<< Главная страница

ДАМА ОСТАННЬОГО ЛИЦАРЯ



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал – Мадам, я не радив би вам у таку погоду виходити на вулицю. – Ще чого?! Осiнь, як ви знаєте, шановний Гансе, моя улюблена пора. Окрiм того, як це я можу вiд'ïхати, не попрощавшись iз мiстом, в якому минули моï дитинство i юнiсть?! – Авжеж, авжеж, я вас прекрасно розумiю... Але ж на вулицi зимно i вiльгло... Вважайте на своє горло. Чи вам треба катару якого альбо iнфлуенци? Менi – нi. Я волiю бачити вас здоровою. – Ах, пане докторе! Я не дитина i вiдаю, що творю... Крiм усього, на дощову погоду маю блузу з високим ковнiрцем. – Голос лiкаря, якого вона знала чверть столiття i чверть столiття кликала його Гансом (ïй здавалося, що всiх лiкарiв зовуть тiльки Гансами), починав дратувати ïï. – Врештi, дозвольте менi одягнутися, адже, як не є, ви все-таки чоловiк, а я – дама... Певно, присоромлений Ганс тихо вийшов (принаймнi у дзеркалi не видно було його похмурого вiдображення), хоча мiг би й залишитись i помилуватись, як вона одягається... як одягається справжня жiнка. Однак... бачив би Ганс, як вона роздягається! О, це високе мистецтво богинь, що виходять на берег, вивiльнюючись iз пiни морськоï пiд звуки небесних флейт! Боги i смертнi героï тодi шаленiють... Вона не раз спостерiгала цей шал, ба навiть гралася ним, мов кiшка палаючим клубочком... Мадам тихенько засмiялась, одверто милуючись своïм струнким, як у балерини, тiлом, гладенькою шкiрою кольору слоновоï костi, що засвiдчував породу, тонкими i довгими пальцями, пишним рудавим волоссям. Яка жiнка, яка розкiшна жiнка! – захоплювався кожного разу при зустрiчi з нею поет Мiхай Мiхалакiоає, що любив ïï пантомiми з роздяганням, а згодом помер вiд сердечного нападу, та, на щастя, в лiжку iншоï жiнки. Але над усе ïй подобалося одягатися. Ах, як вона любила одягати своє тiло в прохолоднi шовки, важкi оксамити, серпанки шифонiв! Любила, щоб зап'ястям тонким було важко вiд золота браслетiв, а високiй шиï – вiд коштовного камiння! А ще бiльше любила вона перевдягати свою душу в образи iнших жiнок. Коли вона виходила на сцену Grand Opera в кiмоно Чiо-Чiо-сан чи в тозi Електри – на кiн Вiденського оперного, блискуча публiка здiймала шквал аплодисментiв. Однак Енрiко це не подобалося: волiв мати жiнку при хатi. Так казав, але виглядало на те, що просто заздрив... Мадам якусь мить наслухала далекий шум минулоï слави, поправляючи хмарку бiлих мережив на грудях. Але, згадавши, що час iде, прискорила урочистий ритуал одягання. На довгу i вузьку (щоб виглядати ще стрункiшою) чорну спiдницю накинула бордовий приталений жакет, одягла м'якi лайковi рукавички, пiд колiр ïм туфлi, i аж потому – обережно, мов скляний, примостила на рудавiм пишнiм волоссi найцiннiшу деталь свого туалету, свою гордiсть – дивовижний, тонкого велюру капелюшок, на широченних крисах якого вмiстився цiлий оберемок небачених квiтiв i пiр'ïн райських птиць. Пречудово! Тепер (доки всi сплять i не стовбичить за плечима надоïдливий Ганс iз його iнфлуенцою) можна й пройтися, звичайно, прихопивши свiй чарiвний, з оборками парасоль i вiдзiҐорну торбинку, обшиту самоцвiтами. Нiчний дощ натрусив на мокрi алеï рiзнобарвного листя, i вона обережно ступала по ньому, як по м'якому персидському килимi, роздивляючись хитросплетенi вiзерунки, гармонiйне поєднання кольорiв, вгадуючи, з якого дерева який листочок. Цей парк, як i будiвлi, колись належали багатому нiмецькому барону. Отож саджанцi для парку привозили iз кращих ботанiчних садiв Європи, Азiï i навiть Америки. На жаль, тi чудовнi тюльпановi дерева, тi магнолiï i сакури давно повсихали, зоставшись рожевим туманом у ïï спогадах про дитинство. Парк, або, як колись казали, город, постарiв, зникли останнi екземпляри цiнних релiктових порiд, залишилися тiльки старезнi дуби, липи, осокори, сосни та бiлокорi буки. Та в цьому теж був свiй шарм – ïхнi могутнi стовбури i розлогi крони створювали iлюзiю правiчного лiсу. I вона любила цей лiс, цi будинки, що берегли спомин про минулi часи доблестi i честi, коли чоловiки ще були лицарями, а жiнки – нiжними трояндами ïхнiх мрiï i пожадань. Важкi краплi роси, вiдiрвавшись од гiлля дерев, глухо гупали по дашку парасоля, легеньке золотаво-бордове листя звiльна кружляло, опадаючи барвистими метеликами на лискучий вологий асфальт. Минаючи будку зi святим Петром, як вона називала чатового на воротах, Мадам стишила хiд, розмiрковуючи, як прошмигнути у хвiртку непомiченою, але воротар спав, закинувши по-пташиному голову, i вона випливла за ворота майже невидима в ранковому осiнньому туманi. Поодинокi в суботнiй дощовий ранок перехожi впiзнавали ïï, i вiд цього Мадам було радiсно i смутно водночас i ще бiльше не хотiлося покидати такоï чудовноï пори мiсто, яке вона любила всiма фiбрами душi, а воно вiдповiдало ïй взаємнiстю. З-за рогу старого, як свiт, будинку з вибитими вiкнами, що баввонiв мiж дитячою полiклiнiкою i новозбудованою церквою Покрова Пресвятоï Богородицi, з'явилася необ'ємна, схожа на копицю сiна постать, в якiй Мадам впiзнала лахмiтницю Параню. Ох, цi вiчнi знедоленi, вiчнi нужденнi, як втамувати ïхнi печалi?! – подумала. Але, помiтивши, що Параня шарпнулася в ïï бiк, Мадам замахала руками, даючи зрозумiти, що зараз ïй нiколи, але в iнший час вона зробить усе, чого Параня забажає. Тож Параня вклякла на мiсцi, а Мадам заспiшила через проспект Незалежностi до дверей, над якими красувалася вивiска Салон красиФантазiя i за якими завжди, навiть в такий похмурий осiннiй ранок, чекали на неï з радiстю. – Йой, дiвки, хто до нас iде? – першою помiтила Мадам чоловiчий майстер Нiна Львiвна. – Йой, що зараз буде! Що зараз буде! МХАТ i Голлiвуд! Нiхто – анi пiк! I не хихотiти – Мадам цього не любить. Лише – слухати, мовчати i слухати! Швидше, швидше стiлець...Так! А тепер всьо! Конєц! Тихо. Ша. У салонi красиФантазiя заметушилися, забiгали, засовали стiльцями, охаючи та ахаючи, далi вмовкли i зосередилися на головах клiєнтiв. У глибокiй, незвичнiй для подiбного закладу, тишi було чути тiльки стрекiт ножицiв та шурхiт спадаючого на клейончастi фартухи волосся. Скрипнули дверi, застукотiли у коридорчику каблучки, i в квадратi одвiркiв, як у старовиннiй, облупленi багетнiй рамi, намалювався екстравагантний портрет Мадам. У чорному капелюшку з оберемком квiтiв на широченних крисах вона була схожа на тоненький опеньок iз прилиплим до голiвки опалим листям. Щоб не розсмiятися, перукарки округлили очi вiд вдаваного захоплення, знову заохали й заахали, засипаючи Мадам вигуками та запитаннями: – Йой, що за файний капелюшок?! I як пасує вам! Але ж де це ви були так довго? Чому не заходили? Звiдкiля приïхали? Певно, з морiв... Чи з самого Парижа? Що то люди живуть, не те що ми – свiта бiлого за роботою не бачимо... На гамiр iз дверей канцелярiï виглянула сердита директорка i хазяйкаФантазiï Гiльда Шульц, але, побачивши Мадам, розцвiла привiтною усмiшкою: – Єзус Марiя, кого я бачу! Якi люди! Вас так довго не було, що я подумали, борони Боже, ви загнiвались або знайшли собi достойнiших майстрiв, хоча навряд чи в нашому мiстi є щось лiпшого за нашуФантазiю. Але – чого ж це ви стоïте? Дiвча-та! З усiх сторiн зi стiльцями в руках кинулися до Мадам жiночi та чоловiчi майстри, вiзажисти та манiкюрницi. Стали хором припрошувати: – Сiдайте, панi-мадам, та сiдайте, панi-мадам! – Ах, панi, якi ви... пардон, смiшнi... Скiльки я вас учила: кажiть або панi, або мадам, адже це одне i те ж. А так виходить – масло масляне. А ви ж культурнi дами... Поблажливо усмiхаючись на всi боки, Мадам грацiйно (як ïй здавалось) опустилася на крайчик стiльця, якраз так, щоб лiкоть лiвоï руки лiг невимушено на спинку, а кисть артистично звисала, i перекинула ногу на ногу. Це був сигнал: сигарету! I персонал салону краси, забувши клiєнтiв, кинувся навперебiй пропонувати кожна своï та кресати запальничками. Мадам вибралаMarlboro, припалила i, солодко затягнувшись димком, рiшуче заперечила: – Нi-нi, так не годиться. Спочатку розповiдаєте про своï новини ви. А потому – я. Згода? – Авжеж, авжеж, – защебетали улесливо перукарки-цирульники, вiзажисти-масажисти. – От у Нiни Львiвни третiй внук народився. П'ять двiстi. Велетень. Дочцi кесареве робили... В Мiлени дочка в Нiмеччину поïхала, нянькою. Карина замiж збирається. А Гриша – в Iзраïль... – Тiльки не туди, – злякалась Мадам, – там стрiляють. У Штати теж не варто – там багато грошей i мало культури. В Нiмеччину? Колись там були Бах, Бетховен, Вебер, Вагнер. Тепер – однiфольксфагени i турки... В Iталiю? Хтозна... Вони всi там надто темпераментнi i балакучi. Трiскотять, як сороки. Важко зосередитися в такому, пардон, торохтiннi на прекрасному, тобто – пам'ятках архiтектури, не кажучи вже про картини великих майстрiв Вiдродження... Але музика... Пучiнi, Вердi... Там спiває навiть камiння... навiть драбини... Ах,Ля Скала... Вони кричали менi:Саломея! Санта Саломея! Але що вам та музика? – спохватилася Мадам. – З неï малий хосен, маю на оцi – користь. Отож, панi, коли вже ïхати, то ïхали до Швейцарiï, багатоï, як тепер кажуть, толерантноï Швейцарiï, або найлiпше – до Австрiï... Староï, доброï Австрiï. Як от ми з Фердинандом... – Iз Фердинандом?! – здивувалася Гiльда Шульц. – Але, Мадам, – хто то є? Здається, мужа панi звали трохи не так? Здається, адмiрал Каса... Кара... – Адмiрал Косоворотов, – печально поправила Мадам, опустивши очi. – О так, тодi вiн був моïм любим, дорогим мужем. Але хiба панi не чули про ту страшну трагедiю в холодному Пiвнiчному океанi? Про ту жахливу катастрофу, що забрала життя сотням молодих здорових мужчин?!. Як у кожного чiльного зверхника, у мого чоловiка, зiхер, що було чимало можливостей вирятуватись. Але вiн цього не зробив, як справдешнiй офiцер, як людина чину i честi, як, врештi, капiтан корабля! Тi, котрим вдалося порятуватися на човнах, бачили, як вiн повiльно, разом з пароплавом, опускався в олов'янi хвилi жорстокого моря. I при тому жодна риска на його обвiтренiм лицi не здригнулася... Подих Мадам, здалося, перехопив спазм, але вже по хвилi вона продовжувала: – Я важко пережила ту непоправну втрату. Назавжди залишила Санкт-Петербург i театр, оселилася на березi Льодового океану, у простiй хижi рибалок, i все чекала, все виглядала, як вiрна Пенелопа, свого Одiссея. Але вiн так i не повернувся... – Яке горе... яке горе, – заохали служебки краси разом з недостриженими i недофарбованими клiєнтками, що тим часом i собi непомiтно долучилися до спiвчуваючих. – I що ж далi? – А далi... роки печального вдiвства, скорботи i самотностi. Аж до того благословенного дня, коли я стрiла в Баден-Баденi Фердинанда... – У Баден-Баденi? Фердинанда? Ах, це так романтично! I як це сталося? Ради Бога, розказуйте! – вмирали вiд нетерпiння перукарки на чолi iз Гiльдою Шульц, оточивши Мадам щiльним кiльцем та не зводячи з ïï блiдого нервового лиця голодних поглядiв. – Атож, коли моє здоров'я забрала туга за коханим чоловiком i суворий клiмат Пiвночi, i менi зосталося три чисницi до смертi, деякi маєстатнi люди з оточення адмiрала, мого покiйного любого мужа, вирiшили силомiць, майже силомiць вiдвезти мене на води в Баден-Баден, аби повернути знову до життя. За кiлька тижнiв менi, зiхер, що стало набагато лiпше, я вже могла самостiйно робити променад i навiть радiти сонцю i файнiй погодi. I от, коли я прогулювалася по цьому чарiвному мiстечку, в елегантнiй бiлiй сукнi вiд Коко, маю на оцi Коко Шанель, у бiлому ажурному капелюшку ïï ручноï роботи, я побачила... Його! Вiн був такий елегантний, такий вродливий i також – у бiлих строях. Видiлявся тiльки срiбний ланцюжок швейцарського кишенькового годинника i срiбляста краватка... О майн Гот, як то було чудесно! Вiн нагадував менi мого любого адмiрала. Тiльки той носив бiле iз золотим: золотi позументи, Ґудзики, погони i кокарда... I я зрозумiла – це Боже провидiння... мiй адмiрал, мiй лицар чину i честi, а тепер, по смертi, мiй янгол-охоронець послав менi друга... Що ж до Фердинанда, то уздрiвши мене, всю в бiлому вiд Коко Шанель, вiн... втратив мову, теж збагнувши, що я – його судьба. Так ми запiзналися... Хоча, як вiдтак прояснилося, були знайомi давно, ще з тих благословенних часiв, коли я разом iз Ромi Шнайдер пробувалася на роль Сiсi – дружини Франца Йосифа... Маю надiю, панi вiдають, про кого йдеться? Отож Фердинанд... – Мадам, потупивши по-дiвочому очi, вмовкла. В салонi красиФантазiя запала мертва тиша... – А далi, що ж було далi? – нетерпляче засукала кулачками Карина, з жахом здогадуючись, що Руслан iз дзиҐарнi бiля гастроному, за якого вона зiбралася замiж, не адмiрал i не Фердинанд, але найтрагiчнiшим було те, що такi лицарi нiколи й не стрiнуться на ïï дорозi, абись вона прожила в Чернiвцях усi двi тисячi рокiв! – Дитя моє, – нiжно взяла Каринину руку лайковою рукавичкою Мадам. – А далi були мiсячнi ночi, i шелест столiтнiх дубiв, i кава у маленькiй кав'ярнi, i вечеря на двох у ресторацiïРозен кавалєр, себтоЛицар троянди, i врештi... освiдчення. Просто i скромно. Як буває з усiма закоханими. Вiнчалися ми у Вiднi, в Соборi святого Стефана, за давньою родинною традицiєю баронiв ЕстерҐазi, принцiв цiсарськоï кровi... – Так вiн ще й при-и-инц?! Потряса-а-аюче!.. – побiлiла Мiлена, згадавши селянсько-пролетарське походження власного чоловiка, iнженера водоканалу. – О люба, чи стала би я до бесiди з простолюдином?! Хоча справа не в походженнi, не в посадах... Справа – в лицарствi, а воно, як свiдчить житейський досвiд цiлих поколiнь романтичних i достойних жiнок, притаманне тiльки чоловiкам голубоï кровi i високоï культури... Наша перша шлюбна нiч... – папiрусна шкiра на щоках Мадам порожевiла, – ми провели ïï в родинному замку баронiв ЕстерҐазi бiля невеличкого мiстечка Кiтсзеє, що розкинулось у квiтучiй долинi Дунаю... Бiлi троянди... вони були всюди. Море бiлих троянд!.. Менi досi голова паморочиться вiд ïх божiйних пахощiв... – I що вiн вам подарував на весiлля? – поцiкавилася, зашарiвшись, Карина. Салон розумiюче перезирнувся. – Ах, що подарував менi Фердинанд? Ах, мiй любий Фердинанд подарував менi перстень своєï матерi з дiамантом у 20 каратiв... – Везе ж людям, – раптом схлипнула Нiна Львiвна. – А тут... лишень п'є i п'є, щоб його вже залило, пияка клятого, i нi слова доброго, нi... Казав, куплю за сина перстень iз рубiном. Це мiй камiнь. По сей день. Вже синовi тридцять рокiв сповнилось, а я той перстень бачила так, як ви... А про квiти... Та де! За все життя патика не принiс у хату! Йой, не годна! – Чи ти вдурiла? – зашипiла, витрiщившись на Львiвну, педикюрниця Флора. – Кого ти слухаєш? – Я себе слухаю! – вiдрубала вголос чоловiчий майстер Нiла Львiвна. – Свою образу, свiй жаль, що прожила зi жлобиною тупою все життя! Слова доброго не чула! Очi б моï його не видiли! – Мiй теж не золото, але що поробиш? Де тих принцiв набереш? Тут принцiв нема i – Ґата! Є – бидло! Хоч плач, хоч скач! I нiц нiчо не вдiєш, i не переробиш! Мус миритись! – пiдбила пiдсумки коротких фемiнiстичних студiй вiзажистка Мiлена. Салон зашумiв. Недостриженi клiєнтки й собi почали згадувати своє невеселе сiмейне життя, безсердечних чоловiкiв, тiльки Гiльда Шульц, прадiд якоï був родом десь з-пiд Баден-Бадена чи просто Бадена, спробувала розраяти з'єритованих жiнок: – Але, панi, не побивайтеся так за принцами! З ними нудно. Iнша справа наш, украïнський хлоп – i посваришся з ним, i помиришся, i приголубить тебе, i таке тут же втне, до чого жоден принц не додумається. А головне, часто прати з нього не треба, бо не ходить нi в бiлих мундирах, нi в бiлих смокiнгах... – Ах, панi Гiльдо, ви мислите так по-тутешньому, по-колишньому, по-совiтськи, – озвалася, весело стрепенувшись, Мадам, яку трохи було заколисала бурхлива дискусiяФантазiï на тему чоловiкiв. – Для прання там є прислуга i модернова технiка! Там, – Мадам махнула рукою на захiд сонця, – дружина – для любовi, для замилування нею... А не для... тяжкоï працi. – А чого ж ви тут, коли там так добре? – спитала раптом сердито котрась iз розтроюджених бесiдою недострижених клiєнток. – А я вже не тут. Я вже давно там. Бiля мого любого Фердинанда. А сюди я заïхала по дорозi з Барселони, аби попрощатися назавжди з мiстом мого дитинства i юностi, з дорогим серцю древнiм парком, iз цiєю дивовижною осiнню, печально-умиротвореною, не схожою на жодну осiнь у свiтi. Попрощатись iз вами, моï найдорожчi приятельки... Жiнки зашморгали носами, зачали промокати фартушками очi. А Мадам спокiйно провадила далi: – Завтра вранiшнiм, або ще й нинi, вечiрнiм, я вiд'ïжджаю до Львову, а звiдтам – i на Вiдень. – А от вже й карета пiд'ïхала, – глянувши у вiкно, сумно сказала Гiльда Шульц. Коло слухачiв розступилося, даючи дорогу чолов'ягам у бiлих халатах. – Мадам, – докiрливо сказав один з них, стрижений наголо, – ми за вами з нiг збилися. Доктор мiсця собi не знаходить... А ви... в такий холод, сльоту, в одному жакетi, в легких мештах... Мадам, що ви собi гадаєте? Ви ж нiц не дбаєте про своє здоров'я, а головно – горло, горло, Мадам! – Ви маєте слушнiсть, шановний Гансе: я таки легковажу здоров'ям. I то, зiхер, що дуже, а дуже не сподобалося би моєму любому Фердинанду. Адже ми тiльки починаємо жити! Перед вiд'ïздом сюди, я сказала Фердинанду: все, жодних жертв задля мистецтва. Тiльки ти, мiй любий Фердинанде! – От пожалiємося тому Фердинанду – так всипить вам перцю, щоб не бiгали роздягненi пiд дощем по мiсту, – буркнув другий, iз кiсочкою на потилицi. – О, юначе, не кажiть такого, бо ви, зiхер, що не знаєте мого любого Фердинанда... Вiн мене обожнює. А вiдтак... Я зовсiм не хочу образити присутнiх тут чоловiкiв, але, на жаль превеликий, то так є насправдi, що мiй любий Фердинанд – останнiй лицар на всiй безмежнiй нашiй планетi. I я маю в Бога велику ласку, що зустрiвся вiн саме менi... – усмiхнулась, але якось печально, Мадам, подаючи чоловiкам обидвi руки. УсяФантазiя, скупчившись бiля вiкна, дивилася, як вона, тоненька, схожа на опеньок у своєму величезному чудернацькому капелюсi, вицвiлiм брунатнiм жакетi, весело й велично йде в супроводi санiтарiв до каретишвидкоï допомоги, i тихо схлипувала, вiдчуваючи по ïï хисткiй, непевнiй ходi, що вiзит цей прощальний. Аж коли карета в'ïхала в браму психоневрологiчноï клiнiки, що зеленiла свiжою фарбою на другiм кiнцi проспекту, всi мовчки розiйшлися по своïх робочих мiсцях, сумнi й задумливi...
ДАМА ОСТАННЬОГО ЛИЦАРЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация