<< Главная страница

ДОВГА СПОВIДЬ ПЕРЕД КОРОТКИМ IНТЕРВ'Ю



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Полковника давно всi забули, як забувають у комiрчинi стару, нiкому не потрiбну рiч. Хiба що раз на рiк хлопцi з рiдного управлiння приносили грошову допомогу з нагоди професiйного свята. Але це було давно, ще, здається, до незалежностi. А може, й недавно. Час втратив для полковника свою головну властивiсть – подiєву швидкоплиннiсть. Тепер вiн не пролiтав повз нього зi стрiмкiстю Черемоша, а повiльно й нудно, як злежалий пiсок у древнiй клепсидрi, скрипiв i шурхотiв довкола нього, пересипаючись iз ночi в день, iз дня в нiч. Але вчора все змiнилося. Вчора о десятiй ранку зателефонував сам начальник управлiння, генерал Сидоренко, i пiсля формальних запитань про життя-здоров'я попередив, що завтра прийде до полковника журналiст брати iнтерв'ю, щоб написати про нього статтю, отож тому журналiстовi треба буде розказати все про своє героïчне, вiддане служiння Батькiвщинi. – Але ж... пане генерале, люди нашоï професiï, особливо ветерани, не в модi нинi, – звертаючись до начальника на новий манiр, скромно нагадав полковник. – Пане полковнику, – в тон йому засмiявся Сидоренко, – ви краще за мене знаєте, що мода на людей нашоï професiï не минає i нiколи не мине. Тож можете говорити все, що на душу ляже, звичайно, не деталiзуючи. I не хвилюйтеся, книжка готується для внутрiшнього користування, як посiбник для молодих бiйцiв. Так що чекаємо вiд вас мудрих роздумiв, iлюстрованих яскравими прикладами iз вашого героïчного минулого. I з тоï хвилини, як генерал поклав слухавку, затхла ковбанька полковникового життя сколихнулась, завирувала давно забутими подiями, пристрастями, заплiснявiла тиша ще австрiйського особнячка, в якому вiн доживав свiй вiк пiд патронатом колишньоï служницi Сидонi, зануртувала дорогими серцю запахами, звуками, запущений старий сад заяскрiв молодими барвами, замигтiв переливами минулих сонячних i не дуже днiв. Полковник був родом iз Рязанщини, з того ж села над Окою, що й Єсенiн, i, якби мав, крiм талантiв, ще й вибiр, то, може, став би поетом чи художником, але вибору вiн не мав, правда, один-єдиний раз вiн все-таки вiдступив вiд суворих правил i оженився на дочцi ворога народу, Наташi Боголюбовiй, яка в 45-му прибилася у це захiдноукраïнське мiсто, рятуючись вiд жахливих спогадiв про встеленi замерзлими трупами вулицi блокадного Ленiнграда, голодну смерть матерi i молодшоï сестри, вiд пам'ятi про репресованого батька. Вони випадково зустрiлись бiля собору Святого Духа: вiн, наскрiзь прострелений нiмцями, прийшов сюди просто з шпиталю, аби хоч здалеку подякувати Боговi, який, був певен, витягнув його, войовничого атеïста, з могили, бо тiльки якась надприродна сила могла скласти докупи тiло й душу безстрашного розвiдника Ваньки Нiкiтiна; вона ж – несподiвано вражена високою полiетнiчною культурою цiєï, досi незнаноï i щойно вiдритоï цивiлiзацiï, щоб помилуватися красою давнього християнського храму. Наташа була потомственою iнтелiгенткою-петербуржанкою, випускницею академiï мистецтв, мистецтвознавцем i художницею. У нього ж за плечима баввонiло сiм класiв та школа розвiдки, яку вiн закiнчив у перший рiк вiйни. Але ïх зблизила молодiсть, пережитi воєннi страхiття, самотнiсть у цьому чужому, незбагненному мiстi i те, що ïх однаково нiхто не чекав у славних столицях Радянського Союзу. Потiм усе життя, навiть закiнчивши заочно московську вiйськову академiю, вiн почувався поряд iз дружиною селюком i неуком i завжди пам'ятав, що своєю шляхетнiстю i людською поряднiстю завдячував ïй, своïй законспiрованiй пiд комсомолку рафiнованiй дворянцi. Коли зозулька на старовинному годиннику, що дiстався йому разом iз усiм особняком (господар його – якийсь румун-дантист чи австрiєць-юрист, зник у невiдомому напрямку тiльки-но радянськi вiйська перейшли Днiстер), прокукукала полудень, прийшла з базару Сидоня. За пiвгодини вона принесе йому обiд у кiмнату (по смертi Наташi в ïдальнi не накривали), перекаже плiтки, почутi вiд знайомих перекупок, прибере в кiмнатах за старою звичкою i пiде собi. Сидоня доглядала його безплатно, а точнiше – за надiю успадкувати пiсля його смертi особняк, бо й досi жила разом iз сином, невiсткою i трьома дорослими внуками у напiвпiдвалi. Угода, укладена мiж ними i завiрена нотарiусом, про його довiчне утримання та ïï право на спадок, лежала у старому, теж ще австрiйському сейфi, ключ вiд якого полковник завжди носив при собi, боячись, щоб Сидонi або ïï рiдним не закортiло пришвидшити його вiдхiд на той свiт. I не тiльки тому, що полковниковi хотiлося ще трохи побути на цьому, а радше – щоб не спокушати i так бiдну Сидоню на грiх. Вони часто говорили з нею про це. Сидонiя хрестилася, плювалася, обурювалась i плакала. Але вiн знав iз досвiду довголiтньоï роботи в органах безпеки, що спокуса почасти буває дужча за найбiльшi християнськi чесноти. I сам не раз зловживав цим. Ранiше такi поняття як зрада, продажнiсть та ïх антитези – поряднiсть i чеснiсть асоцiювалися в його свiдомостi зi святим обов'язком перед Батькiвщиною. Йому здавалося, що зрадити можна тiльки Вiтчизну, партiю i рiдний народ. Зрада окремiй людинi, навiть рiднiй матерi, до уваги не бралася. Чи погоджувалася з ним Наташа – вiн не знав: вони нiколи на цю тему не говорили. Вони, взагалi, не чiпали полiтики, нiби боялися, що вона розведе ïх, таких несхожих, у рiзнi боки... Тож мовчали – кожен про своє... Вiн – бiдний селянський хлопець, якому Батькiвщина дала все: вiд освiти до високого становища, – тому, що був переконаний у своïй правотi. Вона, в якоï Батькiвщина забрала все, навiть право на спогад, – тому, що боялася через принципи втратити i його, єдину, близьку людину. I лише перед смертю, в порожнiй палатi лiксанупру Наташа призналася, що вдячна йому за те, що вiн обов'язок нiколи не ставив вище за людянiсть. Зiзнання потрясло полковника. Тiльки згодом вiн збагнув, що то так Наташа дякувала йому за те, що, коли ïï вичислили як дочку ворога народу, а його поставили перед вибором: кар'єра чи дружина, вiн вибрав Наташу. Незбагненно, але йому простили прокол. Певно, тому, що Наташа було блокадницею, а вiн справдi нiчого не знав про ïï минуле. А може, спрацювало щось iнше: його чеснiсть, селянсько-пролетарське походження, вiдданiсть iдеï й справi?.. Зайшла Сидоня з традицiйним обiдом: мискою борщу, овочевим салатом i двома м'яко звареними яйцями. Iнодi вiн дозволяв собi шматок вiдвареного м'яса чи риби. Нестачу калорiй компенсував вiтамiнами iз власного саду, який вони з Наташею постiйно пiдсаджували молодими щепами. Полковник не бiдував. Мав добру пенсiю. Просто вiн економив, вiдкладаючи грошi на такi дорогi закордоннi лiки, на пам'ятник Наташi, який мав бути справжнiм мистецьким шедевром, не гiршим за тi, що вславили мiський Руський цвинтар ще з часiв Австро-Угорськоï iмперiï, а також собi на похорон. Полковниковi не хотiлося, аби його поховали абияк, запорпали, загребли, як приблудного собаку. Бо ж, як не є, а цiй землi вiн вiддав усе своє життя i всю свою любов, як би це патетично не звучало у цинiчнi нинiшнi часи... Полковник хотiв, щоб i домовина була пристойна, i траурний кортеж, i слово хтось сказав над могилою, а головне, щоб пом'янули. Поминки мали вiдбутися в затишному приватному ресторанчику бiля управлiння СБУ, з господинею якого, дружиною колишнього офiцера обмеженого контингенту радянських вiйськ у Нiмеччинi, вiн давно i детально про все домовився. Сидоня звично зачала про те, хто, де, коли, з ким, пощо й завiщо?, але полковник зупинив ïï, попросивши помити i покласти в найкращу вазу фрукти, бо вiн сподiвається гостей. Сидоня насторожилася: переживала, аби хтось сторонський, не дай Боже, не пiдкотив до старого полковника, i той здуру не вженився, або не всиновив би когось. Щоб заспокоïти ïï i швидше вiдчепитися, полковник пояснив, що має прийти журналiст писати про нього статтю. Сидоня заспокоïлась, i на радощах та на правах довголiтнього члена сiм'ï i повiрницi у всiх родинних таємницях заголосила: – Нарештi! Нарештi згадали про вас. А то забули, забули таку людину, таку заслужену дорогу людину... – Iди, Сидоню, йди, – знiтився полковник. I щаслива Сидоня, пiдхопивши своï пiвтора центнери, помчала в сад. Полковник розчулено усмiхнувся. Вiн мав до Сидонi сентимент як до кращоï представницi мiсцевого народу, в бiльшостi своïй добродушного, помiркованого i працьовитого. Коли пiсля вiйни йому як розвiднику запропонували службу в НКВС на вибiр у чотирьох прикордонних обласних центрах, вiн вибрав це затишне мiстечко, засiяне барвистою мiшанкою автохтонних украïнцiв, румунiв та нащадками нiмецько-польсько-єврейського чиновного люду спочилоï в Бозi давним-давно Габсбурзькоï iмперiï, у кровi яких ще збереглася повага до порядку i почуття добросусiдськоï толерантностi. Мiсто, що за свою iсторiю було мальовничою провiнцiєю п'яти держав i розмовляло п'ятьма мовами, було готове прийняти гостинно i нових господарiв, от тiльки заважав страх перед репресiями... I цей страх, мов катапультою викидав старожилiв iз насиджених мiсць, iз ще теплих лiжок, змушуючи тiкати свiт за очi, залишивши напризволяще нажите вiками добро... У сорок п'ятому, коли вiн приïхав сюди, мiсто було безлюдне, наче пiсля чуми. Новоприбулi радянськi й партiйнi працiвники, спецiалiсти, вiйськовики заселяли безхознi розкiшнi, багато умебльованi котеджi, казковi вiлли, обсадженi тiнистими садочками, рiзноквiтними зiльниками, з вiдчуттям, що поселяються у раю. Враження пiдсилювали кучугури городини, садовини та iншого добра Ґаздiвського на Ринковiй площi, бiля яких порядкували звиклi до державних змiн, незворушнi у своïй простотi селяни в бiлих домотканих сорочках, споднях та барвистих горботках i кептарях. Близьке до iдилiï життя продовжувалося, обростаючи новими реалiями, що ïх насаджувала у цих краях нова влада. Йому, тодi капiтановi, пiсля злиденноï Рязанщини, метушливоï Москви, страшних рокiв вiйни теж здавалося, що вiн потрапив у рай. Найбiльше йому iмпонувало те, що тi з аборигенiв, якi залишилися, мало переймалися нацiоналiстичними iдеями. Принаймнi, так здавалось. I на позiр життя було прекрасним. Його, холостяка, поселили в затишному п'ятикiмнатному особнячку в самiм центрi мiста, призначили, враховуючи фронтовий досвiд та непогане знання нiмецькоï, начальником вiддiлу контррозвiдки, а згодом – розвiдки. Посада була престижною, робота, як тодi казали, нє пильная – вiддiл мав займатися пiдготовкою агентiв з мiсцевого населення для зв'язкiв iз закордоном. Але скоро iдилiя закiнчилася. На веснi 46-го з Москви прийшов наказ про депортацiю румунського населення. Далi почався масований вiдстрiл недобитих по карпатських криïвках бандерiвцiв та мельникiвцiв, арешти родичiв i симпатикiв, масове вивезення мiсцевих украïнцiв та румунiв у Сибiр неiсходиму. Вiд участi в бойових дiях його не рятувало навiть слабке пiсля численних поранень здоров'я... Але про тi бойовi дiï по вiйнi вiн сьогоднi не буде згадувати. Не тi часи. Та й не хоче копирсатись у ще не загоєних ранах людей, серед яких прожив довге життя i хоче по-людськи вмерти. З огляду на те, що нинi дiється, вiн взагалi б вiдмовився вiд iнтерв'ю... Але вiн – солдат, i наказ начальства для нього – закон... Тому вiн буде говорити про вiйну, побратимiв-розвiдникiв, про фронтову дружбу... святу дружбу. На вiйнi вони жили, саме так – жили! Одним, до безуму одержимим, цiлеспрямованим життям, однiєю святою iдеєю i святою метою – знищити ворога. Фашизм! I це ïх об'єднувало. I рiднило, вiсiмнадцяти-двадцятилiтнiх хлопчакiв рiзних нацiональностей... Вони були вiрними цiй дружбi, чесними i чистими... Парадоксально, але чесними i чистими перед совiстю ïх робила вiйна... смерть, яка чатувала на кожнiм кроцi, за кожним кущем у лiсi, за кожним рогом будинку... Скiльки ïх, красивих, талановитих, порядних, мужнiх полягло, прокладаючи дорогу власними тiлами радянським вiйськам до Перемоги... Полковник, заплющивши очi, сидiв у Наташиному улюбленому крiслi бiля вiкна, з якого видно було ïхнiй з Наташею розкiшний сад. Але вiн не дивився у сад. Вiн дивився у власну душу, що болiла, як не болiла уже давно. ... Вони виходили iз теменi його склеротичноï пам'ятi, мов iз темного лiсу, один за одним, i, затримавшись на мить перед ним, як перед апаратом фронтового фотографа, знову повертали у своє небуття... Його побратими-розвiдники, його вiчно юнi побратими... У глибинi душi вiн оплакував ïх, оплакував краïну, яка втратила у тiй вiйнi триклятiй стiльки здоровоï молодостi, красивоï вiдваги i мужньоï краси, стiльки – ЧЕСТI! По вiйнi, натикаючись щокроку на вцiлiлу дрiбнодуху мерзоту, вiн ще не раз спом'яне тих вiдчайдухiв, що, не питаючи броду, кидались у саме пекло вiйни, жертвуючи собою... I не раз позаздрить ïм, своïм фронтовим друзям, що навiки зосталися чесними i чистими перед своєю совiстю... Йому ж не пофортило. Вiн зостався живим, i щасливий тим, мусив жити за правилами i законами, якi диктувало життя... Однак життя виявилося не найвищою цiннiстю, – думав полковник, – шкода тiльки, що дiзнаєшся про це, його проживши... Сидоня, побачивши полковника, закляклого непорушно у крiслi перед захололим обiдом, вiд переляку, що вiн помер, мало вазу з фруктами не впустила. Але полковник розплющив очi й спитав: – Сидоню, як ти думаєш, багато я зла накоïв у своєму життi? Тiльки кажи правду, як на духу своєму панотцю. – Iгiй, Iване Васильовичу, та що це ви таке кажете? Пощо грiшите на себе? – захвилювалася идоня, – та ви... та добрiшого чоловiка... – Сидоню, не пiдлизуйся. Тут стiльки кровi текло, стiльки бiди було, що добрим чоловiком мiг бути тiльки Господь Бог... А я був лише солдатом... Тепер новi часи настали, нiхто нiкого не боïться, нiхто нiкому не пiдкоряється, говорять, що думають, пишуть, що хочуть... А тодi... Страшнi були часи. Люди ж пам'ятають... Тож кажи усю гiрку правду. – Це ви про що? Чи не про войну? – вдала, що нiчого не розумiє хитрувата, як усi мiсцевi, Сидоня. – I про неï, прокляту, i про те, що було пiсля... Сидоня зiтхнула, поставила на стiл вазу i аж тодi вiдповiла: – Коли хочете по правдi, Iване Васильовичу, то хоч люди i все пам'ятають, але людська пам'ять, як i вiк, коротка... А через те нiкого нiчому доброму не вчить... А кров?.. А коли, скажiть, вона не лилася, та кров? А все тому, що самi люди виннi, бо є серед них люди, а бiльше – людиська, гiрше звiра лютого, гада пiдколодного... Один одного так i зжер би, так i зжер би! В ложцi води утопив би! Та чи менi вам про те вповiдати, Iване Васильовичу? Вже нiхто про той безличний нарiд не вiдає лiпше за вас... – Спасибi, Сидоню, – гiрка усмiшка скривила сухеньке лице полковника, – розраяла. А тепер можеш iти собi, я вже сам дочекаюсь гостей. – Дивiться менi, – наказала пiдбадьорена Сидоня, – та не берiть дурного в голову. А то так настрашили... Може, я обiд пiдiгрiю? Я враз, ви ж ложки в борщ не вмочили! – Не гризися. Краще прибери зi столу, а я вечерею надолужу. Сидонiя, вражена меланхолiйним настроєм полковника, не перечила, прибрала зi столу i пiшла. Скоро i хвiртка за нею хряснула. Але слова ïï про людей i людиськ ще довго висiли в затемненiй деревами тишi кiмнати, мов закляття, викликаючи з глибини рокiв спогади. Як вiн того не хотiв, як не противився, а спогади так званого повоєнного життя напливали хвиля за хвилею. I як на зло – не тi, якими можна подiлитися з кореспондентом... Перед полковником проходили нескiнченним потоком сотнi тих, з ким йому довелося безпосередньо працювати вже у мирний час. Чiпка i ще ясна пам'ять розвiдника вихоплювала з того потоку постатi, обличчя, вiдтворювала голоси, уривки розмов... Вiн згадував ïхнi легенди, псевдо, клички, цих добровiльних бiйцiв невидимого фронту, офiцiйна назва сексот – секретный сотрудник – стала для них, коли бути чесним, iудиним клеймом. I вiн теж це знав. Потiм прижилось iнше прiзвисько – стукач... Сотнi, тисячi, мiльйони добровiльних таємних донощикiв, iнформаторiв, агентiв, шпикiв, на яких споконвiкiв трималася i тримається репресивна машина кожноï держави, навiть тих хвалено демократичних, куди тiкали наïвнi борцi за самостiйну Украïну... Чекiсти нiчого не вигадували нового, вони тiльки удосконалювали репресивний механiзм, експлуатуючи найвразливiшi струни людськоï душi: почуття обов'язку, любовi до Вiтчизни, а поряд з ними – заздрiсть, ненависть, ницiсть... Iм'я ïм було легiон... На жаль, серед них був тiльки мiзерний вiдсоток дiйсно вiдданих ленiнським iдеям, готових працювати на радянську владу. Такi романтики виходили з рядiв бiдного безземельного селянства, мiських ремiсникiв, тож мимоволi викликали у кадровикiв повагу, як та малограмотна молоденька поетеса, яку згодом назвали народною. Було таке почесне звання. Давали його не за талант, а за... неосвiченiсть i самовiддане оспiвування керiвноï ролi комунiстичноï партiï у переможних звитягах радянського народу. Тому й виходило: чим темнiший i вiдданiший радянськiй владi поет, тим народнiший... Але вона, та дiвчинка, звання народноï поетеси заслужила бодай тим, що за своï наïвнi вiршi проти попереднiх окупантiв була скалiчена в катiвнях сигуранци – полiтичноï полiцiï колишньоï монархiчноï Румунiï... ...Багато йшли на спiвпрацю з органами заради кар'єри. Але бiльшiсть – просто так, вiд пiдлостi, гнилизни душевноï. Цю мерву iудину ненавидiв не тiльки народ, а й самi службисти... Вуха i очi системи... Окрему графу становили примусовцi, iнформатори з принуки, зазвичай, чеснi i наïвнi мiсцевi iнтелiгенти... Як не дивно, багатьом iз них вiн, Iван Нiкiтiн, завдячує власною кар'єрою. Як, наприклад, тiй вiдомiй, здається, навiть генiальнiй артистцi, якiй вiн не залишив жодного шансу... ...Вона була... така мiнiатюрна, така зграбна, така таємничо незбагненна, та волоока Суламiф... I дуже нещасна. У роки вiйни фашисти знищили всю ïï величезну, розкидану по свiтах, родину. Ïï ж вiд гетто i бабиних ярiв врятувала велика повага мiсцевого населення до ïï таланту. Кажуть, пiд час вiйни мiсцевi украïнцi ïï переховували, як прапор, чи якусь святиню... Покладаючись на свою європейську славу, ненавидячи фашизм всiма фiбрами душi, вона не втекла разом з iншими тубiльцями в Європу, а вiдтак – в Америку чи новостворену державу Iзраïль. Переповнена iдеями рiвностi i братерства, мрiяла працювати на радянську владу своïм талантом. Але радянськiй системi, яку тодi представляли у визволеному мiстечку такi, як вiн, яструбки з гнiзда Дзержинського, цього було замало... Ïм потрiбнi були ïï популярнiсть, зв'язки, знання європейських мов, врештi, ïï талант перевтiлення – з iншою, державною метою... I вони нi перед чим не зупинялися, вербуючи таких, як вона, у ряди своïх агентiв – кого пряником, а кого батогом... Коли вiн вiдкритим текстом запропонував тiй волоокiй Суламiф спiвпрацю, вона здивувалася, далi обурилась, врештi заклекотiла гнiвом... i стала схожа на порцелянову статуетку, налиту киплячою смолою... Вiн зрозумiв, що вона може бути небезпечною, тому не церемонився. Граючи звiльна невiдмовним бойовим своïм макаром, пояснив артистцi, чем чреват ее отказ. Подiяло... Щоб не ïхати в Магадан у набитому людським м'ясом товарняковi, вона вибрала спiвпрацю... Ïï псевдо було Мата Харi. I вона справлялась iз завданнями теж, як легендарна авантюрниця. Дякуючи ïï гастролям у щойно наверненiй на шлях соцiалiзму сусiднiй краïнi, де мала чимало родичiв i шанувальникiв i де ïï приймали на найвищому рiвнi як зiрку i героïню, чекiстам вдалося попередити iмовiрний заколот проти радянськоï держави. За цю операцiю вiн отримав личку майора, орден Красного знамени, а Мата Харi – французькi парфуми, шовковi панчохи i ще якiсь трофейнi, такi коштовнi по вiйнi, дрiбнички. I все було б прекрасно, якби вона не захандрила. Щоразу, повертаючись iз небезпечних закордонних гастролей iз адресами i прiзвищами збiглих ворогiв радянськоï влади (якi намагалися розчинитися серед громадян сусiднiх краïн i яких за таємною угодою з прорадянськими тамтешнiми урядами справно вiдстрiлювали нашi розвiдники), Мата Харi плакала i просила: – Вiдпустiть мене, я втомилася, бiльше не годна... мене можуть викрити... дозвольте виïхати, або арештуйте... Новоспечений майор чисто по-людськи жалiв ïï, але нiчим не мiг запомогти: вище начальство не давало згоди – такi кадри були потрiбнi державi. I Мата Харi знову ïхала в закордонну гастроль, але вже в iншу краïну, де ïï теж знали i любили, знову привозила цiнну iнформацiю, аж доки не простудилась i не померла вiд iнфлуенци. Така була легенда. Насправдi тiльки декiлька осiб, зокрема i вiн, знали, що вона отруïлася. ...Ховали ïï всiм мiстом, iз почестями, з промовами, як талановиту актрису, яка повiрила радянськiй владi i вiддала свiй талант задля ïï розквiту. Того дня в його монолiтнiй вiрi в правоту комунiстичноï iдеï з'явилася болiсна тонесенька трiщинка i вiн вперше подумав про смерть, як вихiд... I ще один докiр його совiстi – панна Ольга. Ïï батько, директор народноï школи на мальовничiй мiськiй околицi як украïнський патрiот зазнав переслiдувань вiд румунськоï влади, але замiсть того, щоб зрадiти радянським визволителям, вiдправив своïх синiв у лiси до оунiвцiв, популярних у цих краях. Пiшла слiдом за ними санiтаркою i панна Ольгуся. Але по вiйнi не втекла вслiд за нiмцями, а повернулася додому: старих батькiв пожалiла. А може, надiялась, що забудуть, не помiтять, обiйдеться... Однак у мiсцевих органах НКВС повернення панни Ольги розцiнили належно: залишена оунiвцями для пiдривноï дiяльностi. Ïï взяли вночi, як брали всiх пiдозрюваних, просто в нiчнiй мереживнiй сорочцi. Вiн дивився на блiду, тоненьку панну i не вiрив, що цей нiжний янгол мiг жити серед отих грубих воякiв, тих одержимих чи одурених камiкадзе, у норах криïвок, бачити кров, перев'язувати загноєнi рани, а може, i вбивати його побратимiв-чекiстiв... Паннi Ользi свiтило десять рокiв таборiв i п'ятнадцять виселок. I вiн хоч сьогоднi мiг вiдправити ïï по етапу. Але зволiкав, мотивуючи це пошуками та виявленням спiльникiв... Насправдi... що ж було насправдi? Насправдi, йому, молодому i нежонатому, було цiкаво вести нiчнi iнтелектуальнi розмови з панною. Ïï приводили до нього на допит серед ночi, а часом вiн сам приходив у ïï тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далi... молода запеклiсть взяла верх i панна розбалакалася. Панна цитувала йому Шевченка i Нiцше, Джефферсона i Вашингтона, Грушевського i Бандеру, китайських фiлософiв i мiсцевих нацiоналiстiв ще з часiв ЗУНР... Захiдноукраïнськоï народноï республiки... ...Панна була мудра, вчилася у Вiднi, Празi i навiть у Парижi. Говорила про право кожного народу на свободу i самовизначення... Вiн сидiв отупiлий, злий, дивився на мудру панну i пiк ракiв, вiдчуваючи, що панна йому, рязанськiй тетерi, подобається. Дуже подобається. Вперше в життi йому подобався... ворог. Але... Мiж ними були окопи й барикади, i вiн не знав, як ïх переступити. Все вирiшило ïï спонтанне останнє зiзнання. Змучена його нiчним любовним терором, безрезультатною полемiкою, вона раптом гiрко заплакала: – Чому ви, москалi, вiками лiзете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тiльки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своïми законами? ...Вони зустрiлись через пiвстолiття на президентських виборах. Точнiше, на зустрiчi з кандидатом на президентський пост – генералом Служби безпеки. Тепер вони були в однiй командi, по один бiк барикад. I це його злегка... ошелешило! Що зробило з нею життя? – думав полковник з легкими докорами совiстi, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нiчний нiжний янгол. Але коли панi Ольга вийшла на сцену i з незабутнiм для нього пафосом, цитуючи Шевченка i Нiцше, Джефферсона i Вашингтона, Грушевського i Бандеру, вiд iменi репресованих стала агiтувати за генерала, полковник зовсiм розгубився вiд... абсурдностi полiтичноï боротьби... Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, i є перпетуум-мобiлє iсторiï, штовхачем прогресу i сенсом життя таких, як панна... чи то панi Ольга? Врештi, вiн теж не далеко вiдбiг... Да, превратности судьбы, уму не постижимые... Спогади втомили полковника. Вiн задрiмав, але минуле не давало йому спокою навiть увi снi. Полковниковi снилися жiнки. Ïх було багато, вродливих, розумних, несамовито пристрасних жiнок. Вони щось говорили йому, доводили, грiзно погрожували, кидалися в обiйми i, врештi, – розбудили. Але не йшли. Снували тiнями по кiмнатi, снували спомини у його душi... ...Iз власного досвiду вiн знав, що найздiбнiшi розвiдники, а в мирний час – iнформатори, виходили... iз жiнок. Оця жiноча природна схильнiсть до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вiрною, вiдданою... Деякi з його секретних спiвробiтниць були таємно закоханi в нього. Але вiн, вiрний Наташi, використовував ïхню прихильнiсть тiльки в державних iнтересах. А мiг би... Ах, амури!... Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємнi вiзити додiвчаток... Зазвичай удiм кохання, що чудом залишився (у повному складi i при повному парадi) у визволеному мiстi, доблеснi радянськi чекiсти ходили по троє,чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага. У тому цяцьковому будиночку на Австрiя-плац вiн вперше зiткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стiльки чув вiд бойових товаришiв, але так i не скористався в борделях визволеноï Європи, може, через обережнiсть, може, через надмiрну свою цнотливiсть... Та й до мiсцевих жриць кохання приходили вони не ради потiхи... Ах, тi спокусницi... Коли вони утрьох ввалилися в апартаменти самоï бандершi, не то Лiлi, не то Люлю, як... (нi, цей Париж треба було бачити!) як розцвiло розмальоване ïï личко, як засяяли пристрастю очi! А як елегантно вона опустилась у крiсло... Як звабливо перекинула нiжку на нiжку i... чекiсти були б готовi, якби... не заявились утрьох... Бандерша зрозумiла ïх з першого слова, хоч i вдавала француженку, i охоче описала кожного постiйного клiєнтаз часiв Франца Йосифа – до совiтiв – вiд вмiсту ïхнiх пулярисiв (гаманцiв) до змiсту полiтичних переконань... Безцiнна iнформацiя! На жаль,дiм кохання як заклад,порочащий коммунистическую мораль, скоро розпустили, дiвчатка розбiглися хто куди, а бандершу, яка виявиласяЛюбцьою з Топорiвки,в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь, переселили у щойно звiльнену вiд репресованого попа квартиру, що згодом стала явочною, але вже для сторонських i тутейших комсомолок, якi ще з бiльшим завзяттям заповзялисявиявляти ворогiв радянськоï влади серед своïх колєжанок та кавалєрiв... Традицiя продовжувалась... Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнелiïвна... Та й часу скiльки проминуло... Певно, вже упокоïлася десь у своïй Москвi i матушка Єпестимiя, настоятелька мiсцевого жiночого монастиря... Приголомшлива, дивовижна була жiнка: велична, мов королева, мудра, як змiя, владна, як... командуючий фронтом. Ïï заслали в монастир ще до вiйни, дякуючи протекцiï одного нашого священика, вхожого навiть до самого Бандери. Легенда радянськоï розвiдки – агент 66 – матушка була варта цiлого полку чекiстiв. До вух настоятельки святоï обителi, що таємничо причаïлася у гайку на околицi мiста, роками стiкалася тихенькими потiчками безцiнна iнформацiя з Буковини, Галичини, Бессарабiï, Молдавiï, Румунiï, Польщi... Богомiльнi прочанки i не здогадувалися, якою дорогою цiною – цiною смертi – вони вимолювали в Бога здоров'я i благополуччя своïм близьким... I не уявляли собi тi жiночки, що то за ïхньою прямою наводкою будуть виловлювати по криïвках ïхнiх же чоловiкiв i дiтей – лiсових хлопцiв, панянок – зв'язкових, сестер милосердя та iнших учасникiв визвольних змагiв... Полковник зустрiчався з iгуменею пiд виглядом звичайного офiцера мiлiцiï, який нiбито вiдповiдав за безпеку черниць... Йому, атеïстовi, хоч i битому вiйною в тiм'я, тодi й на думку не спадало, що розголошення таємницi сповiдi, навiть у священних iнтересах держави священнослужителями, то великий грiх проти Бога i непростимий переступ супроти людськоï моралi... На той час вiн уже забув, як приходив пiд церкву бодай здалеку подякувати Боговi за своє зцiлення. Релiгiя знову стала в його розумiннi – опiумом для народу, який треба викорiнювати. Не змiнилися цi переконання й на старiсть. Просто тепер вiн розумiв, що кожна людина має право на iлюзiю, на вiру чи вiдповiдальнiсть за своï вчинки. Звичайно, посмертна доля Сталiна, провал Берiï, репресiï протисвоïх у п'ятдесятi роки стривожили, налякали невiдворотним возмездием...И будет вам по делам вашим – сказано в Бiблiï. Виходило на те... Але скоро заспокоïвся: Комiтет державноï безпеки пiсля потрясiнь, реформацiй – перетурбацiй знову став могутнiм i таємничим караючим органом, державою в державi. Та й сьогоднi, через пiвстолiття, пiсля всiх державних переворотiв, якi преса називає демократичними революцiями, у самостiйнiй Украïнi (термiн, до якого вiн звик, за який стiльки полетiло голiв, та з невiдомих причин забутий нинi) йому нема чого... боятися... чи точнiше – переживати... Взагалi-то, вiн давно вже нiчого не боïться, однак часом ще переживає... I даремно, адже вiн не вершив судьби, а був тiльки солдатом, i, як кожен солдат, виконував накази i команди... Полковниковi не хочеться заглиблюватись у самоаналiз, надто тепер, коли пiсля десяти рокiв тривоги, здається, все вже стало на своï мiсця, i вiн вже не очiкує помсти молодих нацiонал-патрiотiв, ïх розвiнчувань у пресi, ïх iмовiрних терористичних актiв. Його знову згадали, його досвiд потрiбний державi. I полковник повертається подумки в келiю матушки Єпестимiï. Що то була за жiнка! Бой-баба! А красуня – писана! У 48-му матушку червону iгуменю вiдкликали в Москву, а може, й далi, куди вже не сягало око полковника... Повоєнний сплеск репресiй, на превеликий жаль, втягнув у свiй вир багато невинних, а головне – вiдданих радянськiй владi людей... Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонцi, мерзенна мiлкота,людишки, iудине сiм'я... Ïх теж було чимало... Але пам'ять чомусь явила полковниковi личко веселенькоï, хитрющоï, як дiдько, гуцулочки Марiчки на кличку Чiчка, очевидно, циганськоï кровi, бо цокотiла румунською i ромською, мов рiдними, бiгала горами, як сарна, просочувалась через кордони, як нечутна змiя. Вона знала найпотаємнiшу стежку до кожноï криïвки, здавала своïх, мов яйця в сiльпо, i дуже хотiла вивчитись на вчительку i стати директором школи в райцентрi. Унiкальна дика тваринка без страху i докорiв сумлiння, або, як тепер кажуть, без комплексiв... А вони кричать: москалi! Совiти! Комуняки! Звичайно, було... Але й вас вашi ж дiвки продавали, як печених ракiв на жидiвському базарi! Але, попри все, та Чiчка своєю готовнiстю вiддатися пiд першим кущем будила в усiх поспiль чоловiках таку хiть, що тi казились. Особливу любов мала до стрибкiв та всiх вищих чекiстських чинiв. Про це вiн дiзнався згодом, коли сам попався в ïï... пасточку... Вона тодi, здається, вже була замiжня за якимось... вуйком з полонини. Коли вiн натякнув ïй на цю деталь, Чiчка захихотiла: – Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жiнка не має любаса, а чоловiк – любаски, то не Ґазди! Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно i в його рiднiй хмiльнiй сторонi, але щоби блуд, перелюб був... гарною народною традицiєю чи священним сiмейним обов'язком?! Такого вiн чув i не бачив... Згодом, ближче пiзнавши цей край i людей, переконався, що та похiтлива баба просто брехала, або такi звичаï були не по всiх Карпатах. Але тодi... вiн був шокований Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву! – думав, розохочуючись... на зло тiй гордiй, блiдiй паннi Ольгусi, тому нiжному, недосяжному янголовi-охоронцевi неiснуючоï держави i якогось мiфiчного вiльнолюбного народу, за який вона з братами голови клали... Йому аж наривало розказати недосяжнiй шляхетнiй паннi, яка так гордилася своïм гордим народом, про Чiчку. Навiть звести ïх на очнiй ставцi. Для розваги, ради смiху, аби скинути панну незбориму з ïï вигаданих патрiотичних небес у лужу-калюжу реального життя. Убити морально. Знав: Чiчка панну – доб'є... Але щось... остерiгало, хоча був певний, що жiнки нiколи бiльше не зустрiнуться – звiдти, куди небавом мала вiд'ïхати панна Ольгуся, не вертаються... Полковниковi вiд спогаду про похiтливе злягання на явочнiй квартирi, коли Чiчка, тодi вже студентка-заочниця учительського технiкуму, приïхала зi своïх гiр на сесiю, стає гидко i совiсно. Це була єдина його зрада Наташi, i жоднi службовi iнтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Краще б вiн завiв iнтрижку, або й роман з кимсь iншим, хоча б iз тiєю ж витонченою Суламiф, чи неприступною iгуменею, чи навiть з котроюсь iз безвiдмовнихжриць кохання... Чи з панною Ольгою... Врештi, вiн мiг ту горду панну примусити... Так нi ж, лихий попутав його з тою, як тут кажуть, безличною курвою! З тiєю прости-господи, в котроï вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нiбито вiд нього, певно, надiялась, що вiн покине бездiтну Наташу... Але позаяк Чiчка шантажувала не одного полковника, то знахабнiлу iнформаторку Ґебiсти колективно вирiшили приструнить бурятськими таборами,де ïï в першу нiч розтерзають зданi нею ж землячки, а за заслуги перед Батькiвщиною поставити директором сiльськоï школи у сусiдньому молдавському районi: щобсвоï не дiстали. Бiльше полковник ïï не бачив i не чув. Зосталася на згадку лиш соромiцька спiванка про неï, яку сама Чiчка спiвала йому iз веселим реготом. Марiï, видно, подобалось, що поза очi ïï величали страшним тодi iменем, хоч i наголошеним на останньому складi – Берiя. В цiєï дикунки не вистачало розуму навiть на страх перед розправою... Дрiж гидливостi пробiгає тiлом полковника. Вiн нiколи не був святенником, тим паче не вдавав святого. Вiн бачив фронтових i тилових повiй, цих вiдчайдушних чуттєвих самиць, якi почувалися на вiйнi, як у рiднiй стихiï борделю. Вiн не... не користувався ïхньою доступною щедрiстю, але й не осуджував, знаючи, що не одна головонька солдатська, уцiлiвши, переконувалась коло них, що цiла... Вiн розумiв молоденьких медсестричок, що кидалися в обiйми солдатикiв у передчуттi свого останнього бою... I тих телефонiсток, лiкарок i санiтарок медсанбатiв i шпиталiв, що ставали офiцерськими пепеже (походно-полевыми жонами)... На жаль, вiйна – хрест молодих... А молодiсть навiть на вiйнi – молодiсть, i любов – навiть пiд кулями – любов... Одначе... щоб з такою одвертою... брутальною хiттю?! Полковник хоче вiдiгнати вiд себе спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою. Йой лиш вiтер полонинов повiя-повiя, Дає медикустрибочкам Марiя-Берiя. Робiт з курвов, песi дiти, Що й дiдько не вмiє, Аби-сь пукла, єк та жєба, Марiя-Берiя. Йой як тiï жестрибочки Берiю ...ют, То ïм нашi леҐiники Кiшки вiпускают... У дверi постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, i вiн, крекчучи та спираючись на руки, важко пiдняв своє худеньке тiло i пiшов вiдчиняти. На порозi стояла знайома з виду приземкувата чорненька молодичка. Полковник хотiв запитати, звiдки вiн знає, але не встиг роззявити рота, як молодичка зацокотiла, щотака щаслива, така щаслива, нарештi, побачити такого легендарного чоловiка, такого знаменитого, такого... Мабуть по телевiзору, – подумав полковник, бо й справдi, де вiн iнакше мав бачитися з цiєю молодою особою, якщо не вилазить зi свого бункера уже... рокiв з десять – точно. Молодичка бiгла попереду полковника, зазирала в усi розчиненi дверi та йойкала: – Йой! Та ви багатий жених! Скiльки у вас кiмнат! Цiлий особняк, певно, ще з часiв Франца Йосифа, а якi меблi, якi картини!.. Полковник зупинився бiля дверей свого кабiнету i розгублено чекав, доки молодичка оббiжить кухню i ïдальню, але вона несподiвано вигулькнула з Наташиноï кiмнати, захоплюючиськартинами, видно, вашоï дружини... я про неï чула, ще студенткою була на виставцi... i статтi читала... так нiхто не писав про мистецтво... особливо про мiсцеве, гуцульське... Молодичка заметлялася по кабiнету, мацаючи кожну рiч, зазираючи у кожну шпарину. I знову полковниковi здалася знайомою i ця нахабно-безпосередня манера поведiнки, i цей... писклявий верескливий голос... – Йой, один антикварiат, як в музеï! Та де! Такого i в музеï нема! I як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, – молодичка грайливо повела плiчками, завиляла задком, заморгала очками-брiвками, – генерал менi сказав, що ви... удiвець... Але побачивши, що старий не реагує на ïï чари, безцеремонно хляпнулась у крiсло i наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковниковi: – А тепер сiдайте i розказуйте, все, що про себе знаєте. Але полковник нiби не чув. Вiн стояв i пильно придивлявся до журналiстки. Вiд уважного погляду полковника та зашарiлася i кокетливо залилась рiзким неприємним реготом: – Та ви що... так на мене дивитесь... йой, та менi аж... – i вмовкла, пронизана убивчим поглядом старого енкаведиста. – Ви звiдки родом? – спитав полковник, як на допитi, насолоджуючись ефектом. Молодичка вiдповiла, чiтко i злякано, теж, як на допитi. – А про таку Марiю... – полковник несподiвано для себе навiть пригадав мирське прiзвищеЧiчки, – чули? – Так це ж моя... мама! – круглi очi молодички шпарко подерлися на вузенький лобик. Полковник сполотнiв. Очi його, холоднi i чiпкi, почали повiльно, детально обмацувати перелякане личко молодички, ïï, обвiшану золотими ланцюгами, шию, плечi, груди, ледь прикритi декольтованою блузкою, зупинилися на руках у перстенцях. Молодичка не дихала. Зате полковник зiтхнув з такою полегкiстю, нiби скинув гору iз плiч. А таки скинув. У цiй куценькiй, циганкуватiй жiночцi вiн не знайшов нiчого... свого. Жодноï рисочки... Навiть натяку. Нема де правди дiти, той шантаж Чiчки якоюсь, нiбито його дитиною, не забувся. Вiн сидiв у душi полковника болiсною скалкою, обростаючи гноєм огиди до самого себе, набрякав, аж доки, на старiсть, набряк до чиряка. Доживаючи життя самотнiм i бездiтним, полковник iнодi, безсонними ночами, думав, чи це не возмездие йому за те, що вiн у молодостi не повiрив Чiчцi, не перевiрив ïï легенду про дитину... Бо, може, й справдi... Звичайно, це було б жахливо... А може, й нi, адже дiти часом – набагато кращi, анiж батьки... Тепер, не знайшовши жодного пiдтвердження, вiн, нарештi, вивiльнив душу вiд муки. Тепер вiн мав право назавжди викреслити з пам'ятi навiть спомин про свiй мимовiльний грiх. – Так вот, – стримано радiючи ще не притупленому нюховi розвiдника i щасливому кiнцю затяжноï покути, процiдив полковник на родном,, на русском, – напишите в своей статье, что это была – редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, к сожалению, и к сожалению – есть!.. К сожалению... И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих! Побiлiлий вiд чорноï злостi, що несподiвано охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зi скривленого рота слова, нiби вистрiлював у видимого лише йому ворога обойму свого бойовогомакара, куля за кулею: – А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта... Во-о-он! Ошелешена неадекватною поведiнкою божевiльного полковника, журналiстка пролетiла повз нього зi швидкiсть звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дiм, зачувши серцем щось лихе.
ДОВГА СПОВIДЬ ПЕРЕД КОРОТКИМ IНТЕРВ'Ю


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация