<< Главная страница

БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Квазi-мiстичний роман Уже другий мiсяць райцентр Безводне терзали гнiтюча спека i радiсний ажiотаж. Щоранку мiсцеве радiомовлення починало своï новини з повiдомлення про приïзд великоï Марсалiï, таємничо-iконний образ якоï осявав забуту Богом i загублену владою степову провiнцiю з глянцевих плакатiв, розвiшаних на всiх стовпах i стендах для оголошень. Але велика Марсалiя не ïхала. I тодi, коли Безводне i всi довколишнi села втратили надiю, радiо сповiстило, що зустрiч iз довгожданою гостею вiдбудеться завтра в районному будинку культури. Благу вiсть пiдхопило радiо народне i донесло туди, куди не доходили анi хвилi, анi проводи жодних iнших радiостанцiй. Тож iще з вечора в суботу до Безводного з усiх усюд потекли спочатку людськi ручаï, якi пiд ранок, перетворюючись у бурхливi рiки, зливалися на майданi перед будинком культури в рокiтливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюднiли херсонськi степи, спорожнiли не лиш села, лiкарнi, старечi сиротинцi, а й реанiмацiï i морги. Люди йшли, ïхали автобусами, автами, возами, мопедами i велосипедами. Сидячих котили на вiзках, лежачих несли на носилках. Втомленi дорогою i бiдою, осiдали де бачили: на кiлькох поламаних лавочках, просто на газонах, бордюрах i сходах, i, заклопотанi, зосередженi на своïх проблемах, чекали, прикипiвши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жiнки у бiлiй тозi i позi Оранти, з такою вiрою i надiєю, нiби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Смiливiшi приступали ближче, торкалися благоговiйно плаката, як чудодiйноï iкони – хто чолом, хто рукою, хрестилися i вiдходили, даючи дорогу iншим. Гаряче степове сонце пiднiмалося все вище i вище, немилосердно припiкаючи. Однак вiд спеки i тривоги приморочених паломникiв рятували дивовижнi перекази про чудотворнi дiяння великоï Марсалiï, що свiжим вiтерцем шелестiли вiд гурту до гурту. А вiд деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лиш болящих зцiлює, а й мертвих воскрешає, взагалi морозом обсипало. Нарештi, рiвно о дев'ятiй ранку, з-за рогу вулицi Червоноармiйськоï, на площу Нестора Махна нечутно виïхав кортеж iз трьох чорних авто – двох джипiв i мерседесу посерединi – i поповз крiзь багатотисячний людський натовп до пiд'ïзду вогнища культури, збудованого, судячи з радянського герба на фронтонi i помпезноï колонади, ще по вiйнi, в часи освоєння пiвденних степiв. Народ стрепенувся, але замiсть розступитися, ошалiлим дев'ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крiзь затемненi вiкна розгледiти ту єдину, що могла втамувати його печалi i загоïти рани. В ту ж мить нагло звереснули-завили сирени, змiтаючи народ iз капотiв, iз джипiв вискочили екiпiрованi у камуфляжi i чорнi маски охоронцi i, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грiзно закричали: Розступись! Розiйдись! I юрба, сахнувшись, вiдкотила i слухняно розступилася, як води бiблiйного моря, пропускаючи кортеж преподобноï. Пiд'ïхавши пiд самi колони, кортеж зупинився, автоматники повискакували, тiсними шпалерами вiдгородили вiд народу мерседес, з якого спiшно вийшла жiнка в чорнiм балахонi з мережаним каптуром, що таємниче прикривав ïï лице, i пiд завивання клаксонiв, в оточенi зовсiм голомозих i щедро зарослих волоссям чоловiкiв, заспiшила до дверей, якi тут таки проковтнули ïï разом iз почтом. Одначе за мить на Ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один iз голомозих i, назвавшись продюсером, наказав усiм ставати в чергу, не товпитися, не душити один одного, а спокiйно заходити у фойє, а далi – через двоє дверей – до зали. Допiру втихомирене клаксонами i автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавою у фойє, змiтаючи охорону разом зi зброєю, калiчачи та проклинаючи одне одного i все на свiтi. – Стiй! Стрiляти буду!.. В чергу!.. Усi – в чергу! – надривався Продюсер, але його нiхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крiзь дверi, на яких кiлькоро волосатих i голомозих справно впихали в руки кожному цiлющий набiр: заряджене фото цiлительки i товстенну книгу, наказуючи: – Двiстi! Сто – за сеанс. Сто – за фото i книжку Великоï Марсалiï Зцiли душу. Деякi з убогих, не сподiваючись на такi витрати, починали капарно шукати грошi, iншi благали, створюючи мимовiльнi затори: – Боже, та де ж я вiзьму такi грошi, синочки! Та я й на лiкарство не маю! А можна лиш послухати? – Не можна! Без книжки преподобноï Марсалiï молитва не дiє! – Ой Боже! Та де ж я... – бiдкались убогi, але помiчники з учениками були невмолимi: – Назад! Дайте людям пройти! – Та ми ж добиралися через усю Украïну! – Я сказав: на-зад! – Нате! Нате! На бiлет вiдклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доïдемо... – Пiшки пiдете, зцiлившись! – обiцяли волосатi ученики, ховали в торбу грошi, а помiчники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий вiзок з iнвалiдом. Але вiн застрягав у натовпi, як вiдкривачка в консервнiй банцi, навсiбiч волаючи: – Пропустiть! Ради усього святого, люди добрi, пропустiть нещасного калiку! Але люди добрi не зважали на лемент нещасного, бо самi душилися у проходах, мiж рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконiв, якi трималися хiба що на молитвi директора будинку культури, що спостерiгав крiзь дiрку в кулiсi за тим вавiлонським стовпотворiння, проклинаючи той день i час, коли дав згоду на сеанс знаменитоï цiлительки, спокусившись нечуваним для ïхньоï глушини заробiтком. Зайнятий власними переживаннями, директор не помiчав, що за кiлька крокiв вiд нього за вавiлонським стовпотворiнням спостерiгає i преподобна Марсалiя. *** Марсалiя стояла i дивилася крiзь щiлину важкоï i сiроï вiд пiвстолiтньоï пилюки оксамитовоï завiси, як вогнище культури заповнює каламутна людська повiнь. За лiченi хвилини у чималiй залi стало тiсно й парко, як у лазнi, i важко вiд людськоï бiди, як у пеклi. А у дверi з обох кiнцiв усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденнi й нужденнi. Вiдпрацьований людський матерiал, живе смiття, традицiйний для кожноï краïни i нацiï вiдсоток аномальних вiдхилень... – казав Учитель. – Вибухонебезпечна i непередбачувана маса для найгуманнiшоï держави, маса, яку може розкочегарити до критичноï межi будь-який навiжений iз задатками лiдера... I жодна армiя, жодна полiцiя не вгамує. Тим паче, що жоднiй, навiть найгуманнiшiй державi нiколи цим займатися. Тому в кожному суспiльствi задля його ж безпеки iснують своєрiднi гамiвнi сорочки – гальмiвнi сили... спецiально пiдготовленi касти посвячених, якi... – Учитель пошукав точне визначення, – власне i займаються розрiдженням i розрядженням можливих соцiальних... ексцесiв. Це такi люди, як ви... провiсницi, провидицi, пророчицi, народнi цiлительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланцi космосу ... Називайте себе як завгодно, головне, аби вашi дiяння вiдповiдали покладенiй на вас архiважливiй суспiльнiй мiсiï... Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачевi, говорив без пафосу, спокiйно-ритмiчно, нiби забивав ïм у голову невидимi цвяшки. Тук: ви посвяченi. Тук: ви володарi умiв i душ. Тук: краïна в небезпецi. Тук: ви прийшли зцiлити хворе суспiльство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцiлити кожного. Тук: щоб сказати йому – ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам собi винен у вбогостi i немочi своïй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою! Спочатку слова Учителя у чеснiй комсомольськiй душi Марсалiï (тодi ще просто Марини, молоденькоï вчительки Марини Василiвни) викликали хвилю обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хiба не вони виннi, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослi i лисiють дiти? Хоча пiсля аварiï на Чорнобильськiй АЕС минуло два роки, i влада й далi робила вигляд, нiби нiчого не трапилось, зовсiм нiчого не трапилось, усе, як було – по-радянськи надiйно, по-комунiстичному – щасливо, але тривога серед людей бухкотiла, як магма у приспаному вулканi. Чутки, плiтки, домисли отруювали життя, роз'ïдали iржею залiзобетонний монолiт вiри у щасливе майбуття. А тут ще алопецiя в Чернiвцях. I знову чутки: колона вiйськових машин, проïжджаючи мiстом, розлила радiоактивне паливо... У горах на вiйськових базах вибухає ядерна зброя... балiстичнi ракети... Ми в полонi у атомного монстра!.. Кiнець Радянському Союзу, кiнець свiту! Але з кожним заняттям буря в душi стихала, спротив меншав, а голова тупiла. I не тiльки в Марини. Тепер кожне слово Учителя аудиторiя сприймала зi сльозами захоплення, мов проповiдь панотця на Великдень. На очах Марсалiï звичайнi жiнки, яких на курси екстрасенсiв, як ïй здавалося, загнав привид грядущих змiн, що споконвiкiв асоцiювалися в народi з голодом, i надiя мати в руках хлiбну професiю, всi цi комсомолки i партiйнi, що потроху пiдробляли в запiллi ворожiнням на картах, зналися на приворотах кавалерiв i цiлющiм зiллi, перетворювалися ... у зомбi! Ще якийсь мiсць тому мудрi настанови Учителя слабо доходили до них, лякали не лиш високими матерiями, вiдповiдальнiстю перед людством i космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах мiж заняттями усi журилися одним: як це вони, поряднi, з вищою освiтою i доброю славою, нормальнi жiнки привселюдно заявлять, що... на всiлякiй чортiвнi та чарiвництвi знаються? Деякi зiзнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й далi товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекцiï Учителя, завчали напам'ять брошурки Как стать екстрасенсом, НЛОнавты и контактери – кто они?, Посланцы Высшего Разума, якi вiн видавав пiд псевдонiмом Авессалом Адепт, та рецепти цiлющих настоянок переписували. I наразi... такi змiни! Кожен справдi уявив себе бозна-чим! Але, як народ пiдмiтив, з лайна кулi не вилiпиш. Для бiльшостi курсанток кар'єра цiлителя-екстрасенса завершилася на рiвнi рiдного хутора. Принаймнi Марсалiя про ïхню дiяльнiсть знахарську нiчого не чула. Правда, деякi приходили на ïï сеанси, хвалили, заздрили успiхам i грошам, зiтхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полегшенням, нiби радi були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися i щезали. Та найбiльше Марсалiю вразило те, що одна подруга, одвернувшись, перехрестилася, як вiд чорта вiдхрестилася... Та Бог iз тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: Не всi витримаєте випробування на обранiсть. Але навiть тим, кому вдасться вiдкрити своï чакри, вивiльнити i розвинути екстрасенсорну енергетику, навчитися володiти душами народних мас, як Вольф Мессiнг, чи умами iнтелiгентiв i аристократiв, як Блаватська, навiть тим сакральна мiсiя месiанства часто буде скидатися на трепанацiю гнiйникiв, або просто бабрання в лайнi. Марсалiя здригнулася: ось вiн, перед нею, цей гнiйник! Здається, з усiх безмежних гарячих пiвденних степiв тече-стiкається у цю халупу людська бiда, увесь бiль i гнiй суспiльства. Лиш крок ступи необачний – i поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Якi уми? Яка мiсiя сакральна здатна втамувати печалi цих нещасних, хто – чесний-совiсний, пiдлий-безсовiсний наважиться кинути у ïхнi душi голоднi бодай iскорку надiï?.. Нiхто! Бо всiм – до красивоï фенi ïхнi проблеми, навiть милосердному Червоному Хресту. I тiльки вона, Марcалiя, за хвилину безстрашно вийде до цих сiрих i убогих, кому незатишно пiд захистом Господа Бога, осiнить хресним знаменням i скаже: Молiться i буде вам по вiрi вашiй! I най заховаються у безвiсть усi магiстри i ïхнi блавацькi! Iм'я Блаватськоï у тi часи нiчого не говорило сiльськiй учительцi Маринi Василiвнi. I ще менше цiкавило. Це вже потiм, увiйшовши в роль пророчицi, вона спробує щось зрозумiти у замудрому вченнi тоï... А от Вольфа МессiнҐа, на вiдмiну вiд Блаватськоï, Марсалiя знала особисто, як, здається, i Вчителя... Радше, знала того, хто зараз ховався пiд личиною Бiлого Мага i Великого Магiстра. *** – Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько вiдпрацюємо i – на лиман! А то вiд духоти ще поздихаємо тут... Перед Марсалiєю стояв Родiон, тримаючи на витягнутих руках ïï бiлi ризи. Зазвичай вона огризалася на його дурнi реплiки, але наразi змовчала: самiй хотiлося швидше вирватися з цього пекла. Якби ïï воля, то взагалi б на сцену не виходила... Або розважала публiку, як той самий Вольф Мессiнг... А й справдi, хiба не краще вiдвертати увагу людей вiд насущних проблем фокусами? Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рiк. Тодi саме в Радянському Союзi настало, як зараз пишуть, потеплiння i на холодне сонечко зрадливоï свободи несмiливо витикалося iз пiдпiлля усе потойбiчне, тобто те, що було потойбiч наукового матерiалiзму. Точнiше, його витикали... О, ця iлюзiя свободи i демократiï! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабiнетах i ким пишуться ïï сценарiï, i якою психотропною зброєю ïï контролюють! У 1968-му пустили в народ розсекреченого Мессiнга. У 1988-му, очевидно, ситуацiя була набагато серйознiша, коли не гребували i такою дрiбнотою, як баби-знахарки, сiльськi ворожки, люди iз сильним бiополем i екстрасенсорними здiбностями, як вона, Марсалiя. Шум у залi наростав, нiби наближався цунамi. Хоч ситуацiю контролювали охоронцi, Родiон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалiя, барахлила пiдсвiтка. – Де Кузьма? Де той в бiса дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! – кричав Родiон. I доки дизайнер, за сумiсництвом електрик, шарудiв у неï пiд спiдницею дротами, чiпляв до пояса батарейки, Марсалiя згадувала скромний, без жодних спецефектiв, виступ знаменитого Мессiнга... Вiн заïхав до ïхньоï Новосiлки, певно, гастролюючи по Украïнi. Дивитися на радянське чудо-юдо, прославленого вiщуна, який (газети писали) нiбито самому Гiтлеру скору погибель накаркав, вони ходили всiм класом. I були спочатку вельми розчарованi, побачивши на сценi замiсть таємничого чарiвника у чорнiй масцi i блискучiй хламидi, маленького старого єврея, схожого на мiсцевого шевця Йосю Портного. Але коли Мессiнг став розважати народ телепатiєю, телячим радощам юних телепнiв не було меж. Спочатку Мессiнг загадував усiм заховати кудись якусь рiч, далi ходив залою, набитою по саму стелю спраглим видовищ мiстечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку i наказував думати про те, що i де той заховав. I доки один думав, а другий читав його думки, публiка радiсно завмирала в чеканнi дива. I несамовито вибухала овацiями, коли Мессiнг показував ïй знайдений десь у рукавi гребiнець, або у черевиковi – годинник. Та коли чарiвник-телепат запросив десять чоловiк взяти участь у сеансi гiпнозу, нiхто з нормальних людей, окрiм неï, старшокласницi Бурковськоï Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф та ще на очах рядових працiвникiв райкому партiï, якi вдавали, нiби прийшли сюди задля порядку, а не з цiкавостi. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже iз Мессiнгом бачилось, i навiть питало в нього судьбу свою, i навiть зосталося вдоволене пророцтвом. Щоб не зiрвати сеанс, райкомiвськi комсомольцi вигнали на сцену кiлькох тупих петеушникiв i причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солiдностi ще директора будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гастролi столичноï знаменитостi. Мессiнгу, пiсля пильних оглядин добровольцiв, петеушники з Даньком сподобались. Вiн розсадив ïх на стiльцях, що стояли рядком на сценi. А от завклубом, незважаючи на посаду i благородний порив, забракував i вiдпустив за лаштунки. До неï теж пiдозрiло приглядався, але, певно тому, що була єдиною дiвчиною, залишив. ...Вона досi пам'ятає, як тi механiзатори вiдключилися при першiм наказi: Спати! Сама ж напружила всi сили, i гiпноз ïï не взяв, точнiше, лиш трохи приморочив. Але вона повнiстю контролювала своï дiï та ще й крiзь примруженi повiки спостерiгала за тим, що дiється на сценi i як на те реагує зала. Отож, коли Мессiнг роздав загiпнотизованим пiддослiдним по цибулинi i наказав ïсти, бо нiби то – солодкий апельсин, усi, крiм неï, жерли ту цибулю, аж за вухами трiщало, хоч, вона була певна, нiхто з тих селюкiв, а Данько й поготiв – не те що смаку не знали, а й в очi не бачили заморського, недоступного в тi часи для простого радянського народу фрукта. Старий, достеменно, розкусив ïï, бо пiсля сеансу, проводжаючи зi сцени, притримав за лiкоть i тихо сказав: – После сеанса останься... Я хочу поговорить с твоïми родителями... Марина стривожилась. Навiщо йому ïï родiтєлi? Про що збирається говорити з ïï вiчно затурканою мамою i вiчно п'яним татом цей недосяжний знаменитий чоловiк? Ïй уперше в життi стало соромно за своïх бiдних, непоказних батькiв... Старий, певно, прочитавши ïï думки, вiдповiв, що все зрозумiв, що батькiв не треба, але ïï вiн просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кiлька секунд, не кажучи нi слова. I тiльки тепер дiвчина злякалась: хоч у залi було повно людей, ïй на мить здалося, що вони з гiпнотизером тiльки удвох посеред безмежноï слiпучоï пустелi i ïх поволi втягує у себе, як в лiйку, жовтий i гарячий пiсок. Вона хотiла закричати, але прочитала в чорних жорстоких очах чоловiчка наказ мовчати i подавилась власним голосом. Тим часом Мессiнг галантно взяв ïï за лiкоть i повiв зi сцени пiд заздрiсними поглядами не тiльки школярiв, а й дорослих, аж до ïï мiсця у дванадцятiм ряду, наказуючи: – Вище голову! Будь мужня! Гордися собою! Ти краща, ти вища за них! Хоч сухий рот знаменитого телепата був мiцно стулений, цi нiколи ранiше не чуванi Мариною слова громом гримiли у ïï вухах, наливаючи тiло зухвалою силою, розправляючи спину смiливою впевненiстю. Та й з головою в неï вiд цих слiв вiдбувалися дивнi змiни: вона раптом так чiтко i ясно, мов у кiно, побачила усiх i кожного зокрема, прочитала написаний на кожному лобi переляк вперемiш iз чорною заздрiстю, що мусила б злякатися, але натомiсть гордо скинула голову i опустилася на скрипучий стiлець, як на трон королiвський. Старий, що мовчки спостерiгав за нею, схвально кивнув головою i, мов нiчого не сталося, продовжив свiй концерт. Але Маринi здавалося, що гiпнотизер веде свою гру тiльки з нею однiєю. Пiсля сеансу, перечекавши поки Мессiнгу подякує за цiкавий концерт райкомiвський начальник, вона сама пiднялася на сцену. I Мессiнг, уклонившись залу, повiв ïï за кулiси, а далi у фойє, де на нього чекала сяюча вiд захвату свита. Але гiпнотизер пiдiйшов до двох невиразних молодих хлопцiв у сiрих костюмах, що, стоячи осторонь, вдавано байдуже блудили поглядами по бiлих стiнах i вже темних вiкнах, i сказав ïм: – Знакомтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она – чудо. Берегите ее. – I, повернувшись до Марини, зворушено додав: – Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь... Вона нiчого не зрозумiла про путь i куди ним має йти, але питати не було в кого: свита, до якоï долучилось i мiстечкове начальство, уже виводила московського чарiвника з будинку культури. Молодики в сiрому запитали, як ïï звати, i теж заспiшили слiдом. Бiльше вона ïх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впiзнала: жодноï прикмети, крiм сiрих костюмiв, вона не запам'ятала. Не бачила бiльше i Вольфа Мессiнга. Та хiба ïй, дiвчуровi з околицi Чагарi, було тодi до Мессiнга! Так само, як Мессiнгу до неï. I тiльки через п'ять рокiв, коли ïï викликали у партком унiверситету, де на неï чекав чоловiк у сiрому костюмi, чимось невловимим схожий на тих, що колись вдавано байдуже чатували Мессiнга у фойє ïхнього будинку культури, згадала i слова старого ясновидця про путь... *** – Готово, – сказав Кузьма, вилазячи з-пiд спiдницi, що при цих словах враз замерехтiла мiсячним сяйвом у сутiнках закулiсся. – Тiльки не пiдступайтесь до краю сцени i не давайте ïм хапати вас за подiл, а то порвуть дроти... ...– Якщо вони дiзнаються – вони порвуть мене на шматки! – вжахнулася Марина. – Я боюся... Я не хочу... Я не... Вони уб'ють мене! – Звiдки вони будуть знати?! Звичайно, якщо ти сама не... – Нi! В мене не вийде... – Вийде! У тебе все вийде! Ти спокiйно, дуже спокiйно, дивлячись в очi, вводиш у транс... i тихо, довiрливо кажеш: – Так жити бiльше не можна... Менi прийшов лист вiд вуйка з Америки, вiн пише... – В мене нема вуйка в Америцi... – I не треба. Тодi ти просто скажеш, що тобi прийшов лист з Америки, що твiй вуйко помер... Ïй здається, що розмальованi трафаретом стiни парткому зсуваються, зсуваються... Наразi жiночий зойк стрiлою пронизав глухий рокiт переповненоï зали. Марсалiя здригнулася: спогади–видива розвiялись i вона побачила iнше примiщення, i людей, перед якими не прикинешся нi сонним, нi мертвим, бо вони самi забiгли сюди, рятуючись вiд смертi... Зойк переростав у голосiння. Так професiйно голосити умiла колись, ще в ïï дитинствi, тiльки професiйна сiльська голосiльниця баба Савета, яку родичi наймали ридати покiйника. Тодi не те що люди, здавалося, камiння плакало. Бр-р-р! Аж мороз по шкiрi... Марсалiя завмерла. Зала теж притихла, спостерiгаючи, як вiд дверей у напрямку сцени крiзь тiсняву пробивалися двоє здорованiв, несучи на пiднятих руках лiкарнянi ношi з жiнкою у терновiй хустцi. Лежачи горiлиць, нещасна зводила до стелi молитовно руки та приповiдала: – Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як iдуть до Марса-а-алiï! Бо дух Спасителя нашого воплотився у Просвi-i-i-тленiй! У Провидицi i Пророчицi нашiй великiй, у спасительцi нашiй рятiвницi, Марсалiï дорогi-гi-гiй! Алiлу-у-уя! – Алiлуя! Алiлуя! Благочестива Марсалiє! Зцiли нас! Зцiли нас! Слава Тобi! – забилась в iстерицi дiвчина в iнвалiдному вiзочку бiля самоï сцени. За нею – вихудла на кiстку старенька з останнiх рядiв. Хтось зойкнув злiва, схлипнув справа, луною заголосив балкон – i раптом заридала-залементувала тисячоголоса зала. Збудження перекинувся у фойє, покотилося палаючим колесом – на вулицю. I тi, що запiзнилися, пiдштовхуваннi в спини цiкавiстю i страхом, що не запопадуть благодатi цiлющоï, ломанулися з потроєним завзяттям у набитий людом будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробрались до неï першими. За ними почали дертися, пiдпираючись милицями i палицями, калiки, i невiдомо, чим би все скiнчилось, якби з-за лаштункiв притьмом не вискочив взвод охоронцiв у камуфляжах i не почав зiштовхувати стражденних з подiуму. Але тi не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки. Розлюченi охоронцi не церемонились: зiштовхували зi сцени i сходiв тих, хто прорвався, наступали черевиками на руки тим, хто намагався вилiзти. I нещаснi вже кричали вiд болю, образи i вiдчаю, дехто, втративши розум вiд лютi, гамселив костурами та прокляттями охоронцiв, що не пускали ïх до Великоï Марсалiï. Марсалiя наслухала, вбирала в себе все наростаючу несамовиту енергетику ошалiлого натовпу, заводячись, налаштовуючись на його частоти, на його ритм, на хвилю його вiдчаю i радiсного очiкування порятунку. Серце, як метроном, вiдстукувало ритм ритуального танцю, розхитувало в такт тiло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом лицедiйства ради перемоги над чужими i власними страхами, комплексом малостi i минущостi. Притупуючи, як шаман, коло кулiси на очах переляканого директора клубу, Марсалiя нагнiтала збудження, щоб зробити перший трiумфальний крок на сцену... I тут... – Де Митрофан? Де цей урод, об твою мать! Уже ж треба починати! – заревiв над самим вухом цiлительки Родiон, збиваючи ïï з настрою, як птицю з польоту. – Де Митрофан?! – понеслося коридорами i вiдлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що метнувся по фойє – вiд дверей до дверей, збиваючи лiктями iз одурiлого народу кепки й окуляри. – Не знаю! Через нашi дверi вiн не проïжджав! – стривожено вертiли головами ученики i помiчники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп книжки, цiлющi талiсмани-обереги i фото Марсалiï та вихоплюючи з його тремтячих, кострубатих i немiчних п'ястукiв зiжмаканi гривнi. – Ну, бллл-ль! – сатанiв менеджер. – А Савета? Де ця... бль... Секлета? – Та ж он же – на сцену виносять! – радiсним хором озвалися вiд дверей ученики-помiчники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими вiд поту бородами. I справдi, в цей саме час двоє качкiв (з колишнiх контужених спортсменiв) виносили на ношах ту саму жiнку, запнуту селянською терновою хустинкою, котра й далi славила велику Марсалiю, але дифiрамби ïï розчинялися у дружному хорi трагiчних голосiв, достойних сцени давньогрецького театру. – Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотiв би я знати! Якщо, знову залив слiпи, Маця йому вiдкусить яйця, – пообiцяв голомозий менеджер, звертаючись до мученикiв-помiчникiв на дверях, на що тi, не зважаючи на драматичну ситуацiю, весело заiржали. Але людське стовпотворiння нiчого не чуло i не бачили, крiм сцени, на яку от-от мала вийти... Але Марсалiя не виходила. Не могла зробити першого кроку на сцену. Брутальний крик Родiона вибив ïï з трансу, i тепер шум у залi лякав ïï, як шторм на морi, як ошалiла пучина морська. I ще... Марсалiя, заплющивши очi i стиснувши кулаки, спробувала ще раз зiбрати сили у тугий i вражаючий, як кульова блискавка, енергетичний вузол, i переступити невидиму прiрву, але не пускало погане передчуття... чогось недоброго. Те – недобре, дуже недобре, вона бачила третiм оком, уже витало зловiсною темною хмарою з кривавими патьоками над божевiльною залою. Але вiдступати не було куди. В потилицю дихав Родiон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях... В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родiона, що збив... збив, покидьок, ïï з ритму, з... Однак, мусила! Тож, набравши повнi груди повiтря, рiшуче видихнула: – З Богом! Вперед! У залi раптово погасло свiтло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговiнням вдивляючись у важку смолисту темряву, що раптом розступилася, як води морськi перед Месiєю, i з неï вийшла в сяючiй бiлiй одежi жiноча постать. I зал вибухнув шквалом шалених овацiй! Марсалiя пiдняла, мов Оранта, обидвi руки i звернулася до народу, що сяяв до неï з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом, пiдсиленим мiкрофоном: – Люди добрi! Мiй роде i народе! Ви хочете зцiлення собi i своïм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими i квiтучими? Ви бажаєте позбутися мук, якi огидними червами точать ваше тiло, натоптане хворобами i недугами, як дрантивий мiшок смердючим смiттям? Ви хочете здоров'я i щастя, а самi грiшите, прелюбодiєте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш iз начальником, водночас перелюб чиниш iз кумом, а просиш у мене здоров'я для своєï дитини?! Грiховоднице нечистива! Посмiтюхо бридка на дорозi до пекла! Покайся! Iнакше не бачити тобi здоровою свою дитину! Не чути тобi смiху ïï! Довiку чути будеш лиш плач i скрегiт зубовий у хатi своïй! Покайся! Отямся! Вiддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомитськi, убогим i сiрим, спраглим i голодним, ученикам моïм, провiсникам Пришестя Того, Хто зцiлює, i вiдвертає, i життя дарує – через мене, велику Марсалiю, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамi до раю святий Петро! Запала крижана тиша. Зал, здавалося, одубiв. Зацiпенiв за лаштунками, ошелешений велемудрими пасажами пророчицi, Родiон-менеджер. Але вiдшлiфований за довгi роки прийом спрацював i цього разу. Зал, полегшено зiтхнувши, що так дешево можна вiдкупитися вiд кари Божоï, зашарудiв по кишенях останнiми гривнями, тим часом як добра сотня соковитих молодиць iз дiтьми на руках, втягнувши голови в плечi, намагалися зникнути, розтанути, здимiти вiд всевидющого ока святоï Марсалiï, цiкавих поглядiв присутнiх та лютих позиркiв власних чоловiкiв. Розслаблено заусмiхався Родiон, спостерiгаючи за сум'яттям у залi з-за важких вiд степовоï пилюки лаштункiв. Однак у ту мить, коли дехто iз привселюдно звинувачених в рогоносностi батькiв родин уже було простяг руку до очiпка зрадливоï супружницi, Марсалiя рвучко ступила на край рампи i, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала: – А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрiсть до свого сусiда! На його хороми завiрила око ненаситне! Замiсть того, щоб дбати про власнi статки, трудитися в потi чола, ти чужому завидуєш, похряснувши в лiнощах?! Один тобi лiк вiд усiх недуг: мусиш три тижнi у старечому сиротинцi пiдлоги безплатно мити, воду пити, прислугою стати, i лиш тодi тебе хвороба покине! При цих словах прив'яло пiв-зали, а якась лиходолиця аж зайшлася тихим плачем покаянним. – А ти... ти, що сидиш на купi грошей, а жалiєш купити святу книгу, яка тобi, нечестивцю, вiдкриває врата небеснi! Ти! Ти й досi крадеш комбiкорм на заводi та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?! Помiтивши, як втиснулися в крiсла кiлькоро чоловiкiв, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дiтей чи батькiв, ясновидюща ще з бiльшим азартом накинулась на гiпотетичних нечестивцiв: – А ти аборти блудницям робиш, вишкрiбаєш утробу ïхню вiд грiха перелюбного, а за кривавi хабарi дiтей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замiсть того, щоб бути доброчесним батьком чесноï родини, щоб плекати свiй рiд, дiтей i онукiв, ти сiяв по свiтах сiм'я своє, а тепер пожинаєш самотнiсть старечу i немiчну, шукаючи прощення за грiхи своï?! Не буде тобi спасiння, доки не заповiси свою хату калiцi нещасному, у грiхах, як i ти похряслому, що має прибитися до тебе з далеких свiтiв! Митрофан йому iм'я буде! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги моï, благословеннi посланцями вищого розуму навперемiну зi Святим письмом, i тiльки на тридцятий день благословення зiйде на плiд грiхiв твоïх! Здавалося, тьма кромешна от-от поглине переповнений окаянними грiшниками будинок культури, як пучина океанська Титаник... Паралiзуючи онiмiлих людей холодом смертного жаху, сяючим айсбергом на спаралiзований зал насувалася сцена з грiзною обличителькою, невблаганною, мов кара Божа... Але саме тодi, коли доведений до безумства люд мав або полягти вiд iнфарктiв, аби рятуватися вiд страшного суду святоï Марсалiï панiчною втечею, у потойбiчнiй тишi фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний-рятiвний людський голос: – Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустiть мене! Я здалеку!.. З краю свiта добирався!.. I людоньки передихнули, нiби побачили просвiток у грозовому небi. Але найбiльше втiшилися брудному бомжу в iнвалiдному вiзку, що намагався продертися через фойє до зали, вартовi при дверях. Один з голомозих, аж заiскрився сам до себе тихим нiжним матом: – Ну урод! Ну я тебе... таки сдєлаю iнвалiдом! Клянусь! I, тут же змiнивши тональнiсть, закричав грiзно й урочисто понад голови туди, звiдки уже вигрiбав щосили нещасний калiка: – Пропустiть, стоящi i ще ходящi, бiдного iнвалiда, сироту нещасну, що три роки добирався з Далекого Сходу i таки добрався до великоï цiлительки матiнки нашоï преподобноï Марсалiï!.. – Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагiчним босом чоловiк у вiзку то показуючи на всi боки бруднi ручища, то розмазуючи ними по темнiй опухлiй мармизi ряснi сльози. – Наконець я ïï знайшов! Вона тут! Матiнка моя! Спасителька моя! Ге-е-е... ге-ге-е-е... Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє розступився i чоловiк енергiйно закрутив колесами в напрямку лисого, голова якого виринула неждано над натовпом з бiчних дверей фойє. – Каззззьол! – непомiтно мазнувши далекосхiдного пiлiгрима по зарослiй потилицi долонею, голомозий розвернув вiзок i погнав його в боковi дверi, а далi коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грiзними наказами дати дорогу та пломбуючи волохате вухо нещасного добiрним матом: – Слухай, ти, урод! Ти де, бль... твою... ходиш? Я тебе, п'янь дряная, спаралiзую навєкi, скiльки я тобi казав: будь при нозi?! Ну ти мене, кказзьол на возi, дiссстав... скот воючий! Я тттє дам, убогiй! – Пiшов... ти... скiнхед поганий! – чухаючи потилицю, ощурився убогий з вiзка. З-за лаштункiв назустрiч ïм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловiк, зашипiв: – Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сценi, а ти ще, мммм... уб'ю! – Да оп'ять ... мать... нажрался! – лайнувся голомозий i штурхонув сучого сина разом iз вiзком у боковi дверi . Той i оком не встиг змигнути, як врiзався з усього розмаху колiньми у борт подiуму. Чорнi iскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорнiшi вигуки. Але вiн вчасно заглитнув ïх i правдиво – вiд болю i страху перед розправою бритоголових, розридався, закотивши очi на сяючу на сценi Марсалiю та перекрикуючи ïï проповiдь ще густiшим басом: – Спаси мене, спаси мене, велика Марсалiє, грiшника окаянного, покидька пiдзаборного, змiя пiдколодного! Я три роки до тебе добирався iз близького заходу... – Далекого Сссходу, урод! – засичав скинхед над головою покаянного. – Алкан чортiв, з Далекого Сходу! – ... З дальшого сходу.... Спаси, матiнко Марсалiє! – А це ще хто такий? – перервавши гнiвну анафему грiшному й розпусному народу, грiзно здивувалася зi сцени бiлосяйна Матiнка. – Митрофан, матiнко, Митрофан! – заревiв Митрофан. – Але чого ти тут? – строго спитала зi своєï вишини народна цiлителька i спасителька. – Бо калiка... – ревiв Митрофан... – Бог мене покарав, бо грiшив я, пив-гуляв... – Ну? – ще суворiше спитала Марсалiя, вимагаючи вiд iнвалiда одвертостi. – Зiзнавайся, як ти грiшив, iроде? – Людей убивав, банк обiкрав, аборти робив, дiтей топив... немовл-я-яточо-о-к... янголяточок... Помилуй, матiнко, – каявся, як на Страшному Судi, протверезiлий грiховодник. Зал затаïв подих вiд жаху: такого чiкотiла цi бiднi люди ще не бачили. Тож тi, що сидiли у перших рядах недалеко вiд манiяка, зачали дрiбно-дрiбно хрестилися тремтячими десницями, а найближчi з вереском кинулися врозтiч. – Уби-и-вець! Душогуб! – грiхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навiть провидицю. – I ти хочеш прощення?! – здивувалась вона. Народ, спостерiгаючи цю сцену, не те, що не дихав – скам'янiв. Важка, мов непрощеннi грiхи нашi, тиша зависла над онiмiлим залом. – Хочу! Хочу, матiнко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фiзiономiï пил далеких дорiг. – А чи ти, враже роду чоловiчеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобноï Марцалiï, чи сповняв учення ïï? – допитувалась Просвiтлена. – Авжеж! Авжеж! Сповнив, матiнко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю ïв! – I душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як вiн поклони бив, сиру землю ïв. Зал полегшено перевiв подих, але не поспiшав спiвчувати страшному чiкотiлу. Гаразд, цей грiхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а менi за що муки такi? Жив чесно, бiдно, не крав, не вбивав... Провидиця нiби вiдчула настрiй присутнiх, або думки прочитала, бо звернулася до них з гнiвною проповiддю, як з амвона: – Кожен з нас бачить скалку в чужому оцi, а у власному колоди не бачить. Чужi прогрiшення засуджує, а своï виправдовує тим, що то життя i обставини змушують його грiшити-блудити. I тим самим ще бiльше грiшить, нарiкаючи, за що на мене хвороби i муки тiлеснi насланi, коли я не винен у грiхах своïх. А цей нещасний душогуб кається перед усiм народом i тим вiн чеснiший за вас усiх! Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала манiяку: – Пiдiйди до мене, грiшнику! – Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезручени-ги—ги-гий... – Вставай i йди! – наказала строго Марсалiя, пропiкаючи калiку палаючими очима, i той, пiдкоряючись ïï магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тiло на сцену i, впираючись лiктями та звиваючись усiм тiлом, поповз до божественно сяючоï у темрявi, як статуя американськоï Свободи, цiлительки. Зал знову зацiпенiв у чеканнi. Тисячi пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався гiрше черв'яка, розполовиненого заступом. Нарештi його розколошкана чорна голова торкнулася бiлоснiжного подолу. Марсалiя царствено схилилася i торкнулася рукою скуйовдженого тiм'я, наказуючи: – Встань i йди! – Не можу, матiнко, – все ще не вiрив у чудо розпростертий долiчерева пiд омофором сяючоï Марсалиноï пiдтички важенний i теменний вiд грiхiв Митрофан. Зал чекав. I тодi Марсалiя втретє наказала тремтячим, низьким вiд напруги нелюдськоï голосом: – Устань i йди! I Митрофан... зачав боязко пiдiйматися спочатку на одне, а потiм на друге колiно, далi, ставши рачки, декiлька хвилин випробовував терпiння онiмiлоï публiки, i раптом... О Боже! Став на рiвнi! Ожив, як бiблiйний Лазар, зцiлений Iсусом! – Ось вiн, син твiй блудний Митрофан, старче всiма покинутий, прийми його! – зi сльозами в голосi звернулася Пророчиця до кiлькох бомжуватого вигляду дiдкiв у перших рядах, що аж затряслися вiд радiсноï перспективи запiзнiлого батькiвства. Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долонi, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженоï стихiï на подiум. Сотнi нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяноï Марсалiï... але тут же, зметенi охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю, причавлюючи ïх до пiдлоги, ламаючи карки i кiнцiвки. Утворилася мала купа, давай слупа... Решта охоронцiв, як хорти на прив'язi, сопiли за лаштунками, чекаючи наказу роздерти, розкидати навсiбiч той живий безумний клубок. Марсалiя, звикла до вибухiв масового психозу, повiльно й велично звела до стелi очi та руки, i, перекрикуючи содом i гоморру, закричала: – Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грiшники?! Цей чоловiк зцiлився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивцi, кайтеся! А ти, прощений i зцiлений! Ти, що смертю смерть поправ, йди i неси свiтовi благу вiсть про велику Марсалiю, просвiтлену силами космiчними на спасiння роду людського! Ажiотаж пiд сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате трiумфували заднi ряди, якi не бачили побоïща, i переповнений, наелектризований балкон, якого бiйка ще бiльше розпалила. Але тiльки-но зцiлений Митрофан, остерiгаючись бути роздертим ошалiлою вiд надiï юрбою, став задкувати за сцену, як рокiт зали навпiл розчахнув жiночий зойк: – Миколо! Бiйся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дiтей позориш?!! Митрофан озирнувся i очам не повiрив: бiля дверей стояла... А Боже! Його Оксана iз синочком Iгорьочком на руках. Митрофан остовпiв: звiдки?! Вiн же вiдвiз ïï за сотнi кiлометрiв звiдси, на Волинь аж пiд Польщу!.. До ïï мами... i тут щойно зцiленого мало знов не спаралiзувало: бiля дружини... стояла ïï мама, а його теща триклята!.. Нє, вiн таки допився до бiлочки, бо де вони могли взятися у Херсонських степах та ще й з дитиною?! Та ж до цього хутора автобуси не ходять, бо... бо його й на картi нема... райцентру! Але нi, вiн ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, пiдбираючись все ближче й ближче до сцени. I це була реальнiсть, страшнiша вiд психонаркодиспансеру. I Митрофан рвонув за сцену, але, не потрапивши у прорiху, заплутався-заборсався у важких вiд пилу синiх оксамитах лаштункiв. У залi почулося несмiливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п'ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзi до Митрофана i народу: – Стiй, негiднику! Стiй, безстиднику! Люди добрi, цей чоловiк нiякий не Митрофан, i не калiка! I не душогуб! Це, людоньки добрi, Микола, шлюбний чоловiк ось сеï бiдноï жiночки i батько сеï нещасноï дитинки! Украдений отою злодiйкою, отою блудницею вавiлонською, що он-о стоïть, безсовiсна, та безсовiсно вам усiм тумана в очi пре! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вiрте ïй! Та на нiй клейма нема де ставити – така свята! Розлучнице клята, вiддай батька дитинi! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама – гiрше блудницi вавiлонськоï! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо! Митрофан-Микола не рухався. Висiв мертвим павуком на синiй лискучiй завiсi i з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися вiдчепити вiд оксамитiв розлюченi охоронцi, але вiн не вiдчiплювався, бо зловiсне шипiння золотушного ковтуна Родiона по той бiк лаштункiв: Остав заневєс, дурак,– нiчого доброго не вiщувало. Народ у залi, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофановоï тещi, розгубився, втратив орiєнтири, а тому глухо, утробно гудiв, як розтривожений вулик, вивертаючи шиï, шукав ïï очима, а знайшовши, i перевiв здивований погляд на сцену, де бiлiла соляним стовпом матiнка Марсалiя, з таким жахом, нiби вже почався Страшний Суд i не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштункiв. Але замiсть Саваофа звiдти вискочив голомозий iз криком: — Убєрiтє, iдiоти, тьощу! — i охоронцi, облишивши Митрофана, прогупотiли через сцену до тещi, що вже пiдгрiбала до сцени. Тривожний гул наростав. I тодi, коли забилася, заойкала в руках охоронцiв теща, проклинаючи Марцалiю, закричала з балкону ще одна бiснувата: – Марино Василiвно, побiйтеся Бога! Це я, Теофiля Тадеïвна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконi! Тут нас цiла делегацiя... Ми вас усi любимо i шануємо, як досвiдченого педагога, як гарну вчительку, як завуча по виховнiй роботi, i просимо, отямтеся, вертайтеся додому, до сiм'ï, до школи. Ось вас i донечка ваша просить, Даночка... I жiнка на балконi випхала наперед себе дiвчинку рокiв п'ятнадцяти. Зал знову онiмiв, спостерiгаючи, як дiвчинка на балконi зацьковано шарпалася, кулилась пiд сотнями поглядiв, намагаючись заховатися за вчителькою. Марсалiя мовчала. Ïй уперше в життi вiдiбрало мову. Те, що вiдбувалося в залi, було схоже ... нi, не на кошмарний сон – на божевiлля. Це було божевiлля... ïï божевiлля!.. Вона зiйшла з розуму i ïй усе це ввижалося. Бо такого насправдi не могло бути... Вони не могли усi разом зiбратися тут... знайти ïï у цих степах... Миколина жiнка, i теща, i дурнувата Фiлька з делегацiєю i... Даночкою... Господи, спаси й помилуй! Свят­-свят! Марсалiя хотiла перехреститися, але не могла пiдняти важенну, нiби оловом налиту, руку! I тiльки тупо дивилась у притихлу залу, як у прiрву, як у вирву водяну. Народ пожирав ïï голодними очима i мовчав. Навiть теща вже не трiпалась у руках охоронцiв, а дивилася на Марсалiю з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалiï вiд того смертного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи пiдтримки, але побачила розчепiреного, нiби пришитого до важких темно синiх оксамитiв Митрофана, а поряд, у темнiй прорiсi, бiле перекошене лице Родiона, що розгублено питав ïï жестами й мiмiкою: що робити? Нiби вона знала... Але... мусила щось рятуватися, iнакше кiнець ïй!.. *** Врятувала Марсалiю лише здатнiсть умент зосереджуватись i блискавично реагувати на екстремальнi ситуацiï. Отож й цього разу переляканий вигляд завжди нахабно самовпевненого Родiона повернув ïï до тями: значить, цей абсурд, цi шизофренiчнi глюки – реальнiсть? Вони всi тут... I Фiлька тут... Значить, правда... На жаль, ця бiснувата може органiзувати все, навiть третю свiтову вiйну. Вiд заздростi... Ми вас любимо... Знаю, суко, як ви мене любите... Уже бачу! Але нiчого вам не вийде з тоï любовi. Не на ту натрапили. Марсалiя сардонiчно усмiхнулася, спопеляючи поглядом Фiльку на балконi, за спину якоï вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофiля, потрактувавши той усмiх як радiсть Марсалiï вiд зустрiчi з рiднею та друзями, й собi втiшено верещала: – Марино Андрiïвно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! – i попхала попереду себе до виходу всю делегацiю разом з Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалiя, вiдчуваючи, що тиша в залi от-от лусне, мов тонка парусина, i почнеться панiка, викинула вперед руки i закричала так грiзно i страшно, що в людей мурашки побiгли спинами: – Грiшницi окаяннi! Ви ще смiєте переступати порiг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлi у безсоромностi огиднiй, у грiху содомiтському, ви ще смiєте смуту сiяти, замiсть того щоб покаятись i пiти слiдами цього чоловiка, цього Лазаря ожилого?! Цього калiки нещасного, що шукав мене по цiлiм свiтi, щоб душу свою очистити вiд лепри порокiв!!! А ви, лукавi, тi, яких я не знаю i знати не хочу, бо печать iрода на ваших рогатих лобах, ви ще посмiли захищати цю блудницю, цю похiтливу повiю, яка домагається вiд цього святого чужого чоловiка Митрофана брудноï похотi, скотського зляга-а-ання? – i широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завiси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз iз оксамитiв i спритно пiрнув пiд них, збивши хмару куряви. – Микольцю, вернись! – залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втiшена перемогою над Марсалiєю завучка Теофiля, вчувши замiсить каяття таке звинувачення, аж звилася i вузлом зав'язалася вiд благородного обурення: – Мари-ино Андрi-iïвно, та вони ж молодi й вiнчанi! I те, що ви засуджуєте, самим Богом велено! – Мовчи! Бiснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлiнна?! Та тобi в пеклi котли мити, а ти ще мiж людей ходиш?! Падай ниць, бiснувата, i проси прощення перед усiм миром, що у блуд вводила невинних дiтей! – Та ви що... е-е-е... Андрi... ïвно! Та що ви таке кажете, побiйтеся Бога! Та спитайте кожного в селi!.. Та я двадцять рокiв вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! – вжахнулася Теофiля Тадеïвна, безпорадно обзираючи навсiбiч та шукаючи пiдтримки. Але вiд людей вiяло мертвим холодом, як вiд айсбергiв у Льодовитому океанi. I тодi знову не витримала Митрофанова теща: – Та ти, ганебнице, заволоко пiдзаборна, ще смiєш чесну жiнку публiчити?! Сама, дiтей лишивши, повiялась по свiтах iз тим чортом зарослим, сама гiрше блудницi вавiлонськоï, бо людей дуриш! Людоньки, та ж вона бреше вам, вона така цiлителька, як i я! То чо' ж ви до мене не йдете? Iдiть! Несiть менi грошi, дари дорогi, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой Мицю-ю... Покайся, доки не пiзно, Христом Богом молю! I лиш-но мали льоди людськi скреснути вiд цього наклепу, як преподобна Марсалiя сама вибухнула благородним гнiвом: – Яка я тобi Миця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! I не згадуй менi всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведiть цю божевiльну брехню разом з ïï бандою геть! Геть! Геть! – закричала страшним голосом Марсалiя, жестом Нерона спрямовуючи охоронцiв на ворога. I охоронцi в ту ж мить викинули за дверi тещу, а з балкону – Теофiлiю разом з делегацiєю i Даночкою. Зала нiмувала чорною прiрвою. Вiдчувши катастрофу, Марсалiя отямилась, упала на колiна, залементувала, звертаючись до одурiлого вiд побаченого i почутого народу: – Ви бачили цих нещасних жiнок? Ви бачили, як вiдбирає розум грiшникам! Як вселяється нечестивий хаос у грiшну плоть i сквернословить! Молiмося! Вигоньмо молитвою iз тiла й душi бiсiв, силу нечисту, помисли нечестивi, ставаймо чистими! Очищеними! Зала, мало що розумiючи з того, що вiдбувалося, поволi переходила з отупiння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамi. Раптом не втрималася схлипнула якась лиходолиця в першiм ряду, ïï пiдтримали ще кiлька. I враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсiях. Охорона разом iз почтом полегшено зiтхнула. – Ай да Маця! Ай да бiсова баба, вивернеться й з-пiд бульдозера! – ахнув захоплено Родiон i загукав охоронцям: – Секлету! Виносьте, тьху, Савету! Савета, мов принцеса з палантина, з цiкавiстю спостерiгала за дiйством iз брезентових армiйських нош, якi ще й досi тримали на плечах невдалi спортсмени. Почувши команду, вйокнула на молодикiв i тi, стряхнувши ношами, винесли ïï на сцену i поклали поряд iз вкляклою на колiнах Марсалiєю. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цiлителька повiльно перевела погляд зi стелi на пiдлогу i, побачивши ношi iз розпростертою горiлиць молодицею, сахнулася: – Заберiть! Заберiть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не можу ïй помогти, бо чорнi завкреднi змiï, дочки Iродовi, блудницi нечистивi висмоктали з мене силу цiлющу, та й понесли у нетрi i пущi, на пустелi, за моря-океани, о-о-й обезси-и- ли-ли... Молiмося! I зала, й собi звiвши до стелi очi, почала просити в неï повернути цiлющу силу матiнцi Марсалiï. Савета терпляче чекала на мульких похiдних носилках, мов контужена французька маркитанка пiд Аустерлiцом, теж пiднявши догори стуленi долонi. Наразi серед монотонного гулу людських голосiв забринiла небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелi очима... Довготелесий Родiон залапав по кишенях, шукаючи свiй мобiльний, але помiтивши, з яким побожним зчудуванням прислухається до мелодiï дзвiнка цей здичiлий вiд злиднiв i горя народ, який, точно, мобiльника в руках не тримав, не спiшив виходити на зв'язок, i собi наслухаючи милозвучну фразу з Полонезу Огiнського. Лиш коли непереможна Марсалiя велично встала з колiн, ввiмкнув зв'язок. – Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята вибросiлi? – Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутiлась! Бллль, тьоща Митрофанова с женой єво i рєбйонком явiлась, i какая-то училка с дочкой. Какой? Да с Марсалiной! А чорт iх знаєт! Кричали тут: отдай мужа! Мiлiцiю звалi, – зашепотiв у мобiльник збуджений Родька. – А лохi што? – Лохi нiчєво: сначала всполошiлiсь, ушi навострiлi, но Мацька iх сразу в чувство привєла, тепер молятся ... чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос. – Гаварiш – тьоща? Ето плохо... Твой прокол, между прочiм! Ну ладно! Родствєннiчков ми, конєшно, прiпугньом... Давай сюда Мiтрофана! I смотрi мнє в оба! Каби чєво... ну ти знаєш... Знаючи Боса, Родiон погнав шукати Митрофана, наказавши голомозому пильнувати порядок. Тим часом процедура зцiлення Секлети-Савети дещо затягнулася, звiсно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили нiяк не поверталися до великоï цiлительки. П'ять разiв Марсалiя падала на колiна, закликаючи всi сили й земнi й небеснi, змилостивитись над бiдною жiнкою, i тiльки за шостим разом Савета, нарештi, сiла, а за сьомим встала на рiвнi, викликавши бурю оплескiв у братiв i сестер по нещастю. Обнадiєнi, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена зцiленням Марсалiя похитнулася, схопилась за високi груди i стала хилитися додолу. На щастя, як завжди вчасно пiдоспiли охоронцi i непритомну цiлительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за синi оксамити. Свiтло погасло, i в гробовiй тишi чоловiчий суворий голос пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру преподобноï Марсалiï нечистих сил, якi пошкодили ïï чакру, а вiдновлення вимагає щонайменше мiсяцю посту в Почаïвськiй лаврi. Голос вмовк, свiтло знову спалахнуло, але виходити нiхто не збирався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надiï, що велика Марсалiя все-таки опритомнiє i ввiллє животворящу силу у ïхнi поточенi недугою тiла. Адже за цим вони ïхали такою спекою в таку даль, платили останнi грошi... *** У цей час за тiсними запилюженими лаштунками розлючена провидиця–ясновидиця лихоманно виплутувалась iз бiлих риз та перевдягалася у чорний широкий балахон (для конспiрацiï), встигаючи шпетити Родiона: – Що це таке – я тебе питаю? За що я вас, скажи менi, годую, за що грошi плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз i в мене – iнфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Iдiоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно, я з вами ще розберусь! А тепер – геть звiдси! Хоч у лiс!.. Вiдвезiть мене в лiс! – Який у цих степах лiс, Мацю?! – Тодi на лиман! Ти ж обiцяв лиман! – Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусiднiх райцентрах?! – жахався Марсалиним вередам роботящий iмпресарiо. – Пiсля того, що я пережила?! Ти що – здурiв?! А дзуськи! Нi за якi грошi! Ясно?! – i, запнувшись сяк-так (теж для конспiрацiï) косинкою та начепивши чорнi окуляри, провидиця заквапилася до чорного ходу. За нею кинувся розгублений Родiон. Уже при виходi ïх наздогнав охоронець: – Вернiться! Там якусь жiнку принесли! Вся закривавлена! – Якого чорта! Хай кличуть лiкаря, при чому тут я?!! – визвiрилася спасителька-цiлителька. Охоронець щось шепнув Родiону i той, сполотнiвши, наказав преподобнiй: – Так... Мацю, стiй тут i нi руш! А я... треба вияснити обстановку. – Що таке? Яку обстановку? Блiн! Я так i знала: це вони, тi суки, щось уже пiдстроïли, щоб вони здохли! Вже! На очах моïх! – шипiла Марсалiя, дослухаючись iз жахом до рокотання зали, над яким пiдстреленим птахом побивалося жiноче голосiння. – Так i є: Фiлька чортова! Заткнiть ïй рота! Ви чуєте, заткнiть цiй суцi рот! Та не мене тримайте, уррроди! Вашу муть, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати! Поррррядок! Нє! Ви мене дiссс-стали! Марсалiя страхала почет розправою радше з переляку, бо всi давно знали, що вона вже давно у цьому балаганi нiчого не вирiшує. Та найкраще це розумiла сама цiлителька. Ще з того самого дня, як вона перейшла вiд Учителя до Боса. I не могла простити собi цю фатальну помилку. Боже, як вона, iдiотка, могла помiняти казенний дах на... м-мм... кримiнальний? Але все це вiн, цей покидьок Родiон, ïй пiдставив! А вона втiшилась, що – буде вi-i-i-iльна! Самостiйна! Незалежна вiд усiляких цеерушникiв! От тобi й вiльна! Дресирована мавпа у цирку-шапiто! Це жах! I крах! I треба кiгтi дерти звiдси i то вже! – Радiон! Де той клятий Радiон?! – починала шаленiти Марсалiя, намагаючись прорватися на сцену помiж охоронцiв, де справдi творилося щось несусвiтне. Крiзь щiлину у завiсi Марсалiя бачила, як вузьким коридором у натовпi до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дiвчину у вишитiй сорочцi. Голова, руки дiвчини безживно звисали, зачiплюючись за людей. Слiдом за ними, звiсно, протискалася, ридаючи, Теофiля. – От сука! Це ж вона на збитки менi знайшла якусь припадочну навiжену... – не тямилась вiд злостi, запанiкувала Марсалiя, уже насправдi шкодуючи, що не володiє бiсiвською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колежанку по вчительськiй працi. Але найбiльше велику Марсалiю тривожило те, що вона... почала боятися не тiльки переповнених людьми залiв, а й взагалi людних мiсць. Людськi натовпи навiть крiзь вiкно броньованого лiмузину викликали в неï панiчний страх, в якому вона боялася зiзнатися навiть собi. — Менi треба лiкуватися самiй... са-а-амiй... Або хоч би спочити... – затужила в душi, i враз стрепенулася: – А це ще що?! Погляд вiщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попiд руки два мiлiцiонери у супроводi хлопцiв з ïï охоронцiв. Митрофан виривався, ревом ревiв, кликав Марсалiю, як недоумок який або й справдi бiснуватий. Iз огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалiя починала вже сумнiватися в його нормальностi й клялася в душi, що бiльше цього виродка в лiжко до себе не впустить. Треба шукати замiну, – думала, – а довготелесому покидьку Родiоновi й поготiв. Збридив так, що бачити не годна! Iмпресарiо, блiн!.. Нi на що не здатна тупа бичара! Нi до роботи, нi до любовi! Прокол за проколом! Нi, цю банду нахлiбникiв треба розiгнати! А Боса послати к чорту, i самiй, самiй крутити... А то роз'ïвся, а мене в чорнiм тiлi тримає, як Iзауру яку... Я вам, вашу мммуть, не Iзаура! Хотiлося до теменi в очах рвати й метати, лаятись i матюкатися. Але боялася, щоб не почули стражденнi, сiрi й убогi, якi уже скрiзь, навiть в ïï лiжку... як цей придурок Митрофан! Та де – в лiжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсловесною! Що Родiон, що Бос... Сiрiшi за найсiрiшу мокрицю покидьки! I це тодi, коли по нiй ридали генерали спецслужб! Вiд Америки до Росiï! I це тодi, коли вона могла б уже стати вiдомiшою за саму Вангу, i багатшою за... Далай ламу i Кондолiзу Райс... Легендарнiшою за саму Мату Харi... А не ховатися за кулiсами розвалених сiльських клубiв...Тьху! Тричi тьху, не при менi будь сказано, та не Боговi у вуха! Йди на пущi, на дебрi, ламай ведмедям ребра, до снiгiв, до води, вiд Марсалiï вiдведи... Чого це вона про ту нещасну Мату Харi згадала? Тьху-тьху! Тричi через лiве плече, най з мене бiда, як вода стече, i горе мене, як гора, обмине... Про Мату Харi ïй єхидно i з пiкантними подробицями нагадав Учитель пiсля того, як вона повiдомила, що ïï запрошують в Америку. Горвард Лi? – засмiявся Учитель. – Старий хитрий китайоза, вiн i до тебе добрався? Йому мало кашпорiв рiзних, що вже й до бабiв узявся? Цiкаво, що вони там збираються робити з усiма нашими бiснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте... Хiба дрочити Брайтон-Бiч... Покидьок, вiн ïï збив саме в ту мить, коли вона вже подумки перелiтала океан... Кiлькома словами, нагадавши ïй лиш ïм двом вiдомi факти ïï бiографiï – безневинну спiвпрацю з деякими органами в ролi екскурсовода Iнтуристу... ­– Ну й що? – з викликом запитала вона. – А нiчо, лиш те, що Горвард Лi, цей безневинний американський пенсiонер i шанувальник нетрадицiйноï медицини i всякоï чортiвнi, насправдi ветеран американськоï розвiдки i добре знає, хто довгий час ховався пiд псевдо Мата Харi... – Не треба мене лякати... Бо вiн напевно знає, що воловодилась я з тупими туристами з якоïсь Оклохоми... Нарештi процесiя дiсталася сцени i охоронець обережно опустив дiвчину у вишиванцi на кiн обличчям до залу, а до Марсалiï – худенькою спиною, на якiй... Марсалiя здивувалася: розквiтала, розпукалася велика червона пiвонiя! Та, пильнiше придивившись, побачила, що на дiвчинi не вишиванка, а закривавлена бiла блузка. I... Нi, це ïй привидiлось... Нi, не може того бути... Провидицi почало темнiти в очу: вона впiзнала блузку... Точно таку вона купила торiк Даночцi у киïвському ЦУМi... Тепер Марсалiя впiзнала i розкiшне смоляне волосся, i рiднi, вугластi плiчки... Зрозумiла, чого ридає-голосить Теофiля... Вiдчула, як обриваються нутрощi, як пiдступає пiд серце страшна холодна пустка... Сука, що вона зробила з ïï дитиною?!. Молячи Бога, щоб це був сон, або просто дурний розiграш, ступила на сцену ватними ногами. – Назад! Ти що?! – як з-пiд землi вирiс, заступивши ïй дорогу Родiон. – Що ця сука зробила з моєю дитиною? – спитала, божеволiючи вiд страшного здогаду. I вже набрала повнi груди повiтря, щоб закричати на цiлий свiт, але Родiон брутально затулив ïй долонею рота: – Тихо... ти!.. Це не вона... – Хто?!. Хто-о-о-о... Я питаю – хто?! – Митрофан... тiльки тихо... заскок у нього чи... чорт його знає що?! Але не бiйся... Нiчого страшного... вiн тiльки черкнув... – Чер...к...нув? – перепитала Марсалiя з жахом. Вiдсторонивши Родiона, що намагався заступити ïï вiд людей, знайшла поглядом Митрофана i зацiпенiла: на неï незмигно дивився... ЗВIР... I прийде звiр i буде число йому 666. Згадала i запитала ЗВIРА: – Навiщо ти це зробив? – Це не я... це... Бос! Клянусь! Це вiн, звiрюка... – белькотiв переляканий Митрофан. Але ЗВIР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як ножем, iз неï душу. I раптом трiснула i пирснула навсiбiч скалками скляними тиша. – Марсалiє! Зцiли! Марсалiє! Зцiли ïï! – ревiв осатанiлий натовп. – Зцiли! Зцiли! Мар-са-лi-є! Натовп, вийшовши з-пiд ïï контролю, ревiв, реготав, бiснувався, плював ïй в обличчя, тикав пальцями у самiсiньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалiю охопив жах... звергнутого iдола! Здалося, вона уже летить зi своєï високоï сцени, цi свого п'єдесталу просто у знавiснiлу юрбу, яка роздере ïï на клаптi! Але ще був шанс на льоту, у падiннi коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у ïï володiння, вчепитися кiгтями у шию клятого пiдступного ворога! – Пусти! Я уб'ю i його, i ïï... суку Фiльку... Пу-гу-гусссти-и-и!! – заридала спасителька, намагаючись вирватись iз цупких рук Родiона. – Ти що? В тюрму захотiла?.. Чи нас посадити? Ти що забула, що Митрофан – твiй, твою мать... наложник! Iмператриця ти наша йо... Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! Швидка приïхала! Можемо змиватися... Повз них пробiгли люди в бiлому. Нахилилися над Даною, заступивши ïï вiд Марсалiï. – Пусти-и-и! С-с-волоч!.. гах! Легкий хук правою пiд дих переламав ïï навпiл, забив подих. Спробувала розiгнутися, з ненавистю пропiкаючи невидющими очима обвислу матню Родiона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася i... просто перед собою побачила зiв'ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лiкарняних нош, що кудись бiгли на чотирьох парах нiг попри неï. Схопила ту ручечку, встигла тiльки торкнутися губами пальчикiв, як ïï грубо вiдштовхнули, наче непотрiб, i, падаючи, побачила, як з бiлого рукава доньчиноï блузки осипаються багрянi, аж чорнi ружi... Ружi сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, i залу з людьми, i весь бiлий свiт. Вiд преiсподнi – до небес. *** Авто мчало з такою швидкiстю, що придорожнi виноградники обабiч зливалися в суцiльнi зеленi шпалери. Вiд цього мигтiння i вiд тихого змiïного шипiння шин Марсалiю злегка млоïло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напiвлежить на заднiм сидiннi мiж двома янголами-охоронцями. Тупi фiзiономiй робили колишнiх спецназiвцiв i спортсменiв схожими на близнюкiв. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидiв поряд iз водiєм, та широкий зад джипа з охороною, що мчав на чолi ескорту. Точно такiсiнький катафалк з помiчниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висiв на хвостi ïхнього мерседеса. Усе так, як поспiль усi цi роки: дорога, сеанси, однi i тi ж давно обридлi морди... Крiм хiба що недавно наверненого у вiру Митрофана... I враз Марсалiю, як струмом прошило – згадавши Митрофана, вона згадала сеанс, закривавлену Даночку! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар ïй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родiон, вона ж не вiдає, чим вiн ïï нашпиговує щоразу... Але... ця тривога! Ця тривога... ой, як вона душу рве... мов кiшка дика! Нею, здається, налита навiть потилиця Родiона... Янголи-охоронцi вiдвертають переляканi писки... Ой, нi... не приснилося ïй, не приснилося. I Марсалiя не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нiгтi до задубiлоï вiд поту сорочки Новоявленого: – Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, iроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже... Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, i-i-iроди! Я ж не знаю, я ж не вi-i-iдаю?.. Бичача шия Родiона вiд болю i лютi налилася темною кров'ю, шкiра пiд сорочкою заворушилась. Янголи-охоронцi лагiдно заламали матiнцi Марсалiï бiлi руки, i так стиснули боки гарячими молодими тiлами, що дух перехопило. – Заспокойся, яка дитина?! В тебе, що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже – тю-тю, до Києва доïжджає, разом iз подружкою твоєю... Фiлькою чи як ти там ти ïï прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу голову не придумаєш: Теофiлiя, Марсалiя... До речi, Бос вашим, панi, здоров'ячком цiкавився, – не повертаючи голови, гнав туфту Родiон, а це було першою ознакою того, що вiн забрехався, що з усiх сил намагається викрутитись. – Та пiшшшовв вiн... i ти з ним! – уклала в матюк усю свою ненависть, лють i горе, i затихла, благаючи подумки усi сили, щоб це було так, щоб ВОНА, ïï дочечка була жива, хай навiть iз Фiлькою, тiльки б не в руках Боса i його покидькiв... Не дай Боже! Господи, вiдверни! Списи й помилуй бiдну, невинну дитину!.. Господи, покрути тим звiрюкам руки, щоб тiльки не кололи ïï... О, вони це вмiють... Щоб на голку посадили, на голку! Як ïï... Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час вiд часу штрикає ïй щось у руку... I штрикає! Каже: заспокiйливе. Вона ж пiдозрює, що ïï посадили на голку, давно, та Родiон клянеться, що то звичайний демидрол. Але вона вiдчуває, що бреше... Вiн постiйно бреше... I про Дану бреше. Чує ïï серце: дитя в ïхнiх руках... Вiд цього здогаду Марсалiï темнiє в очах, i звiриний страх за дитину, лють i гнiв на кривдникiв виштовхує з грудей крик, наче перегрiте шампанське корок iз пляшки. Вчепившись, як дика рись, кiгтями у горлянку Родiона, вона кричить: – Дай менi Боса, падло! Бо рiшу i тебе, i себе! Я хочу знати, де моя дитина! Даремно охорона намагається вiдiрвати ïï вiд Родiона. Марсалiя брикається, хвицає ногами, все мiцнiше вгризаючись нiгтями у шию Новоявленого. – Зупини...– хрипить Родiон. – Я не можу! – з жахом кричить водiй. – На такiй швидкостi... Васька в мене врiжеться... – Зiйди з траси, твою мать! – задихається Родiон... – Куди?! У рiв?! – панiкує шофер, мiцнiше стискаючи кермо i весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалi боротьби дебелi дебiли, як вiн подумки обзиває охоронцiв. – Дай, сука, Боса, – не здається Марсалiя. I Родiон наказує водiєвi ввiмкнути радiозв'язок. – Шо случилось? – голос Боса не вiщує нiчого доброго. – Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалiя. – Бос, – шипить Родiон, – ана с ума сошла... – Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєм с бабушкой домой... – пiд вдавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалiï плювати на нього. Вона сама люта. – Якою бабушкою? – жахається. – Ну... с женщiной какой-то... Вот подсказивают: с учiтєльнiцей... Уже на станцiю отвєзлi. Успокойся, всьо харашо... – Доки ви будете долю моя вирiшувати, покидьки? – ридає Марсалiя, вiдпускаючи нарештi шию Родiона i осiдаючи мiшком на руки охоронцiв. – А доти, доки ти будеш вирiшувати долi iнших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос i кричить на весь салон: – Успокойтє єйо, придуркi, а то я с вас шкуру снiму! * * * Зв'язок обривається. – Прости...тутка... – здвигає плечима Родiон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала... Тепер ïй усi виннi... Тепер вона з усiх питає... А ти питала, кккрррвво, коли волокла з якогось... смiтника у постiль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю .. .бєшєною...бль... ззвєздою! А тепер, блль... ïй усi виннi! Трахнiть ïï по мозгах, хай спочине, кррррва... Янголи-охоронцi, нiжно завернувши за спину Марсалiï ïï лiву руку, закочують рукав на правiй... Легкий укол... Мить – i солодка млявiсть вимкне спроквола, як старий, рипучий радiоприймач, емоцiï. Але – не свiдомiсть... Не пам'ять... Пам'ять вони ïй не вимкнуть! Вiн ïй дорiкає... А сам... О, ïï пам'ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим... пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тiльки тодi вiн був тоненьким, прищавим вiд надлишку нерозтрачених гормонiв, вiчно голодним i спраглим, i взагалi – неприкаяним кореспондентом республiканського радiо Дiмою Радьком, прозваним колегами за надмiрну балакучiсть, як вона згодом дiзналася, Радiоном. Його пригнали до ïхнього мiстечка пошуки новочасних героïв. Саме в той час на просторах необьятной Родины повним ходом iшла Перебудова, аж трiщали пiдмурiвки й основи монолiтного Союзу нерушимых республик советских, i народ, натхненний змiнами партiйного курсу, контужений несподiваною свободою, й собi намагався брати в тому рейваху найактивнiшу участь. Цього разу ïï не гойдало, не колихало i нiкуди не несло на солодкiй хвилi ейфорiï. Вiдчуття реальностi було свiтлим i гострим, хоч на душi стояла тупа тиша i благодать. Певно, впорснули заспокiйливе, подумала. Очевидно, наркота скiнчилась, або Родiона сам бавиться , а тому на нiй економить... Вдивляючись у безмежнi степовi простори за вiкном авто, Марсалiя несподiвано подумала, що у всiх своïх бiдах винна одна вона... I все тому, що не вмiє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес... Вона ж могла вибитись у люди ще у студентськi роки, коли стелилася ïй пряма дорiженька до обкомiвського кабiнету чи крiсла директора будинку пiонерiв. А ïï, безголову, знову понесло по колу, по колу... Як контужений пес.... А все тому, що вона втомилася бути .... сукою... Вона була простою доброю дiвчиною, далекою вiд полiтики, а ïï примушували нюшкувати за однокурсниками, читати випрошений у факультетських поетiв передрук якоïсь книжки Дзюби, за яку невiдомо чому студентiв гонили, хоч у нiй нiчого не було, крiм вiри в партiю i народ... Врештi, ïй надоïло брехати Вакару, своєму куратору, якому була зобов'язана звiтувати про антирадянськi акцiï студентiв, бо нiяких акцiй не було, або ïï на них не просили... Тим часом просили ïï на весiлля: однокурсницi поспiшали вискочити замiж за будь-кого, аби не повертатися у рiдне село вчителькою... А вона повернулась. На зло. I насамперед Вакару, який осiдав ïï, як ослицю, зi своïми шпiонськими завданнями. Хоч i несподiвано для самоï себе. Отако йшла рiдним селом, аж гульк – стоïть коло ïï рiдноï хати Михайлик-петеушник, очками синiми свiтить, як фарами трактор, i каже, що вiн iнженером у рiдне село направлений пiсля закiнчення училища механiзацiï. Такий простий, добрий, не схожий на городських нахабних дебiлiв i на зарозумiлих студентiв. I так ïй захотiлося простого людського щастя у рiднiй Новосiлцi, на рiдному кутку Корчi, що на другий день пiсля випускного подали вони з Михайлом заяву до селищноï ради. Там ïх через тиждень i розписали при всiм чеснiм сiльськiм народi. А ще через тиждень ïï зарахували у рiдну школу вчителькою украïнськоï мови та лiтератури. Теж рiдноï... I покотилося життя просте, радянське, як колесо вiд колгоспноï гарби... Але скоро – трах-бах, Перестройка, Референдум, Незалежнiсть i нацiональне вiдродження. Вона, як i належало вчительцi украïнськоï мови та лiтератури, теж не вiдставала вiд всенародного рушення до вiдродження. Почувши, що в модi стають народнi звичаï та обряди, створила у школi гурток народознавства, а до кожного релiгiйного свята стала розсилати по редакцiях мiсцевих газет дописи про те, звiдки свято взялося i навiщо воно. Дописи ïï сподобалися темним журналiстам, отим манкуртам-атеïстам, якi лиш знали, як партiю хвалити та Бога хулити. Скоро ïï стали запрошувати на обласне радiо, навiть на телебачення. Слава ïï росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отодi й приïхав Радiон, очi б його не видiли! Бодай би вiн почепився перед тим у своєму кабiнетi! – Тварюка... – бубонить Марсалiя, поринаючи в легкий сон. – Якби я знала, що ти таке бидло... таке ве-лике гi... перепрошую, iмпо... я б з тобою на однiм гектарi не... сссiла до вiтру... Да, мiж iншим! Це ти винен, що я... приволокла Митрофана... Хоч вiн чмо i мурло, але там... в глибинi... мужик! Настоящий стоящий мужик... – Ну й лярва... – плюється Родiон, а янголи лагiдно пiдкручують розслабленiй пророчицi гайки, стискаючи з обох бокiв лiктями, щоб не розквасилась зовсiм. Марсалiя скаржиться: – Скажи цим бандюкам, щоб не чiпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сценi... I ви усi, покидьки, подохнете з голоду... I, уявивши собi, як Родiон iз Босом i всi ïï товстомордi ученики-помiчники здихають з голоду, цiлителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родiона Новоявленого вiд цих погроз ходить ходором, як вiд лоскотiв. Ага! Зачепило! Боïться, гад, що прийдеться назад на радiо вертатися, на двiстi ги-ри-ни... Нi, вона таки дiстане цих покидькiв! Сама здохне, але непереливки буде i ïм... За все... усе ïï приниження. Бо й справдi, що це робиться?! Де вона коли думала, що докотиться до такого на веселiм циганськiм колесi фортуни? Та й зараз, нiкому в голову не прийде, що велика Марсалiя, таємнича i всеможна, танцює, як мавпа на шворцi, довкiл кiлькох бандитiв?.. Пiд ïхню кримiнальну дудочку... Навiть наркотики не могли розвiяти гiрку образу... Зняли тiльки гостроту. Тепер Марсалiя нiби збоку спостерiгала за своïм життям. Ось воно котиться колесом, але вже циганським, по степовiй дорозi, нiкчемне, брехливе, нашпиговане грiхами i покидьками, як серделька-шпикачка... Фу, яка нудна рiвна мiсцевiсть... Однi поля...Марсалiя вiдриває погляд од вiкна i втуплюється у квадратну спину Родiона. Трiшки зусиль i на нiй, як на екранi телевiзора, заскакають картинки спогадiв. Марсалiя хихоче. Екран морщиться, але кiно показує... *** ...На ту годину, коли приïхав пiд ворота на машинi обласноï ради столичний прищавий зелепух, у хатi нiкого, крiм неï не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школi, а Михайло, чоловiк вiнчаний, – на бригадi. Та коли б i був, то би не зашкодив бесiдi... На вiдмiну вiд свекрухи, яка скрiзь пхала свого гострого носа, чоловiка ïï вчене життя не цiкавило. Знав свiй трактор та й вже. Читав ïï дописи в газетах лиш тодi, коли пiд нiс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жiнку маєш мудру! Та навряд чи й тодi читав... радше, вдавав, бо нi хвалив, нi гудив, лиш байдуже вiдсував газету та й iшов собi до господарки братися. Столичний же радiожурналiст аж гинув вiд захоплення, коли вона натхненно розповiдала йому про давнi звичаï та обряди, в яких перемiшалися елементи сакральноï культури усiх народiв, що колись тут жили чи панували у цьому краï. Вiн ретельно записував ïï розповiдь на магнiтофон, запитував, i вона вiдповiдала. Зваживши, який вiн худий i зашмуляний, вона нагодувала й напоïла його, ще й iз собою харчiв дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за мiсяць знов завiтає за iнтерв'ю, але на iншу тему. Та заявився ранiше, певно, коли геть чисто зголоднiв. Якраз тодi, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсiв-цiлителiв, органiзованих Учителем... А може i його, Радька, прислали? Як Вакара? Чи то радiопередачi Радька нагадали Вакару про ïï iснування? Марсалiя досi не могла розплутати заплутаний клубок подiй, який котився-котився i несподiвано прикотив ïï до... слави-неслави... Так, вона заплуталась. Заплуталась iз самого початку... Але чи так уже багато важить сьогоднi для неï хронологiя подiй та хто першим ïï вичислив? Вакар з'явився, як вони вмiють, неждано i нечутно. Вона поралася на кухнi, коли зайшов. Без стуку. Спиною вiдчула присутнiсть чужого, недоброго... Оглянулась: Вакар ошкiрився так привiтно, аж зарипiла на ньому добре знайома ïй шкiрянка. Власне, по цiй шкурi Марина Андрiïвна впiзнала свого унiверситетського куратора. Невже по всьому? – подумала, маючи на увазi Перебудову. – Лиш настала якась полегша, як знов!.. I онiмiла: здалося, куратор читає ïï думки, тi самi, якi вона так довго гнала вiд себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони ïх зчитають. Боже, невже?! Ïй не хотiлось повернення у минуле. Хотiлося забути все, що було пов'язане з цим ошкiреним шкiряним роботом, що змушував ïï... бути сукою! Так, бути сукою! Робот у шкiрянцi зловтiшно ошкiрився: вiн любив пiдловлювати стукачiв на щиростi! Он як ти насправдi думаєш! – сказали його єхиднi очицi. I Марина засмiялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумiвши, що вiд них нiколи не дiнешся, бо ïхнiй час не минає. – А я думала, що про мене вже забули, – завертiла хвостом, мов лисичка. – Як-не-як – Перебудова, демократiя... дружба-фройндшафт... усi – нашi... I жодного ворога! – Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батькiвщина в небезпецi. Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розiгрує ïï? В якiй небезпецi? Партiя взяла курс на оновлення. Горбачов з Райкою по європах-америках шастають, а повернувшись, демократiю сiють на всi боки. Нiмцi стiну валять. Мiсцевий поет Козявченко по радiо у вiршах ганьбить Брежнєва, який зiйшов iз ленiнського курсу (в могилу), i славить Горбачова, який вийшов на той курс. Люди вiдчули свободу. Плечi розправили. Дихають на повнi груди. А то вже колом у горлi стояв той брежнєвський застiй. Не годен був уже на тих старих маразматикiв, трупiв ходячих дивитися! Але кiнська фiзiономiя Вакара не випромiнювала радостi вiд перемiн. Невже вони щось затiвають? Невже хочуть воскресити Андропова i андропiвськi порядки? – стривожилась Марина, згадуючи, як за Андропова у ïхнiй Новосiлцi ловили на вулицях порушникiв трудовоï дисциплiни. I вона пiд ту облаву ганебну попала. У неï було вiкно мiж уроками i вона побiгла в кiнотеатр фiльм подивитися. Бiля каси ïï i впiймали. Своï ж. Довелося усiм придурюватись ­ – ïй пояснення писати, ïм – читати. Народ ледь не повмирав зi страху, думав: Берiя повернувся. Слава Богу, вмер сам короткочасний правитель. I що – невже знову все по-старому? Знов один за одним шпигувати буде? Знов ïï будуть шарпати – за директором школи шпигувати, iз заврайвно спати, в штани йому лiзти лиш ради того, щоб знати, чи у нього в головi не антирадянщина... Боже правий, вона сама лиш передихнула i тут – на тобi, знов по ïï душу чорт приперся! I вона обурилась, вперше голос пiдняла: –А я при чiм?! Хiба я це все затiяла, що ви знов знайшли мене? Дайте менi спокiй! Iнакше... – Що – iнакше? – роздув нiздрю шкiряний Вакар з такою певнiстю у своïй силi, що Марина притихла, бо й справдi: що – iнакше? Що може бути iнакше в цiй краïнi? – Ото ж бо й воно, – пiдтвердив ïï думки куратор. – Тим бiльше, що кому-кому, лиш не тобi радiти демократiï. Уявляєш, що буде, коли дєрмократи, якi прийдуть до влади, оприлюднять деякi таємнi списки? I в них, чорним по бiлому, i твоє прiзвище? I псевдо – Малина. Так що не тiшся... А збирай торбу, голубонько, i притьмом до Авессалома на курси. Читала оголошення в газетi? От i прекрасно! Родiна в опасностi – Родiна ждьот! Пiдвезти, чи сама приïдеш? Сама. Гаразд, тiльки не барись i не здумай ховатися... Вакар помацав пiд шкiрянкою невидиму портупею i порипiв до свого чорного ворона, на вигляд — затрапезного бобика, яким ïздили тодi по рiдних полях лиш голови колгоспiв та кореспонденти. – Хто це був? – спитала свекруха, проводжаючи куратора прокурорським поглядом. – Кореспондент з обласноï газети, – збрехала Марина. – Хоче, щоб я йому щось про... весiлля написала...ну, як в нас в Новосiлцi справляють... – А про похорони вiн усе сам знає? Дивись менi дiвко з кавалєрами, бо бiда буде, – засичала, закипаючи, свекруха, не здогадуючись, що сама штовхає в плечi невiстку на той путь, зибучий-сипучий, який пророчив старий Мессiнг... Але що з неï вiзьмеш, з баби темноï, тим паче, що вона не була при тому пророцтвi. А от Авессалом, здається, був. Хоч так i не признався... Чимось невловимим вiн скидався на одного з тих двох молодикiв у сiрих костюмчиках, якi ще гай-гай коли супроводжували Мессiнга i питали ïï прiзвище... Однак достеменно вона того могла стверджувати, бо всi, з ким ïï згодом довелося спiвпрацювати, були, як штампованi. Думки скачуть, плутаються в затуманенiй головi Марсалiï. Героï ïï романiв вискакують iз минулих днiв, як чортики з табакерки... Учитель... теж гад. Вона стiльки потратила на нього сил, а вiн запропонував... роль асистентки циганкуватiй молоденькiй шльодрочцi Свєтцi, якiй навiть iм'я сам придумав: Кассссандра, твою мммуть! Хоч того мiсця бiльше була варта вона, Марсалiя! Так, вона була варта набагато бiльшого, анiж мала у цiй дiрi, у своєму райцентрi! Так, Учитель ïï не-до-оцiнював... Що поробиш? Мужик навiть у Гiмалаях мужик. I на те нема ради, будь вiн навiть хоч самим Далай ламою. – Жiнка є жiнка, – скрушно зiтхав Учитель на Марининi зiтхання. – Батькiвщина в небезпецi, а ïм любов у головi. Талановитий же ж народ, а несерйозний. Марино, дорога, забудь, що ти молода i гарна жiнка. Пам'ятай одне: ти – воïн! В руках у тебе зброя масового ураження. Такi, як ти, у всьому свiтi – на вагу золота. Стратегiчний ресурс... Нам треба вже! По зарiз кинути першу бомбу у натовп, iнакше буде бiда! А ïй... дурницi в головi... А ïй здавалось, що вона бездарна, нецiкава, що Учителю в нiй нiчого не подобається, навiть придумане нею сценiчне iм'я, пiд яким вона мала починати свiй новий шлях масотерапевта-екстрасенса! ­– Чому Марсалiя, Мариночко? Звiдки – Марсалiя, Мариночко? – Так звали мою прапрапрабабусю, на цiлий край знамениту цiлительку, – збрехала вона, не зморгнувши, хоч, насправдi, Марцалiєю звали циганку, до якоï вона ще дiвкою разом з такими, як сама, ворожити ïздила аж у Молдавiю. Вона лиш букву ц на с змiнила – i вийшла Марсалiя... У школi екстрасенсiв, куди ïï рекомендував Вакар, учнiв було рiвно 13. Так вийшло чи спецiально вiдiбрали iз усiх бажаючих чортову дюжину, Марина не знала. Але добре знала, що вона сама була на особливому рахунку в Учителя. Вiн муштрував ïï на загальних заняттях i на iндивiдуальних, якi проводилися не з усiма, а тiльки з особливо обдарованими, тими, хто володiв джентльменським набором масотерапевта: сильним бiополем, мав лiдерськi замашки, ораторський i акторський талант, оригiнальну зовнiшнiсть, проповiдницький голос, не боявся працювати з людьми i прагнув публiчностi. Бiльшостi iз чортовоï дюжини першого призову масотерапевтiв чогось та не вистачало. Якогось компонента, як зiтхав Учитель... Марсалiя перемотала кiнострiчку спогадiв до того дня, коли вона вперше переступила порiг школи Бiлоï магiï. Перше, що подумала, оглянувши аудиторiю, що давно не бачила разом стiльки божевiльних. Не змiнилось ïï враження i пiсля знайомства з колегами. Половину з них вона знала заочно, з ïхнiх статей у мiсцевих газетах i виступiв на радiо: етнографа-народознавця Кузьмодем'янського, костоправа Микиту, двi баби-шептухи, до яких знiмати порчу таємно ïздила уся область, i кiлькох ворожок, до яких сама ходила нiбито судьбу взнавати, а насправдi, досвiд переймати. Решта – ­екзальтованi молодицi, готовi на контакти з iнопланетянами, цiкавi студентки, якi нi у що не вiрячи, хочуть усе перевiрити, i одинокi пенсiонерки, яким безсонними ночами привиди привиджуються. Така солянка... Це було ще до ери Чумака i Кашпiровського, коли про екстрасенсорику й iншi паранормальнi явища мало хто знав, i ще менше цiкавився ними. I з першого погляду непосвяченому ця публiка могла здатися збираною дружиною, конгломератом випадкових людей. Але iнтуïцiя Маринi пiдказувала, що всiх ïх сюди привiв якийсь шкiряний Вакар. Пiдтвердила здогад поява на курсах Свiтлани. Ïхнi дороги частенько перетиналися в парткомi унiверситету пiд пильним оком куратора. Але обидвi вони зробили вигляд, що нi про що не здогадуються i прийшли сюди просто з цiкавостi. Навiть подружилися. Але ненадовго. Скоро розiйшлися лютими ворогинями, не подiливши Авессалома. Хоча, що там було дiлити... Радше, треба було тiкати... З того часу Маринi почав снитися один i той самий сон, чи то пак видiння, яке пережила школяркою на сценi поряд iз Вольфом Мессiнгом: вони стоять одне навпроти одного у слiпучiй пустинi, i ïх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пiсок... Марсалiя застогнала: ïй здалося, що пiсок уже пiдступає пiд горло, пекучий, пливучий i на сто миль довкiл – анi соломинки, щоб вчепитися... ... А тут якраз Радiона принесло... I вона вчепилася в нього... щоб вiдомстити Учителю, довiвши, що сама може пробити собi дорогу до слави. * * * Спогади муляють, як тверда, затовчена подушка. I плутаються, як... собачi стежки. Зручнiше вмостившись на плечi янгола у камуфляжi, Марсалiя зiзнається собi, що була неправа, одно слово, була дурна, i замiсть того, щоб переконати Авессалома, що вона i тiльки вона може бути першою... як Юрiй Гагарiн. I не мiняти Учителя на Радiона – цю кiкiмору в штанах... Марсалiя усмiхається – ïй подобається порiвняння. Бiльше, як спогади. Спогади ïï убивають. Адже ж вона могла запопасти слави Чумака чи Кашпiровського, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки ïï єдину з чортовоï дюжини вiдiбрав, як вiн похмуро жартував, у загiн космонавтiв. Решту пустив народ пасти по селах та мiстечках. Навiть Свєтку кохану... Ет, таких Свєток-кассандреток у нього було – гатку гати! А Марсалiя виявилась одна. Але ж якби вона знала про грандiознi намiри Учителя! Тiльки через роки вона дiзнається, що не Чудака i Кашпора, а ïï першою збиралися запускати в космос, тобто випускати на маси. А ïй свербiло слави запопасти... Вона сама викликала Радька – на зло Учителевi. I вiн на крилах прилетiв зi своєï столицi в обласний центр, де вона завершувала навчання у школi екстрасенсiв. Три незабутнi днi i ночi проблукали тихими вуличками мiста, його парками i скверами. Вона розповiдала про те, що сама щойно почула вiд Учителя, прибрiхуючи про рiзнi паранормальнi явища, з якими нiбито зустрiчалася на кожнiм кроцi, i про своє потужне цiлюще бiополе, здатне заспокоювати, лiкувати, очищати людськi душi, яке у неï нiбито помiчали давно, але тiльки Учитель оцiнив i направив у благочинне русло на користь людям. В ошелешеного новизною кореспондента щелепа вiдвисла. Не защiбалася навiть тодi, коли вона годувала його по ресторанах, а вночi кохалася з ним у готельному одномiсному номерi, за який заплатила втридорога з метою конспiрацiï. Сталося це першоï ж ночi, пiсля розкiшноï вечерi в ресторанi, пляшки коньяку i танцiв до впаду. По тому, як Радько сп'янiв пiсля першоï ж чарчини, вона зрозумiла, що перед нею або непитущий або ж пияк кiнчений. Пiдтвердилось останнє. Вже в номерi. Кавалер був нiякий, що в його роки було ще рано... Зловивши кайф вiд алкоголю, вiн хотiв одного: спати. Але вона, досвiдчена, голодна на грiх, i впевнена, що чоловiка можна прив'язати тiльки плотськими втiхами, заходилася пробуджувати у нещасному алконавтовi щасливого чоловiка. Вона доти нiжила його немiчну плоть, доти терлася стегнами й грудьми до його сухих ребер та волохатих гомiлок, доки не спровокувала в його утлому тiлi гормональний вибух i власне зҐвалтування. Був той перелюб не хтозна яким кайфом для неï, але бiдного Редька власнi подвиги сексуальнi настiльки вразили, що вiн закохався в неï до нестями. Згодом Радiон хвалитиметься за чаркою кожному чоловiковi, що Мацюня зробила з нього мужчину. Тьху! Не вiдаючи, що Мацюнi його юний скелет у шафi потрiбен був iз зовсiм iншою метою. Марсалiя скрушно зiтхає. Може й справдi невдалим був ïï вибiр, Та все-таки Радiон був першим чоловiком, який щось для неï зробив доброго. Ще б пак! Пiсля його передачi про унiкальну чарiвницю-цiлительку по республiканському радiо, ïï життя i навiть суспiльний статус у рiдних загумiнках рiзко змiнилися: враз ïï заповажали навiть вороги. А коли листоноша висипала на подвiр'ï торбу листiв, що надiйшли ïй вiд хворих i недужих з усiєï Украïни, вона вперше пережила нi з чим незрiвнянне солодке запаморочення славою i зрозумiла: назад вороття нема. Тiльки вперед. Усiма засобами. Оскiльки ж поки що єдиним засобом вирватися з глушини був вiльний козак Радько, ïй нiчого не зоставалося, як зробити на нього ставку. Сама дивувалася, звiдки в неï, затурканоï шлюбноï жiнки, сiльськоï вчительки такi грандiознi потреби самореалiзацiï? Мабуть, справдi, як твердив Учитель, вiдкрилися в неï потаємнi канали, розверзлися чакри, притлумленi невiданням i сiрою буденщиною... Правда, кiлька ночей Великий Магiстр сам натхненно трудився над ïï чакрами у готельному номерi... Але... Не знає, як чакрам, але ïй те вiдкривання особливоï втiхи не принесло. Певно, вiдчувши розчарування Марсалiï, вранений у саме своє начало, Учитель покарав невдячну тим, що оцiнив ïï екстрасенсорнi можливостi на чотири з плюсом, але дав надiю, що, якщо вона буде над собою працювати, вiн вiзьме ïï у свою команду. Що то за команда, вона дiзнається тiльки згодом, коли в краïнi почнеться шалена боротьба за владу... *** Дiмедрольчик Родiона починав дiяти, розливаючись по тiлу солодким маренням, в якому не було мiсця його кваснiй, осоружнiй пицi. Натомiсть iз туману випливла кiнська морда Вакара. Портупея пiд рипучою шкiрянкою теж порипувала, як збруя, i заважала при iнтимi. Може Учитель тому й не йшов з нею на тiсний контакт, що йому той рип заважав? Та ну ïх усiх... Та все-таки упевнившись, що Учитель – журавель у небi, Марсалiя ще мiцнiше стиснула у жменi синичку на прiзвисько Радiон, поклявшись собi, що одного сонячного дня вилетить iз рiдноï глухоманi, вхопившись за ïï, чи то пак його, тоненькi нiжки. Тож вирiшила з Радiоном не критися нi перед чужими, нi перед рiдними. – Хай звикають до того, що до мене кореспонденти ïздять, – думала весело, вертаючись iз полюбовником додому, у своï Корчi на околицi своєï Новосiлки. Щоправда, трохи муляла совiсть, i лякало поросяче нахабство Радiона, якого, схоже, взагалi нiщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом i лоєм чакрах. Вдома на ту пору, коли вони з Радiоном зайшли на подвiр'я, нiкого не було. Сергiй – на тракторнiй. Свекруха, певно, зазвичай пiшла до церкви з Даночкою... Нелегка принесла чоловiка до хати саме тодi, коли Марина Василiвна з киïвським гостем записували на магнiтофон iнтерв'ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов i сiв на лавочку чекати, коли вони закiнчать бесiду. Але якби вiн здогадався заглянути у вiкно, то здивувався б, побачивши те iнтерв'ю. Розпалений присутнiстю законного чоловiка, шмаркатий коханок озвiрiв. Вiн раптом накинувся на неï з такою хiттю, з такою нахабною силою, з таким голодом, що вона радiсно здалася на його волю. О-о-о, то був найсолодший перелюб у життi новоявленоï цiлительки i провидицi Марсалiï... Згодом, уже в столицi, вони продовжували удосконалювати свiй сексуальний екстрим, цю насолоду кохатися в гостях, усамiтнившись вiд хазяïв чи товариства на балконi чи у ваннiй, або в кабiнетi на радiо, звiдки небавом Радiона через цей самий нестрим було ганебно вигнано... Хтось пiдгледiв i донiс начальству. Ця невинна хтивiсть ïх тримала при купi чимало рокiв. А ще – грошi. Однак, усьому приходить кiнець – i злому, i доброму. А мiж ними було бiльше зла, нiж добра. От i зараз... Боже, аби тiльки вона залишилась жива, ïï Дануся, ïï дорога кровиночка... Вона покине все... кине лоском, на пропаще, доста нею орати, золотi жили розробляти!.. I повернеться до сiм'ï, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досi чекає на свою блудну жону... *** Авто стишило хiд. По обчухраних п'ятиповерхiвках було видно – в'ïхали в райцентр. – Як ти? – поцiкавився спиною iмпресарiо чи то пак Родiон Новоявлений. – Пiшов ти ..., урод! – огризнулася втомлено Марсалiя, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своïм Михайликом. Вiн, певно, вже постарiвся... Хоч, люди переказували, ще в соку... Не п'є, не гуляє... Ïï чекає. – Я серйозно, – перебиває спомини Новоявлений. – Обiйдешся чи... ширнути? А може, коньячку?.. – Коньяк... – буркнула, помiтивши попереду бiля будинку з колонами ще радянських часiв юрмище людей, i вiдчуваючи, як ïй блювотно вiд однiєï думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар'ята... Новоявлений подав плескату пляшечку i вона сьорбнула гiркоï теплоï рiдини. Не ковтала, тримала в ротi доти, доки не вдарило в голову легким хмiльком. Тодi сьорбнула вдруге, втретє, i лиш за четвертим разом вiдчула кволу готовнiсть до чергового акту лицедiйства. У допотопному, як i перший, будинку культури чорний хiд виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурiлу вiд чекання i сподiвання багатотисячну юрбу. Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахону, пiд руку з Новоявленим, в тiсному кiльцi янголiв-охоронцiв у плямистих камуфляжах, Марсалiя майже бiгом перетнула натовп i вскочила у широко вiдчиненi, оточенi мiлiцiянтами параднi дверi. У невеличкiй залi, як звичайно, був переаншлаг. Люди сидiли i стояли, здавалося, один на одному. Побачивши таємничу постать прославленоï цiлительки серед почету, народ благоговiйно розступився, даючи дорогу, радiсно зашумiв, заплескав у долонi. Заштовхнувши Марсалiю за якусь тумбу за сценою (будинок культури був iще старiшим, анiж попереднiй), Новоявлений здер iз неï чорну хламиду i натреновано облачив у бiлi, золотом розшитi ризи. Прибiг дизайнер – ученик Василь Арамейський, в минулому грiховному життi – електрик, налагодив пiд спiдницею великоï провидицi i свiту спасительки пiдсвiтку, кинувся до електрощитка i вирубав свiтло. Гамiр у залi стих. Преподобна Марсалiя за звичкою не поспiшала виходити: чекала мертвоï, гiдноï ïï величi i величностi – тишi. I тиша настала. Але Велика Марсалiя все одно барилася, матюкаючи на чiм свiт дурка Арамейського, що не мiг ради дати iз пiдсвiткою, що клiпала пiд спiдницею, як мiлiцейська мигалка. Та клялася всiма чортами, що коли вона, Марсалiя, пiсля сьогоднiшнього божевiлля зостанеться жива, то порозгонить усiх до бiса, а сама пiде в монастир. Вiд цих погроз умiлi руки Арамейського тряслися та плутались у фалдах пiдтички, але нарештi дроти були скрученi, контакти з'єднанi, спiдниця засiяла i Велика Марсалiя вийшла на кiн. Зал ошалiв. Велика Марсалiя пiдняла до неба руки i зал онiмiв. Велика Марсалiя розтулила царственi вуста для першоï фрази: Схаменiться, люди! Покайся, народе нечестивий!, як хтось зовсiм поряд прокричав цi слова ïï ж голосом. Як стерео луна. Марсалiя вжахнулася: що за бiда сьогоднi на неï напала?! Чи це вже з нервiв? Господи! Спаси й помилуй! I дай сили почати й завершити праведне дiло!.. Але голос праворуч повторив: – Люди, схаменiться! Хiба ви не бачите, що ця жiнка – дурисвiтка? Та вже ж не рiк, не два дурять вони нас, цi лже-святi Марiï, Варвари, Магдалини, Катерини, деруть останню шкуру, а ми все вiримо й вiримо ïм! Вона тiльки-но iз сусiднього райцентру Безводне. Там ïï дочку ïï ж банда пiдрiзала, а вона втекла... I це – мама?! Це – жiнка?! Та нема, люди добрi, такоï тварини, яка б не кинулась рятувати дитя своє, а кинулась у втечу! А ця грiшниця, ця блудниця вавiлонська, – втекла, навiть не поцiкавившись, чи жива ïï дитина! Люди, женiть ïï, цю суку скажену, у три шиï! Не пiддавайтеся облудi, люди! Промовець задихнувся, але навiть тодi, коли його виволокли охоронцi за лаштунки, Марсалiя не глянула в його бiк, i не опустила рук, i голос ïï не тремтiв, коли вона стала говорити... Оскiльки невiдомий самозванець надщемив ïï ауру, i поранив чакру, сили i снаги у великоï цiлительки стачило тiльки на зцiлення одноï лежачоï калiки, яка цього разу звалася рабою Божою Валентиною. Роль Митрофана зосталася не зiграною. Згадавши того ЗВIРА лютого, Марсалiя правдиво застогнала, думаючи, що там з ïï кровиночкою, ïï Даночкою... I зал тисячоголосо вiдповiв ïй стогоном екстазу... *** Кинувши пiд сидiння мiшок iз грiшми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалiю разом iз янголами-охоронцiми, i кортеж спiшно рушив. Велику цiлительку била лихоманка: таке було з нею вперше... – Це – сплановане переслiдування... Сплановане, сплановане... Я знаю, вони готовi на все... – повторювала Марсалiя, заïкаючись, тремтячим голосом. Тепер вона розумiла, що не дурноверха Фiлька, i не теща Митрофанова були iнiцiаторами ïï каменування... Скорiше – лиш виконавцями чийогось лиховiсного плану. Чи не Великого Магiстра?! Страшний здогад блискавкою прошив ïï наскрiзь: авжеж! Це були його методи! Що вiн хоче вiд неï цього разу? Де вона знов перейшла ïм дорогу? Невже ж вона не має права на елементарну свободу, пiсля того, як десять рокiв вiдгорбатилась на нього i його панiв? Чи, може, Учитель не простив ïй Боса? Але ж Бос запевняв, що вiн з Учителем працюють в однiй командi! Чи, може, вони знову побили горшки? Хiба вона знає, хто i в якому казино знову розiгрує ïï карту?! Якщо вони посмiли пiдняти руку на ïï безневинне дитя, то розправитись iз нею ïм совiсть не завадить i поготiв. Тваринний жах перед розправою звiв судомою тiло, лише зуби дрiбно цокотiли i тряслася голова, як у паралiтика. Збагнувши, що Марсалiя на гранi нервового зриву, Новоявлений наказав янголам: ­– Штрикнiть! Марсалiя не противилася. Тим бiльше, що не мала сили виясняти ситуацiю з Радiоном, який напевно що у курсi всiх цих ганебних подiй, iнакше б вiн теж панiкував. А так... спокiйнiсiнько, мов нiчого не сталося, передає янголам аптечку... Нi, з неï досить! Треба рятуватися... всi вони покидьки... А поки що... просто перебути... перебути, зiбратися iз силами... заснути... Сон лiкує. Сон повертає сили. I розум. Тож сама закотила рукав балахона, пiдставляючи вузлувату вену, почула тупий укол, i стала чекати райдужно-сонячного вознесiння на сьоме небо, де нема нi учителiв, нi ученикiв, i взагалi – жодних проблем, жодних будинкiв культури з натовпами i сеансами, жодноï людськоï морди... I нiякого горя... О, це запiзнiле бажання самотностi – кара i карма, за те, що ïй так хотiлося пiдноситися над цими натовпами, володiти ïхнiми душами, керувати ïхнiми помислами! Вона сама не знає, звiдки в неï, сiльськоï простоï дiвки, ще простiшоï сiльськоï вчительки, ця сатанинська спрага влади i слави? Вона хоче розiбратися з собою, розкласти все по шухлядках i поличках темноï своєï душi, i не може! Не годна спiймати за хвiст спритну ящiрку розгадки. Кожного разу, як вона ловить той хвiст, вiн залишається в ïï руках, а ящiрка бiжить далi, манячи, заманюючи облудою, хитра й пiдступна, як i вона, Марсалiя... Iнодi ïй здається, що все почалося з безневинного народознавства. Але то не так. Скорiше, iз вiршiв. Бо дописи про рушники i врочистi свята газети друкували. А вiршi – нi. Вона до смертi не забуде, як, вiдчепно перегортаючи стосик ïï вiршiв, мiсцева лiтературна зiрка – поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила: – Люба панi! Нащо вам вiршi писати! Вiршi пишуть усi! I, як правило, поганi. Бо всi кращi вiршi уже давно написали класики. Пишiть те, що ви знаєте i що у вас добре виходить: про звичаï, обряди, народнi ремесла... Хочете, я вам допоможу навiть книжку видати – народознавство зараз у модi. Тим паче, у школах вивчається! Подивiться лиш, якi дурнi на тому собi iм'я роблять... Один жах! То чого б вам не спробувати? Ви наче не дуже... той... тобто i розумна, i знаєте багато такого, що ми або не знаємо, або давно забули... забути... усе забути... Марсалiя зiтхнула, повернулась на правий бiк i, поклавши голову на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бiдну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи додумуючи... Тiльки увi снi можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрiю... Чому ïй так хотiлося стати в однин ряд з тими писаками, до сих пiр не второпає. Вони, тi кiлькоро мiсцевих письменникiв, здалися ïй небожителями. Навiть тодi, коли закрутила з одним – холостяком-п'яничкою, а потiм, обманюючи Михайла, що ïде на курси пiдвищення квалiфiкацiï, мiсяцями товклася разом iз обожнюваним кумиром у кiмнатцi робiтничого гуртожитку, де вiн мешкав пiсля чергового розлучення, обслуговувала його, терпiла примхи, одвертi глузи сусiдiв-роботяг, аж доки хтось не донiс чоловiковi. Той постукав у дверi саме тодi, коли вона... одно слово, надихала поета, як справжня Муза. Залiзна койка так тряслась i рипiла, що було чути за кiлометр. А бiдний Михайло... не чув. Почекав, доки вiдскрипить, i тодi постукав. Вона вiдчинила, нiчого не пiдозрюючи. I... стала перед законним в однiм халатику, в тому самому, що чоловiк подарував на минуле Восьме березня. Не помiчаючи Поета, нiби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив: – Мицю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?.. Поет свою Музу Маргариту, як вiн називав Марину, не затримував. Не боровся за неï з чоловiком i не оспiвав у безсмертних своïх вiршах. Не встиг. Помер вiд цирозу печiнки. Якби вона знала, що вiн хворий, ранiше зайнялася б цiлительством. Бодай настоянками та чаями трав'яними напувала б... А так... хай спочиває та в раю душi праведнi вiршами звеселяє. Ïм було добре удвох – i за це спасибi! Марсалiя сумно усмiхнулась i переклала просвiтлiлу голову на плече того янгола, що злiва сидiв, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зiтхнув, задвигав онiмiлими плечима, завертiв шиєю. Провидиця спостерiгала цю розминку крiзь примруженi повiки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти ïï жiночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловiчоï снаги. Що вона не робила, якими травами цiлющими не травила його, якi рецепти молодильнi не застосовувала – не помагало. Доводилося вбогiсть тiлесного контакту компенсувати розкiшшю iнтелектуального спiлкування. Потерпаючи вiд старечого безсоння патрiарх провiнцiйноï сцени крiзь нiч, як Шахрезада з казки, оповiдав ïй iсторiю украïнського театру та кiно i своєï безпосередньоï участi в тому. До iсторiï зародження вiтчизняного телебачення не дiйшло – Аристарха Миновича однiєï такоï безкiнечноï ночi забрала швидка допомога i не повернула Марiурi, як корифей називав ïï, плутаючи Марину з Марiурою, як вона – Аристарха з патрiархом... Тож Марiурi зосталися тiльки спогади, мiнiатюрний бюст Аристарха Миновича, який патрiарх сцени подарував ïй разом iз чорноперим боа покiйноï дружини-актриси напередоднi вiд'ïзду у кращий свiт, i – страшний поголос. Про неï пiшли плiтки, нiбито вона справдi чарiвниця: з ким тiльки переспить, той вмирає. От i Патрiарх... чи то – Аристарх Минович переставився вслiд за Поетом... А про те, що Аристарху, як i належало патрiарху, було вже сто рокiв, наче й забули. Як i те, що Поет не вилазив iз чарки... Єдиним спростуванням тоï брехнi несосвiтенноï про ïï рокове чародiйство, був Михайло, з яким вона нiвроку пiвжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нiчого не вадить. Тим бiльше, що в однiй розумнiй книжцi Вампiри i донори знайшла пояснення довгого життя i квiтучого здоров'я свого блаженного чоловiка. Плiткарi тяжко помилялися, жалiючи святого мученика Михаïла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз i треба було такоï стерви-вампiрки, як вона, iнакше б його залила дурна кров. Отож i виходило, що Марсалiя ще й нiбито своïми вибриками та аморальною поведiнкою (мимоволi вже й сама про себе чортзна що подумаєш, наслухавшись iнших) рятувала його вiд смертi. Але кому що доведеш? Тим паче, що погана слава для провiнцiï гiрше смертi. У провiнцiï, де один одного знає, лiпше вже смерть, анiж неслава. Додав до кутi меду ще й Родiон. Пiшов поголос, нiби вона зводить малолiток, переважно бiдних сирiт (хирлявий, зачуханий Радько справдi скидався на iнтернатського недоглядка). Ïï викликав у райвно той самий Макаренко з яким чекiсти примушували ïï час вiд часу спати задля безпеки батькiвщини i порадив написати заяву за власним бажанням. – Марино Павлiвно, – вiд хвилювання Макаренко забув ïï батька Андрiя, – ваш темперамент вас згубив. Вона кинулась шукати Вакара, але той мов крiзь землю провалився. Вона прийшла до Учителя, i той прицвяшкував ïï до пiдлоги жорстоким холодним поглядом: – Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь... Ïй пересохло в ротi. А в очах потемнiло вiд слiпучоï пустелi, що поволi всмоктувала ïï в себе, як пiщаний коловорот. В реальностi цi видiння означали, що навчання у школi екстрасенсiв в обласному центрi завершується i як перспективного масотерапевта та Магiстра окультних наук на iм'я Велика Марсалiя Учитель пропонує ïй продовжити навчання у Вселенськiй Академiï Бiлоï Магiï, яку збирався вiдкривати у Києвi. Тобто – запускати в космос, але дорогу ïй перебiг Кашпор. *** Тиша за спиною, певно, стривожила Родiона. Крiзь заплющенi повiки Марсалiя бачила, як вiн натужно скрутив бичачу шию, повернув до неï голову i стривожено шарив по обличчi важким поглядом. Марсалiя здогадувалася: боявся, щоб вона вiд передозування не врiзала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлi засовались, мацаючи безпардонно ïï за руку, чи ще тепла. Така увага до ïï особи не тiшить Марсалiю. Марсалiя знає цiну цiй лисячiй турботi: ïï бережуть, як курку, що несе золотi яйця. Якби не яйця, давно б з'ïли, або собакам викинули. Ранiше наркотик, який Новоявлений вприскував ïй, веселив, збуджував на подвиги. Зараз – тiльки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душi. Жаль, що вона, велика Марсалiя, яку Великий Магiстр i Учитель тренував володiти i керувати людською психiкою, не може дати раду власнiй... Та хiба з цими iдiотами не здурiєш?!. Може, ïй i справдi треба було триматися Учителя? Не чiпатися до нього зi своïми почуттями, а вдовольнитися роллю слухняноï асистентки? Але ж вiн сам учив, що свiтом править голод, секс i страх. Казав: – Використовуйте цi важелi. Якомога ефективнiше, не соромлячись, не жалiючи нiкого, нi на що не оглядаючись. Впевнено, грубо, нахабно, iстерично, навiть жорстоко. Без тiнi сумнiву. Тодi досягнете успiху. Натовп шанує нахаб. Манiакальних нахаб. Свiт – це натовп. Використовуйте натовп. Пам'ятайте, що ним теж править голод – на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду, iншими словами – боротьба за своï права i соцiальний гарантiï. Використовуйте страх перед цим голодом. Усi свiтовi проблеми виникають i вирiшуються на гормональному рiвнi натовпу. Юрба вибирає президентiв, фюрерiв, пророкiв, месiй, поп-зiрок як – сексуальних партнерiв. Будьте сексапильними. Видiляйте гормон сексуальностi. Розпилюйте його флюïди на юрбу. Використовуйте всi чари, якi заклала в нас Природа, всю потенцiю, всi можливостi i таланти. I натовп, ця гiперсексуальна потвора, яка страждає на брак любовi, вас знайде по запаху. I буде любити. Буде вас трахати на вiддалi, шаленiючи оргазмом радостi. Не соромтесь, натискайте – словом, жестом, а головне – страхом, на його ерогеннi зони. Але не допускайте цю збуджену горилу ближче, анiж на вiдстань руки – загризе! Затопче! Рампа сцени – священний кордон мiж вами i натовпом. Велике бачиться на вiддалi. Будьте завжди на величнiй вiддалi вiд юрби. На вiддалi популiзму. Вчiться у полiтикiв. Рiвнiсть урiвнює до рiвня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжнi. Натовп шанує недосяжних. Вiн ïх боïться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Ерогенна точка натовпу – хiть страху, iстерiя страху. Доводьте юрбу до iстерики – тодi вона керована. Використовуйте iстерiю людських стад i зборищ. На початках вам важко буде зiбрати тисячолюднi натовпи. Починайте з малого – з iндивiдуальних прийомiв. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, вас потребуючих, збирайте ïх поодинцi, розповсюджуючи, як запах, чутки про своï унiкальнi, надзвичайнi можливостi, чудеса зцiлення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який спосiб. Придумайте собi незвичне, звучне, яскраве iм'я, яке асоцiюється iз таємницею, легко запам'ятовується, i звучить, як музика. Нехай ваше iм'я обростає чутками, легендами, домислами... Використовуйте засоби масовоï iнформацiï. Почнiть з них. Почнiть iз совiстi i розуму народу – з iнтелiгенцiï, яка у всi часи у всiх народiв була, є i буде – голодною i спраглою на чудо, обдiленою любов'ю, застрашеною... Владою, режимами... Якби ця так звана совiсть i розум були мужнi, мудрiшi, непiдкупнi, плебс був би некерованим... Почнiть iз творчих людей. Сумлiнна учениця Марсалiя завчила настанови Учителя, як молитву. Але творчi люди не допускали до свого довбаного бомонду ïï й на гарматний пострiл. Вони дивилися на неï, як на тупу сiльську бабу, що лiзе зi своïм свинським рилом на ïхнiй Парнас. Навiщо ви пишете цi... вiршi... Пишiть про вишиванки, рушники... Зневажливо квасна усмiшка, жалiсний погляд, слова, кинутi нiби мiж iншим колезi, а насправдi — тобi услiд: Як менi жаль цих нещасних графоманiв... Хворi люди... Безнадiйно хворi... Самi мучаться й iншим жити не дають. Ну просто пошесть якась! Мор! Та й сам Учитель, не зрозумiвши ïï поривань, вiдштовхнув, запропонувавши радше вiд жалостi роль медiума i то, якщо конкурс пройде. Мабуть тодi вiн не покладав на неï якихось особливих надiй. Вона це вiдчувала i страждала. Що поробиш, коли для жiнки, впевненоï у своïх можливостях, чарах i талантах, приниження жалiстю – найобразливiше приниження. Почуваєшся недоумком, калiкою, третьосортним утиль-непотрiбом. Та ще тодi, коли мусиш вертатися в село – до рiвних собi. I вертаєшся. I хочеш вiшатися вiд тупостi рiвних собi. У школi – однi вчительки. Одне село, замордоване селом: господаркою, городами, п'яними чоловiками. Одна розрада – плiтки. Ти даєш ïм поживу для цiєï єдиноï втiхи. Своïми походами до мiста i любовними походеньками. Вони плiткують про тебе навiть при тобi, обсераючи з нiг до голови, але так натхненно, що ти прощаєш ïм, розумiючи, що то не вiд злостi, а вiд заздростi. Удома – хронiчно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненавидить тебе тихо, без сварки. Терпляче терпить. Щонедiлi i врочистих свят iде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить вiдпущення грiхiв за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далi блудиш iз сатанистами-екстрасенсами, а тому свекруха далi тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у лiтнiй кухнi, але ïï ненавистю просякнутi навiть пороги у вашiй новiй кам'яницi, i ти постiйно перечiплюєшся через них, ïï згадуючи. У кам'яницi – Михайло. Хронiчно всiм задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фiра, мамою, тобою, блудливою i зрадливою, своïм бездарними життям з примiтивними радощами i тупими жартами пiдпилих ко뺥 по тракторнiй бригадi. Повертаючись iз чергових своïх блядок, ти чесно розказуєш про черговогопатрiарха, одинокого, забутого Богом i славою, який потребує твого спiвчуття i борщу, про невизнаного, як i ти, Поета, якому давно нiкому читати своï вiршi, крiм тебе, про вiдомого Художника, в якого помер на голцi єдиний син-наркоман, i ти бесiдами про вiчне зцiлюєш його напiвмертву душу... Ти навiть iнодi лягаєш з ним у лiжко, але як сестра, бо вiн уже давно нiчого не годен, тiльки плакати тобi в пазуху i малювати твiй портрет в образi Оранти. Якби мiж вами щось нечисте було, вiн не малював би тебе святою... Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, i каже: – Я вiрю тобi, але ко뺥и не вiрять. Кажуть, що ти курва. – Не слухай ко뺥, – радиш лагiдно, береш чоловiка за руку i ведеш до лiжка. Серед бiлого дня. Але вiн, бiднятко, скучивши за тобою, не боïться, що будь-якоï секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невiстку, кола круг кам'яницi намотує та тонкий голос подає, покрикуючи на безневинних курей, у той час, як ти кохаєшся з чоловiком солодко й нiжно, щедро оплачуючи всi його страждання i приниження п'яними, грубими односельцями, бо сама така – принижена теж приниженими. Упослiджена упослiдженими. Затрахана затраханими. Застрахана застрашеними. I не вiдаєш, як розiрвати це зачароване коло. Вiчне. Ти цiлуєш Михайла у бивень, розм'яклий вiд щастя й любовi до тебе, як запечатуєш, i кажеш, що завтра ïдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сiльська вчителька, i де ти зможеш зажити слави цiлительки i ясновидющоï, на яку ти вчилася. I заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справдi ясновидюща. Провидиця i пророчиця. I ти знає, що все у вас буде добре. Нi, найкраще! Що ти скоро розбагатiєш i забереш ïх iз Даночкою у столицю... В останнiх словах ти брешеш, щоб заспокоïти чоловiка, бо знаєш насправдi, що того нiколи не буде. Буде усе: грошi, популярнiсть, пiдкорена тисячолика юрба, але того, що ти обiцяєш Михайловi – нiколи не буде. Тобi вiд цього знаття хочеться плакати. I ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча... за одним i тим же, чого мiж вами нема i нiколи не буде... А могло бути... Цiлий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з мiста. Вариш-шквариш на кухнi. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бiдна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою, i готова на все, аби лиш ти була коло дочки i Михайла, бо знає, що вiн однолюб, i боïться, щоб вiн розумом не звередився через твою зраду. Але ти... Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде – на цьому подвiр'ï, у цiм райцентрi, який здається тобi страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боïшся Учителя. Бо впiзнала того, хто ховався пiд його личиною. Ти не хочеш бути анi зомбi, анi психотропним апаратом, що зомбує розгубленi маси. Бо знаєш, що i хто за цим стоïть. Ти не бажаєш бути вiчним рабом системи, бо ще свiжi у пам'ятi спогади про Вакара i всiх тих кураторiв, якi тобi перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокоï: батькiвщина ж у небезпецi. Але ти не можеш повернутися до себе колишньоï, бо уже виросла iз себе, як iз учнiвськоï форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твiй дiм зруйновали плiтки, поголос i брехня. I хапаєшся за соломинку... переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тiльки один чоловiк – зелепух Радiон, i ти ïдеш шукати його, i знаходиш – у Києвi на Хрещатику. Родiон все ще дивиться, перехнябившись, на ïï сонне, спокiйне обличчя, що вiн у нiм впiзнає, чи не ту молоду, соковиту, повну сил i сподiвань чарiвницю, що перетрощила усе його примiтивне життя примата, а його перекопилила... З того нiчого путнього не вийшло, звичайно, але принаймнi вiн не здох у наркодиспансерi, як мав би... Iронiчно-знущальний усмiх кривить рот Марсалiï. Родiон спохоплюється й одвертається, ховаючи вiд провидицi сентиментальну задуму в дрiбненьких очках. Вони обоє думали про одне... Звичайно, побачивши провiнцiйну провидицю i цiлительку у фойє республiканського радiо, сяючу, мов ялинкова iграшка, Редько розгубився, бо одна справа шуримуритись iз чужою жiнкою в лопухах периферiйних, i зовсiм iнша – публiчитись iз сiльською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалiю врятувало вiд Радьковоï пiдлостi те, що передача про неï як народознавця i народну цiлительку не тiльки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажiотаж серед слухачiв. За кiлька останнiх днiв вони засипали редакцiю радiопередачi У свiтi цiкавого листами, i буквально затероризували дзвiнками. Недужi, хворi, розчарованi шукали в неï порятунку, душевного зцiлення. Патрiотично налаштована iнтелiгенцiя – нову провiсницю досвiтнiх вогнiв. Однi вимагали адресу великоï Марсалiï, iншi – продовження радiопередач про неï. – У мене є проект, – оговтавшись вiд несподiванки, зашепотiв Радiон i заспiшив до виходу так прудко, що Марсалiя ледве встигала за ним. – Як це – проект? – не зрозумiла значення термiну, що тiльки-но входив у мовний обiг столицi початку незалежних дев'яностих. – Ну, типу iдея, план... – В мене теж є iдея i план... Як переплюнути Кашпора з Чудаком. Радiон оторопiв. Наïвний зелепух! Вiн мав ïï за просту, як слуп, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! I мудрiша, i далекогляднiша. I приïхала сюди не ради його прищавоï персони, а задля справи, ­ i не лише з проектами, а й зi своïм бiзнес-планом. *** Авто нечутно мчало степами, розпiкаючись вiд швидкостi i спеки. Спали, прихилившись головами до вiкон, розморенi охоронцi. Вдавали, що сплять, Родiон i Марцалiя, згадуючи, як майже бiгли Хрещатиком. Мовчки. Вiн –попереду, вона – за ним. Як двоє змовникiв. Вони й справдi були змовниками. Бiля Парламентськоï бiблiотеки перебiгли вулицю i подерлися на гору. – Тут нас нiхто не побачить i не пiдслухає, – вибравши безлюдне мiсце мiж кущами, сказав засапаний тодi ще Радiон i накинувся на неï, як переляканий горобець на кiшку: – Ти уявляєш на що замахнулася? Уявляєш якi за ними люди стоять? Якi... сили? ЦеКа – не менше! А якi грошi! Ти хоч розумiєш... – Розумiю, – сказала Марсалiя таким тоном, що Радiон осiкся. Дивився на неï довго й уважно, нiби вперше бачив. А надивившись, пiдозрiло спитав: – Звiдки? – Вiд однiєï тiтки, яка сама служила у тих службах i силах, як ти кажеш, не ким iншим, як простим разработчиком–испытателем секретного психотропного оружия. I тiтка ця – перед тобою. – Ну даєш, дiвко... – побiлiв Радiон. – Брешеш! – Авжеж, брешу! I тiльки в тому, що була не разработчиком-испытателем, а самою психотропною зброєю... Ти не даремно соромишся поряд зi мною дефiлювати Хрещатиком... – не проминула вколоти невдячного мiщуха. Та бiдний Радько був надто заклопотаний, щоб реагувати на ïï шпильки. Марсалiя справдi вразила його. Ця бабенцiя, що, як йому здавалося, не тямилась вiд щастя, як вiн топтав ïï, наче курку, на очах у чоловiка, виявилась не такою простою... або вiн нiчого не розумiв... Нахабний зелепух зiв'яв, як скошений лопух. Глянувши на Марсалiю, що тишком насолоджувалася реакцiєю, примирливо розвiв руками: – Ну, тодi я ... не знаю, що робити... – Зате я знаю: вертатися на радiо i робити зi мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачi... Познайомити iз жiнками свого колективу, з дружинами письменникiв, депутатiв й iнших представникiв нервових професiй. А я вже з ними сама раду дам. I ще – жити разом, думати разом i робити усе разом. Нас чекають великi грошi. Повiр менi. Як не як, я ще й оракул-провидиця. – I раптом, схопивши його за ремiнь, рiзко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця: – Гги-и-ину... Ги-ну за тобою, любчику солоденький... I вони кинулися сторчма вниз по днiпрових схилах, i котилися заростями доти, доки не зачепилися за непролазнi кущi i нарештi не зчепилися в несамовитих обiймах. Радiон – з переляку перед вiдьмою нерозгаданою, Марсалiя – торжествуючи, що оборудка вдалася. Тiльки б Радько не передумав, бо тодi ïй каюк. Кiнець тодi ïй... – Дорогесенька, з цього дня ти вже собi не належиш... Тепер ти секретний спiвробiтник № 628/826, в миру – Марсалiя. Ми на тебе не даремно грошi тратили. Запам'ятай: те, чого ти навчилася, не приватний бiзнес, а дуже серйозна справа... Не здумай дурити нас... Пiд землею знайдемо. На днi моря виловимо, з космосу дiстанемо, – чула крiзь пристрасний шепiт Радька безпристрасний голос Учителя. – Ми – держава в державi. Царства, iмперiï, системи, союзи розпадаються, а ми є, i завжди будемо. При всiх формацiях, системах, режимах. Ми – вiчнi. Ми – основа основ. Ти повинна гордитися, що нам належиш... Спочатку вона думала, що Учитель жартує, або хвалиться, але глянувши в його жорстокi, холоднi очi, зрозумiла: вiн попереджав. I вони справдi нi перед чим не зупиняться. I вона злякалася, дуже злякалася, бо дуже вже не хотiла належати ïм. Досить з неï двадцяти рокiв спiвпрацi... Може, це комусь i подобалось, може, хтось тим i гордився в душi, та лиш не вона... Подумки перечитуючи усi тi доповiднi записки, якi ïй довелося написати на однокурсникiв, колег i навiть свекруху – релiгiйну фанатку, ïй хотiлося вити вiд огиди до самоï себе, бити себе по головi, щоб вибити з пам'ятi тi доноси до останньоï букви. Але знала, що то марна справа, як i даремна мрiя позбутися залежностi, доки тi акуратно списанi аркушi ще пиляться у архiвах спецслужб. Єдиний був порятунок – стати знаменитою, вiдомою. Вiдомих i знаменитих важче дiстати. Тож нехай вони собi розкручують чудакiв i кашпорiв, а вона буде – Марсалiю славити! *** – Зупинись! Ïï треба привести до тями, – наказав водiєвi Родiон i зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи: – Вставай! Прочумуйся! Пiд'ïжджаємо! – Ти ранiше чемнiшим був, – образилась нiбито розбуркана нагло Марсалiя. – Ти теж. Виходь з машини. – Ще чого! – обурилась цiлителька. – Iди попiсяй! Розiмни старi костi, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголiчка... – А ти сам?! Подивись на себе, чмо нещасне! Ще раз образиш... – Перестань влаштовувати сiмейнi сцени! Нiхто тебе не ображає! Просто за кiлька кiлометрiв Виноградне, де запланована ще одна зустрiч, а ти... – Та пiшов ти... зi своєю зустрiччю! От iди й зустрiчайся! Разом зi своïм Босом! Бос! Ще один... лишай стригучий! От скличу прес-конференцiю i розкажу журналюгам, з чого купони стриже вiдомий полiтик-популiст, голова партiï Благодать, вiн же кримiнальний авторитет i вiдьмацький сутенер Босяра!.. – Зашпили пасть i не наривайся! – Ой, злякав! Де мiнералка? Хочу вмитись... – I Марсалiя вийшла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лiсосмугу. Охоронцi – за нею. Але вона плювала на цих шмаркачiв, як i на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як вiн ïï красиво здав Босу! Вона тiкала вiд Учителя, а Радько ïï здав цьому вiдьомському барону... як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигувати за своïми рабинями – пророчицями i цiлительками, переслiдуючи ïх по п'ятах курними, забитими провiнцiями, як останнiй сутенер, а повернувшись до столицi, вдавати iз себе великого полiтика i бiзнесмена. Але чому – вдавати?.. Коли усi добре знають, що основний бiзнес Юхи(ма) Боса(льського) – народнi цiлительки, екстрасенси, провидицi, пророчицi, яких наштампував по всiй Украïнi у численних академiях, школах i курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике вiдьомське порiддя, приневолив, розтикав по своïх точках i примусив працювати на нього. Гуртом – у рiзноманiтних центрах пiд iнтригуючими закрученими назвами. I поодинцi. Сотнi таких Ванг невтомно вели прийоми (та й ведуть!) по спустiлих робiтничих клубах, кiнотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмiстi i на глухих околицях. Ба! — на кожному розi Хрещатика i чи не в кожнiй полiклiнiцi. Тож коли ïï, велику Марсалiю, виïла, буквально виштурхала iз покоïв першоï ледi та стара лярва (печатки не було де покласти!) Калєрiя Едуардовна, те чудо в пiр'ï... в обiйми цього... восьминога... тьху! Спрута Босальського... Калєрiя Едуардовна – окрема стаття в кримiнальному кодексi Марсалiï... Ранiше вона думала, що Кавалєрiя — прикра випадковiсть, збiг трагiчних обставин у ïï тодi вже налагодженому життi. Тепер все бiльше переконується, що без Учителя там не обiйшлось. Вигнання з царських покоïв було покарою за те, що вона, Марсалiя, порушила обiтницю i знову злигалась iз Радьком... через рiк, як вiн ïï зганьбив, мало не вбив i вигнав з Києва... I це пiсля того, як Учитель вiдiгрiв ïï i повернув назад, але не просто у столицю, а в царськi палати, компаньйонки першоï ледi! I тодi, коли з такими муками, з таким трудом Марсалiя добилася такоï довiри у государинi, стала майже подругою – з'являється ця, прости Господи, Кавалерiя! – Милочка! Не знаю, как тут... но в Европе, в приличном обществе... особенно при дворах... эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи... отнюдь не мувитон...скорее, извините, признак дурного вкуса... Я, конечно, не настаиваю, но... уроки хорошего тона не мешали бы нашим... руководящим дамам. Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги...на благо отечества... Как любит повторять Ее высочество королева-мать... А любимое изречение принцессы Монако... О, императрица Японии... это чудное божество в образе такой простой земной женщины... А вы знакомы с королевой Испании Софией? Она люби носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, Милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Монте-Карло... Ах, милочка, вам надо почаще выезжать у свет! I мiлочка все те ковтала, розвiсивши вуха, а наковтавшись гачкiв, вигнала ïï, Марсалiю, в три шиï за ворота! Тепер по пишних царських хоромах ходить стара цеерушниця Кавалерiя! Кажуть, що тепер на дачi справдi весело: щосуботи звозять усiх чиновниць, яким кавалер-дама Кавалерiя дає уроки гарного тону та свiтського етикету. А вона, Марсалiя, чiпляє локшину на вуха убогих провiнцiалiв та стає до вiтру у лiсосмугах на очах у покидькiв! Але вони ще пожалiють, що помiняли провидицю на плiткарку. I першою пожалiє перша ледi, якiй не довго, ой недовго ще бути першою. Так карти кажуть. Кiнець вiщують i президентовi, i його клановi. До осенi. Не до добра i сни вiщi, вогненнi якiсь Марсалiï сняться. Буде боротьба страшна, але до кровi не дiйде. Жiнка зупинить. Часом Марсалiï здається, що тою жiнкою буде вона... I ïй стає страшно. Марсалiя задихнулася... Останнiм часом з нервiв у неï починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька чогось ïй не пiдсипає чи замiсть тремадолу в рота не пхне, щоб тримати в руках. Хто-хто, а вiн бо знає, як легко манiпулювати хворою людиною! Часом ïй здається, що ïх з Босярою аж пiдмиває отак легенько скалiчити ïï, паралiзувати, обезножити i вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманiтарних iнвалiдських вiзочкiв, якими так спритно пiдторговує Центр нетрадицiйноï медицини та езотеротерапiï благодiйника всiх знедолених Юхима Босальського... Ядуха стискала трахею залiзним п'ястуком. Треба розслабитись... I попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарештi, вирватись i пiти до якогось нормального традицiйного торакального свiтила... Плюнути на всiх i вся – i зайнятися власним здоров'ям. Це важко. Це неймовiрно важко – плюнути! Але мусиш, бодай вiд безнадiï всiм вiдомстити... Тим бiльше, що життя не вистачить на помсту. Але Калєрку-сучку вона б роздерла на клаптi i розкидала по президентськiй дачi, щоб шматки цього старого кожуха висiли на кожнiм кущi! *** Марсалiя, ступивши кiлька крокiв у насадження, заходить за кущ, обсипаний бiлими бубками, демонстративно присiдає, охоронцi вiдвертаються i вiдступають на кiлька крокiв до машини. Родiон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочiпки доти, аж доки по задерев'янiлих ногах не зачинають бiгати мурашки. Так вона вся дерев'янiла вiд ненавистi, коли бачила Калєрiю-кавалєрiю! Це ж придумати собi якесь неiснуюче нiде звання якоïсь... кавалєр-дами, яким нiбито нагородила ïï сама королева Великобританiï! I та простота свята, та цариця, яка в душi так i зосталася жiнкою директора глиноземного заводу, повiрила аферистцi! А ïï, Марсалiю, викинула просто... пiд ноги Боса – цього вiдьомського сутенера!.. Який прикував ïï до сцени будинку культури на найдальшi околицi Києва i вона три (!) три-и-и ро-оки день у день мусила за полтiннiк дурити мiсцевих калiк, алкоголiкiв та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрiвши, вони не повiдбивали ïй печiнок. Тож ясно, що, коли, нарештi, Бос вiдпустив ïï на волю, тобто дозволив гастролi по Украïнi, вона готова була йому руки цiлувати! Отаке вони з нею, великою Марсалiєю, зробили, цi покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не пiдiймала, вже й за дитину взялися! Жах... Треба... тiкати... Але – куди?! Свiт тiсний, а вiдьомський – ще тiснiший... Нi, спочатку треба серйозно i дуже детально обдумати план своïх подальших дiй: як ïй викрутитись iз цього капкана, не позбувшись голови? Хоча... до бiса цю дурну голову! Цей дiрявий баняк, що завiв ïï в такi хащi страшнi, де й звiру було б лячно... Марсалiя важко пiдводиться на онiмiлих ногах, зливаючи собi з пляшки, миє по черзi руки, сполiскує пiдпухле обличчя. I тiльки зараз помiчає, що зупинилися бiля невеличкого, певно, насадженого, акацiєвого гайочка, свiжого, густого молоденькою зеленню, дзвiнкого пташиним щебетом. Такими лiси бувають тiльки на початку лiта. Боже, як давно вона не була в лiсi! Як ïй хочеться зостатися серед цiєï краси – самотою, без охорони. I не поквапом, мимохiдь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матiнки Природи. Цим найдешевшим i найдорожчим скарбом... Якого ми або не маємо, або не помiчаємо... Лиш у такi рiдкiснi хвилини, коли над усе прагнемо втекти у свiт флори i фауни, очиститись вiд скверни так званоï людськоï цивiлiзацiï... Гидливо скривившись, спостерiгає, як iз джипiв вистрибують охоронцi, помiчники-ученики, як радiсно спiшать виплеснути на вiдкриту душу землi сморiд власноï утроби. Фу! Гидота... Трутнi! Останнiм часом Марсалiя намагалася не помiчати свiй почет. Бо хiба це чоловiча справа – корчити святих i мудрих, видурюючи у нещасних калiк останню копiйку? Та й який нормальний чоловiк, скажiть на милiсть, пiде жiнцi прислужувати, хай навiть вона й сама королева?! Вiн сам захоче стати королем! Нi, той, хто живе за кошт жiнки, – не чоловiк! На своïх, тьху, учениках, пересвiдчилась: мало що слабоумнi, так ще ж i пiдлi. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, нi, на це в нього розуму не стачає, а от нахабства здаватися – вистачає. Людцi! Дрiбнi людцi – i тiлом, i душею! Марсалiя з ненавистю дивиться, як вони, малi, бородатi i довговолосi, схожi на гномикiв, широко розставивши коротенькi нiжки, виставивши лiктi, розминаються, або притьмом бiжать в гущину випорожнитись. Фу! А iмена! Iмена якi собi попридумували, вмерти можна: Василiй Арамейський, Iоан Афонський, Варфоломiй Вiзантiйський, Митрофан Галiлейський... Згадка про Митрофана кидає ïï в жар: як вiн мiг, покидьок, пiдняти руку на ïï дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мрiяла стати кимсь! Дурна баба та теща! Бо не вона, Марсалiя, шукала цього покидька, а вiн сам ïï знайшов, напросившись спочатку книжки ïï продавати. Спiвпрацю пропонувала, бездар тупоумна! Бiзнес-план приволокло: як заснувати незалежний вiд Боса i Родiона Центр народного цiлительства, в якому (смiх i грiх) мiсце президента собi зафрактувало. А вона, Велика Марсалiя, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як вуж на пательнi, заробляючи грошi для цих трутнiв! Хоч, коли по правдi, так воно й було... Звiсно, Марсалiя на провокацiю не купилася: пiдозрювала, що шпигунiв ïй пiдсилають або Родiон, або той же Бос... Розуму пробують... Але на роботу Митрофана взяла через його блядуватий вигляд i блудливий погляд. Най крутиться – коло будуару. Блудливий котюга... Щоб хоч якось вiдомстити Родiоновi, вона впустила коханця у шлюбне ложе, i ловила вiд того подвiйний кайф: фiзiологiчний i моральний, спостерiгаючи, як казиться Родiон вiд безсилля. Звiсно, йому б розум не завадив скалiчити ïï, але – хто тодi його, сутенера, годувати буде?! Тож i вийшло, що ненаситний шлунок Радька засунув його палке серце у самiсiньку дупу. Марсалiя смiється: отакi-то муки доводиться терпiти Родiону Новоявленому за те, що вiн замiсть служити Марсалiï, захотiв нею помикати... Хоч знав, що вона своє не попустить i мститиме так люто, як тiльки зможе ïï щира жiноча душа.. Помста... Це солодке слово – помста. I звичайно, життя закоротке, щоб цим словом насолодитися до–не–схо–чу... Знову перед очима стала наштукатурена Кавалерiя. Роками вона безперечно старша за королеву-матiр, а поведiнкою – бандерша. Але де вона взялася? I чому? Марсалiя досi не могла зрозумiти, яку роль виконувала коло першоï ледi. Компаньйонки, няньки, повiрницi, духiвницi, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидицi?.. Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: ледi хандрила, не хотiла виïжджати у свiт, врештi, кликала Марсалiю, що була завше напохватi, i вони цiлий день розважалися ворожбою на картах, грою в пiдкидного i розкладали пасьянс. Усьому цьому Ïï величнiсть навчила Марсалiя. Ледi тiшилась, як дитина, i все дивувалась: – Я даже не знала, что карты – это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников... сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой... О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть! Государиня часто плакала, жалiлася: – Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька – Марсалия – это... ну, чужое, такое... ну вы меня понимаете... Я такая одинокая... С тех пор, как Люлюсик стал... ну, сами понимаете... власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого... интересно, что за человек? I Марсалiя кидала карти то на новопризначеного мiнiстра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тодi – по колу – на всiх придворних дам, якi й зараз висiли гронами на телефонi, добиваючись у першоï ледi аудiєнцiï i не вiдаючи, що доля ïхнiх високопоставлених чоловiкiв, синкiв, та й власна залежить вiд якоïсь Марсалiï... Не вiдала й цариця, захоплюючись ясновидiннями домашньоï Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала вiд свого справдi всезнаючого i всевидющого Учителя повний iнструктаж: кого принiмать-мiловать, а кого у шею гнать, а кого, вообще, на гранiцу, то єсть на порог не пущать! Спочатку Марсалiï було страшно, що вона з першою ледi держави говорить про державнi справи так, як про... якусь сiльську буденщину! Мало помалу за розмовами вiдкривалися Марсалiï таємницi, про якi... Боже, та якби народ знав, що насправдi твориться над його бiдною головою, вiн би... Марсалiя навiть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усiх перевiшав чи сам перевiшався б? Або подивувався – пообурювався та й заспокоïвся, як вона, побачивши, що тi високi чиновнi мужi i дами недосяжнi, насправдi навiть нижче рiвня сiльського фiрмана... Згодом вона сама iз задоволенням понижувала ïх смiшними прiзвиськами, невинно питаючи царицю: – То на кого кидати – на панi Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на ВерҐелу-мiнiстра? Перша ледi заливалася дзвiночком, i скоро вони мали клички для всiх придворних, i дуже тим потiшались. Часом Марсалiя вiдпрошувалася в мiсто, але частiше ïхала туди, коли ледi не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. I завжди – на вулицю Тарасiвську, де у затишнiй квартирi ïï чекав Учитель. Вони обмiнювалися iнформацiєю: Марсалiя розповiдала все, що чула, а Учитель – давав новi завдання. – Зараз готується вiзит Батi в Азiю, – казав Учитель. – Треба зробити усе, щоб поïхав не ВерҐела, а Мегера. Ледi вiн подобається. А оскiльки вона теж поïде, ти одягай вишиванку i тупай до жiнки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиï вiн ворота грає i пiд чию дудку, а тодi зазирни до Дибуна. Вiн там намилився в Америку, нiбито в дiаспору, а куди насправдi – дiзнайся... I налякай панi Дибку авiакатастрофою. Так i кажи: загине чоловiк в автокатастрофi, якщо полетить тодi то й тодi. Ясно? У них малi дiти – подiє. А Ледi скажи, що вiд Лисицi йде негативна енергетика, що ходять чутки, нiбито в ïï зятя зв'язок iз топ-моделлю, у прем'єра – iз нацiоналiстами, в мiнiстра охорони здоров'я – з iранською наркомафiєю, а в головнокомандуючого – з торговцями зброєю. Ледi ж запропонуй полiкувати ауру, покусану темними сутностями, i почистити чакри, забитi екстрасенсами опозицiï. Ху! Аж самiй стидно... що вона тiльки не виробляла з тим... полiтикумом! Та вона долю краïни вершила! I раптом, бллль, ця Калєрiя-кавалєрiя-халєрiя... Раптом перед з-пiд нiг спурхує пташина. Марсалiя лякається, хапається за серце... Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси i не бачити ïï! I тiльки тепер вона розумiє, що не очима людина дивиться на свiт, а душею. Коли душа слiпа, то й очi нiчого не бачать... Як же ïй звiльнитися вiд цiєï полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась iз глушини, з невiдомостi, злиднiв. Уже ж нiби все бiльш-менш доступне вибраним Богом – маєш. А щастя нема. Усiх ощасливлюєш, а себе... Та ж бiля тебе навiть чоловiка достойного нема. Однi трутнi, сутенери, недоумки i курдюпелi. Хитрий Родiон спецiально пiдбирає недоросткiв, щоб самому керувати i вивищуватись над ними! I нею! Останнiм часом навiть взявся помикати... З тих пiр вона не може дивитися на нього без роздратування. Вiн же навпаки – дивився на неï, як на порожнє мiсце, а ще точнiше, як сутенер на спрацьовану стару повiю. I раптом страшний здогад забиває ïй подих: нарештi до неï доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею i не тiльки в постелi... Цей... штатний лизун... вiн... вiн вiдомстив ïй за свою малiсть, за свою недолугiсть, за... посаду вiрного пса, тимчасового фаворита-полюбовника... Зазираючи ïй у кожну дiрку, слинячи закохано п'яти, цей пес шолудивий iз ненавистi плекав помсту! Страшну помсту! Можливо, разом зi своєю тещею?.. Хоча... нi... ця мокриця навряд чи до такого додумалася б, тим паче з тещею! Тут iнше... тобто – iншi... Невже Учитель? Згадала давню розмову... Коли, почувши по радiо ïï Бесiди благочестивi, Учитель зрозумiв, що недооцiнив пробивну силу i психотропнi можливостi простакуватоï селянки, яка неждано для нього i без нього (!) буквально за лiченi мiсяцi заволодiла умами й душами мiльйонiв украïнцiв, коротше кажучи, проҐавив таку рабиню золотоносну, розшукав ïï сам. Не погребував... Чекав у машинi коло пiд'ïзду радiокомiтету. Спочатку вона не впiзнала у самовпевненому ситому пановi, що покликав ïï з вiкна iномарки, свого благочестивого, не вiд свiту цього Учителя i кинулась навтьоки. Але в цю мить вiд колон вiдлiпилися командорськими статуями два тупомордих урвитлi, нiжно пiдхопили ïï попiд руки i посадили поряд з чоловiком, який взмиг ока перекинувся на Великого Магiстра. – Я хочу запропонувати тобi спiвпрацю, – сказав Учитель без зайвих церемонiй. – Ти ж розумiєш, сподiваюся, що якби не я... Коротше, я тебя вскормил собственной грудью не для того, щоб ти годувала якогось... (не хочу ображати твоï святi почуття, але правда – святiша) недоумка. *** За спиною Марсалiï пiд чиєюсь ногою хрускає гiлочка. Не оглядаючись, Марсалiя питає: – До речi, чого це ти мене в лiс гониш обсикати святий храм матiнки Природи? Чому досi в машинi нема бiотуалету? – А тому, що ти не Алла Пугачова... – А чому це я – не Алла Пугачова? – А тому, що ти – звичайна сiльська баба, звикла до нужника iз соняшничиння, – дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусiднiй кущ. – А ти... як i Босяра – поганий сутенер... – Дуже добре. Тодi ти – стара, скандальна шльондра. Iди в лiс, пробз... бо перерва кiнчається. Отака в них бесiда любовна останнiм часом виходить... Дожилася... Михайло нiколи не посмiв би ïï так назвати, хоч вона, може, й заслуговує... Тож чого вона терпить, чого стоïть i вислуховує, чого не пошле усiх до бiса i не повернеться додому, до... Згадавши про доньку, буйна Марсалiя наразi жалiбно просить Новоявленого: – Родику, подзвони в лiкарню... В голосi ïï стiльки болю, що Новоявлений покiрно тикає пальцем по мобiльному. Йому довго не вiдповiдають, мотаючи Марсалiï жили. Нарештi Родiон називає iм'я i прiзвище дочки i перетворюється на слух. Вона теж. – Все нормально. Поправляється, – каже Родiон, ховаючи мобiльник i очi... – А ти ж казав, що то не правда, що менi привидилось? Як ти мiг... – скiмлить Марсалiя з таким вiдчаєм вiдчаєним, що янголи-охоронцi вражено вiдступають за кущi.. – Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око i перевiр, – зумисне грубо вiдповiдає Новоявлений. I вона питає з мукою: – Чому ти постiйно злишся? Чому поводишся зi мною так, нiби я... шмата якась... Якщо я тобi надоïла – давай розiйдемось... Менi так тяжко... Це ж дитина... Моя дитина... – Хватить! – кричить Родiон. – Я сказав – з нею усе нормально. Я ж теж людина! I не чужа, якщо ти це пам'ятає! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз – в машину! I схопивши за руку Марсалiю, Радiон брутально жене провидицю поперед себе до машини. *** З виразу лиця коханого Марсалiя бачить, що противитись озвiрiлому Родiоновi небезпечно. Та й сiкатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарiв, загиджених фекалiями подорожнiх... Бридкий сутенер... Бо таки сутенер... Воша на ïï горбi... Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалiя виривається i з криком: – Вiдпусти, я ще не ... – заходиться такою iстеричноï лайкою, що червонiють навiть глухонiмi охоронцi. Навiть Родiон нiтиться. I, скориставшись його розгубленiстю, Марсалiя переможним кроком Наполеона повертається на своï лiсовi позицiï. Преподобна торжествує: вона поставила Родiона на мiсце i то на очах у всiх. Хай знають: вона нiкого не боïться i нiхто ïй не указ! Навiть Учитель! Якщо вона не злякалася його всемогутньоï наддержавноï структури, то якогось дрiбного шахрая Боса, будь вiн тричi депутат, i його посiпак типу Родiона, не злякається й поготiв! Колючий пiдлiсок дратує Марсалiю, але вона люто проривається крiзь нього на галявинку, встелену довгокосою степовою травою. Падає горiлиць i заплющує, ослiпленi сонцем, очi. П'ять хвилин контакту iз матiнкою землею. Всього п'ять хвилин i цiлителька встане, повна животворних сил i свiтлоï, добротворноï енергiï. А поки що ­– глибокий вдих i вона повнiстю вiдключається за системою буддiйських монахiв, яку перейняла в Учителя. П'ять хвилин короткого, iнтенсивного сну i Марсалiя знову жива i всеможна. Вона знову оптимiстично i вiдважно дивиться в очi свiтовi. Мислить тверезо i чiтко, як комп'ютер. Нема де правди дiти, одверте перевтiлення Учителя на цеерушника-мафiозi, таки настрахало ïï, i вона зопалу дала згоду працювати в однiй командi, тобто в буквальному розумiннi – дiлитися прибутками. Тодi вона ще не розумiла, що то Учитель пропонує ïй надiйний дах. Взагалi, тодi вона мало що ще розумiла. Та й гординя брала верх. Спокушена славою, волiла бути сама собi хазяйкою. Ага! Розкотила Ґембу! Даремно вона намагалася перехитрити Учителя... Отримавши iнструктаж, з явочноï квартири бiгла на здибанку до Радiона. Ховалася, маскувалася, мiняла перуки й чорнi окуляри носила... Цей Берiя, прости Господи, взяв ïï голими руками з iншого боку... Так. Тепер вона певна, що то вiн спровокував перший ïхнiй скандал з Радьком-Радiоном. Можливо пiдплатив, пiдпоïв, або страхом примусив цього покидька вигнати ïï, голу й босу, серед зими з гуртожитку. Бр-р-р! Вiд спогаду про те своє публiчне ганебне приниження в Марсалiï мурахи побiгли по спинi. ...Буквально через мiсяць пiсля дивноï зустрiчi з Учителем i через пiвроку по прибуттi Марсалiï до столицi, ïхнiй з Радьком сiмейно-дiловий тандем розпався. Скiнчилося щасливе раювання у його облупленiй кiмнатцi в робiтничому гуртожитку на околицi. I з тим i життя ïï мало не скiнчилося, якби вона не встигла вискочити за дверi в однiй нiчнiй сорочцi i капцях на босу ногу. А все складалося так добре! У неï з'явилися першi клiєнти, яких вона називала поважно пацiєнтами. Удвох з Радьком вони вiдбирали ïх по дзвiнках, що пiсля кожноï радiопередачi про украïнську цiлительку, послiдовницю великоï Ванги, пророчицю Марсалiю, буквально блокували усi радiйнi телефони. Пiдбирали клiєнтуру обережно, поки що тiльки киян, до яких можна було б завiтати додому, адже один вигляд страхiтливого гуртожитку зiпсував би провидицi i репутацiю, i перспективу, i клiєнтiв розiгнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалiя тодi ще досконально не пiзнала психологiю мiщуха, не знала, на яку наживку вiн ловиться, якого гачка ковтає. Звичайно, враховувала i важкiсть людськоï бiди, i складнiсть проблеми, обминаючи трагiчнi випадки, якi навряд чи вилiкуєш замовляннями-примовляннями — вiд викачування яйцем до роздачi рецептiв та мiшечкiв iз сушеними цiлющими травами, зiбраними ще свекрухою по ярах та лiсах, свяченим зiллям вiд зелених свят та маковейчиками вiд медового Спаса... Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вуха, яке б могло ïх вислухати, i рота, який би ïм пообiцяв, що все в них буде гаразд, що Бог ïх почув, i тепер обов'язково зцiлить, вирятує, допоможе, пошле спокiй, щастя-долю i т.д. i т.п. Але ще бiльше дивувалася, що пiсля ïï сеансiв народноï психотерапiï, люди справдi зцiлювалися. Точнiше сказати, просто приходили до пам'ятi, виливши на неï зi своєï зболеноï душi i затуманеноï пiдкiрки – каламутну тривогу, страх i безнадiю. А ще точнiше: спорожнялися важкими, смердючими шлаками свого вдало-невдалого, хитро-лукавого, тваринно-рослинного життя просто на ïï бiдну голову, розбризкуючи цi мiазми по своïх персидських килимах та польських стiнках. Пiсля кожного сеансу ïй хотiлося кинутися пiд душ i митися доти, доки не змиються навiть спомини про чужi душевнi й тiлеснi хвороби, якi, здавалося, просочуються крiзь шкiру в ïï тiло, як черви. Але душ у ïхньому обдертому гуртожитку поламався разом з розколом Радянського Союзу, тож доводилося омовiння здiйснювати в iржавому тазику на очах у Родiона. Такi вбогi воднi процедури доводили ïï до сказу, бо не змивали, не змивали клятий леп, що наростав на нiй, як лепра! Влiтку ще було нiчого. Влiтку можна було i в Днiпрi скупатися, що вона й робила мiж сеансами. А от взимку... Крiм того, дiставали злиднi. Адже попервах вона змушена була промишляти по людях незаможних, i брати з них плату помiрну, по совiстi, тобто, хто скiльки мiг, той стiльки платив, дбаючи передовсiм про саморекламу. I справдi, низькi цiни i високi результати рекреацiйних послуг, як жартував Радько, принесли ïй славу бiдняцькоï Ванги. А оскiльки Бог карає недугами тiльки не покараних бiднiстю, то скоро про велику цiлительку Марсалiю говорив не лиш Киïв, а й Украïна. I тодi, коли вони з Радьком почали серйозно подумувати про масовi сеанси зцiлення, вперше вiдчули небезпеку. Як виявилось, Марсалiя й приблизно не уявляла, наскiльки небезпечним був ïï вiдьомський бiзнес, i тим бiльше – скiльком конкурентам вона наступила своïм копитцем на хвiст. Наïвно думала, що вона перша пiдiймає затоптану цiлину народного знахарства. Уже прославлених на той час Кашпора з Чудаком разом з ïхнiми будильниками i зарядженою водою до уваги не брала, оскiльки вони називали себе екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, i в церкву нiколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що дiлити з якоюсь бабою-шептухою, в головi якоï вiнегрет iз забобонiв, ворожiнь i незрозумiлих цитат з незбагненноï парапсихологiï, Живоï етики та рецептiв з посiбникiв по народнiй медицинi, якi видавали всi, кому не лiнь було. На жаль, виявилось, що столиця просто-таки напхана вiдьомською дрiбнотою, шептухами та циганськими ворожками. I вся та сила силенна, затребувана враз вчора ще культурним i невiруючим у чортiвню народом, подiлена на клани, на чолi яких стоять, нi, не чорти рогатi, а добре вiдомi публiчнi люди... Принаймнi, так Марсалiï пояснив ситуацiю переляканий Радько, до якого, якщо не брехав, вiд одного з тих чортячих мафiозi уже посли приходили, i нiбито попереджали або данину платити, або повзти пiд дах, або – кранти! По блiдому писку Радiона було видно: вiн не брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п'яти Марсалiï, пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо хмикнула: – Та ну ïх! До речi, коли ти виходив з кабiнету у студiю, дзвонила якась панi Басаньська чи Босальська. Кличе в гостi. Ось адреса. Здається, живе панi у елiтнiй висотцi на Печерську... Як ти на це дивишся? Радiон зблiд ще бiльше. – Ти знаєш ïï? – питала Марсалiя, здивована потроєним переляком коханого. Але Радiон замахав руками, плутано повiдомляючи, що ïй до незнайомих та ще й на Печерськ, де одна можновладна елiта, йти не варто, тим паче, що ïï просить зайти дружина вiдомого письменника, в якого колись вiн, Радько, iнтерв'ю брав. Звичайно, Радiон мав слушнiсть: не варто, ще не ставши на ноги, ризикувати. Багатiï – люди капризнi i здатнi на все. Та й дружина вiдомого письменника ïй була цiкавiша, нiж якась нудна мiнiстерша чи тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Марсалiя переступала порiг квартири письменника Блященка, якого дружина Стефанiя Корнiïвна хотiла вiдчарувати вiд молодоï полюбовницi. Гасiння любовноï пожежi у серцi Костя Блященка забере у Марсалiï рiк життя. Зате за час вона перезнайомиться з усiм столичним Парнасом i Олiмпом, стане повiрницею секретiв не одноï творчоï особистостi i знаковоï постатi, врятує не однин шлюб вiд розпаду, а сiм'ю вiд горя, за що матиме персональний стiлець в урядових ложах чи не всiх киïвських театрiв, абонемент на всi футбольнi матчi, перепустку у найкрутiшi нiчнi клуби та салони краси, запрошення на покази мод i масу ще приємних дрiбничок, зокрема рекламу у всiх газетах, жiночих глянцевих журналах i на найпрестижнiших каналах, а головне, офiс на затишних задвiрках найкрутiшоï провайдерськоï компанiï, дружина директора якоï кохалася в тибетськiй медицинi i обiцяла наступноï весни повезти до Далай лами i Марсалiю. На жаль, не збулось... Як i багато чого з намрiяного i наобiцяного. Але все одно – вона, Марсалiя, була на самому Олiмпi. Сама була елiтою. Пожила хоч i коротким, але таким яскравим розкiшним життям. Казковим життям. I не як приживалка. А як – володарка дум. Ïï шанували. Ïï, сiльську бабу, слухали, роззявивши роти, сильнi свiту цього! Ïй лестили, ïï друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добiрку вiршiв у Лiтературнiй Украïнi... Цiлу книжку Марсалiя i цiлюща сила ïï енергетики за кошти нафтового короля з передмовою Костя Блященка, врятованого для украïнськоï лiтератури i сiм'ï вiд руйнiвноï сили перелюбу. Але це вiдбулося якось мимохiдь. На вiдкриттi виставки столичних художникiв до рiчницi голодомору, куди вони забрели iз Блященковою Бляшкою пiд час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота i стала подiбна до мальованих персонажiв. Простеживши за поглядом письменницькоï дружини, Марсалiя побачила ту, яку законна Бляшка спопеляла очима. Нiчого цiкавого – молоде дiвча, але за ним... за ним, як на шворцi, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокалiптичними картинами рiдноï iсторiï. Наказавши законнiй Бляшцi завмерти, Марсалiя, ловко лавiруючи помiж зосереджених вiдвiдувачiв, притиснула незаконну Бляшку до стiни i прошепотiла, дивлячись у сiренькi, як i вся ïï невиразна персона, очка розлучницi: – Люба панно, вас чекає велике i свiтле кохання молодого чоловiка з горiховими очима. Вiн не тутешнiй. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поïдете. Але якийсь старший хрестовий чоловiк захоче перешкодити вашому щастю. Вiн не бажає вам добра, хоч i обiцяє золотi гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горiховими очима. – Ви хто? – охнула незаковна Бляшка. – Ваш друг, – вiдповiла луною Марсалiя, спостерiгаючи як незаконна Бляшка, змiрявши прозрiлими очима куцого Блященка, рвучко рве до виходу, нiби там, за дверима, вже чекає на неï щастя, з горiховими очима. А законна стоïть вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарiвницi Марсалiï i по секрету розповiдати про чародiйну силу ïï вiдвороту. А потiм... як грiм з ясного неба – скандал з Радiоном на рiвному мiсцi, ïï ганебна втеча додому, приïзд Учителя, трiумфальне повернення до Києва i несподiване призначення... нишпоркою при дружинi президента... I знову – вигнання, як падiння в прiрву... I це... святотатське висвячення Радiона-Радька на пророка Родiона Новоявленого... I, нарештi, Босяра... I ця поденщина... Можна збожеволiти! *** Вона, здається, надто далеко зайшла. Вже й не чути голосiв, i кущi не шелестять... Отак би взяти й пiти. I не вернутися. Вийти з лiсу оновленою, безiменною, безгрiшною... без минулого... Оселитися десь у горах, чи на днiпровському лиманi, забрати з лiкарнi Даночку – i жити. Як косицi гiрськi, як лiлiï польовi – Божим духом i Його благодаттю. В покаяннi, спокутуючи те, про що знає лиш вона i Вiн... Боже, як вона, темна селянка, помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала – з Його волi. Думала, Вiн благословляє. А Вiн... випробовував ïï! I цим покидьком Новоявленим – теж! Пiсля вигнання з царських палат Марсалiя бiльше не бачилась з Учителем. Тому й пiдозрювала, що вiн ïï покарав за Радька i Калєрiю пiдсунув. Хоч могло бути й страшнiше: ïï, велику Марсалiю вигнали, як шпигунку, i щоб не травмувати нiжну душу першоï ледi, i нiчого не пояснювати, пiдсунули ту... кавалеристку-енкеведистку... I все вийшло путьом: цариця захопилася придворним i мiжнародним свiтським етикетом, кавалєр-дама – захопила владу, а Марсалiя схопила облизня на все вiдпущене життя! Отож, опинившись неждано на вулицi, перелякана на смерть несподiваною немилiстю, кинулась для Радiона, похваливши себе за те, що простила коханковi його минуле божевiлля. Взагалi, на ïï думку, чоловiкiв, по-перше, треба мати багато, по-друге, треба вмiти ïх усiх тримати при собi, а тому й прощати... але вмiючи. Треба взагалi вмiти достойно йти i повертатися... А ïй же треба було повертатися ще й до публiчного життя провидицi i цiлительки. По дорозi до Радiона придумала цiлий спектакль. По-перше, мус негайно вiдновити радiопередачу Зцiлення за Марсилiєю, або ще краще започаткувати нову: Марсалiя повертається, в якiй на всю Украïну зiзнатися, що довге мовчання провидицi було спричинене великим горем... так, але яким? Ну, наприклад, у ведучого радiопередачi Дмитра Радька вселився диявол... А тому вiн, пiсля постiв, покути i вигнання з тiла нечистоï сили, прийняв нове хрещення i нове iм'я... Наприклад, Родiон Новоявлений! Радько не перечив. Втративши цицьку годувальницi, вiн так захирiв i обносився, що був готовий назватися хоч верблюдом. Хоч спершу, вгледiвши ïï живу i незборену, зiбгався в дульку, на синiй запойнiй мордi проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютоï, на що цiлком заслуговував, а тут – одна всепрощенна любов, новий проект i нове життя пiд новим iменем! Отож одного весняного вечора вся Украïна почула сповiдь ведучого радiопередачi Духовнi оболоки Дмитра Радька про те, як зловiснi темнi сили намагалися знищити сiячку свiтлоï мудростi, цiлительку i пророчицю велику Марсалiю. Але своïм праведним життям, чистотою помислiв вона не давала силам зла жодноï надiï на перемогу. Тодi вони пiшли iншим шляхом – пiд рiзними приводами спокусили не окрiплу у вiрi його, Дмитра Радька, грiшну душу, вселивши в неï пiдколодного пiдступного Змiя у виглядi огидного змiя, якого народ називає зеленим. Але в цiй битвi жорстокiй теменних i свiтлих сил перемогла преподобна Марсалiя. Серед ночi боса i простоволоса вона пiшла снiгами i морозами по Украïнi, спокутуючи чужi грiхи i проповiдуючи добро i милосердя. I перемогла Звiра, молитвою, постом i покаянням. Страшний Звiр був повержений святiстю цiєï великоï жiнки. Поганьблений, вiн покинув тiло й душу Дмитра Радька, i щоб змiю пiдколодному не було куди повертатися, вiн Дмитро Радько, ведучий програми Духовнi оболоки, прийняв хрещення вiд великоï Марсалiï, очищав душу i тiло, залишив у минулому минуле i повернувся до життя оновленим, з новим iменем ­– Родiон Новоявлений, для нового, святого життя i великих священних дiянь. Реклама, або, як зараз кажуть, пiар був настiльки вдалим, що вона сама була вражена. Навiть не сподiвалася, що народ ïï знає, пам'ятає i волає у неï спасiння. Воно й не дивно... На той час десь розтанув за горизонтом Кашпор, розрядився разом зi своєю водою Чудак, заробивши копiйчину, повертались у свiй вiдьомський блуд рiзнi народнi цiлительки, покидали сцену бiснуватi кликушi, контактерки з космосом i НЛО... Народ же не здоровшав, а тому й не розумнiшав... I чекав не мiг дочекатися великоï спасительки своєï Марсалiï... добро б йому було!.. Вiд спогадiв ïï пробудив далекий стривожений крик. Звали ïï. Голоси розбiгалися лiсом, то наближалися, то вiддалялися. Марсалiя вдоволено засмiялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лiсi загубили... корову дiйну... Виссали всю енергiю з мене, весь мiй талант... залишивши в душi страшну втому iнерцiï i думали, що тримаєте на нiй мене, як на воловодi. А дзуськи! Врвалося! Але вам. Не Марсалiï. Золотi деньочки Марсалiï хоч i порiдiли, але не минулися. I слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих i сiрих, яких, на жаль, не меншає на цiй землi. Народу стає менше, а нещасних все бiльше i бiльше. Iнодi здається, що ïхнi печалi взагалi нiкому не потрiбнi, крiм неï, великоï iлюзiонiстки... Бо не за чудом вони до неï йдуть, а за iлюзiєю, за iлюзорною вiрою, у те, що мало би за Божим законом милосердя i справедливостi статися хоч раз у життi кожного страдника. Ïм цього нiхто, навiть панотець у церквi, не обiцяє. Боïться грiха. А вона, велика грiшниця, не боïться обiцяти. I тому вони линуть i ринуть до неï, цi забутi, покинутi Богом, душi! Голоси наближалися. Трiщало гiлля, шелестiло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здоровi, ситi, успiшнi ïï зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує i без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає ïхнiми нещасними душами i тiлами, як дрантивими мiшками, витрушуючи з них запечене камiння негативноï енергiï, що колись перетворилася у хворобу – вiд злостi, ненавистi, скнаростi...Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, риком, риданням... Вони цього хочуть, тисячi забутих Богом i його намiсниками на землi. От i йдуть, сунуть, повзуть до неï, волаючи: зцiли! Спаси! Вирятуй! I нiхто нiколи не спитає: як ïй, маленькiй, зухвалiй брехусi, стояти перед цiєю розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зi сцени, перемеле на прах? Тисячу разiв вона стояла перед цим дев'ятим валом i кожного разу встигали вивернутись з-пiд нього в останню мить... Але колись може не встигнути... *** – Ми не встигаємо! Година до початку, а ïхати ще кiлометрiв сто... А вона... розляглася... спочиває-гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на бiотуалет i прикую до машини. Родiон весь у милi i плямах, як жеребець в яблуках. Побiгав, видно, по лiсочку, доки надибав ïï. Стоïть – сапає, подертий колючими акацiєвими хащами. Вiд думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзi, легшає на душi. Хай трохи попереживає, буде знати, як ïй... у постiйнiй напрузi, як у плузi тiй нещаснiй конинi! Все ж на нiй! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межi... Боже, як ïй зле! Як ïй огидно – до ригачки... Як принизливо усвiдомлювати, що ти нiкому не потрiбна, як i твоє благородне шарлатанство... А ранiше... Спробував би вiн ранiше дзявкнути на неï! Тодi, коли кожна ïï гастроль вiдбувалася пiд егiдою мiсцевоï влади, починалася з прийому у найпершого чиновника i завершувалася прес-конференцiєю для мiсцевих журналiстiв. А тепер вiн жене ïï поперед себе до машини, як заблудлу вiвцю до обори. Тонке гiлля цьвохкає ïï по обличчi, кушi обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона байдуже. Йому головне – ïï грошi. Нарештi вони вибираються з лiсу. Кортеж уже чекає в повнiй бойовiй. Вона зупиняється i каже Родiоновi: – Це останнiй концерт у моєму життi. – О'кей, о'кей! Останнiй так останнiй , а поки що – в тачку! – каже вiн, демонстративно нетерпляче чекаючи, доки вона вмоститься мiж двома охоронцями. Вона сiдає мiж двома своïми янголами-хоронителями i думає про те, що, може, цi хлопчаки i справдi ïï янголи-хоронителi, отi, що з Неба, лиш в людськiй подобi... Часом ïй так здається, чи привиджується... I раптом... раптом вона згадує, що саме один iз них нiс на руках ïï Даночку. А другий – вiв Митрофана... Спомин прошиває ïï струмом електричним. Пiсля болю – ще болючiше просвiтлення. Тiльки тепер вона усвiдомлює всю абсурднiсть ситуацiï. Якоïсь.... дикоï азiатськоï сваволi... Вона, що – рабиня? Невiльниця? Та що це робиться? Чому вона дозволяє цим покидькам орати собою? У неï бiда! У неï дитина в лiкарнi! Вона має бути там! – Це останнiй концерт у моєму життi, – вперто повторює вона. – Я ж сказав, що – о'кей! А тепер причепурись, напусти на морду лiца глубокомислiє, а во взгляд чорных глаз – пронiцатєльностi: нас чекає сам начальник мiсцевоï Чукотки. Щойно дзвонили вiд Боса, – сповiщає благу вiсть Родiон Новоявлений. – Отож – вперед! До нових перемог! Кортеж рушає. Родiон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю: – А не можна обiйти...найбiльшого чукчу, щоб зразу – до маленьких, слабих i вбогих украïнцiв? Питає на збитки, щоб розiзлити Родiона, а заразом розворушити власнi охлялi, зачахлi амбiцiï. Бо й справдi – вiсть блага. Ïï давно вже нiхто нiкуди не запрошує, тобто начальство... I раптом... Однак iнтуïцiя пiдказувала, що ця увага не з доброго дива i не з великоï поваги до великоï Марсалiï. – Не можна! – рiшуче вiдрубує Родiон, – це в iнтересах нашоï компанiï i майбутньоï виборчоï кампанiï. Ясно? Та куди вже яснiше? Родiон, по спiтнiлiй потилицi видно, тiшиться: запахло свiжою зеленню. Йому що? Йому все – до фенi. Це ïй прийдеться вiдробляти, лукавити-брехати, найбiльшого чукчу вихваляти... Хоча... хiба це вперше?.. Просто останнiм часом ïï не використовують... Пiшли в хiд новi технологiï! Зараз свiтом правлять не полiтики, а полiттехнологи i полiтологи... Цiлi iнститути! На кожнiм кроцi – центри якихось там дослiджень, результати яких списують зi стелi, данi – висмоктують з пальця! А чом би й нi – за такi грошi... Ой, якi тiльки грошовi потоки туди пливуть з усiх кiнцiв планети! Родiон пережити не може, що тi потоки золотi та ïх минають-обминають... Байка з тими центрами! Хай! Але коли впадають тi грошi у бездоннi, як океани, кишенi продажноï безголосоï попси, усiляких там рок-груп, за якими нiбито молоде поколiння йде... Куди воно йде? Тупає ото на майданах, i свистить... Який там електорат! Дiтвора! Лише грошi тратять та пiдлiткiв травлять, тодi, коли 90% електорату в руках отаких-о Марсалiй... I це розумiв Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловiк вчився, але Марсалiя не пам'ятає, аби вiн коли бодай словом прохопився про своє минуле. I хоч свiт тiсний i людськi дороги часто-густо перетинаються, i один одного на тих перехрестях впiзнає, про Учителя нiхто нiчого не знав i не вiдав. Наче вiн з Марса звалився. Марсалiя, правда, здогадувалася, що то за Марс був... Та й власне, тiльки перед нею вiн прохопився про ту невидиму наддержавну таємну органiзацiю, до якоï нiбито належав, та про служби особливоï мiсiï, якi нiколи себе не розсекретять, i передовсiм тому, що вони завжди, при всiх системах i режимах затребуванi. Можливо, це й добре, коли є така сила.... Вона згадує, що тiльки робилося в державi у 90-х роках! Яка колотнеча! Народ колотився, народом колотили... Однi боролися, другi – боялися... Третi не признавалися, що страх мають... I всi бiгли до ворожок... Отодi-то хтось мудрий, чи не Учитель, здогадався пустити в хiд гороскопи, а в народ випустити Кашпорiв з Чудаками... Але, хiба чоловiк годен дати раду свiтовi, та ще й такому розбурханому?! То тiльки жiнка може залагодити миром i словом усе те, що збурив чоловiк... Тодi, п'ятнадцять рокiв тому, коли Марсалiя побачила крiзь вiкно чорне закордонне авто (тодi таких ще мало було), серце йокнуло: вона здогадалася, хто то приïхав по ïï душу. Але не знала – радiти чи журитися. Бо хоч така увага ïй i лестила, але вона була не така дурна, щоб не знати, що такi авта просто так не приïздять по таких, як вона, Марсальках. Тож, не чекаючи коли високi гостi переступлять ïï низькi пороги, махом навела марафет, вскочила у якесь манаття, решту вигорнула iз шафи у валiзу, i вийшла з хати... Ви повиннi переконати людей, що причини ïхнiх нещасть – не у владi, не в системi, не в економiчних умовах, а в них самих, у ïхнiх грiхах, ïхнiй безбожностi, у ïхнiх пороках, – вчив ïï дорогою до Києва Учитель, сидячи поряд з нею, як рiвний з рiвною, на м'яких i просторих сидiнням величезного, як на неï, звиклоï до сiмейного Запорожця, джипа. Марсалiя слухала, а перед очима стояв розгублений, нещасний Михайло, точнiсiнько так, як стояв нещасний Микола з Украденого щастя, коли в нього жовнiр Анну забирав... Бiдний Михась, вiн так радiв, коли вона повернулася, гола-боса-простоволоса, як побита собака. Колєги його теж наче б радi були: нагулялась, дiвка, набрикалась, може вгомониться i, дивись, життя буде. Михайло не обурився, не кричав, нiби йому лиш одного шкода було – що покидає його жiнка навеснi, коли город треба садити. Лиш свекруха палахкотiла чорним лютезним смолоскипом, не вiдомо, чи з радостi, чи з печалi, приказуючи: – Тiшся синку, що таку жiнку поважну маєш: один привозить, другий вiдвозить... Марсалiю слова свекрушинi боляче вкололи. Стало стидно. Вперше. Минаючи Михайла пролепетала: – Пробач. Кличуть на роботу. Мушу ïхати. Скажи Данi, що я скоро приïду. I сiла а машину, навiть рада, що дочка у школi: менше болю. – Запам'ятай, радянськi часи давно минули. Свобода i демократiя. Нам нiхто нiчого не винен. Кожен коваль свого щастя. У кожного є вибiр. Усi бiди – в нас. У наших забруднених чакрах, знищенiй душi... Ти добре стартувала. Дуже добре. Але тобi потрiбна пiдтримка на вищому рiвнi. Я дам тобi той вищий рiвень. Я рекомендуватиму тебе вищому свiтовi. Вiн теж хворий, безнадiйно хворий i потребує зцiлення. Не переймайся його недоступнiстю. Вiн такий самий, як цей, в якому ти досi жила. Але ще... лякливiший, переляканий, бо – публiчний. Публiчнiсть – страшна рiч. I це вже знаєш. Мусиш знати. Слава, вiдомiсть – це дракон, який щодня тебе пожирає, i тут же висерає, пожованого, перетравленого, i чекає, коли оклигаєш, щоб знову тебе жувати. I цей свiт тебе чекає з нетерпiнням. Вiн надiється, що ти йому допоможеш, тодi, коли йому вже важко чимось помогти. Да! Його... жителi чекають саме тебе, жiнку вiд землi, вiд тоï сили, яка ïх давно уже не живить, не зцiлює, бо вони вже давно вiд неï вiдiрвалися, i нiколи не повернуться: корiння обiрване, канали – обрубанi. Все! Суцiльне сирiтство! I невiгластво! I – зневiра... Вони дають грошi на будiвництво храмiв, ходять на великi свiта до церкви... Але це не рятує, бо – нема вiри. Натомiсть впевненiсть, що Бога можна купити, як нардепа Пупкiна, чи задобрити милостинею, як жебрака. Але вони не знають, що Бог сам про це не думає. Нема зв'язку. Глухо. Невiдомiсть, яка ïх лякає. Вони бояться невiдомостi, як дiти темряви, i готовi заплатити величезнi грошi, аби тiльки хтось... вiд землi... взявся захищати ïх перед цим невiдомим... казками... Да! Саме казками! Чи ти чула щось про Грiшку Распутiна? Щось чула... Нiчого. Почуєш. Ти станеш другим Грiшкою, тобто Грiшкою у спiдницi, якщо... – голос Учителя задзвенiв сталлю, – перестанеш волочитися iз прищавими недоумками! Ти мене чуєш? Якщо ти хочеш стати людиною, перестань якатись iз рiзними... маргiналами! Якщо тобi так уже треба буде... жеребця, я тобi його буду приводити щовечора, тiльки працюй. Пробач, якщо я тебе образив, але ми не дiти. Я розумiю: ти баба бєшена, наелектризована бiоенергетико, iзотерикою потужною, тобi потрiбна розрядка, як нашiй державi – громадянська злагода. Ти згодна зi мною? Лади! Але попереджаю: крок у бiк – i ти опинишся знову на вулицi... Ясно? Отак з нею говорив Учитель. Вона не ображалася. Пiсля того, що вона пережила з покидьком Радьком, вона вже нi на що не ображалася. – Я зняв тобi квартиру. Пiд хазу i офiс. Реклама вже пiшла. Поки що будеш приймати на дому. Будеш мати усе, тiльки вiджени того дурня... Ага... Так вона його й послухала!.. Лиш вiджила, вiдчула смак грошей i слави, як... зашкребло... Учитель жеребця не приводив. Сам навiдувався, привчаючи ïï буйну селянську плоть до тiлесного задоволення через медитацiю й iншi хитрощi тибетськi, придуманi велемудрими фiлософами-iмпотентами. Родiон, по бичачiй потилицi видно, замрiяно притих, теж, певно, згадував... Може про те, як вигнавши ïï на вулицю, впав у страшний запiй, потрапив до Глевахи, бомжував без хати i роботи, забутий нею i всiма на маргiнесах життя, як любив казати Учитель. Два роки вони не бачились. Вiн думав, що вона ворожить у своïй глушинi, а вона, не чуючи його передач на радiо, уявляла, де вiн, а тому й не шукала, помщаючись за колишню наругу. Як би Родiон здивувався, якби дiзнався, на якi верхи вона злетiла... Вона теж дивувалася. Але не собi, не вбогим i сiрим, покараним Богом i залишеним без надiï, безправним, упослiдженим червам земним, покидьком людським... Ïï дивували сильнi i багатi свiту цього. На самому сподi ïхнiх слюдяних очей чаïлося стiльки страху, чорного, безпросвiтного, перед незвiданим майбутнiм, перед тим невiдворотнiм, що зветься судьбою, долею, роком, стiльки... невпевненостi i розгубленостi, що ïй ставало соромно за власне нахабство. I теж – десь на самому сподi. Але вона немала права на сумнiв, як i на iншi жiночi слабкостi. А тому вся стискалася, чорнiла на виду i люто чавила на днi душi мацюнiй черв'ячок сумнiву, i волохатi павучки страху, i сизi вогкi стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить нашi долi. Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу. – Страхополохи... примiтивнi i недалекi, одно слово – люди. Щойно самовпевненi зверхники зазирали ïй, простiй сiльськiй бабi, у вiчi, дивилися у рот, ловили кожне слово... Вона розумiла: вони бояться пiдступiв судьби, бо ïм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брехнi, сказати, то це дiагноз – типовий для всiх начальникiв: повзуча стенокардiя, наростаюча гiпертонiя, хвора, забита загуслою жовчю печiнка, порушений обмiн речовин, п'яточнi шпори, геморой... Не треба було бути цiлителькою чи ясновидющою: Цей перелiк хвороб вона зчитувала iз ïхнiх облич, i тут же диктувала рецепти, якi знає кожна сiльська бабка. Вони шалiли вiд ïï проникливостi у ïхнє нутро i з нетерпiнням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись iз досьє на кожного з них, роздобутим Родiоном по своïх радiйних каналах вiд колег-журналiстiв. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареникiв, якi нiколи не випадають iз державноï макiтри?! Звичайно, ïх цiкавило ïï вчення про ... як це.. ага... народне християнство. Не без того, звичайно. I тодi сiдлав свого коника Родiон. Вона тiльки злегка корегувала його глибокодумними оцiнками сучасноï полiтичноï ситуацiï в Украïнi та тривогами про катастрофiчне падiння моралi, дивуючи провiнцiйних столоначальникiв неабияким розумом. I все ж не могла звикнути до свого нового... статусу. Спочатку вона пишалася. А потiм... втiшалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обiрвалося. З вини цього плямистого вiд масного поту покидька! Це вiн, тiльки вiн винен у ïï ... простоï-застоï! Вiн! П'янюга! *** – Я плювати хотiла на твого начальника! На всi вашi зустрiчi! Вези мене до дитини! I то – вже! – кричить вона, лякаючи придрiмалих янголiв i вiдстороненого, зосередженого, як робот, водiя. Не здригнувся тiльки Родiон, звиклий до ïï спонтанних iстерик. – Ще не довго... Вiдбудеш сеанс i я тебе вiдвезу в лiкарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поïздi i вже доïжджає до вашоï Новосiлки. Але, видно по тобi, тобi самiй треба конче в лiкарню, i я тобi допоможу, – каже вiн пiдкреслено спокiйно. У хвилини, коли Родiон намагався на неï тиснути, Марсалiю кожного разу прошивала блискавка ненависного спомину, i вона вибухала, як бомба. Покидьок! Вiн вже раз мало не завiз ïï в лiкарню, або й на цвинтар... Вони тiльки почали жити, впроваджувати в життя свiй проект. Здавалося, все йшло чудово. Родiонову передачу про ïï чудеса на вимогу начальства було перейменовану з У свiтi цiкавого на Духовнiсть. У неï з'явилася багата клiєнтура. Пiшли грошi. Великi грошi. Слухачi засипали ïï листами. Слава ïï росла... I раптом, нi з того нi з сього Радiон здурiв. Вона вже не пригадує, з чого почалось. Але добре пам'ятає, що була зима, погана, сира, з хляпавкою... I що вони обоє понажирались, як свинi. До втрати пульсу... Бiйка зчинилася вже вдома. Здається, вона приревнувала його до офiцiантки, яку вiн все намагався вщипнути за тугий задок, i обiзвала сутенером. Останнє так розлютило взагалi-то смирного Родiона, що вiн втратив розум. Вiн i ïй би мiзки вiдбив, якби чудом не вивернулася iз-пiд його кiстлявих, важких кулакiв та не шаснула в дверi, на щастя, не замкнутi, в чiм була – у нiчнiй сорочцi, домашнiх капцях на босу ногу. Встигла лише, рятуючись вiд Звiра лютого, вхопити iконку Божоï Матерi, подаровану святим старцем Почаïвськоï лаври. Та iконка i врятувала ïï... Отак, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матiр Божу, бiгла вона нiчним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступнi примерзлою снiговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи Звiра, Сатану-Диявола Радька. Ясно, що пiзнi перехожi, уздрiвши таке, кидалися врозтiч. Тiльки один Божий чоловiк, благочестивий путник-подорожнiй, посадив ïï в останнiй тролейбус i вiдвiз до найближчого мiлiцейського посту. Доки вона вiдiгрiвала душу чаєм, мiлiцiянти стиха пересмiювались, не вiрячи ïï страшним розповiдям про Звiра, якого темнi сили наслали вбити ïï, велику пророчицю, благочестиву Марсалiю. Зачувши це iм'я, мiлiцiянти спочатку не повiрили, та, пильнiше придивившись до розкудланоï п'яненькоï молодицi, схоже, впiзнали, заметушились i пiд пильним поглядом Богородицi стали дзвонити Михайловi (бо кому ще було дзвонити, як не рiдному чоловiковi) i наказали чекати знайдену дружину блудну з першим ранковим автобусом iз Києва. * * * – Приïхали, – похмуро сповiстив Родiон i полiз iз машини. Янгол одесную теж вискочив i подав ïй руку. Мусила виповзати. Спека спала i широким майданом гуляв свiжий протяг-вiтерець. Марцалiя стрiпнула балахоном, вiдiтхнула, збираючись iз силами, але казарменно-похмура сiрiсть адмiнiстративного будинку нагонила смертну нудьгу i лiниве бажання розтягнутися на сiрих, гарячих, як пательня плитах майдану i ... хай несуть... чи забудуть... Одначе Радiон не дав ïй домрiяти. Пiдхопив пiд руку i майже силою поволiк до парадного входу. Зазвичай вiн грав роль ïï речника. Роздавав наперед заготовленi прес-релiзи i сидiв вiд неï праворуч, доповнюючи ïï вiдповiдi цiнними коментарями. Швидко насобачився коло неï... Дуже скоро, начитавшись рекомендацiй, iнструкцiï, посiбникiв по чортiвнi (першоджерел, – казав), якi мiшками телющив iз Петрiвки, поправляв ïï монологи та вказiвки давав. Пробував навiть тексти для неï писати, бо вона, бачте, неграмотна, а вiн такий мудрий та освiчений. Але з того нiчого не вийшло. Бо ïï кожного разу на сценi проривало власним казанням, а почасти, впавши у транс (чи страх перед страшною лавиною людського горя, що от-от мала ринути на неï снiговою лавиною), вона й не пам'ятала жодного сказаного слова. I це Родiона бiсило, i вiн верещав, нiбито вона городить казна що, таку дурку несе, що вуха в'януть i шерсть дибиться, i вiн дивується, що й досi ïï ще хтось слухає... *** Господар мiсцевоï Чукотки несподiвано виявився зовсiм не схожим на чиновного вареника – нi тiлом середньоï вгодованостi, нi виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордовороту i на братка чи олiгарха. А так собi – дрiбна кiлька, точнiше хамса районного масштабу... А було колись... Марсалiя знову затужила за проминулою славою. Ïï приймали на рiвнi керiвникiв держави. Хоч сам президент i не радився з нею, зате перша ледi не вiдпускала з дачi, лiкуючи щирими бесiдами з Марсилiєю свою втомлену владою i розкошами душу. Вони були чимось схожi: перша ледi i перша пророчиця. Можливо, переляком перед славою, що неждано впала на них, роздягнула i виставила голими перед цiлим свiтом?.. Вона була духiвницею, повiрницею царственоï особи, заступити самого Глобу ïй би вистачило державного розуму, якби не Родiон... Точнiше, сили зла, якi ополчилися на неï, лиш тiльки почули ïï голос по радiо. Вони пiдло спокусили цього недоумка, використали проти неï....Цей недоумок, покидьок все зробив, щоб збити ïï на самому злетi... А тепер от пiдсовує цю хамсу дрiбного посолу: жери! – Будь iз ним чемна... вiн родич правоï руки твоєï колишньоï благодiйницi... – усмiхаючись улесливо Хамсi, сичить ïй у вухо Родiон. – Той лiсок, де ти гуляла, його... i поля його, i села... i Днiпро, i лиман... Усе! Прийом у начальника Чукотки короткий, бо ïм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалiï обов'язково треба згадати на сеансi добрим словом владу. Президента i його посадникiв. Мiсцевого теж. Тобто, закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба – то треба... Тим бiльше, коли за добрi слова ще й добре платять. Вона усмiхається i все-таки питає, помiтивши в круглих очках Кiльки–Хамси перелякану цiкавiсть: – Хочу тiльки попередити: на вас (вона наголосом видiлила це слово, натякаючи i на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити iз сiдла, тому все закiнчиться (вона зробила паузу, поринувши у тiльки ïй видиме)... благополучно... Хамса, вiднiсши ïï пророцтва на рахунок майбутнiх президентських виборiв аж засяяв. Вона теж усмiхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими небесними патронами i такими грiшми – не пропадають. – Молодця! – похвалив ïï Новоявлений, коли вони спiшно (народ чекав!) покидали непривабливе зовнi, зате розкiшне всерединi примiщення районного уряду. – Вважай, що ворогiв наших зменшилось наполовину, а рахунки удвiчi зросли... Рахунки... грошi... Шкура продажна! Тоï зимовоï проклятоï ночi наïвно думала, що через зеленого змiя в нещасного Радiона почалася бiла гарячка... Тодi вона ще не здогадувалася, якi страшнi, диявольськi, розтлiннi, руйнiвнi закони жорстокоï конкуренцiï панують у свiтi тих, котрi, здавалося б, самим Богом покликанi зцiлювати i рятувати пропащi душi! Тепер вона вже бита в голову, тепер вона впевнена на всi сто, що його не раз купляли, пiд'юджували проти неï сильнi, пiдступнi, невидимi вороги. I вiн нею пiдторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбулу. Доки вона сама не продалася. Навiки... А тодi... Марсалiя аж зубами скреготнула з досади i сорому за ту нiч... Доблесна мiлiцiя, дай ïй Боже здоров'я, не покинула ïï в горi великому. Прикривши наготу ïï засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптанi шкари, вiдвезла до автобуса, наказавши водiям передати женщину в цiлостi i сохранностi законному мужу... Пасажири дивились на неï, як на божевiльну, а вона, дурка слiпа, вивертала перед ними душу... Не встигла додому доïхати, як усi вже все знали. Михайло – теж. Приïхав на автобусну станцiю старим своïм драндулєтом-запорожцем зустрiчати. Як побачив у тому бушлатi, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав. – Чоловiче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву i на порiг не пустив!.. Убив би, паскуду! Як жабу, роздер!.. А вiн... ...об твою мать! Та плюнь ти на неï, якщо вбити не можеш! – кричали з усiх бокiв Михайловi. А той, як потому розповiдали очевидцi, ведучи свою курву до машини, як крулєву яку, вiдказував смирно на всi боки, наче йому пороблено: – Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона – мама моïх дiтей... – Та яка вона мама, курва мама ïï була, чоловiче? Отямся!.. Та вiн сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дiтей сидiла б!.. – мало не плювали на неï зусiбiч... Такоï ганьби вона ще не знала у своєму життi. Марсалiя, спiткнувшись об порiг, глухо застогнала... Радiон стривожено пiдхопив ïï пiд руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправдi того страшного зимового дня убили ïï душу... – Швидко до клубу! Нiчого, нiчого... до весiлля заживе, – вуркотiв, всiдаючись поряд з нею, Родiон. Мав чудовий настрiй i вона здогадувалася, чому... певно, пообiцяв гонорар передвиборний Хамса. – Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтiй Леонтiйович... Не забудь лиш... Ну от, а вона що казала?! Не пiдводить Марсалiю iнтуïцiя, бачить третiм оком наскрiзь i далеко, а тому зiтхає миролюбно: – Менi не шкода... Але шкода свого доброго iменi: непрохiдний наш дорогий Леонтiй Леонтiйович. Карта моя каже, що його карта бита... Але... заради грошей... i збрехати не шкода. Та хiба нам уперше?.. – Добре, добре, не хандри... – примирливо мурмотить Радiон, iнтимно погладжуючи ïï колiно. Гiвнюк! Потрiбен ïй його iнтим слинявий!.. Та варто ïй тiльки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанiв устане!.. Будь вiн проклятий!.. Як i це все прокляте, продане, просране життя! Радше шкурою вiдчула, анiж зрозумiла, що не все просто в ïï новому життi цiлительки-провидицi, коли неждано зателефонував Учитель. Як вiн знайшов ïï у селi, лиш тi служби, яким вiн служив, знають. Сказав, що з-за кордону дзвонить, а здавалось, iз сiльради. Збрехав (а може, й справдi не знав про ïï ганебне повернення додому), що шокований ïï успiхами. Приємно вражений: не сподiвався. Але гордиться. Пожартував, що вона затьмарила усiх пророкiв i забрала хлiб у всiх придворних iмiджмейкерiв i полiт технологiв. Застерiг вiд заздрiсникiв, яких надто багато розвелося, особливо серед нашого пророчого брата. I запропонував... дружбу. Не така була тупа, щоб не зрозумiти, що на мовi ветеранiв спецслужб означає та дружба. Але вдячна була за пiдтримку, за пересторогу i, одинока, принижена, ославлена, готова хоч на дружбу iз самим дияволом. У результатi, так воно й вийшло... – Мар-са-лiя! Мар-са-лi-я! – шаленiє народ, облiпивши мерседес. Людськi обличчя, очi, розчепiренi долонi повзають по тонованому склi, як слiпi мухи, силяться розгледiти ïï у присмерку розкiшного салону. – Гоп-ца-дрiца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родiон. – Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо. До речi, маленький сюрприз: Льончик Леонтiйович хоче представити тебе своєму чукотському народовi. – Е, нi! – дратується Марсалiя. – Ми так не домовлялися. I взагалi, пiшов вiн до бiса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так вiн ще хоче в'ïхати на моïй спинi у Верховну раду чи куди там вiн преться! I, як на те вже пiшло, то чому б менi самiй не в'ïхати на бiлому конi у ту саму Раду? Чим я гiрша чи дурнiша за тих обсссранцiв? – Овва-а-а! Якась нова муха залетiла в нiс нашiй панi .. Слухай, Мацю, не дурiй, давай скоренько вискакуймо i на сцену... – А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогоднi я хочу не з висоти сцени, а очi в очi, на рiвних поговорити з ними. – Нi, ти божевiльна! Та вони ж роздеруть тебе, цi чукчi бiснуватi. Тут же жодноï нормальноï людини!.. – А хто ïх зробив такими? – Я – нi. – А я – так! Разом iз усiма... З усiма цими... начальниками нашоï Чукотки. – Так! Вилазь i ïм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Iди! – Iду! – I Марсалiя вийшла. Вiдсторонила янголiв-охоронцiв, вiдслонила з чола каптур. Вперше без страху подивилася людям в очi i побачила перед собою нормальнi очi, нормальних людей, що дивилися на неï з привiтною цiкавiстю. Марсалiя привiталася, закивала на всi боки головою, помахала рукою i вони притихли i розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слiдом, без ажiотажу, Ґвалту i крику заповнювали залу, як тиха вода. Учитель казав: Народ – це натовп. А натовп чинить так i те, на що його провокують лiдери. Але ви – не просто лiдери, ви ще й пастори. Ваша головна задача – гамувати натовп. Вiдводити його в бiк вiд соцiальних вибухiв, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самi – ковалi свого щастя, i винуватцi своïх бiд. А не влада, не держава. Влада не буває нi доброю, нi поганою. Вона така, як кожен механiзм. Причини наших недуг – у нас самих. Корiнь зла – у нашiй грiховностi, захланствi, пiдлостi, зрадливостi, заздростi, лiнивствi. Шлях до щастя – очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповiдей. Нема спасiння тому, хто бачить колоду в чужому оцi, а у власному – скалки не бачить. Ви – пасторi. Сiйте страх серед овець. Страх – батiг, що прижене ïх у царство Боже. Ви – сторожi влади. Рятiвники держави... Розсiюйте ворогiв ïхнiх страхом. Страх – перед Богом, перед судьбою. Тiльки думаючи про це – вiн вдосконалює свою душу. Страх – найбiльший лiк. Страх – спасiння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Свiт – належить вам. Назавжди забудь, що ти жiнка. Ти ловець людський душ. Ти Великий Маг! Марсалiя стоïть за сценою i чекає, доки народ всядеться, налаштується. Цього разу вона не буде одягати на себе претензiйнi бiлi ризи. Не буде чiпляти на лице маску анi грiзноï пророчицi, анi милосердноï цiлительки. Вийде до людей просто i заговорить просто. Простими i чесними словами... О! Учитель знав, яка страшна сила – Слово! Але Слово без Вiри – порожнiй звук! Ти мусиш сама повiрити – до iстерiï, до божевiлля – у свою силу над цими людьми! Вона винна – винна перед Учителем. Якби не вiн, Велику Марсалiю спостигла б доля сiльськоï знахарки, що ворожачи на картах, знiмаючи зурочення та вiнець безшлюбностi, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посiбник з психоаналiзу, народноï медицини, жодний пiдручник з Бiлоï i Чорноï магiï, жоден збоченець не змiг би придумати такi витонченi iнструкцiï iз залякування страхом, як ïï незiпсований великою книжною мудрiстю розум. Придуманi нею ритуали спокутування грiхiв навiть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було ïй робити? Краïну лихоманило вiд перемiн i нестабiльностi. Тривога, надiя i страх перед майбутнiм бродила-колобродила суспiльством. I чи була певнiсть, що саме той пастух i саме тим гарапником i в тi кошари пожене стадо... Ось воно – це Стадо! Перед нею. Але – внизу, там, де його мiсце! Вiчно спрагле пастухiв i вовкiв, перебите одними, перегризене iншими, здивовано пасе ïï очима. Що думає ця бiологiчна маса, сто раз розчарована i обманута, звiвши очi на Велику Марсалiю? Спасителька? Перевтiлення земне Богородицi? Чи: Ще одна брехуха, ще одна дурисвiтка. I, певно, справдi неперевершена, коли з таким почтом возять i на таких машинах дорогих... Думає стадо, але йде, готове вкотре бути обманутим... Чому? Що робиться з нашим народом? Що з ним роблять? I такi, як вона, Марсалiя? Навiщо? Навiщо вона, Марсалiя, теж його дурить? Ïй часом совiсно, часом вона хоче покинути своє брехливе ремесло. Але... Святе мiсце, як сказано, не буває порожнiм. За цей час, доки вона зализувала в родинному колi душевнi рани, нанесенi пiдступним Радiоном, наплодилось стiльки екстрасенсiв й iншоï рiзноï наволочi, що ïй страшно стало. – Не переймайся тим, – сказав Учитель. – Ти спроможна освiтити i не лиш столицю, а всю Украïну. Ти ж сама бачиш, що кiлькiсть не переходить у якiсть. Людям зараз потрiбна яскрава харизматична постать iз месiанським шармом: Пророка, Провiсника, Рятiвника... На жаль, жоден iз представникiв вашого чортячого племенi, – Учитель тихо засмiявся, – чоловiчоï статi не тягне на всенародного месiю. Анi вiдомий нам усiм Кашпор, анi Чудак... Коротше, вони не вписуються в iсторичний момент – бракує нацiонального шарму. Потрiбний образ богородицi. Спасительки Украïни. На цю роль ви найбiльше пiдходите i внутрiшньо, i зовнiшньо: жiнка з народу, але освячена, з глибинки, iз Захiдноï Украïни, де ще збереглися нацiональнi традицiï, народнi звичаï, вiра в Бога i в iншi сили; жiнка з привабливою, романтично-таємничою зовнiшнiстю, в якiй приємно поєднанi аскетизм i сексуальнiсть, мудрiсть i наïвнiсть, стриманiсть i пристрасть ... Кiлька бесiд iз психологами, кiлька штрихiв стилiстiв – i образ, якого чекає розтривожений, розгублений народ, готовий... Так що не барiться... I почнiть своє повернення з якоïсь пiар-акцiï, щоб здригнулася вся Украïна. I пiшла за тобою. Сама придумай... – Чому ти не переодягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свiй iмiдж... ореол новоявленоï Богородицi... Ти ж розумна жiнка... I знаєш добре: нема пророка у рiднiм селi... Рiвних собi не шанують... не поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипiв змiєм на вухо ïй зажоханий Родiон. – Пшов геть, покидьок... – вiдказувала Марсалiя, ослiплюючи усмiшкою Леонтiя Леонiдович (чи навпаки), що вже чекав ïï за сценою. Зайшов iз чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Iнших версiй не було, оскiльки джентльменством чи скромнiстю й не пахло вiд пропахлого великими грiшми начальника тутешньоï Чукотки. – Слава Богу, часи вертаються. Не проҐав... – прошипiв полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу ïï бiлi, розшитi золотом ризи. – Та вже постараюся, – засмiялась вперше за цей день триклятий, Марсалiя... Вона вже готова була вийти на авансцену, але народ ще прибував. Iдуть – значить пам'ятають, – тiшила зболене самолюбство. У серединi прiснопам'ятних 90-х вона мала не тiльки шалену популярнiсть, а й шаленi грошi. Свiй офiс у центрi Києва, видавництво, рахунки у банку, гривневий i валютний, куди надходили кошти вiд прихильникiв ïï вчення, якому Радiон, вправний у заголовках, лозунгах i салоганах, дав назву Народне християнство, в якому, як стверджували авторитетнi вченi, Велика Марсалiя нарештi поєднала язичеськi протослов'янськi народнi вiрування iз християнськими догмами... Вона не заперечувала, бо у своïх популярних статтях i наукових трактатах писала усе, що на душу ляже, точнiше, що знала i читала: вiд перефразованих сентенцiй Живоï етики i Заратустри – до легенд, секретiв сiльських ворожок, як причарувати чоловiка, зняти навроки та рецептiв з газети Порадниця, як спекти до Великодня паску. На той час, коли iнша екстра потеруха, зади вiдсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичноï околицi, тремтiла перед ревiзорами вiдьмацьких баронiв, вона вела конфiденцiйнi бесiди з дружинами новоï полiтичноï елiти, провiдникiв i поводирiв нацiï, класикiв лiтератури i рiзних мистецтв. Сильнi свiту цього запрошували ïï, шикуючись у черги, як душпастора, замовляли, як дорогi лiки з Тiбету. Ïï везли у шикарних кабрiолетах у розкiшнi квартири i замiскi палаци, як возили сто рокiв по розтривоженому передчуттям революцiï Санкт-Петербургу Григорiя Распутiна. На цих, колись недосяжних для неï, простоï сiльськоï жiнки, емпiреях, ïï навiть називали Распутiн у спiдницi, але це порiвняння ïï не ображало. Навпаки, гiрше було б, якби порiвнювали з якимось сучасним дурисвiтом Кошмаровським-Мудаковським. Про все зростаючу славу свою дiзнавалася по змiнах, якi вiдбувалися iз Радiоном. Вiд усвiдомлення ïï значимостi i добрих харчiв його роздувало, як дирижабль. Скоро вiд прищавого хирляка i слiду не зосталося. Угоди про вiзит Великоï Марсалiï укладав нахабний натоптаний мордоворот iз замашками пiарщика. Бувало, вони мiсяцями жили на дачi в котроïсь iз високопоставлених дам, розважаючи панi страшнуватими байками про потойбiччя, прокляття i карму, реiнкарнацiю, iнопланетян та рiзну iншу нечисть, якоï понатикувано за кожним кущем i стiльцем, i яка так i чигає, так i чигає на кожного державного мужа, так i чекає слушноï нагоди, аби з нiг збити i забрати владу та грошi... Марсалiю вражали двi бiди поважних дам: глуха, як у танку, самотнiсть (i це з такими можливостями!) i безпросвiтна лiнь, адже всю цю дурню, якою вона ïх страхала за чашкою кави, вони самi могли прочитати в тоненьких брошурках i товстих фолiантах, якими були заваленi усi книгарнi i кiоски... Але... вони потребували водночас приватного психоаналiтика, Шахерезади, кишеньковоï вiдьми-чарiвницi, цiкавоï компаньйонки i цебра, в яке можна було злити весь свiй житейський негатив, не боячись, що вiн спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалiя усi цi рiдкiснi якостi щасливо поєднувала у своïй скромнiй особi, доповнюючи джентельменський набiр чернечою вiдстороненнiстю вiд мирських спокус, нечуваним у ïхнiх колах аскетизмом i здатнiстю зоставатися непомiтною, майже невидимою при всiй своïй енергетичнiй могутностi. Авжеж Марсалiя вмiла бути невидимою... Бо нiколи не була поважною панею, як усi цi сотничихи, гетьманшi–отаманшi нiколи не були простими сiльськими вчительками, або ж навiки стерли з пам'ятi згадку про це. Оздоровчi сеанси починалися невимушено, з довiрчих високодуховних бесiд (за фiлiжанкою кави в альтанцi, на бережку голубого басейну, пiд час прогулянок парком), якi плавно переходили у звичайнi свiтськi плiтки. Скоро Марсалiя знала усе про столичних небожителiв до найменших дрiбничок. Ïï базi даних позаздрила б не одна спецслужба... Але... хто мiг би подумати погано про святу жiнку, далеку вiд мирськоï суєти, яка категорично вiдмовлялася навiть вiд такоï невинноï розваги як супровiд дружин скоробагатькiв у ïхнiх шопiнгах по дорогих бутiках i магазинах? Мовляв: не Боже це заняття в ганчiр'ï бабратись, мудрiше буде, коли вона цi години проведе у молитвах та спiлкуваннi iз Всевишнiм. Насправдi, Марсалiя мусила вiдпочити вiд котроïсь багатоï Триндичихи, проаналiзувати почуте, порадитись iз Учителем i винести гостиннiй сiмейцi вердикт... Вона не вникала в деталi, хоч саму ïï розпирала цiкавiсть, чому саме пана Скоробагатька чекають великi грошi i посади, якщо вiн вiдмовиться вiд якогось залiза, а товаришевi Депутату, навпаки, загрожує авiакатастрофа, якщо вiн не пiдтримає поважного пана, який прагне залiза, а добродiєвi Мiнiстровi взагалi поки що на варто встрявати у непевнi справи з тим самим залiзом, якщо йому дорога не тiльки посада, а й свобода, i взагалi, що ховається за тим залiзом: завод, зброя, танки, лiтаки, кораблi чи рудники?.. Але то вже було не ïï розуму справа. Ïï справа була проста – не забути, що ключове слово ïï вiщувань – залiзо, i не сплутати, кого яка чекає через тi залiзяки карма. I – головне: не виходити з образу, нi на мить не забувати, що за кожним кроком i жестом пильно стежить прислуга i замаскованi телекамери. Тому Марсалiя не ризикувала залишатися на нiбито безлюдних дачах i просила нову свою високопоставлену благодiйницю вiдвезти ïï до найближчоï церкви, де вона спокiйно могла порадитися не лиш з Богом, а й пошептатися з Учителем по мобiльному. Бувало, ситуацiя змiнювалась i доводилося вiдповiдно мiняти вироки або переставляти мiсцями пiдсудних i суддiв. Недаремно, повертаючись iз вдалого шопiнгу, мадам Скоробагатько, панi Мiнiстрова чи товаришка Депутатко заставали Велику Пророчицю у великiй задумi, яка, доки вони допроваджувались до своïх будуарiв, переходила поволi у збудження, а далi – в екстаз. Безумний невидющий погляд, паралiтичнi жести, пiна на вустах Ясновидицi повергали у транс переляку, адже це був знак, що на Велику Марсалiю зiйшла благодать i от-от почнеться пророцтво. I воно починалось... Марсалiя падала на колiна, схрещувала на грудях руки, i, заплющивши очi, починала вiщувати, спочатку повiльно i пошепки, а далi все швидше i голоснiше, доки не зривалась на зловiсний хрип. Вона не скупилась на секретнi подробицi грiшного минулого святого сiмейства, а на прогнози грядущих сiмейних i державних катаклiзмiв, з авто- i авiакатастрофами, банкрутством, пожежами, тюрмами i втечами за кордон, i поготiв, краєм ока спостерiгаючи за всезростаючим душевним сум'яттям щойно ще самовпевненоï багатоï гуски. I тiльки тодi, коли помiчала, що воно от-от сягне точки кипiння, за якою – здвиг по фазi, збивала темп, раптово згасала, скорботно змовкала, непритомно падаючи долiлиць у пухкi ковролiни. Далi сеанс яснобачення продовжувався навиворiт: у безумство впадала смертельно настрахана панi, забувши, що ще вчора, сидячи з Марсалiєю за фiлiжанкою кави в альтанцi, вона сама довiрливо вибовкала знахарцi усi своï i чоловiковi секрети i таємницi. Отож, iз пiною на губах термосила пророчицею, благаючи захистити ïï родину вiд на пророкованих ударiв судьби. Але виснажена нелюдським своïм даром Марсалiя не ворушилася, обдумуючи для нещасноï ритуал покути, жахливiший за саму кару, адже знала: чим важче буде той безглуздий ритуал виконувати дружинi, тим легше буде керувати ïï чоловiком. Однiй, здається, прем'єрисi, вона взагалi нараяла таку чортiвню, що сама вжахнулася. А та – нiчого. Очима лупає, на папiр записує, аби, не дай Боже, не помилитись, та труситься уся, як в лихоманцi. Авжеж, Марсалiя сама б трусилася, якби ïй загадали рiвно опiвночi в однiй нiчнiй сорочцi та вiнку iз бiлих водяних лiлiй (символом цноти) з вiником (символом чистоти) у руках пiти пiшки (з Печерських пагорбiв) на Байкове кладовище i замiтати головну алею, вмовляючи мертвих простити ïï вiнчаному чоловiковi, не забирати на той свiт, а дати йому можливiсть спокутувати всi грiхи його свiдомi й не свiдомi ще на цьому свiтi – прийняти постриг i роздати все своє багатство бiдним i нужденним. Марсалiя розреготалась, згадавши, як зморщилась на грушку-сушаничку пiдшита i вiдпрасована у салонах краси фiзiономiя другоï ледi держави. Аж охорона сахнулася, а Родiон схопив за руку, зазираючи стривожено в обличчя, чи бува, не впала баба у черговий сказ: – Ти чого?! – Та нiчого, вiдпусти. Просто – згадала дещо... комiчне... – Дивись менi, – попередив лагiдно, – не здумай здурiти... Це єдиний шанс повернути колишнє... Учитель... Аввессалом пропонує тобi повернутися пiд його дах... Пропонує посаду... уявляєш... радника... першоï ледi... Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, грошi... А головне, не треба буде ïздити по цих чортових закутках! – Знаю! Вiдссстань!.. I Родiон вiдлип вiд неï i прилип до Кiльки-Х­амси, улесливо шепочучи – певно давав настанови, як говорити з рiдними чукчами. А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ Чукотки не дуже святкував свого начальника, бо мовчав. По набахмурених невдоволених обличчях Марсалiя бачила: залу от-от прорве, як чиряк, i не на радiсть нам усiм... Родiон правий: це єдиний шанс повернути собi прихильнiсть властьiмущих, хоч вони всi кинулися до Бога – церкви будують, монастирi вiдроджують... Повиписували iмiджмейкерiв i полiттехнологiв... Бiдний Кашпор десь по Америцi шарить, Чудак по Росiï блудить, а всi святi Серафими i Степаниди перебиваються на задвiрках рiдноï держави, видурюючи в нещасних калiк останню копiйку. Та й вона, неперевершенп Марсалiя, не далеко втекла... Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого столоначальника, Марсалiя рвонула вперед з пiднятими руками i, сяючи небесною радiстю, закричала: – Люди моï найдорожчi! Я з вами! Я з тобою, мiй народе! Сьогоднi i завжди! У радостi i в горi! Повiр менi, зцiлися словом моïм, вiдродися моєю любов'ю! Повiр менi: ти сильний, ти дужий, ти вiчний! Ти щасливий, коли такi достойники, як цей чоловiк, менi невiдомий, але душа моя бачить, тобою клопочуться, живуть твоïми болями, твоïми бiдами, живуть ради твого добра! Народ мовчав. Дивився на неï тупими очима i мовчав. I тодi Марсалiя просичала у бiк ошелешеного Хамси: – Кажжжи шшшось... Брешшши, а то вiдпушшшчу i роздеруть... I той, сучий син зорiєнтувався i забрехав, як пес на горобцiв, обiцяючи золотi гори i молочнi рiки в кисiльних берегах. – Вiн побудує санаторiй i водолiкарню, солярiй i масажнi кабiнети, стоматполiклiнiку i безплатну аптеку... – вторила начальнику Марсалiя, глумлячись водночас над столоначальником i народом, над Родiоном i собою, але того нiхто, окрiм неï, не розумiв. Навпаки, ейфорiя радостi оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тiло. Дивлячись на щасливу Марсалiю, що металась по сценi, зал i собi поволi входив в екстаз, а далi, не слухаючи свого воєводу, закричав – кожен своє, але радiсне, як остання надiя... I коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обiймах Велику Марсалiю i дрiбного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-iнструментального ансамблю церкви Радiсть небесна i народ возз'єднав своï душi у хвалi Всевишньому. *** Такого прийому Великiй Марсалiï давно нiхто не влаштовував. Вдячний начальник Чукотки пригощав ïх у ресторанi рiдноï дружини осетрами, чорним i червоним кав'яром, домашнiми м'ясами, вiрменськими коньяками i французькими винами, солодив слух спiвами райськими мiсцевого дiвочого трiо Вербиченька та чоловiчого квартету Бересклет. Не вiдходила вiд Марсалiï i дружина районного начальника, у тричi бiльша за нього грудаста молодиця, з талiєю i усмiшечкою начальницi колишнього радянського общепiта, зазирала в очi, намагаючись прочитати там вiдповiдь на питання життя i смертi: чи помiняється власть угорi на наступних виборах, i чи зостанеться чоловiк при кермi, а коли нi, то що робити? Перша ледi районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою iншу першу ледi, дрiбнiшу статурою, але вищу набагато рангом... Застiлля гуло. Родiон з учениками-помiчниками запихалися-заливалися за головним столом – у центрi. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось голодного нелегка принесе. Марсалiя дивилася на ту об'ïдалiвку i чомусь згадувала вечерю у пiдтоптаноï жони новоспеченого мiнiстра, яка через загули чоловiка вкотре зiбралася була рiзала собi вени. Отож, коли Марсалiя в черговий раз врятувала жону вiд суïциду, вони обидвi вирiшили це дiло обмити. I тут з'явився Учитель. Грубо наказавши послати в дупу стару мiнiстерську iдiотку, посадив у авто i повiз на президентську дачу. – Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести ледi, пардон, iз прострацiï! I постарайся... вона зараз у такому станi... ну, по-своєму, по жiночому зрозумiти, пiдтримати, i навiть, як вдасться, заприятелювати. Марсалiя злякалася: – Та як... я ... проста... жiнка... – Так! Заспокойся! Бо та, до якоï ïдемо, ще... пардон, простiша. I потребує простого людського, пардон, слова... Справдi, те, що Марсалiя побачила за мурами високими лiтньоï царськоï резиденцiï, схвилювало ïï своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейнi просто в одежi, нагадуючи бiлим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебiдку. На березi знiчено топтали смарагдовий морiжок придворнi, стривожено чекали команди вiд Самого охоронцi. Але команда не поступала, бо, очевидно, Самому було не до Самоï. Марсалiя розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рiшуче розiгнув ïï пальцi i пiдштовхнув у плечi, як у воду штовхнув: – Iди! I вона пiшла... У воду! Отак, як була, у вишитiй бiлiй сукнi, у червоних коралях... I, по саму шию у водi, погребла до царицi, дякуючи Боговi, що басейн не глибокий, а то вона плавати не вмiє, та просячи Його, аби врозумив ïï мокру високiсть. П'яненькiй царицi витiвка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидвi далися, аби ïх виловили, i радiсно на пару повихляли до будуару переодягатися. З того часу почалася ïхня дружба... Того ж вечора Марсалiю поселили в розкiшному номерi, неподалiк вiд апартаментiв першоï ледi, i вона, умлiваючи, стала чекати ранку, спостерiгаючи з балкона за нiчними розвагами високопоставлених гостей, якi нiчим не вiдрiзнялися вiд п'яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що ïй далi робити i який фасон тримати. I дочекалася. Пiсля довгоï тривожноï ночi Бог послав ранок, а з ним i покоïвку Зою. Зоя була iз сусiднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точнiше, з тих часiв, коли в цих пущах дачi цекiвськi збудували, покоïвкою, що вмiла з виглядом глухонiмоï нечутною тiнню снувати царськими покоями, все робити i все чути й знати, але й тримати язик за зубами... Марсалiя зрозумiла, що ïï майбутня дружба з першою ледi залежить вiд ïï дружби з покоïвкою. Але як розговорити цю залякану iнструктажем генетичну служницю? Тiльки щирiстю i грiшми. I Марсалiя ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоïноï унiформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зiзналася, що ïï привезли сюди масажi ледi робити, але вона на таких верхах уперше, i дуже переживає, як догодити президентшi, i т. д. i т.п. Щирiсть подiяла. Зоя купилася. I за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсилiєю вiдкрилися всi таємницi двiрцевого лабiринту з ходами i виходами... Здається, Родiон увiйшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхi тости проголошує! Чим далi – нахабнiє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперiзуються ученики-помiчники. Горiлка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодцi-голубцi щезають у неситих утробах Арамейських, Галiлейських, обливаючи та обсипаючи крихтами ïхнi дрiмучi бороди, звеселяючи ще дрiмучiшi душi! Благочестивий почет преподобноï Марсалiï гигоче, гикає, як... орда коло смаженоï конини! Про неï забули! Таращаться на Родiона, встигаючи вслiд за його викриками чарки пiдiймати... Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! I що скажуть, надивившись на цю дикiсть, офiцiантки? Це б ïй, Марсалiï, встати, тарахнути по столу кулаком i пiти! Свiт за очi! Але – втома, втома, гирями чавунними тримає ïï за ноги бiля цього бидла! I, щоб не перекинути до бiса столи просто на хлiбосольних господарiв, Марсалiя абстрагується, рятується спогадами. О, прекрасне, неповторне життя придворноï ворожки! Як солодко ïй пилось i ïлось за царським столом. Дякуючи Зоïнiй iнформацiï, вони з першою ледi справдi потоваришували. Ледi була непогана жiнка. Добра i нещасна. Вiн ïï нi за що не має, грубiян i скупердяга, – шепотiла Зоя, нарiкаючи на малi зарплати прислуги. Але Великiй Марсалiï у царських палатах платили сповна! Спогадаючи тi незабутнi часи, не забувала усмiхатися настирним Кiлькам, а водночас не спускала очей з пiдступного Новоявленого. I таки встежила... у ту саму мить, коли начальник Чукотки передав йому пiд столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родiона побачила, що сума чималенька, але й далi вдавала, що нiчого не помiтила, не бачила, не знає... Доки Родiон Новоявлений, впавши на стiл грудьми, ховав пiд столом ту пачку, шкiрячись вiддано ïй у вiчi, Марсалiя напружено думала, як далi повестися... Головне – вирвати грошi. Вирвати i тiкати! Шукати Даночку! Саме в цю мить дзенькнув мобiльний. Родiон невдоволено озвався, i вона побачила, як витягнулось його обличчя, як вiн сполохано обiрвав зв'язок i заховав телефон у кишеню. Марсалiï потемнiло в очах. Про що йому сповiстили по телефону, ïй пiдказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний бiль, вона попрощалась iз гостинними господарями i вийшла з-за столу, навiть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет. Вечорiло. Над мiстечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тiльки у провiнцiï. Проминувши наймитiв, якi завантажували багажники джипи ïï експедицiï ящиками з напоями, пакетами, мiшками, бочками, стала чекати, коли ж нарештi вивалить з ресторану i ïï кодло... Першим вибiг невдоволений Родiон. На писку було написано: могла б i почекати! Але побачивши ïï смирною i смиренною, потеплiв, тим паче, що зiгрiвав душу важенький пакет iз баксами, захований у бездоннiй кишенi штанiв, i вiдчував вину за ту трагедiю, яка саме зараз, у цю хвилину, розiгрувалася долею в обласнiй лiкарнi за 100 кiлометрiв звiдси. I про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Iнакше б уже зняла лемент... Єдине, що попросила Марсалiя, лагiдно усмiхаючись, то це пересадити янголiв-охоронцiв в iншу машину, бо вона хоче спочити. Родiон не перечив. – От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, всiдаючись за старою звичкою попереду. – Скiльки вiн тобi дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водiй. – Ти ж бачиш... завантажив усi машини... – Я про грошi? – Нiчого... поки що... Обiцяв, коли почнуться вибори... – А-а... Добре... – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася. I авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси i рвонуло вперед, як розтривожений мустанг, зi швидкiстю вiтру. Втомлений важким днем, Родiон моментально захропiв. Втупившись у його тупий профiль, Марсалiя холодно зважувала, що ïй робити. Перед очима стояв iнший профiль – нiжний, прозорий профiль Даночки... Вона заплющила очi i навiть не здивувалася: вона бачила те, що вiдбувалося за сотнi кiлометрiв у реанiмацiï обласноï лiкарнi... Вперше в нiй прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всi цi роки... Вона чула голоси... Чула невтiшнi речi... I не могла зрозумiти, як Родiон у цю хвилину, знаючи усе, мiг так безжурно, безсовiсно хропти... Заснути, не сказавши ïй правду? Приховавши грошi... бруднi... гидкi грошi... але так ïй нинi потрiбнi... Вона думала, що робити, i нiчого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим... безглуздим... до вiдчаю безглуздим... Ïï материнське серце пiдказувало: бiда! Ридало i не прощало! Марсалiя перевела погляд за вiкно i побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високоï дамби. Внизу голубiла тиха i широка рiка. Мабуть, Днiпро, подумала. Бо ж якi ще рiки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обiцяв ïй Родiон в нагороду, якщо вона вiдпрацює усi сеанси i всi грошi... Дивлячись з ненавистю на сонного Родiона Новоявленого, Марсалiя ледь стримувала себе, щоб не обшукати його, або... Отак взяти й задушити! Хай би ïй довелося з тюрми не вилiзти... Смiшно... з тюрми... А вона де? Хiба не в тюрмi? Та вже лiпше – у Днпро сторч головою! Летiти, а потiм плисти... аж до Чорного моря, покинувши позаду усi своï проблеми. I грiхи, i печалi... Чує ïï серце: Даночцi вона вже не поможе. Серце бачить, як виходять з реанiмацiï печальнi лiкарi, залишивши ïï дитиночку, ïï кровиночку – голiсiньку, саму-самiсьньку... Серце божеволiє, рветься-розривається... – Сонечко, – нiжно лебедить Марсалiя у гаряче вухо водiя, затуляючи долонями йому очi. – Зараз ми з тобою полетимо... високо-високо, далеко-далеко... Водiй iнстинктивно шарпається, намагається вiдiрвати вiд свого обличчя ïï долонi... Рiзкий ривок, удар... – Iдiотка! – реве Родiон крiзь шум у вухах, лякаючи ïï з густого туману страшними звiрячими очима. – Ти ж могла нас убити. Попереду ридає водiй. Погойдується завислий над самою прiрвою мерседес. З усiх бокiв бiжать люди i щось кричать. ... Коли контужену Родiоновим кулаком Марсалiю янголи-охоронцi обережно виносили з машини, народ на узбiччi дороги плакав вiд щастя, вигукуючи: – Слава Богу, вона жива! Велика Марсалiя жива! – Авжеж, жива, крррвва... – скреготнув зубами над самим вухом Марсалiï Родiон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такоï великоï... блль... блудницi вавiлонськоï. 2005 р.
БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация