<< Главная страница

БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК



Категории Тарасюк Галина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вранцi вiн скаже Ноннi: приведи Ïï. Дружина сiпнеться, скине норовисто голову, як вiрний бойовий кiнь, i ïï зiв'яле, зi слiдами колишньоï вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум'янцем. Але вiн знає: цей спонтанний бунт триватиме лишень одну мить. За тим все ображене єство Нонни знову повернеться у звичний образ Надєжди Константiновни Крупской, всерозумiючоï, всепрощаючоï соратницi, товариша, друга i няньки безумного, жорстокого генiя, i ïï потемнiлi вiд образи базедовi очi знову стануть чистими i лагiдними, як цвiт резеди. Нi, вiн скаже Ноннi так: я хочу бачити Ïï. Скажи Ïй, що я хочу Ïï бачити. Дружина побiлiє, опустить долу, мов Крупська, своï базедовi очi, щоб приховати вiд нього сльози образи чи лютоï ненавистi, i покiрно вийде з будинку. А вiн дивитиметься з вiкна, як дружина йтиме через подвiр'я дачi, стежкою, обсадженою розквiтлими мальвами, вiдчинятиме хвiртку, перетинатиме вулицю i довго дзвонитиме у дзвiнок на брамi розкiшноï вiлли, яку, за словами сусiдiв, рiк тому придбала Та... Вiн не бачив Ïï сто рокiв. Бачив тiльки дорогi iномарки, що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила i ображала ця показушна засекреченiсть, ця жлобська показушнiсть... вiн зневажав Ïï, лаяв на чiм свiт i... думав про неï. Вiн скаже Ноннi: приведи Ïï. I дивитиметься, як дружина принизливо, мов служниця якась, чекатиме пiд брамою, доки та зволить вийти, або вiдчинить хвiртку, або... Вiн може нафантазувати сто варiантiв ïхньоï розмови, але нiколи не дiзнається, як воно було насправдi. Чим бiльше вiн писав про жiнок, тим бiльше переконувався, що не знає ïх, що нiяка логiка, нiяка бiсексуальнiсть, точнiше, психологiчна присутнiсть в єствi творчого чоловiка iншого, протилежного статевого начала, не здатнi пiзнати чи бодай передбачити стихiю, яка називається Жiнкою. Але вiн знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою ïй, обсадженою мальвами стежкою, опустивши очi, трепетно перелякана, як середньовiчна вiдьма на вогнище iнквiзицiï. Йтиме вперше при свiтлi дня, довголiтня таємнича нiчна гостя, як сказав поет, його грiховниця пречиста... Тим часом Нонна, вдаючи, що нiчого не вiдає, накриє на верандi стiл, i вони всi троє питимуть чай з варенням або морс iз афин-чорниць, фiрмовий напiй дружини. Вони розмовлятимуть – байдуже про що. Або взагалi нi про що. Бо то зовсiм неважливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та грiховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме ïхнiй Бермудський трикутник... Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав – до корчiв у м'язах, до стукоту зубовного – його втомлене тiло i вихолощену душу... Метровi не спалося й не писалося. Вiн сидiв в улюбленому своєму шкiряному крiслi, такому ж бувалому, щоб не сказати – старому чи потертому, як його хазяïн, у темному кабiнетi, дивився в невидимий у темрявi старий сад за вiкном i згадував тi роки, коли йому писалося. Саме тут, у цьому кабiнетi, на цiй старiй, але ще добротнiй дачi. Все життя вiн працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчостi вражав i приятелiв, i неприятелiв. Романи виходили один за одним по чотири на рiк. Друкарки по видавництвах стогнали вiд його нерозбiрливого почерку, редактори – вiд складноï, нервовоï стилiстики, перевантаженого подiями i героями тексту, але вилизували кожне речення до вiртуозностi. I книжки розходились мiльйонними тиражами, перекладалися на всi мови Союзу, перевидавалися. На тлi лiнивого, тугодумного i часто неосвiченого нацiонального письменства його ерудованiсть, феноменальна працездатнiсть i жанрова унiверсальнiсть здавалися якимсь позанацiональним феноменом, унiкальним явищем в украïнськiй лiтературi, яке можна було порiвняти хiба що з генiєм Франка. Але вiн не любив аналогiй, навiть вигiдних. I дав це зрозумiти критикам та iншим дослiдникам, якi на його творчостi успiшно робили наукову кар'єру, варҐанячи один за одним кандидатськi i докторськi дисертацiï, видаючи монографiï, есеï, лiтературнi портрети... Страшно подумати, скiлькох нездар вiн вивiв у люди, зробив ученими i письменниками, врештi, дав шматок хлiба з маслом. А вони тепер, коли вiн уже не редактор журналу, не секретар Спiлки, i навiть не депутат, а просто – рядовий письменник, вдають, що його нема. Й не було! Не було його книг, не було його епохи... I це тодi, коли вiн, (вiн!) навчив цiлi поколiння доморощених iнженерiв людських душ, як треба писати гарнi, мудрi, а головне – читабельнi романи. Вiн, його книги зробили переворот, революцiю у свiдомостi не тiльки писучоï братiï, а й читачiв! А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нiчого простити тi, хто на його тлi при всiх владах i формацiях виглядали жалюгiдними графоманами. I молодi, цi продвинутi-просуненi, розкручено-накрученi – туди ж: вчать його, як писати бестселер! Звар'ювати можна! Та ïх ще в проектi не було, цих пiсюнiв-писунiв, як його романи, ще вогкi вiд свiжоï друкарськоï фарби, взмиг ока розлiталися з прилавкiв книгарень! А воно тебе iгнорує з цинiчною нахабнiстю, обзиває iнвалiдом творчостi, реанiмованим соцреалiстичним трупом!.. Правда, деякi, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарнiсть, намагаються очолити ним своï щенячi зграйки. Найбiльш просунутi, всi цi пост-того-що-нiколи-не-було, всi цi претенденти на демiургiв майже в кожному райцентрi почали iнтенсивно видавати енциклопедiï украïнськоï лiтератури, якi поспiль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Мiллера, Маркузе i Маркеса, а завершується десятком мiсцевих постикiв та креаторiв наднаративноï практики, а мiж цих двох планетарно-мiстечкових континiумiв, як прокладка, його многострадне iм'я. Що робиться, що тiльки робиться! В головi не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний iдiотизм, цi еманацiï-конфiгурацiï з претензiєю на трансцендентальнiсть... Спочатку вiн обурювався, а потiм змирився – як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить i не поглине дiаманта... А далi й загравати почав з перевченими периферiйними жiль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими генiями епохи пепсi майбутнє, принаймнi вони довше будуть жити i писати своï супертексти... Може, згадають знехотя i його?.. Але трагедiя не в них, голодних на славу, щенятах... Трагедiя в тому, що останнi десять рокiв вiн тiльки те й робив, що iмiтував: спочатку творчiсть, а потiм просто працездатнiсть, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньоï популярностi. Вдавався навiть до негiдних його чесноï особи новiтнiх технологiй розкрутки, не гребуючи огидним пiаром (i слово ж яке придумали!) вiд блудливих одкровень про своє каторжне iснування в радянську епоху до одвертих описiв колишнiх сексуальних блудiв на шпальтах бульварних газеток. А що було робити?! Попервах вiн з гiдною подиву гiднiстю (пардон за каламбур) усамiтнився на своïй старенькiй дачi, як Вишенський на Афонi, навiть телефон вiдiмкнув, щоб не чути голосiв iз розбурханого демократами свiту. I все тому, що, як нiхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократiв i патрiотiв, в отих деформованих вилупкiв Системи... I що ж – його забули в ту ж мить, як вiн вимкнув телефон, що зовсiм легко при перенасиченому новими, рiзномастими героями iнформацiйному просторi. Мало того! Його досить посутнiй-таки ювiлей проминув непомiченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося мiняти тактику i стратегiю, щоб знову примусити цих гiвнюкiв рахуватися iз собою. А вони нiби того й чекали. Не всi, але дехто заворушився. Кiлька видавництв запропонували своï послуги. У вiдповiдь вiн запропонував ïм перевидати своï останнi романи, мовляв, новий ще... пишеться. Але вся трагедiя в тому, що роман не писався... що йому взагалi не писалося... Щось нiби зламалося в ньому i безповоротно щезло. Що: порив? цiкавiсть? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? потреба месiанства? здатнiсть володiти душами й думами? Зникло все. Зосталася одна пустка. Втома. Навiть злiстю на себе самого i на цiлий свiт вiн не годен був пробудити в собi бажання писати. Нехiть, байдужiсть нiби вив'ялили душу, як спека i вiтер – тараню. Рука лiниво брала ручку i тут же з огидою вiдкидала ïï. Голова вiдмовлялася думати, тим паче фантазувати, серце – прискорено битися, душа страждати i тiшитися народженому у власних нуртах слову. Даремно вiн гортав сторiнки книг великих попередникiв, якi колись збуджували в ньому здорову заздрiсть, почуття суперництва, – генiальнi рядки здавалися примiтивною дурнею, наïвним моралiзаторством, школярським вiдкриттям давно вiдкритого. Не заводили його i недолугi тексти розкручених вже не дуже молодих i зовсiм молодих авторiв, якими кишiли товстi лiтературнi журнали, що ïх дружина привозила з Києва. Iнодi апатiю породжує якась тiлесна недуга, поглинаючи всi життєвi оптимiстичнi сили. Але ж вiн чувся, як на свiй поважний вiк, цiлком здоровим фiзично i психiчно, повним сил i енергiï, якi чомусь нидiли в ньому... Пошуки причини власноï бездiяльностi скоро стали його iдеєю-фiкс. Вiн постiйно про це думав, бабраючись у собi, аналiзуючи кожен порух душi, кожен iмпульс тiла. От i зараз вiн сидiв у темрявi, дивився в темряву i шукав аналогiй. Може, вiн просто постарiв? Iсторiя лiтератури свiдчить, що всi генiальнi твори написанi людьми молодими, точнiше до того вiку, коли у чоловiка починається фiзiологiчне згасання... Виняток – великий Гьоте. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання... Може, i йому спробувати закохатися? Але в кого – на цьому Афонi? Хiба що вигадати якусь жовтороту тiнейджерку Лолiту i грiшити собi з нею подумки, в еротичних фантазiях, як той добропорядний сiм'янин (так пишуть дослiдники) Владiмiр Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим вiдновити притуплений iнтерес до своєï особи! Знав! При кожнiй згадцi про Лолiту Метр почувався окраденим, точнiше так, нiби в нього вкрали тему або, ще гiрше, рукопис роману. I нема на те ради. Мусиш змиритися. Адже тема Лолiти настiльки одiозна i дражлива, а книга розкручена, що найгенiальнiшу iнтерпретацiю сприйматимуть за плагiат. Хоча вiн переконаний, що скоро вискочить на Петрiвцi зо два десятки недолугих рiмейкiв про малолiтнiх нiмфеток, нашкрябаних нашвидкуруч такими ж шмаркатими писарчуками. Чорт з ними! Йому треба шукати своє... шерше свою ля фам. I Метр знову повернув думки до великих попередникiв. От Хемiнгуей, або, як зараз пишуть, ГемiнҐвей, застрiлився в 61 рiк. Досi сушать голову: чому? Захворiв? Виписався? Розчарувався? Втратив iнтерес? Можливо, але не до самого життя, а швидше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, – до жiнок. Мерi знищила в ньому мужчину своïм нереалiзованим iнстинктом материнства, вона каструвала його своєю вiдданiстю, запопадливою турботливiстю квочки... Сто разiв був правий Лев Толстой: чоловiк пише одним органом тiла, i доки той орган виконує свою головну природну функцiю, доти душа його молода, а розум дерзновенний... Вранцi вiн скаже Ноннi: приведи Ïï. I та прийде. I вони стануть подругами. I та приходитиме щодень. Вони будуть пити свiй морс, гомонiти, двi скутi одним ланцом його любовi i ненавистi жiнки. Двi головнi героïнi його життя, що найдовше затрималися в його душi, на вiдмiну вiд сотень iнших, можливо, набагато красивiших, стрункiших, хтивiших метеликiв-одноденок... тих верескливих безголових дiрок на двох довгих товстеньких чи тоненьких нiжках. Але бiда тих сотень довгоногих чапельок була в тому, що своïми курячими мiзками вони думали, нiбито лишень пiд ïхнiм кучерявим кущиком рожевiє медова, зваблива для чоловiка полуничка, i – фатально помилялися, а тому щезали з його життя, як мильнi бульбашки. Зосталися цi двi, покiрно пiдступнi, вiддано зрадливi, хитрi, як змiï. Вони безпардонно використовували його, кожна по-своєму, живилися його славою, грiшми, можливостями, як омела соками осокора. Одна за його плечима зробила карколомну кар'єру, а iнша прожила за його спиною, як в Бога за пазухою, не пропрацювавши нiде жодного дня, якщо не рахувати студентськоï практики, але це було ще до ïхнього весiлля. Вони однаково були ненаситнi у своïх апетитах i претензiях до нього, вони потребували його, експлуатуючи з винахiдливiстю садисток, професiйних утриманок. Вони не могли без нього iснувати, цi двi розкiшнi коханi паразитки, цi двi невинно-розпуснi повiï, законна й пiдпiльна, а вiн – без них, бо iлюзiя постiйноï потрiбностi дорогим iстотам робила його чоловiком, мужчиною. Творцем! Метр вiдчув легке тремтiння в колiнах, наростаюче тепло внизу живота, давно забуте радiсне збудження уяви. Зрозумiло, що спочатку вони вдаватимуть одна перед одною подруг, робитимуть вигляд, що нiчого не було, що нiчого не знають, а перед ним гратимуть добропорядних жiнок, матерiв сiмейств, вiдданих йому шанувальниць. Та згодом дух, вiчно-правiчний дух суперництва вiзьме гору i вони, як двi дешевi повiï, будуть потайки одна вiд одноï загравати з ним, кокетувати i кидати багатообiцяючi погляди, якi вiн ловитиме на льоту, як... голодна ластiвка мошву. Ця подвiйна гра збуджуватиме жiнок, робитиме хтивими, вабливими. А вiн згадуватиме ïхнi молодi, розпаленi коханням тiла, млоснi зiтхання, ïхнi свiжi бiлозубi пожадливi роти, якi вiн цiлував почергово, i можливiсть грiховноï насолоди, мов колись, триматиме його в постiйнiй сексуальнiй напрузi, на творчому пiднесеннi. Знову знесилене стило його наллється молодою силою, толстовською мудрiстю, i вiн напише, як Гьоте, найкращий свiй роман, який зробить його безсмертним... може, й нобелiантом... хоча й там, як i тут, як при кожнiй премiï, своï розклади. Та дiдько з ними! Головне: вiн живе, вiн ще не вмер! Бажання i хiть знову ревуть в ньому, як молодi лосi у весняному лiсi!.. I Метр провалювався у каламутну пристрасть до двох жiнок, як в астральну дiру Бермудського трикутника. Щезав i з'являвся в iншiй просторовiй i часовiй реальностi, де був всеможним i невтомним на вигадку Творцем. Метр не помiтив, як схопився, ввiмкнув свiтло, заходив по кабiнету гiнкими кроками. Руки йому тремтiли, серце гатило, нiби у дзвiн, лише голова працювала чiтко, нанизуючи на невидиму нить щойно ще непокiрнi, безбарвнi, а тепер пристраснi, запахущi житейською мудрiстю i правдивiстю слова. Вiн писав аркуш за аркушем, насолоджуючись кожним словом, захоплюючись блискучими думками, впиваючись натхненням. Вiн будував, зводив до небес нову, здавалося, нiким до нього не зведену i не звiдану ще реальнiсть у формi сяючого зачарованого трикутника, в якiй жили його пристрасть i двi закоханi у нього жiнки. Двi прекраснi юнi жiнки, такi рiзнi, такi не схожi нi тiлом, нi душею, нi коханням до нього. Вiн цiлував ïх по черзi то серед лугових квiтiв, то на килимi в кабiнетi, то серед руïн Вавилону, то на королiвському тронi, то на борту Титанiка. Вiн здiйснював ради них Геракловi подвиги, вчинки i кроки, витворяв неймовiрнi дурницi, владарюючи над ними i слугуючи ïм. Був лицарем i вбивцею, донжуаном i ченцем-святенником. Вiн знову жив i творив. Вiн писав свiй найкращий, найгенiальнiший, найрозкутiший роман. Прокинувшись, Метр глянув на годинник, який за давньою солдатською звичкою нiколи не знiмав з лiвоï руки: була рiвно одинадцята ранку. З веранди через вiдчинене вiкно долiтали притишенi жiночi голоси. Кого це нечиста принесла в таку рань, та ще й в недiлю? – подумав з досадою. Влiтку, зазвичай, вiн щоранку обливався (задля моцiону) крижаною криничною водою, стоячи босими ногами на травi. З вiкна кабiнету було видно голубе емальоване вiдро, в якому грала сонячними зайчиками набрана Нонною з колодязя вода. Вранiшнi воднi процедури стали своєрiдним священним ритуалом, який мав допомогти йому повiрити в цiлющi властивостi непочатоï джерелицi. I Метровi було прикро, що присутнiсть на дачi чужоï жiнки, певно, якоïсь сiльськоï вчительки або мiськоï божевiльноï, закоханоï в його юнацькi романи про вiйну i любов, заважатиме реалiзацiï його оздоровчо-молодильноï процедури – iлюзiï. Але виходу не було, i вiн, сонний, сердитий, в одних трусах, поплентався на веранду, нiяковiючи вiд вигляду свого неприкритого, худого, постарiлого тiла. На верандi за столом сидiла Нонна в товариствi опасистоï фарбованоï бiлявки не першоï молодостi. Побачивши Метра, жiнки однаково приязно заусмiхалися, запрошуючи скуштувати холодного чорничного морсу. Геть тобi чисто двi турботливi, пiдстаркуватi родички-дармоïдки (росiйською – приживалки), давно звиклi до його малопривабливого вигляду в пом'ятому, пардон, неглiже. Заспокоєний байдужою реакцiєю жiнок, Метр похмуро подякував i пiшов босонiж по росянiй травi до вiдра. Жiнки спостерiгали за ним, поблажливо милуючись його дивацтвами та попиваючи свiй морс. Але тiльки по тому, як вилив на себе вiдро, i крижаниця гострим гарячим мечем вдарила в тiм'я, розлившись по тiлу iскристою радiстю життя, Метр впiзнав бiляву товстуху: це була... Вона! Та, за якою вiн збирався вранцi послати Нонну... Чи, може, посилав?.. А може, вона прийшла сама, як приходила сюди в молодостi, нiби прив'язана до нього телепатичноï ниткою, варто було йому тiльки забажати?!. Але, Боже, що з нею? Невже ця... тiлиста Дунька з Тобольська – його Дульцiнея Тобоська? Але... чого це вона так... розпаслася? Розповзлася? Видно, в ïï чиновного злодiя непоганi справи... Ох, ця свинська ненасить нуворишiв епохи незалежностi! Чи це не вона?.. Та нiколи не була... i не могла бути... такою одверто вульгарною фарбованою блондинкою! Як продавщиця з горiлчаного ларька!.. Що за чортiвня? Вона чи не вона? – Зовсiм розгубився Метр. – Чи цей ситуативний абсурд йому сниться?.. Чи свiт розчинився в абсурдi?.. Чи в нього вiд пролитоï на голову крижаноï води почалися галюцинацiï? Доки Метр розбирався з дивною ситуацiєю, жiнки тим часом, голосно сьорбаючи морс, про щось жваво квоктали, як двi старi квочки, та так зацiкавлено, нiби його, мокрого, змерзлого, не було нi на цьому подвiр'ï, нi взагалi на бiлому свiтi. Нiби вiн справдi провалився зi своïми молодильними вiдрами у Бермудський трикутник.
БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация