дрiмало собi на денцi неглибокоï балки, як drim – бабусина дитяча мрiя на днi ïï невгамовноï душi. Але ближче сiльце виявилось таким убогим, напiврозваленим, занапащеним i безлюдним, що ставало страшно вiд однiєï думки, що таке можливе, i то не в якiйсь пекельнiй Африцi чи на перемерзлiй Чукотцi, а на цiй вiчнозеленiй землi. У цiм раю, хоч вiн i нагадує узбiччя цивiлiзацiï... Час пролiтає повз нього, як швидкiсний автобан, а вiн дрiмає-мрiє, цей доiсторичний, як динозаври, Чигирин, бозна про що... Якi схожi слова... однак... якi рiзнi поняття вони означають: украïнська романтична мрiя-дрiмота i – суперактивна ameriken drim... Чому? На це запитання Френi теж не знаходила вiдповiдь, як i на багато iнших, що стосувалися ïï гiпотетично iсторичноï батькiвщини... – Гаразд, поïду я у твiй Чигирин, i в Батурин, тiльки заспокойся, – обiцяла Френi. Але Бабi не заспокоювалася. Навпаки, починала згадувати страшнi подробицi свого дитинства: переслiдування, арешт свого тата (Франиного прадiдуся), вiйну, втечу з Украïни, табори ДiПi, нiмецьку гiмназiю... Та нарiкати на маму Френ, свою дочку Катерину: – Я ж просила: нащо тобi чужий, он скiльки своïх гарних хлопцiв. Нi, не послухала, от i маєш... нiмця! Як це боляче, коли мовчить голос кровi!.. Бiдна дитина! Френi знала на що натякає Бабi. Адже волею долi i за невiдворотними законами виживання Френ стала першим бiлим вороненям у великому i велелюдному роду Орленкiв – Конашевичiв. Першою гнилючкою – напiвкрiвкою на древньому породистому генеалогiчному деревi, яке брало початок вiд самого гетьмана Сагайдачного, почорнiлий портрет якого прадiдусь возив iз собою свiтами, примоцувавши до тiла бинтами, аби не загубити. Тепер портрет висить на видному мiсцi у вiтальнi бабусиноï хати, аби всi бачили i знали, якого вони корiння. А найперше, щоб знала Френ, що в ïï жилах тече не якесь собi нiмецьке бюргерське пиво, а калиново-малинова кров украïнських гетьманiв. Така родинна легенда i такий суворий заповiт. Але то не дуже бентежить Френ, як i те, що вона – перший i поки що єдиний плiд страшного грiха – асимiляцiï. Космополiтизму, як казав прадiдусь. Переступу святинь, як каже бабуся. Комунiстичноï пропаганди злиття народiв i нацiй, як смiється мама, ведуча програми Один день з Украïною на етнiчному телеканалi, в п'ятнадцяте вiдвiдавши символiчний Чигирин. Мама ïздила в легендарний Чигирин i трагiчний Батурин, чи то пак в Украïну щороку, а то й двiчi на рiк, однак саму Френ не силувала, оскiльки свiй шлюб iз Карлом Фiшером, батьком Френi, чесно визнавала не лиш щирим закоханням, а певною мiрою – бунтом проти насильницькоï украïнiзацiï, якоï спiзнала з колиски. – Менi набридли вашi шаровари, вишиванки, вiчнi плачi по втраченiй батькiвщинi, i одвiчнi сварки, хто бiльший патрiот. Я хочу бути нормальною громадянкою краïни, в якiй живу. – Нiбито казала мама ще студенткою унiверситету, але про той бунт мало хто згадує, аби не ятрити душi старших i не провокувати на щось подiбне молодших. Лиш iнодi Бабi дозволяє собi у присутностi родини, яка зiбралася за рiздвяним чи великоднiм столом, i, звiсно, за вiдсутностi Фiшерiв, – гiрко зiтхнути: – Нема наших нiмцiв. Мабуть, до кiрхи пiшли чи до корчми — пиво пити... Отож, оскiльки мама була першим руйнiвником родинних традицiй, то не чiпала Френ. А тiй i добре. Бо замiсть обов'язкових поïздок щолiта в Чигирин, чи то пак до Києва чи Львова поклонитися священнiй землi предкiв, або (ще гiрше) на вишкiл до пластунських таборiв, вона єдина з шести внукiв ïхала, куди волiла. Але це вже був не спротив родовим традицiям, а звичайна реакцiя на них асимiльованоï, розпещеноï свободою дитини. Адже, насправдi, родину матерi Френ любила саме за ïï чуднi i красивi традицiï – iз паскою i писанками на Великдень, кутею i колядками на Рiздво, врештi, з цими казками-легендами про козацьке далеке минуле i не таке вже й далеке вигнання з обiтованоï землi... Однак ще бiльше дорожила Френ Фiшер свободою вiд усiляких умовностей i табу. Тож рвала пута традицiй, водночас обожнюючи i Маркiяна, i Бабi, i решту нащадкiв гетьмана Сагайдачного по його улюбленiй сестрi Мокринi – вдовi чигиринського полковника Грицька Орленка. Френ тихо засмiялася – вона й сама дивується, як дає собi раду з тим гiллястим тисячолiтнiм родовим деревом. Адже нiколи уважно не слухала бабусиних казок, на що та лиш зiтхала гiрко: – Нiмцi вони i є нiмцi... Нiчим, крiм пива, не переймаються... Але, виявляється, Бабi помилялася. Френ, як виявилось, перейнялася тими казками до самих кiсток, до самих глибин, захворiвши на все життя романтичним, гарячим неспокоєм. Може тому, вона не вельми любила бувати у родинi батька, адже там i не пахло цiєю романтикою. Нiхто не плакав за Фатерляндом, тим паче не оплакував його долю, не переказував легенд, але й не силував до всiляких чудернацьких ритуалiв та непосильних обов'язкiв, як от: йти спочатку до кiрхи, а далi — до недiльноï нiмецькоï школи, ставити в драматичнiм гуртку Фауста чи Гейне читати напам'ять... – Як добре, що твiй батько нiмець, – заздрили ïй двоюрiднi брати i сестри, котрi мусили через свою суцiльну украïнськiсть виконувати святi обов'язки: ходити в церкву, а пiсля довжелезноï служби – в недiльну украïнську школу, спiвати пiд бандуру Заповiт, ставити Назара Стодолю, гартувати дух i тiло у пластунських таборах, чи то пак — й далi нести важкий тягар iсторiï рiдного народу, злютованоï, як зiтхала гiрко бабуся, iз суцiльноï вiковiчноï боротьби. Адже цi вiчнi змаги за Украïну, як свiдчили двоюрiднi браття i сестри, тривали й досi. I не десь далеко, на Сiчi Запорiзькiй, а тут, на емiграцiï. Бо, як розповiдали кузени i кузини, свiт, i досi, як то не прикро, дiлився не лиш на украïнцiв, нiмцi чи англiйцiв, а ще й на бандерiвцiв i мельникiвцiв, схiднякiв i захiднякiв, патрiотiв i зрадникiв-вiдступникiв, щирих i нещирих, питомих i не вельми, галичан i решту... I треба було щодень сталити, як обух, i гострити, як сокиру, свою волю, силу i пильнiсть... I чекати, коли настане найвища пора, i Украïна, нарештi, покличе. I дочекалися. Нарештi прийшла найвища пора. Украïна покликала i всi кинулися ïï рятувати. Але на той час Френi ще була замала, аби ïхати боротися за незалежну Украïну. Хоч то насправдi було не так уже й погано, бо ïй не довелося переживати тi гiркi розчарування, якi переживала решта нащадкiв славного гетьманського роду, коли виявилось, що знову не тих до влади привели, не того президентом обрали, i тому Украïна знову бiдна, хоч уже й незалежна, але знову загрожена розрухою... страшною руïною i ганьбою. Згодом, коли там, в Украïнi, за словами очевидцiв, справдi все стало валитися, руйнуватися i занепадати, згадали про грошi: куди пiшли тi тисячi долярiв, якi збиралися по всiй емiграцiï на розквiт Украïни? Вiдповiдi не було, як i грошей i змiн на краще. Дехто тут почав нарiкати i погрожувати, що й ноги його бiльше не буде там. – Я вiддав усi своï заощадження, стратив усе, що нажив тут за цiлий вiк каторжноï працi, i де воно? – скаржилися один одному усi, крiм нащадкiв гетьмана Сагайдачного, трагiчнi втрати яких, як гiрко зiтхала Бабi, дорiвнялися б хiба що (хай Бог милує!) втратi щойно здобутоï Украïною незалежностi. Одне слово, Френ теж не пофортунило з Украïною iз самiсiнькоï колиски. Тож наслухавшись усього того, вирiшила абстрагуватись вiд обох своïх нацiональностей та асимiлюватися цiлком в американку. За вiкном простилався смарагдовим килимом степ. Таку безмiр вона бачила хiба що в штатi Юта чи Невада. Але тi простори здавалися такими буденними, як понедiлок. А цi – справдешнє свято очам! Дивно, як може спати i не бачити тоï краси Роксолана? Може б, те ïï надихнуло на гарну пiсню про Украïну?.. Френ тихенько засмiялася, зловивши себе на тому, що стає схожою на Бабi: щоб не думала чи робила, все на Украïну зводить. I почалися цi метаморфози у Френ восени 2004-го року, коли через Помаранчеву революцiю батькiвщиною ïï украïнських предкiв зацiкавився весь свiт. Вона тодi вперше одягла вишиванку i приєдналася разом з iншими Орленками – Конашевичами до украïнськоï громади, що з'ïхалася до Вашингтону маяти пiд Бiлим Домом помаранчевими стрiчками. Мало того, поривалася ïхати до Києва, але, на жаль, треба було завершувати навчання в унiверситетi, а тому – чекати весни. I вона дочекалася. Через якiсь там своï зв'язки та поважнi знайомства бабуся впросила когось взяти Френ на Шевченкiвське свято, яке щороку проводиться в iншому мiстi, щоб ïï онука побачила Украïну спершу у святкових барвах, бо першi враження – найсильнiшi i ïх не годнi будуть затьмарити подальшi, якщо й будуть надто сiрими та буденними... План бабусин вдався. Враження вiд Шевченкiвських свят i Украïни у Френ були не те що пречудовi, вони впали на неï, як Нiагарський водоспад, вразили й оглушили, i якби в нiй не текла ще й розважлива нiмецька кров, вона, напевно би, плакала – не переставала вiд радостi, як зазвичай Бабi на академiях на честь Шевченка у далекiй звiдси Фiладельфiï чи при споминах про втрачений свiй рай – Украïну. I Френ знову чудувалася, що нiчого подiбного не переживала, коли ïздила до також рiдноï ïй по батьковi Нiмеччини: анi в музеях Гете чи Шiллера у Веймарi, анi бiля Бранденбурзьких ворiт. I Рейн не викликав жодних побожних емоцiй i сприймався лиш як рiчка, як Потомак, до прикладу, а не щось священне, як Днiпро... Властиво, вона по-справжньому побачила Днiпро лиш у Каневi, з Тарасовоï гори, i вiдчула... певно те, що вiдбувалося з Бабi, i чого Бабi не могла пояснити... Як i те, що перевертає душу бiля могили Шевченка. Ранiше Френ не сприймала серйозно бабусиних фантазiй, бо не раз, навчаючись в унiверситетi у Вашингтонi, спецiально ïздила на берег Потомаку, де похованi найвидатнiшi люди Америки – президенти. Ходила помiж стел, монументiв, цiлих некрополiв, i нiчого такого надзвичайного не пережила. Звичайно, почувалась пiднесено i гордо, але не бiльше, як бiля Нiагарського водоспаду чи над урвищем Великого Каньйону. А тут... тут, Тут, на горi над Днiпром, Френ несподiвано для себе згадала... про душу! Може, в ту мить, коли побачила, як в екстатичному збудженнi плакали навiть тутешнi украïнцi, що приïхали з iнших мiст чи прийшли з довколишнiх сiл? Точнiше, душа сама нагадала про себе, нiби довго-довго блукала цiєю землею, лiтала попiд дивноï барви небесами, зовсiм iншими, як над Вашингтоном чи Фiладельфiєю, шукаючи Френ, не вiрячи, що Френ не в Украïнi, а десь далеко, на другiм кiнцi свiту... I нарештi, вони стрiлися – душа i Френ — на Шевченковiй горi... I лиш тодi Френ зрозумiла ностальгiю украïнцiв на емiграцiï: ця краïна справдi оповита мiстичною аурою землi обiтованоï i водночас – втраченого раю. Навiть для тих украïнцiв, якi на нiй живуть. Дивно, але, напевно, якраз у цiй сакральнiй мiстичностi – споконвiчна трагедiя усього цього дивного народу – сентиментального i непоступливого, милосердного i злопам'ятного, iдолопоклонника i християнина... Народу, до якого тепер належала i вона, Френ Фiшер. Френ на мить стало незатишно: вона не чекала вiд себе таких глибоких фiлософських розмислiв. Врештi, така романтична сентиментальнiсть була не в ïï стилi... i вдачi! Френ Фiшер була цiлковитою американкою – дiловою практичною жiнкою, для якоï сенс мало лиш те, що мало матерiальний зиск. А тепер... тепер вона – однi емоцiï. Однi крайнощi... Спочатку ïй на правду здавалося, що вона в раю: все буяє, цвiте, зеленiє. Такого вона нiде не бачила... Але за першими сяйними враженнями, прийшли другi. Коли Френ почала трохи приглядатися та прислухатися, то побачила i почула те, на що нарiкали старшi: повсюдно в мiстах, а найбiльше в Києвi звучить росiйська мова, розбитi дороги, забур'яненi поля... Убогi, безлюднi села, як ось це. Френ стрепенулася: бiля крайньоï, шевченкiвськоï, хатки стояла бабуся у бiлiй хустинцi i здивовано дивилася на автобус, нiби вперше бачила. Френ привiтала ïï помахом руки. Бабуся зрадiла i помахала у вiдповiдь. У Френ защемiло серце такою нiжнiстю, нiби побачила близьку родичку. Френ усмiхнулася: Бабi сказала б, що це в нiй, нарештi, заговорила пробуджена козацька кров... I була би слушнiсть. Бо хоч Френ тут уперше, але ïй постiйно здається, що вона вже тут була, ходила цими зеленими просторами, росяними травами, пам'ятає цi патрiархальнi садочки побiля бiленьких бiдненьких хаток, епiчнi верби над синiми ставками... Французи щось подiбне називають дежав'ю... А Бабi – тугою... Звичайно, Маркiян i Бабi вуха ïй протуркотiли своïми казками-спогадами, але все одно... Ïй здається, пiдошви ïï нiг пам'ятають кожну грудочку i тепло цiєï землi, шовк трави i прохолоду роси... За селом у пiдковi сивих верб голубiв ставок. Через греблю спроквола котився вiз, запряжений парою буланих коненят... На возi ïхала кудись у своïх справах сiм'я: чоловiк з вiжками сидiв попереду, а позаду – жiнка в барвистiй косинцi i двоє бiлоголових дiтей... Френ здивувалася: звiдки вона знає стiльки дуже специфiчних украïнських слiв?! Адже вона спiлкувалась i думала за звичай англiйською, украïнською ж говорила тiльки з Маркiяном, але це було дуже давно. I з Бабi, бо та iнакше просто не розмовляла з онуками, дбаючи про ïхню украïнськiсть. А тепер... слова нiколи не вимовленi, не проговоренi, ба й не чуванi (!) прибували в нiй, пiднiмалися з якихось забутих нуртiв, як вода у замуленiм джерелi, виривалися на свiт Божий, ставали ручаєм, рiкою, i вона купалася в тiй рiцi i сама ставала рiкою... Мiстика! Чиста мiстика! Такого, вона певна, не вiдбувалося тут навiть з Бабi... Звичайно, усi цi паранормальнi переживання можна пояснити i з погляду традицiйних i нетрадицiйних наук. Зокрема, i парапсихологiï. Однак чи варто пояснювати те, що хоче зостатися таємницею за сiмома замками? Це ж все одно що розчленити метелика, який невiдь звiдки сiв тобi на руку посеред вулицi десь в якомусь закутому в бетон i залiзо велелюдному Токiо чи Нью-Йорку, замiсть того, щоб пережити диво. Чудо! Можливо перший i останнiй раз у життi. Як нiколи, у цю хвилину Френ була вдячна Бабi за те ïï довголiтнє, надокучливе, як дзижчання спасiвськоï мухи: Франю, дитино, поïдь в Украïну... В Киïв, у Чигирин... От вона й приïхала, правда ще не зовсiм у Чигирин, та й навряд чи зможе туди потрапити цього разу, але в Украïну – достеменно. Безмежнi простори скiнчились i автобус в'ïхав у густий мiшаний лiс. Од вiкна повiяло прохолодними пахощами лiсового зiлля. Френ налаштувалася на тиху замрiю, але тут у когось попереду задзвонив мобiльний i в проходi постав заспаний керiвник лiтературно-мистецького десанту (так вiн називав учасникiв свята) i оголосив, що йому подзвонило начальство i просить усiх по дорозi до Києва заïхати у село Верболози, на дачу... iм'ярек (Френ не почула прiзвища), де сьогоднi, як виявилось, громадськiсть вiдзначає 100-лiтнiй ювiлей з дня його народження. – Там нас чекають. Накритi столи i те де. Треба заïхати, – сказав керiвник. Нагло розбуджений автобус вiдреагував на повiдомлення лiнивим сонним мовчанням. – Перепрошую, чий ювiлей? – перепитала Френ Роксолану, теж розбуркану звiсткою. – А хто ïх знає... Якогось корифея, – буркнула та i знову заснула. – Корифея украïнського радянського театру – Марка... – сказав, просунувши у щiлину мiж спинками сидiнь аристократичного носа, сивочубий актор, який на святi чудово декламував вiршi Тараса Шевченка. Iм'я Френ запам'ятала: Марко, майже Маркiян, як звали прадiдуся. А от прiзвище знову пролетiло повз вуха. Однак вона не стала перепитувати, бо ж врештi, яке це має значення. Тим паче, вона не збиралася, повернувшись, друкувати своï враження про поïздку в Украïну у мiсцевих украïнських газетах, як то робить бiльшiсть колишнiх iммiгрантiв, зокрема i з роду Орленкiв – Конашевичiв. Досить тих статей i книжок, якi ще до неï понаписували... А найбiльше ïï баба з мамою. Розбуджене голосом керiвника населення автобуса оживало, зачинало балакати, жартувати, аж доки хтось не стривожився: – А ви хоч знаєте дорогу туди, куди ïдемо? В автобусi стало тихо: дороги, звичайно, нiхто не знав, бо, як виявилося, нiхто з присутнiх нiколи в тому селi i на тiй дачi не бував, i взагалi, всi були подивованi, що на тiй дачi ще й досi iснує музей, i що його не закрили, i це тодi, коли всiм уже давно вiдомо усе про того лже-корифея, який керуючи театром за Сталiна, а за Хрущова – мiнiстерством культури, а за Брежнєва – Верховною Радою здавав своïх колег, акторiв i драматургiв, в енкаведе i каҐебе, пiдписуючи спочатку доноси на них, а потому – укази на арешти i вигнання... Френ з цiкавiстю слухала. Перерахованi прiзвища вождiв були ïй знайомi з дитинства – вони звучали у хатi прадiдуся лиховiсно, як i спогади про колективiзацiю, вiйну i табори ДiПi. Слова: здавав, доноси, арешти, вигнання , енкаведе i каҐебе – теж були вiдомi, хоч вона й не пережила того, що стояло за ними... Не знали дороги до дачi корифея i водiï. Тож коли вони, плутаючись у лiсових дорогах, вкотре завернули не туди, куди треба, пiв-автобуса вибухнуло ремством: – А чого ми взагалi ïдемо до того комуняки, того стукача?! Шану вiддавати? Вiн згноïв за своє пiдле життя по тюрмах усю чесну i прогресивну довоєнну i повоєнну украïнську iнтелiҐенцiю, а ми до нього на iменини ïдемо! Однак друга половина автобуса не проти була прокататися зоною вiдпочинку, а заодно помилуватися дачними теремами (як хтось прокричав ззаду) сьогочасних владцiв i народних обранцiв!. Отож почалася вiйна свiтiв, тобто поглядiв. – Це що – бунт на кораблi? – здивувався керiвник, ставши перед збуреними пасажирами. – Нiхто нiкого силою не волоче когось там шанувати. Хто бажає – зайде в музей, хто нi – то нi. Така вказiвка... Разом з тим у нас – демократiя. – Добра демократiя! – А чого вони самi не поïхали, тi, що вказiвки роздають? – I взагалi, доки нам будуть вказувати!.. – Це що, тридцять сьомий чи сорок сьомий?.. Вони – вказують! – Може, нам ще квiти до пам'ятника Ленiну покласти ... – ...з нагоди Шевченкового свята... Оце вже буде по всьому! I по демократiï! – А недавно ж носили... I нiхто вас не силував, самi бiгли, а когось судите... – По-перше, я не бiг... – А по-друге, я не про вас... А про тих, що бiгли... – Та що давнє згадувати!.. От ще вчора... ну буквально вчора хiба не вихоплювали з рук так званого режиму премiï, ордени i звання Героïв Украïни? Ну ж буквально напередоднi президентських виборiв кланялись у пояс рудому, а за мiсяць пританцьовували вже перед помаранчевим!.. – Чого ви гризетеся, як... най не кажу хто! От подивiться лiпше за вiкно, як сьогоднi вождi нашi, обранцi народнi живуть! Мати рiдна! Повiдхапували собi десятки гектарiв заповiдних лiсiв, вiдгородилися вiд народу мурами i зводять на наших кiстках собi цвєтущую жизнь! Нiчого ж не змiнилося! А ви – гризетеся!.. От полюбуйтеся хоч здаля, як живуть великi украïнцi... – I полютуйтеся! Маленькi украïнцi... Ги-ги-ги... За вiкном i справдi пропливали глухi сiрi огорожi, за якими на вирубаних галявинах посеред соснового вiковiчного лiсу красувалися казковоï краси палаци i йшло будiвництво нових. – От кого треба питати! Живих! А не мертвого сталiнiста! Той уже своє зробив i гниє, а цi ще цвiтуть i пахнуть! – У-у-у, враги рода человечеського... – Ви собi, що хочете, кажiть, i, як хочете, а моєï ноги не буде в музеï того ... ката! Ця палка дискусiя нагадувала радiоспектаклi, якi Френ любила слухати в карi по дорозi з Вашингтона у Фiладельфiю, де жила Бабi: людей не видно, однi голоси звучать. Тiльки на украïнську вiчну тему – вiчноï боротьби. Уважно дослухаючись до перестрiлки реплiками, Френ намагалася по голосу вгадати героïв. Здалося, що найобуренiший голос належить опасистому дядечку, який на святi все крутився коло поважного молодика з мiнiстерства, солоденьким голосочком розхвалюючи його за якусь культурну програму. – А я пiду, бо менi цiкаво. Я хочу знати iсторiю рiдного народу не з газет i телебачення, якi всi до одного брешуть, а бачити на власнi очi! – озвався безтурботно молодий дзвiнкий голосок, мабуть, котроïсь iз солiсток фольклорного гурту. – А при чому тут газети, радiо i телебачення? – обурився трохи старший жiночий голос, певно, журналiстки, що всiх i все на диктофон писала. – До речi, я вважаю обпльованого нами всiма корифея справдi непересiчним митцем. По-при-все! – Чи ви подурiли? – зойкнув невидимий за крiслами опасистий дядечко. – Знайшли митця!.. Так вiн же ж безталанний, як... як... – А я думаю, що не завадило б усе-таки побачити кожному iз нинi сущих, чим завершується земний шлях улюбленцiв долi... – I фаворитiв влади! – I катiв власного народу! – I чи мають шанс сьогочаснi корифеï бодай рядком, титлою чи комою зостатися в iсторiï... – I в лiтературi! Тим часом автобус, нарештi втрапивши на вузьку сiльську вуличку, зупинився перед пофарбованою в синiй колiр залiзною брамою, табличка на якiй сповiщала, що за нею – той самий триклятий музей, через який усi пересварилися. Першим вийшов з автобуса i попрямував до хвiртки керiвник десанту, демонструючи одночасно демократизм, полiткоректнiсть i корпоративну дисциплiну. За ним – хто з кислим, хто iз незалежно-зухвалим виглядом – вивалило з пiвтора десятка учасникiв Шевченкового свята: фольклорний колектив, якому однаково, де спiвати, кiлькоро незалежних художникiв, актори молодiжного театру та незалежна радiожурналiстка. Не зрушили з мiсця насурмленi письменники, якi найбiльше обурювались. Зосталися похмуро сидiти i декламатори ïхнiх творiв. Роксолана ж, зовсiм пробудившись, не знала, як повестися i радилася з Френ. З одного боку, викинувши десять рокiв коту пiд хвiст (так вона сказала), а точнiше пiд хвiст колишньому режиму, коли ïï спiвану поезiю всi в гробу бачили (це вона теж сказала), вона має повне право спiвати сьогоднi на будь-чиïх iменинах, i навiть на греблi. На якiй греблi, Роксолана не уточнила, але Френ сама здогадалася: це значило – хоч на вулицi чи в пiдземному переходi. З iншого боку, таке щось робиться незбагненне, дивувалася Роксолана, що можуть знайтися такi... мудрi, якi пришиють ïй здуру чого доброго ще спiвпрацю з есерами... – Есерiв уже давно нема, ви щось, дiвчино, плутаєте, – похмуро сказав аристократичний акторський нiс крiзь щiлину мiж стiльцями. – А цей... (свiт би його не знав!) був комунякою... та ще й сталiнiстом. – Тодi я теж пiшла. Я комуняк не боюсь, у мене дiд такий самий: почепить ордени i мiтингує. Але вiн безвредний. Все життя на Арсеналi проробив. Знає цiну всiм вождям, разом з тим йому дуже шкода, що вiн уже не Ґе-Ґе-мон, а тому його нiхто не шанує. Ще й до всього – пенсiю малу платять. I знявши з полицi гiтару, Роксолана вийшла, забувши вiд хвилювання про Френ, яка теж не вiдала, як повестися серед цього протистояння iдей i переконань. Тож вперше пожалкувала, що мало ходила вдома на рiзнi iмпрези i дефiляди, академiï i вшанування, i ще менше цiкавилась гадраниною (так Бабi казала) мiж рiзними украïнськими полiтичними партiями, не вiдрiзняючи бандерiвцiв од мельникiвцiв, а схiднякiв вiд захiднякiв. Тодi б вона зорiєнтувалася в теперiшнiй ситуацiï, а так доведеться iнтуïтивно шукати рiшення. Тим паче, що в нiй наразi пробудилася несподiвана цiкавiсть до того, що вiдбувається. Врештi, вона гiсть, i має право бодай з цiкавостi пiти до того музею i бодай дiзнатися прiзвище одiозного столiтнього iменинника, бо втретє перепитувати людей якось не з руки... Чого доброго, вони ще подумають, що вона цiлком недалека, або навпаки, далека вiд усього того, що дiється в Украïнi... – Я мушу то бачити на своï очi, – нарештi сказала твердо Френ спинцi стiльця, за якою нервував патрiотичний господар аристократичного носа. – Гадаю, моïй бабцi то буде цiкаво... Ïй все цiкаво, що тут вiдбувається... – Звичайно! Ми повиннi усе бачити! – пiдхопився слiдом молодий поет, радий, що тепер його нiхто не запiдозрить у дворушництвi, симпатiях до вже вмерлоï радянськоï влади i ледь живих комунiстiв, i цього столiтнього ювiлянта – сталiнiста. Так вони й вискочили обоє – Франя i поет – з похмурого мовчання повсталих стiйких правдоборцiв – на цiлюще, пропахле хвоєю повiтря, i заспiшили доганяти нестiйких зрадникiв. Взагалi-то, Френ, яку батьки вчила полiткоректностi, було якось... не затишно вiд надто емоцiйного полiтичного протистояння, яке, виявляється, тут, в Украïнi, було ще гострiшим, анiж на дiаспорi. Бо украïнська дiаспора – одне, а украïнська держава – зовсiм iнше. Тому вона i йшла на ту... дефiляду, аби побачити на власнi очi, що ж там вiдбувається, i мати про все свою думку. Дача корифея вразила Френ своïми розмiрами i впорядкованiстю. Лiворуч, вздовж сосновоï алеï, розкинувся старий яблуневий сад, праворуч – доглянутi зiльники i травники. А над усiм тим розкiшним лугом буйно i рiзнобарвно квiтував бузок i ще якiсь незнанi кущi, розливаючи божественнi пахощi. Як Маркiянова ферма, – подумала, – тiльки бiльша. Френ здалося, нiби вона колись уже бачила цей Едем, i бiлий двоповерховий будиночок у глибинi двору, затiнений могутнiми дубами... Тiльки тодi не було перед будинком масивного олов'яно-сiрого пам'ятника, монументального, але такого невиразного, що годi було запам'ятати обличчя. У затiнку на лавочках навпроти погруддя сидiло чоловiк з десять старших людей, i слухали гру маленькоï скрипальки, що вмлiвала вiд страху i спеки пiд палючим весняним сонцем. Побачивши ïхню делегацiю, старенькi заворушились, а почувши, хто прибув, по-дитячому зрадiли, навперебiй розповiдаючи, як вони чекали i яка рада буде Серафима Митрофанiвна. Одна з бабусь побiгла попереду, запрошуючи до будинку, в якому ïх ждала та сама Серафима Митрофанiвна. Кам'янi схiдцi, невеличка веранда, прохолодний коридор, затишна вiтальня, у старомодному шкiряному крiслi – стара панi, зi слiдами колишньоï вроди, зачiскою тридцятих-сорокових рокiв минулого столiття, i в масивному старовинному намистi-кольє iз срiбних монет, яке, здавалося, ïй важко було тримати на зморщенiй тонкiй шиï, тож панi мимоволi випрямляла спину, розправляла худенькi плiчки i тягнула вгору пiдборiддя. Як старiюча актриса в ролi молодоï аристократки. Френ знову здалося, що вона усе це бачила... Може, в якомусь старому радянському фiльмi, якi бабуся iнодi переглядала по вiдео?.. Стара панi у крiслi, уздрiши делегацiю, теж захвилювалася. Хотiла встати навстрiч, але не змогла, i ще бiльше розтривожилась: на колись прекрасних очах виступили сльози, а сухi руки на бильцях крiсла затремтiли, мов сизе осiннє листя на вiтрi. – Sic transit Gloria mundi – так минає слава свiту, – сказав хтось тихо Маркiяновим голосом за спиною у Френ. I вона згадала: цi слова були написанi рукою прадiдуся на зворотi порудiлоï свiтлини, на якiй мiж елегантними молодими чоловiками видiлялася гордою вродою жiнка, котра (Френ була певна) зараз сидiла перед нею у шкiряному старому крiслi! Така ж зачiска пiд Марлен Дитрiх, i... це, схоже на дiадему, намисто!.. Чи це не те дороге намисто з дукачами, втрату якого все життя оплакує Бабi?! Фамiльна релiквiя Сагайдачних по сестрi гетьмана Мокринi... Бабi казала, що його передавали з поколiння в поколiння невiсткам по найстарших у роду синах... Маркiян був найстаршим... Цi напiвзабутi дитячi враження, цi майже стертi, як стара свiтлина спогади, наразi нiби пiдштовхнули Френ, i вона, така тиха i скромна, ступила до жiнки i сказала: – Я вас бачила... На свiтлинi, яка дивним чином збереглась у мого прадiдуся. – Та-а-ак?.. – здивувалася Серафима Митрофанiвна, приємно вражена. – А хто ж ваш прадiдусь, коли не секрет? – Його сценiчне iм'я Орлик – Сагайдачний. – Маркiян?!. – стара панi зблiдла. Хапнулась руками за груди – дзенькнули, задзвенiли глухо важкi, почорнiлi вiд давностi дукачi. – Вiн живий? Хiба його у тридцять сьомому не...? Жiнка явно боялася вимовити те страшне слово, однак Френi прочитала його в ïï ще прекрасних фiалкових очах. I теж здивувалася: – Нi... Хоча, правдиво, я про те мало що знаю... Перепрошую, я знаю лише, що сталася якась дуже велика трагедiя... Але сталося й чудо: Маркiян вирятувався, i довго ще жив. I дожив до дев'яносто i трьох лiт... Звiсно – в Америцi... Стара панi хапнула ротом повiтря i Френ, злякавшись, що вона помре, пролепетала перше, що прийшло в голову: – Ви така ж гарна, як i тодi. Тiльки старша. Перепрошую, дуже перепрошую... – i рвучко повернувшись, кинулась надвiр крiзь негустий натовп притихлих гостей. Пробiгаючи спорожнiлим подвiр'ям повз монументальне землисто-сiре погруддя корифея, вiдчула на собi його важкий олов'яний погляд. Та замiсть того, щоб тiкати, стала як укопана. Глянула просто в порожнi зiницi: здалось, у них спалахнув i згас печальний сiрий блиск. – Менi жаль тебе, чоловiче. Але маєш те, що заслужив, – сказав зовсiм поряд ( нiби в ïï головi) знайомий з дитинства голос. – А решту доконаєш у пеклi. Френ роззирнулась – нiде нiкого, крiм неï i олов'яного боввана. I тiльки тепер ïй по-справжньому стало страшно... якимсь дуже знайомим страхом, який вона, здавалося, уже колись пережила i не деiнде, а саме на цiм подвiр'ï! Боже, що за фантазiï! Враз надворi спохмурнiло. Почав накрапати дощ. Забувши, що зовсiм поруч дiм, повний людей, Френ кинулась бiгти сосновою алеєю до хвiртки, шукаючи поглядом рятiвний помаранчево-синiй автобус. Але замiсть нього побачила перед ворiтьми чорне авто моделi середини минулого столiття. Такi воро... ворони, здається, так називала ïх Бабi, вона бачила в себе в Америцi на виставках i аукцiонах, та ще у фiльмах про Радянський Союз сталiнських часiв. Дверцята були вiдчиненi i зяяли, як чорнi дiри. Френ злякано ахнула, i вiд того зойку дверцята самi собою зачинилися, i чорне авто стало безшумно, як привид, вiддалятися безлюдною сiльською вулицею. I тiльки тодi, як воно розтануло в кiнцi вулицi, Френ побачила просто перед собою свiй яскравий автобус, а бiля нього сердитих правдоборцiв, що метали гнiвнi позирки на дачу, готовi спопелити ïï разом iз бовваном корифея, його музеєм i всiма тими м'якотiлими iдейними зрадниками-вiдступниками, що десь там чарку п'ють за його чорну пам'ять, а чи непам'ять...
ГОЛОС КРОВI