<< Главная страница

ГАСПИД I МАРГАРИТА



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вiртуальний роман НАРОД В О Н И знову прийшли. Тi самi, що й учора i позавчора. I три, i чотири роки тому назад. Тi самi, хiба що ще бiльше вихудлi, виморенi, неначе вимоченi у водi. Одна шкiра та костi. Замiсть очей – налитi ненавистю темнi впадини. Беззубi, розтерзанi криком чорнi роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули вiд озера, змiтаючи дорогою бiлоснiжнi вiлли, казковi дачi-замки, прикрашенi середньовiчними бiйницями... Вони наближались усе ближче i ближче, невблаганнi, як стихiя, i, як стихiя, безумнi. От уже впала i захрустiла пiд ïхнiми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже ïхнi перекошенi люттю обличчя поповзли, як зеленi мухи, по тонованому склi веранди... Страшнi людськi тiнi, що, здається, виповзли з давно забутих бiльшовицьких братських могильникiв, фашистських газових камер, жахiтливих утроб усiх геноцидiв. З гучним дзвоном i трiском розлiтаються бризками шиби, i людська хвиля, як смердюча каналiзацiйна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнастi смарагдово-вишневi килими. Озвiрiла повiнь пiднiмається все вище i вище сходами, ламаючи ажурнi, рiзьбленi найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – i цей смердючий людський паводок, вiд якого за кiлометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилiв кабiнет, спальню, дитячу! Боже мiй, Боже мiй, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич мiлiцiю... Охорону... Де ж та, в бiса, охорона?! Охххррр... Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, i я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще мiцнiше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смiшок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очi от-от вилiзуть з орбiт... Смiшок наростає, переростає в огидний ляскiт... Чорний, бридкий писок скаче м'ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Вiдпусти, сучий сину... Отак би й давно! – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, вiдпускаючи горло, i я катапультую з лiжка. Кири!.. Але Кирила немає. Тiльки розпатлана зеленовида жiнка з божевiльними вiд жаху очима бiжить поряд зi мною до дверей. Нiчна сорочка мiшком висить на ïï брезклому тлустому тiлi... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жiнка, ця страшна розпатлана вiдьма, чого ïй треба, цiй безумнiй? Кири... Кири-лееее!.. Дверi – навстiж. На порозi – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка телiпається на плечi, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?! Ридаючи, кидаюсь, мов дiвка, Кириловi на шию. Але вiн, осатанiло вiдштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною: – I-дi-о-тка! Ти вже дiстала мене своєю маячнею! Тобi, твою мать, лiкуватися треба! I то негайно! В дурцi! Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальнi знiченою юрбою збожеволiлих вiд жаху жiнок застигло моє розмножене вiддзеркалення. I тут до мене доходить: сто чортiв, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тiльки с о н... Я полегшено зiтхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, i винувато витискаю iз себе майже по складах: – Про-бач... цей сон... цей жах-ли... На чоловiковi лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточцi, пiд рiзьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повiтря, нутро моє вже клекотить, як чан iз розпеченою смолою, досадою на саму себе, злiстю на цiлий свiт, i не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиï... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет трiщить, i вiд болю я хриплю низьким, не своïм голосом: – Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне i те ж снитися роками... Це – попередження... Бридка гаспидська мармиза чорним нiмбом осiдлала Кирилову голову i аж заходиться дрiбненьким остючковим смiхом. Поволi Кирило теж починає сатанiти. Голос його зривається, i вiн верещить, мов базарна перекупка: – Яке ще попередження, вар'ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?.. – Кири.., ВОНИ вже йдуть! I не сьогоднi-завтра ВОНИ прийдуть i сюди i вiзьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що дiється... Народ озвiрiв. Це попередження, знак... Я хочу сказати: Боже провидiння, але слова стають колом у горлi, i страшний бiль знову перекошує мене, як розсохлу вiконну раму. Сiра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять: – Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сiм рокiв тому! СIМ'Я Вiд цих слiв, вiд задавненоï образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в менi, як магма: – Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в дурку мене! А може, в монастир?! Як вiдпровадив свою законну, але, на жаль, пiдстаркувату жону твiй поплiчник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. I це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю вилiпила! Тебе ж нiхто нi за що нiколи не мав! Я, я тебе в полiтику привела! I депутатом зробила – теж я. I це всi знають. Всi! Мене аж трясе вiд бажання спопелити словами це вiчно непричесане створiння... I тодi, коли я вергаю на його голову розпечене камiння зневажливих, нищiвних звинувачень, Кирило несподiвано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмiшечка розтинає щiлинкою зарослу фiзiономiю, крiзь яку сиплеться сухе сичання: – Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лiнь було... А я, дурень, пiдiбрав... Ссстрiпав, як сстолочену пiдссстилку, вiдмив, шлюбною жiнкою зробив таке сссобi просссти Господи... Вiд такоï чорноï брехнi менi перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається пiдленьким смiхом, i вiд тих чортячих веселощiв лайка пре з мене, як чорна кров горлом: – Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого пiдiбрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотнiх столичних курвiв? ЖиҐоло! Сутенер! Сибарит! Тодi ти торгував своïм... обмилком, тепер – совiстю! Єхидна усмiшечка злущується з Кирилового писка разом зi здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зi староï повiï. Вiн ошалiло смикає краватку – погана ознака. I юрба розпатланих жiнок у дзеркалах запопадливо хапає по китайськiй вазi i стає в позу метальника ядра. Ослiплий вiд лютi Кирило шкiрою вiдчуває небезпеку, але ненависть нiби пришпилила його до порога. – Нi, ти не просто хвора! Ти – пiдла! Це я совiсть продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливiсть змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортовi продав, щоб ти, хвойдо свiтова, жила в шикарнiй квартирi, мала дачу, машину, смажила свiй товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, пiдприємства! Думаєш, не знаю, що навiть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Вiн викинув тебе, як ганчiрку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жiнкою?!. – На себе подивись! Думаєш, менi невiдомо, як ви... обранцi народнi... паритесь по саунах з доларовими повiями?! – Защепи свою брудну пельку, iстеричко: дитина слухає! Кирило люто затягує на шиï вузол краватки i кидається сходами униз. Краєм ока помiчаю у дверях дитячоï перелякане личко Дарунi. Але злiсть затьмарює розум, i я щосили жбурляю услiд чоловiковi дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкоï ручноï роботи, подарована китайським послом, розлiтається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликiв перед самим Кириловим носом. КИРИЛО Кирило нагло сахається i, затуливши долонями рожеве безволосе тiм'ячко, дрiботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Нi, радше, карлик! Iз висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увiнчаним величезною сивою головою. Карлик навiжено б'ється у дверi, вискакує на терасу, далi – на залите вранiшнiм сонцем подвiр'я. – Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услiд i заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою. Знаю: за мить ранкову тишу розiрве на клаптi ревище двигуна, i новiсiнький вороний мерс понесе цього покидька у чорторию блуду. Але менi байдуже. Як менi все остогидло! I як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лiд паркету, всипаного райдужними скалками китайськоï порцеляни. Врiзатись i – все. Як врiзалась у клумбу чорнобривцiв зi свого десятого поверху бiдолашна Ярка – моя унiверситетська товаришка... Але – чорта з два!!! Пекельна гаспидська мармиза, натiшившись черговою битвою пiд Ватерлоо, як укопана завмерла у дверях кiмнати для прислуги. I коли я вже була готова швиргонути в неï iндiанським томагавком, привезеним Кирилом iз черговоï поïздки до Латинськоï Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенiрною, якими завiшанi всi стiни дачi, дiдько пiвкнув переляканим голосом причинного Кiбчика: – Ви мене кликали, панi? IДЕЯ Причинний Кiбчик тремтiв при одвiрку, як осиковий лист на вiтрi, такий самий сiренький, вiд сивоï стриженоï пiд ïжака головешки до безбарвних старих кросiвок, i такий самий дрiбний i незахищений перед убивчим позирком розпаленоï сваркою Хазяйки, яку вiн водночас боготворив i боявся, як вогню. Три роки тому Кiбчика, тодi ще безпробудного п'яничку, до офiсу Мiжнародноï лiги Народна iдея прибила бiда i надiя знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокiл, нещасний Кiбчик виявився за бортом сiмейного життя i без копiйки в кишенi. До болю у шлунку хотiлося ïсти i стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлi i прибита справа бiля входу, сподобалася безнадiйно безiдейному Кiбчику. Алкогольна душа його стрепенулась i затужила за чимось високим i патрiотичним. Окрилений неждано цiєю свiтлою тугою, Кiбчик переступив порiг i опинився в темнуватому холi, заставленому столами i стелажами з книгами. Через цi книги i старого вусатого i тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кiбчик зразу заповажав Народну iдею. Суворий i неприступний козак-консьєрж, дiзнавшись про причину Кiбчикового вiзиту, пом'якшав, сказавши, що Хазяïна нема на роботi, але й не треба його, бо вирiшує все Хазяйка, яка сидить у кабiнетi на другому поверсi, по сходах угору. На вiдмiну вiд Народноï iдеï, ïï Хазяйка не дуже сподобалась Кiбчику. Вiдьма, як пить дать, вiдьма, ще й до того крепко зла, – думав, плутано пояснюючи жовтоокiй, як змiя, жiнцi невизначеного вiку, чого вiн сюди забрiв. Витягнувши, мов на допитi, з охлялого Кiбчика всi зiзнання про його нехитре життя-буття, жiнка сказала, що бере його на роботу помiчником завгоспа, але поки що з iспитовим строком, отож робити i жити вiн буде на дачi. Звiсно, жити скромно i тихо. Не пити i не лiнуватися. А не дай Боже що... I так промовисто подивилася на Кiбчика, що спаралiзувала його своïм жовтим змiïним поглядом навiки. Назавтра бездомного Кiбчика вiдвезли старенькою газелькою Народноï iдеï в краï, про якi вiн чув краєм вуха, але нiколи не бачив, бо туди таких бомжiв, як бездомний Кiбчик, не пускала охорона при шлагбаумi. Бiдному Кiбчиковi спочатку здалося, що вiн спить або вже в раю: така розкiш i порядок панували в дачному мiстечку. Йому, змужнiлому в трущобах Борщагiвки потомственому пролетарiату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усi живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кiмнат i в кожнiй по здоровенному бiлому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тiм числi – на три чвертi горiлкою. РАЙ Але в тому раю, куди привезли голодного Кiбчика, призначеноï йому персональноï дачi ще не було. Ïï тiльки будували. Дуже спiшно, навiть поночi, при свiтлi лiхтаря, i дуже завзятi хлопцi, видно, палкi патрiоти, i, видно, гуцули, бо розмовляли лиш украïнською мовою i спiвали, повечерявши, таких пiсень, яких росiйськомовний житель столичноï околицi Кiбчик нiколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робiтникiв, був. У гаражi. I хоч Кiбчик до нього не мав персонального доступу, оскiльки не був начальником, а лиш пiдсобачником у гуцулiв, тобто пiдсобним робочим, однак не бiдував. Ïв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражi, слухав ïхнi патрiотичнi бесiди, пiдспiвував i переймався народною iдеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, вiд'ïхали у своï гори, подзенькуючи символiчними копiйками у святкових тайстрах, але щасливi, що прислужилися народнiй iдеï, вирiзьбивши для ïï Провiдника затишну хатинку-колибу, Кiбчик готовий був умерти не лиш за iдею, а й за своïх нових хазяïв. Тож скоро вiн перетворився на вiрного i пильного сторожового пса, покоïвку, садiвника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехнiка, а головне – на святого Петра, в якого ключi вiд брами до раю. Точнiше, до ворiт, якi гуцули теж хотiли робити сосновими-смерековими, рiзьбленими та з дашком, як у ïхнiй Гуцулiï, але Хазяйка не пiддалася на вмовляння, забоялася, що пiдпалять, гади, i замовила у патрiотичних ковалiв заводу Запорiжсталь броньовану браму, глуху, без нацiональних орнаментiв, зате надiйну i з трьома замками. Ключi вiд брами Кiбчик носив на поясi при боцi, подзенькуючи ними з великою гордiстю. Через тi ключi Кiбчик споважнiв, обрiс самоповагою i сальцем. Навiть ходив помiстям не так, як колись, пролетарiатом, вiчно згорбленим i пiд мухою, а – розправивши плечi та випнувши живiт. Але, звiсно, як нiкого не було поблизу. Коли ж Кiбчикова душечка вчувала за верству безшумний хiд хазяйчиноï хонди, то миттю забивалася в п'яти, тягнучи за собою у штиблети i скарлюченого, тремтячого Кiбчика. ХАЗЯЙКА ...Хазяйка дивилася на тремтячого Кiбчика, мов кiбець на курча. Згори вниз. Останнiм часом Кiбчик ïï дратував. Останнiм часом ïï пильне око в цiй безсловеснiй покiрнiй тваринi завважило... внутрiшнiй спротив. I то – кому?! Ïй, його рятiвницi. Тiй, що на свiй страх i ризик прихистила його, дала шмат хлiба i до хлiба, дах над головою! Ïï не проведеш. Вона чiтко бачила, як на ïï рiзкий окрик зiгнута вутла спина наймита конвульсивно вирiвнювалась, як вiд удару, i в полохких пташиних очах зблискували вовчi вогники. I цей покидьок ïï ненавидить! I цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на ïï статки, на ïï становище... I пiдленько-тихенько втiшається-насмiхається над ïхнiми з Кирилом скандалами, ще й пiдслуховує, черва болотна... Спостерiгає за нею, вистежує... Знає ïï всi секрети, чекає, щоб вирватися на свободу i рознести сморiд по всiй околицi... Пiдлий раб! I це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократiю i свободу, на десятому роцi цiєï демократiï i свободи, нарештi зрозумiла, що все це – бридня, бо нiякоï рiвностi не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, i не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном. Яка рiвнiсть?! Рiвнi тiльки дурнi, яким не вистачає розуму вирватися з рiвних уперед. А мудрi – кожен сам по собi вищий i ще вищий. Зрiвнює – бiднiсть. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кiбчикiв, запрограмованих природою на роль рабiв, прислуги, чернi! Та ти йому хоч сто демократiй дай, тисячу свобод, посади за один стiл iз самим... президентом Америки, а воно – раб рабом. – Ви мене кликали, панi? – перепитує переляканий раб на прiзвисько Кiбчик розпалену сiмейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з вiдчиненоï клiтки, з такою ненавистю, нiби от-от стрибне! Хазяйка й справдi аж гине зiгнати злiсть на мимовiльному свiдковi ïï постiйних принижень... методичного знищення ïï... як жiнки, врештi, як людини – саме так! – пiдлим Кириком! Лють бухкотить у нiй, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує пiдсвiдомий страх... убити Кiбчика, i вона, зцiпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й iскри з очей сипляться. Господи, нащо менi таке горе? – волає до Неба затюканий раб на прiзвисько Кiбчик i чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку. БАБА АРЕХТА – Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цiдить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Пiд склепiнням черепа вiдлунює ударами батога наука баби Арехти: Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!.. Цiлющi, як гiрське повiтря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз'ятрену душу, вiдвертають думки вiд... огидноï реальностi. Хазяйка згадує, як у п'ятирiчному вiцi вiдвезли ïï батьки, яким було по молодостi лiт не до неï, у глухе пригiрське село до баби по татовi i забули до повнолiття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неï жовтими недобрими очима, а далi спитала: – Кум те кяме? – Мамо, вона не знає нi по-волоськи, нi по-ромському, – сказав бабi тато. – Говори з нею як усi. А звати ïï – Людмила. Коли тато з мамою поïхали у свiй город, баба Арехта сказала по-людськи: – Що за iм'я таке – Людмила? На сiм свiтi сам собi не милий, не те що людям... Проте... звися собi як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрiбонька квiточка iз золотим очком... Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають... При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвiтлiло, нiби на нього впали вiдсвiти вогню, що гуготiв у печi, i знову потемнiло. За все ïхнє спiльне життя бабине лице яснiло тiльки тричi: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, i втретє – в останню свою нiч... Хазяйка зiтхає, задумливо i безцiльно тиняючись широкою вiтальнею, як колись циганськими толоками... Придумане бабою iм'я дiвчинцi сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дiвчинка повторювала i повторювала чудне слово, перекочуючи в ротi дзвiнкi склади, мов солодкi камiнчики лампас'є, що ïх баба купувала ïй часто в лавцi, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але iнодi вiд ïï нового iменi в ротi ставало солоно, як пiсля вирваного зуба. Дiвчинка спльовувала на долоньку червону слину, вiдчуваючи спиною холодний протяг, нiби з пiдземелля. Здавалося, нове iм'я вiдчиняло перед нею браму до чогось незвiданого, грiзно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собi, зовсiм iншою дiвчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця. З переляку дiвчинка бiгла за село шукати золотооку бiло-рожеву квiточку, що всипала кожноï весни дрiбним цвiтом зеленi толоки. Коли ж на толоках осiдали табором цигани, баба зачиняла ïï в хатi й не пiдпускала до циганських каруц, як називала ïхнi вози iз шатрами, i на гарматний пострiл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала i не боялася бабиного крутого норову, важкоï руки, вiдлюдькуватостi. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – нi. Вiдчувала, що баба Арехта ïï любить, усе прощає, крiм цiкавостi до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерiгала вiльне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло нiздрями солодкий дим багать, вухами – гортаннi голоси, мрiючи до слiз про барвисту рясну спiдницю, в яких збивали пил селом молодi циганки. Поволi баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсiм не забули. I нiколи бiльше про неï не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидвi чорнi, похмурi, вiд ïхнiх зiрких жовтих очей всi кидалися врозтiч, а тi, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привiтно-переляканою усмiшечкою на фацах (писках – по-мiсцевому). Боялося бабу село, але, коли яка бiда – до неï бiгло, озираючись встидливо навсiбiч, iз вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини. I все тому, що баба зналася на приворотах, вiдворотах, вроках i пристрiтах, викачувала яйцем перепуд-переляк, вiдвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу. Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним вiдьмуванням з печi, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому лiжку, якими на нiч вони з бабою вимощували собi лiгво просто на чорнiй, як битий шлях, дощатiй долiвцi. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозумiла дрiбним своïм розумом, що люди – слабкi, тупi i беззахиснi. Вони, як дiти, бояться всього (крiм Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя i смертi. Хочуть знати, що з ними буде, i бояться цього знаття. А найбiльше вони бояться тих, вiд кого нiбито залежить ïхня доля. Хазяйка згадує про Кiбчика. Нещасний, нiби приклеïвся до одвiрка: боïться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точнiше – народжений рабом. ТАЄМНИЦЯ Хазяйка добрiшає до Кiбчика, як до приреченого на калiцтво, бо й справдi, проти долi не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селi коло, здавалося б, темноï, вдурiлоï вiд мракобiсся, староï вiдьми, а стала – культурною самодостатньою особистiстю, бiльше того – сильною i мудрою! Ще б пак! Якраз у закуренiй селянськiй хатi ïй, безвиннiй дитинi, вiдкрилося знання всiх тиранiв i узурпаторiв: людина – iстота примiтивна, легковiрна, безвiльна. Ïï можна тримати, як козу на цуҐундерi (по-простому – на мотузку), доïти, поганяти i всiляко користати собi на втiху. А крiм того, скоро дiвчинка взнала всi секрети сiльського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче ïï дивувало те, що причиною всiх людських трагедiй i комедiй були не якiсь там казковi богатирi чи недосяжнi красенi-лицарi, а простi, як правда, неохайнi, часто п'янi сiльськi вуйки i парубки, якi, певно, i вмираючи, не здогадувались, скiльки з'ïли на своєму вiку бабиного приворотного зiлля, чарiвних настоянок та порошкiв iз сушених жаб, котячих кiсток, паленого пiр'я, власного лайна i ще казна-якоï чортiвнi!.. Часом малу циганичку, як ïï поза очi обзивало село, вiд одного погляду на якогось хлопа проймав такий смiх, що той з дива не знав, у який бiк кiгтi дерти. Маргаритка швидко засвоïла всi рецепти та освоïла технологiï приготування чарiв, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємницi, дiвчинка перестала ïï боятися, ба часто навiть розважалася, додаючи в пiйло чи порошок таємно вiд баби дрiбку кiзяка чи курячка... I з задоволенням уявляла собi, як те все поïдає з борщем якийсь зашмуляний, вiчно п'яний ïздовий чи тракторист. Згодом, дiвчуром, зловтiшалася, перевiряючи ефективнiсть тих вiдьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрi, хоч i боялися баби Арехти, як вогню, за ïï онукою ходили лошачими табунами. Бабу називали в селi циганкою, казали, що дiд привiв ïï з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селi з'являлися цигани, не пускала ïх на порiг, сичала до них незрозумiлими чужими словами, вiд яких заброди тiкали, мов ошпаренi. Баба панувала над селом чорною зловiсною хмарою, i Маргаритцi це починало подобатись. Усе бiльше прихилялася вона своєю неприголубленою напiвсирiтською душею до баби, з цiкавiстю зазираючи в руки та очi, жовтий вiск яких теплiв-теплiв, аж доки не засвiтився до онуки таємничим циганським сонцем. А однiєï ночi, коли наставав молоденький мiсяць, баба Арехта розбудила Маргаритку i, свiтячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала: – Хочеш панувати? Жоден м'яз не сiпнувся на блiдому личку дитини. Тiльки жовтi очi зблиснули по-вовчи хижо, i з глухоï солоноï темряви кровi пролунало гортанне: г-ххочу! ГАСПИД Баба поклала ïй в долоньку холодну, завбiльшки зi сливку-дичку кульку i сказала: – Маєш курячий зносок. Мус виносити його пiд пахвов шiсть тижнiв, день i нiч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Газдиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дiвче, що меш чинити... Шiсть тижнiв носила Маргаритка лiву руку на перев'язi. Не стрибала, на толоцi не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловiсною таємницею. Таємниця робила ïï дорослою, не по роках розумною, а тому i злою... Маргаритка знала, що тепер ïй буде нецiкаво бавитися з дiтьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати. Якось серед ночi дiвчинка прокинулася вiд страшного болю в серцi, здавалося, хтось його вирiзав, виколупував, виривав iз грудей. А далi все ïï тiло почало корчитися, страшна сила розривала живiт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тiсноï безпросвiтноï теменi болю. I наразi просто перед собою побачила вовчi вогники, i лагiдний бабин голос проворкотiв: – Не плач... не бiйся... така радiсть... вiн вилупився... тепер баба може вмирати – ïï чiчка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, вiзьми його... I, присвiчуючи очима, простягнула Маргаритцi у жменi щось маленьке, волохате, схоже на павучка. Дiвчинка з острахом взяла павучка, вiдчуваючи, як виходить з ïï маленького тiльця скажений бiль, подивилась на нього i провалилась в нудотну темряву. Три днi пролежала Маргаритка в гарячцi, а павучок висiв на ниточцi бiля сволока i розповiдав ïй рiзними людськими голосами усiлякi небилицi... Ну чисто радiо! З хвороби Маргаритка вийшла iншою. Нiби ïï пiдмiнили. Вона бiльше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у ïï рясну спiдницю та похмуро зиркаючи навсiбiч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дiвка, зиркаючи зневажливо на дiтей та не до речi регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася i з вереском бiгла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама iз собою, лише скрушно зiтхали. А дiтваки почали побоюватися Людцi-циганки, як вони й досi ïï називали, бо запримiтили, що варто лиш ïй з'явитися поблизу, як творилося щось несусвiтне: або вiвцi зачинали Ґзитися-казитися та кидатися врозтiч, або пастушкiв якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала ïм за ковнiр кусючих мурахiв, то садовила новими споднями просто на гарячий коров'ячий плєцок... Тим часом вдоволена циганичка, зловтiшно регочучи, зникала у лiсi, як щезник, i несподiвано з'являлася аж на тому боцi Черемоша. Найсмiливiшi кiлька разiв збиралися вiдомстити вiдьмачцi, але щоразу затiя закiнчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф'юкового довелося всiм селом здiймати зi староï смереки у зворi, Парасчиного Митра – в зимному Черемошi виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з мiлiцiєю аж через мiсяць i аж iз Румунiï, куди вiн невiдомо як i чого забрiв, перетнувши непомiтно державний кордон. ВЛАДА ...Раптом Кiбчик перестає тремтiти при одвiрку, мов осиковий лист, i каже зневажливо: – Ой, над ким панувати?! Над тими кiлькома нещасними, якi разом з тобою вдають, що вергають нагору народну iдею, а насправдi – з ненавистю спостерiгають, як ти зi своïм Кириком продаєте ïï, мов цигани крадених коней? – Що-о-о? – сатанiє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо свiтова, ти ще смiєш на мене пащеку вiдкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти менi служив вiрою-правдою, а ти що робиш, покидьку? Вiд цих звинувачень нещасний Кiбчик полотнiє, а нахабний Гаспид чорнiє всiм своïм i без того безпросвiтним видом, i, затуливши лаписьком Кiбчиковi рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламентi: – Високодостойна панi, дозвольте вiдновити у вашiй дiвочiй пам'ятi всi своï скромнi заслуги перед вами, невдячною, i вашою ще гiршою родиною. Може, почнемо з першого мiльйона, який не без нашоï з вами участi заробив ваш коханий чоловiк, продавши в перший день свого побиту в крiслi голови екологiчноï парламентськоï комiсiï Чорнобильську зону пiд звалище європейських радiацiйних покидькiв, чи то пак... вiдходiв? На вiдмiну вiд вас, менi таки шкода було рiдноï багатостраждальноï землi, як i вашоï подружки, котра палко бажала вiдвернути бiду, але замiсть того полетiла з балкона стрiмголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не мiг не виконати ваш наказ, оскiльки я – не що iнше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кiлером. А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засiданнi Благочинноï ради Лiги Народна iдея посмiв (подумати тiльки, яке нахабство!) привселюдно засумнiватись у вашiй громадянськiй порядностi, себто запитати вас, в якi пiски йдуть бюджетнi грошi, видiленi на розвiй святоï iдеï, то я над ним ридма ридав. Повiрте, рука не пiднiмалася штовхати його пiд трамвай, а ще бiльше – висмикнути з крапельницi ту тоню-ю-юсiннь-ку прозору трубочку... А скiльки я намучився з тим неповоротким КАМАЗом, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проïжджав опонент вашого чоловiка на минулих виборах? – Гаспиде триклятий, анцифире пiдлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклi своєму на вугiль зотлiв, лiпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий... я через тебе душу запропастила, чого тобi ще треба?! Переляканий Кiбчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його i, нiби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вiтер кущем на белебнi, перекривлюючи: – Чого тобi треба, чого тобi треба? Чого – чого?.. – i наразi, викинувши за дверi нещасного Кiбчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Ïï! I тицяє кiгтем кудись пiд стелю. ДАРУНЕЧКА Лиш тепер Хазяйка помiчає за кiлька крокiв вiд себе аж зелену на виду перестрашену Даруню. Дiвчинка стоïть, як скам'янiла на соляний стовп Лотова жiнка, i нiяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи: – Нi, тiльки не ïï!.. вона й так нещасна... Менi ïï дав Бог... – Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом... – Замовкни, бо я роздеру тебе! Даруня з жахом дивиться, як обезумiла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вiтальню i, пiдбiгши до зачинених дверей кiмнати для прислуги, за якими щез Кiбчик, починає гамселити кулаками по одвiрку. – Кiбчику, Кiбчику, мама збожеволiла, мамi погано! – верещить Даруня, збiгає сходами, чiпляється за маму; та, схаменувшись, обнiмає дитину, i так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно i нудно. – Чорт з вами, – спрiснiлий враз Гаспид iз досадою махає хвостиськом i йде собi трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-мiнiстра економiки чи курей на подвiр'ï колишнього класика рiдноï лiтератури, а тепер просто письменника Х. – Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе... Справдi, що це зi мною дiється? Якесь помутнiння свiдомостi, огидна маячня вперемiш з диким чортовинням... Бiдна дитина... Вона так i не звикла до наших iз Кирилом брутальних сварок, iстеричного вияснення стосункiв. – Нiчого, доцю, нiчого... Вже все о'кей! Все нормально...Не бери так до серця... У кожнiй сiм'ï сваряться... Таке життя... Iди поспи... Ще рано... Iди. А я пройдуся... Менi треба трохи заспокоïтись... i подумати... Iди. Дочка слухняно пiднiмається сходами до своєï спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена...Боже мiй, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого ïï не тiшить нi ця шикарна, для неï збудована, казкова вiлла, анi авта, нi рахунки в банках? Якби менi в ïï роки та ïï можливостi, я б свiт перевернула, я б уже не знати де i ким була... Принаймнi, з нiчних клубiв не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотоï молодi принца з батечком-олiгархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона!.. Нiби я за неï i вiдгуляла, i вiджила, – лиш свiтом нудить! Ïй байдуже, скiльки задля того всього, що вона має, менi довелося дряпатись, принижуватись, а потiм – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, i при тому самiй балансувати, мов на канатi над прiрвою... Скiльки разiв могла зiрватись i полетiти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться! ЯРОСЛАВА Згадка про Ярославу витiсняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справдi, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дiвка нi з того нi з сього випасти з балкона своєï квартири просто на клумбу чорнобривцiв! Маловiрогiдно й те, що популярнi й везучi телеведучi просто так, нi сiло нi впало шандарахаються об асфальт, повернувшись iз урядового прийому, де ïм цiлують ручки власть iмущi i роблять багатообiцяючi пропозицiï елiтарнi мужi i володарi цього свiту. Потьмарення вiд сварки з Кирилом нiби й не було. В головi чiтко i ясно сплiтались у логiчний ланцюг подiï недалекого минулого. Все почалося з мимоволi пiдслуханих Кирилових телефонних розмов: – Згоден, ця пташка забула, з чиєï руки золоте пшiнце ще недавно клювала... Варто б натякнути... злегка... Або вiдправити... в Чечню... Хай дрочить по гарячих точка... Тодi в нас виник невеличкий конфлiкт. – Не чiпай Ярки, – дала зрозумiти чоловiковi, що все знаю i не погоджуюсь на жоднi радикальнi дiï проти неï. – Гаразд, – легко, без звичних для нього екiвокiв, згодився добрий Кирик. – Але, коли твоя подружка насмiлиться оприлюднити своє так зване журналiстське розслiдування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тiльки з нашим першим мiльйоном, а й з єдиним, першим i останнiм своïм життям. Отож, вибирай. – А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуацiях, маю вибирати я? – А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити i сраки не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись i зарубати собi на носi, що великих i водночас чесних грошей не iснує в природi. Отож або змирись, або йди в монастир. Кирило явно ставив мене на мiсце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, вiдправить мене або в подружню вiдставку, або ще далi, наприклад, в монастир, психлiкарню, чи просто вiдстрiляє i оком не моргне. I я причинила пiддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресiй, якi влаштовували на початку Незалежностi осоружним старим жонам новоспеченi, незалежнi вiд совiстi, провiдники нацiï. Менi iнодi задля розваги хотiлося помилуватися самодурством i наïвним самочванством свого чоловiка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвiст i пальцi вiялом, воло роздув, мов пелiкан... Якби ж я не жила в цiй дикiй краïнi, серед цих примiтивних гуманоïдiв з ïх середньовiчною пристрастю до перманентних полювань на вiдьом, а, наприклад, в З'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором... В Америцi точно вже була б свiтовою знаменитiсть. Там соцiально активнi жiнки круто стоять. А головне – затребуванi. Тому й порядок у державi. Хоча – ненавиджу фемiнiсток, звiсно, доморослих, iз ïхнiми гендерами i паритетами. З iстеричним лементом про рiвнi можливостi... З ïхньою позою незалежноï жiнки... А коли розiбратись, то все це лиш гормональнi рефлексiï, викликанi тугою за двома суто жiночими позами – на спинi i на колiнах. Отакий маленький парадокс моєï, перепрошую, ментальностi. I большая правда малєнькой жiзнi... Бо поки тi недотiпанi амазонки по гуртожитках та запльованих малосiмейках утинають собi цицьки, аби стрiляти з лука по хлопах було зручнiше, тi хлопи преспокiйно дiляться благами, славою, премiями i владними крiслами iз податливими, згiдливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звiсно, з природи я не була подiбною зручною пiдстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию жеребчиковi чи старому воловi збрую та не брала мiцно в руки шовковi вiжки... i гарапника. Але... про що це я? Чого понесла на фемiнiсток, навiжених вiд гормонального отруєння? Наскiльки менi вiдомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати iз себе таку собi Дiву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тiй розмовi з мудрим Кириком мене i розiбрала справедлива злiсть: а й справдi, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодноï на славу, нарваноï дурепи? Скiльки того життя, щоб його жбурляти пiд колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову iдею? Тим паче, коли можна цю iдею перетворити в бездонне корито. ГАСПИД – I хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж через вуха перло, з очей бризкало, i щоб нiкому крихти не дiсталося, отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болотi, огидними жестами iлюструє моï думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Кириловими мокасинами (i де воно лиш дiп'яло ïх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи. – Воня в Ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо спостерiгаючи за кривлянням цього смороду сiрчаного у штанях, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу... – А так естетичнiше? – питає мармиза, перевтiлюючись, як Ступка в гетьманiв, то в Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До компанiï не вистачало ще несамовитоï фiзiï Петра Першого та мумiï Мазепи, прип'ятоï до коня, або ще чогось iз вбивчого арсеналу естетики патрiотичного вiдродження. Однак на чортяче мавпування я реагую спокiйно-саркастично, як украïнська публiка на жалюгiдне збоченство вiтчизняного кiномистецтва. – Браво! Генiально! Якби всi нашi мистцi були такими талановитими, як ти, дiдьчий сину, Голiвуд вiд заздростi перевiшався б. Дивно, але часом цей бiсiвський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинствi, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величнiше розвертаю свою царствену парсуну i прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим сонячним промiнням сад. Уже в порозi рiзко озираюсь i – сто чортiв! – бачу, як пекельний виродок, смiшно викаблучуючись та пiдстрибуючи на кривеньких нiжках, крадеться сходами за Дарусенькою. – О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєï улюбленоï дорогесенькоï бабцi. – Ти кого маєш на увазi? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий. – Я маю на увазi тих сто чортiв, якi тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогоднi ж, на очах у Князя, порiжуть, як макулатуру, на дрiбнi смужечки або пiдсмажать на снiданок для полiтичних повiй... Гаспид кам'янiє, а далi починає дрiбно тремтiти, мов Кiбчик при одвiрку, блазнюючи та пiвкаючи: Йой боюсь, йой страшно!.. Але вклiп ока розтає в повiтрi, наче мильна бульбашка. Я ж переможно смiюся, злегка вальсуючи, виходжу просто пiд зливу сонячного сяйва i вклякаю, ослiплена красою ранкового свiту. РАЙ! Рай... Мiй земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мрiяла про власну манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжнiй для простого смертного територiï багатих i вибраних! Боже, як я мрiяла... Як заздрила жонам партiйних бонз i придворних класикiв, особливо посеред тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужiй дачi, пiд боком якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи вiд щастя, що збагрив свою законну в санаторiй на Кавказ i може вволю покобеляжить. Як це було давно! У зовсiм iншому життi, яке хочеться зiтерти з пам'ятi, а найбiльше, з чужоï – злоï, ох i зло-о-оï!.. Все пам'ятають, покидьки! Надто друзi i подруги, що так i зосталися навiки у тому злиденному, давно мною забутому, творчому горiннi-животiннi. I там ïх, невдах, чорти деруть вiд заздростi, як i давно струпiшалих партжон i письменницьких вдiв... Не згасав би вiчний вогонь пiд тими котлами у пеклi, в яких, сподiваюся, шкваряться ïхнi мужi... Тьху! Чого це я лютую серед такоï неземноï краси? Бо й справдi зло бере, нiби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити хiба що рай на тiм свiтi. А на цiм, на жаль, дорогесенькi, треба самому рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на городi якого горбатилась уся столична ботанiчка, премудрий Кирик сам себе переплюнув: не поскупився – спецiально виписав iз Англiï королiвського садiвника, а з Голландiï модного квiтникаря, пiд керiвництвом яких (через перекладача) вiтчизнянi ботанiки та мунiципальнi озеленювачi перетворили дебр-пустиню неполитую у квiтучий Едем. I от я стою серед цього раю, милуюся розкiшним буянням природи, вдихаю запаморочливi пахощi розвеснених кущiв i квiтiв... Важкi кетяги бузку, ажурнi грона глiцинiï, золотi фонтани традесканцiï... Азалiï... флокси... тюльпани... нарциси... гiацинти... гiгантськi фiалки, братки, в'юнки, анемони, матiола... рiднi i заморськi, презентованi зарубiжними ботанiчними садами. Квiти всюди: на клумбах, у вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, пiдвiконнях... Навiть у фонтанах i басейнi – нiжно-рожевi, кремовi, жовтi й бiлi водянi лiлiï, подарованi нiмецькими iнвесторами. Квiти пнуться, стеляться, в'ються, плавають. I розливають божественнi пахощi. Так пахне рай... Добре, що Гаспид десь завiявся, а то б засмердiв мiй Едем паленою сiркою. А в молоденькому саду серед рiдних яблунь i калин, тропiчних екзотiв, обсипаних пуп'янками та самоцвiтними росами, витьохкують невидимi щасливi соловейки i ще якiсь незнаннi пташки-щебеташки... Так звучить рай. Примружую очi i, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юноï голiсiнькоï прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не вiдаючись про суперника Змiя, що причаïвся зовсiм поряд, прикинувшись гiллякою, у густiй яблуневiй кронi... Так невинно ходить солодка, мов грiх, любов. Жаль тiльки, що ходить вона чужими стежками, обминаючи мене i мiй рай десятою дорогою... Однак, щось минає, а щось i зостається... Минає химера, мрiя-забаганка. Зостається матерiальне – цей дiм, цей сад, цей зiльник-квiтник... Хоч i це не вiчне, (а що вiчне?!) та принаймнi на моє життя вистачить i ще й внукам зостанеться... Сподiваюся, 1917-й бiльше не повториться... Нi, хто б там що не балакав про святе i найсвятiше, скiльки б чеснi м?чнi за Украïну, за ïï волю i народ не нудили своïми наïвними iдеями, я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту iдею, а й душу продати... ЛАБIРИНТ Гордо, з гiднiстю людини, яка немарно живе на цiм свiтi, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один вiдтинок-закавулок мiфiчного лабiринту. Лишень зеленi кучерi дерев над суцiльними сiрими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все одно – лабiринт. Влади... Найжахливiший, найлюбостраснiший, найжаданiший, найомрiянiший на землi храм-душогубка, до якого рвуться смертнi, а дорвавшись, гинуть пiд копитами, пiд золотими копитами кровожерливого Мiнотавра брехнi, пiдступiв, запроданства. Правдивiше, гинули. Колись. Нинi ж наловчились i консенсус iз Мiнотавром знаходити, i один з одним розминатися, i в лабiринтi орiєнтуватися лiпше, як у своєму замiському маєтку. Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й неприступно височить моя фортеця! Мiй Едем! Страшно подумати, яким коштом вона менi далася! Якими героïчними зусиллями!.. – Ой умру! Люди, людоньки, подивiться на цю героïню! Ви вже чували про те, як вона заробила свiй перший мiльйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярiв... правда, не зовсiм тисячу, а цiлих десять!.. Ойо-йой... – У повiтрi нагло запахло сiркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бiсовiй личинi обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду i волає в три горла. I хоч я знаю, що нiхто, крiм мене, його не чує i не бачить, перелякано озираюся навсiбiч, хапаюся за серце i шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще iсчадiє. – Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До речi, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний грiш жебрака проти тих мiльйонiв, на якi вони обчистили рiдний народ. – Але ж тi десятки тисяч долярiв, якi зiбрали добрi люди по цiлому свiту на вiдродження потоптаноï большевиками украïнськоï культури... Або братнi рублики, якими вам дехто щедро платив, аби першого не сталося... – А ми й вiдродили... що треба й кого треба... I чесно розподiлили... – Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом вiдроджувались, жодного сумнiву щодо чесного розподiлу! – регоче антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодiйний фарс... Всеукраïнська акцiя на пiдтримку iнтелiгенцiï. Фуршет: дешеве шампанське i вбогий десерт. Патрiотичнi промови, лукавi фаци благодiйникiв, розгубленi фейси мистцiв... У спiтнiлих мозольних п'ястуках останнiх – конверти з десятьма долярами... На вiдродження. Цих копiйок на споднi секондхендiвськi не стачить, а на вiдродження мусить стачити. Бо перед благодiйниками-меценатами соромно. Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто перевiрить? А нiхто. Нема у державi такоï перевiрки, щоб власть, народом обрану, перевiряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених лохiв у голову не прийде за пару баксiв рейвах зчиняти: скаржитись – совiсть не дозволить, дякувати – гордiсть... Не бидло все ж таки. – Слухай, май совiсть! Ти ж, люципере поганий, знаєш, що решта грошей пiшла на органiзацiю та обладнання фонду Народна помiч. На фестивалi творчоï молодi Надiя народу, на сиротинцi народнi – дитячi та старечi, на... – Слухай, мамцю, ти теж май совiсть i не заливай... Я – не КРУ, не податкова, не УБОЗ... Але оскiльки нема нам з тобою чим зайнятися, то не грiх з нудьги i подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офiсну технiку i повнi кишенi зелених на святе дiло ви приволокли пiсля першоï своєï вiзити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з векторами i орiєнтацiями патрiотичними то на схiд, то на захiд, голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бiдному чортовi! Та весь пекельний синедрiон дивується, як же це ви з Кириком у тих цеерушно-феесбешних патрiотичних змагах за вiльну Украïну раду собi даєте? На останньому засiданнi, сам чув, Перший Поплiчник Князя вiдкрито лобiював iнтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику тутешньо-парламентську, коротше, пропонував пiдвищити його у званнi до генерала КПБ (комiтету пекельноï безпеки) та нагородити почесним тавром Князя За особливi заслуги. – Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерiгаючи, як цей покидьок крадучись вертається зi свого чергового вiдрядження, що це в нього за пляма багровiє на лобi... А це орден! За особливi заслуги... Нiчого собi! А я? Я що – в Князя... вовка з'ïла? Чого мене нi за що не мають? Та за одного тебе, мерзо хвостата, менi... не те що орден... – Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобi вже нема де печать ставити! Так, не збивай з мислi. Я не з нагородного комiтету, не чiпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний бiограф i тихий лiтописець вашого паскудного житiя на цiй землi. – У-у-у... гаде пiдколодний... – Мамцю, шануйся, бо вiддам Мiнотавру, – улесливо усмiхається iсчадiє, i я з вереском деруся на бетонну стiну лабiринту: просто на мене по тiсному коридору вулицi мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент згадую колгоспного бугая-осiмiнiтєля Онуфрiя, розстрiляного мiлiцiєю за те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту. Та не тiльки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду пролiтає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звiрини, що мчить на мене! Фу, промчала... – Ну що, заробила? – регоче Гаспид, знiмаючи мене з огорожi лiдера аграрно-промисловоï партiï, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навiть тодi, коли вони кажуть не зовсiм... як це... а, лiцепрiятниє вєщi. Отож, добре знаєш: крiм грошей, що рiками текли на вiдродження народноï iдеï, презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарнi, i для телестудiï, i навiть для стоматологiчного кабiнету, певно, як умiльцям заговорювати зуби народовi. От лиш хто i з яких краïв тi наïвнi i довiрливi, не вiдаю. Знаю тiльки напевно те, дрантя секондхендiвське для сиротинцiв – точно не з Росiï... Там добру рiч не викинуть у смiття... та й своïх сiротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило вам iз Кириком не лиш на вiдродження народноï iдеï, а й на власний ренесанс... До речi, за iдею народноï iдеï мали би-м менi ручки цiлювати... Народна iдея... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренькоï органiзацiï... I вашим, i нашим. I очi нiкому не коле, бо всi – за народ, i патрiотично, бо всi патрiоти, i гуманно, бо всi гуманiсти, що тим народом денно й нощно в потi чола переймаються, та гризуться ним, та голови мудрi сушать, як його, нещасного, ощасливити, себе не забувши... А як же iнакше? Так отож бо й воно, що це я шепнув декому у вушко волохате, мовляв, хочете уникнути всiляких там громадянських непокор, нацiоналiстичних рухiв та протестних акцiй, барикад i кровопролиття, благословiть Народну iдею на чолi з досвiдченим i неперевершеним бiйцем невидимого фронту Кириком Стукачевським-Трясогузенком. Цей словоблуд i пiдлороб так уже затуманить розгорнутою метафорою мiзки пробудженим масам, що замiсть барикад пiдуть вони строєм рядами монолiтними пiд Iнтернацiонал чи то пак – Червону калину йому барабульку садити, або ж з лементом патрiотичним: Iдею вбивають! – поженуть розсипом по селах грошi збирати на новий пiджачок пановi чоловому, бо цей уже засмальцьований та штопаний-перештопаний, або панi чоловiй на плахту бiрюзову чи сарафан кубовий, залежить, куди вони в цей час дивляться – на схiд чи на захiд... До речi, мамцю, де це ти так файно-ловко штопати навчилася? – Не твоє псяче дiло! I на Кирила не пащекуй! Iродове порiддя! I закарбуй собi на рийцi: якби Кирило був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали. Звiсно, я лукавлю, i вража личина аж пiдскакує, готова полiтикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи лискучими паркетами на Банковiй та Грушевського, от i вдає з себе профi з полiтики та чорного пiару. Куди тим полiтологам та полiттехнологам! Хай поховаються по шпарах i звiдти вчаться, як свiтом колотити, доки я цього виродка диявольського при собi тримаю. Хоча, щось менi ся здає – пiсля того, як надивилася на iнших, особливо на високих прийомах – що не лишень я одна дiдька ховаю за пазухою... Нема-нема та й виткнуться рiжки з-пiд якоïсь депутатськоï краватки вiд Драколуччi, або китичка хвоста – з кишенi якогось мiнiстерського пiджака вiд де Дьябло чи з декольте вечiрньоï сукнi котроïсь партiйноï кокотки от кутюр мiсцевих, в недалекому минулому швачок-мотористок фабрики Iндпошив. А деякi VIP-women i part-dames не соромляться з чортами не просто пiаритись, а й вiнчатися! Останнiй писк моди... I вони правi, бо хоч влада i вiд Бога, але раду з нею можуть дати тiльки чорти Князя. На цiй думцi з жахом вклякаю: просто передi мною з асфальту виростає здоровенна кобра i, дивлячись менi в очi своïми мацюнькими очками та майже лоскочучи носа жалом роздвоєним, сичить: – Сссслухай, мамцю, як ти ще хоч раз погано подумаєш про воïнство Князя, жаба тобi вмент цицьки дасть... Абись знала! А тепер – до полiтики... – перебиваючи мiй внутрiшнiй полум'яний монолог, вставляє своïх п'ять копiйок Гаспид-гад i, вмент перекинувшись ручним соколом, сiдає менi на плече. – Не люди, дорогенька, твого Кирика вибрали, не люди... А в'ïхав наш герой у парламент у партiйному списку, як блоха на собацi. А про що це свiдчить? А про те, що питомий патрiот ще не виконав до кiнця свою добре оплачувану мiсiю, не вичерпав себе, як iншi, не вiдслужив до кiнця рiдному народовi, не розбудив до решти його невичерпний енергетичний потенцiал... До речi, чи не знаєш, хто йому на мiсце у тому списку грошi принiс на золотiй тарiлочцi? Ги-ги, вгадала з першого разу: ваш покiрний слуга! До речi, справедлива наша, я тебе теж лоскотав щотемненькоï нiчки грандiозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобiса серомудра. Особливо там, де грiшми пахне. ГРОШI – Грошi, вилупку, не пахнуть. I киш менi! Чуєш: дуте ла дракулє! Як казала бабця моя Арехта. Йди до Диявола i не дряпай менi кiгтями душу, дiдчий сину! – намагаюся зiгнати з плеча клятого Гаспида. Але вiн ще глибше встромлює в тiло кiгтi та вороною каркає у самiсiньке вухо: – Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном i кров'ю. I той запах чують... i знаєш хто? Тi, що до тебе щоночi з вилами приходять. – I щойно ще така серйозна гаспидська почвара аж закашлялася вiд смiху. – Так це твоя робота, демоне?! – вiд несподiваного прозрiння мене починає дрiбно трусити. Як у пропасницi. – Так це ти мене щоночi кошмарами лякаєш? – А ти як думала, брiльянтова? Що я тiльки на паскудства твоï здатний, i нi на що добре? Мiж iншим, я не лякаю, а, як ти сама щойно верещала Кириковi з переляку, попереджаю. Ти ж бо добре знаєш, що нам нiчого не коштує зворохобити народ, а повести на палаци й поготiв... Тим паче, що дехто, а серед них i й ти, мамусю, зажерся, а це не дуже подобається декому в пеклi... – По-перше, бiсова личино, я тобi не мамуся... – Невже? А хто ж тодi мене вилупив iз того свiту? Хто виколупав iз рiдного теплого i веселого пекла i пожбурив, мов непотрiб яку, у брехливий, злий, мстивий людський свiт? Чи ж не ти, моя мамусько? Коли б не ти, я б собi там жив-поживав, лою на пупi наживав, аж доти, доки б мене, вгодованого, плечистого, красивого до якогось порядного президента або прем'єра, або канцлера сiк'юрiтом не приставили! Щоб я собi при поважних людях людиною почувався, достойником, а нє – з дурною бабою воловодився та вислуховував дурню рiзну! Ой, як ти менi остогидла, мамцю, якби ти знала! День i нiч Князя теменного прошу не допрошуся, абись забрав мене до всiх чортiв вiд тебе, як же ж ти менi оприкрiла, мамцю, коби лиш ти зна-а-а-га-ла-а-а-га-гала... – Заклямч ротяку, шляк тi трафит! Люди чують! – От! Ще один доказ твоєï, мамцю, м'яко кажучи, непрофесiйностi! Дисквалiфiкую, стара вiдьмо, вклiп ока: якi люди?! Де ти ïх бачиш?! Це раз! По-друге, якби я луснув кричав, нiхто не почує, бо я, моя люба, тiльки з тобою бесiду веду. Я твiй... ги-ги... внутрiшнiй голос. Твоє еgo diablо, чортяча сутнiсть, по-нашому! А по-третє, прийшла пора твоï карби-грiшки рахувати. I, як ти здогадуєшся, мамцю, в цiм – фе! – гiвнi бабратися татко Князь, як на бiду, менi доручили. Так що... – Курва мама твоя була, демоне, то ти менi погрожуєш?! – ляскаю щосили себе по плечу, аж в очах темнiє, а Гаспиду хоч би й що: уже всiвся на моïй головi, як на пам'ятниковi, i в тiм'я подзьобує: – Не згадуй всує Тата нашого, бо... накличеш на свою бiду! I я – не погрожую! Я вам, шановна курво мамцю моя, рахунки пред'являю i попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, цiни пiдвищуються... Та вже й золотце для вiдплати пiдросло, як нагадували Тато нашi, от-от шiстнадцять стукне. Так що – готуйтеся, мамусю! – Але я ж сказала, що не вiддам ïï вам! I Князю перекажи, недоноску поганий! – Даремно базар розводиш, а ще даремнiше по церквах бiгаєш, прощення у того, що вгорi, просиш... Чого очi вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрiзь i всюди – таємнi агенти Пекла... Тож дарма попiв за ризи шарпаєш та в руки цiлуєш... Хтозна, може, той, що в оболоках, i простить тебе, грiшну, але той, що у безднi – нiколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається. СУСIДИ Менi темнiє в очах вiд диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується передi мною: то вдає знахабнiлого Кiбчика, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделi, випнувши груди, червонохвостим пiвнем з Кириловою головою. Гаспид веселиться, а менi кров крижанiє... Вони все знають. Цi пекельнi агенти, цi жорстокi воïни Князя... Вони контролюють кожен мiй крок, кожен прокол, кожен грiшок... Гаспид правий: виходу немає... Але я не здамся... Я заподiю собi смерть... Я... я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – ду-у-ушу запродала, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирi з собою, пiд Богом, як бiльшiсть людей... – Я... я... я уб'ю тебе, сатанинський недоноску, донощику диявольський!.. Я переверну догори дном ваше кляте пекло, але не вiддам, не вiддам ïï!... Не-е-вi-i-дд-а-а-ам!.. – Бiдна жiнка, не витримала випробування достатком... Н-да, не просто: з болота та – до злота... – Спiвчутливо-зневажливi слова долiтають iз вотчини розбухлого на розпродажi карпатського лiсу вождя однiєï з тих дрiбненьких партiйок, якi прикривають свою голу злодiйську суть поетично-гуманiстичними назвами. Звiсно, вони – про мене, божевiльну, що репетує вдосвiта пiд чужими ворiтьми та чесним людям спати не дає. I хоч достеменно я не знаю чи то справдi так, чи то в мене слуховi галюцинацiï, чи наслання Гаспида, про всяк випадок iмiтую кашель i прискорюю крок. Швидше б до озера! У лiс!!! Подалi вiд цих пластикових мiшкiв, пiд зав'язку натоптаних грiшми, вiд цих силiконових душ, напханих грiхами, вiд самоï себе, наскрiзь фальшивоï... i нещасноï, такоï нещасноï i самотньоï... Жаль мiй такий великий, що навiть Гаспид не смiє над ним збиткуватися. I лиш хекає здивовано при нозi, як вiрний псяюра. ЯРОСЛАВА До озера й назад... До озера й назад... До смертi й назад – так, здається, називався останнiй телерепортаж Ярослави Бойчук на каналi незалежноï телекомпанiï Ренесанс, президентом якоï вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всi. По-рiзному, але одностайнi в одному: це крiсло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мiтингiв i барикад нашоï так званоï оксамитовоï революцiï. Гарна, запальна i, як вона говорила про себе, нацiонально вiруюча, Ярослава, певно, впала в око тодiшньому мiнiстру iнформацiï, теж нацiонал-демократу, оскiльки в тi роки належати до нацiонально свiдомих було престижно i дуже вигiдно. Ще б пак! Зрiла сорокарiчна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блiдому лицi вiдповiдала всiм уявленням про iдеальний образ украïнки i повинна була стати символом пробудженоï i вже вiльноï неньки Украïни. Мiнiстр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революцiйний час ошалiлий вiд свободи народ спраглий був героïв i героïнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь i воду. Народ, в пам'ятi якого зi шкiльноï лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всiм серцем прикипiв до колоритного, такого телегенiчного образу Ярослави. Столицею шелестiли чутки, нiбито телепередачi Ярослави побили популярнiстю навiть латиноамериканське мило, нiбито по цiлiй Украïнi, а надто по селах i надто жiнки кидали роботу в полi, забували про негодовану худобу i дiтей i вклякали перед телевiзорами. Правдоподiбно, кожне ïï слово падало в онiмiлi маси, як краплi довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану нацiональну свiдомiсть, а з нею i надiю на кращу долю. Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославi. На той час, коли всi, наслухавшись Ярослави, бiгли синьо-жовтi прапори пiднiмати на Ґанках сiльрад i фронтонах обкомiв компартiï, я реалiзовувалась у не менш почесному, але прибутковiшому бiзнесi – на благодатнiй благодiйнiй нивi нацiонального вiдродження. БIГ Я майже бiжу дачною вуличкою, мов крiзь стрiй i свист шпiцрутенiв. Поряд хекає i гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здiймається цiлком видима i така густа, нiбито ми бiжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, i вдячна тварина набирає приємнi обриси приємного моєму єству вождя приємноï партiï центристського ухилу з приємно-нацiональним ПIПом (прiзвище, iм'я, по батьковi) Богдана Тарасовича Украïнського, знаного серед стукачiв i Ґебiстiв як майор Отто Брех. Ходять легенди, що сам шеф кеҐебе придумав Украïнському таке псевдо. Почувши iнформацiю Богдана Тарасовича про нацiоналiстичну загрозу СРСР з боку працiвникiв ЖЕКу № I3, де той уже пiвроку нiяк не мiг знайти сантехнiка, вигукнув: – Ото брех! Так i пiдписуйся, щоб я знав, звiдки ноги ростуть i згарячу не пересадив увесь народ! Отож бiсова чортяка, отiлившись образом Отто Бреха, продовжує моï думки таким тоном, нiби ми не женемо алюром у хмарi пилу, а виступаємо спiвдоповiдачами на мiжнароднiй конференцiï з питань украïнського нацiонального вiдродження, що вiдбувається десь у братнiй Канадi чи дружнiх Штатах: – Але пора вiдродження, радiсноï ейфорiï виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру лiтню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тiнi великi грошi i дрiбнi душi. Серед них i перелякана ще змiнами партiйна та комсомольська номенклатура, яка пiд шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партiйно-комсомольськi грошi, не цураючись i людських заощаджень. Розбагатiвши за одну нiч, новi героï зачали активно виконувати закон президента Про приватизацiю. Кому не вистачало готiвки, тi розбирали на кредити банки. – Ось вона вся тут, нова знать, всi цi комсомольсько-олiгархiчнi принци i принцеси, яких нi совiсть не мучить, нi чорти не деруть! – з пафосом вигукує майор Отто Брех, сирiч Гаспид, описуючи десницею у повiтрi досконалий елiпс. – Бездарно i надто поверхово!.. – кажу зневажливо: вражий покидьок, вiн таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, диявольський вишкребку, вiдповiдай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалiлим плебсом, що знай втiшався свободою i незалежнiстю, дефiлював вулицями пiд синьо-жовтими знаменами, не вiдаючи, що вже голий-голiсiнький, до нитки обiбраний вчорашнiми вождями i вождиками? А торувала дорiжечку до парламенту? Звiсно, Кириковi... Бо самiй менi як жiнцi не свiтили жоднi свiтлi перспективи. Я ж тодi не мала за плечима анi партiï (з комунiстичноï тихо вислизнула, нiби й не була), нi зелених дiаспори, як деякi, щоб щедро вiддячувати виборцям. Я просто знала, що мушу мати багатого чоловiка, чином не нижче мiнiстра, що мушу жити в престижному районi столицi, мати дачку i тачку, наймитiв... Одно слово, не бiдувати, а нормально жити, чи то пак, панувати, як намрiяла собi бiдна моя бабця Арехта з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила? На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не вiдає, на що здалася була вся ця колотнеча з референдумами, роз'єднаннями та вiдродженнями? Правдоподiбно, розiгнав Князь Iмперiю зла (читай СРСР) просто тому, що йому остобiсiли комунiсти-безбожники, якi пiсля своєï сiмдесятилiтньоï дияволiади нi з того нi з сього, а найшвидше, з бодуна, взялися було хреститися та гратися у святенникiв, праведникiв, а врештi затiяли перестройку. Або ж Князя скучняк у пеклi дiстав вiд вселенського грiхопадiння та планетарного сатанинства, i захотiлося злегка розважитись i подискутувати з Богом на вiчнi теми людськоï роздвоєностi та дворушництва?.. Отже, Сам усе сам затiяв, наколобродив iз воïнством своïм чорним, а простi смертнi виннi. А тепер – ще й розплачуйся. За що?! НАРОД Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу: – За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною iдеєю! Народною довiрою! Вам перестають вiрити! А скоро i зневажати почнуть, як тих самих комуняк, а точнiше, як зрадникiв-христопродавцiв. Вловлюєш хiд думок? Авжеж, дивлячись на вас, народ все частiше пiднiмає очi до неба i щось там шукає. А кого народ шукає в тому небi? Звiсно ж, Бога! Народ шукає Бога, щоб спитати: чому ми все боремось i боремось, а пуття нема? Чому тi, яких ми вважали поводирями i пророками, насправдi виявилися крадiями i дурисвiтами! Чому янголи стали чортами лиш тiльки дорвалися до влади i грошей? Чому ти це допустив, Господи? Ми ж на тебе уповали! А Бог каже: вперше чую! Але я розберуся. I починає розбиратися, що й до чого! I починає робити такий шмон, що непереливки не лиш нам, чорним воïнам пекла, а й самому Князю! Вже починає! Пригадуєш Марту Усату? Ще б пак не пам'ятати! Це з пiсля вiзиту цiєï суперактивноï (в планi нацiонального вiдродження) галичанки, в нiч iз четверга на п'ятницю менi повторився той нiчний кошмар... Радше, пiсля ïï презенту, який трохи розчарував, адже замiсть узвичаєного дарунка сiльськогосподарською продукцiєю вiд вдячноï провiнцiï президенту Лiги Народна iдея, чiльному нацiонально-визвольних змагiв, себто Кириловi, патрiотка приволокла шовкографiчну репродукцiю Тайноï вечерi. I просто в мiй кабiнет. Коли ж я сахнулася, вдала, пiдступна, що розглядає розвiшанi на стiнах картини, подарованi периферiйними малярами в надiï, що ïм колись за це воздасться сторицею. – Авжеж, пригадуєш... Народ починає поволеньки прозрiвати i питати, а чи не дякуючи таким, як ви з Кириком, чiльним боротьби за нацiональне вiдродження непомiтно закрило рот оплот демократiï – радiо, помiняло теми разом з iдеалами – телебачення. Iдеï нацiонального вiдродження i розбудови держави витiснилися матюччям, як виявилося, бiльш актуальними проблемами розгнузданоï похотi, мужеложства та iншого збоченства. З телеекранiв не вилазать пахани, мафiозi, прослизлi в нардепи бандюги та вчорашнi номенклатурнi повiйки, недорiкуватi злодюжки i крадiï в законi... Здавалося, що в цiй краïнi нiколи не було нi письменникiв, нi фiлософiв, однi тiльки озвiрiлi вiд влади i вседозволеностi параноïки... Яких уже й з парламенту вiдкликати не можна, бо вони не тiльки там, а – скрiзь... Так думає народ. А це дуже i дуже симптоматично i погано, як думає мудрий Кирик, але сказати вголос боïться, аби Режим, як ви фiгурально називаєте той бедлам, який самi ж сотворили, за одне мiсце не пiдвiшав до сволока i не витрусив з нього банкiвськi рахунки разом iз рештками клепок, тих, що в головi. Дiдчий син Гаспид! Усе вiн бачить, усе знає! Виплодила на свою голову персонального стукача! Та ще якого iдейного та морального! Спасибi вам, бабцю моï солоденькi Арехто, за турботу! Але коби ви були такi добрi та виповзли зi свого запiчка в Пеклi, та вiдкликали мого дiдька-охоронця назад в преiсподню , най би там повiй випасав по багнах смолистих, а не точив крiвцю з мене праведними прокламацiями... А менi прислали-бим щось мудрiше i не таке пискате i смердюче! А Гаспид на тi моï нiмi волання лишень задоволено похихикує та посiпує хвостом, пiд костюмчиком iмпортним захованим: нема-нема та й вигляне китичка пухнаста з-пiд штанини та ще натхненнiше товче, чисто, як з амвона: – Тим часом тi, на кого ми надiялись, – думає собi народ, – кого висували, посiли собi хлiбнi посади, жирують по закордонах, приймають антинароднi закони, вiдчинили ворота перед нарко- i порнобiзнесом, лукаво виправдовуючись, що вiд свiту не вiдгородишся, проповiдують свободу вибору одним жити задля свого задоволення, iншим – задоволення вiд свободи вибору вмерти на голцi у пiдворiтнi. До речi, скiльки ваш чоловiк – нардеп отримав за лобiювання отiєï поправочки майже непомiтноï до закону про ввiз на територiю Украïни закордонноï кiно- i телепродукцiï, яка, себто поправочка, перетворила бiдних емiгрантiв братiв Маркшейдерiв у багатих Крезiв, а украïнський телепростiр – у смiттєзвалище морально-естетичних вiдходiв iноземноï субкультури? Чи не ту, укомплектовану за останнiм словом технiки, телестудiю, яку вiн обачно притримує до лiпших часiв, як мародер-любитель здертi з мертвого вояка чоботи – до перемир'я? А тим часом ви, шановна маркiтантко, пишете всiлякi вiдозви, в яких нiбито шпетите москальсько-жидiвськi канали за неповагу до нашоï iдеï, вдаючи iз себе чесних i бiдних, як той пес, що виперся на копицю сiна... Замiсть того, щоб просто вiдкрити свiй канал i просвiщати непросвiщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянiя сiбiрского валєнка.... – Чого ти колупаєш мене, Гаспиде пiдлий? Я що – найголовнiша в цiй державi? Iди до президента! А, ти вже там був?.. Я ж бачу, що цiни пiдскочили... Я все, Гаспиде, бачу i знаю. Без тебе. Але справдi – такий свiт! До речi, це ж ви, ангели падшi, його таким зробили! Ви ж перепаскудили усе на цiй землi i нас своïм паскудством заразили! Скупили нашi душi, а тепер ще й знущаєтесь i дорiкаєте нам нашою непоряднiстю, захланнiстю i продажнiстю... Ну даєш! От чесне пiонерське, пiду до преподобного Авакума, ти ж знаєш цього алкоголiка, щоб вигнав з мене бiсiв, себто тебе. От як не заткнешся, чесне пiонерське, пiду – най обкурить тебе ладаном i воску гарячого накапає пiд хвiст, бо ти вже мене дiстав! От завтра ж поïду... ГЕРОÏ Як сказав колись один старий єврей: давно вже нiхто нiкуди не ïде i не йде. Давно сиджу в реп'яхах пiд китайською стiною чиєïсь вiлли (здається, якогось прокурора) i слухаю полум'янi iнвективи ошалiлого Гаспида, що вже вимахує перед моïм носом бiлими рукавами вишиванки, як буревiсник крилами... – Не лякай ладаном – ляканий. А от чи ти знаєш, що ми не чiпаємо тих, хто нас не потребує? Такий закон неписаний Самого: тягти в пекло тих, хто туди шукає дорогу. Та знаєш напевно, як i те, що повiями стають не лиш вiд бiди, а й з охоти до цiєï нелегкоï роботи, мамусько. – Що я чую, Гаспиде? Чи це свiт перевернувся i пекло вже на небi? Чи ти в попа висвятився? Чи мiтиш у безсмертний мартиролог м?чнiв за неньку Украïну? Вона ж, здається, була пiд покровом Богородицi, а не полою Князя? Чи вiн знов щось затiває? Невже революцiю?! Та ми ж iще вiд Жовтневоï не вiдiйшли... От чорт! Дай хоч зорiєнтуватися... А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вже бiдота Телеком i банки взяла?.. – жартую, а на душi – насрано... Та Гаспид так ввiйшов у роль обличителя, що не чує нiчого, крiм голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Тарасовича Украïнського – вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок. – Чи ж не ваша заслуга в тому, що народ поволi звикав до нав'язаноï йому вiртуальноï реальностi i скоро вишитий червоними та чорними нитками образ Ярослави разом з ïï культурно-мистецько-лiтературними передачами збляк i розтанув печально за вiдгодованими спинами рятiвникiв Украïни. Телесимвол вiдродженоï неньки Украïни пережив себе. В умовах полiтично-економiчноï кризи вiн уже не збуджував у голодного, враз збайдужiлого народу жодних патрiотичних iмпульсiв. I в цьому найбiльша заслуга такоï шароварно-калиновоï, такоï освiтницько-просвiтницькоï балди-шараги, як очолювана вами Лiга Народна iдея. I твоя теж, мамусю... – Так думає Князь, чи ти гониш вiдсебеньку, пiдло перебрiхуючи його? Кажи, менi це важливо. – Будь певна, що вiн думає саме так. Iнакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи нацiонал-мовчунам, мало хто з громадян помiтив, як зник з телеекранiв чорнобривий символ незалежноï Украïни. Сама ж учорашня слiпуча телезiрка ще вiдчайдушно борсалась у комерцiйнiй трясовинi телеефiру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарiв. Але цi потуги були жалюгiдними. I не без вашого сприяння-мовчання всi ïï проекти зазнавали нищiвного остракiзму, как нєсостоятєльниє. Чужорiдним богам украïнського ефiру до фенi був народ з усiма його клопотами. Яка бiда, якi проблеми?! Купи прокладки i будеш захищений аж до вечора! – глумились iз голодних пенсiонерок телеекраннi дiвулi. А молодики з перфектно розвиненими хлiборiзками щодень переконували беззубих шахтарiв, що головна загроза для них – це карiєс. – Боже, який ти розумний! Який патрiот! Куди тим усiм верховнорадiвським злотовустам-краснобаям! – Тьху! Тьху! Пипоть тобi на язик, дурна курко! – заскакав-завертiвся, мов кнурячий шкварок на пательнi, Гаспид. – Не згадуй Його при менi! – Будеш дiставати проповiдями – буду! Бо що ж це виходить – що я страшнiша за самого чорта?! Коли чорт мене виховувати на добре взявся?! ЛАБIРИНТ Бiсова личина кривиться, спадає з лиця i тiла i всiдається поряд невинним бiлим-пухнастим котеням: – Няв! Мимоволi хочеться взяти те пухнасте бiле чудо на руки, але воно, знаючи мою вдачу, з шипiнням вiдскакує, i я даю дiдьковi спокiй. Дачна вуличка здається безконечною, як витягнутi в нитку ходи мiфiчного Лабiринту. Доки пан Украïнський чи то пак – Отто Брех, чи то сам Князь в особi Гаспида розводить антимонiï про нашi з Кирилом злочини перед рiдним народом, помiчаю, що на мiсцi старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кiнорежисера, де в останнi роки проживала його шоста вдова iз сином-парубком, просто-таки як iз води вирiс модерний котедж у п'яти рiвнях: якийсь бiдний слуга народу хатинку собi злабудав, та таку, проти якоï моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательнi пекельноï, ще смiєш пельку на мене вiдкривати та звинувачувати у всiх смертних грiхах! Ой-йо-йой! Ярослава не вписувалась у жодний крутий вiраж рiдноï студiï! Єдиним ïï шансом став проект телерепортажiв про самоселiв у Чорнобильськiй зонi!.. Вона вхопилася за цю тему, як потопельник за соломинку. I – випливла! – Знаю! Без тебе знаю: босам студiï проект сподобався. Ïй дали добро i вiдрядження в зону. Разом з тим ïï дружком-оператором. Вiн, до речi, теж десь пропав. А вiн, бува, не... – Ти, мамусю, добре знаєш, що – не: не вбивав, не тручав, не замiшаний. I що його випадково збила машина бiля пiд'ïзду студiï. Iнформацiя про це промелькнула тiльки на одному з приватних телеканалiв. – Журналiсти самi провокують свiй вiдстрiл. Я теж ризикую. Щодня, коли пiдписую до друку якусь гостру статтю. Теж менi геройство! Буденна робота, та й годi... А щодо Ярослави, то вона теж iз власноï волi стала сталкером. I прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодоï сiм'ï бiженцiв iз Чечнi з трьома дiтьми, баби Палажки та причинного ïï мужа Федора, з однiєю метою – зняти фiльм, який би ïï реабiлiтував в очах начальства. От i весь героïзм. – Воно то так, мамусько, але бiда в тому, що ти на цей примiтивний, звiсно, на твою думку, героïзм не здатна... – Не твого розуму дiло, дiдьку, – вiдмахуюсь вiд осоружного Гаспида, як вiд мухи –та вiн i справдi дзижчить круг мене огидною зеленою мухою! – але спогади вже затягують мене назад у минуле. ЗЛОЧИН Ярослава стiльки разiв переповiдала цю детективну iсторiю, що менi здається, нiби все вiдбувалося зi мною. ...Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Вiд балакучоï баби i дiзналась Ярослава про свєтопреставлєнiє, що останнiм часом почало творитися у нiчних чорнобильських нетрях. Палажчина чортiвня не забарилася. Десь на третю нiч свого побиту в зонi, намагаючись прилаштувати звикле до м'яких диванiв тiло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула знадвору приглушений жiночий зойк: Облава! Ховайся! Ярослава, в чiм була, кинулася з хати, мало не збивши з нiг у темних сiнях перелякану Палажку. Тiльки за тином, де починалися чорнобильськi джунглi, схаменулась: Господи, та ж не вiйна! Хай вже баба облави боïться, а менi чого страхатися з посвiдкою телерепортера одного з найпрестижнiших каналiв? Оговтавшись, прислухалась: вiддалений гул наростав, заповнюючи темний безмiр здичавiлоï тишi глухою тривогою. Скоро мiж деревами замиготiло пригашене свiтло фар. Машини були, либонь, важкi, бо заледве повзли по зарослiй травостоєм лiсовiй дорозi. Вантажiвки ïхали в напрямку Чорнобильськоï АЕС... Чого вони туди ïхали пiд покровом ночi? Чуття мисливця за сенсацiями пiдказувало: тут щось нечисто. I Ярослава, перемагаючи страх, побiгла назирцi, намагаючись бути невидимою i нечутною у теменi лiсу. Бiгти довелося недовго. Фури – закритi рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темнi тiнi, мовчки почали вивантажувати контейнери i тут таки прикопувати у готових шанцях. Чувся тiльки скрегiт лопат i шурхiт землi. Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень ïï репортаж iз Чорнобильськоï зони про незаконнi захоронення там радiоактивних вiдходiв атомних електростанцiй Європи, санкцiонованi невiдомо ким iз державних зверхникiв, дивом з'явиться в ефiрi i потрясе всю краïну. А за кiлька днiв усi опозицiйнi газети заволають: Украïна – свiтове радiоактивне смiттєзвалище!, Нас усiх хочуть поховати в Чорнобильськiй зонi!, Хто заробляє на знищеннi украïнцiв? Iм'я Ярослави знову на вустах народу. Але щаслива зоря ïï як зблисла миттєво, так i згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали i переключилися на новi подiï нашого стражденного, щедрого на пiдлiсть життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились i, не знайшовши винних, благополучно заспокоïлись. А Ярославi тихо порадили шукати собi роботу деiнде. Отака казочка про мужню журналiстку, що не продалася нi владi, нi олiгархам i поповнила список мучнiв свободи слова. Як на мене ж, бiдна Ярка просто не знала, кому якнайдорожче продати свою полiтичну цноту. Купця тодi просто не знаходилось. Та й кого, в якiй такiй Америцi цiкавить наш Мозамбiк? Хiба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних лiкiв та ядерних вiдходiв... i з цим треба змиритися. I мати з цього зиск. Вiрнiше, бодай з цього, як не годнi дати собi iншу раду. Гаспид, очевидячки, стомився вiд полiтичноï дискусiï, як стомився б кожен аматор, бо, не прощаючись, щез, залишивши мене одну на пiвдорозi до Озера. Певно, пекельний кедебешник полетiв збирати солодкий пилок iнформацiï iз медоточивих уст якогось серомудрого Фекалюка. Князь нє дрємлєт! Пильно вiдстежує блуд на полiтичному Олiмпi! Нiчим не гидує! Понатикував своïх чортiв по кабiнетах та сесiйних залах, часом котрийсь як глипне з-пiд митри чи кокарди, або як заверещить iз трибуни вiдьмою конотопською – аж моторош бере – така преiсподня! А мене Гаспидом, стукачем персональним, вимордовує, нiби я чорт знає яка акула або праведниця! МАРГАРИТА Сонце от-от викотиться на верхiвки лiсiв. Скоро й олiмпiйцi прокинуться, завештаються, зашмигають автами. Треба змиватися... Час вiд часу намагаюся бути об'єктивною. I коли в мене це виходить, уïдлива бiсота дає менi чистий спокiй. От i зараз – залишив мене дiдько сам-на-сам зi своïми муками совiстi, лиш-но зачув мою благородну здравицю на честь покiйноï колеги. Втiшився, гад яблучний, i, достеменно, забiг на радощах, козел безмозкий, аж на Банкову – п'яти владi лоскотати, або, як та бджiлка-трудiвниця, попер у саме Пекло взяток iнформацiйний! Хоч навряд... дуже вже воно розбестилось коло мене: знає, лукавий, що не побiжу наввипередки з ним Князевi жалiтися... I взагалi, щось менi пiдказує, а чи не служить Гаспид ще парi-трiйцi таких, як я... Бо чого б то таке нахабне було та веселе?! А! Най бiситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя... А САМ, як менi вiдомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости вiдкручує враз i то при самiй срацi. Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, ïï репортаж До смертi i назад, звичайно, потрясав. Але вiн був побудований не стiльки на фактах, як на здогадках, припущеннях i святому гнiвi. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихiдну справу, яка заварювалося на моïх очах i варилася на моïй кухнi з моєï мовчазноï згоди. А що робити? Ми, як придумав один сатирик – Мозамбiк. Краïна третього сорту. Нашi зверхники нiчого не вирiшують на свiтовому рiвнi. Вони тiльки слухають, вухами мовчки хлапають i слухняно виконують дружнi поради. Часом – просять. Народ теж поки що нiмує... попереджений планетарною кампанiєю боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер пiдняти свiй нацiонально-визвольний хвiст, як тобi його одним махом вiдрубають американським томагавком... Американцi не дурнi – знають, як тримати свiтову злидоту на вiддалi. Але ця страшилка – не для нас. В нас – нiколи нiчого не вгадаєш: тут воно тобi зад лиже, а тут – горло рiже. Краïна вiчних експропрiаторiв, перманентноï революцiï i безкiнечноï громадянськоï вiйни... Тому кажу мудрому своєму Кириковi: треба мiняти полiтику Народноï iдеï. I то – негайно! Як казав Володимир Iллiч: зволiкання – смертi рiвня. На що нам, кажу, це вiдродження довбане, однаково з нього нiякого толку. Певно, цi хохли вiдродяться тодi, коли й мамонти замороженi. Тож давай... перероджуватися. З нацiоналiстiв – у глобалiсти. Ту народну iдею пiдтримували бiднi украïнцi, а за цю схопляться – багатi американцi. Лозунги хоч сьогоднi вивiшуй на фасадi офiсу: Ганьба терористам!, або Слава Америцi – колисцi демократiï!, або Украïнцi й американцi – народи-брати!. З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтiв приєднаємося, коли Європа в хату не впустить... За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась iз дачного лабiринту: злiва починався лiс, праворуч – щойно зведенi вiлло-палаццо чергуються з огородженими дiлянками пiд новi забудови: зрубанi дерева, купи свiжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарi...Тьху! Аж нiби морозом за комiр сипнуло... Справдi, розростається наш владно-дачний лабiринт зi швидкiстю сучасного мiського цвинтаря – невблаганно. Царськi села i громадськi кладовища – двi ударних будови епохи Незалежностi. Щось приблизно таке зовсiм недавно написала юна послiдовниця Ярослави Бойчук у статтi до моєï газети Народне слово. Фразу я залишила: iмiдж опозицiйноï газети треба пiдтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань... СТОМЕТРIВКА ...Ах, який пречистий, пресвiтлий ранок! Але треба чим скорiше подолати царствену стометрiвку, доки не повиповзала на свiт Божий вся ця, пардон, елiта: мiнiстр давно здохлого якогось там господарства – пса прогулювати, який, як хвастав недавно, ще древнiшоï за пiрамiди єгипетськi породи, вирощеноï спецiально, щоб рабiв-утiкачiв ловити; голова сто-якоïсь-там екологiчноï партiï – кривуляти на подарованому Грiн пiсом роверi, а друг-паскуда Фекалюк у сiмейних трусах – розтрушувати попiдтинню наïдженi за кошти мiжнародних фондiв украïнського розвитку зайвi кiлограми... От якраз найбiльше не хотiлося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Мартуньку, що викручувала слова в бесiдi вже так на манiр галичанський, що годi було щось второпати... Iз Фекалюка, власне, все й почалось... Радше, на цього Лиса Фарбованого, професора шаровоï академiï i вийшли спочатку впливовi чини однiєï з європейських краïн iз пропозицiєю таємно лобiювати iдею перетворення Чорнобильськоï зони на кладовище радiоактивних вiдходiв. Звiсно, за великi, дуже великi винагороди, якi просто-таки могли спокусити святого. I Кирило, якого щойно випхали на голову комiтету Верховноï Ради з питань екологiï i Чорнобиля, хоч i родився в день мудрих книжникiв, пiд тиском таких грошей здався. Або, як потiм дорiкне Ярка, продався. I я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався... Що поробиш, дуже, дуже вже були великi грошi... А ми були поки що найчеснiшими, а тому найбiднiшими серед народних обранцiв. Випадковi винагороди олiгархiв за лобiювання ïхнiх iнтересiв були принизливо мiзерними копiйками супроти тих мiльярдiв, якими забитi закордоннi банкiвськi рахунки колег. Господи, прости мене грiшну, але перспектива мати солiдний рахунок у швейцарському банку чи в якiйсь офшорнiй зонi затьмарила менi розум. Не те, щоб я не вiдала, ЩО стоïть за цим бiзнесом: остаточна екологiчна катастрофа, повiльне вимирання населення, з'ява мутантiв... Усвiдомлювала, що вiд бiди не убезпечена нi сама, анi моя дитина... Але... вже надто привабливою була солiдна сума! Вона мене спокушала, як змiй Єву... Цiлу нiч, перевертаючись з боку на бiк у своïй не м'ятiй-не клятiй дiвоцькiй постелi (Кирило давно спав окремо, як iстинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за цi грошi. Звичайно, вiллу на якихось Канарах або гарний будиночок у центрi Вiдня (нiколи там не була, але завжди мрiяла жити у цьому дивовижному мiстi, либонь ще з тих часiв, як по сiльських клубах мого дитинства крутили кiно про Штрауса, його вiденський вальс i вiденське кохання). Або десь у Калiфорнiï...Тiльки не в Канадi, бо там, чого доброго, бабцi-дрипцi з дiаспори вистежать i рознесуть по цiлому свiту здивування про несподiванi статки такого-то народного обранця. Або ще лiпше – старовинний замок десь у Англiï, для Дарунi. Не тримати ж дитину в цiй запаскудженiй дiрi, на цiй свiтовiй смiттярцi!!! Не скнiти ж ïй у цьому Києвi, чорному вiд заздростi вчорашнiх друзiв! Ïй треба жити, як усi нормальнi люди. Жити, поки є час! Поки є час! ГАСПИД – Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа... Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Кирика вашими злиднями до того, що вiн готовий був маму рiдну продати, аби нарештi запхати твою чорну пельку грiшми. А ти все помiж нардепiвок та мiнiстерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав'язувала, та на поряднiсть чоловiка скаржилась... Аж доки не клюнула на твiй гачок Фекалючка, ота правдива патрiотка, що готова маму рiдну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк Мартiфек(ну й бренд!) упхати... – Клятий Гаспидисько! Ти знову тут, всюдисуща пiдла тварюко?! Приклеïвся, як тiнь моя, i волочешся слiдом?.. Чортове порiддя, ти таки справдi зiбрався зi свiту мене зiгнати! – роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида у ту мить, коли вiн, забувши про обачнiсть, зматерiалiзується пiд самим моïм носом. Але пiд руки нiчого не потрапляє, а вiддалений гул авто лякає мене i я шугаю в придорожнi кущi. Пругке гiлля цьвохкає по обличчю, облiпленому павутинням, чiпка трава хапається спiдницi, а... шляк тi трафить! Чого це я останнiм часом усього сахаюся? Що за манiя переслiдування, манiя постiйного страху?! Звiдки цi фобiï?!! Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше, його мерзкий, манiрний та тягучий, як мiй голос по радiо, нявкiт: – Безлична дiвка, вона ще питає?! До речi, коротке повiдомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах пiд колесами неповороткого КАМАЗу Кирикового опонента у вчорашньому iнтерв'ю незалежному телеканалу 3 х 3 натякнув на вiрогiдну причетнiсть до вбивства його батенька безпосередньо зацiкавлених осiб... Вловлюєш?.. – А до чого тут Кирило? – Ну от! Сама сказала – я тебе за язик не тягнув... Отож-бо! На злодiєвi... – Що ти мелеш! Що ти, гаде яблучний, нам шиєш? Та Кирилового духу там не було! – Духу не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на мiсцi аварiï. – Мерзотник! Який же ж ти... покидьок, i чого ти мене терзаєш? Чого тобi треба? – Не менi треба, а Князевi! I ти знаєш – що! СУДНИЙ ДЕНЬ I раптом стало тихо, тихо, як перед бурею. Так тихо, нiби це олiмпiйське поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворiла Дара. Така мертва тиша, що крiзь неï не мiг пробитися мiй крик пораненого звiра. Все почалось несподiвано: дитина раптом зблiдла i почала падати. Моя дитина вмирала, i нiкого не було поруч. Не було нi рятунку, нi рятiвникiв. Нiби свiт i люди в цю мить вiдвернулися вiд нас. У вiдчаï водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, i бачила круг себе суцiльну чорну стiну людських спин, непробивних, як бронежилети Беркута. I тодi... нiби блискавкою мене шибануло-розчахнуло навпiл, i я згадала все: i змову на моïй кухнi, i репортаж Ярослави До смертi i назад... Яка все-таки легковажна здуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кiлька крокiв вiд смертi; варто лише комусь (вгорi чи внизу) ворухнути всеможним пальцем – i ти зависнеш над бездонною прiрвою трагiчноï безповоротностi. У той судний день до смертi було кiлька крокiв... Я майже бачила ïï, вiдчувала холод i несамовиту жорстоку байдужiсть. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомнiють, так блiднуть дiти, хворi на лейкемiю. Я бачила ïх, тих нещасних, коли, аби продемонструвати бурхливу доброчиннiсть Народноï iдеï, возила гуманiтарку до шпиталю, де лiкувалися дiти-чорнобильцi, хворi на лейкемiю. До речi, до мене тодi вперше дiйшов весь кошмар сподiяного Кирилом под моïм чуткiм руководством... Тим безневинним лобiюванням... Але – чи ж ми з Кирилом однi такi?.. Та й не знала, не вiдала я про справжнi масштаби цiєï спецоперацiï з похованням радiоактивних вiдходiв. Думала: пара оцинкованих, безпечних контейнерiв... Європа ж браку не робить. Там усе надiйно, добротно, на вiки... Навряд чи, упакованi за останнiм передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенiв у пересичену радiонуклiдами землю Чорнобиля... Тодi я виправдовувалася перед Богом i людьми, як на Страшнiм судi. Каялась, проклинала Князя i просила в Бога помилування, а дитинi – порятунку... О, що я тiльки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обiйшлося. Просто того дня моя дiвчинка стала дорослою. А я з переляку такий рейвах здiйняла! Отож, виходить, що наша провина з Кирилом не така вже й велика, а страх має великi очi i ще бiльшi вуха. Хоч iнодi й закрадалась думка: ой, Марго, бережись, бо може бути, що Бог попервах просто налякав тебе, або ж попередив, що востаннє повiрив... Ой, Боже-Боже, помилуй мя грiшну...Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я пiдбила Кирила на ту... досить таки ризиковану справу... Бо ж, як згодом виявили свiтила вiтчизняноï iмунологiï, у Дарунi знижений, як у всiх ïï киïвських ровесникiв, iмунiтет, i гемоглобiн низький, i щитовидна залоза збiльшена. Ясно, що дитину треба лiкувати, i то – вже! I то не тут, не в цiй державi, розкраденiй, пограбованiй, де медицина знищена, а лiкарi вiд безхлiб'я або озвiрiли, або переквалiфiкувалися на базарних лоточникiв... Господи, та й Ти... Не такий уже... щоб менi, бiднiй, дорiкати... Чи не з Твоєï ласки пiшов димами гiркими Чорнобиль? А коли нi, то принаймнi – чому ж Ти не зупинив, не вiдвернув цю трагедiю, якщо такий всеможний?! А мiг. Але, видно, не бажав, або карав... Але за що вже карати цей недобитий, недочавлений народ? Вже ж прополов його так, що одна мерва i мерза зосталася! То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилiв?! Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусiю розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моïй дитинi покинути цю державу, вона хвора... I дитина, i держава хвора... Ми так довго шукали клiнiку, так довго вибирали тихе мiстечко у Калiфорнiï, де можна було б прикупити будиночок... Господи, не карай, грiшну... Зiщулившись, вклякаю на мiсцi, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замiсть спопелити мене гнiвом своïм, Вiн... прощає, певно, спiвчуває болiснiй роздвоєностi, що рiже навпiл мою душу, дiлить на чорну й бiлу половинки, на цих лютих ворогiв, що не вмiщаються в одному тiлi, виштурхують одна одну з моєï шкiри, спливаючи чорною кров'ю непримиренностi... От i цього разу не розкололося блискавкою небо, не провалилася пiдi мною, грiшною, земля... Земля-то не провалилася... Але дачна вуличка, бля! враз стала диба i лупонула мене межи очi... О-о-й... ïй... ïй...й! СПОКУСА – Я ж просив, мамусько, не спокушай! I не згадуй всує iм'я мого ворога небесного! Про це ж i книжка пише, дiвчино-комсомолко! I я прошу на кожнiм кроцi: не рiж ножем нiжний слух Князя свiту цього, Татка нашого дорогого! Бо бiда буде! Скiльки тобi втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранцi – Чортовi кочергу, а ввечерi – боговi свiчку? Може, хочеш, щоб iз тебе Сам зробив двi одноногих шолудивих старих циганки, i щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлiвським... брр!... соборами? I верещали твоïм гидким голосом: – Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди... Цi заздрiснi, злi, вiчно неситi iстоти не прощають ближньому анi слави, анi багатства, анi... торби жебрацькоï. Чує моя душечка: це бидло iнфiковане бацилою рiвностi i скоро, ой скоро, вiзьметься за експропрiацiю. Забере в мене парапет i торбу! Що, не бажаєш такого свiтлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиҐи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова! А ще хоч раз почую, що на Татка клевещиш перед... сама-знаєш-ким, пришелемоню! – Ну, бiсове порiддя, клянуся Пеклом, що здам тебе Самому... Яке ти маєш право збиткуватися... пiдслуховувати, стукачу сучий? – сичу, зводячись, як змiя на гримучий хвiст, обтрушуюсь та обзираюся крадьки чи, бува, не зорять крiзь жалюзi цiкавi очi сусiдiв по Лабiринту. Нiби – нi. Тиша, як на безлюдному островi. Сплять! Коли грiшники сплять сном праведникiв, знай, Князя свiту цього царствiє настало, – казала баба Арехта. Тодi чого ж нема менi спокою?! Чого радостi нема?! Тiльки ненависть, ненависть, ненависть... – Облиш, мене, Хрис... – хочу сказати: Христом Богом молю, – але вчасно прикушую язик. Гаспид вдоволено регоче. – Дай зiбратися з думками, – прошу теменного i лукавого пiд милий бiк, на що той примирливо згоджується: – Отак би давно! А то... розвела тут... Добре-добре – зникаю! I, насмердiвши сiркою, щезає. МАЙСТЕР ... До траси метрiв п'ятсот рiвненькою заасфальтованою вуличкою, обабiч якоï за високими глухими огорожами ховаються розкiшнi дачi сильних свiту цього. Цi вiдзiҐорнi, збудованi за iндивiдуальними проектами вiлли – радше, символи, анiж помешкання. Символи влади i розкошi. Як матерiалiзованi рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашiм дикiм Заходi у благословенний час первiсного накопичення капiталiв. Символи недосяжноï для простого смертного висоти... Так вона думала ранiше, коли ще була бiдною, як церковна миша, коли ïхала цими дорогами попри чужi дачi у чужiй Волзi з чужим чоловiком на чужу вiллу... Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всiм, замiсть того, щоб читати чужi тексти, почала шкрябати власнi. О, тi ïï невправнi, багатослiвнi драми про кохання в радянському суспiльствi, пiсне i прiсне, аж глевке. Адже про нормальнi, чи то пак реальнi, стосунки мiж людьми в усiй ïхнiй багатогранностi розказувати, а тим бiльше показувати на сценi було просто непристойно. Та й чи мали будiвники комунiзму моральне право гаяти час на якусь там дурню, вздохи на скамейке, якщо головним у ïхньому життi було виконання i перевиконання п'ятирiчних планiв?! Зате... Що робилося за лаштунками-кулiсами! По темних задвiрках, куди подвiйна партiйна мораль цинiчно загонила людськi пристрастi! Содом i Гоморра! Але про тi узаконенi неписаними законами кабiнетно-катакомбнi вакханалiï, якi процвiтали, слава богу, на всiх рiвнях, зась було говорити, не те що в книжках писати. Ото ж бо цнотливi iнженери людських душ, якi в гульбищах не вiдставали вiд своïх розпусних вождiв-узурпаторiв Неронiв та КалiҐул, годували народ виробничими романами механiчних трудоголiкiв та платонiчними любвами виписаних пiд копiрку iдейних героïв-кастратiв на чолi iз сiмейним союзом двох безстатевих соратникiв-бiльшовикiв Ленiна i Крупськоï. Звичайно, народ тi приклади святi мав на увазi, пив-гуляв та розмножався собi на втiху, та все ж, коли у роки Перестройки вiдкрилися секретнi матерiали про iнтимне життя канонiзованоï пари, бiдний люд пережив шок... Почути таке про Iллiча?!. Та це навiть для безпартiйних галушок було страшнiше, анiж нинi запiдозрити Iсуса Христа у перелюбi!.. Але це було згодом, через сто рокiв пiсля тих щасливих днiв юностi, коли вона ще вiрила наïвно у свiй талант... i талан. Отож, коли вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неï, правдиве i зворушливе на тему кохання, Майстер, пробiгши очима наïвну нєтлєнку, сказав нiжно: – Ти, моя ягiдко, моя небесна оленичко, не Шекспiр – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усi радянськi письменники: про виробничi процеси, про передовикiв працi. I пиши просто, без емоцiй та викрутасiв: от вам чорне, а ось – бiле. Цей – цяця, а той – кака, а любити палко радянська людина, тим паче – наш сучасник, може тiльки партiю i Батькiвщину. Але ж – чому? – в душi вона противилась i заперечувала. Душа ïï клекотiла циганськими пристрастями, сподiванням великого, спопеляючого кохання, можливо, i до нього, такого... недосяжного. Його повчання здавалися ïй блюзнiрством, навiть цинiзмом, адже, якщо вiн не визнає кохання, то чого везе ïï на ту розкiшну дачу, де з-пiд кожного куща, з кожного кутка вiє на неï ворожiстю i ... присутнiстю iншоï, законноï, жiнки? Але молоденька актрисочка вдавала iз себе слухняну ученицю: за мiсяць закiнчувалась ïï дипломна практика в столичному театрi, за пiвроку – навчання в театральному iнститутi. I дiвчинка з жахом думала про провiнцiйнi театри, в одному з яких ïй доведеться вiкувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п'єсами мiсцевих класикiв. I дiвчинцi страшенно хотiлося зачепитися бодай нiгтиком у золотоверхiй столицi. I дiвчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс i з цього вiдчаю вчепилася за Майстра. Однак поки що не вiдала, як йому признатись, як розповiсти про своï проблеми. Вiд розпачу дiвчинка ставала меланхолiйною, а ïï iконнi, iз золотавинкою очицi – такими трагiчно-знадливими, що Майстер шаленiв вiд нежданоï юноï пристрастi, розпалюючи цей чортiв вогонь цинiчним моралiзаторством i лукавим святенництвом. Дiвчинка сидiла, скулившись (аби менше хто бачив ïï) на заднiм сидiннi бiлоï Волги, що мчала вечiрнiм шосе попри високочиновнi дачi, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. I чим закiнчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою вiдразою до себе, цього пiдлого життя i немолодого вже, чужого, розбещеного чоловiка. Але дiвчинка не знала тодi, причаïвшись на задку Волги, що навiть найогиднiша i наймерзеннiша сука-судьба iнодi робить людинi маленькi дарунки. Майстер не заливав ïï дешевим коньяком, не лiз до неï з нiжностями i не Ґвалтував, замкнувши дверi. Вони мирно сидiли в затишнiй вiтальнi розкiшноï, але запущеноï дачi, на шкiряному диванi i розмовляли про життя-буття. Було тихо i гарно вiд зеленкуватого абажура, темно-лiлового присмерку за вiдчиненим вiкном i шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, i легкий хмiль блудив кров'ю, вiддаляючи ïх одне вiд одного передчуттям чогось зовсiм неочiкуваного. Непередбаченого... I дiвчинку не покидало вiдчуття, нiби вони тихо перемовляються з протилежних берегiв тихоï лiсовоï рiчечки. Але це ще бiльше гнiтило. Вона ще тодi не розумiла, що Майстровi, розбещеному увагою жiнок, непотрiбне було ïï тiло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спiймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу кровi, цього божевiлля давно зужитоï уяви, несамовитоï працездатностi втомленого мозку. I вiн говорив про натхнення, тихо, зi смаком, як голодний про хлiб, як загнаний у кут бiдою говорить про Бога. Тiльки згодом, прочитавши всi його п'єси i романи, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечiр вiн збуджував у своïй вичавленiй душi ïï присутнiстю шаленство натхнення, вiн насильно закохувався в неï, надiючись на крилах нового почуття злетiти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинiчно звучить, але тодi Майстер демонстрував один з рiзновидiв збочення, притаманного творчим людям – вампiричний еҐоцентризм. Тепер вона розумiє, чому за десять рокiв, якi Майстер мордував ïï своïм витонченим садо-мазохiзмом, його дружина, що, безсумнiвно, знала все про ïхнiй зв'язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловiкiв волiють терпiти бозна-якi приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику i решти привiлеïв, якими вiдплачувала держава своєму спiвцевi. Точнiсiнько так сьогоднi вона терпить зальоти Кирила, його вiдрядження до виборцiв, одверту iҐнорацiю ïï як жiнки. А де дiнешся? Вона, звiсно, могла б розлучитися. I що? Як жити i за що? П'єси ïï, виданi й перевиданi тисячними накладами у Видавничому домi Лiги Народна iдея, давно нiхто не ставить, бо нема кому, бо давно захирiли всi театри, а якби й поставив якийсь погорiлий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймнi фуршетом для голодних артистiв. А новi – не пишуться. Немає... стимулу до писання. Жодного. Бо й без цiєï каторжноï муки вона має все, чого прагла ïï душа: i грошi, i славу, i почестi. Весь полiтичний i мистецько-лiтературний бомонд перед нею капелюхи, кепки i шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копiйку, кинуту на видання якоïсь задрипаноï поеми чи симфонiï, ноги цiлувати. Правда, була в неï думка створити при Народнiй iдеï театр, який би, нарештi, оприлюднив ïï нечитанi п'єси, але той дрантивий режисерчик iз украïнським прiзвищем i семiтським профiлем, що виманював у неï грошi на якiсь там химернi конгенiальнi супер-проекти, прочитавши запропоноване, скваснiв i щез у невiдомому напрямку. Однак у його вибалушених вiд втрачених мрiй очах вона ще встигла прочитати рядок iз живого класика, адресований, безперечно, ïй: Душа наïлася та й бреше... Проте ïй було наплювати на його враження... I на славу ефемерну наплювати! I на творчiсть. Бiсило iнше: усвiдомлення того, що талант i грошi – поняття несумiснi i... рiзного походження. Кому Бог дає талант, тому Сатана шкодує грошей... I навспак... I запопасти одночасно i сповна цi багатства ще нiкому не вдалося, бо за кожне з них треба вiддати надто високу цiну – неподiльну душу. Смiшно, але майже надцять рокiв тому дiвчинка з iконними очима, не вiдаючи того, була впевнена, що з обома Демiургами можна флiртувати, як iз пiдтоптаними класиками, паралельно i безкарно експлуатуючи ïхню прихильнiсть собi на користь. Отаке мале сучисько! Про колосальний потенцiал дiлових можливостей Майстра вона чувала вiд людей, а от як перетворити його на чарiвну паличку-виручалочку – сама здогадалася. Хитре жiноче нутро пiдказало, що вiн хоче вiд неï не вiрностi, не чистоти стосункiв, а цинiчноï зради, хтивостi, диявольських пристрастей, якi б розворушили його ожирiлу душу. Вiн бажав жiнки, яку треба щохвилини завойовувати, повертати, купляти за царство-государство. Вiн волiв царицi i повiï водночас, жадав продажного кохання – i вiн його отримав. Вона як з цепу зiрвалася. Вона кинулася сторч головою у вир розпусти спочатку лиш для того, щоб утримати Майстра бiля себе на цуҐундерi, але згодом увiйшла у смак i азарт. Вона знущалася над ним: то зникала, то падала, як снiг на голову, то освiдчувалася в коханнi, то в ненавистi. Майстер шаленiв, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею, люту ревнiсть, у перервах осипаючи свою Маргариту царськими дарунками. Вона тi дари згортала у кованi скринi i гуляла-буяла далi. Передихнула вiд своïх витiвок, своïх штучок-дрючок, аж коли стала ведучою на державному телеканалi i отримала як перспективний драматург квартиру на Березняках. Звiсно, з волохатоï руки Майстра. Але вiн так нiколи i не переступив порогу гнiздечка, яке сам подарував ïй. Продовжував ïï возити зимою на дачу, а влiтку, коли там оселялося його сiмейство, на свою ж квартиру, кайфуючи не стiльки вiд любовi, як вiд адреналiну, який шугав ïм обом у кров вiд однiєï думки, що ïх можуть побачити сусiди, або застати в постелi хтось iз домашнiх. Маргарита лютилася на Майстра за цей екстрим, бо над усе любила шаленi любощi мiсячноï ночi у киïвських парках, у травах похилих, як жартував Майстер, на Днiпрових пагорбах, бiля колiс його Волги. Бо тодi, у магiчному сяєвi голубого мiсяця ошалiлий вiд похотi Майстер ïй нагадував Князя... купальськоï ночi у Карпатах... ПОМСТА В обличчя повiяло прохолодою – вiд озера, ще схованого за густим перелiском. Десь тут скоро має вiдгалужуватися вiд дачноï вулицi неширока дорiжка. Бiжить вона спочатку крiзь прозорий сосновий лiс, далi – густим листяником просто до ворiт ЙОГО дачi, що довго була ïï другим домом, а вона – його другою господинею. Довгi роки вони з його дружиною приïздили сюди порiзно. I обидвi знали про це... Як давно це було! Але чого так занило, затрiпалося серце? Не вiд страху, як би хто не побачив, нi... Хоч i було, було це паскудне, принизливе вiдчуття. А було! I вона божеволiла вiд нього i... нiчого не могла вдiяти iз собою. Вона любила цього чоловiка, цього генiального збоченця, цього цинiчного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатнiстю раба... Може, єдиного у свiтi й у своєму життi – любила. Коли вони врештi розiйшлися, коли вийшла замiж за Кирила, навiть тодi, коли, здавалося, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона i Кирила пiдбила придбати саме тут, бiля озера, шмат землi для дачi. Навiщо? Щоб довести йому, Майстровi, що не пропала без нього, що тепер сама ïде у власнiй iномарцi на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жiнка, а не вiчна жебрачка на папертi храму його святостi? А може, може, просто надiялась бодай випадково, краєм ока час вiд часу бачити його ще кремезну по-молодечому пiдтягнуту постать... Кажуть, тепер Майстровi не з медом, нiбито здає киïвську квартиру пiд якийсь офiс i за цi грошi живе з дружиною на дачi. А ще – на пенсiю. Книги його давно не друкують, вони тепер нiкому не потрiбнi, вони, як тодiшнi дешевi плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тiй, минулiй епосi, як i його слава... СЬОГОДНI належить iншим, молодшим, таким, як вона, котрi примусили час працювати на себе... Певно, Майстер постарiв, певно... Отак би взяти i просто пiти лiсовою, добре знайомою дорiжкою, вiдчинити хвiртку, зайти. Що було – то було... Вже нiхто нiкому нiчого давно не винен. Час усiх розсудив, i вилiкував, i зробив трагiчно самотнiми. I його, i ïï... i... СУПЕРНИЦI Злiва, в хащах, трiснула гiлочка. Господи, кого це носить нечиста сила лiсом у таку рань! Легкий шелест, i на узбiччя вийшла висока лiтня жiнка, ще ставна i вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темнi очi з моложавого лиця дивляться привiтно i нiби трiшки насмiшкувато. Мадам... Так юна МарҐо подумки називала суперницю, завидуючи на ïï статус доброчесноï забезпеченоï дружини класика. У тi далекi часи жони заслужених дiячiв лiтератури i мистецтва, надто спiлчанських функцiонерiв, за звичай не працювали, займаючись головно домашнiм затишком та плiтками про молоденьких сучок, якi намагалися пролiзти до слави через лiжка ïх благовiрних. Ох i не одну таку Маргариту розтерли на порох ïхнi щелепи... Якусь мить, заскоченi нежданою зустрiччю, жiнки мовчки вивчали одна одну i, очевидно, залишилися задоволенi своïми враженнями, бо старша царствено, але миролюбно сказала: – Я, здається, вас упiзнала... Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися? Блiде, невиспане обличчя молодшоï спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, побудувалися... недалеко – цiкавиться!), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкоï перемоги i згасло. I вся ïï розповнiла важкувата постать враз нiби зiв'яла, осiла лантухом. Голос теж був млявий, наче в'ялений: – Я вас, здається, теж упiзнала. Так, ми живемо недалеко, i я – гуляю. Прикидатися було смiшно. Вони обидвi це розумiли: не той вiк у них, не той час та й мiсце непiдходяще для влаштування спектаклiв. А потiм... все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон. Як би ти не ворушив його, а воно давно – потеруха... – Може, зайдете? Вiн радий буде вас бачити. До нас тепер рiдко хто заходить, i ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лiсi, як пара старих вовкiв... Не те що ви – в епiцентрi життя. При владi, при славi... Ми лиш по телевiзору милуємося вами i вашим чоловiком... Обличчя молодшоï знову порожевiло i, щоб перервати небажану розмову, жiнка вдавано безтурботно пролепетала: – Та так, як уже є... Дякую... Вiтайте... колись загляну... А наразi мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась... I рушила спроквола в бiк озера. По напруженiй потилицi молодшоï видно, скiльки ïй сил коштує, аби не зiрватися, не побiгти геть, або... не обернутися i не ляснути з розмаху по ненависному обличчi тiєï, яка не вiддала ïй, молодшiй i зухвалiшiй, можливо, єдине в життi велике кохання... I старша спостерiгала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою от-от мали зiйтися лiсовi хащi, несподiвано спитала: – Перепрошую, а ваша дочка?.. I задихнулась: iз густих кущiв, у яких щойно розчинилася барвиста сукня молодшоï, зi страшним риком вирвалася жовтоока сiра вовчиця i вихором пролетiла за п'ядь вiд ïï обличчя. – Ссссука! Дай спокiй моïй дочцi! Вона – не вашого сучого роду, – почула Мадам, вiд жаху осiдаючи хрящем на прiлу торiшню хвою. МАРГАРИТА Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку нiчний жах, потому огидний скандал iз дурним Кириком i, на тобi, ще й ця зустрiч! Чого це мадам бродить вдосвiта лiсом? Хмиз для сiмейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовiрного? Дарма. Вiн тепер нiкому й за грошi не потрiбен. Хiба що... ритуальному бюро... А ця...с-с-сука! Нахабна стара сука! Видно, ïï досi пече... Стiльки рокiв проминуло, а пече, пече... А ваша дочка? Ïï пече моя дочка! Клятi плiткарi, вони таки донесли до вух цiєï нещасноï брехнi, нiбито Даруня не Кирилова, а Майстрова дочка!.. Падлюки! Невже вона думає, що я, молода, гарна, бажана, могла б опустилася до... долi чи ролi покритки Катерини? Ридати чи шантажувати бiдною дочкою Майстра? Та нiколи! Принаймнi, мала вибiр бiологiчного батька i серед молодших... Але не могла навiть ради найбiльшого кохання допустити, аби моя дитина росла сиротою-безбатченком! А ця швабра ще смiє сумнiаватися! Топтати мою гiднiсть! Я що – заволока яка, щоб не спромоглась на законного чоловiка?! А я, ненормальна, мало не розквасилася перед нею, мало не цiлувалися... Тьху! Сто чортiв, як менi зле, як гидко! Жах перед плiтками (а ранiше вони майже не обходили мене), неприємний осад вiд зустрiчi з мадам знову збудили в душi передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Нiде, нiде немає спокою. Навiть у лiсi. Це карма. Розплата. I сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили... Тебе пiднiме на вила власний страх, земля горiтиме пiд ногами вiд колишнiх грiхiв i грiшкiв... Ти думала, що за плечима в тебе торба з грiшми, а виявилось – iз грiшками, як з пекельною рiнню, розжареним вугiллям... Де той чортiв Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би лiпше лiсом обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб'я старе! Спрага помсти, негайноï, аж клекотить у менi, як смола в пекельнiм казанi, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженiлу кобилу... якась сила... Може, сила божественноï лiсовоï краси? Може, влада ранковоï тишi? Може, притлумлене бажання спокою i рiвноваги? А натомiсть – натомiсть дискомфорт, вiд якого хочеться вити, як вовчиця на повний мiсяць... Полiвуруч крiзь дерева заблискотiло сонячними зайчиками озеро. Але що менi до нього! Менi хоч океан, хоч калюжа – на душi, як на смiтнику: один сморiд! Куди ж це я лечу? Жiнко добра, зупинися, передихни, озирнися на дивну красу довкiл!.. Ах, яке повiтря цiлюще, якi прекраснi зарошенi лiсовi дзвiночки! Нахились до цього дива... Нарештi дерева розступаються, i зiр мiй тоне у сяєвi води, сонця i молодоï зеленi. Сiдаю просто бiля зграйки лiсових дзвiночкiв. Отак би сидiти, дивитись на лiловi дрiбненькi квiточки i думати тiльки про них... Але, на жаль превеликий, у голову лiзе чортзна-що... ВИБIР Ти знову i знову згадуєш, як пiсля чергового збайдужiння Майстра, що засiв за нову п'єсу чи повiсть, нудила свiтом, комплексувала i, радше, вiд невлаштованостi, анiж з любовi спровокувала ще виснажливiший затяжний зв'язок iз Кирилом. Свiжак не тягнув не лише на Майстра, а й на пiдмайстра чи майстерчука. Але був молодий i неодружений, i це iнтригувало. А потiм ти завагiтнiла. Несподiвано. Неждано. Ти розгубилася, бо, коли чесно, то палко бажала дитини вiд Майстра... А не вiд цього хамуватого сибарита Тулумбаса-Баляндраса, вiд якого половина киïвських актрис i чверть поетес аборти робили. Але все одно ти вирiшила народжувати, принаймнi, пiсля того, як, вислухавши радiсну звiстку, цей хам запитав, не моргнувши: – А ти певна, що то моя дитина? Брешуть, нiби в тебе не я один – друг сердечний. Отож добре вирахуй, хто з нас тобi вигiднiший в ролi татуся майбутньоï крихiтки? I вийшов з хати. Повернувся перед народженням Дарунi. Але батькiвськоï радостi не проявляв. Жив, як ворон – на краю гнiзда, час вiд часу вiдлiтаючи в невiдомому напрямку у своïх таємничих козлячих справах. Хамство цього бидлюка почало тебе добряче дiставати. I тодi ти, рятуючись вiд депресiï, вiдвезла Дарочку до батькiв, як вони колись тебе до баби Арехти, i забiгла аж на барикади оксамитовоï революцiï. Тодi, коли теперiшнi провiдники нацiï м'яли по норах своï партквитки, винюхуючи, куди подме вiтер, ти знiмала внесення синьо-жовтого прапора до Верховноï Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки i масолiвське студентське голодування на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досi дiаспорою, що наводнила столичнi вулицi, i почувалася на гребенi часу, iнтуïтивно вiдчуваючи: крига скресла, вороття назад не буде. Пiсля поразки ГКЧП це зрозумiли й обережнi. I почали виповзати, випурхувати з комунiстичних коконiв розпрекрасними нацiонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день ïх може бути дуже довгим. Так i сталося. Революцiя котиться землею хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнiлi компартiйцi романтикiв Вiдродження. Викинули геть, на узбiччя життя. Що ж, вони мали досвiд бути зверху, при будь-якiй владi... А ще ти зрозумiла, що прорватися до верхiв тобi заважає твоя трагiчна приналежнiсть до жiночого роду. I тодi тебе осiнило, i ти негайно взялася пiдбирати гiдного соратника у боротьбi за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не пiдходили нi старпери, якi слинили услiд, зачарованi твоïми розкiшними формами, нi самозакоханий молодняк, готовий ïхати на тобi за пiвлiтру на край свiту. I тодi ти розшукала в якоïсь... ледi Бе Кирила, виклала йому свiй наполеонiвський план i стала чекати. На його щастя, Кирило виявився мудрiшим, анiж вважала, i твiй сумний висновок моменту: чия влада, того й грошi – прудко зробив своïм кредо. Першим його кроком у велику полiтику був уступ у ряди (ще рiденькi) Демократичного руху. Другим – балотування до першого украïнського парламенту. Вiльний художник, анархiст i вiчний сибарит, Кирило поняття зеленого не мав про ситуацiю в Украïнi. Революцiя його не обходила. Його цiкавила тiльки власна особа, якiй хотiлося єдиного: не перенапружуючись, котитись свiтом, як перекотиполе, час вiд часу зачiплюючись за якусь спiдницю, щоб вiд'ïстися i вгамувати свою жереб'ячу хiть. Отож, застовпивши невловимого громадського бугая, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честi Кирила, вiн швидко зорiєнтувався: можливiсть вискочити на поверхню суспiльно-полiтичноï пiни, утвердитися безглуздо-легким способом активiзувала його лiниву натуру любителя дармiвщини. Отож, на початок ви вибрали округ у захiдному регiонi, де легше можна було пройти, експлуатуючи нацiональну iдею, що, як виявилося, дрiмала всi цi роки в анархiчнiй душi вiдомого вузькому колу шанувальникiв вiльного художника Кирила Тулумбаса. I не помилились. Кирило виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партiйним минулим претендентiв на депутатський мандат. Попервах ти ïздила в його обозi, зачаровуючи електорат читанням маловiдомих поезiй Стуса, Маланюка, Руденка... Та згодом збагнула, що твоя присутнiсть у виборчiй кампанiï, м'яко кажучи, зайва. Кирило вiдшлiфував свiй дар словоблуда-жiнколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жiноцтво – ця суперактивна бiльшiсть пробудженого електорату – просто-таки конала, пiсяючи вiд захвату кип'ятком та вишiптуючи, закотивши очi, учора ще бидляче, а сьогоднi – таке неповторно нацiонально-колоритне прiзвище: Ту­-лум-бас! Тулум-бас! Оскiльки твоя персона в образi жони могла запросто збити цей шал довiр'я до майбутнього народного обранця, ти намагалася керувати процесом iз запiлля: через колег-журналiстiв органiзовувала зустрiчi на мiсцях i рекламу на всю Украïну на всiх тодiшнiх телеканалах. Про нiкому невiдомого кандидата у народнi депутати з чудним, неаристократичним прiзвищем Тулумбас ще не зiпсована корупцiєю пострадянська преса писала охоче, але, переважно, як про дивака, що й близько не складав конкуренцiï полум'яним нацiонал-патрiотам, червоним директорам i поважним професорам, якi тiсними лавами сунули до першого демократичного Парламенту. I це було ïхньою помилкою, а Кириловим щастям: вiн перемiг! О! То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молодi, самовпевненi i йшли напролом... ГАСПИД – Як же красиво ти навчилася все перебрiхувати: молодi, самовпевненi, йшли напролом... – Слухай, чортяко, замiсть того, щоб мене перебаранчати, ти б лiпше стерiгся, бо лiсом бродять старi вовчицi: загризти не загризуть, але обслинять... – Не переймайся – вже не бродять. Вже лежать, як дрова. – Ти що?!. – Та не бiйся – налякав трохи, он чуєш – пошкутильгала. Буде знати, як нашою княжною цiкавитись. – Гассспиде! – Та я жартую! Але ти, мамусько, все одно встидайся, або будь, нарештi, чесна бодай сама з собою. I признайся, що рвалася до влади, як дурний до мила. Готова була душу продати... I тут ти згадала про рiдну бабу i про ïï вiдьомську ворожбу, i Князя, якого ти забула разом iз бабою у своєму первiсному гiрському свiтi. Забула – як маячню, як дитячий жах нiчний, навiяний бабиною страшною казкою про всiляку чортiвню, яка не вписувалася у столичну сувору реальнiсть, у твоє iнтелектуально-богемне життя. Тим паче, що на той час з усiх шпарин зачала виповзати на свiт бiлий теменна бiсiвщина в образах рiзномастих екстрасенсiв, ясновидющих, контактерiв iз космосом, медiумiв з потойбiччя. Тобi було смiшно те все бачити i чути, бо знала i вмiла колись бiльше... Але поголовний ажiотаж, усенародне захоплення ранiше забороненою мiстикою вразило тебе настiльки, що ти, мамцю, згадала i виплодка свого дiдчого, свого Гаспида нещасного, свого домовичка-лицаря, друга у дитячих забавках, розрадника й порадника, що сиротою рiс у сiльськiй глушинi, на печi у баби Арехти... Шiстнадцять рокiв я квасився, як забута гуслянка в бербеничцi, доки ти тут собi по столицi гуляла, як рибка по Дунаю... З майстрами всякими старими та кириками дурними. – Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи завидки беруть? Чого б то я мала нидiти, як тi неписьменнi вiдьми, по безлюдних горах та ще з дiдьком лабонатим на пару?! Не смiши мене! Правду кажуть: коня кують, а чорт ногу пiдставляє... Я самому Князю вiдмовила! Кня-зю! Ти чуєш, смороде сiрчаний: Кня-зю! – Не згадуй Князя всує, мамусько, бо вiн не такий всепрощаючий, добрий та милосердний, як Той, що на небi. Може й розгнiватись, що тривожиш даремно та ще так нахабно: вiдмо-о-о-вила! Дуже ти йому треба, стара клячо! Он скiльки юних оленичок штрикає по кучерах та полонинах! I-i-йой, який цимес! Отож зашпиль Ґембу, а то до старих вiдунок Татко не дуже добрi... – Сам ти старий пень! I брехун! Насправдi покликала мене тодi баба Арехта сама, як лиш зачула свiй час останнiй. Наказала: ïдь! Бо вже кличе мене Князь, душу вириває, а вона до сволока прилипла, не одiрвати, i нема кому стелю зiрвати! Ти ж був при тiм, Гаспиде! Ти ж бачив тi муки! I ще смiєш перекручувати факти?! От чесне вiдьмацьке, поскаржуся Князевi! Тож не бреши во iм'я моєï бабцi, що викохала тебе в запiчку з отакенькоï блохи на отакенного бицюру! Бо бiда буде! Затям собi це до кiнця свiту, або закарбуй на рилi немитому, коли не годен запам'ятати! ВЛАДА – I-i-iй-йой! Як страшно! Але бiльше нудно! Пiду-но я подивлюся, що там твiй Майстер поробляє, Маргарито. Чи, може, удвох пiдемо? – Iди, не псуй сiркою це повiтря цiлюще, але й не лякай бiльше мадам. Менi ïï шкода. Бiдна жiнка... I нi в чому не винна... Як i я. Гаспида аж скрутило вiд бажання... скаламбурити, але я демонстративно затулила вуха, i вiн, перекинувшись зайцем, весело пострибав свiт за очi, залишивши мене на одинцi зi спогадами про Оксамитову революцiю дев'яностих. ...Перемога на виборах змiнила Кирила до невпiзнанностi. За лiченi днi зi спритнiстю Гаспида вiн перелицювався з бурлаки-альфонса, пустобреха i гультiпаки на сповненого гiдностi державного мужа i добропорядного сiм'янина. На той час я зовсiм охолола до Майстра i з причин фiзiологiчних, i полiтичних: як продукт здихаючоï радянськоï епохи i гвинтик комунiстичного пропагандистського брехунця – вiн не сприймав суспiльно-полiтичних перемiн. Вони його лякали апокалiпсичними катаклiзмами i перспективою розправи... Я так думаю... Був у нього цей страх: розправи за... розправи. I небезпiдставно. Тiльки згодом iз випадкових публiкацiй дiзнаюся, скiльки мимовiльноï пiдлостi вiн заподiяв людям у часи сталiнiзму i брєжнєвiзму своєю непохитною вiрою у справедливiсть рiшень компартiï i любов'ю до кар'єри. Особливо непереливки йому стало, коли почали повертатися iз заслання дисиденти – м?чнi сумлiння. I хоч нiхто з реабiлiтованих не мав до Майстра особистих претензiй, вiн нервував, вiдчував небезпеку та приниження. Часом по старiй пам'ятi дзвонив менi на роботу, не пiдозрюючи про Кирила i Даруню, кликав проïхатись, де трави похилi, i я, по старiй пам'ятi, радше, з обов'язку, ïхала, покинувши лоском роботу, наражаючись на небезпеку людських плiток i сiмейних скандалiв. Можливо, i знав, але вперто не визнавав мого права на особисте життя... А може, старий збоченець просто вимагав зустрiчей, бо присутнiсть у моєму життi Кирила його заводила, збуджувала до творчостi, як колись невидима присутнiсть дружини? Не знаю. I так нiколи i не дiзналася, бо нiколи не говорив на цю тему, зайнятий тiльки собою, своєю тривогою i страхом перед тим, що вiдбувалося. I зневагою до тих, хто це робив, весь цей бедлам, дурдом, руïну! Говорив про це дорогою до якогось найближчого за мiстом лiска, говорив, метаючись лiсовою галявинкою, як тигр клiткою, говорив дорогою назад, говорив, не дивлячись на мене, так, нiби я була манекеном або якоюсь торбою бездиханною. Але я не ображалася – розумiла, що йому треба виговоритися близькiй людинi, яка його не зрадить, не продасть. I навiть трохи пишалася його довiрою, але все одно цi зустрiчi були обтяжливими, надто ризикованими... А я не бажала бiльше ризикувати намарне, тому одного разу, коли вiн приïхав i чекав мене бiля брами телецентру, не криючись, як завжди, сердитий, я не втрималась i розповiла про Кирила, i дитину, i своє нове життя. Майстер слухав уважно, дивлячись попереду себе крiзь вiтрове скло, спокiйний, надто спокiйний, а коли я висповiдалась, узяв мою руку, поцiлував, i дивлячись в очi сумно-сумно, спитав: – А дочка... чия? – Не твоя, – сказала я i, не прощаючись, вийшла з машини. А вiн, не прощаючись, тихо вiд'ïхав. Назавжди. Так iз почуттям звiльненого в'язня сумлiння, повернулася на свою кухню, де разом з борщем готувалися Кириловi виступи перед народом, у парламентi, а згодом i всi поправки до законiв, що були першою статтею доходiв до нашого бюджету. Першi своï купони (на щастя, не Кравчуком надрукованi) ми постригли пiсля того, як я зрозумiла, що бути нардепом – це не лише грати вар'ята перед електоратом, зображуючи такого собi народолюбця-популiста, а передовсiм заробляти великi грошi. I заробляти дуже просто – через лобiювання iнтересiв грошовитих спiввiтчизникiв та закордонних симпатикiв нашоï незалежностi. Тож коли в Донбасi почалися заворушення гiрникiв, зорганiзованi лiвими, а найбiльше – червоним директором однiєï з найбiльших шахт, порадила Кириловi потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтiвного комуняку мiнiстром економiки i таким чином пригасити заворушення. Це був на той час порятунок для правих, якi переважали у Верховнiй Радi i не знали, що з цiєю перевагою робити. Та найбiльше виграли ми. Новий мiнiстр виявився не лише заможним, але й вдячним. Тож щойно отримана нардепiвська квартира на Хрещатику була вiдремонтована за останнiм європейським писком моди i обставлена шикарними iталiйськими меблями, зробленими з карпатського лiсу. Зосталося ще й на iномарку, i на земельну дiлянку у Кончi та на будiвництво i облаштування на нiй замiського маєтку... Нарештi, здавалося, всi моï мрiï сирiтськi здiйснилася. Устократ. Збулося навiть те, про що й не наважувалася мрiяти – про свiй маленький Едем, свiй райочок на цiй грiшнiй землi... А серце ниє, ниє... як у дитинствi, за такою дрiбничкою, як надiйне чоловiче плече, незрадлива вiддана душа. Та, либонь, серед людей такi наïвнi дурнички людськi дав-а-авно перевелися... Доводиться серед нечистi шукати. ... Сонце припiкає. Пахне гостро смолою. Сосновою, на щастя. I хочеться думати про щастя, бодай про його сурогат, чи замiнник... Коротше, про сяку-таку втiху вiд цього життя. ПАТРIОТИ То був тiльки початок. Далi добро само попливло до нашого дому, радше, притупало пiд сюртучками заможних представникiв дiаспори другоï, полiтичноï хвилi, колись ображених тяжко радянською владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких i бiлозубих дiдкiв були своï нездiйсненнi мрiï i плани. Воïни ОУН-УПА вимагали реабiлiтацiï i визнання ïх воюючою за Украïну стороною у Другiй свiтовiй. Хтось марив украïнським громадянством, хтось мрiяв придбати квартиру в центрi Києва, або на тiй вулицi, де народився, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рiднiй землi, хтось горiв бажанням критикою та порадами навести, нарештi, порядок на своïй стражденнiй iсторичнiй батькiвщинi. Комусь бездiтному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатунi чи штатi Юта i вiн жадав украïнськоï сироти, а хтось i по жiнку приïхав... Але цих благ вони не сподiвалися задарма. Вишколенi свiтом, де все вирiшують грошi, цi несхожi на украïнцiв украïнцi готовi були вiддати всi своï прижиттєвi заощадження тому, хто запомiг би здiйсненню ïхнiх заповiтних мрiй. Найбiльш пiдходящими для цих оборудок, звiсно, на ïхню думку, були народнi обранцi. Наïвнiсть дiаспори була вражаюче безмежна. Адже в тi далекi дев'яностi цi переважно дуже чеснi i поряднi люди у благих своïх намiрах навiть подумати грiшним дiлом не могли, що довiрливiстю своєю розбещують сьогоднiшнього незалежника, себто вчорашнього голодного совка, який в очi нiколи не бачив зелених, нiколи по-людськи не жив i не мiг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наïвняки з дiаспори. Наш патрiотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соцiалiстичноï уравнiловкi, вигодуваний люмпенським дворушництвом. Звичайно, патрiоти мiсцевi все-таки щось робили для патрiотiв з екзилю. Не без того. Але головно пiдпасалися, iнiцiюючи за грошi дiаспори вселенськi асамблеï украïнського пробудження, конгреси нацiонального вiдродження взагалi i реанiмацiю громадських органiзацiй сторiчноï давностi зокрема, розвiй сучасного жiночого руху, незалежну пресу, видавничу справу, будiвництво храмiв... Тiльки лiнивий не намив собi торбу золотого пiску на тих, здавалося, невичерпних благодiйних клондайках. А дехто й досi вiдмиває... Отож-бо й виходило, що грубi грошi роздували приватнi капшуки, а дрiбнi центи йшли на галас довкола суспiльних потреб, святих iдей та розбудови держави, що все бiднiла й бiднiла разом iз наïвним електоратом, перетворюючись на скирту прiлоï полови, на вершечку якоï красуються та давляться багатством народним рiзнi пелiкани. Що поробиш – така дiалектика... Виживає сильнiший... – Мамусько, з тебе будуть люди! – трубить лосем над самим моïм вухом оглашенний Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самотi не дасть! – Авжеж, не дам, – тiшиться Гаспид, мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якiм свiтi шукати! В паралельному чи пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарештi ти зрозумiла, що одвертий цинiзм – благороднiший, анiж хитродупе лукавство i всiляка словесна мiмiкрiя. Вiват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не вiдкладаючи, дзенькну Жлобi, аби у своïх жлобальних прогнозах на всiх телеканалах i у всiх газетах пустив чутку про майбутню жiнку-президента. I гiпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього вiку, брюнетка... Чи перефарбуємо тебе на платинову бiлявку? Нi, краще вже на помiрковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєï стриженоï солдатськоï потилицi i викладемо на макiвцi царською короною. Не треба?! Вау? Чому се? – не дає рота вiдкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригiнальне. Ну, таку собi пазухату-ротату Одарку Карасиху... Або цнотливу роботягу Наталку Полтавку... Або меланхолiйну таємничу чарiвницю Марусину Чураïвну, вiд якоï не знати чого чекати: трути в борщ чи пiснi в скарбницю духовностi... Нi... Жоден образ не пiдходить... То що робити накажеш? На мудру Роксолану ти не тягнеш, хiба що хитрiстю, але цього мало, сама розумiєш... А на Марусю Богуславку – мужностi не стачає... Доведеться шукати копил для твого президентського iмiджу десь за готарем, себто кордоном, у чужих краях-краïнах, коли тутешнiй народ за всю iсторiю не спромiгся бодай на одну королеву. Н-да, мамусько, доведеться попотiти над твоïм iмiджем добряче, щоб його народ прийняв i полюбив, i пiшов за ним у вогонь i воду... – Ти був там? – обриваю дiдькову бовтологiю. – Бачив?.. – Бачив! Чорти його не взяли! – Я питаю про неï... – Вiдходить пiсля переляку. – Любий мiй дiдичку, бiльше так не роби. Гаразд? Та жiнка справдi нi в чому не винна... Виннi радше нашi преславнi майстри... Але ходiмо ближче до озера... ЗРАДНИКИ Гаспид, часом трапляється, буває сповна розуму, i тодi йому навiть можна подумки висповiдатись, i поговорити душевно, i пофiлософствувати, i пожалiтися, ба, навiть пофлiртувати... Що поробиш: на безлюддi i чорт чоловiк. От i зараз, прочитавши моï свiтлi думи, вмент перевтiлюється в бородатого пана в окулярах i пiджачку-анцуҐу початку минулого столiття. – Давайте знайомитись, – пiдiгрую дiдьковi. – Грушевський, – вiдповiдає з гiднiстю Гаспид. – Перший державець, учений, поступовець-популiст... Той, на чиïй вулицi майже вся ваша власть незалежна (розумiється – вiд народу) товчеться... – Що поробиш: що заслужили, те й маємо. Хай менi вибачать усi пани популiсти, але що поробиш, коли, як довели численнi науковi спостереження, дослiдження та уроки iсторiï, у переважнiй бiльшостi своïй наш рiдний народ – це народ-люмпен-чорнороб, хлоп-холоп, смерд-робучич, не спроможний анi владу собi вибрати, анi народити свою патрiотичну аристократiю, свою нацiональну елiту. Усе поспiль, що народжувалося в його надрах i вискакувало нагору – було зрадливе, ненажерливе, недалеке, з колиски – зденацiоналiзоване i продажне. Ото лиш на ноги зiпнеться, лиш в колодочки вб'ється – об'ïсть народ, як коза липку, обкраде, капшук – в зуби i у табiр ворожий: з порога виблядок турчиться, польщиться, волощиться, какає-штокає, прiзвище батькове мiняє на сусiдське. А народу, що здивовано дивиться тiй елiтi сранiй услiд, псячий перекинчик з-за чужого тину кричить: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерiвець!.. – Та що дивуватися, панi, – зiтхає пан Грушевський, – коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тiльки себе... От i виходить, що всю свою iсторiю чiльнi украïнцi зраджували тiльки себе, залишаючи народ без голови, без елiти, без iдеï. – То, перепрошую, якщо тi батькопродавцi – голова, то виходить, що народ, вибачайте, язик не повертається вимовити?! Лже-Грушевський аж зашпортався вiд смiху: окуляри в травi шукає, iз анцуҐа-пiджачка випадає... ЕЛIТА – Ой мамусю, до чого ти ведеш, лукава, ой лукава?! –питає. – До озера, – смiюся. – А паралельно – до iстини, себто до того, що, як не крути, а в певнiй мiрi саме незалежнiсть дала шанс украïнцям нарештi сформувати свою нацiональну елiту. Свою проукраïнську аристократiю. Слава Богу, вчасно пiдоспiли грошi дiаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам iз Кирилом – зорганiзувати ЛiҐу Народна iдея, обзавестися газетою, видавництвом iз друкарнею, парою магазинiв, акцiями кiлькох пiдприємств. – А! – розчаровано кваснiє антихрист. – Ти знову своєï... Ти, мамцю, як та стара повiя, що пiсля смертi у рай преться... Але нiчого – говори, а я тим часом в озеро беркицьнусь, рибки наловлю або ракiв i пришпилю тобi до... – Щезни, маро! Тьху! Перебив на самому злетi мислi! Дiдок в окулярах пiдскакує i, перетворившись у кульбiтi на золоту рибку, летить метрiв двiстi в повiтрi i з плюскотом пiрнає у небесну воду, що слiпить очi густими бiлими iскрами. Я зiтхаю услiд капризному слухачевi i сумно повертаюся до свого внутрiшнього монологу: – Зрозумiло, що мене дивують, ба навiть ображають отi плачi з-за океану: Ми збирали своï кривавi центи на розбудову Украïни, а вони збудували собi хороми... Але, дорогi панове, що ж то за держава буде, коли ïï депутати чи там мiнiстри перебиватимуться з хлiба на воду по клопiвниках та ïздитимуть у метро на службу! Самi ж то ви, хоч не видно серед вас нi сенатора, нi мiнiстра, з карiв не вилазите i квартири собi на Хрещатику прикупили... Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланнiсть своєю житейською фiлософiєю: коли вiн мешкає в такiй псячiй халабудi, не має штанiв про свято, то вiн того вартий. Водночас декому в капiталiстичнiм екзилi так хотiлося, аби совiти нас тут усiх видушили, аби було за ким плакати та ганьбити режими. А чи самi бодай погляд спинили на якомусь неiмущому, злиденному, рядовому, а тому безправному правдоборцевi? Ай-я! Бажали справу мати лише з вiдомими, чiльними, посадовими. Закриваючи очi на те, що всi тi колишнi чiльнi та посадовi виростали не лиш пiд зорею радянськоï влади, а ще й пiд полою шинелi Дзержинського... Ви ж бо про те знали! Але ж кажу: прощали, бо з чесними дурнями нiчого не збудуєш. Ви хотiли руками таких, як Кирило, збудувати прихильну до себе Украïну, i разом з тим – аби той Кирило нiчого за те не мав! Ну, вибачайте... Але – все те ще можна пережити. Гiрше, що пiд нас, себто нацiональну елiту, почали косити й iншi... антиподи... Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив украïнською. Той розказує небилицi про козацьке корiння своє, що веде вiд самого Хмельницького. А iнший, приватизувавши всi енергосистеми, прихопив заодно у родичi славного гетьмана Полуботка разом iз його англiйським золотом, третiй вдiдовив великого страдника Iвана Сiрка, змiнивши йому... нацiональнiсть. Тож по всьому виходить на те, що на Сiчi однi греки, московiти та гебреï тусувалися! Агiй, безличнi, – як казали моï бабця солодкi Арехта. Було, правда, помiж них ще пару волохiв i татарська кiннота... I хто це, скажiть, таке може витерпiти?! Коли б не ми з Кириком, то й Украïни давно б уже не було, не те що iдеï украïнськоï! А вам цента щербатого шкода!.. Он уже всi мiнiстри та депутати через одного б'ються за право на славнозвiсного предка... Всi рiдною балакають. Коли треба, звiсно... А партiï? Що лиш не витворяють... Порозбирали собi в духовнi поводирi письменникiв-класикiв, поприкривалися ними, щасливi, що великi покiйники не годнi встати та до суду подати, або по писку надавати. А живi майстри слова, сiль землi, цвiт нацiï, совiсть епохи i т.д. – мовчать!.. Хоча, де ви ïх бачили?.. Де стрiчали? Хiба що на фуршетах з нагоди презентацiï якоïсь або в приймальнiй Лiги Народна iдея – у черзi за фiнансовою пiдтримкою! Дайте! Видайте мiй опус вєка! Авжеж! Розбiглася! Бiжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою кривавицю по простягнутих липких долонях! Берiть, видавайте своï недолугi шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведiть, що ви талановитi. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! I скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою Украïни, нацiональною гордiстю, як Кирило Тулумбас – народним заступником. Хоча... я добра! I менi не шкода ламаного цента для iстинноï елiти, для правдивих митцiв... А ось i озеро! А де iстина? Де iстина, пане Грушевський? – роззираюся за спiвбесiдником навсiбiч i бачу, як iде вiн по слiпучiй водi у свою iсторiю, весь осяяний сонцем, i не тоне... – Камо грядеши? – тихенько гукаю услiд, та вiн не озирається i не вiдповiдає. Але менi байдуже. Лягаю горiлиць на теплий, густо зазеленений зiллям, пiсок, пiд розлогою вiльхою i заплющую очi. ГРIХ – От i вiр жiнцi! Не встигнеш вiдiйти, тiло освiжити, як вона вже з iншим грiшить, за iншим тужить, лукава... Над жiнкою загусає темна кошлата тiнь, схожа на тiнь вiд стiжка сiна на двох тоненьких жердинках. Але жiнка, що звiльна розкинулась на прим'ятих, приємно прохолодних пачiсках луговоï трави, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо i солодко, пiдклавши пiд чорняву голову повну бiлу руку, i в цьому молодому безжурному снi здається теж молодою. Гола нога звабливо бiлiє з-пiд подолу барвистого сарафана, бiлiє, викотившись iз пазухи, бiла пишна грудь. Жiнка спить i не чує, як чорна волохата рука гладить ïï шию, руки, груди, лоскоче пiд сарафаном стегно. Жiнка не ворушиться, лиш солодко зiтхає, заохочуючи до любовноï гри. – Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогоднi, що мене аж чорти деруть... I де тiльки очi в того йолопа? Iгнорувати таку жiнку... Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам i молодiсть згадати? Га, мамусю? – А чого це ти мене мамусею кличеш? – лiниво крiзь сон питає жiнка, солодко зiтхаючи. – Бо ти мене виносила пiд лiвою рукою зовсiм молоденькою. – Тодi я тебе буду звати татуськом, – рознiжено лепече жiнка. – Ах ти ж збоченка стара! Знову захотiлось побавитися в Едiпiв комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матерi i бажала ïй смертi. Аж доки не запримiтила те баба Арехта. Отодi вона, щоб вилiкувати тебе вiд пристрастi нездоровоï, i почала пiдсилати у твою дiвоцьку постелю нiбито сiльських хлопiв, а вiдробляти менi доводилось... Аж доки ти не виïхала в мiсто i не покинула мене пасти бабиних курей... – То це ти був, мармизо гаспидська?! – А нiби ти не знала? – Та здогадувалась, – усмiхається жiнка. – А тобi не здається, що як на поганого дiдька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобi не слiд... Пора вже вбивати... – Солона хвиля не вiдплаченоï дитячоï образи накриває ïï по самi очi, затуманює свiт... Що знає той Гаспид дурноверхий iз своïм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едiпа?! Комплексом сироти страждало ïï не приголублене, забуте в горах єство. За всi тi десять рокiв, коли вона вiльготно дичавiла у своïх i бабиних горах, мама провiдувала ïï зо два рази. Разом iз батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людцi голубу в бiлий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубi на ожинi, довiвши маму до iстерики. За другим разом втопила в потiчку новенькi, привезенi мамою, босонiжки... Iстерика знову повторилася... Спостерiгаючи з колючого малинника, як гiрко, нiби за покiйником, побивається за нещасними босонiжками мама, дiвчинка вiдчула, яка чужа ïй ця капризна, рознiжена, бiлява i свiтлоока, зовсiм не схожа на них з бабою i татом, жiнка. В душечцi зародилась пiдозра, що ïï справжня рiдна i добра мама вмерла, а тато привiз ïй злу мачуху. Пiдозра змiцнiла, коли мама, народивши братика, взагалi перестала приïздити. Але тато навiдувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарункiв. Людця тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиï, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дiвоча любов до тата переростала в ïï сирiтському серцi на палку жiночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерiгала, як онука чепуриться i кокетує до тата, як загоряються недитячою жагою ïï блискучi ясно-жовтi, наче цвiт курячоï слiпоти, очиська, але по-справжньому злякалася, коли дiвчисько, провiвши батька до станцiï, впало ïй в ноги i, палко стискаючи руки, зашепотiло: – Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА i ïï та дитина вмерли, аби ïï не стало, аби тато був тiльки мiй. Баба Арехта Фройда не читала, як не читала i трагедiй Софокла, але баба знала, як клекотить i палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любовi. Надивилася стара вiдьма, i на що здатнi дозрiлi на бiдних на доброго хлопа горбах п'ятнадцятки, та й хлопам не йняла вiри, рiдний вiн чи чужий... Пiсля цiєï розмови батько раптом перестав навiдуватися. Даремно чекала його Маргаритка всю весну i шмат лiта. Поïхав на заробiтки, – вiдказувала баба на ïï нiмi запитання. А впередвечiр Iвана Купала скупала ïï баба у дiжцi з дощiвкою, настояною на любистку, наказала одягнути святкову, цятками бiсерними вишиту сорочку i повела високо в гори на дику полонину зiлля збирати... ШАБАШ Жiнка на прим'ятому луговому зiллi зiтхнула глибоко й солодко, провалюючись чи то в сон, чи то у транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу вiдунську нiч. Знову перед ïï зором постали таємничо-суворi в тонкому серпанковому сяйвi молодого мiсяця Карпати, а над ними низька темно-фiалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими дiамантами зiр, яких, здавалося, можна було дiстати рукою. I запахуще веселкове сiяння розквiтлого зiлля у високiй по груди темнiй травi, i збудливо-п'янкi шерехи, зiтхання та ледь чутнi пристрасно-хтивi стогони купальськоï ночi, вiд яких шаленiла уява i п'янко закипала кров... – Маргарито, – хтось покликав ïï глухим i низьким, нiби з пiдземелля, голосом. Маргарита здригнулася, лячно озираючись, i лиш тепер помiтила, що вони на полонинi не самi. У травi з легким шелестом снували, гасали i лiтали, переплiтаючись, збиваючись у бiло-молочнi клубки, майже прозорi силуети нагих людських тiл. Але того, хто ïï кликав, поблизу не було. Лиш очi баби Арехти свiтилися до неï пiдбадьорливо двома жовтими свiтлячками. – Не бiйся, – самими губами сказала баба, – йди i – прийдеш... I вона пiшла, як сомнамбула, мов по водi, по глибокiй травi, i стала перед тим, хто кликав. Вiн був високий i красивий, як тато. Але ще кращий i незвично, до запаморочення, до безуму – жаданий. Не розумiючи сама, що говорить, Маргарита прошепотiла так палко, що аж вогнем попалило вуста: – Князю, бери мене! Вiзьми мене, Князю претемний... I в цю мить потемнiло небо, i чорний палючий вихор вiдiрвав ïï вiд землi, i тисяча ножiв уп'ялись в ïï тiло, i вона закричала диким звiром, i враз бiль i страх розтанули, i все ïï тiло забилось, як рибонька, у срiбнiй купелi незнаноï насолоди i такоï буйноï торжествуючоï радостi, що душа ïï в тому вогнi згорiла на вугiль... Пiсля купальськоï ночi Маргарита не впiзнала себе: скупане у вiдьомськiй росi ïï темне циганкувате тiло нiби засвiтилося рожевим спокусливим сяйвом, жовтi очi позолотiли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи мiсцевим парубкам i чоловiкам розум. Але вона йшла лишень на поклик ОДНОГО ЄДИНОГО ГОЛОСУ. ВIДЬМА Коли прийшла пора покидати рiдне село i ïхати до мiста вступати в iнститут, баба знову повела з нею сувору розмову. – Тебе чекає iнше життя, не схоже на життя в горбах, – казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрiсних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобi бути скрiзь i всюди Ґаздинею, ворогiв перетворювати на щирих друзiв, грiзних начальникiв – на улесливих слуг, чоловiкiв – на вiрних пiдданих... Май дiло лише з хлопами, чаруй ïх, прив'язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крiм солодких любощiв... Лиш за них вiн вдячний буває. А клятому, заздрому жiноцтву, що тобi, квiточко моя, ой як дозоляти буде, намагайся бути повiрницею, аби знати, що воно думає... Будь мудра, як змiя гiрська, хитра, як лисиця, обережна, наче ящiрка, вертка, як вивiрка, солодка начальству, як мiд, а на ворогiв – гостра i замашна, як бартка. Сповняй, дiвче, бабинi накази i давай у тому свiтi сама собi раду. А як вже буде зовсiм непереливки – клич стару Арехту, а в найтяжчу годину – Князя... Вiн любить тебе, Маргаритко! Вона давала собi раду. Лиш за село виïхала, помiняла, як тепер кажуть, iмiдж: розправила плечi, розпустила по них чорну косу, а в жовтi очi напустила золотого туманцю, крiзь який час вiд часу зiницi ïï зблискували гостро, у рисi на полюваннi. Хоч у паспортi була записана Людмилою, усiм чоловiкам представлялася Маргаритою. Спостерiгаючи, яке невiдпорне враження на незнайомцiв справляє ïï романтичне iм'я, була вдячна бабi Арештi, тим бiльше, що з кожною хвилиною вiдчувала, як ïй стає з ним затишно i зручно, ба! навiть... безкарно i привiльно, як у циганському таборi. Маргаритою зiйшла з поïзда на киïвському вокзалi, Маргаритою зайшла до театрального iнституту, Маргаритою почала нове своє життя в столицi. Вiд старого, темного сiльського прихопила тiльки тайстру вiдьомських чарункiв: шнурок, яким були зв'язанi у трунвi ноги покiйного дiда, недопалок свiчки-громiвницi, пiр'я чорноï курки, жаб'ячi кiсточки, сушенi котячi мiзки i ще цiлу купу всiлякоï чортiвнi про всi випадки життя; а також звичку носити зашите злiва у лiфчику приворотне зiлля – для хлопiв, сiль – ворогам в очi, цукор та мак, висвяченi бабою в глухiй карпатськiй церковцi – на всiх решту, кому Маргаритка хотiла бути солодкою та милою. Аби таланило у всiх намiрах i оборудках, за порадою баби Арехти переступала високi столичнi пороги лише правою ногою, подумки наказуючи: – Усi вороги в кут, бо я Ґаздиня тут! I вороги тушувалися, задкували, перетворюючись на поклонникiв ïï вроди, розуму, молодостi. Але щойно виходили з поля впливу вiдунських чар, як знову перекидалися, мов тi вовкулаки, у лютих ворогiв, надто жiнки. I тодi кабiнети й курилки аж шкваркотiли ïхньою ненавистю: Ти бачила цю смердючку? Цю проблядь табiрну? Що вона витворяє з нашим начальством! Воно аж дурiє! А вона, шльондра бездарна, не те що написати свого – чужого тексту не може прочитати! – А нащо? Як вона, вибачайте, п...звєзда! А ето в нашей жiзнi, дєушка, главноє! Так що переймай, доки не пiзно, передовий досвiд! – Ти права! Головне – передок! – То хай тi козли i показують його по телевiзору! I не питають: де iнтелектуальнi державно значимi передачi! – Е! Та що ти хочеш: у нашiй професiï часом i голови потрiбнi, не лиш... пз...пз.. звiзди! I дружне – ги-ги-ги... А в коридорах!.. Змiïне сичання... Гаддя, як весною в горах, – кублами-кублами! Бр-р-р! Заходиш – а вони врозтiч з-пiд нiг! А яке не встигло випорснути – чавиш, чавиш, чавиш... Ф-фе! Але ж усiх не перечавиш! А спокiйно споглядати цей терарiум, якого й дуст не брав, терпiння не напасешся?! Отже, хоч-не хоч, а мус було маком-самосiєм морити та зiллям приворотним хмелити, аби вони, усi цi курви незатребуванi, як вiвцi до потiчка, знову бiгли до любоï МарҐусi зi своïми таємницями потаємними та печалями невтоленними, а хлопи – за матнi хапалися та водно начальство злодiйське шпетили за розбазарювання державних коштiв. Тьху! Але Ґав не ловила, а складала все те у досьє – про всяк випадок, а тих випадкiв, як ми знаємо, в життi – ого! I скоро, дуже скоро вже тримала кого треба у своєму чiпкому кулачку так мiцно, що ïм нiчого не зоставалось, як, ненавидячи, дружити з нею i всупереч власнiй волi творити довкола ïï гiвничностi, як вони, прочумавшись, лаялись, дружну челядь. Органiзаторськi здiбностi МарҐо вперше були гiдно поцiнованi в iнститутi (обранням незмiнним комсоргом курсу), вдруге – на телестудiï (призначенням ïï, зелепухи, редактором лiтературно-мистецьких передач), а пристрасть до чужих таємниць – в однiй секретнiй установi (визнанням неперевершеним бiйцем невидимого фронту – пожиттєво). О, це була ще одна грiховна грань ïï щедро талановитоï душi! Що не кажiть, а немає бiльшого морального задоволення, як служити батькiвщинi, розправляючись зi своïми недругами – доносами на них, та ще пiдписуючи цi доленоснi iнформацiï незвичним, ба, навiть дикуватим для комунiстичноï доби символiчним псевдо – Княгиня! Тож баба Арехта могла спокiйно й далi колотити своє вiдьомське трiйло та обпоювати ним перелюбникiв усього пiдгiр'я: ïï Маргаритка у далеких свiтах давала собi раду. Аж до того дня, коли ïï приставили освєдомiтєлєм до Майстра. Вона злякалася: така людина... та як... та вiн... Щоб зняти ïï переляк, куратор iнституту, якому вона щотижня здавала доповiднi на студентiв i викладачiв, завiв ïï у потаємну кiмнату в пiдвалi головного корпусу, де такий самий сiрокостюмний, але старший роками i чином Ґебiст проiнструктував Маргариту детально, як узяти голими руками недоступного Майстра. О! Той сiроштанний був великий спец, або, як тепер кажуть, профi! Радив не цуратися жодних засобiв, особливо... iнтимних. Навiть проiлюстрував iнструктаж яскравими картинками iз власного досвiду, коли йому доводилося ради державноï безпеки, скромно кажучи, трахати жон високих партiйцiв, сановникiв та воєначальникiв, аби вивiдати, чи не затiвають у цей час ïхнi муж'я заколотiв. – Незабутнi враження! – цинiчно скалився, обмацуючи масним поглядом принади Маргарити. – Так що – вперьод грудью! I нiкакой осєчкi! Тим бiльше, що один iз найуславленiших лiтературних небожителiв насправдi людина слабка, ласа до молоденьких творчих дiвчаток, яких йому постачає час вiд часу на дачу директор кабiнету молодого автора Боря П'янчук. Тобi, дорогенька МарҐусю (вiд цього звертання, схожого на дурненька Марусю, ïï покоробило), тiльки й труду, що одягнути мiнi-спiдничку, розпустити косу i явитись iз власними вiршами до Борi, а за Борею затримки не буде... Але дивись менi, на цього покидька не розмiнюйся, бо вiн частенько любить дорогою на дачу першим знiмати пробу... Хай вдовольняється тими, на кому вже нема де ставити клейма! I– грай! Бiльше грай! Ти ж – актриса! Що ж, це вона любила – грати! Подобалось уживатися в новi ролi, якi придумували для неï сценаристи та режисери з органiв. О, це була не просто гра... Це було диявольське ловiння душ! КОРОНАЦIЯ Жiнка нiби пробудилася, стрiпнула головою, глянула на годинник на лiвiм зап'ястi: о пiв на сьому вечора... Проминула якась мить, а здалося – половина життя... Призахiдне сонце червонило стовбури старих сосон, грало свiтлотiнями в молодому пiдлiску. Гостро пахло розiгрiтою сосновою смолою. У прибережних вербах оживало потомлене спекою птаство. Як у тому далекому снi, що наснився ïй пiсля смертi Ярослави, коли до неï прийшла сiрою жовтоокою вовчицею баба Арехта i сказала: – Не бiйся, моя квiточко, пекло не таке страшне, як його малюють... Наразi розтроюдженiй ворохобними спогадами циганкуватiй жiнцi до скрежету зубовного захотiлося бути доброю, лагiдною, приязною до цiлого свiту, навiть до цiєï набридливоï пекельноï личини, що свинячим хвостиком телiпається за нею з тих пiр, як вона востаннє бачила бабу Арехту живою... ...Баба кликала ïï. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев'яному тапчанi, застеленому прив'ялим зiллям i старим облiзлим лiжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань мiж тим i цим свiтом. Лежала баба одинока i всiма покинута. Сусiди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиноï хати коïлося щось несусвiтне – то в коминi крiзь нiч вовком вило, то ревло худобою, то гупотiло невидимим кiнським табуном, то пiдiймало дранковий верх, як гуцул крисаню для добридня. А коли сiльська фельдшерка наважилась порiг переступити, то так турнуло ïï в груди, що бiдна ногами вкрилася. Не помагали нi молитви, нi служба Божа, яку панотець Валерiй правив третю добу поспiль у старенькiй сiльськiй церковцi. Князь бушував. Князь люто боровся за бабину запропащу душу: каламутив, ворохобив буревiями оболоки, ламав лiси, збивав хвилю на Черемошi, трусив горами, як торбами. Небеса на те сатанинство вiдповiдали громом i блискавкою, панотець Валерiй – церковним передзвоном. Третiй день над селом бушувала гроза, пiд селом двигтiла земля, а радiо передавало про шестибальнi циклiчнi землетруси у румунських Карпатах. Пiд вечiр на третiй день, коли приïхала Маргарита, стихiя несподiвано вгамувалася. Переляканi сусiди здалеку спостерiгали, чи впустить ïï в хату нечиста сила. Нечиста сила впустила Маргариту. Сусiди полегшено зiтхнули, а баба Арехта, втомлена, нiби вона щойно косу з рук випустила, сказала, свiтячи з темного смертного одра жовтими очима: – Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно... Сiдай i слухай, бо час мiй стiкає... А твiй – сили набирає. Тож – слухай бабу: не журися, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Чоловiка будеш мати i не мати. I не одного... Але то – пусте... Зате будуть статки i маєтки, слава i власть, та мус будеш за те все платити здоров'ям. Не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь та мордувати тiло. Але – терпи. Бо все втратиш. Будеш мати дитину – дiвку, несхожу на тебе, а через те досада i туск обсядуть тебе. Любити будеш, але, як прийде пора найвища, вiддай ïï Князевi, як я тебе вiддала. Така доля жiнок нашого роду... А тепер – або верх здiймай, або те, що вiдаю – знаття вiдьомське переймай... Маргарита, хоч i чекала цiєï митi, здрейфила. Боялася Князя, але найбiльше лякали вiщування про дочку. Але ж чому... Князевi, коли Бог дає дiтей?! – хотiла заперечити, та слова кулешею пiсною збилися в горлi. Тож стояла слупом i дивилася на чорну худу бабину руку, що тягнулася до неï, здавалося, з темноï трясовини лiсовоï багни-трясовини, аби потягнути за собою, i з жахом розумiла: пiзно противитись, вороття назад нема. Вiдчувала шкурою – за спиною провалля пекла, на смердючих задвiрках якого вона й зогниє. I... стиснула холодну, як смерть, бабину долоню... I в цю мить у коминi заухкала, зареготала упирем сова. – А тепер, – зiтхнула полегшено баба Арехта, – я можу йти. I ти йди. Не тривож християнськими погребальними обрядами моє тлiнне тiло, бо воно належить не цiй земля. За поконом мого племенi мала би збудувати менi усипальню золоту, але я сама, межу переступивши, про себе поклопочусь. Iди. I не оглядайся. Вiддайся на волю того, в чиïй властi вiд нинi. Маргарита хотiла заперечити, але бабин лагiдний погляд виштовхав ïï в груди iз хати, освiтленоï тiльки блiдим мiсяцем, що царював над втихомиреними сонними горами. Востаннє окинувши оком рiдне подвiр'я, Маргарита пiшла, майже побiгла за дорогою, що вела до залiзничноï станцiï. Крадьки. Майже тiкала, намагаючись не думати про бабу Арехту, що бездиханно спочивала пiсля мук пекельних на битiй, як циганськi дороги, долiвцi. За селом ïï розпалене бiгом тiло раптом пiдхопив зимний, як протяг iз пiдземелля, вихор, i пiдкорившись йому, як течiï Черемоша, вона забулася, загойдалася у солодкiй напiвдрiмотi. Коли ж на маленькiй станцiï в райцентрi сiдала у вагон вузькоколiйки, оглянулась: нiчне небо над горбами враз спалахнуло i згасло. То згорiла i згасла суха, як трiска, рублена хата баби Арехти разом з ïхнiм минулим. I слiду не лишилося. У пам'ятi односельцiв – теж. Нiхто нiколи бiльше не згадав нi стару вiдьмачку циганку, нi молоденьку вiдьмочку. Нiби ïх нiколи й на свiтi не було. Може й не було. Бо через нiч на столичний перон замiсть Маргарити ступила прекрасна незнайомка з iконними золотими очима. МАРГАРИТА Жiнка сидiла на рiденькому крихкому лiсовому зiллi i спостерiгала, як по руцi – вiд долонi до лiктя – повзе, залишаючи пекучий слiд, ясно-зелена волохата гусениця. Жiнка думала: якщо дивитися на гусеницю з точки зору Божеськоï любовi до цiлого свiту, то й цей гофрований згусток живоï матерiï здається вершиною досконалостi i краси. Коли ж iз ненавистю чи образою, то один вигляд цiєï безневинноï стружки з-пiд рубанка Творця може викликати стрес вiд огиди. Так i ближнi. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то проклинаєш. Жiнка заплющує очi, зосереджується, подумки вертається у свiй маєток. Кирила нема. На подвiр'ï пахне смаженою картоплею i шашликами. Бiля мангалу – зосереджений Кiбчик зглитує просто з шампура золотистi кавалки м'яса. Твар ненаситна!.. Замiсть того, щоб посуд на кухнi помити. На другому поверсi у своïй спальнi на зiм'ятих простирадлах валяється Дара. Жiнка пильно роззирається: на щастя, Гаспида не видно. Певно, накручує Майстра, лукавий. Жiнка пiдозрює, що останнiм часом чортисько часто зазирає до Майстра погалакати на полiтичнi теми, але не розумiє – з якою метою. Невже Князевi бракує ще одного вiрного пса в особi цього генiального цинiка? Та й узагалi цiкаво: на якi подвиги гуртує Сатана своє воïнство? Десь читала вона, що у невизначеному i неоглядному майбутньому Украïна має стати полем останньоï битви Добра зi Злом... Невже це майбутнє уже настало?! Жiнка зосереджує всi своï сили, сконцентровує увагу, аби зазирнути в лiсову барлогу Майстра, але в очах – непроглядна темiнь. Дракуле! – шаленiє жiнка, збагнувши, що Князь не бажає вiдкривати перед нею, нiкчемною, своï карти. Тьма з ним! Стiльки б горя було у неï! А тому вертається у вiтальню, вмощується у м'якому крiслi, вмикає телевiзор. Поклапавши пультом дистанцiйного управлiння, погулявши телеканалами, з огидою вимикає. Жах, нi на чiм око зупинити: одна стрiлянина, вбивства, смерть. Схоже, Украïна за роки так званоï незалежностi перетворилася на звалище не тiльки радiоактивних вiдходiв, а й отруйного смiття чужоï маскультури. I на цьому теж не один патрiот нагрiв бруднi руцi. А мовчать! А не бачать! Як повилазило! Не знають! Зате вона знає всiх поiменно. Але не буде начитувати, бо як в однiй мудрiй книзi сказано: не судiть, та й вас не зачеплять... Це – раз. А по-друге, смiшно гордитися цнотою в борделi. А по-третє, чорт з ними! – Я тут, мамусько! Не вiдходжу вiд тебе нi на крок. Ти сьогоднi така красива й одинока... Може, пустиш до середини... – На тебе, нахабо бiсова, вже й злости не стачає... Чого ти трешся, чого в очi прешся? Пiшов би лiпше полоскотав яку зачамрiлу фемiнiстку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт: Я полощу в гiрському потiчку, як у пiнних, у бiлих молоках, свою чорну зiв'ялу чiчку, що чекає сто рокiв на хлопа. – Овва! Так ти, мамусько, ця, як ïï... Ахматова! – Я – Шекспiр, iдiоте! – А... Вибач, то ця гормональна драма... автобiографiчна? – Як тобi вiдомо, мармизо гаспидська, я хлопа – маю. – Авжеж, маєш...А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа? – Що-що? – А те, що чуєш. А коли заплющиш вирли своï яснi, то ще й побачиш. – Ну-ну, давай, – вдаючи, що ïй байдуже, жiнка грайливо примружує очi i враз зривається криком: – Неправда! Цього не може бути! Вона моя подруга... – I не тiльки! Ще й посестра... Точнiше, кхи-кхи... двiйник-замiнник... Ади, як ввихається коло Кирика, справдi, як коло рiдного... – Сука, я ж ïх уб'ю! Де вони? Кажи, рогатий, де зараз цей упиряка i ця...сука?! – Та ж в управi! Народну iдею вергають на верховини сонячнi! Жiнка зривається на ноги, зла i чорна лицем, як голодна пантера. Лютi ревнощi, образа, прагнення негайноï розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою. – Я хочу, щоб була п'ятниця, тринадцяте! – кричить жiнка. – Чуєш, Князю вiчноï теменi, пане гiєни огненноï, володарю душi моєï. Я хочу помсти! Хочу пити, пити ïï кров, насолоджуватись ïï приниженням. Чуєш?! – в лютiй слiпотi топче землю, дряпає ïï пещеними пальцями, трощить зiлля, нiби хоче продертися в самi тартарари. ПАДIННЯ I раптом... свiт темнiє. Просто перед жiнкою з-пiд землi чорною рухливою лiйкою виривається пiщаний смерч. Вiн росте, розростається увись, розтiкається лiсом, ламає, вириває з корiнням кущi i дерева, i хтось питає ïï утробним, здавленим голосом: – Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою цiною заплатиш за своï жiночi забаганки? – СССатано, безчесний Сатано, i це ти мене питаєш про цiну? Мене, яка заздрить найостаннiшiй бомжисi, яку грiє пiд мостом послiдущий п'яниця? Чи є бiльша цiна, нiж самотнiсть, непотрiбнiсть, зневаженiсть людиною, в яку вклала життя?! Кажи, гаде теменний! – Прикуси язик, вiдьмо! Доки я не розiзлився i ще чую тебе, замовкни! Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бiдноï бомжихи шкодуєш навiть теплого боку немитого п'яницi? Гiрше – ще й заздриш?! Маргарито, я не впiзнаю тебе! Невже щастя – не в багатствi, не в спокусах i розкошах цього свiту? Але менi нiчого не коштує ощасливити тебе! Жiнка не встигає заперечити, як уже летить сторч головою кудись вниз, залишаючи високо вгорi осяяне неонами мiсто, дорогу з автами, схожу на довжелезнi разки ялинкових гiрлянд, смiх людей, переривчастий гул електропотягiв. Невже – в тартарари?! Жiнцi свiт паморочиться вiд страшного здогаду, але – пiзно: вона вже сидить, нiби нiчого не сталося, нiби вiк так сидiла, прихилившись добика, що пiдпирає мiстМетро, i замрiяно дивиться на дрiбнi хвильки, що дружною зграйкою перiодично набiгають на пiщаний берег. Жiнцi навдивовижу гарно. Вона трiшки п'яненька i трiшки щаслива. Поряд... О, кого вона бачить! Невловимий бабiй i волоцюга – Кирик! Термоядерний самогон, яким розрахувався за видраєну яхту нардеп Фекалюк, приємно грiє порожнiй вiдучора шлунок. Млосне тепло з живота розтiкається тiлом, веселить душу. Жiнцi хочеться погомонiти, але бiдний Кирик, збитий iз нiг сивухою, одурiло хропе, поклавши ïй на колiна нечесану i немиту голову. У збитому, як лямець, липкому, всiяному гнидами, пушку весело побрикують жирнi блощицi. Жiнка, вловивши котрусь на льоту, зi смаком потрiскує чорними нiгтями. Вiд води тягне вечiрнiм холодком, але жiнцi тепло i затишно пiд Кириковим ребристим боком, тягне на сон, повiки злипаються-злипаються... Але – наче хтось гукає ïï. Жiнка лупає закислими очима i розтягує в усмiшцi чорний беззубий рот. Так i є: Даруня! По-теперiшньому – Даша! Дочка стоïть на палубi бiлоï, щойно видраєноï Кириком яхти нардепа Фекалюка. Вона така струнка, гарна й бадьора, що жiнка аж плаче вiд радостi за успiхи дочки: ще недавно воно, бiднятко, мусило заробляти собi на хлiб, супроводжуючи дорогами краïн СНД тих неотес-далекобiйникiв. А нинi, як порядна панна у кiно, шле повiтрянi поцiлунки татовi з мамою iз бiлоï яхти, всiм своïм респектабельним виглядом демонструючи предкам пiд мостом, що Фекалюк платить за рейс бiльше, нiж отi смердючi перевiзники. Дашуня посилає останнiй повiтряний поцiлунок i зникає в каютi бiлоснiжноï яхти, а жiнка вдоволено облягається на нiч, але якась сила струшує ïï, мов кошеня, i здавлений утробний голос каже: – Е нi, ти цього щастя сiросвитного ще не заслужила, ще помучся, потiпай свою прокляту душу. Що хотiла – те й маєш. Iди i слухай. Чорний пiщаний вихор грубо вириває ïï з обiймiв з-пiд боку ще, слава Богу, теплого Кирика i хряпає об асфальт перед офiсомНародноï iдеï, над Ґанком якого розвiвався синьо-жовтий прапор. ПОХОРОН – Iдiот! – лайнулася бомжиха i рвонула на себе дубовi вхiднi дверi. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима i знову заснув на своєму стiльцi. Жiнка хотiла його построïти, але тут саме зi сходiв, мало не збивши ïï, скотився зав. оргвiддiломНародноï iдеï Кость Поливаха. – Тобi що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жiнка, але, не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так i є: мене... не видно?! Значить –нема!.. Я вмерла, i тiльки душа ще побивається на цiм свiтi! Чортiв Вельзевуле, як ти посмiв порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, п'янi б чорти б тебе дерли, клятий Князю! Як ти мiг?!. А це ще що: на столi – моï книжечки, виданiНародним видавництвом (як ïх мало i якi вони тоненькi!), опертий на стiну мiй портрет, перев'язаний навскiс чорною биндою (могли б i кращий знайти). Вiялом останнi примiрники часописуНародне слово, теж iз моïм портретом i некрологом... Що-що?!! Ме-не... в-би-ли?! Скинули з мосту Метро? Автомобiльна катастрофа? I з якоï причини? Що вони тут пишуть? УНародному словi, ясно, однi дифiрамби! Йо-ма-йо! А це хто припер сюди цю паршиву жовту газетку?! Ну й сучий син...Дружина вiдомого полiтичного дiяча, народного депутата Украïни всiх скликань Кирила Тулумбаса була знайдена позавчора мертвою пiд мостом Метро. За даними судмедекспертизи, ïï зҐвалтували, а потiм задушили. Такий кiнець важко назвати несподiваним, оскiльки покiйна вiдзначалася, м'яко кажучи, буйним норовом, схильнiстю до ризикованих пригод i звичкою носити при собi чималi суми готiвкою. Де вона ïх брала, встановить слiдство. У наближених до цiєï сiмейки колах подейкують, що ледi МарҐо мала тiснi зв'язки з мiжнародною наркомафiєю, торговцями живим товаром, володiла нiчними клубами i будинками розпусти, якi iменувала салонами краси, це окрiм видавництва, газет, якi працювали пiд дахом громадськоï органiзацiï Народна iдея. О дракулє!.. Сто чортiв тобi в бiк, триклятий брехуне! Не тямлячись, жiнка бiжить на другий поверх. I не розумiє: вона вмерла чи нi? Чи це просто чиясь невдала мiстифiкацiя, пiдлий розiграш? Куди не глянь – веселi, майже щасливi обличчя наймитiв. Мало в карти не грають на животi в покiйницi. – До речi, де ж я? Невже ще в морзi? Бр-р-р! Дверi в кабiнет Кирика – президента лiги Народна iдея – зачиненi. Видно, тужить. В приймальнi – три кумасi: секретарка чоловiка i двi моïх заступницi – з газети i видавництва. Шепочуться, мов три змiюки шелепають у торiшньому листi. – Кажуть, вона була п'яна в дим... – А я чула, що вона часто платила зекам... покидькам всiляким, щоб ïï... той... – Я знала, що вона добром не закiнчить... Ви ж бачили, як вона казилася останнiм часом, як бiснувалася... Мов перед смертю... – Ой, не згадуй! Що ми тодi пережили! Все ïй – не так, не те, не туди!.. Слава Богу, що прибрав... – Ти що? Як i прибрав хтось, то не... Той, що ти кажеш... Боговi такоï вiдьми не тра... А вдiвець що поробляють? – Як у тому анекдотi... самi не знають, що з горя виробляють уже другу добу з Наталкою... I заляскали злостивим смiхом, як долонями по голiй дупi. Жiнцi хочеться повбивати кумась, але нетерпiння пересвiдчитись у почутому, пхне ïï у дверi кабiнету. – Протяг, – хихочуть кумасi, i аж лобами б'ються, так хочуть зазирнути у щiлину. Розпашiла Наталка вiдскакує вiд бурячкового Кирила, у два скоки опиняється бiля дверей i, хряпнувши ними, сичить: – Ссуки, у дiрку замка пiдглядають... Кажу тобi, чим скорiше вiдбудемо похорон, тим скорiше перестануть балакати... – Ти права! Не хотiлося б, щоб дитина чула весь цей бруд... про свою маму-шизофренiчку... – Нехай чує, менше рота буде вiдкривати... i на спадщину теж... До речi, найкраще для нас усiх буде, якщо ти вiдправиш Дарку зразу ж пiсля похорону десь за кордон. Що ïй тут робити? Хай свiта побачить... А то сидить маком на дачi, наче... – Треба подумати... – Думати треба, як присвоєнi твоєю покiйною... грошi повернути... Ах ти ж мародерка! Стерв'ятниця пiдла! Теж менi ще возомнiла себя престолонаслєднiцей, кiнська голова, твою мать! Власне, мiй удiвець мiг би захомутати i молодшу менi на замiну, i достойнiшу, як ця стара шльондра! Хоч би в постелi шлюбнiй не жаль було програвати... Але жiнку бiльше цi двоє не цiкавлять. Тьху i ще тричi тьху на них, покидькiв! Та й на весь цей диявольський спектакль. Ïï пече iнше: завiщо ïï позбавлено... можливостi насолоджуватися тим, що вона з таким трудом напташила? Чому так рано... так безглуздо?.. Доконав жiнку убогий сосновий, оббитий синьо-жовтою тканиною грiб, що сумно самував у залi засiдань, i купка дешевих паперових вiнкiв: до речi, якщо вiрити газетам, минає третiй день, пора б i... а тут ще й кiт не валявся. Чи не збираються вони мене поночi загребти на якомусь цвинтарi на околицi, як останню...?! От бля..! А вигляд у мене! Вай! Морда синя... як в алкоголiчки... Ганебище! Хоч би пiдмалювали! От злочинцi! I що робити? З кого питати? Якби була жива, чи бодай воскресла, повбивала б! А Кирика поганого б... за яйця до люстри пiдвiшала... Але нiчого, як не вдасться випросити в Князя вiдстрочку, то в пеклi Кирика почекаю... – Багатому легко жити, та важко вмирати: з собою ж нiчого не вiзьмеш на той свiт, доводиться на цьому все залишати... А це, певно, таки дуже нелегко... – покiйниця аж перечепилася через ту фiлософiю, що долинала з коректорськоï. Зазирнула у прочиненi дверi: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпiвна... Ну, дають! I раптом жiнку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, за такою, здавалось би, нiкчемною дурничкою, як просто... перекинутися слiвцем iз бiдною коректоркою, дати ляпаса Кириковi, звiльнити з роботи пiдступну заступницю-подругу, врештi – не бачити себе в цiй убогiй трунi... що вона завила совою, лякаючи розслаблену ïï наглою кончиною челядь. Гаспид, певно, добряче настраханий жорстоким вчинком Князя – передчасною вiдправкою Маргарити в тартарари, вискочив радiсно зi щiлини в пiдлозi, пiдхопив ïï виття, заохочуючи до шабашу всю мiсцеву чортiвню. Наразi Народна iдея заходила ходором, iз зали засiдань вилетiла, як торпеда, домовина, але чомусь уже оббита червоним оксамитом, i пiшла – колами-колами! – по управi, а за нею – барвистою зграйкою – дешевi паперовi вiночки, а за ними залопотiли некрологами, як гуси-лебедi крильми, газети. Обезумiла челядь кинулася врозтiч, хрестячись та волаючи до Бога... Та враз усе стихло. Трунва з покiйною загуркотiла додолу з-пiд самоï стелi. Iз дверей кабiнету випав з вiнком на шиï посiрiлий Кирило. – Лiкаря! Попа! – зарепетувала сука-подруга Наталка. На першому поверсi запахло ладаном – привезли панотця. На другому – повiяло сiркою, i глухий утробний голос сказав, звертаючись до видимоï лиш йому душi Маргарити: – Я можу повернути тобi твiй рай нечестивий, але в обмiн... сама знаєш на що... I блiда, як сама смерть, Маргарита вiдповiла: – Я згодна. ПОЛIТ Саме в цей час, коли блiда, як мертвецький мiсяць, душа Маргарити сказала Князевi, що згодна, панотець Юрiй вийшов за дверi лiги Народна iдея, дивуючись, що вiн тут робить о такiй пiзнiй порi та ще на Купала. Але ще бiльшим було його здивування, коли побачив, як тоï ж митi з вiкна другого поверху вилетiла стоячи у здоровенних ночвах (чи то, Господи прости, в домовинi) розпатлана мара з мiсяцем замiсть обличчя i, круто набравши висоту, полетiла в напрямку Святошина. На плечi у жiнки сидiв не то ворон, не то... свят-свят!.. чорт рогатий... Панотець, осiняючи себе хресним знаменням, кинувся бiгти нiчним Києвом, i бiг доти, доки не розвиднiлось йому перед вратами Михайлiвського Собору. Тим часом постарiла на тринадцять життiв Маргарита летiла в темному небi над Києвом, i душа ïï грiшна замерзала вiд холодного пiвнiчного вiтру i важкого передчуття. Нiби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Днiпром, далi – над безлюдним Хрещатиком, пролетiла повз темнi вiкна порожньоï квартири. Коли пiдлiтали до Пущi-Водицi, Маргарита побачила, як долонi, свою дачу, темну хмару над нею, i серце ïï болiсно стислося. Вона хотiла заплакати, але не посмiла. Хотiла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею i пiд нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душi Маргарити. Гаспид сидiв на ïï плечi, як на краю безоднi, i боявся поворухнутися. Але те, що ïх чекало попереду, було страшнiше за безодню. Вони летiли все далi й далi на захiд. Позаду залишилось неонове сяєво столицi, внизу проминали дрiбнi розсипи нiчних вогнiв Фастова, Вiнницi, Жмеринки, Хмельницького... Осяянi мiсячною повнею поля, лiси та перелiски, кучерявi села, рухливi стрiчки залiзниць та автошляхiв, тьмянi свiчада ставкiв, лискучi змiйки рiчок... Маргарита i не уявляла собi, яка красива нiчна Украïна. В небi над Чернiвцями летюча домовина взяла злегка на пiвнiч, пiднiмаючись усе вище i вище, аж доки не причалили до вершини безлiсоï гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повiтряною кулею блiдий, як мрець, мiсяць. Все було, як i колись: у високiй темнiй травi роïлись свiтлячки i снували голубувато-молочнi тiнi. Торкнувшись землi, Маргарита теж стала тiнню i, як сомнамбула, пiшла туди, де в потойбiчнiм сяєвi мiсяця чекав на неï Князь. КНЯЗЬ Князь, зодягнений у чорну з голубою iскрою опанчу, в чорному капелюсi, широченнi лискучi криси якого затiняли його обличчя, височiв, як на сизiй хмарi, на тронi з переплетених у соромiцькiй похотi людських тiл, що двигтiли i колихалися, як човен в нiчному морi, в оточенi сильних свiту цього, схожих у своïх чорних смокiнгах, накинутих на голе тiло, на пузатих пiнгвiнiв, i похмуро чекав, коли Маргарита пiдiйде ближче. Завдовжки у три життя здалася Маргаритi та коротка дорога до Князя. Бридке холодне гаддя цупким мотуззям в'язало ноги, сплутувало крок, волохатi лаписька хапали за голi груди i стегна, огиднi мармизи тикалися в обличчя, намагаючись збити ïï з нiг, повалити у високу, холодну, як повiнь весняна, траву. Навсiбiч вiдбиваючись вiд п'яноï нечистi, Маргарита шукала очима порятунку, ковзаючи поглядом по знаних iз газет i телебачення обличчях перших людей планети, впiзнаючи серед них i декого зi своïх знайомих – наших – вождiв та урядникiв, але всi вони холодно вiдводили очi, або похiтливо обзирали ïï, почухуючись у соромiцьких мiсцях. Нарештi Маргарита пiдiйшла i, звiвши на Князя очi, стала – як скам'янiла. Чи то Князь був уже не той, чи вона була вже не та, що колись, бо в ïï змертвiлому серцi не ворухнулася жодна жилка, не спалахнула жодна iскра. Чорна крисаня над нею ледь хилитнулася, i глухий, пiдземний голос строго сказав: – Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпiння. Занадто довго, щоб я тобi простив. А от чоловiк твiй виявився набагато розумнiшим i зговiрливiшим (тут Маргарита здригнулася, ïй здалося, що зовсiм поряд лякливо прошмигнула схожа на Кирилову блiда гола тiнь). До речi, попри твоï слiзнi прохання... Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моïй грандiознiй супермiсiï, тому я вирiшив поки що залишити тебе у твоïм нечестивiм земнiм раю, однак... ти знаєш, за яку плату. – Знаю, Князю, i готова, – прошепотiла Маргарита, i ïй знову привидiлось, що зовсiм поряд, але вже праворуч, прошмигнула пiдлим Iудою Кирилова перелякана тiнь. – Приведiть ïï, – наказав Князь. Маргарита щосили склепила повiки, але все одно бачила крiзь них, як два дебелi, фiолетовi, як нiгерiйцi, чорти пiдвели попiд руки напiвсонну Даруню. Однак, уздрiвши Князя, дiвчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи вiд пристрастi, мов... колись вона, юна Маргаритка: – О Князю, бери мене! Вiзьми моє тiло i душу! Прошу тебе, прошу, прошу... – Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собi рай. – Голос Князя, холодний i жорстокий, рiзав Маргариту на кривавi кавалки: – Дивися, жiнко, продажнiша за Iуду Iскарiота, пекельнiша за пекло, дивись i не плач. I Маргарита дивилася сухими до рiзi очима, як Князь брав ïï невинне дитя, брутально i хтиво, наче Кирило в саунi малолiтню киïвську повiю, дурiючи вiд болю, стиду i гнiву, проклинаючи свою захланнiсть, свою ненасить... свою сучу долю. РОЗПЛАТА Жiнка розплющує очi, довго-довго дивиться в нiчне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком мiсяць. Жiнка хоче поворухнутися i скрикує вiд болю: все тiло ïï ниє i болить, нiби на нiм сто чортiв горох молотили. Жiнка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далi питає: – Гаспиде, де я? – Там, де й була вчора, – в лiсi бiля озера. – Гаспиде, чому я така безнадiйно самотня? Чому нехтує мною останнiй дiдько, Гаспиде? – жiнка починає тихенько, жалiбно скiмлити. – Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останнiй – далебi що нi. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялися, як веселi песята, коли Князь у пеклi ковбасив по-чорному, або на конгресах всiляких в Гаазi сидiв чи ще в яких пентагонах-вашингтонах. Чого ж зараз гидуєш своïм вiрним-незрадливим любчиком? – Не до дурощiв... – Йой, не кажи! Перепуджена стала задуже... З хлопами заходити – Кирила страшно, з чортами – Князя. От i постиш, як черниця, i казишся вiд чорноï кровi... I по лiкарях дiагнозiв шукаєш, коли в тебе, солоденька, казяться гормони. Але жiнка нiби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над ïï дочкою. – Гаспиде, – схлипує жiнка, – як менi жити, коли я, мов остання повiя за пiвлiтра, промiняла на багатство власну дочку? – Слухай, мамусю, тiльки не драматизуй. Нiчого ж не сталося. Нiц нiчого. Всi живi, здоровi, вiдтягнулись, постирчали за рахунок Князя – вiд пуза... Я давно так не квасив... i не Ґзився. Та й Князь, хвала йому, шарпнувся!.. Яку полонину накрив! Хоч – що йому?! Лиш свисне, а олiгархи вже тут як тут, i банкiри всiх зон офшорних... i нафтовi королi, i газовi принцеси! Ти ж бачила, як бiгав довкiл Татка та хвостами крутив весь свiтовий iстеблiшмент? А спробуй не покрути – вклiп ока алькайду якусь нашле на банки чи нафту вiд свердловин вiдведе аж на Пiвнiчний полюс. Чи газ випустить в океан ­– хай собi булькає там. Кллллас! Я аж лускав вiд гордостi за наше плем'я чортяче! До речi, i Кирик там шастав, але серед дрiбноти, заздро позираючи на диявольський почет iз голопузих сильних свiту цього. – Не нагадуй, прошу тебе, менi про того покидька. Сама бачила! Замiсть того, щоб захистити дитину, щоб мене рятувати... – Чи ти дурна, мамцю? Вiд кого – захищати-рятувати?! Вiд єдиного достойного чоловiка на цiй загидженiй гнидюками чоловiчоï статi землi? Та якби тебе Князь не пожалiв, то уже б красу твою у пеклi упиряки спивали, а душечку п'янi вовкулаки натягали! Згадай-згадай... А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Фекалюк, або той кримiнальний авторитет, з яким Кирик ще й досi не розрахувався за прибраного з дороги опонента... – Але ж ти казав, що то – ти! – Мало що я казав... Мало що каже твiй премудрий Кирик на трибунах... а вiн все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нiкому не вiдомий чорт... Але про що ми, мамусю?! Минає така нiжна, така солодка вiдьомська нiч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисiй горi молодюсiнькi вiдьмочки, соковитi молодицi i навiть старезнi вiдмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та свiтом нудиш – а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слiзоньки та пускай швидше досередини! СОДОМ Слова Гаспида приводять Маргариту до тями. Нарештi до неï доходить, що – жива! Що тут, на цьому свiтi! У своєму земному раю! I рай на мiсцi! I нiхто нiчого не експропрiював! Навiть Кiбчик, ця тля ксьонжкова, смажить своï шедеврвальнi шашлики, хазяйки дочiкуючись! О, Князю, мiй теменний-солоденний, прости менi дурнi чесноти моï! Маргарита схоплюється на рiвнi. Струшує головою: а й справдi, що сталося? Нiц нiчого! А могло! Вiд згадки про вошиве кишло пiд мостом чи власний похорон жiнку починають бити дрижаки. Зате душа спокiйна. Ïй байдуже, що дияволу продана, навпаки, було б гiрше, якби нiхто не поласився... А це ж – САМ! Що поробиш, коли свiт цей, i той, i поза-той – торжище, де все продається i все купується. I не ти це, Маргарито, придумала! Тож не скнiй, як злиденна iнтелiгентка, не гний, як бомжиха з-пiд мосту, а – живи, на повну силу, бо нiч минає i життя минає! – Гассспи-де, де ти, де? – розкинувши руки, Маргарита починає напiвзабутий вiдьомський танець-ритуал, палко пришiптуючи: – Любчику мiй, скуботунчику, дiдьчику-поцiлуйчику, поверни-нагадай менi рай, щоб шумiв-трiскотiв темний гай! – Маргаритко, моя Маргаритко! Та невже нарештi й до Гаспида черга дiйшла?! Хвала i дяка щедрому Князевi, що подiлився! – не йме вiри лукавий, мiняючи щохвилини подобу чортячу, мов Кирик повiй, та гоголем-гоголем бокаса вслiд за Маргаритою – лиш прах з-пiд копит! ... Справдi, на радощах Гаспид зняв таку веремiю, що населення дачного лабiринту, прокинувшись серед ночi, подумало, що то буревiй лiс трощить. А зголоднiла, спрагла Маргарита, розохотившись, iз чорта душу виймала новими забаганками: – А чи можеш ти, дiдьчику солоденький, та перекинутись моïм дiвоцьким захопленням... – Майстром у квадратi? – Та нi, – реготала Маргарита, – Аленом Делоном... – Запросто... – Якi в тебе синi-синi очi, яка нiжна шкiра, який ти палкий i нетерплячий, мiй Делончику, – шаленiла безсоромно, як бiсиця, то охаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном... В унiсон ïхнiм любощам содомiцьким ухкала совами, ахкала-квахкала жабурами, пiдвивала-стогнала вся нечисть лiсова. На дачi у Майстра буревiй обiрвав електричнi проводи саме в ту мить, коли вiн дописував останню дiю останньоï, як вiн передчував, у його життi, але першоï в його творчостi iсторичноï, а тому правдивоï драми – Iуда Iскарiот. Коли кабiнет поглинула непроглядна темiнь, Майстер вiдклав ручку i перевiв погляд на вiкно, спокiйно спостерiгаючи, як по темних шибах перiщить дощ i шмагають вiттям збожеволiлi кущi бузку, повзають, скалячись, страхопуднi чортячi рила i звiринi морди. На мить серед шуму i виття горобиноï ночi йому вчувся спокусливий жiночий смiх. Майстер чомусь згадав Маргариту. Вперше за останнi сто рокiв – згадав i гiрко всмiхнувся: було... та загуло... Тепер його серед ночi горобиноï з хати не те що смiхом коханки – гаками не витягнеш. Маргарита лежала на м'язистiй волохатiй руцi, пестила волохатi гарячi груди, чорну шорстку чуприну Гаспида i час вiд часу просила: – А давай, як Наполеон... як Дон-Жуан... як... ги-ги-ги... Клин-тон! Вона ставала все вигадливiшою i ненаситнiшою, вередливо нарiкаючи, що пiсля чортячих любощiв, ще бiльше хочеться... Гаспид, граючи у кварцовому мiсячному промiннi м'язами Аполлона Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловiчу силу i красу. Маргарита й собi реготала, як навiжена, i вони знову сплiталися i котилися по травi гарячим молодим клубком, полохаючи хтивими криками беззахисних дрiбних лiсових звiрiв i всесильних дачникiв. I тiльки пiд досвiток, коли вдоволена i втомлена любощами спочивала, зарившись лицем у теплий смушок на Гаспидових грудях, нiяковiючи, як дiвчинка, зiзналася: – А з тобою справжнiм, Гаспиде, набагато солодше, анiж iз твоïми... героями... У вiдповiдь чортисько вдоволено реготав i лоскотав ïï нiздрi щетиною i крутим чоловiчим потом. Маргарита лиш муркала i довiрливо питала: – Ти справдi все можеш, мiй рогатий медусику? А...гм... наприклад, зробити так, щоб я написала генiальну книжку, чи картину, чи хоча б пiсню, щоб народною зразу ж стала? Гаспид зiтхнув, почухав груди, i з жалем зiзнався: – Чого не можу, мамусю, того не можу... – А Князь? До речi, вiн менi заборгував! Я вiддала йому найдорожче, а вiн менi лиш те, що й так мала... – Не згадуй всує! – не на жарт злякався Гаспид. – А то ще почує i... вiдбере тебе в мене. Я його знаю... – Не вiдбере, любчику... Тож скажи, чи може... – Щось не помiчав за ним таких талантiв... От президентом зробити, прем'єром, царьком якоïсь Намiбiï, навiть королем Англiï – може. Подарувати свердловину з нафтою в Iранi – може. Банк, повний чужих грошей, курорт на Мальдiвах, казино в Монте-Карло, цiлу гору в Карпатах – може... А от книжку написати чи музику, чи картину – то хiба бездарно-графоманську... I то не сам. На власнi очi бачив, як Татко часом, коли остобiсить полiтика, вiйни i конфлiкти, розважається тим, що збирає на якiмсь безлюднiм островi в океанi чи у велелюдному Парижi призвiдцiв свiтового колоту – олiгархiв та урядникiв з президентами й королями, i влаштовує ïм майстер-класи з мистецтва та лiтератури, якими, не повiриш, керують... ги-ги... – слони та мавпи! А нас, воïнство своє чортяче, скликає, аби ми ту ганьбу бачили та всiх захланних грiшникiв научали, що за грошi i владу таланту не купиш. Щоб не чiплялися i знали, що вiд чогось треба вiдмовлятися: або вiд багатства, або вiд таланту. Знаєш, Маргусино-серце, як не крути i не шануй Князя, а можливостi його не безмежнi, i роздача талантiв – не таткова парафiя. Талант, на жаль, вiд Того, – i показав очима на небо. – Тодi йди к чорту, – незлобливо огризнулась Маргарита i вперше за останнє десятилiття заснула щасливим праведним сном, кiнцiвку якого зiпсувала поява Ярослави. I все знову повторилось. Як у поганому снi. ЯРОСЛАВА Снилося, що дзвонить Ярослава... Точнiсiнько, як тодi... Ярослава подзвонила вiдразу ж пiсля того, як по одному з незалежних телеканалiв показали ïï репортаж До смертi i назад. Голос ïï звучав у слухавцi рiзко, з викликом: – Ну як? Наïвна! Що вона хотiла почути, крiм лукаво-ввiчливого: – Чудово! Ти – молодець! I тодi Ярославу понесло: – Я знала, я вiрила, що в цьому багнi продажному ти єдина думаєш так, як я! (Та-та-та...) i я хочу, я прошу тебе вплинути на Кирила, щоб вiн на сесiï Верховноï Ради порушив питання про злочинне захоронення радiоактивних вiдходiв у Чорнобильськiй зонi. Це ж злочин! (Та-та-та...) Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримiнальну справу! Виннi мають бути покаранi. Негайно... ( Та. Та. Та. – Як кулеметна черга!) Маргарита увi снi, як кiлька рокiв тому наяву, похолола. Звiсно, Ярослава не могла знати про... ïï причетнiсть до захоронення. Могла дати руку на вiдсiч, що iнформацiя не могла проникнути крiзь герметичну броню дверей i брами ïï фортецi. Лякало iнше – нюх Ярослави, журналiстська iнтуïцiя, нишпiрська здогадливiсть, врештi. Хватка вовча, яка й привела колишню ïï колегу з дикторського м'якого крiсла на розбiйну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала тодi в телефон! Нюхом чула, куди слiд веде! I знову, як колись наяву, увi снi Маргарита шукала по вертушцi Кирила i казала тiльки одну фразу: – Вона дзвонила, хоче, щоб ти допомiг. I знову Кирило хижо хихотiв: – Що ж, коли просить, треба допомогти... Ярослава дзвонила ще i ще. I кожного разу Маргарита запевняла ïï: Кирило все зробить, що тiльки зможе... Але ж вона, Ярослава, знає, як нiхто, знає, як важко, навiть ризиковано тепер щось робити... Отож, Кирило в розпачi... Вiн давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його мiсце зразу ж пролiзе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Украïну, а й маму рiдну! Розмови вiдбувалися у травнi... Все розпачливiшi й розпачливiшi... Ярослава билася, як муха об шибку: ïï вигнали з роботи, ïï переслiдують, ïй погрожують... вона не може нi до кого достукатись... ïï покинули... ïï кидонули... У червнi дзвiнки раптово обiрвалися. Нарештi, подумала Маргарита, наïвна Ярослава зрозумiла, що зосталася iз своєю правдою сам-на-сам i що нiхто бiльше не збирається ризикувати своïм становищем заради порятунку нацiï вiд радiацiйного геноциду. Але одного разу, певно, смертельно вражена власним вiдкриттям, Ярослава таки не втрималась i подзвонила. Бесiда була коротка, хоч i не без традицiйних Ярославиних понтiв. – Знаєш, подруго, – сказала Ярослава примирливо i майже нiжно. – Як людина з потойбiччя (так i сказала – з потойбiччя), я вiдкрила цiкаву закономiрнiсть: мене знищують морально, а вас, використавши, вiдстрiляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небес. – I поклала слухавку. А в липнi Ярославу знайшли на клумбi чорнобривцiв пiд балконом ïï квартири... РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ I знову Ярослава летiла крiзь сон Маргарити i падала-падала у клумбу чорнобривцiв, як птаха-самовбивця. I, Бог бачить, Маргарита нiчим не могла ïй зарадити... Бо тiльки сьогоднi, в солодкому забуттi плотi, в запаморочливих, диявольських розкошах любощiв з усiма чоловiками свiту зрозумiла, що цей останнiй полiт мав бути спiльний для них обох, але доля вибрала Ярославу... – Стережись! – раптом зойкнула Ярослава-птиця, i Маргарита побачила, як ВОНИ йдуть, голоднi, вихудлi... Кириловi виборцi... насуваються вiд озера суцiльною лавиною, змiтаючи депутатськi, мiнiстерськi вiлли, царськi села... Маргарита скрикнула i прокинулась. Свiтанкову тишу бiля озера розiтнув голосний жiночий смiх, але як грубо, як вульгарно звучав вiн серед лiсового супокою! Як недоречно, нiби в церквi... Йому вiдповiв чоловiчий... далi сплеск води, радiснi зойки. Жiнка зовсiм роздрухалась, iз острахом роззираючись, але вiдчувши, що не одна, з полегкiстю й собi засмiялася. – Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б менi знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула ïхнi голоси, ïхнє важке дихання, менi вже смердiло ïхнiм потом... Розжени ïх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лiсу. А хочеш – потопи. Хоча... не варто, хай живуть, а то ще вночi присняться... Ти лiпше втопи у Днiпрi мою вiрну подругу Наталку. До речi, що вони там роблять, пiд прапором Народноï iдеï? Нiкого пiд прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж пiд Чернiговом? Закинь ще далi, щоб тиждень добиралася до Києва. I не топи. Хай живе. Хай все буде, як було i як є. Жiнка встає, струшує вiд цьогорiчноï трави i торiшнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате i лоскiтливе, як нiжний лiсовий павучок, i виходить на лискуче вiд осiлого туману шосе... Раптом – скрегiт гальм, вереск шин... Перекошене обличчя Кирила. – Чи ти дурна?! Мало не збив... Кричить, аж рвуться жили на шиï, розлючений Кирило i – замовкає, вражений ïï незворушним спокоєм, що (а вiн це добре знає) буває лиш пiсля... бурi... Чоловiк хоче запитати, де я була з самого ранку. I з ким?! З ким?! Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно вiдчиняє перед дружиною дверi, сiдає сам i, вiдкинувшись на спинку сидiння, замрiяно каже: – А тепер, старенька, можеш мене привiтати. Щойно менi повiдомили з управи Самого, що я призначений мiнiстром екологiï. – Ура! – кричу я i кидаюсь Кириловi на шию. Волосся i борода його пахнуть прим'ятою травою i сiркою. Схоже, цiєï ночi ми з коханим чоловiчком побували на одному й тому ж високому прийомi, i обоє – з користю для себе. Ставлю на мiсце Кирилову голову, вмощуюся зручнiше i, лукаво усмiхаючись, думаю: То хто ж таки править цим свiтом?.. Але – хто б не правив, вiн любить мене. – Сьогоднi день обiцяє бути гарним, як золото-поколото, – кажу, замрiяно обводячи поглядом видимi i невидимi горизонти. Кирило переможно смiється, в пазусi лоскочеться Гаспид, у фортецi, що червонiє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий i нечутний Кiбчик розпалює в мангалi дрова, маринує вепрятину на шашлики. Благодать! Рай земний, та й годi. I така тиша, що чути як небесний метроном вiдраховує його божественну плиннiсть... – Ти чуєш, як стукає?.. Кириле, ти чуєш цей стукiт... нiби метроном? – хоче запитати Маргарита, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає ïх з Кирилом просто у синє погоже небо. I вона кричить, дивлячись, як Кирило, розпростерши поли пiджака вiд Кардена, ширяє мiж хмарами вогню i диму: – Ярослава була права: вони-таки нас вiдстрiляли, гади!.. Але ми ще... ми ще побор... Ми ще повер... I Кирило, здається, встигає ïï почути. Вiн простягає руку. I вони виринають iз полум'я i, пролетiвши двiстi метрiв, гепаються перед самим носом переляканого Кiбчика, який по тому усе своє життя розказуватимебiлим янголам психоневрологiчного диспансеру в Глевасi, нiбито звередився не через оковиту, а побачивши обгорiлих на вугiль, чорних, як чорти, але живих своïх господарiв, що впали перед ним iз неба чи з пекла вискочили – до сих пiр не второпає. Як вугiль... а живi! Вiчно живi, як... зло, – схлипне вкотре причинний Кiбчик, злякано озираючись. POST FAСTUM Подейкують, нiбито якраз у той час, а саме: з п'ятницi 6-го – до п'ятницi 13-го липня року Божого 2001-го над Украïною бушували магнiтнi бурi i йшов метеоритний дощ, вiд чого начебто в черговий разчихнув Чорнобиль. Тому працiвники лiгиНародна iдея всi як один скаржилися на головний бiль, запаморочення, а дехто й на серйознi психiчнi розлади, що супроводжувалися слуховими та зоровими галюцинацiями: людям ввижалася всiляка чортiвня, вони блудили та не впiзнавали одне одного, а секретарка Наталка взагалi пропала. Але, очевидно, робилося те щось у тi днi з усiм народом, бо щоранку в управуНародноï iдеï приходила невiдомо чого мiлiцiя i шукала по кабiнетах якусь Маргариту. Схожий на козака консьєрж вiдповiдав з дива дивного, начебто та Маргарита поïхала на ярмарок у Сорочинцi продавати якiсь... тулумбаси, хоч сам слухом i духом не вiдав, що то за Маргарита, про яку вiн свiдчить мiлiцiï, тим паче – тулумбаси. Тому доблесна мiлiцiя й не вiрила свiдченням i привела на пiдмогу податкову полiцiю i контрольно-ревiзiйне управлiння (КРУ). Уздрiвши в порозi свого кабiнету поважних гостей, президент лiгиНародна iдея Кирило Тулумбас не пережив такоï високоï честi, схопився за серце i кареташвидкоï допомоги за лiченi хвилини вiдвезла його доФеофанiï – елiтною лiкарнi за Києвом.. Переляканий складною ситуацiєю, зав. оргвiддiлом Кость Поливаха викликав iз засiдання Верховноï Ради нардепа Кияницю, в минулому панотця Валерiя, щоб той висвятив лiгу i вигнав до бiса з неï чортiвню. Та, певно, Бог дисквалiфiкував колишнього панотця, чи то пак позбавив благодатi за грiхи земнi, точнiше за махiнацiï iз земельними дiлянками у Пущi-Водицi та лiсовими угiддями на Закарпаттi, бо чортiвня не вигонилась, як панотець не старався. Натомiсть повтiкали наляканi перевiркою працiвники, усi, крiм консьєржа, що провалився в короткочасний летаргiчний сон, викликаним алергiєю на ладан, яким панотець намагався всує викурити з лiги нечисту силу. I лише тодi, коли нарештi, з Божою помiччю проминула п'ятниця 13-го липня, все поволi повернулося на своï мiсця. I вНароднiй iдеï, i, мабуть, у державi, бо КРУ з податковою пiшли собi, нiчого не знайшовши. А небавом по тому, тобто на восьмий день пiсля зникнення, об'явилася в управi й пропала секретарка. Казала, що ïздила провiдувати батькiв, але по очах було видно, що бреше. I тiльки безсловеснiй Галинi Карпiвнi призналася, що очутилася невiдомо як опiвночi аж на Окружнiй трасi та ще (кошмар!) серед повiй, що несли там нiчну варту, тож назад до столицi добиралася автостопом, однак не уточнила, чого так довго, хоч по вдоволенiй пичцi i новiй помадi можна було й так здогадатися. Але мiлiцiя все одно залишилася. Кiлькоро ночували на диванi в кабiнетi президента лiги. Решта приходили щоранку, як на службу, брали заново в кожногопоказанiя, але в основному – чекали, крiм уже згаданого президента зФеофанiï, ще якогось свiдка на прiзвисько Кiбчик – з горезвiсноï Глевахи, а з ярмарку Сорочинського – невiдому потерпiлу на iм'я Маргарита, котра насправдi, за свiдченнями Наталки-секретарки, робила пластичну операцiю i вставляла зубнi iмплантати, аби вийти замiж за елегантного молодого пана з борiдкою клинчиком ( як у модноï поп-зiрки!), що, лякаючи мiлiцiянтiв та iнтригуючи лiжне... тьху, лiгвiвне жiноцтво, час вiд часу, невiдомо звiдки з'являючись i чортзна-куди дiваючись, печальною тiнню бродив коридорами i кабiнетами Народноï iдеï, залишаючи по собi хистке вiдчуття незбагненноï тривоги i стiйкий запах паленоï сiрки. А як воно насправдi було – один гаспид знає!.. Орлiвка – Чернiвцi – Киïв, 2002 р.
ГАСПИД I МАРГАРИТА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация